У відкритому морі

Розділ двадцять другий

Удосвіта, коли в печері всі ще спали, з лісу вернулися Вітя й Пунчонок з надзвичайною новиною. Черговий негайно зіграв побудку. Пунчонок вискочив на стіл і радісним голосом закричав:

— Прокидайтеся, товариші!.. Всі прокидайтеся!.. Приморська Армія визволила Керч! На всьому Перекопському перешийку лінія оборони фашистів прорвана! Наші форсували Сиваш, зайняли Армянськ і просуваються до нас. Ура-а!

«Ура» було підхоплене, воно відгукнулося такою дзвінкою луною в закапелках печери, що прокинулися від зимового сну і зашугали кажани.

Спати вже більше ніхто не міг.

Записка начальника штабу починалася урочисто:

«Почалося! Час розплати настав! — писав він. — Не випускайте з Криму злодюг і поневолювачів. Хай тут вони знайдуть могилу, щоб не могли повторити своїх мерзенних справ іще десь…»

Далі йшли поради і вказувалися пункти, зручні для нападу та підривних робіт. Для печерної групи було відведено велику ділянку приморської дороги й побережжя.

Прочитавши вголос давно ждане послання, Тремихач закліпав очима і стиснув в обіймах Пунчонка. Суворі дорослі люди раділи, як школярі. Забувши про свої хвороби й рани, партизани хлюпалися й обливали один одного водою, вмиваючись, жартували й сміялися за сніданком.

Почалися гарячі дні. Вдень люди набивали похідні мішки вибухівкою, патронами й гранатами. А вночі групами по три-чотири чоловіка висаджувалися в різних пунктах побережжя, заміновували в темряві дороги, звалювали навислі скелі на обози відступаючих окупантів, закидали гранатами гітлерівців, що метушилися в сум'ятті.

Іноді вітер і гірська луна приносили далекий неугавний гуркіт канонади. Здавалося, всі гори Криму приєднали свій гомінкий голос до залізного басу гармат: «Бий!.. Не дай втекти нищівникам!»

Солов'ї наче шалені були цієї весни. Їх не могли втихомирити ні близька стрілянина, ні гуркіт моторів на дорозі та в повітрі. В години короткого нічного затишку солов'ї шаленіли до світанку. І голоси їх таїли в собі таку силу, що іноді заглушали рев війни, що наближався.

Радянська Армія невпинно просувалася. Вже було звільнено Сімферополь, Феодосію, Старий Крим. Кожен день приносив усе нові й нові звістки про визволення приморських селищ та міст. Незабаром спалахами розривів осяялося й небо над скелями біля печери. Окупанти, що застряли тут, ще огиналися. Бої йшли біля підніжжя найближчих гір.

Партизани вирішили напасти на гітлерівців з тилу. Печерній групі доручено було висадити на світанку десант у місцях розташування приморських частин. Від перебіжчиків штабові стало відомо, що серед фашистських солдатів почалися заворушення. Вони готувалися відступати, але їх затримали есесівці, виставивши на дорогах загороджувальні загони.

Ледве почало сіріти, обидва катери вийшли в море.

Перша десантна група підійшла до берега на двох шлюпках. Вистрибнувши на суходіл, Восьмьоркін оглянув прибережний пісок і, переконавшись, що цей відрізок не замінований, першим видряпався нагору.

Справа стріляли. Стрілянина наближалася. Неозброєним оком уже було видно, як рветься шрапнель. Над дорогою повисла жовта завіса пилюки. Пунчонок, забравшись на вершину гори, раптом закричав:

— Танки!.. Наші танки йдуть у видолинку!

І майже водночас із його криком почувся тріск кущів, брязкіт казанків і тупіт сотень ніг: до моря мчалося сотень зо три фашистських солдатів. Їх хриплий подих Восьмьоркін почув здалека.

— Стій! — закричав Степан.

Та ніяка сила не могла втримати фашистів, що тікали. Вони перекиди скочувалися з горба до моря і лише біля пінявої лінії прибою піднімали вгору руки.

Партизанам немало довелося докласти сили, щоб привести в порядок і звести цей гнаний страхом табун в одну колону. Лише через хвилин п'ятнадцять, коли втихла стрілянина, полонені заспокоїлися і Восьмьоркін зміг їх вивести на дорогу.

Танкісти, помітивши моряка, що йшов рядом з колоною полонених, здивовано повисовували голови з люків.

— Ти диви, моряки й тут уже порядкують, — дивувалися вони. — На танках не вженешся за ними.

— А чого ловити гав? — не розгубившись, відповів басом повеселілий Восьмьоркін. — Кому тут їх здати під розписку?

— Плюнь, братіку, — порадив танкіст, що від пилюки став схожий на мірошника. — Віддай цих куроїдів партизанам і сідай на нашого коня. Довеземо до самого Севастополя.

— До Севастополя?! — не вірив Восьмьоркін.

— Довеземо, — підтвердив і другий танкіст.

— Ех, так і бути! — зважився Восьмьоркін. — На зло мічманові поїду!

Залишивши полонених під опікою Пунчонка, він вискочив на бархатисту від пилюки броню і, помахавши партизанам безкозиркою, помчав на гуркотливому танку.

З північного краю селища чутно було густу стрілянину. Там окупанти відбивалися від партизанів, що осідлали приморську дорогу.

Танки з ходу відкрили вогонь і півколом почали охоплювати селище.

Восьмьоркін, лежачи на гуркотливій броні машини, зрідка посилав автоматні черги по сірих постатях, що бігли вдалині, і занепокоєно поглядав у бік тюрми. В тому краю яскраво спалахувала і, розкидаючи іскри, горіла якась будівля, заволікаючи димом вулицю.

«Хоч би не тюрма, — думав моряк. — Може, Катя там». Він усе ще не вірив у її смерть.

Коли танк увійшов на околицю селища, Восьмьоркін зіскочив на землю і, зігнувшись, побіг вздовж низьких парканів і розквітлих кущів акації до пожарища.

Біля базарного майдану окупанти засіли в підвалі кам'яного будинку аптеки. Вони тримали під обстрілом дві північних вулиці і базар.

Моряк, побачивши, що тут йому без бою не проскочити, перевалився через глиняний мур, садками обійшов небезпечне місце і підповз до аптечного двору з тилу. Крізь кущі і ґратчасту огорожу він розгледів двох осідланих коней і одного — запряженого в татарську лінійку. За ящиками біля входу в підвал сидів насторожі гітлерівець, неспокійно повертаючи голову. Шия в нього була витягнута, червоний ніс різко виділявся на худому блідому обличчі. Він схожий був на полохливого гусака, готового щомиті злетіти. Восьмьоркін просунув дуло автомата в щілину огорожі, дочекався моменту, коли скрекотіння кулеметів заглушило всі звуки, і одним пострілом уклав цього гітлерівця. Потім не гаючись він пробрався на подвір'я і, ховаючись за одвірком, одну за одною кинув три гранати в глибину підвалу.

Вибухи злилися в суцільний гуркіт. Зверху посипалися осколки шибок.

Кулемети стихли. З підвалу чутно було лише стогін. Восьмьоркін заглянув туди і помітив, що один фашист встає. Вій дав по ньому коротку чергу і ввійшов у напівсутінки.

Четверо фашистських кулеметників, розкинувши руки, лежали на купах вистріляних гільз. Восьмьоркін скинув обидва кулемети з підставок на землю і, не затримуючись, вибрався через широку амбразуру на вулицю.

Майдан був безлюдний. Але незабаром біля водостоку з'явилися люди з червоними смужками матерії на шапках. Вони обережно перебігали в сусідні завулки.

— Сюди! — гукнув Восьмьоркін. Він став на весь зріст і замахав безкозиркою.

Товариша Василя, що котив кулемета, моряк впізнав здалеку і кинувся йому назустріч.

— Ого… Степан! — зрадів начальник партизанського штабу. — Так ось хто нас виручив! Здоров, друже! Ну, як там ваші?

— Воюють, — невиразно відповів Восьмьоркін і, з неспокоєм покосившись на задимлену вулицю, додав — До тюрми треба швидше. Там же наших багато.

— З тюрмою все в порядку, товаришу моряк. Ми її першою захопили, двадцять два чоловіка врятували, — похвалився начальник штабу.

Він витирав піт із збудженого, почервонілого обличчя і про Катю не говорив ні слова. Восьмьоркін, допомагаючи йому за дужку тягнути кулемет, здавленим голосом запитав:

— А з дівчат хіба нікого не було?

— Як же! — спохватився партизан. — Ти знаєш, кого знайшли?.. Це просто чудо. Катю, нашу лікарку. Катюшу! А ми ж її посмертно до звання Героя представили.

Восьмьоркін хоч і ждав цієї звістки, але захлинувся, занімів від радощів. Будинки й вулиці затанцювали в його очах, йому довелося тричі набрати в легені повітря, щоб запитати, як вона себе почуває, чи не дуже поранена.

— Будемо сподіватися, що тепер виживе, раз у гестапівців не померла, — відповів начальник штабу. — Ми її з важкопораненими на аеродром відправили.

До заходу сонця селище за мисом було цілком очищене від окупантів. Коли «Дельфін» і «Чеем», які обстрілювали з моря кінець мису, підійшли до пірса, на березі їх зустрів білий від вапнякової пилюки, радісний Восьмьоркін.

— Погано по воді ходите! — глузливо сміючись, крикнув він. — Я на суші швидше дію. На аеродромі вже побував і в Севастополь раніше за вас попаду.

— А хто вас відпустить, товаришу гвардії матрос, цікаво довідатись? — сказав Кльоцко і, побагровівши, несподівано гримнув по-боцманськи: — Зайняти місце на катері! Зовсім від корабля відбилися. Лишаю вас без звільнення на берег до приходу в Севастополь. — А цікаво довідатися, товаришу мічман, коли ми там будемо, — підморгнувши присмирнілому Восьмьоркіну, щонайнаївніше запитав Чижеєв, виткнувшись із машинного відділення.

— Першими будемо, — пообіцяв Кльоцко. — Заправимося в печері пальним, захопимо провізії і морем дійдемо.

Останній прощальний день у печері проходив при урочисто сяючих факелах. Партизанки, виряджаючи в дорогу моряків, напекли пиріжків, виставили на стіл найсмачнішу страву, прибравши її квітами, гілочками мигдалю та дикої вишні.

Микола Дементійович викотив трофейне барильце вина і, розщедрившись, частував:

— Прошу без церемоній, наше підземне існування кінчилося, моя печера завтра спорожніє. Вип'ємо ж за одужання Каті, за перемогу, за море, за сонце!

У печерників не було келихів, але й цокання залізних кухлів для них звучало, як дзвін найкращого кришталю.

Восьмьоркін не міг утриматися, щоб не піти в танок. Він був галасливий цього дня. А Ніні з Сенею захотілося побути вдвох. Непомітно для Кльоцка і Тремихача вони вибралися з-за столу і зникли в глибині печери.

Вони зустрілися за водопадом. Темний прохід вів до зелених дерев, до шовкової трави, до щебетання пташок.

Три доби над задимленим Севастополем стояв розкотистий гул, гуркіт і ревіння моторів.

У муках і полум'ї визволявся останній шматок Кримського півострова.

У Восьмьоркіна, Чупчуренка та Віті у ці дні від крові, від блиску хвиль, від вибухів і пострілів рябіло в очах. А Чижеєв з Тремихачем мліли від спеки в машинних відділеннях. Мстячись за столицю Чорноморського флоту, друзі забули про їжу і втому. По декілька разів на добу вони заправлялися в танкістів пальним, поповнювали боєзапас і літали по морю майже на траверзі Севастополя, наздоганяючи шлюпки, парусники, мотобаркаси, резинові плоти і катери тікаючих з Криму окупантів, і нещадно розстрілювали.

— Всю воду запаскудимо, — журився іноді Восьмьоркін.

— Нічого, бруду, як і підлоти, море не любить. Сіллю роз'їсть та й викине, що зостанеться, — заспокоював його Кльоцко. — Воно в нас чистіше чистого стане. Рубай, не роздумуй!

За три дні моряки так потомилися, що в годину передранкового перепочинку, пришвартувавшись до обгорілого поламаного пірса, повалилися на палубу хто де і під захистом червоноармійців поснули.

Першим розплющив очі Кльоцко. Його вразила нависла над морем і горами незрозуміла тиша. Сонце вже зійшло. Канонада біля Севастополя змовкла, і лише ледве чутна стрілянина була з боку Херсонеського маяка.

Кльоцко пронизливо засвистав у дудку.

— Запускай мотори!

Через десять хвилин «Дельфін» і «Чеем» уже мчали в море. Вони летіли в піні та бризках до міста, ще огорну того пилюкою й димом війни.

Та ось пилюка почала поволі осідати. Небо очистилося, і моряки раптом побачили, як по-казковому виринув з марева, сяючий синявою, блиском прибережної хвилі гористий Севастополь.

Дружним «ура» вони привітали місто-герой. Катери влетіли в Північну бухту, промчали повз Костянтинівський равелін, повз пам'ятник затонулим кораблям, біля якого димно горів підбитий фашистський транспорт, і, завернувши в тиху Південну бухту, стишили хід. Тут, як і раніше, вода була така сама зелена, лише бракувало кораблів ескадри, гюйсів і прапорів. З води стирчали обгорілі причали, іржаві палуби, шпангоути, труби затонулих кораблів та зігнуті хоботи кранів.

З величезної воронки поблизу Графської пристані засмаглі червоноармійці черпали воду брезентовими відрами і напували коней.

— Не підходьте! Тут міни! — гукали вони.

— А що нам міни, коли ми вдома? — весело відказав Кльоцко. Він не помічав, як по щоках і вусах котилися сльози. — Швартуйтесь до Графської! — наказав мічман.

Спалахнула сигнальна лампочка, пролунала команда:

— Стоп… Глушити мотори!

Мокрий від поту вискочив Чижеєв на верхню палубу і на мить осліп від блиску та сухої спеки, що вдарили в вічі.

— Севастополь!

Видираючись по обгорілих палях, моряки збігли по вищерблених снарядами широких східцях Графської пристані до арки з білими колонами й висипали на широку площу Леніна. Швидко окинувши її поглядом, вони попрямували до кам'яних воріт і наввипередки почали підніматися на вишку водної станції.

На площадці, що височіла над містом, моряки скинули з голів безкозирки. Вони знову бачили Корабельну сторону, Малахів курган, казарми Учбового загону, Морзавод та голубі бухти. Вони обіймали поглядом знайомі місця і не впізнавали їх. Усе місто, як колись давній Херсонес, було перетворене в суцільну руїну, гори каменю.

Севастопольські вулиці заросли травою, ромашками та маками. Головки маків погойдувалися скрізь. Ними рясніли бульвари, стіни зруйнованих будівель, спуски до моря, купи сміття й колючого дроту.

Чижеєв скинув бушлат, стареньку смугасту матроську тільняшку, прив'язав її до флагштока і потягнув за трос.

Вітер надув біло-синю матроську тільняшку, і вона залопотіла в повітрі. Наче змовившись, друзі зняли автомати і дали залп.

Вони салютували чорноморській столиці, салютували героям, які загинули за неї, сповіщали світові про своє повернення.

— Що трапилося?.. Чого стрілянина? — занепокоїлися автоматники, що спочивали в затінку під розбитою стіною. Їх заспокоїв усмішкою регулювальник, що спостерігав з площі дивну поведінку моряків.

— Все в порядку! — сказав він. — Матроси радіють.

Геленджик — Севастополь.

Травень 1944 p. — квітень 1945 p.