У відкритому морі

Розділ восьмий

Вихрастого, рудоволосого Вітю партизани прозвали Ластовинкою. Його трохи кирпате, задерикувате обличчя було рясно всіяне золотавим ластовинням. Але сам Вітя вважав себе вождем невтомного хлопчачого племені партизанських слідопитів і був у них під таємним іменем — Ятів Гроза Шакалів.

Кмітливий і проворний, він умів непомітно пробратися гірськими стежками в партизанський табір і не боявся сам ночами прослизати в селище за мисом. Він знав, де стоять фашистські пости, знав, якими скелястими трущобами і завулками найзручніше обходити їх і де можна відлежуватися.

Восьмьоркіна з Чижеєвим Вітя спершу повів через якісь кручі, потім спустився в долину і вивів на широку стежку.

— Цією стежкою гітлерівці в госпіталь і на пристань ходять, — пояснив він.

В цей час попереду спалахнув червоний вогник, за ним — другий. Вогники то спалахували, то погасали.

— Курять, — сказав Вітя, притримуючи моряків і вдивляючись у темряву. — Хто ж це там може бути в таку пору? Мабуть, обхід. Ви тут полежте за каменем, а я подивлюся.

Ластовинка зник у темряві і повернувся хвилин через десять.

— Троє фриців, — пошепки повідомив він, — лежать біля спуску і курять. Вони бояться далеко ходити: наші пострілюють. Тепер до ранку не підуть. Може, гранатою їх проженемо?

— Дуріти не слід! — суворо зауважив Восьмьоркін. — Веди стороною.

— Далеко стороною… каміння гостре, чоботи порвете, — по-хазяйськи сказав хлопчина, вважаючи, що бажання зберегти гумові чоботи примусить моряків напасти на гітлерівців.

Але ті ні про що інше, крім зустрічі з Катею, не хотіли чути. «Мабуть, не справжні моряки, — подумав Вітя. — Для фасону моряками себе звуть». І він неохоче повернув назад.

Друзі слідом за своїм провідником почали спускатися з кручі. Щебінка часом осипалася. Моряки тоді хапалися руками за коріння і, припавши до землі, насторожено вслухувалися.

До дна кручі було вже недалеко. І раптом у Восьмьоркіна під ногою затріщала суха деревина. Моряк втратив рівновагу і покотився вниз, а за ним сипонуло каміння.

Зверху одразу ж пролунало «хальт!» і з свистом чесонули цівки трасуючих куль.

Друзі попадали за камені і причаїлись.

Фашисти не наважувалися спускатись вниз. Вони постріляли ще якийсь час навмання і заспокоїлись, вирішивши, що каміння обсипалося випадково.

Далі моряки пробиралися замалим не рачки. На дні яру було так темно, що їм доводилося намацувати шлях руками.

Коли вони відійшли далеченько від небезпечного місця, Ластовинка встав, поглянув на небо і з жалем сказав:

— Зараз і бігом не встигнемо. Скоро почне розвиднятися. Доведеться на старому кладовищі ховатися, там кущі є.

Кладовище було запущене, воно поросло чагарником і високою травою. Кипариси стояли, виструнчившись шеренгою, стрункі і нерухомі, як ті вартові.

— Що далі будемо робити? — стомлено запитав Восьмьоркін.

— Тут ягоди є. Вранці я цілу шапку назбираю.

— А ти не побоїшся сам у селище піти? — раптом запитав хлопчину Чижеєв. — Треба попередити дівчину. Чого доброго, перелякається і не пустить нас.

— Зі мною пустить.

— Все ж таки ти проберися до неї. Нам важливо, щоб вона знала про все зранку і могла підготуватися. Передаси оцю записку Тремихача і все, що я скажу. Гаразд?

— Добре, — зітхаючи погодився стомлений хлопець.

Корветтен-капітан Штейнгардт не спав другу ніч. Гітлерівець ходив з кутка в куток кімнати, намагаючись розібратися, зрозуміти причину важкої внутрішньої тривоги, і не знаходив хоч трохи заспокійливої відповіді.

Безперечно, однією з причин тривоги була незбагненна впертість російських моряків. Вона мучила його.

«Може, я боюся десанту? — думав Штейнгардт. — Ні, я чималенько зробив, щоб вберегти себе від такої неприємності. Так що ж пригнічує?»

Штейнгардт пив бром, ковтав снотворне, глушив коньяк, але нічого не допомагало.

«Мабуть, я стомився, — міркував він собі. — Стомився від нескінченних клопотів і хвилювань. Треба струснутися, подумати про відпочинок. Он така тварюка, як Ворбс, не тільки лінується, а ще й безпутничає. І його розпирає від здоров'я».

Другого дня Штейнгардт натякнув росіянці-медичці, що він хотів би трохи розважитися. Чи не схоче вона приєднатись до нього? Опустивши очі, медичка відповіла, що ждатиме його в себе. А це не хитрощі? Ні, Штейнгардт надто прозірливий, щоб помилятися в цьому. Але й тішитися рано. Просто вона теж стомилася від кривавих видовищ, які не дуже благотворно впливають на жіночі натури.

Штейнгардт після апетитного обіду добре виспався, освіжився холодною ванною і в піднесеному настрої вирушив зручним «мерседесом» перевіряти далекі пости берегової охорони. Його скрізь зустрічали улесливі погляди підлеглих, і сам вигляд його машини змушував офіцерів шанобливо виструнчуватися.

Він викликав до телефону обер-лейтенанта Ворбса і сказав:

— Увечері і вночі я буду зайнятий. З рапортом прийдіть уранці.

Так, так, він сьогодні вже собі зробить відпочинок. Він заїде до цього дівчиська і освідчиться, нарешті. Штейнгардт не Ворбс, він не любить скотства, йому потрібна ніжність. Цього досягають через вино й подарунки. Зондерфюрер не скупий.

Штейнгардт заїхав додому, наказав постовому вимести в машину кошик з вином і фруктами. Потім викликав вартового і вручив йому заклеєний конверт з адресою росіянки-медички.

— Якщо буду потрібен, знайдете мене по цій адресі. Шукати лише в разі крайньої необхідності.

Дівчина зустріла його у дворі — біля ґанку, густо обплетеного виноградом. У голубому світлі фар її тонкий стан у світлій сукні здавався особливо гнучким.

Штейнгардт злегка торкнувся її руки холодними губами і, відчувши, як здригнулися пальці, задоволено констатував: «Вона хвилюється. Для початку — непогана прикмета».

Він разом з нею вніс до хати кошик з вином і фруктами і, повернувшись, наказав шоферові нікуди не відходити від машини і тримати, про всяк випадок, автомат напоготові.

Шоферові — судетському німцеві — надокучили повсякденні побоювання та страхи патрона. «Хоч би посоромився», хотілося сказати йому вголос, але він вдав, що уважно слухає зондерфюрера. Шоферові дорогою вдалося дещо витягти з кошика, і він нетерпляче чекав, коли ж нарешті чортяка забере цього відворотного буркотуна. Мурликаючий голос Штейнгардта, росіянка-красуня і віднесений кошик з ласощами віщували довгеньку стоянку.

Коли Штейнгардт зник у будинку, шофер вимкнув світло фар, добре зачинив ворота і, діставши з кабінки вкрадену пляшку вина, щасливо простяг йоги на траві під виноградною лозою. Він і не підозрівав, що крізь густе листя за ним уважно стежать дві пари блискучих очей.

А Штейнгардт веселився. Випитий ним на дорогу коньяк давав про себе знати. Зондерфюрер завів патефон і, погойдуючись в такт музиці, стежив за вправними рухами дівчини, що саме накривала стіл.

— Ви єсть чарівна, — сказав він.

Як і більшість пруссаків, він бував іноді сентиментальний і при цьому не забував заведеного порядку.

— Ви, я хочу думать, не будете мати претензій, якщо я буду частуватися із власних приборів?

Звичайно! Які можуть бути розмови! Дуже добре, що гість такий завбачливий. В неї, на жаль, немає пристойного посуду для такої людини, як Штейнгардт. Сама вона може випити із простої чашки…

Після другої чарки зондерфюрер відчув легке оп’яніння. Смагляве обличчя медички розпливалося в тумані. Вони сиділи поруч. Він обняв її і потягся губами. Але дівчина гнучким рухом вислизнула з-під його рук.

Вона відступила до дверей, він ступив за нею, цупко вхопивши її за плечі, і притяг до себе…

Дівчина зойкнула. В цей момент чиясь велика, дужа рука лягла на потилицю Штейнгардта і стиснула шию так, що він навіть крикнути не зміг.

— Може, зо мною хочеш поцілуватися, жабо? — насмішкувато спитав по-російськи той, чия дужа рука повернула вже до себе обличчям Штейнгардта.

Гітлерівець, побачивши перед собою величезного вилицюватого парубка у ватянці, судорожно потягся до зброї, але залізні пальці ще міцніше здавили йому горло. Штейнгардт, підкотивши очі, ледве дихав.

— Обережніше! — злякано сказала дівчина. — Ви можете задушити його.

Восьмьоркін трохи послабив стиск пальців і, заглянувши Штейнгардту в обличчя, буркнув:

— Вичухається.

Вони разом з Катею роззброїли гітлерівця, влили йому в рот трошки вина і посадовили в крісло. Коли Штейнгардт очуняв, дівчина, чітко карбуючи слова, сказала по-німецьки:

— Слухайте, корветтен-капітен, і запам'ятовуйте. При найменшій спробі втекти від нас ви будете розчавлені, як слизняк. Сподіваюсь, ви пересвідчилися в твердості руки, яка це зробить? Якщо хочете жити, то повинні виконувати всі наші вимоги.

— Я згоджуюсь… Я буду виконувати, — прохрипів Штейнгардт.

Корветтен-капітан недовірливо провів рукою по занімілій шиї і, переконавшись, що її не стискують залізні пальці, з острахом зиркнув на Восьмьоркіна. Під розстебнутою ватянкою він побачив могутні груди, обтягнуті смугнастою тільняшкою «Переодягнутий матрос, — майнула в нього думка, — не жди рятунку…»

Він сповз із стільця і на колінах попросив:

— Милосердя!

— Не хникай, жабо! Милосердя захотів!

Восьмьоркін гидливо підняв його за комір.

— Ви зможете зрозуміти те, що я вам скажу? — холодно спитала дівчина.

— Зрозумію… Я єсть дуже вдячний… Я все зрозумію.

— Ну от: ми зараз поїдемо з вами в госпіталь по росіян. Від вас залежить усе. Навіть півслова або невірна інтонація, в якій ми вловимо бажання попередити кого-небудь, прискорить кінець. Ви робитимете і говори і ймете тільки те, що потрібно для врятування полонених. Ми зважилися на відчайдушний крок. Тому не пощадимо ні себе, ні вас, ні тих, хто буде біля госпіталю. Ясно?

— Мені ясно… я можу… готовий підкоритися.

Штейнгардт боявся, що росіяни передумають. Тільки б вирватися з пастки. Це дає хай маленький, але шанс на порятунок: озброєний шофер… випадковий обхід. Правда, закричати він не зможе, але дивний приїзд у госпіталь повинен викликати підозру. Їх затримають… Та хіба мало щасливих нагод!

Штейнгардт сам показав на свій плащ, коли моряк запитав у дівчини, що б йому надягти для маскування.

Хміль у гітлерівця пройшов, він прикидався покірним своїй долі, гарячково обдумуючи тимчасом, як врятуватися.

Вони вийшли в двір. Ніч була місячна. Корветтен-капітан сподівався, що зараз обізветься шофер і пустить в діло автомат, але солдат чомусь байдуже сидів за баранкою руля і, не звертаючи уваги на офіцера, розмовляв із якимось хлопчаком.

Сідаючи до шофера, Штейнгардт непомітно, але різко штурхнув його ліктем. І раптом побачив насмішкувате, незнайоме обличчя.

— Я тебе штурхну, собако! — сказав передягнутий за шофера Чижеєв. — Ось цією штучкою під бік.

Він показав на добре вигостреного ножа, що блиснув у місячному світлі.

Від гітлерівця можна було ждати всяких капостей. Тому Восьмьоркін сів позаду Штейнгардта на відкидне сидіння і поклав руки так, щоб той весь час відчував їх у себе на потилиці.

Катя зарядила автомат. Віті, який збирався примоститися коло неї, вона сказала:

— Тобі не можна. Буде більша підозра. Забирай усе цінне, замкни двері на замок і сам тікай. Якщо попадеш до наших раніше, скажи, що в нас тут усе гаразд.

Вона була розсудлива і спокійна.

Чижеєв включив фари і повів машину нерівним шляхом. Перехожих не було видно. Настала година, коли цивільному населенню заборонялося виходити на вулицю.

Раптом на перехресті забовваніли три озброєні фігури.

«Патруль, — зрадів Штейнгардт, Він сподівався, що машину зараз затримають, і, завмираючи від хвилювання, міркував, як краще вчинити: — Шофер муситиме відчинити дверцята… я прожогом вистрибну… У солдат зброя…»

Але все сталося інакше: патрульні, здалеку розпізнавши машину зондерфюрера, вмить розступилися і, витягнувши руки, на знак вітання, пропустили її без затримок.

На подвір'я госпіталю їх пропустили також без перешкод. На ґанок вибіг черговий і шанобливо зігнувся, чекаючи високошановного гостя.

— Ви залишитесь у машині, — сказала Штейнгардту тихо дівчина, — і в разі потреби підтвердите наказ. Не забувайте про домовленість.

Вона спокійно вибралася з машини, повагом підійшла до лікаря, привіталася з ним. Її тут знали, вона не раз приїздила сюди із зондерфюрером. Штейнгардт чув, як медичка від його імені наказала здати полонених для допиту охороні коменданта. І він не міг заперечити, йому до бока був приставлений ніж. «Невже цей бовдур не запідозрить, не перевірить?.. Ага, він молодець! Він іде сюди…»

Настав напружений момент. Черговий лікар для достовірності освітив шоферську кабіну нагрудним електричним ліхтариком, уважно поглянув на зондерфюрера і доповів:

— Прошу пробачення, корветтен-капітен! Хворі, яких ви забираєте на допит, не можуть ще самі ходити…

Штейнгардт розумів, що коли він не скаже зараз потрібного слова, то втратить останній шанс на порятунок. Але як скажеш його, коли медичка нашорошила вуха і кожну мить може подати сигнал морякові? Як промовити це слово, коли залізні пальці всього за кілька сантиметрів від шийних хребців, а лезо ножа впирається в ребра?

Штейнгардт хапнув повітря і глухим, злобливим голосом видавив із себе:

— Виконуйте наказ! Візьміть санітарів і донесіть росіян на носилках.

Він хотів зібрати біля машини побільше своїх людей.

Лікар клацнув закаблуками і пішов із озброєним шофером і медичкою в сусідній корпус.

Із Штейнгардтом залишився Восьмьоркін. Він заклав за комір німцеві палець і таким чином придержував його на місці.

Незабаром із корпусу на місячну доріжку вийшли люди. Санітарів і носилок серед них не було. Недбало перев'язаних бинтами полонених, що ледве переставляли ноги, підтримували шофер з медичкою, а лікар з конвоїром ішли ззаду.

Біля машини медичка заявила, що конвоїр не потрібен, їм достатньо і зондерфюрерової охорони.

Штейнгардт чув вовтузіння у себе за спиною і не міг навіть повернутися, щоб своїм приреченим виглядом викликати підозру у лікаря.

Дверцята кабіни зачинилися, шофер сів на місце, лікар на прощання підняв руку. Машина, прогудівши ніби на глум, плавно рушила.

«Все пропало… тепер смерть…» похоловши, зрозумів корветтен-капітан. У відчаї він обернувся, хотів закричати, але крикнути не зміг. Щось важке впало йому на голову, і рот затисла міцна рука…

Машина проскочила повз патрулів біля пристані і, вибравшись на приморську дорогу, помчала на великій швидкості.

Восьмьоркін кинув приглушеного Штейнгардта на сидіння. Він повернувся сяючим обличчям до врятованих і сказав:

— Дозвольте доповісти, товаришу мічман. За допомогою партизанів чорноморці Чижеєв і Восьмьоркін визволили вас із полону.

— Чую… Чую, хлопці! — плачучи від радощів, із зусиллям промовив Кльоцко. — Сеню я відразу впізнав… Як попадемо на корабель, усіх трьох до нагороди представлю.