Заметіль III. У зворах Бескиду: Повість зі стрілецького життя

***

Дерев’яний барак, радше сказати буда, збита з тонких дощок і накрита папою, прийняла в себе чету стрільців. Тут мала бути головна сторожа, а рівночасно й головна команда всіх збройних сил села Гусного та околиці.

Ідучи до тієї буди, хлопці раділи, що знайдуть там сухий і затишний куток. Тимчасом дах перетікав, а солома, що мала служити за постіль, була тільки купою гнилої мерви, в яку ніхто й не думав покластися.

— І як ті мадяри тут спали? — промовив злісно Зварич, станувши на середині буди.

— Зовсім так само, як нині будеш ти! — відповів Качур.

— Не буду. Хоч би мав цілу ніч простояти, не буду.

— Ти собі стій, а я таки положуся. Під сподом, певно, суха солома, тільки зверху трошки вогкава.

По тих словах Качур почав розгрібати мерву, щоб дістатися до сухої верстви.

— Чорт би то взяв! — закляв по хвилі.— Під сподом ще більше мокра. Чистий гній.

Хлопці стояли безрадно і не шукали вже навіть місць. Поскидали тільки наплечники і повішали їх на спертих до стіни крісах.

Четар Шпак унаслідив по мадярськім булавнім осібну кучку, і, як казали очевидці, там було сухо та чисто. Зложивши в ній свої речі, прийшов до загального бараку доглянути за порядком.

— Чому стоїте? Сідайте та відпічніть, бо під вечір треба буде йти на службу.

— Як же тут сідати, коли нема на чім! — обізвався хтось.

Четар Шпак не любив таких філософувань. Крутнувся в сторону, відки впали ті слова, і, шукаючи за виновником, злісно всміхнувся.

— Крісел, може, панам вистаратися?.. Або ліпше: м’яких фотелів? Що?!

— Чому, не зашкодило б! — обізвався за його плечима Качур.

Четар знову крутнувся і крикнув люто:

— Мовчати, як не питаю!

В бараку змовкло, хоч хлопці душили в собі і сміх, і злість.

Тоді виступив Перфецький і, поздоровивши по формі, сказав:

— Товаришу четар! Прошу слухняно подивитися на цю солому. Вона ж цілковито гнила. На ній абсолютно спати не можна.

Четар, може, й був би вилаявся, але не мав що Перфецькому закинути. Ні щодо змісту, ні щодо форми.

— Що ж я пораджу. Нині перший день мусимо ще якось перебідувати. А завтра, може, що порадимо. Чей у Гуснім знайдеться фірчина сухої соломи.

Після того вийшов і більше до бараку не показувався. По його виході хлопці розпустили язики.

— Не штука йому говорити. В його комірці і сухо, і тепло.

— Звідки знаєш?

— Сам бачив. Як тільки ми прийшли, я спочатку зайшов був туди.

— Помилився, значить...

— Помилився не помилився, але бачу — маленька кімнатка, завсіди ліпше в меншій...

— А потім тебе випросили.

— Я сам забрався. Бачу, що це для більшого коменданта, а я ще не такий великий...

— По справедливості, то ти повинен би там остати. Мала кімната — малий командант.

— Велика кімната — великий дурень...

— Тому й тебе тут перенесли.

— Мене дали до тебе.

— Не завидуйте, панове, нашому четареві. Йому та кімнатка дорого дісталася.

— Своєю дорогою.

— Ви бачили, як то було з тим булавним?! Мадяр глянув на четаря і, видно, оцінив його найвище на десятника, бо чекав, щоб четар його поздоровив.

— Але наш Шпачок остро тримався. Я вже був у страху, що він перший поздоровить.

— Якби не шабля, то хто знає, чи мадяр дав би себе переконати.

— Інша справа, що те наше неношення відзнак дуже часто буде нам шкодити.

— А тобі жаль, що ти не маєш вістунських звіздок.

— Не в тім річ, що жаль, а в тім, що не раз буде їх треба.

— Як прийде що до чого, то, не бійся, всі посвідчать, що ти вістун.

Хлопці між собою дерлися, але всім однаково було стидно, коли нині при передачі мадярський підстаршина не хотів здоровити стрілецького старшину, бо, як казав: «Кайне штерне, кайне шарже!»[1] Стрільці тоді, ще трохи, були б набили мадяра, але він укінці рішив заризикувати і поздоровив перший.