У відкритому морі

Розділ третій

Восьмьоркін весь палав. У вухах його дзвеніло, обпечене обличчя щеміло. Звикнувши до темряви, він намацав анкерок^[11] з прісною водою, жадібно напився, обмив палаючі шоки, поволі почав стягати з себе мокрий одяг і розвішувати його для сушіння на тремтливий кожух мотора.

Баркас мчав по пінявих хвилях, легенький вітрець дув назустріч.

«Чи правильно я держу курс? — витверезівши від недавніх радощів, непокоївся мічман Кльоцко. — Закрутилися ми з клятим човном, тепер не збагнеш, де південь, де схід. І визначити ні за чим — ні зірки, ні вогника берегового. Отак і в Туреччині ненароком опинимось. А втім, нікуди ми не попадемо; пального на годину, найбільше на дві вистачить…»

— Виключити мотор! — наказав Кльоцко. — І передати сюди анкерок. З цієї хвилини пити лише з мого дозволу.

— Все ясно! — виключаючи мотор, зітхнув Чижеєв. — Потопивши човен, ми самі переходимо на становище тих, що зазнали аварії. З нагоди такої блискучої перспективи, товаришу мічман, хотілось би знати: чи є на Чорному морі безлюдні острови? Коли нас принесе до них? І з якого часу можна буде вас називати Робінзоном Крузо?

— Вам усе жарти, — похмуро відповів Кльоцко, — а становище серйозне: до світанку доведеться дрейфувати у відкритому морі. Щоб марно не нудитися, всі лягайте спати. Першу вахту відстою я. На «собаку»^[12] розбуджу Чижеєва.

Нічого не поробиш. Восьмьоркін мовчки натягнув на себе зігрітий на моторі одяг і ліг поруч із Костем Чупчуренком.

Чупчуренко марив уві сні, збиваючи ногами брезент, і час від часу стогнав.

— Ти не придави його, Стьопо, — сказав Чижеєв, примощуючись біля мотора. — І так його діло кепське: де на безлюдному острові госпіталь знайдемо? Кажуть, що наш мічман по-морському лікувати мастак. Медузу, котра більша, на живіт покладе, черепашку розітре, травицею морською придавить, вилається по-чаклунському — і все…

— Перестань базікати! — різко обірвав Кльоцко надміру балакучого моториста. — Вранці побачимо, що з ним, а зараз — дроб… відбій!

І він свиснув у боцманську дудку, знайдену в кишені мокрого кітеля.

Цілу ніч вітер дув у високий борт накрененого баркаса, гнав його все далі й далі в море.

Мічман не спав. Боячись, що сильні пориви вітру можуть перекинути хистке суденце, він весь час повертав стерно, намагаючись тримати баркас носом проти хвилі.

Матроси безтурботно спали. Навіть Кость Чупчуренко перестав стогнати. «Чи не вмер?» подумав Кльоцко.

Стараючись нікого не зачепити, він обережно підібрався до пораненого, рукою помацав його гарячий лоб і, заспокоївшись, знову сів за стерно.

«Чим я їх завтра нагодую? — думав він. — Якщо не до берега, то хоча б до банки якоїсь неглибокої прибило. На мілині можна і рачків наловити, і рибою поживитися. Вогонь у нас буде. А втім, на таких харчах довго не протримаєшся. Треба парус робити. Удень подивимося, з чого його зшити. Шкода, що все сухе дерево перевели. Що замість щогли поставлю? Хоч би світало швидше!..»

Але до світанку ждати було довго. Мічман змерз на вітрі, від утоми його клонило на сон.

— Видно, «собака» настає, — вголос промовив він. — Пора зміну будити.

Він розштовхав, підняв на ноги Чижеєва і, щоб не вихолодити зігрітого місця, зараз же ліг сам.

— Товаришу Чижеєв!.. — сказав боцман.

— Єсть Чижеєв!

Хвилину, а може й більше, моторист простояв, чекаючи наказів по вахті. Спершу він почув розмірене дихання, потім легкий свист і трубний звук, що виривався з могутніх ніздрів боцмана. Мічман спав.

Над морем стояла туманна мла. Вологий холод, здавалося, пробирався не тільки за комір сорочки, але й заповзав під шкіру, в кров. Щоб зігрітися і остаточно прогнати від себе сон, Чижеєв напружився, став у положення боксера і запрацював кулаками. Кумедні стрибки і безглузді рухи, які почав виробляти моторист, на рингу називалися боєм з тінню. Відбиваючись від когось незримого, Чижеєв тицькав кулаками в повітря, відхилявся, дрібно перебирав ногами, відскакував назад, наступав і тіснив примарного противника на ніс баркаса…

Важка дрімота все ще не покидала його. Він обполоснув обличчя забортною водою і потягнувся за анкерком, але, згадавши заборону боцмана, відвів руку.

Зітхнувши, Чижеєв підхопив повну пригорщу солоної води, ковтнув і скривився з огидою.

«Попоїсти б чого-небудь», подумав він і почав нишпорити по кишенях, сподіваючися знайти хоча б грудочку забутого цукру. Йому попадалися пружинки, ґудзики, нитки, шматки гумових трубок, огризки олівців та інші потрібні в матроському житті речі, але їстівного нічого не було.

Вітер проніс над морем якісь білясті тіні, імла почала поволі розвіюватися.

Несподівано Чижеєв уловив спершу невиразне бурчання моря, потім сильніший гул, хлюпання і вирування сколихнутої води.

«Що б це могло бути? — насторожившись, думав він. — Чи не підняти всіх по тривозі?.. Ні, підожду. Може, так хвиля хлюпає і снасть де-небудь гуде…»

Раптом за якихось два-три кабельтових, наче птах з розпростертими білими крилами, в голубому сяйві з імли вискочив швидкохідний катер, дивовижно схожий на сріблястотемного велетенського дельфіна з настовбурченим склоподібним спинним плавцем.

Розкидаючи воду на обидва боки, здіймаючи рої бризків, він з голосним фирканням і дивним свистом, схожим на гаряче дихання, промчав повз баркас і, як той привид, зник у тумані. Імла поглинула його.

Все це сталося так швидко, що Чижеєв подумав, чи не привиділось бува йому. Але блискуча піниста доріжка вдалині явно вказувала на те, що тут щойно промчалось швидкохідне судно.

Чижеєв прислухався, ждучи наближення катера, і не спішив будити товаришів. Він не хотів бути смішним. Хто повірить у появу дивного судна? Скажуть: «Задрімав на вахті». Не тривожив він друзів і ще через одне: шум катера і обриси невиразно нагадали йому щось дуже знайоме і близьке.

Напружуючи пам'ять, Чижеєв намагався згадати, коли йому доводилося бачити таке або подібне судно. Він перебрав усі бази, в які заходив крейсер, і вголос собі відповів: «Ні, не там! Де ж тоді?.. Де? Чи не перед війною? Ну звичайно…»

Перед його очима постав широкий Південний Буг. У сизому серпанку — місто Миколаїв. На березі — тоненька і струнка постать дівчини. Вітер роздуває її світле волосся. А по річці, розрізаючи воду, мчить у райдузі бризків на своїй «торпедо-байдарці» найкращий з-поміж людей — завзятий Тремихач. Його голова і плечі накриті целулоїдним ковпаком, схожим на горб або прозорий спайний плавець розлютованої морської тварини. Тільки «торпедо-байдарка» була менша, але вона мчала з таким же фирканням і свистом і так само розкидала воду на обидва боки.

У 1939 році Сеня з Восьмьоркіним ще тільки мріяли стати моряками.

Закінчивши фабзавуч, хлопці поїхали ближче до моря і поступили працювати на судноверф. Вони гадали, що коли почнуть будувати й ремонтувати кораблі, то швидко попадуть у кругосвітнє плавання. Але тижні минали за тижнями, а мандрівок по морях і океанах щось не видно було.

Чижеєв на верфі працював мотористом на підйомному крані, а Стьопа Восьмьоркін — підручним коваля. Нудьгуючи, вони вечорами виходили на крутий берег Південного Бугу і довго дивилися на зеленасту воду, що таємниче хлюпотіла.

І ось в один з вихідних днів хлопці побачили не схожу на інших дівчину. Вона з'явилася, мов амазонка, яка мчала по воді на дивовижному річковому коні.

З-за миска, торохкочучи підвісним мотором, вибіг швидкохідний спортивний катер, тягнучи на буксирі широку дошку. А на дошці, стоячи на весь зріст і тримаючи її на вуздечці, як коня, мчала серед піни і бризків дівчина. Вона була в темному блискучому купальному костюмі і в гумовій шапочці.

Скутер, зробивши півколо, зменшив хід. Дошка почала опускатися, сідати в піну. Дівчина легко стрибнула з неї і, зариваючися головою в воду, попливла навальним кролем.

Вона швидко наздогнала човен із заглушеним мотором, видряпалася на нього, скинула шапочку і стріпнула головою. І одразу над її плечима немов з'явилась хмарка: притиснуте шапочкою світле волосся дівчини розпушилося, і голова її стала подібна до пишної кульбаби.

Друзі так і ахнули. В той час вони ще не знали, що за непокірне волосся і гострий язичок цю дівчину прозвали Їжачком.

Чижеєв з Восьмьоркіним, забувши про солідність, яку вони весь час напускали на себе, кинулися щодуху до пристані.

Підбігши до сходні, вони побачили, що дівчина вже накинула на себе сарафан і зашнурувала парусинові туфлі. Захекані друзі з таким захопленим подивом розглядали її, що спортсменка мимоволі звернула на них увагу і, посміхаючись, сказала:

— Ух, які паровози прибігли!

— Пробачте, не паровози, а пасифіки. Так пас у Південній Америці називали, де ми в останньому плаванні були.

Але дівчина навіть поглядом не наділила свіжоспеченого «морського вовка». Вона попрощалася із своїми друзями зі скутера, легко збігла дерев'яним трапом і, розмахуючи сумочкою, пішла до парку.

Сеня Чижеєв вирішив негайно познайомитися з дівчиною. Він вихопив із кишені Восьмьоркінового піджака яскраву шовкову хусточку і помчав навздогін.

Це все він зробив так швидко, що здивований Восьмьоркін не встиг навіть зміркувати, чи бігти йому вслід за товаришем, чи лишатися на місці. А коли він надумав допомогти другові, його вже не було видно.

Чижеєв наздогнав дівчину в парку.

— Ви хусточку загубили…

Дівчина зміряла його чи то презирливим, чи то співчутливим поглядом.

— Цю ганчірочку, — сказала вона, — я бачила, як вона стирчала з кишені на грудях того тюхтія, що лишився на березі. Верніться до нього і покладіть її на місце.

Вона пройшла повз збентеженого хлопця з таким байдужим і зневажливим виразом, що він мимоволі дав їй дорогу.

Невдача не збила з пантелику Чижеєва, — він пішов услід за спортсменкою, щоб подивитись, у який будинок вона зайде.

Дівчина повернула в під'їзд кам'яного будинку. Сеня не гаючись прошмигнув теж туди і притиснувся до стіни. Він бачив, як дівчина не кваплячись піднімалась східцями. Коли її кроки стихли, він легенькими стрибками добрався до площадки третього поверху і заглянув у довгий коридор.

У коридорі вже нікого не було. Сеня лише встиг помітити, як, блиснувши мідною дощечкою, зачинилися треті двері зліва. Вів навшпиньках підійшов до цих дверей і прочитав напис, вигравіруваний на мідній дощечці:

«Оце то так!.. Невже вона боксом може? — подумав Чижеєв, але тут же заспокоїв себе: — Ні, дівчата боксом не займаються, мабуть, її батько тут живе».

Тепер Чижеєв знав, що йому робити. Він швиденько спустився на вулицю, забіг додому, одягнув парадний костюм, щіткою пригладив чуба і в такому сяючому, женихівському вигляді знову прийшов до дверей з мідною дощечкою.

Він хоробро натиснув кнопку дзвоника і став чекати. Незабаром почулися кроки, і двері відчинила дівчина. Сеня човгнув ніжкою і вклонився їй.

— Ну, це вже нахабство! — обурено сказала вона. — Зараз же йдіть звідси.

В цей час у прихожу вийшов її батько, лисий, але ще кремезний худорлявий чоловік. Ніс у нього був трохи приплюснутий і ледь-ледь звернутий набік, а з-під сивих, кошлатих, здавалось, сердитих брів виглядали невеличкі, хитруваті і веселі очі.

— Що ви хотіли, юначе?

— Тату, він на річці… Я пішла… — збентежено сказала дівчина.

Чижеєв поспішив випалити:

— Я б хотів займатися боксом.

— То чого ж ви стоїте, голубе? — вигукнув старий. — Прошу, прошу до хати.

Тренер пропустив гостя у велику світлу кімнату, звелів скинути піджак і почав оглядати Чижеєва з усіх боків. Сеня випинав груди і надувався, як міх.

— Чудово, прекрасно! — твердив старий, обмацуючи його мускулатуру. — Скільки важите?

Сені при дівчині незручно було сказати, що важить він всього п'ятдесят два кілограми, і він випалив:

— Шістдесят кіло.

— Шістдесят? — недовірливо перепитав старий і з досади сів на стілець. — От не щастить мені!

Тренерові до зарізу потрібен був боксер з вагою «мухи». Без хорошої «мухи» він не міг виставити на змагання команди. Всі матчі починалися із зустрічі бійців найлегшої ваги. Досить було програти першому, як дух команди підупадав. І тренер посилено шукав бійця, який важив би не більше п'ятдесяти одного кілограма. До нього приводили кількох малих на зріст хлопців, але всі вони виявлялись такими щуплими і полохливими, що після першої ж бійки не показувалися більше на очі. А тут раптом сам забіг до хати — типова «муха». І от тобі маєш, важить шістдесят кілограмів!

Сеня, помітивши розчарування старого, вирішив зменшити вагу.

— В шубі і в валянках на лижній станції важився, — сказав він.

— Голубчику! — стрепенувся старий. — Так чого ж ви брешете? Ви — «муха»! Справжня «муха»! Зараз же роздягайтеся до трусів! Ось тут, за ширмою. Їжачок, рукавиці!

Нічого не вдієш, і Сеня покірно почав розв'язувати галстук. Коли він зняв сорочку й штани, з-за ширми вловив схвильований шепіт дівчини:

— Тату, тільки ти не сильно — знову втече!..

В щілину Чижеєв побачив, що дівчина надіває на руки батькові величезні, схожі на утюги рукавиці, йому зразу стало не по собі.

«Битиме, — тоскно подумав він. — Видно, з дочкою змовилися. Ох і дурний же я, що побіг за нею!»

— За ширмою! — гукнув старий. — Що ж ви? Швидше роздягайтеся.

Сеня, з виглядом приреченого до страти, вийшов у трусах до старого.

Незважаючи на свій малий зріст, Чижеєв був добре розвинутий: груди досить широкі і випуклі, стегна — вузькі, а на м'язи на ногах міг позаздрити хоч який футболіст.

— Ану, подивись на нього, — захоплено сказав тренер дочці, — чисто олімпійський бог! Скоріше надівай йому рукавиці!

Поки дівчина зав'язувала на Сениних руках боксерські рукавиці, старий, наче застояний кінь, перебирав ногами, якось чудно косив око І, здавалося, тремтів від нетерплячки скоріше перевірити «муху».

«Чи бува не божевільний? — з острахом подумав Сеня. — Ще, чого доброго, кусатися почне!»

— Бити не можна тільки нижче пояса і в спину, — коротко пояснив тренер, підносячи кулаки на рівень обличчя. — Захищайтесь! — раптом ревнув він і так ударив Чижеєва у вилицю, що хлопцеві здалося, ніби на нього впала стеля.

Сеня відлетів у куток і, обурений поведінкою старого, хотів вилаятися, але дістав нового стусана, від якого ледве втримався на ногах.

— Не падає, стоїть! — радісно здивувався старий. — Любий же ти мій! — закричав він. — Ану, я тебе на серії спробую…

І він знову засипав Чижеєва таким градом стусанів, що в того дух перехопило. Це вже було занадто. Розлючений Сеня у відповідь, всупереч усяким правилам, буцнув головою старому в живіт і взявся молотити його кулаками з усієї сили.

— Так… так! Чудово! — відбиваючи удари, вигукував старий. — Прекрасно! Корпус рівніше!..

Потім знов пішов у атаку. Тут уже все змішалося. Сеня нічого не бачив і не чув, він тільки схлипував від сильних ударів і в безсилій люті бив кулаками в ребра тренера. Разів зо два він падав, але вставав, як «ванька-встанька», і знову ліз у бійку.

Дівчина, не витримавши цього видовища, кинулась розбороняти їх.

— Досить, годі, тату!

— Аут! — нарешті промовив захеканий тренер.

Сеня провів рукавицею під носом і, побачивши на ній кров, мало не заплакав від сорому, образи й болю. Він втік за ширму і почав швиденько одягатися.

Губу йому рознесло, в носі щеміло. Він глянув у дзеркальце на стіні і отетерів: усе обличчя було в синцях.

— Тварюка, ну й тварюка стара! — з люттю шепотів Сеня, ковтаючи нестримні сльози. — Я йому зараз покажу!..

Він зав'язав галстук і вийшов з-за ширми з наміром вилаяти старого. Тепер йому було все одно: він не збирався більше заходити в цей дім. І раптом Чижеєв побачив благаючі очі дівчини. Вона притискувала пальці до рота і немов просила: «Не треба… Стерпіть, ну, заради мене». Голос у Сені осікся, і він сказав зовсім не те, що хотів:

— Дозвольте запитати… Коли прийти на наступне заняття?

Старий аж підскочив на дивані:

— Я ж казав, що він ідеальна «муха», — захлинаючись, вигукував боксер, переможно дивлячись на дочку. — Стільки ударів витримав і ще хоче! А ти пророкувала: «Злякається, втече!» Та його тепер від боксу й києм не віднадиш. Глянь, який він свіжий.

Але тут Віктор Михайлович помітив, що Сонине ліве око покрив фіолетовий опух, а розбита спідня губа, чого доброго, могла перетворитись на подушку.

— М-м-да! Здається, теє… трошки пересолив, — співчутливо сказав старий. — Але це пройде. Я дам вам таку примочку, що ви завтра вже зможете фотографуватися. Сам її з горілкою на морських травах настоював.

Він витяг з буфета пляшечку з зеленастою рідиною і ткнув її в кишеню Чижеєву.

— На ніч компреси робіть. А на заняття у вівторок о шостій прошу.

До прихожої Сеню проводила дівчина. Біля дверей вона тихенько сказала:

— Не гнівайтеся на батька. Він добрий, тільки, розумієте, трохи неврівноважений. Обов'язково приходьте до нас. Будемо вважати, що ми з вами познайомилися. Мене звуть і Ніною, і Їжачком.

«От і познайомився! — спускаючись східцями, глумився над собою Сеня. — Завтра можеш фотографуватися і карточку здати в музей охорони здоров'я».

Додому він зразу не пішов, щоб не показуватися Восьмьоркіну в такому вигляді, а побродив темними провулками допізна. Лише опівночі він навшпиньках пробрався в свою кімнату, поклав на обличчя компрес із примочкою й ліг.

Вранці, чуть світ, до нього зайшов Восьмьоркін.

Чижеєв прикинувся, що спить. Восьмьоркін сів на край ліжка і почав розштурхувати його.

— Вставай, Сеню, час уже!

— Відчепись, я спати хочу, — Чижеєв натягнув на голову ковдру.

Але Восьмьоркіну не терпілося узнати подробиці минулого дня.

— Сеню, чуєш, Сеню… Ну, а з дівчиною познайомився?

Приятель був настирливий, і Сеня, спалахнувши, відкинув ковдру і повернувся до нього обличчям.

— Познайомився. Чого тобі ще! Не заважай спати.

— Познайомився, значить, — злорадно перепитав Восьмьоркін. — А за що ж вона тебе отак розмалювала?

— Це коли я по східцях, — забелькотав Чижеєв незв'язно. — Ногою за щітку… об одвірок ударився і…

— І з полиці кошик з кулаками впав, — доказав за нього Восьмьоркін. — Все ясно, Сеню. Щось ти брехати почав, і горілочкою від тебе несе. Бешкетував десь?

Восьмьоркін знайшов пляшечку з примочкою, понюхав її і не в жарт розсердився.

— Ну що ж, гуляй та пияч! А я дружбу з тобою кінчив.

Степан навіть не побажав слухати виправдання друга. Штовхнув двері ногою, вибіг на площадку сходів.

— Ну й чорт з тобою! — гукнув навздогін Сеня. — Не дуже-то й плакатиму.

На цьому не скінчилося. На суднобудівній верфі теж запідозрили Чижеєва в бешкетництві.

— З себе такий тихенький та маленький, а який забіякуватий! — дивувалися товариші.

І досить було Сені натякнути на заняття боксом, як його взяли на сміх. Усі чомусь вважали, що боксерами можуть бути тільки здоровані з волячими в'язами і квадратними підборіддями.

Затяжна сварка з Восьмьоркіним змусила Сеню усі вечори проводити в тренера, з чого той був дуже радий. Учень виявився на диво здібним. Він за першим показом переймав прийоми і з такою вправністю осягав таємниці бою навкулачки, що Віктору Михайловичу, або Тремихачу, як його скорочено називали боксери, стало не під силу змагатися з «мухою».

Тренерові довелося на тренуваннях виставляти проти Чижеєва молодих «півників». Але і їх Сеня вимотував неймовірним темпом бою. Серце в нього працювало, як мотор: не задихаючись, він міг молотити кулаками замалим не з швидкістю пневматичного молота.

Бачачи, що «мухою» можна буде похвастатися на змаганнях, Тремихач прискореними темпами таємно готував Чижеєва до вирішального дня. Від частих товариських боїв на рингу синці майже не сходили з Сениного обличчя. І це серйозно турбувало комсомольську організацію. Секретар комітету викликав до себе Восьмьоркіна і запитав;

— Чи тобі відомо, що твій друг, один з кращих комсомольців-виробничників, пиячить?

— Знаю, — похмуро відповів Степан. — Я з ним через це не розмовляю, ми посварилися.

— Дуже мудро придумав! Я мушу попередити… Бюро цього так не залишить. Пропоную тобі негайно припинити сварку і ліквідувати ганебне явище. Зрозумів? — безапеляційно заявив секретар комітету. — Інакше ми обох витягнемо на загальні збори і всиплемо як слід.

Восьмьоркін, не знаючи, як взятися за таку делікатну справу, вирішив клин клином вибивати. Він купив ковбаси, огірків, півлітра горілки і прийшов до Сені, як навмисне, в той день, коли було призначено загальноміські змагання з боксу.

Сеня лежав на койці, відпочивав.

— Голова болить, Сеню? — співчутливо запитав Восьмьоркін і, що було найгіршим для Чижеєва, витяг із кишені горілку. — В мене для тебе ліки. Тільки я прошу, Сеню, не йди ти сьогодні нікуди… випий при мені.

Чижеєва занудило від самого вигляду горілки, і він відставив пляшку набік.

— Ось що, Стьопо, — сказав він Восьмьоркіну. — Ти тут посидь трошки, а я зараз вернусь.

— Ні-і, Сеню, нікуди я тебе не відпущу. Ти дуже буйний, коли вип'єш. Недаром я двері замкнув, а ключ — ось він.

І Восьмьоркін витяг ключа з кишені.

— Дай його сюди.

— Ні, — відповів Восьмьоркін.

Не зарадили й умовляння — жодному слову приятеля Восьмьоркін не повірив. Щоб не запізнитись на змагання, Чижеєв вирішив силою відняти в нього ключ, але з Восьмьоркіним йому важко було справитися: той реготав і відштовхував його від себе, мов кошеня. Безглузда боротьба зрештою розізлила Сеню. Він витяг з чемодана боксерські рукавиці і з рішучим виглядом почав натягувати їх на руки. Це ще більше розвеселило Восьмьоркіна.

— Ти диви, справжні боксерські рукавички має. Ану, вдар рукавичкою!

— Я з тобою не жартую, мені на змагання треба, — суворо сказав Чижеєв. — Востаннє питаюся: віддаси ключ чи ні?

— Ні, не віддам, — сказав Восьмьоркін і дав Сені щигля в лоб.

Розлютований Чижеєв засипав його ударами. Але вони якось дивно подіяли на його величезного приятеля, він присів і, схопившись за живіт, зареготав, звискуючи.

Це вже було глумом над боксерськими здібностями Сені. Від образи Чижеєв двома-різкими ударами знизу підняв підборіддя Восьмьоркіна і, використовуючи вагу тіла, наніс «крюк» справа…

Восьмьоркін зразу ж замовк і перекинувся набік.

Нокаутувавши приятеля, Чижеєв розгубився. Він не знав, як привести товариша до пам'яті, і тому з переляку почав трясти його і приказувати:

— Носом дихай, Стьопо… Носом…

А той лежав, як мертвий. В цей час у двері постукали. Сеня квапливо дістав ключ із Восьмьоркінової кишені і відчинив двері. Перед ним стояла Ніна.

— Що ж ти? — накинулась вона на Чижеєва. — Батько хвилюється. До початку лишилося тридцять хвилин.

— Я Стьопу нокаутував, — сказав Чижеєв.

— Якого Стьопу?

— Та ось — приятеля. Він не пускав мене і… І напоїти хотів.

— Ну то так йому й треба, — сказала дівчина. — Бери свої рукавиці і — гайда в машину. Вона внизу. Я сама за нього візьмуся.

Знаючи, що Ніна вчиться в медичному технікумі, Чижеєв спокійно довірив їй Восьмьоркіна і, схопивши чемоданчик, побіг до машини. А дівчина, зоставшись наодинці з Восьмьоркіним, не поспішаючи взялася до діла. Вона розстебнула йому комір і хлюпнула водою в обличчя.

У Восьмьоркіна затремтіли повіки, він глибоко зітхнув і розплющив очі.

— Що ви хотіли зробити з Чижеєвим? — взялася допитувати дівчина.

— Я його агітувати мушу. Від комітету завдання таке…

Оповідаючи про свої наміри, Восьмьоркін розсмішив дівчину до сліз.

— Ходімо, — сказала вона. — Я вам покажу, де він бешкетує.

У клубі Восьмьоркін вперше побачив справжній бокс і Сенину роботу на рингу. Бій проходив під рясні оплески і закінчився перемогою Чижеєва.

— Оце так Сеня! — дивувався Восьмьоркін. — Отак він хоч кого зіб'є. Нічого, що маленький…

Заздрячи вправному другу, він того ж вечора записався в боксерську групу Тремихача і почав разом з приятелем ходити на заняття, але досягти таких успіхів, як той, не зміг. Йому бракувало боксерської люті.

На снарядах Восьмьоркін завжди працював різко і на повну силу. Від його могутніх кулаків тріщали «груші», стогнали м'ячі, тріскала шкіра на підвісних тренувальних мішках. А на рингу він був страшенно млявий і добродушний. Боячись покалічити товаришів, Степан мимоволі пом'якшував удари, і це стало його стилем.

Тремихач, не терплячи в боях добродушності, садовив його на особливу молочну дієту, від якої й телята звіріють, допікав словами, але нічого не допомагало. Восьмьоркін не мінявся. Тоді, щоб вивести його з рівноваги, тренер придумав спеціальний масаж для зміцнення шкіри на обличчі.

Кожного ранку Сеня повинен був ляпати приятеля по щоках до тих пір, поки той не розізлиться. Але Восьмьоркін не реагував ні на ляпаси, ні на стусани. Він приймав Сенині ляпаси точнісінько так, як сприймає легке погладжування випещений кіт: лагідно мружився і, здавалося, ладен був замурликати від задоволення.

Добродушність Восьмьоркіна нарешті вивела тренера з терпіння.

— Не вийде із Степана боксера, йому гирями треба зайнятися і в кооперацію на службу поступити. Як тільки не зрозуміє людина, що я не для забави вожуся з вами!

Віктор Михайлович, крім тренерства, був ще консультантом заводських винахідників. Він і сам вигадував різні типи швидкісних спортивних суден, будував їх у себе в сараї і не раз запрошував приятелів випробувати їх на широких просторах Південного Бугу.

От одну з таких моделей Тремихача і нагадало Сені таємниче судно, що промчало повз баркас.

«Де ж зараз Віктор Михайлович з Їжачком? Чи живі вони?» Чижеєв згадав, як батько з дочкою виряджали його й Восьмьоркіна на флот. Тремихач міцно потис їм руки і сказав:

— Я сам моряк і знаю: море прісних людей не любить. Характером твердіші будьте, а то з камбуза не вилізете — картоплю чистити доведеться.

Ніна для друзів лишалася загадкою. Вона до обох ставилася однаково добре, і тому не можна було збагнути, хто їй більше подобається. А перед розлукою дівчина була засмучена і навіть заплакала.

«Побачив би Тремихач, скільки за війну в Восьмьоркіна злості назбиралося, мабуть, одразу б у чемпіони вивів», подумав Чижеєв.