У відкритому морі

Розділ вісімнадцятий

Восьмьоркін і Катя безслідно зникли. Печерники нічого не могли дізнатися про них. Вони двічі з великим риском підходили і на «Чеемі», і на «Дельфіиі» до Пустельникової скелі, та нікого там не знайшли. З останньої групи прикриття ніхто більше не виходив у море.

Тільки через п'ять днів стало відомо, що більша частина партизанів зуміла пробратися в тил фашистських цепів і стати на старих місцях. Товариша Василя радіошифровкою відкликали керувати штабом.

— Значить, командир загону загинів і вся група прикриття з ним, — зробив висновок новий начальник штабу. — Моє призначення — вірна ознака.

«Невже Стьопа вбитий?» не вірилося Чижеєву. Це не вкладалося в його свідомості, йшло всупереч з життєрадісністю й могутньою постаттю Восьмьоркіна.

Неймовірний сум огорнув Чижеєва. Втрата двох найдорожчих і найближчих друзів вибила його з колії. Без Ніни й Восьмьоркіна він не уявляв свого життя. Діяльний характер Чижеєва потребував негайних дій. В тяжких роздумах він винаходив, намічав десятки способів розшуків та порятунку друзів. Нарешті звернувся до Кльоцка:

— Відпустіть мене з товаришем Василем, я знайду їх. Нам же без дівчат не вилікувати хворих. І без Стьопи важко буде.

Але мічман був непохитний:

— Досить жертв. Не маю я ніякого права без механіка залишати катер. Нам воювати призначено.

— Так чого ж ми не воюємо?

— Ще строк не підійшов.

Бачачи, що з боцманом ні до чого не договоришся, Сеня почав умовляти Тремихача і Калузького послати в розвідку хоча б Вітю. І коли старики згодилися з ним, він наодинці проінструктував хлопчину, як краще діяти, щоб зустрітися з Ніною і розшукати сліди Каті й Восьмьоркіна. При цьому він заготував і записку до Ніни. Відповідь на неї мала прискорити рішучі дії печерників.

Вітю висадили на берег разом з начальником штабу. Під скелею Чижеєв закопав цинковий ящик з трьома банками консервів, сухарями, ножем і запальничкою.

— Дивись, позначаю крейдою, — сказав він Віті. — На випадок затримки. Тут днів зо три ховатися можна. Ніні про це скажи. Зрозуміло?

— Скажу, — відповів хлопчина, — от тільки проти собак ганчір'я треба лишити.

— Зроблю.

І знову для Чижеєва потяглися сумні дні очікування. Щоб не сидіти без діла, він перебирав і змазував механізми, допомагав лікарям доглядати поранених і по черзі з Чупчуренком ніс вахти, спостерігаючи за морем.

Тепер поблизу печери часто з'являлися фашистські патрульні катери. Це було вірною ознакою того, що морем пройде караван.

Фашисти відправляли на схід самохідні баржі з солдатами і вантажем, а назад тягли поранених і підбиті обгорілі кораблі.

— Шкода, що в нас одна торпеда, — вдивляючись у караван, бідкався Кльоцко. — Ми б тут чимале кладовище кораблів зробили.

Вітя, як було домовлено, з'явився під скелею четвертої ночі. Хлопчик приніс немаловажні повідомлення. Після великої облави фашисти помітно заспокоїлися. Менше було обходів, лише на перехрестях доріг, як і раніше, стояли посилені патрулі. Жителі, які лишилися, одержали паспорти або такі номери, з якими можна було знову ходити з села в село.

Разом з цими відомостями він приніс і дві записки від Ніни. Одну записку він при всіх вручив Тремихачу, а другу — потай передав Сені.

Батькові Ніна писала:

— Страшенно необережні жінки, — зауважив Калузький. — Хіба можна такого листа посилати відкритим текстом? А якби Вітю спіймали?

— Я б ізжував записку, — відповів хлопчик. — Так ми з Ніною договорилися.

— Ага, — значить, вона тебе попередила! Це трохи виправдує її необережність. Доведеться подумати про її пропозицію. Як ви, Вікторе Михайловичу, дивитеся на всю цю витівку?

— Одно для мене ясно, що їй необхідно якнайскоріше іти звідти, — сказав Тремихач. — Боюсь, що моя донечка немало дурниць накоїть. Та й нам без жінок важко біля хворих ходити. Все треба старанніше продумати і, якщо ми зважимося на диверсію, розробити детальну інструкцію. Вітя — хлопчина кмітливий, він їм допоможе.

Записка, адресована Сені, була небагатослівна:

Новий начальник, присланий командуванням СС на місце Штейнгардта, який так таємниче зник і так трагічно закінчив своє існування, був огрядний швабський барон полковник фон Шаллер. Він склав цілком обгрунтоване донесення, в якому переконував начальство в тому, що небезпека в його районі ліквідована. Перелік спалених сіл, цифри повішених кримчан, вирубаних вздовж дороги смуг лісу, висаджених у повітря і вщент покромсаних землянок зробили документ досить переконливим. Але сам полковник не був спокійний, як не були спокійні і солдати, що брали участь в облаві.

Понад тиждень вони місили грязюку, промерзали ночами під відкритим небом, вішали людей, які не мали прямого відношення до партизанів, спалювали чагарники і будівлі, втратили немало людей убитими — і все-таки операція провалилася. Ті, кого вони шукали, немов розтали в лісі. Коли була зім'ята остання група партизанів, що довше за всіх чинила опір, то на місці знайшли всього лише сім трупів та в горах наздогнали моряка, який, спотикаючись, на руках виносив поранену дівчину. І ці двоє покалічили не менше десятка людей.

Куди могли подітися партизани? Не десять же чоловік нападало на батальйони? Адже не жменя майже беззбройних людей затримувала артилерію і гірських стрільців на кількох напрямках? І не під землю ж вони пішли?

Полковник фон Шаллер сам об'їжджав весь район облави. Він не хотів, щоб його спіткала доля його ледачого попередника. Він на власні очі бачив, що ліс був оточений з трьох боків, четвертий бік — суцільні кручі над морем. Крізь цепи, що прочісували гори й ліс, не можна було непомітно проскочити навіть найтемнішими ночами.

Полковник фон Шаллер викликав до себе обер-лейтенанта Ворбса. Той, як завжди, був добре виголений, червонощокий і бадьорий. Під низьким лобом шанобливо виструнченого здорованя запитально округлилися блякло-голубі бездумні очі. Вони нагадували блискучі скельця. Полковник з ненавистю глянув на приплюснутий, сідловидний ніс обер-лейтенанта, на його коротку, майже бичачу шию і з нотками металу в голосі сказав:

— Ви, здається, не скаржитеся на непомірний тягар роботи? Вас розпирає від здоров'я і добродушності?..

Ворбс, не знаючи, що відповісти невідомо чим роздратованому начальству, лише клацнув закаблуками і ще шанобливіше виструнчився.

— Ви, здається, з перших днів тут? — запитав полковник. — Старий співробітник розвідки? Чому ж вам, чорт би вас забрав, невідомі місця, куди сховалися партизани?

— Прошу пробачення… Випадок надзвичайно важкий… Всі проходи були під безперервним наглядом.

— Ну, а що думають наші агенти з місцевого населення? Ми ж витрачаємо шалені гроші.

— Їм незрозумілий маневр. Із партизанів на цей раз ніхто не ховався в сусідніх селищах. І перебіжчиків не було. Вони ладні здохнути, але не попастися нам до рук.

— А що каже полонений матрос?

— Він якийсь одержимий. По-моєму, він навіть болю не відчуває, весь час у стані глибокої депресії. Я сам давав йому по пиці, а він навіть бровою не повів. Російських матросів марно допитувати. Я вивчив їх звички. Не допомагають ні вмовляння, ні гроші, ані катування. Чорноморських матросів треба одразу ж розстрілювати або вішати.

— Мені безсловесне падло не потрібне. Ви коли-небудь зрозумієте це, обер-лейтенант? — запитав так само неприязним і рипучим голосом полковник. — Негайно змініть методи дурних помордасів. Дайте йому заспокоїтися, час поки що є. Сподіваюся, партизани досить залякані, з місяць вони не ворухнуться. Довідайтеся, де в нього рідні, намацайте слабу жилку, словом, не мені вас учити, я не проходив спеціальних шкіл.

Деякий час полковник викликав усіх, хто був відповідальний за підтримання непохитного духу серед фашистських солдатів. До нього прийшли майстри шпигунського ремесла та гестапівського залякування, яким десятки донощиків повідомляли про настрої і розмови в казармах. Вісті були невтішні: пригніченість та сумніви проникали навіть в середовище офіцерів.

Полковник не на жарт занепокоївся.

— Я не збираюся командувати отарою слинявих боягузів, — сказав він. — Ми відвертаємо на себе дві російські армії і флот. Поясніть усім бевзям, що оці ніби видимі невдачі на фронті — явище тимчасове, що це широко задуманий і далекосяжний маневр. Втовкмачуйте цю істину в голови всіма способами, аж до свинцю…

Восьмьоркін ніби безперервно перебував у важкому примарному сні, в якому нема ні забуття, ні спокою. Іноді він дійсно ставав одержимим: міг годинами нерухомо лежати, скоцюрбившись у незручній позі на твердій койці, міг сидіти цілу ніч, втупившись поглядом у залізні грати, або ходити з кутка в куток.

Восьмьоркіна весь час мучила одна думка: як же він допустив, що загинула Катя, загинула любов його?

Він намагався згадати, як усе це сталося, але в стомленому мозку виникали тільки уривчасті, немов блискавкою вихоплені з темряви, примари.

… Так, їх уже лишалося небагато. В Каті було бліде обличчя і стомлені очі. Вона то стріляла, то перев'язувала рани, щоб люди могли знову відбиватися. У горах стояв гуркіт, луна ревла, перекочуючись схилами. Здавалося, небо розривали на шматки. Він двічі бачив її в бліндажі, вона заснула, сидячи з бинтами в руках. Він будив її, боячись, що її тут засипле землею й камінням. Катя навіть у цьому пеклі посміхалася йому, гладила рукою його неголену щоку і виходила нагору, осяяна спалахами вибухів…

… Потім — це, здається, було надвечір — одержали наказ: усім пораненим відходити до моря. Восьмьоркін лишився лежати біля кулемета на висоті, що контролювала всю місцевість. Над ним був надійний захист; нависла глиба скелі. Степан прикривав шлях відходу поранених, сподіваючись, що з ними піде й Катя. Але вона не пішла, бо побачила, що він зостається. Вона підповзла під скелю і сказала:

— Давай до кінця разом… Я буду другим номером.

І знову загримотіли, застогнали гори. Гітлерівці сипонули на висоту вогняним потоком міни і снаряди. Грунт двигтів од вибухів. Потім усе затихло, як буває перед атакою. Степан хотів змінити стрічку в кулеметі і побачив, що Катя лежить, уткнувшись обличчям у пожовклі стебла трави. Йому здалося, що це дівчина з переляку так притислася до землі, він ласкаво покуйовдив її кучері і раптом відчув під пальцями кров…

Зляканий, він повернув Катю обличчям догори. Очі її були заплющені, повіки тремтіли. Вона ще жила. Плаття на лівому стегні було розірване і потемніло від крові.

Дівчина прийняла на себе осколки, які неминуче врізались би у Восьмьоркіна.

Божеволіючи від горя, він почав термосити її. Катя розплющила очі. З глибини їх прозирала така мука й туга, що Восьмьоркін ладен був заридати.

— Тікай, Стьопо, — сказала вона, із зусиллям поворухнувши губами. — Я затримаю… У мене є гранати… Прощай…

Із її очей текли сльози. Як він міг покинути свою чайку, свою радість? Не звертаючи уваги на крики гітлерівців, що пішли в атаку, на свист смертельних трас, що пролітали над ним, він підхопив її на руки і, зігнувшись, побіг на другий бік схилу…

Як він не скрутив собі в'язів? Як зостався неушкоджений? Цього він тепер і сам не міг збагнути. Він тільки пригадував, що ніс її, спотикаючись і знемагаючи від горя. А за спиною стояла гуркотнява. Вершини гір гойдались перед ним. Очі застилало вологою. Чи це був піт, чи сльози, він не знав

— Стьопо, чого ти плачеш? — раптом запитала вона голосом, який долинав ніби десь здалека. — Мені вже не боляче. Як ти стомився, бідолашний!.. Спочинь…

Вона жаліла його. А він боявся сказати хоч слово, бо не зміг би сховати свого відчаю. Він пригортав її до себе, щоб менше витекло крові, і ніс дорогу, кохану до моря, до друзів. Там був порятунок.

— Мені не боляче… Зовсім легко, — говорила далі вона, немов марила. — Ти не жалій. Я щаслива, що ти врятувався. Обов'язково живи… І не забувай. До тебе в мене нікого не було… Це гарно і дуже сумно… Всі забудуть, а ти пам'ятай. Я знаю, ви проженете їх…

Вдалині вже видно було море. Восьмьоркін зрадів, він вірив у те, що зуміє врятувати її… Але трапилося все не так, як гадав Степан. Він не помітив, як на нього накинулась діла зграя гітлерівців. Вони напали ззаду, його руки були зайняті. Вони звалили його, придавили до землі і вирвали з рук ту, кого він ніс так обережно.

Яка сила могла стримати його? Він вивернувся з-під клубка тіл, почав розкидати, бити, топтати… Але фашистів було більше. Вони повисли на руках, на плечах, обплели ноги… Падаючи, він почув здавлений дівочий окрик:

— Прощай, Стьопо, прощай!

Блиснуло полум'я, і земля здригнулася від страшного вибуху. Кругом застогнали, захрипіли поранені.

Він зрозумів: «Це вона кинула гранату». І вперше за все життя Степан голосно заплакав, вірніше заревів від безсилля. Немов шаленіючи, він кусався, душив, возив на собі купу тіл і кричав, страшенно кричав…

Потім навалилася темрява.

Його кудись везли, допитували, били. Але все це було як уві сні. Він спав, довго спав.

«Чому ж тепер у мене розв'язані руки? Чому вони перестали боятися? — Ця зміна його непокоїла. — Хіба я обіцяв їм що-небудь?»

Він вчепився руками за грати і рвонув їх до себе. Товсті залізні прути не піддавалися його зусиллям.

«Ні, не вийдеш звідсіля. Що ж придумати? Накласти руки на себе? Розігнатися і головою об стіну? Ні, це не вихід. Катя просила жити, і мічман казав: «Моряк повинен триматися до останньої можливості». А втім, він і сам не уявляв собі, як можна покірно йти на розстріл, коли в тебе ще є сила втекти або вп'ястися в шию конвоїрові. Степан мусить помститися за Катю. Він отак просто не віддасть свого життя, а ще придушить двох або трьох фашистів…»

Коли в камеру зайшов Ворбс, то Восьмьоркін спершу хотів накинутися на нього, але, побачивши захованих за дверима наглядачів, передумав: «Не дадуть прикінчити і знову зв'яжуть. До того ж цього зразу не збореш. Здорова сатана!»

По розплюснутих вухах та деформованому носі Степан визначив, що гестапівець бачив смаленого вовка і не боїться кулака.

Обер-лейтенант з явною приязню розглядав моряка, він навіть посміхався, як посміхаються після довгої розлуки старому приятелеві.

— Ви, як виявилося, добрячий спеціаліст по боксу. Чого ж мовчати про це? Ви є мій колега, Степан Восьмьоркін. Цікава зустріч: чемпіон Баварії і ескадрений чемпіон Чорноморського флоту.

«Звідки він довідався про мене? — насторожився Восьмьоркін. — Вони навіть імені мого не знали. Ескадрений чемпіон Чорноморського флоту… Ага, ось куди ви носа вткнули — в сімферопольську газету!»

Восьмьоркін згадав, як перед війною на одній з олімпіад він вибив за капати важковаговика Криму. Тоді сімферопольська газета вмістила його портрет, а якийсь журналіст назвав його в інформації про матч «ескадреним чемпіоном Чорноморського флоту».

— Ви вражені моєю обізнаністю? Ми добре знаємо про вас усе. Степану Восьмьоркіну ні для чого більше ховати своє повне ім'я, — приязно говорив далі Ворбс.

Але його зраджували очі. Звужена зіниця насторожено стежила за найменшою зміною Восьмьоркінового обличчя. Такими нещадно холодними бувають лише очі у супротивника на рингу, коли він вишукує слабке місце, щоб раптовим різким ударом повалити тебе на землю.

Восьмьоркін мовчав. Він намагався зберегти байдужість, — це рекомендувалося робити на рингу, щоб дезорієнтувати, приголомшити супротивника. Але водночас, як і Ворбс, він намагався вгадати по очах, по миттєвому поруху м'язів обличчя, який підступ готовить гестапівець.

Ворбс, видно, відчув, що вираз його обличчя не відповідає вдаваній ролі, що необхідно уникати допитливого погляду росіянина. Він силувано засміявся, по-приятельськи стусонув кулаком Восьмьоркіна в бік і сів рядом з ним на койку.

— Ворбс дуже радий зустріти в Росії боксера з іменем, — сказав він. — На землі так мало справжніх людей. Німецьке командування з повагою ставиться до рішучих людей. Воно розуміє сильну людину і завжди готове дати їй широке поле діяльності.

Росія ніколи не мала хорошого боксу. Ви чули ім'я екс-чемпіона світу Макса Шмеллінга? Він побив у Америці славетного Джо Луїса — «Чорну блискавку».

Я мав нагоду в Берліні виступати проти Макса Шмеллінга. Я вистояв вісім раундів. Бій припинився через перелом сустава пальця у Макса Шмеллінга. Через мене ви можете відчути європейський клас.

Восьмьоркін не все усвідомлював, що казав гестапівець, йому було лише зрозуміло, що Ворбс обіцяє кращі умови одиночного ув'язнення. Хай Восьмьоркін подумає лише про невеличкий спарінг. Зайва пара старих рукавиць знайдеться. Не треба бути упертим. В житті все випадає на долю спритних людей, які вміють вчасно приєднуватися до сильних світу. Якщо Восьмьоркін нудьгує, Ворбс може для розваги повісити в камері тренувальну «грушу». На знак… майбутньої спільної роботи.

Бачачи, що Восьмьоркін уперто мовчить, Ворбс жартома кинув:

— Ви є не дуже достатньо балакучий співбесідник. Ви маєте до мене образу за стару неприємність? Хіба можна боксеру гніватися за таку дурницю? Те непорозуміння будемо вважати, як невеличкий масаж… зміцнення шкіри щік. Ви зможете відплатити мені.

Він порадив Восьмьоркіну гарненько подумати над своїм становищем і, запевнивши, що рукавиці й «груша» найближчим часом будуть у камері, розкланявся і пішов.

«Чого це вони раптом такі «ласкаві»? — нічого не розумів Восьмьоркін. — Приручити хочуть, чи як?.. Хай спробують. Мені одного мало, я їх декілька прикінчу…»