У відкритому морі

Розділ двадцять перший

Чижеєв на шлюпці плив до берега. В місячному світлі він розгледів серед дівчат постать високого чоловіка і не повірив очам. «Невже Стьопа? Удвох, разом з Ніною… Він, звичайно, він!»

Чижеєв так наліг на весла, що шлюпка з розгону мало не до половини вискочила на прибережну гальку.

Сеня спершу кинувся до Ніни, підніс її і закружляв:

— Спасибі, дорогий Їжачок… Спасибі за все!

Потім він підбіг до Восьмьоркіна, але побачивши, що друг не підводить рук для обіймів, розгублено став.

— Ну чого ж ти стоїш каменем? — з комічним відчаєм закричав Чижеєв. — Я через тебе ночей не спав!

І вирішивши, що для Восьмьоркіна найкращою ласкою буде гарненька порція стусанів, почав на радощах штурхати його в груди, в боки…

— Дроб, Сеню! — відступаючи сказав Восьмьоркін. — Не можу відповідати, закований я.

Невеличка шлюпка не вміщала всіх прибулих. Поки Вітя перевозив дівчат на катер, Чижеєв каменюкою розбив ланцюг на руках Восьмьоркіна і сказав:

— А браслетки хай зостаються, зліший будеш.

— І не зніму, — підхопив його думку Восьмьоркін, — до того часу буду носити залізо, поки не розквитаюся за Катю. Тільки на крейсері дам розпиляти.

Він замовк. Потім з незвичайним для нього запалом додав:

— А ти бережи Їжачка. Рідкісної душі вона людина.

Несподіване врятування Степана з Ніною схвилювало мешканців печери. На пристань пришкандибали поранені, зійшлися старики. Навіть суворий мічман Кльоцко ожив:

— Молодці! Герої справжні, — сказав він своїм хрипкуватим боцманським голосом. — Хоч урочисті залпи із Москви давай.

Через два дні штаб передав шифровку:

Стало ясно — наближався час розплати за страждання і місяці голодних поневірянь по лісах. Ті, що одужували, вимагали, щоб їх негайно переправили з печери в ліс, а слабкі просили дати їм хоч яку-небудь роботу.

Після короткої наради Кльоцко, Віктор Михайлович і Калузький прийшли до висновку, що всіх мешканців печери треба розбити на три групи.

Першу групу вони назвали морською і поставили перед нею бойове завдання: найближчими днями дістати чим побільше вибухівки, пального та провізії. Друга група дістала назву «госпітально-господарчої». До неї ввійшли лікарі і слабкі хворі. Із тих партизанів, що видужували, створено було учбовий загін підривників, керувати яким взявся Калузький.

До печери час від часу вривався приглушений гуркіт «малих» вибухів, у ліхтарях блимали язички, і по вологих стінах металися тіні.

— Через тиждень-два знову вихід на сушу проб'ємо, — заявив Калузький.

А моряки метушилися біля катерів, ремонтуючи і готуючи їх до боїв.

— Першим ділом, більші зірки намалювати на рубках і бортах, — наказав Кльоцко. — Інакше свої поб'ють. І прапори військово-морські зшити. По-друге, встановлюю добовий нагляд за морем. Як з'явиться коробка без охорони, бойову тривогу грати і — всім на свої місця. Набіги будемо робити.

Двічі в печері обзивався дзвін голосним закликом, і двічі катери вилітали в погоню за одинокими кораблями, що показались на горизонті. Першої ночі вони наздогнали звичайний рибальський сейнерок, пристосований гітлерівцями для перевезення продуктів на пости берегової охорони. Його захопили без єдиного пострілу, тому що команда, яка складалася з п'яти чоловік, прийнявши «Чеем» і «Дельфін» за патрульні катери, і сама застопорила хід.

На цьому судні моряки захопили тонни півтори різних продуктів, барильце вина, чотирнадцять ящиків снарядів для швидкострільної гармати, пакети з толом і перекачали все пальне в свої цистерни. Потім, знявши з дерев'яного сейнера команду, вони прорубали в його днищі дірки і пустили суденце на дно.

Перші звістки про швидке потепління принесла підземна річка. Одної ночі вона раптом здулася, скаламутніла і, пінячись, задзвеніла по-весняному. В печеру так ніби ввійшов теплий подих гір і природи, що прокидалася.

Другого дня група підривників Калузького пробила старий вихід на сушу. Партизани повернулися з роботи, сп'янілі від сонця й весняного повітря. Вони принесли з собою оберемки гілок з набубнявілими липкими бруньками. В печері запахло лісом, смолою і медом.

Микола Дементійович нарешті перестав економити акумуляторні батареї. Вечорами загув гучномовець. Москва, що не день, то повідомляла нові радісні вісті. Печеру сповнювали переможні салюти. Радянська Армія по весняному бездоріжжю, по грязюці гнала окупантів з України. Уже був визволений Миколаїв. Війська відходили далі й далі на захід. А Крим усе ще був у руках гітлерівців.

— Коли ж буде сигнал? Чи скоро вийдемо з підземної нори? — запитували один одного партизани.

У вільні години вони старанно чистили зброю, лагодили черевики, підганяли амуніцію, готувались до походів.

І ось, нарешті, одної ночі штаб партизанського загону передав шифровку:

— Здається, почалося, — сказав Тремихач. — Як же не дати їм вантажитися? Може, спробуємо торпеду? — звернувся він до мічмана.

— Я про неї теж подумав, — відповів Кльоцко. — Найзручнішу нагоду використати для діла. Але що ж ми придумаємо? У них, видно, круговий дозор, інакше не наважились би. Розвідати добре б.

— А що коли ми розіграємо спершу вдаваний напад? — роздивляючись карту району, продовжував розмірковувати він. — «Дельфін» для такого діла годиться. Підійдемо з шумом на траверзі. Вони нас в прожектор схоплять. А ми зманевруємо. Катери, звичайно, кинуться навздогін. І ось тут із засади «Чеем» з торпедою вискочить. Йому краще із східного боку вичікувати, на їхньому мінному полі. Менше дивитись туди будуть. Товаришу Восьмьоркін, зможете підійти на близьку дистанцію, щоб не змазати?

— Зможе, — поспішив відповісти за Восьмьоркіна Чижеєв. — Якщо треба, головою в транспорт стукнеться. Він тепер злий.

— От цього я й боюся. Шалені ви дуже. Старики чистіше зробили б, та маневрувати на «Дельфіні» нема кому. Ви й там на рожен полізете.

— Справимося, товаришу мічман, — сказав Восьмьоркін. — Чижеєву все жарти, а мені не до них. А як боїтеся, що народ згублю, то дайте одного моториста і Чупчуренка. Більше мені нікого й не треба.

— І цих треба зберегти, — сказав Кльоцко. — Для охолодження характерів ставлю відповідальним на катері Миколу Дементійовича. Слухати його, як мене.

Докладно домовившись про взаємодію, боцман повів усіх на вантаження торпеди.

Уклавши торпеду на місце, моряки обережно вивели «Чеем» із печери і повним ходом пішли до туманного горизонту. «Дельфін» мав вийти трохи пізніше.

Восьмьоркін був біля торпеди, Чижеєв з Чупчуренком діяли внизу, а Калузький вів катер. З перестороги, щоб передчасно не бути поміченим з мису, він зробив велике півколо і найменшим ходом почав підходити із східного боку до бухти. Ця ділянка моря була густо замінована. Після допиту Штейнгардта Калузький знав, що міни виставлялися проти великих кораблів, а катер з малою осадкою може спокійно пройти над ними. Його могла пошкодити лише випадкова міна. Про всяк випадок він викликав нагору Чупчуренка і звелів йому лягти на ніс катера — вести спостереження за морем.

Ніч була тиха й тепла. Затуманена поверхня моря ледве колихалася. Катер ішов затемненою частиною моря, притискуючись до берега.

Призначений час уже наближався, а Микола Дементійович усе не бачив транспорту.

— Молодші, у вас очі кращі, беріть-но біноклі, — попросив він. — Зовсім нікудишні очі в мене.

Всі почали вдивлятися в неясну далечінь. Мотор, працюючи на малих обертах, ледь чутно збивав воду гвинтом.

— Бачу транспорт! — нарешті сказав Чупчуренко. — Справа по носу силует двопалубного корабля.

— Правильно, — підтвердив Восьмьоркін. — А лівіше від нього — катер і ще якась посудина.

— Застопорити хід! — наказав Калузький.

Несподівано з кінця мису злетів тонкий промінь прожектора і неспокійно заметався по поверхні моря. За ним з берега простяглися й інші, сильніші світляні щупальця. Вони в одному місці схрестили свої леза, і там, в голубому потоці світла, вирізнився темний силует «Дельфіна».

«Наші», зрадів і водночас занепокоївся Микола Дементійович. Він бачив, як «Дельфін» зник, немов розтанувши у воді, і як на його місці в світляних смугах промайнули і швидкохідні катери, здіймаючи іскристу піну. Почулась часта стрілянина.

«Із швидкострільних по них б'ють, — зрозумів Калузький, — тепер вони не почують шуму наших моторів. Пора…»

В сяйві спалахів він уже бачив вихоплений з пітьми величезний обрис корабля.

— Восьмьоркіну підготувати торпеду до пострілу! — незвичайно високим і якимось неприродним голосом скомандував інженер. — Чупчуренко — до моторів… Повний уперед!

«Кабельтових з п'ятнадцять буде, — націливши катер, що скажено мчав, на корабель, міркував Калузький. — А що як промажу? Конфуз і скандал… Буду стріляти з найкоротшої дистанції».

Промені прожектора знову забігали і раптом ударили в обличчя. Микола Дементійович міцніше вчепився в штурвал і не міняв курсу.

Він не чув, як з берега і корабля гулко залупотіли швидкострільні гармати, не бачив близьких сплесків і клекотіння води. Старий твердою рукою вів катер прямо на транспорт. Промінь прожектора більше не заважав йому. Від сліпучого світла прикривав високий борт і надбудови ворожого корабля.

Лишалось не більше як шість кабельтових. Микола Дементійович уже бачив у жовтих гарматних спалахах метушню людей на палубі.

Він відчував, як його ліву руку стягує судорога, як тремтять від напруження ноги.

— Плі! — неприродно високим голосом закричав він і махнув рукою.

Калузький не чув сплеску торпеди, що плюхнулася в воду, він тільки відчув, як здригнувся звільнений від вантажу катер, і одразу ж повернув направо.

«Ну й хоробрий же дідуган! — стежачи за світляним слідом торпеди, що мчала, не тямив себе від захвату Восьмьоркін. — Прямо на сплески йшов. Під таким вогнем інший би не підійшов так близько до транспорту».

Коли блиснув вогонь, моряк присів. В його вуха немов кулаком вдарив важкий гуркіт. Почувся тріск шматованих на частини залізних шпангоутів і перегородок. Догори злетіли уламки. Катер несподівано загойдався, почав описувати півколо.

— Що за чудасія! Невже із старим негаразд?

Двома стрибками Восьмьоркін опинився на місці рульового. Він став на місце повислого на штурвалі інженера і, виправивши руль, повів ревучий катер в рятівну імлу відкритого моря.

Вдалині добре було видно охоплений полум'ям і парою корабель, що розламувався надвоє. Навколо нього копошилися катери, підбирали з води тонучих солдатів і матросів.

Калузькому стало краще. Після незвичайного нервового напруження він відчував страшенну слабкість у ногах та перебої серця. Боячися знову впасти, Микола Дементійович сів прямо серед палуби, в ногах у Степана.

«Чеем», не зменшуючи швидкості, підійшов до печери разом з «Дельфіном».

— Молодці! Чисто зробили, — весело поздоровив чеемівців Кльоцко. — Не менше шести тисяч тонн утопили.