Заметіль III. У зворах Бескиду: Повість зі стрілецького життя

***

Прийшли врешті довго ожидані, давно заповіджені однострої. Правда, не стрілецькі, бо Боєва управа не подумала про те, щоби стрільцям виклопотати їх, але бодай польові австрійські.

Скинуть нарешті стрільці ненависний синій мундур з жовтими нашивками, що робив з них гонведів[8] і наганяв страху населенню Галичини.

Разом з одностроями прийшли кріси, набійниці, наплечники, білля, черевики, пояси та багнети. Все те заїхало вагоном на дворець, і хлопці аж трусилися з нетерплячки, коли-то вже раз поведуть їх переодягатися. Всім їм добре забилася в тямку хвиля пониження і стиду, яку пережили тому два дні.

Хтось дав знати, що попри Чінідьово переїжджатимуть інші стрілецькі сотні на фронт. Перша сотня побігла ціла на залізничний дворець, щоби побачитися зі знайомими, розпитати про новини, розповісти, як виглядає війна, а то й похвалитися перебутими трудами та небезпекою. В душі почували свого роду вищість від тих «зелених новобранців, що ще пороху не нюхали»..

— Цікаво, як вони вбрані!? — говорили між собою стрільці.

— Може, хоч шапки військові дістали?

— А може, й то ні.

— Ото десь братство виглядає. Як македонські повстанці...

Підсмішкувалася перша сотня, як ішла оглядати, але перестала сміятися, як стрілецький потяг заїхав на станцію.

З вагонів висипались вояки, кожний як з голки, всі в сивих польових одностроях, новенькі пояси з набійницями, жовті черевики на ногах, а кріси «манліхери» — найновішої системи.

Тепер прийшла черга на тамтих посміятися з першої сотні.

— Гей, гонведи! — вигукували.— А в чім ви носите набої?

— За пазухою! — сміявся хтось.

— А мотузки від крісів ще не порвалися?

— Дурний. Чи то така біда?! А очкур від чого!

Перша сотня аж зубами скреготала на всі ці насмішки.

Дехто пробував відгризатися, але не йшло. Різниця була така очевидна, що не було й балачки.

Один Качур не давав за виграну. Відтинався то в один бік, то в другий, а врешті витягнув луску з набою і підставляв тамтим під ніс.

— На, понюхай, чим то пахне!?

— Тютюном від люльки!

— Порохом, дурню, не тютюном. Тягни носом, щоб потім міг хвалитися, що нюхав порох. Ти думаєш, один з другим, що як маєш сиві штани, то вже з тебе Наполеон! Ми вже щось виділи, а ви щойно їдете побачити. Трохи вам зм’якне рура, як побачите зблизька.

На тім насмішки скінчилися. Сотні чули вже про бій під Верецькими і мусили признати, що перша сотня супроти них — «стара война».

— Кажіть же, як там було?

— А бачиш, уже тебе страх облетів. Ну, смійтеся далі гонведських мундурів, з мотузків коло кріса!..

— Качур, не будь дурний! Навіть пожартувати не можна. А пам’ятаєш, які ви були горді, як від’їздили зі Страбичева на фронт!? Тепер ми вас трохи... Але пусте! Оповідайте, як з вами було, хто забитий чи полонений, скільки було ранених?..

— Бій під Верецькими,— почав святочно Качур,— це перший бій українського війська з москалями від козацьких часів. Дата 28 вересня...

— Гов! — перервав йому промову хорунжий Балюк, що саме підійшов до гурту.— Не ви були перші. Сотня Семенюка два дні швидше звела бій під Сянками. Отже, не дата 28, а 26 вересня 1914 року буде історична. А перший стрілець, який впав за волю України,— це Василь Чехут з Кадлубищ, повіт Броди.

Стрільці з першої сотні нічого про це не знали і були певні. що то вони почали визвольну боротьбу. Тимчасом друга сотня, хоч і вийшла пізніше, швидше стрінулася з ворогом і перша кров’ю засвідчила свою любов до рідної землі.

Чи тільки того вони не знали?!

Відірвані від безпосередньої стичности з ворогом, у тихім запіллі забули навіть про війну. Хоч який короткий був їх відпочинок, але вояк дуже швидко забуває про війну, ба навіть старається про неї забути, коли має нагоду до цього. Швидко пристосовується до зміненого окруження, поринає з головою в іншу атмосферу і стає на цей час байдужим навіть на великі події. Перемучене тіло присипляє не тільки чуйність, але й цікавість та спостережливість. Зате після відпочинку все те виступає з подвійною силою.

Перша сотня чула про те, що ворог, зійшовши з верхів на Закарпаття, потерпів невдачу та що відступив назад у гори. Але де саме спинився, не дуже й допитувалася, бо всі знали, що за день-два переконаються наочно про це. Одинокий часопис «Пестер Льойд», який попадав їм у руки. не мав багато читачів.

В Коші УСС було якраз навпаки. Там кожну газету розривали, кожну вістку подавали з уст до уст, а багато вісток з поля бою попадало і в щоденні накази.

Отже, довідалася перша сотня, що москалі завернули загалом з Бескиду і що стрілецькі сотні, може, доїдуть навіть під Стрий.

— Доїдете, але хіба один на другім,— говорили стратеги з першої сотні.— Думаєте, що австрійці не понищили мостів за собою?!

— А ти думаєш, що Австрія не має готових мостів? Ми вчора бачили, як їхав поїзд готових частин моста.

— Чи їхав, чи не їхав, але до Стрия ще далеко. Ви коби до Сколя дотягнули!..

Затрубіла трубка «Сідати», і все кинулося до вагонів. За хвилю паротяг засвистав і, постогнуючи, рушив у гори.

— Решту ми вам напишемо! — кричали ті. що від’їздили.

— Не треба, побачимо самі! — відповідали ті, що оставали.

Коли останній вагон минав хлопців з першої сотні, якийсь безсердечний тип вихилився і крикнув на ціле горло:

— Відяз![9]

Туркіт коліс і сопіт паротяга заглушили побажання, які полетіли навздогін за кусливим насмішником.

Але це не могло зігнати прикрого почуття з душі першої сотні — почуття стиду і приниження.

Тому така радість, коли врешті прийшли нові однострої.

Того самого дня переодягалися. Від ніг до голови. І хоч нові мундури були далеко менше мальовничі, хоч не на однім блуза висіла, як ворочок, — усі були вдоволені. Нові черевики і пояси хоч декого й давили, але як же приємно скрипіли! Великий наплечник скривав у собі ціле вояцьке майно.

Вістун Михайлів, старий вояк, що якимсь чудом попав з 30-го полку до стрільців, показував таки там, на місці, як звивати разом плащ, шатро і накривало, щоби все те вужем обвилося зверху коло наплечника, і як на тім прив’язувати казанок.

До Чінідьова вертала сотня мов не та. Коли розбрелися по стоянках — люди їх не пізнавали. Тільки Склярський запевняв, що його дівчина пізнала відразу.

Але це вже була справа серця, не очей...

Перша сотня лежала як охорона гармат на високорівні напроти Синевідська Вижнього. Дві батареї гриміли безперестанку, а стрільна летіли понад, голови сотні і рвалися у провалах за селом. Цими провалами збігали вділ ворожі відділи і пропадали з очей за горбками, в ровах та за хатами. Вчора наші відступили з позицій за Синевідськом, ніччю опорожнили село, а завтра — Бог знає, що буде.

День був теплий, сонячний, мовби це не пізня осінь, а кінець літа. Безхмарне небо, тихе а глибоке, сиділо непорушно над головами і як насилало час до часу вітер, то такий ласкавий, що ніхто на нього не відказував.

Хлопці благословили теплу днину, ясне сонце і свою позицію, бо могли врешті переспатися трохи. Вже три дні шибались по верхах, день і ніч, затикали прірви, скріплювали слабі обсади, ходили на стежі чи крили відворот. Австрійська лінія знову подалася назад, хоч уже доходила до Стрия. Так добре, так радісно було йти вперед. Завтра Стрий, за кілька днів Львів, а там... Мрії, плани, сподівання...

І нараз одної ночі відворот. Становище за становищем, село за селом. Знову в ненависні гори, на холод і муку. А головне — назад. Ті самі становища, горби і села, які так швидко прийшлося опускати, треба буде потім зубами гризти, кровавим потом зливати, щоб відібрати назад. Боліло це кожного, кому дорога була ота нещасна земля, а найменший клапоть утраченого терену віддаляв від мети, до якої пустилися йти.

Але і в таких хвилинах бувають моменти, коли все блідне, затирається, мало зовсім не гине. Це моменти фізичного і душевного перемучення, доведення м’язів, ока, вуха і мізку до останніх границь спроможности.

Тоді одна тільки думка, одно бажання: спочити, спати!

Отаман Коссак побачив це на першій сотні і дав їй легшу службу. Хоч недолюблював отої «стрілецької аристократії», а ще більше її сотника. Під час перемаршу через Синевідсько оглядав їх своїми великими, мов задимленими, очима і бачив, що сотня мусить відпочити, коли не має лягти де-небудь покотом. Коли підійшов до нього сотник Дідушок по дальші накази, він стягнув ще більше густі брови, аж виступила на чолі глибока борозда, і сказав підсміхаючись:

— Бачу, що панове не дуже видержливі на труди...

— Пане отамане...— почав сотник.

— Я тепер говорю! Скажете, що напрацювалися. Всі ми напрацювалися. Ніхто з нас не лежав горі черевом. Треба піддержати хлопців, від того є комендант!..

Розставив широко ноги і бив по них великими долонями. Енергійна борода раз у раз висувалася наперед і вказувала на кепський гумор.

Сотник Дідушок стояв перед ним ніби витягнений, але видно, що ледве тримався на ногах. Тільки маленькі чорні очі жевріли, як два вуглики, і гляділи на отамана з нетаєною ненавистю.

— Пане отамане...— спробував знову забрати голос.

— Я тепер говорю! — гримнув отаман.— Сотня займе становище як охорона гармат на високорівні за Синевідськом. Маєте зголоситися в команданта батареї сотника Келлера. Можете відійти!

І, не чекаючи на поздоровлення, обернувся, сів на коня і від’їхав.

Сотня бачила цілу сцену, а навіть дехто зачув уривки розмови. Всіх заболіла поведінка отамана Коссака з їхнім сотником, і нехіть до нього ще збільшилася.

Але бути охороною гармат не так зле, а ноги ледве волочаться, а сонна голова ледве держиться на в’язах. Тому й ця подія зблідла перед надією паругодинного сну.

Двісті, може, й менше кроків перед дулами стріляючих гармат — не так легко заснути. Гук стрілу обухом б’є по голові, а свист стрільна вертить діру в вусі. І то не раз, не два, а сотні разів.

Баухшів, баухшів! — без зміни і перестанку.

Зварич, хоч який був змучений, довго не міг заснути. Лежав у маленькім видолинку і за кожним стрілом відчиняв очі. Дивився вслід за стрільном, бо по свисту орієнтувався, куди воно полетіло. За хвилину біла квітка вицвітала на вершку смереки або виростав біля неї брунатний кущ. Залежно від того, чи гармата ригнула шрапнеллю, чи гранатою.

Російська артилерія не докучала. Видно, гармати ще не під’їхали ближче, а ворожі стрільна падали в село на першу лінію піхоти. Москалі стріляли здалека, бо стрільно довго свистіло, заки розірватися.

Зварич дивився на Синевідсько...

Бідне те наше галицьке село! Недавно що орали його австрійські гранати, а тепер скородять російські. І хіба якесь чудо, що досі ще стоять хати та стодоли, тільки десь-не-десь купа румовищ чи останки згарищ. Та це ще не найбільше лихо, яке стрінуло село.

Кожне військо, що прийшло до нього, жадало жертв. Прийшли москалі — зігнали громадську раду, щоб та наказала людям направляти міст. Радні не хотіли. Московські нагаї списали їм спини, а «штики» примусили виконати наказ. Під нагаями направляла громада міст, здригаючись на думку, що буде, як прийдуть австрійці.

Австрійці прийшли, а з ними появився суддя Загурський. Над тим самим Опором, над яким згинув один окаянний, тепер лютував другий. Цілу громадську раду казав повісити. Дванадцять найповажніших господарів Синевідська Вижнього. Перед вікнами старенького священика, «бо й піп тому винен!» Дванадцять стовпів виросло за ніч під приходством, дванадцять людей не діждалося сходу сонця. Священик дістав нервову хоробу, а Загурський відфотографувався на тлі своїх жертв.

Три дні після того прийшли в Синевідсько стрільці. Повішених уже не було, але стовпи ще біліли коло приходства. а на них ще маяли мотузяні петлі. Може, ждали на нові жертви!?

Щойно стрільці знищили стовпи, а потім присягли собі зігнати зі світу отого кровавого опира, що від початку війни годувався кров’ю неповинних селян. Але як його знайти і де його допасти? Такі пани не показуються там, де свищуть кулі. Вони в корпусних командах, далеко від фронту та небезпеки.

Дивиться Зварич на Синевідсько... За кілька годин знову там прийдуть москалі і знову будуть гнати народ направляти міст чи копати окопи. А потім знову вернуться австрійці...

Там десь, за горами, місто Стрий. До нього доходила вже австрійська офензива, і стрільці радувались, що йдуть на доли.

А одної ночі прийшов відступ, і вони знову опинилися на горах.

Остався там, під Стриєм, не один, а між ними директор Сірецький. Під час відступу наїхала на нього гармата і роздавила... Побажав йому дід Федорій довгого віку за те, що спас його від смерті, але не сповнилося те побажання...

Зварич дивився, думав і врешті сам не знав, коли і як заснув.

Камінний сон змученого вояка... Приходить швидко, як вояцька смерть, без огляду на пору і місце. Не вимагає ні м’якої постелі, ні тиші, ні темноти. Сира земля замість сінника, кулак замість подушки, а куций плащ замість накривала. В окопах чи в придорожнім рові, на болоті чи на купі каміння, вночі чи вдень, лежачи чи сидячи — всюди і все з’явиться він і принесе на годину-дві цілковите забуття. Можуть кричати люди, тріскотіти кріси, ревіти гармати — вояк спить. Камінним сном, який знову дасть йому силу пройти десятки кілометрів, видержати ніч на сторожі, робити наступ чи відбивати його. Щоб відігнати такий сон, треба хіба якогось пекельного галасу або... наказу.

Зварич збудився. Сам не знав, чи це йому приснилося, чи справді чув якийсь страшний гук. Ще хвильку лежав непорушно, з розплющеними очима і не здавав собі справи з того, що, властиво, сталося. Але другий гук опам’ятав його зовсім. Десь дуже близько вибухла граната, і його обсипало землею.

Підвівся і глянув довкола.

— Кладися, чого показуєшся!? — крикнув хтось, і Зварич приліг до землі.

Заздрів тільки клапоть чорного диму, що плив під горбом біля нього.

— Федьку! Що то такого? — звернувся до Черника, який лежав поруч.

— Хіба не бачиш? Самі гранати. Б’ють на артилерію, але закоротко, скоротило би їм вік.

— Я спав.

— А я, думаєш, ні? Але збудили...

Фіов-фіов-фіов! — засвистіло в воздусі, і хлопці прилипли до землі.

Траух! — гримнуло на стрілецьку розстрільну. Хтось крикнув коротко і глухо.

Але навіть оглянутись не було часу. Зашипіло знов і знов, і дві гранати одна по одній вибухли на краю горба.

За ними прийшли шрапнелі і розірвалися, але вже далі, над гарматами.

— Переносить на артилерію,— сказав Черник. Справді. За шрапнелями надлетіли гранати, але тим разом уже не закоротко. Одна вдарила під саме дуло гармати і перекинула її, як жабу горі черевом.

Біля батарей зчинився рух. В шаленім галопі заїхали коні з «дочепами», і за хвилю-дві батареї змінили становище. Тільки розбита гармата осталася на місці, витягаючи благально до неба рамена поламаних коліс.

Стрільці не мали вже тепер кого охороняти. То один, то другий підносилися, присідали, а то й плазували до себе. Розстрільною пішла чутка: четар Шпак забитий, двох з третьої чети ранено.

Шпака не любили, але вістка про його смерть потрясла всіма. Перший стрілецький старшина впав. І то не в наступі, не на стежі, а під час артилерійського поєдинку. Москалі й не думали обстрілювати гарматну охорону, а просто закоротко брали.

Четар Шпак лежав поперек своєї ямки, горілиць, так, як його кинув напір воздуху. Праве рам’я і груди були розірвані на шкамаття якимсь великим відломком гранати.

Два ранені стрільці вийшли ще сяк-так, один був ранений в ногу, другий у плече. Санітарів не було, і товариші як уміли, так перев’язали рани.

Перфецький, як медик, хоч і з першого року, оглянув обидвох і заявив:

— Рани поверхові. Всередині заліза нема.

Це було щастя для ранених, бо не швидко могли дочекатись операції, а нечистий відломок уже не одного легко раненого виправив на другий світ.

Саме смеркалося. Артилерія стихала, і можна було неспостережно знести ранених до підводи. На платах шатра перетягнули їх з лінії в рів, а ровом понесли аж до діда Федорія, що стояв з возом за горою.

Старий сидів коло воза на скриньці з набоями і курив люльку. Як побачив, що когось несуть, схопився, сховав люльку в кишеню і підбіг до стрільців.

— Ох, іроди! Таки поцілили! — лютився на москалів.— Несіть сюди, я зараз зроблю місце,— казав до стрільців і побіг назад до воза.

Ранених положили на землі. Вони лежали тихо і навіть усміхалися.

— Дуже болить? — питався дід Федорій, розміщуючи скриньки та мішки на возі.

— Не дуже, пане Федорій. Тільки нога затерпла. Як дерево тепер.

— А мене таки болить, — обізвався той, що дістав у плечі. — Рушитися не можу.

— Нічого не буде, — потішав дід. — От коби так чорного пороху. Добрий на рану. А я вам хоч м'якушкою заліплю.

— Вже ви, пане Федорій, не вживайте своєї медицини,— обізвався один з тих, що принесли.— Коби до Сколя, там доктори вже їм порадять.

Висадили ранених на віз, примістили, вкрили і збиралися вертати.

— Богу дякувати, що нікого більше не зачепило,— сказав дід.

— Ой, зачепило, пане Федорій. Четар Шпак згинув. Дід вирячив очі.

— Що ви кажете? Пан четар згинув?! Де, яким світом?

— Від гранати. Розірвала йому груди і руку.

Старий спустив голову і хвилю мовчав. Потім скинув шапку і перехрестився.

— Ней з Богом спочиває. Добрий чоловік був, царство йому небесне! — і глибоко та щиро зітхнув за душу першого стрілецького старшини.

Дорогою надбіг якийсь стрілець.

— Де перша сотня?

— А тобі нащо?

— Наказ від отамана.

— То ходи з нами. Ми вертаємо саме тамтуди. Казали дідові з’їхати надолину, до лісу, де розтаборилися були кухарі, а самі рушили ровом назад.

На землю швидко западав сумерк. Не так від того, що день кінчився, як від того, що тяжкі, темні хмари виповзли нечайно із-за гір та застелили небо.

— Буде дощ,— сказав котрийсь.

— Або сніг. Чуєш, як похолодніло.

— Ох, померзнемо ми на тім щовбі.

— Маю враження, що ні,— обізвався стрілець з команди куреня.— Виглядає, що тої ночі буде дальший відступ. Щось таке говорили в бригаді.

— А ти там ходиш на нараду!?

— Не було нікого з вашої сотні, тому мене попросили.

— То кинь там час до часу добре слово й за нами.

— Зробиться, зробиться. Тільки справуйтеся добре. Один з більш запальчивих «дідушківців» обрушився:

— Диви на «коссаківця», який дотепний. Слухай, ми як тебе тут зараз справимо...

— Дай спокій,— зацитькував другий, більш розважний.— Сам зачіпаєш, а потім страшиш хлопця.

В свою чергу обрушився «коссаківець»:

— Я не такий страшків син. Але дайте наказ занести. Вилізли з рова і пішли горбом. Надворі так стемнілося, що від москалів, певно, їх не було видно.

В наказі стояло, що сотня зійде з позиції і подасться до Дубини біля Сколя, де ожидатиме дальших наказів.

Сотникові наказ не був прикрий, адже сотня мала зійти в село, але прикрий був автор наказу.

— Що значить — зараз?! Щоби нас вистріляли, як качок? — визвірився не знать за що на невинного вістового.

— Пане сотник, та я...

— В нас кажеться: товаришу сотник,— крикнув на нього сотник.— Ми ще, Богу дякувати, стрільці.

— І я також! — відповів відважно хлопець.

— Мовчати, я тепер говорю. Ось посвідка відбору. Можете йти.

Здивований і справедливо ображений хлопець поздоровив і швидко віддалився.

А стрільці першої сотні, що чули цілу розмову, думали і не могли вирішити: мав рацію їх сотник чи ні?..

— А що з четарем? — запитав Черник, коли вже сотня дістала наказ відходу.

— Або я знаю!.. Як думаєте? Може, таки тут поховаємо!?

— Ні, товаришу сотник. Тут навіть хреста нема з чого зробити.— А обертаючись до першої чети: — Правда, товариші? Знесемо свого четаря надолину, до лісу, там зробимо хрест і поховаємо.

— Так єсть! Так єсть! — обізвалися голоси.

I понесли...

На платі шатра, як недавно несли ранених.

Страшно виглядав цей похоронний похід. Напереді сотник, за ним чотири стрільці з тілом четаря, а позаду решта сотні. Тихо, як примари, йшли темним полем, тільки то тут, то там дзенькнув до другого кріса багнет або цокнув до каменя черевик.

Ніхто ні пари з уст. Перший раз ховали цілою сотнею товариша, і то старшину. Дві, найвище три години тому ще шипів на хлопців: «Ховатися, кажу!», а тепер сам сховається в землю — навіки.

Несли його стрільці першої чети осторожно, мов боялися спричинити йому біль. Легко переступали рівчаки, помалу сходили вдолину. Мінялися часто. Кожний з чети хотів віддати останню прислугу свому четареві в останній його мандрівці на незнаній гірській доріжці.

Під лісом, на горбку, поховали його.

Наділками[10], багнетами викопали яму, з берези зробили хрест, а на хресті повісили скровавлену шапку і кусень дощинки з муніційної скриньки.

А на дощинці хімічним олівцем: «За волю України, УСС четар Данило Шпак 8.XII.1914».

Почетним ходом перейшли попри самітну чорну могилку. А як минали її, закрутився в повітрі перший сніг і білими нетлями обсідав свіжий гріб.

Аннаберг. Німецька колонія, захована в глибоких горах. Все там інше: хати, люди і їхні звичаї. Хати кращі і з більшими вікнами, люди здоровші, ходять у дерев’яних виступцях і накриваються перинами.

Стрільці прийшли сюди вже добре під північ. Від Синевідська до Аннаберга добрий шмат дороги, а ще з набором на плечах, з десятками кілометрів у невипочатих ногах, з недоспаними ночами в очах. Цілу дорогу сипав пластівнистий сніг і вкрив грубою верствою цілу сотню. Добре ще, що під ногами брав мороз і черевики не так грузли в болоті.

— Богу дякувати, світиться! — сказав хтось, коли сотня підійшла до села.

Війна дає багато прав, але вояк волить не бути тягарем для цивільного населення. Коли застукає до заспаної хати — вона прокинеться, але наскільки приємніше не будити її, а зайти, заки ще засне. Хата тоді багато привітніша і... більше щедра.

Зваричеві припала стоянка зараз на краю села. Як сотня входила, так і призначували: перша хата — перший рій, друга — другий, третя — третій.

В хаті не спали ще. Господар, типовий німець: бородатий і з люлькою в зубах, майстрував щось на ослоні, а жінки пряли вовну. Простора біла хата привітно всміхалася до нічних гостей.

«Вуйко» Леонтинський почав був розмову по-німецьки, але небагато з цього вийшло. Колоніст мало що розумів і відповідав якимсь своїм діалектом.

— Сі сан гкумен фун Сколе?[11] — догадався вкінці.

Але розмовитись таки можна було: хлопці вчилися трохи німеччини, а колоніст жив серед українських бойків. Те, чого стрільці хотіли, можна було і знаками показати: зварити каву і спати.

Одно і друге виконали господарі без захоплення, але й без нарікань. Жінка затопила наново в печі, а чоловік уніс в’язку сіна і розстелив на землі.

За той час Склярський вспів уже нав’язати знайомство з дочкою, хоч не знав ні слова по-німецьки, а вона ще менше по-українськи. Показував усякими способами, як сотня в останніх днях намучилася, як він нині змерз і, очевидно, як вона йому подобалася. Вислідом цієї розмови була тепла перина, яку дістав, коли вже всі лежали покотом серед хати. Зварич з цього теж скористав, бо поліз до Склярського під перину і виспався як уже давно-давно.

Перший раз від Горонди зійшлися в Аннабергу стрілецькі сотні. То й не диво, що ранком по сніданні крутилися хлопці з різних сотень по селі, відвідували себе, оповідали і розпитували.

Стоянка першого роя мала також гостей. Насамперед прибігли бужанські хлопці. Змінились багато, змужніли і вирівнялись, а мовчазливий Саган розказував широко про це та про те. Були всі три в сотні Дудинського, і добре їм поводилося. Сотник сам любив добре з’їсти, то й дбав, щоби й сотня не голодувала.

— А за Бужанами не жаль? — питав Зварич. Саган махнув рукою:

— Нема часу згадувати. Скінчиться війна, то вернемось.

Але як довідались про діда Федорія, то аж їм очі засвітились.

— Ходім до старого!

І зі Склярським пішли шукати ще одного мешканця рідного села.

Під полудень діждався перший рій нових гостей. У хату ввійшли два незнайомі і чудні стрільці. Один з них старшина, другий, здається, підстаршина, бо збоку теліпалась у нього якась жовта торба. Старшина був середнього росту, з великою квадратовою головою і з двома ґудзами на чолі. З-під зрослих брів дивилися грізно маленькі чорні очка, а чорні стрепіхаті вуса наганяли страху. Підстаршина маленький, мізерний, з ясними привітними очима, з високим чолом і орлиним носом. З-під тоненьких вусиків грала заодно приємна усмішка.

— Чи це, евентуально, рій першої чети першої сотні? — спитав старшина тубальним басом і тицьнув пальцем на хату.

— Так єсть, пане четар! — відповів котрийсь із хлопців.

— Гаразд!

І старшина ввійшов до хати, а за ним маленький підстаршина.

Старшина звернувся до нього:

— Тепер, евентуально, питай ти.

— Панове, прошу вибачити. Хто з вас є Петро Зварич?

— Я,— сказав Петро і виступив наперед. Підстаршина підняв руку, мов у театрі, глянув ласкавими очима на Зварича і з грацією похилив голову.

— Ах, так! Дуже мені приємно стрінути свояка. Я є Лесь де Новіна Розлуцький.

Петро зробив дуже дурну міну, бо про такого свояка нічого не чув. Але не випадало допитуватись.

— Мені також дуже приємно,— сказав, щоби щось відповісти.

— То давай писка, драбуго! — промовив Новіна фамільярним тоном.— А тепер я тобі скажу, які ми свояки: твоя мама з Зарицьких?

— Ні, з Бачинських.

— Так, так. Але походить з Зарицьких, бо дід твоєї мами був оженений з Гаванською, яка через Левицьких була посвоячена з Зарицькими. А Зарицькі мої близькі кревняки. Бачиш, як воно.

Зварич мало що бачив, бо не знав, з ким був дід його мами оженений, але новий свояк був такий симпатичний, що не варто було доходити правди.

— Ах, панове ще не знайомі! Вибач,— звернувся Новіна до старшини,— але я так зацікавився сестрінком, що й забув. Мій свояк Петро Зварич — четар Цяпка.

Старшина подав Петрові руку і щось мугикнув під носом. Після того познайомилися і всі інші.

«Вуйко» Леонтинський знав четаря з університету.

— Таж я вас знаю з бучі, коли згинув Коцко! Ви йшли зараз коло Решетила і, здається, кидали-сьте полінами.

Четар Цяпка приставив палець до чола, насунув брови і довго щось пригадував собі. Потім звернув палець у сторону Леонтинського і сказав:

— Ви, евентуально, трохи помиляєтесь. Не полінами, а поламаним кріслом.

І засміявся так, аж дитина на руках німки зарипіла.

— А ваше назвище як?

— Леонтинський.

— О, Леонтинський! Дуже добре собі пригадую, а зглядно ні. Назвища не пригадую собі, зате фізіономія мені знайома. Ця ваша борода...

— Я тоді бороди не носив.

— Нічого. Видно, носив хтось інший.— А помовчавши хвильку, додав: — Евентуально, ніхто.

Дивний і з вигляду, і з мови гість збивав з пантелику хлопців, і вони не знали, чи він жартує, чи, може, в нього не всі вдома.

Але Новіна, який відразу став старим знайомим, шепнув їм, що це розумний чоловік, тільки трохи дивак і оригінал.

Четар Цяпка не був ні такий суворий, ні такий неприступний, як виглядав. Скинув з себе плащ, присівся до стола, і хоч очі грізно гляділи то на стрільців, то на господарів, та уста під стрепіхатими вусами були добрі і готові до усміху.

— Єсть у вас рум? — спитав ні сіло ні впало.

— Трохи є. Чи, може, позволите?

— Евентуально.

Випив, кашлянув і розглянувся по столі.

— Ґаздо! — звернувся до господаря по-німецьки.— Єсть у вас сало?

— Нема.

— А, евентуально, сир зі сметаною?!

— Нема.

— В такому разі, може, єсть ковбаса?

— І цього нема.

— То недобре.

— А в вас, панове,— звернувся до стрільців,— з харчами як?

— Маємо тільки каву і хліб.

— Теж не гаразд.

Задумався глибоко, немов шукав виходу з тяжкої ситуації.

— В такому разі... витягай, Новіно, нашу.

Новіна прижмурив одно око і зробив таку комічну міну, що хлопці душилися зі сміху. А Качур таки не витримав і зареготався на ціле горло.

Цяпка й собі підсміхнувся під вусом.

— Один німецький вчений сказав, що сміх дуже добре впливає на апетит.

Налив собі знову чарку руму і звернувся до хлопців:

— Панове, прошу, чому не п’єте? Рум воякові не за шкодить, а, евентуально, навіть поможе.

І хлопці пили. Не так з огляду на рум, як з огляду на отих півтора ліктя ковбаси, що, як гадина, звинулася на столі перед Цяпкою. Варто було випити, щоби нею закусити.

Цяпка вкраяв кусень, оглянув, понюхав, потім урізав скибку хліба, вкусив одного і другого і похвалив ковбасу.

— Зовсім можлива. Новіно, можеш ховати назад. Придасться у поході.

Новіна взяв ковбасу, але її не сховав.

— Може, панове товариші закусять! — сказав напів до Цяпки, напів до хлопців.

— Не думаю,— відповів за всіх Цяпка.

— Панове по сніданку, правда? — звернувся до хлопців і повів грізним зором довкола.

— О так, але вже давно, і тільки по каві,— обізвався Перфецький.

— В такому разі не лишається вам нічого іншого, як з’їсти по куснику ковбаси.

Новіна покраяв ковбасу на рівні кусні і припрошував.

— Прошу, панове товариші, чим хата багата.

— В вашім випадку — чим торба багата,— сказав сміючись Зварич.

— Не смійся, Зварич,— упоминав з комічною повагою Качур.— Один німецький вчений сказав, що сміх дуже добре впливає на апетит.

Цяпка сердечно засміявся.

— Свята правда! — і сягнув рукою до ковбаси. Врятував тим способом хоч один кусок, бо ковбаса вмить «розійшлася» між хлопцями.

— Решту треба сховати! — сказав Новіна, наслідуючи низький бас Цяпки.— Придасться у поході...

Взяв зі стола останній кусень хліба і сховав до торби.

— А тепер хіба закуримо,— обізвався знову Цяпка, вигладжуючи вуса.

«Вуйко» Леонтинський витягнув свій капшук з бакуном і поклав на столі перед четарем.

— Будь ласка. Свіжий і направду якийсь добрий.

Цяпка глипнув оком на тютюн, понюхав і похвалив.

— Виглядає на зовсім можливий... Прошу, куріть, панове. Я ще маю час.

Хлопці один до другім крутили з бакуну незугарні папіроски і закурювали. В воздусі запахло травою, моченими коноплями і затлілою вовною. Щойно тоді Цяпка витягнув папіросницю і закурив свою папіроску.

— Бачу, товаришу четар, ви погордили моїм тютюном,— удавав обидженого Леонтинський.

— О ні! Навпаки. Дуже люблю цей тютюн. Але мене вчепилася хрипка, і боюся, евентуально, за своє горло.

— І я також,— сказав Новіна.

Кинув свою смердячу папіроску і простягнув руку до Цяпки.

— Позволь-но твоєї старшинської...

Цяпка довго дивився з-під лоба на Новіну, врешті всміхнувся і подав йому папіросницю.

— Бачиш, зовсім забув, що ти також куриш.

— Не шкодить, не шкодить, — говорив Новіна.— Я все тобі нагадаю.

Взяв цілу папіросницю і вклонився чемно Цяпці.

— Позволиш, що почастую всіх панів?!..

Цяпка зморщив брови, глянув з-під лоба на Новіну і довго надумувався.

— Не знаю, чи схочуть,— сказав поважно.— Либонь, таки ні! — І підніс палець до чола.— Я стрічав людей, які за ніяку ціну не були б закурили іншого тютюну, тільки цей, люльковий...

— Не бійся, це молоді хлопці і ще не розсмакували, що, властиво, той люльковий тютюн далеко ліпший. Закурять і твого.

І Новіна почастував усіх довкола. Кожний брав радо добру папіроску, тільки Леонтинський спершу не хотів.

— Дякую. Я таки справді привик до люлькового,— сказав до Новіни.

Але Качур торкнув «вуйка» ліктем, і «вуйко» вмить зорієнтувався.

— Зрештою... коли вже так просите.

І взяв, щоби за хвилину передати Качуреві.

Рум був випитий, ковбаса з’їджена, папіроски викурені — лишалася ще розмова, яку не так легко було вичерпати, коли є про що і є час говорити.

А тем і часу було досить.

І минуле, і теперішнє, і майбутнє...

— Ваша сотня, здається, буде приділена до нашого куреня,— сказав Новіна.

— Евентуально,— погодився Цяпка.

— Богу дякувати,— обізвався Перфецький.— Блукаємо вже третій місяць і до нікого не належимо. Перший курінь повний, а врешті... з тим цілим куренем...

— Своєю дорогою. Там мають бути неможливі відносини. Отаман Коссак не має за сотика такту.

— Ну, він людина трохи загониста,— кивнув головою Цяпка.— Але маю враження, що більше тут винен його брат Іван.

— Бог знає, хто більше винен. Не перечу: Іван багато завинив. Ти бачив, що було нині рано? — звернувся до Цяпки.

— Бачити не бачив, але мені це відомо.

— Що, що таке? — допитувались хлопці.

— Приїжджає Іван до отамана Шухевича і каже чурі викликати отамана. Якось трохи не «комільфо»: Іван — сотник, Шухевич — отаман. Очевидно, Шухевич не вийшов. Казав переказати, що як «пан сотник мають якусь справу до пана отамана, то нехай потрудяться в хату». Сотник тоді розкричався, що він це перекаже братові й отаман Шухевич побачить, почому перець. Завернув коня і поїхав.

— Яка шкода,— сказав з досадою Черник,— що в нас нема ні одного вищого військового старшини. Погодив би всіх трьох за одним махом. А так що!? Галущинський ніби головний командант, але, вибачте за слово, баба. Наші думали, що як був добрим директором гімназії, то буде ще ліпшим генералом. А показується, що воно не мусить бути.

— В такому разі повинна тут щось зробити Боєва управа,— обізвався Зварич.

Цяпка глипнув на Зварича і підніс угору палець.

— О, це правильно. Боєва управа — це ж наше міністерство війни, і як тільки хтось із них приїде сюди, треба буде річ з’ясувати як слід і просити вирішення та упорядкування.— А помовчавши хвилину, додав: — Евентуально, не просити зовсім.

Видно було, що останнім реченням збив хлопців з пантелику, бо вони зглянулись між собою і ні притакнули, ні заперечили.

Тільки Новіна, який ліпше знав Цяпку і був з ним багато сміліший, спитав здивовано:

— Як ти це розумієш: не просити? Значить, лишити все так, як воно є?!..

— Маю відомості, що це нічого не поможе. В Боєвій управі здобули Коссаки дуже сильну позицію.

— В такому разі,— сказав Новіна,— треба вдатися до австрійців.

— Гарна історія,— засміявся Черник.— Повторення чорних сторінок козацької історії. Доноси до чужих, очернювання, інтриги... Тим способом далеко не заїдемо.

— Чому доноси? Це можна зробити в кращій формі і без шкоди для нас. Використати конексії і представити відповідно справу. От я, наприклад. Знаюся з генералом кавалерії фон Шером, з майором графом Гамерштайном, з рітмайстром...

— ...Архікнязем Рудольфом,— додав, сміючись, Цяпка.

— Ну, без жартів. З рітмайстром бароном Ностіцом. Це ж мої добрі знайомі. Можна б через них...

«Вуйко» Леонтинський пикав свою люльку і пильно прислухувався розмові. Але коли Новіна скінчив і повів питаючим зором довкола, він вийняв люльку, сплюнув, розправив бороду і сказав:

— Правда, пане Новіна, це дуже високі особи, але, властиво, що ми їм маємо сказати чи їх просити? Щоби отамана Коссака забрали? Чи щоби сотника Івана Коссака покарали? Що хтось когось насварив чи був нетактовний, це ще не така трагедія для стрілецтва. Я думаю лишити це часові, або, як пан четар були ласкаві вже кілька разів сказати, «евентуально, ні».

— Трагедією воно не є,— обізвався Перфецький,— але все-таки не таке маловажне, як вам, вуйку, видається. Отаман Коссак хоче стати на місце Галущинського комендантом стрільців. Думаю, що добре буде, коли заздалегідь постараємося, щоб це не сталося. Коли Галущинський не надається, то нехай Боєва управа пошукає якогось вищого австрійського старшину-українця, і буде все в порядку.

— Евентуально, ні,— сказав півголосом Качур.

Цяпка взяв це серйозно, бо притакнув головою і додав від себе:

— І я це саме кажу.

Перфецький думав, що це до його попередніх слів.

— А бачите, товариш четар признають мені слушність. Але Качур з місця заперечив:

— Ні-ні-ні. Це мені признали. На твої слова я сказав: евентуально, ні.

Хлопці почали сміятися, і поважна дискусія скінчилася.

— Ну, панове,— сказав, встаючи, Цяпка.— Обідова пора, на мене ждуть. Новіно, підемо.

— Але ж бійся Бога! Я ще з сестрінком не набалакався! Як хочеш, ти йди, а я ще тут лишуся.

— Про мене! — погодився Цяпка.

Попрощався і повагом вийшов з хати.

Новіна, здається, тільки тому лишився, щоби мати вільну руку до переведення боїв під Дрогобичем, звідки саме півкурінь отамана Шухевича вертався. Оповідач з нього був прекрасний, і хоч хлопці відразу побачили, що любить правду підправляти своєю підливкою, а то й давати саму підливку,— слухали його з запертим віддихом. Слухаючи, з’їли обід, слухаючи, ждали на вечерю. Аж як сонце сховалось за верхи, а на Аннаберг спустилася ніч, Новіна попрощав «рідко інтелігентне», як казав, «і симпатичне товариство».

Оповідав їм про кроваві бої, безперервні марші, о голоді і холоді, скажені наступи і жахливі сцени при відворотах. Про те, як гинув квіт лицарства австрійської кінноти через дурноту генералів, хибно зрозумілу амбіцію і врешті від страшної холери. А вже на відхіднім розповів їм про графа Грохольського.

— Під Дрогобичем взяли ми до неволі чету російських драгунів. Комендантом чети був молоденький поручник граф Грохольський. Довго відбивався він, шаблю зломив на мій багнет, усі кулі з пістолі вистріляв, а піддатися не хотів. Ми мусили його силою взяти, зв’язати, і щойно тоді капітулював. Але що ще було з ним клопоту. Запровадили ми його до Дрогобича, до якоїсь школи, і я його там стеріг. Кажу вам, панове, гонив по кімнаті, як тигр по клітці. «Я муше сєн застшеліць!» — кричав, як у гарячці, і рвав собі волосся. Чому? — питаю. Адже неволя — це знову не така ганьба, щоб аж собі життя відбирати! «Нє о то сєн розходзі. А о то, же хлопі мє злапалі». Пардон,— кажу до нього.— Позволю представитись: Лесь де Новіна Розлуцький. Щоби ви, панове, бачили його міну!.. Табло!.. Потім з колосальною полегшею відітхнув, мовби йому камінь з грудей зсунувся, стиснув мою руку і шепнув: «Так, то цо іннеґо. Moґe далєй жиць!» І відразу став як не той. Жартував, сміявся, а навіть просив, щоб я перейшов з ним на «ти»...

В хаті було вже темно, і Новіна не бачив усміхів на лицях слухачів. Але хоч би й був побачив, напевно взяв би це за усміхи радости, бо по назвищах хлопців з першого роя виміркував, що половина з них — це щонайменше ходачкова шляхта.

Вечоріло.

Сонце, що ще перед хвилиною сиділо на шпилі Пікуя, зникло за горою і скочувалось десь на угорський низ. Фіалкові тіні стелилися по снігу, як величезні килими. З яруг і зворів виповзав сумерк і захоплював чимраз більше простору. Тільки щовби гір горіли ще в сонці, мов королі в горностаєвих киреях, з золотими вінцями на головах. Густий смерековий бір ще більше присів, скулився і посивів, як за дня. Знак, що під ніч брав мороз. Небо було ясне і холодне як шкло. Бліда синява піднялася високо над землею і сталевими, безжалісними очима дивилася вдолину. На скуті морозом гори, на продряхлий від холоду ліс і на маленький гурт людей, що пнявся гірською стежкою під гору. Може б, тієї стежки і не було видно: глибокий сніг закрив би її, але ще від осені протоптували її стрілецькі, а то й російські стежі, так що сніг не встигав засипувати. Зночі засипле, а ранком або й досвіта стрілецький черевик чи солдатський чобіт знову відшукає стежину.

Ще вчора в полуднє вийшла перша чета на стежі. Розбилася на малі гурти, по кілька людей, і розсіяла ці гурти по цілій околиці.

Було їх на стежі п’ять: Качур, Навроцький, Склярський, Опока і Зварич як командант. Перший раз провадив стежу і мав спочатку страх, чи зможе виконати все як слід. Стежа весь час крутилася або за плечима ворога, або між двома фронтами. Легко було попасти в халепу і не тільки не виконати доручення, але й згубити себе та товаришів. Помалу освоївся Зварич і з новою роллю, і з обставинами. Командант стрілецької стежі мав право рішаючого голосу, але заки скористав з нього, відбувалася нарада всіх учасників, так що найрозумніша гадка все брала верх. Такий спосіб можливий тільки на стежах і тільки в такій військовій частині, якою були стрільці. Але навіть і в стрільцях не можна було стосувати його в отвертій битві, при наступах чи відступах. Тут мав першорядне значення наказ і сліпий послух, там — розумна думка і взаємне довір’я. Стрільці остаточно послухали б команданта стежі, коли б цей наказав іти тою, а не іншою стежкою, обійти цю, а не іншу, гору, перекрастися в цей, а не в інший, ліс. Але нащо це все здалося, коли добро справи і власна безпека потерпіли б на тім! Ліпше порадитись, обміркувати і вирішити.

Отеє перед хвилиною відбулася така стрілецька нарада, як і куди вертатися назад. Направо від них верхи обсаджені російськими заставами, наліво — голий верх Ділка, а там — Пікуй і Високий Менчіль. Стежка вела склоном, переходила потім крізь ліс і губилася в глибокім провалі. До цього провалу дійти — значило майже бути дома.

Вирішили йти до половини Ділка стежкою, бо ліс направо закривав їх перед оком ворожих застав, потім скрутити до малого гайка і, використовуючи дерева, обійти голий верх Ділка, а там вийти знову на стежку, що вже йшла лісом.

Молоденький стрільчик Опока йшов як «око» стежі. Він хоч і не належав до першої чети, але вже був у тих сторонах, і команда сотні вмисне додала його до стежі. Меткий і відважний, мав бистрі очі та чуйні вуха і прекрасно надавався на око відділу. Стежа, яка йшла за ним, була спокійна. Коли Опока, оглянувши докладно найближчу околицю, рушив,— знак, що терен був чистий.

Хлопці йшли гусаком і одним слідом, як вовки. Дійшовши до половини гори, скрутили зі стежки, пере­бігли одинцем до гайка, а потім зійшли склоном гори знову на стежку. Тут були сховані перед оком ворожих застав, але зате легко могли попасти на засідку. Кожне дерево могло скривати за собою ворога, а кожної хвилі могли за тріскотіти стріли чи блиснути багнети.

Стежка перейшла в вузьку гірську доріжину, і нею посувався осторожно гурток стрільців.

Саме було під горб.

Опока, не доходячи до вершка, пристанув за деревом і дивився вділ перед себе.

Пристанула й стежа та ждала на те, що скаже «око». Нараз Опока махнув рукою і кинувся наліво, в ліс.

Вмить зробила це і решта стежі. Відбігли яких п’ятдесят кроків від доріжки, і кожний припав до якогось грубшого дерева.

Надслухують — тихо. Тільки смерекові бори гудуть глухо свою передвечірню молитву. Вдолі німа і пуста доріжка і їхні сліди в снігу аж до місця втечі.

Ждуть — нічого. Ніхто не показується на горбі ні не подає голосу. Опока заховався десь там напереді, і нема як розпитати навіть, що такого побачив.

Врешті — звук. Ніби шум, ніби гуркіт, спершу невиразний, потім чимраз ясніший, ближчий. Щось дзенькнуло...

Щось цокнуло...

Ворог!?..

А може, свої?!..

Наша стежа не йшла б під ніч. Це хтось вертає зі стежі!.. Заков’язлі від холоду руки стискають кріс, бо за хвилю, може, буде його треба.

Командант не давав пояснень, але кожному ясно, що коли буде небагато ворогів, то випадає їх зловити, а коли багато...

На горбку показалися перші постаті: дві, п’ять, сім, а далі ціла гурма. Може, тридцять, може, більше. Йдуть без передньої сторожі, без «ока» — видно, чуються безпечно. Сумерк не дозволяє відразу пізнати, хто вони. Але ось — довгі плащі, високі кучми. Москалі!

Йдуть помалу, мовби кожний ніс на плечах тягар. Сніг злісно скрипить під ногами, а земля глухо дудонить під ударами тяжких солдатських чобіт.

Напереді командант — може, й старшина. Завелика стежа, щоби її віддавати підстаршині.

Стрільці прилипли до дерев і пильно зорять за ворогом. Ану ж москалі побачать їхні сліди, ану ж запримітять когось із них. Прийшлось би стрільцям круто. Далеко від своєї лінії, а москалів десять на одного.

Ворожий відділ марширує тихо. Ніхто ні словечка не писне. Тільки час до часу хтось дзенькне пляшкою або голосніше зітхне. Вечірній сумерк не дає розрізнити докладно лиць, позволяє тільки порахувати людей. Тридцять шість...

Зварич стояв, притулений до грубезної ялиці, а думки одна одну переганяли. Що робити, як побачать? Чи стріляти, чи податися в ліс? Крісова стрілянина стягне їм на голову інші відділи, і тоді не вимотаються з халепи. А може б, так узяти до неволі цілий відділ!? Москалі будуть заскочені наглим випадом і піддадуться. Який успіх, яка слава. П’ять стрільців — тридцять шість полонених!.. А як москалі почнуть стріляти?! Тоді ні полонених, ні повороту!

Ворожий відділ зблизився до місця, де перед кількома хвилинами стояли стрільці.

«Тепер рішається,— подумав Зварич.— Завважать чи не завважать?»

Не завважили...

Нехай ідуть...

Перейшли і за хвилю зникли на закруті, мов під землю запалися.

А стрільці все ще стояли за деревами.

Врешті вийшов на доріжку Опока, а тоді рушила ціла стежа.

Зійшлися.

— Опока, як то було?

— Підійшов я під горб і, як звичайно, нюхаю, чи що не смердить. Не видно нічого, але так якось неясно... Ніби якийсь хрупіт, ніби рохкання... Я дав вам знак, скочив за дерево і жду. Хрупіт чимраз ближче... Врешті з-поза корчів виходять. Знаєте, скільки їх було?

— Тридцять шість.

— Тридцять сім! Я добре рахував.

— Певно, якась більша стежа.

— Ні, то, здається, застава змінялася. Певно, з котрогось верху. Двоє несли на плечах мішки.

— А знаєте,— обізвався Качур,— як чоловік так зблизька придивиться, то чогось той ворог — зовсім не ворог. Йдуть, покулились, соплять, постогнують.

— А я думав, що, може, ви схочете їх ловити,— говорив Опока.— Я тоді вдавав би другий відділ: гурра! Хто зна, чи не вдалось би...

— І я над тим думав,— сказав Зварич.— Але так: стріляти нам не вільно, а як вони зачнуть — то що тоді?! Ніч, на горах їхні застави, тридцять кілька людей...

— То правда. Але... шкода.

— Нема ради. Но, йдемо. Хто на «око»? Може, ти, Опока, змучений?

— Ні, піду далі.

— В такому разі, хтось другий з тобою.

— Я піду,— зголосився Качур.

— Добре. Найдалі сто кроків. На закрутах нехай один лишається...

Рушили.

Сонце за той час згасло вже і на шпилях гір. Синій сумерк залив кітловини і швидко підкочувався угору. Але раптом спинився, стремтів і назад зсунувся вдолину. На тихе, безхмарне небо виплив десь із Галичини повний місяць і бризнув промінням на гори. Королівські киреї з горностаїв замінилися в шати, нашивані ізмарагдами.

Стрільці скрутили з доріжини в яр. Доріжина обвивалась довкола горба, на якім напевно була ворожа застава, і треба було її виминути. В яру снігу більше, і хлопці балували в ньому, западаючись поза коліна, як у сипкій, холодній муці. Але вісімнадцятилітні серця видержували величезну напругу, а молоді ноги виконували тяжку працю рівномірно і без спочинку.

Пройшли з півгодини і знову натрапили на ту саму доріжину. Вона бігла яром, попри потічок, що тепер спочивав під льодом. Останні застави ворога були вже. за ними. Коли могла бути яка небезпека, то хіба від ворожої стежі, що вертала б додому. Але це було малоймовірне, бо назагал москалі не послугувались у Карпатах далекими стежами. Може, тому, що не знали терену, а може, що чули свою чисельну перевагу. Стрільці не знали випадку, щоби російська стежа появилася була десь на задах, а бодай між австрійськими позиціями.

Кінчився ліс, і Зварич наказав спочинок. Перед ними був голий збіч, зрідка порослий корчиками. Треба було видихатися, щоб перейти цю полосу без зупинки і якнайшвидше знову зашитися в гущаки.

Хлопці посідали на зваленій ялиці і потиху розмовляли. Качур, сховавши в кулак папіроску, покурював.

— Ще коби до Пікуя,— обізвався Склярський.— Відтам уже раз-два.

— Не знати, чи раз-два. Як четар скаже зараз вертатися до Зденьови, то ще будеш добре думати.

— Не знать чого гнати поночі! Переспимося, загріємось, а рано — додому.

— А як їх не буде в лісничівці, то що? — шепнув зажурено Качур.

— Чому не мають бути?! — визвіривсь на нього Зварич.— Тобі все якесь нещастя в голові. Ще за той час так положення не змінилося. Зрештою, хоч би навіть. Ніби ми собі не дамо ради.

— Тихо! — зловив його за руку Опока.

— Що таке?

— Чуєте... пес!

Хлопці нащулили вуха і вслухались у лісову тишу. Далеко, десь за горою, пронісся голос, ніби жалібний дзявкіт собаки.

— Цікаво, звідки тут пес? — дивувався котрийсь.— Може, тут десь лісничівка або гаївка!..

Наставили вуха — тихо. Тільки віковий бір бурчить собі щось під носом, як старий дідуган. Десь-не-десь обірветься сніг з гіллі і бахне на землю, як підстрілена куропатва.

— О, знову!..

За горою вдруге загомоніло. Але вже ближче, виразніше.

— Таки пес. Чорт би його взяв! — шепнув Качур.

— І зближається до нас,— докинув Опока.

Зварич не обзивався. Замкнув очі і вп’ялив слух у тишу ночі. Навіть уста відчинив, щоб ліпше чути.

Знову звук...

— То вовк!

В його шепоті було стільки грози, що кожний стрепенувся, а шапки полізли догори.

Дивна річ. Коли б до них зближалася ворожа стежа, були б сховалися або й роздумували, як її напасти. Виходячи на стежу, були приготовані на стрічу з москалями, на стрілянину, навіть на смерть від кулі чи багнета. Але вовки! Це щось зовсім неожиданого, непередбаченого... Обізвався в кожному з них острах перед тим хижаком, про якого стільки наслухалися від маленької дитини.

Зварич ніколи й на очі не бачив вовка, але дядько його, Городюк, старий мисливець, багато про вовків розказував, бо полював на них колись, і хвалився, що навіть забив двох.

До одного вовчого голосу прилучився другий, третій.

— Скликаються на добичу,— шепнув Зварич. — Видно, женуть за чимсь.

— Що ж ми робимо? — спитав Склярський.

— Нічого. Сидимо на місці. Може, підуть собі в інший бік. Але якби бігли сюди, то постаємо до себе плечима і спокій.

Сказав це певним голосом, хоч сам не знав, чи так буде добре.

— Біда, що стріляти не можна,— шепнув з жалем Опока.— Ми би їм...

Дорогою щось задудніло, мовби хтось конем гнався. Хлопці зірвалися з ялиці.

— Тихо, ані пари з уст,— наказав Зварич.

Тупіт швидко зближався. За хвилю з-поза дерев вигулькнув олень і погнав попри стрільців. Пара бухала з нього, він тяжко сопів і раз у раз западався в снігу. Видно, тікав здалека і гонив останками сил.

— Зараз будуть тут! — шепнув Зварич.

Хлопці збилися в гурт і станули до себе плечима. Кожний тримав у руці кріс із настромленим багнетом.

— Вау, вау! — понеслося лісом уже зовсім недалеко.

З горба, напроти хлопців, щось зашелепотіло, і найдалі на двадцять кроків перед ними вискочив з гущавини вовк. Аж зарився в сніг, так раптом здержався в розгоні, потім блискавкою скрутився, скочив набік і станув. На стрільців блиснули два зелені огники вовчих очей. А зараз біля них блиснули другі, а на дорозі треті, четверті… Вовки спинилися в погоні і, видно, не знали, що вибирати: чи швидкого оленя, чи повільних, але небезпечних людей.

А ці люди стояли мовчки, збиті в гурт, і ждали на вовчий наступ. Але вовки недовго надумувались. Їхня жертва — олень не міг уже тікати, і надія на оленячу печеню була певніша.

Перший рушив у дальшу погоню вовк, що надбіг яром. Він скрутив у корчі і за хвилину подав свій ловецький зов. Тоді і решта зграї покинула стрільців і подалася за провідником.

Стрільці стояли далі непорушно і вслухувались у тишу ночі.

Врешті почули другий звук, зовсім не подібний до першого. Це вже не був крик, що взивав на поміч, ні скомління голодних кишок, а здушений, горляний гаркіт побідної бестії.

— Допали! — сказав Зварич і перший кинувся на край ліса.

За ним підбігли інші.

На залитім місячним сяйвом голім склоні гори відбулася лісова трагедія. Олень трапив, здається, на глибокий сніг, бо, втікаючи, завернув знову до лісу, з якого вибіг. Може, почув людей, може, думав, що тільки вони можуть спасти його. Звірина не раз шукає спасення біля людини.

Але вже не добіг.

Змучені ноги загрузли в снігу і відмовили послуху. Станув поза коліна в снігу і наставив безборонну голову до ворога. Ще коби хоч роги, гинув би бодай на трупах, а так це був тільки безнадійний відрух.

Перший вовк кинувся йому до гортанки, але відлетів як м’яч, відштовхнений лобом. Олень жахливо захропів і кинувся знову тікати. Та тим часом надбігла решта вовків. Як сталеві пружини згиналися луком вовчі тіла і скакали до оленя. Ще один, ще два відлетіло набік, один ледве кості позбирав, але це оленеві не помогло. Найбільший з вовків вибрав момент, коли олень скрутив голову, і скочив йому до горла. Олень пробував скинути його, струснув карком, станув дуба і рвонувся разом з вовком на горлі вперед. Але зробив тільки один скок і зі страшним стогоном звалився на землю.

Тоді на нього всіла ціла зграя і з охриплим гаркотом кусала, рвала, дерла ще живе тіло.

Хлопці стояли як закаменілі і з жахом дивилися на лісову трагедію, таку часту в наших Карпатах, а так рідко кимсь оглядану.

— Одинадцять! — сказав Зварич, порахувавши вовків.— Ех, коби можна було стріляти... Мусимо йти, бо вже пізня пора. Йдемо разом. За мною руш!

Стежа перейшла доріжку і півколом поза горб обминула вовків. Коли знову вийшла на рівне, вовки все ще бенкетували коло оленя. В місячнім сяйві, на білім снігу їх кровавий бенкет виглядав ще страшніше, як зблизька.