Заметіль III. У зворах Бескиду: Повість зі стрілецького життя

***

Підходили до мисливської палатки, звідки вийшли на стежу і де назад мала зібратися чета. Щойно тепер почув кожний перевтому, ноги тяжіли оловом, а голова сонно хиталася на в'язах.

— Коби-то Бог дав розум четареві,— зітхнув Качур,— і ми зісталися тут на ніч.

— А я хотів би тільки трохи відпочати,— обізвався Опока,— і йти аж до Зденьови. Там щойно можна виспатися добре.

— Думаю, що лишимось,— сказав Зварич.— Мені зовсім не усміхається ще тригодинна дорога. Я зараз-таки де-небудь кладуся і сплю.

— А про вовків забув? Перше розповідж, а потім спати! — повчав Качур.— Ото вуйко буде витріщувати очі. Не штука москалів побачити. Але вовка, і то не одного. Вуйко великого мисливого вдає. Скажу йому, може, піде на засідку коло того оленя.

Аж бадьоріше рухав ногами, так тішився, чого-то він не розповість...

Врешті мисливська палатка.

Серед густого смерекового лісу — невеличка вілла на полянці. Колись тут приїжджали мисливі на веселий, безжурний побут під час полювань. Тепер пусткою віє з кожного кутика. Часом тільки оживиться палатка, коли над нею трісне шрапнель або зайде сюди якась стежа. Може, ще діждеться, що до неї заїде якась вища команда. Тоді ще більше оживиться, бо і людей буде повно, і шрапнелі будуть частіше рватися.

Нині вона темна і тиха. Але хлопці знають, що не порожня. Темна, бо вікна позаслонювані, тиха, бо треба бути тихо.

Але на всякий випадок осторожно.

Стежа пристанула на краю поляни і приглядалася.

— Ви останьте, я піду перший,— сказав Зварич.— Якби щось до чогось, дорогу до Зденьови знаєте.

Вийшов на поляну і помаленьку підходив до хати.

— Стій! Хто йде? — крикнула невидна стійка.

— Петро Зварич, командант стежі.

— Клич?

Зварич звинув долоню в трубку і тихо промовив:

— Багнет.

А в свою чергу запитав:

— Відгук?

— Зденьова,— відказала стійка.— Пройди.

Із-за дерева, що росло біля хати, вихилив голову стрілець Мицик.

— Здоров, Петре! Добре, що ви вернули. Ми вже були неспокійні. Всі?

— Всі.

— Клич решту.

Зварич відійшов кільканадцять кроків і псикнув на решту стежі.

— Що ж тут у вас чувати? Всі вернулися? — звернувся до Мицика.

— Багато чувати, але, на жаль, не всі вернулися.

— Хто?

— Луцик і Житинський.

— Ранені чи полонені?

— Вбиті. Трапили на московську заставу, та дала сальву, і вони два згинули.

Смерть на війні не те, що в ліжку. Приходить ненадійно, вибирає одного чи більше здорових молодих людей і навіть жалю не лишає такого, як у мирний час. Кожний вояк уважає себе за засудженого на смерть, а коли ця смерть прийде — це тільки питання часу. Часом нема навіть враження смерти. Просто хтось десь відійшов, мов на відпустку або до іншого відділу.

Луцик. Прегарний товариш, добрий вояка, знаменитий командант стежі. Житинський. Веселий і все вдоволений. Ніколи не нарікав, не відказував. Відійшли. Нехай з Богом спочивають...

— А що ще? — спитав по хвилі Зварич.

— Піди подивися. Варто побачити. Зварич увійшов до палатки.

Зараз у першій кімнаті сидів за столиком четар Мельник і при свічці щось писав. Довкола нього покотом лежали стрільці і хропли на всі заставки.

— Товаришу четар, голошу слухняно: моя стежа виконала наказ і ціла вернулася.

Четар поволі підніс голову і встав.

— Дякую,— сказав своїм спокійним, холодним голосом.— Прошу сказати товаришам, нехай шукають собі місця і трохи відпічнуть.

Після того Зварич здав докладний звіт і теж пішов шукати місця, щоб розпростувати змучені кості.

Було в мисливській палатці три кімнатки. В першій була команда чети і повно сплячих, у другій було менше сплячих, але більше зимно, а на порозі третьої стояв «вуйко» Леонтинський з наїженою бородою і настромленим на кріс багнетом. Коло «вуйка» вже був Качур з рештою стежі і заглядав крізь двері в третю кімнату.

— Вуйку, а ви що так на остро? — спитав Зварич.

— Мені не вільно розмовляти! — промовив з комічною повагою «вуйко» і ще більше наїжив бороду.

— Ти ще не знаєш? — обернувся Качур.— Подивися!

Зварич заглянув до третьої кімнати і остовпів: була набита москалями.

— То звідки? Хто їх привів?!

— Або я знаю? Питай, може, вуйко тобі скаже. До мене загалом не обізвався.

Зварич звернувся до Леонтинського:

— Вуйку, звідки то?

«Вуйко» блимнув грізно очима, але ні пари з уст не пустив.

Москалі лежали, стояли і сиділи, збиті в малій кімнатці, як селедці в бочці.

Зварич аж горів з цікавости, але з «вуйком» не порадиш: затявся. Слова не скаже, хоч наказ, напевно, не був аж такий острий. А тут і цікавість, і досада. Адже він нині міг також привести цілу гурму москалів і — струсив.

Обернувся і побачив під стіною Черника. Той звинувся, як слимак, і хропів на цілу кімнату.

— Федьку, слухай, Федьку!— потермосив його за рам’я.

— Якого чорта хочеш?

— Хто зловив москалів?

— А, дай мені спокій з москалями! — забурмотів під носом.

— Скажи, а я тобі дам спокій.

Черник застогнав і обернувся на другий бік.

— Десь треба тобі тепер інформацій. Стежа з третьої чети зловила їх... Будь здоров! — і знов почав хропіти.

А Зварича ще більша досада взяла. Навіть не перша чета! Ото тепер будуть дерти носа!..

До першої чети приділив учора сотник одну стежу з третьої. В ній був жид Шварцер і наддніпрянець Барилко. І ця саме стежа зловила стільки москалів.

«Але все-таки наша сотня»,— потішав себе Зварич, засипляючи на чиїхсь плечах, а на собі маючи стрепіхату голову Качура.

Третя чета справді була горда на свою стежу, а стежа — на свій успіх. Але швидко справа взяла зовсім інший оборот. Котрийсь із полонених москалів розповів, як ця славна подія відбулася.

Стрілецька стежа йшла глибоким провалом, продираючись крізь густі корчі. Велика московська стежа побачила стрільців швидше і зробила засідку. Серед гущаку не тяжко було скритися, і як тільки наші хлопці показалися, москалі обскочили їх з усіх сторін.

— Рукі вверх!

Не було ради, піддалися.

Відібрали їм москалі кріси і повели. Сіли спочивати, розбалакались. Жид Шварцер знайшов між москалями трьох одновірців і почав з ними торг.

— Що вам,— каже,— з того, що ви нас зловили? Вас тридцять — нас шість — невелика штука. Ми скінчимо війну, а ви навіть медалі не дістанете.

— Правда,— кажуть тамті жиди,— не дістанемо.

— І війну будете далі робити.

— Правда,— кажуть,— будемо.

— Але подумайте, якби ми вас привели!..

— Ну?!

— Ви війну скінчите, а ми медалі дістанемо!..

За той час наддніпрянець Барилко розговоривсь із рештою.

— В вас,— кажуть москалі,— пленним вуха обтинають, язики вирізують.

— Хто це вам такого нагородив?! Нічево подобного. Сидять собі ваші солдати в таборах, юшку кушають та Бога хвалять.

— А юшка єсть? Кажуть, що в вас кушать нема що.

— Нема?! А погляньте лиш!

І Барилко добув з хлібника м’ясну консерву, хліб і каву.

— Те саме получають і плєнні. Сам бачив,— додав, ховаючи все те назад у хлібник.— А ми, солдати, то ще на добавок і це.

Відчепив боклажку і тицьнув першому москалеві під ніс. Той затягнувся і аж покректав.

— Настоящий ром!..

— Давайте вип’ємо по чарці.

Всі поглянули на команданта стежі — рябого підстаршину, що досі не встрявав у розмову.

— Гаспадін зводний, разрішітє?!..

Пан «зводний» зразу пручалися, а потім не тільки «разрішілі», але й самі розгрішилися.

Стрілецький рум швидко перейшов у солдатські шлунки і ще більше розв’язав солдатські язики та розм’якшив серця.

Саме тоді жиди покінчили торг і вирішили, що австрійський полон для обидвох сторін багато корисніший. Вони поставили внесення «на пленумі», і воно після короткої дискусії перейшло одноголосно.

Стрільці дістали назад свої кріси. Москалям витягнули з їхніх «вінтовок» замки і привели всіх щасливо до мисливської палатки.

Але що подія не була зовсім «чиста», то про неї ніхто зі стежі не писнув, а й москалі зобов’язались не зрадити. Один з них зобов’язання не додержав, і від нього довідалась сотня правди. Та стрілецька команда ще довго не знала про це нічого, а австрійська не знає й донині.

Дід Федорій мав їхати до Волівця по набір. Як звичайно, возом, бо військовий обоз не знав і не мав саней. Хоч сніг упав глибокий, хоч дорогу втерли тисячі підвід і вона аж просилася до саней...

— І чого тут худобину бідну мучити! — нарікав старий.— Саньми — як по маслі, а то скрипи возом тільки й світ.

Ходив, медитував, аж укінці таки викрутив десь сани.

— От тепер, то але. Поїдемо, як на празник.

Перша сотня не мала ще постійних обозників. Хто був вільний від служби, а хотів переїхатися,— сідав на віз і їхав. Охочих завсіди було досить, бо така їзда давала змогу виглянути на світ, відірватись думками від щоденних занять і окруження.

Найчастіше їздив з дідом Леонтинський, бо раз — ранена в університетських боях нога не дозволяла на далекі стежі, а друге — «вуйко» людина досвідна, вмів заговорити до кожного і багато дечого привозив, чого й не належалося сотні. Особливо мав щастя до чеколяди. Бувало, навезе стільки, що цілий курінь обділив би...

Нині їхав також, а що по набір ішло аж три підводи, то взяв зі собою ще Зварича і Качура.

— Тільки попереджаю вас, господинове,— говорив до обидвох,— на стежі ви команданти, але тут зовсім інша пара кальошів. У дорозі командує пан Федорій, а в магазині я.

— Добре, вуйку,— сміявся Зварич,— але за те табличка чеколяди!?

— І дві, але руки при собі! І поїхали...

До набірні, що містилась на залізничній станції, було добрих дві милі, та коні були випочаті, дорога добра, і стрілецький «обоз» швидко заїхав до Волівця.

Воловець, перша станція по мадярськім боці, доживала останніх своїх днів. Ворог був недалеко, і австрійці випрятували її з усього, що можна було забрати. У вагонах, готових кожної хвилини тікати на захід, містились харчові і одягові магазини цілої бескидської групи, і сотні фір розвозили звідсіль набір по частинах.

— Ви тут постійте,— казав «вуйко», коли заїхали на станцію,— а я піду понюхаю, як справи стоять. Коби мені тільки був той старший десятник Федорук (гідний чоловік, нема що казати!), то все піде одним махом.

— А за чеколяду не забудьте! — натякував Зварич.

— Будьте спокійні, добродію. Але передовсім — послух і дисципліна!

«Вуйко» пішов поміж вагони, а Зварич і Качур крутилися то сюди, то туди, приглядаючись до всього, що на станції творилося.

Цивільних громадян ні на лік. Ні селян, отої постійної декорації маленьких станцій, ні залізничників, що робили б лад, свистали, вимахували хоруговками... Всюди військові і військові. В ждальні замість подорожніх — наплечники і кріси якоїсь частини і один ополченець на сторожі. Віконце залізничної каси замкнене і не думає відчинятися. Може б, і не один підійшов купити карту їзди, але ніхто не продає. Паротяг, щоправда, шипить, але це тільки на всякий випадок і не для звичайних подорожніх. Він призначений для отих наладованих усяким добром вагонів, що пильно прислухаються до гомону стрілів за горами. Один короткий наказ — і станція вмить опустіє до решти.

Зварич знав уже воловецьку станцію. Ще осінню відвозив сюди пані Керницьку і Наталку.

Гей-гей! Який недалекий, а який далекий той час. Що вони тепер там роблять? У чужім Відні, без грошей і знайомих. Ні вісточки досі від них. Щойно перед кількома днями дістали стрільці «польову пошту», а то ніяк було й написати. Може, десь із Коша їздив хто, може, й пошту кому привіз; тут, у полі, ні нагоди, ні часу не було подумати про листи. Тільки думку посилав, не ждучи на відповідь...

Вийшов Зварич аж на рейки і пустив ними зір у далечінь. Біжать у безконечність, через угорські пушти, і до Відня добігають. Сісти б отак на залізницю, і за день уже на місці...

— Петре! А ходи-но сюди! — кликнув на нього Качур. Зварич аж стрепенувся і глянув у сторону, звідки йшов клик. Качур стояв біля магазину і заглядав під поміст.

— Що там таке?

— Ходи швидше, побачиш.

Зварич підійшов і собі заглянув під поміст.

На купці мерви сиділо хлопченя, а на руках у нього — маленький песик. Обидва тряслися від холоду і обидва плакали. Песик пхав мордочку хлопцеві під пахву і жалібно скиглив, а хлопець хлипав, здушуючи плач, немов не хотів завдавати більшого жалю песикові.

Побачивши вояків, утер рукавом сльози і почав успокоювати песика:

— Тихо, Босий, не вівкай, бо пан будут бити. Пожди, вуйна зараз прийдут та й дадут нам їсти. Чуєш? Тихо.

Але Босий не слухав. Пхався під пахву і плакав, як мала дитина.

— Гей, хлопче, ти звідки тут узявся? — спитав Зварич. Хлопчина звів на нього свої чорні очка і нічого не відповів. Тільки повіки закліпали, а з-під них покотилися сльози.

— Не бійся. Ми тобі нічого не зробимо. Ти звідки, з Волівця?

— Ні!

— А звідки?

— З Климця.

— З Климця?! А що ж ти тут робиш?

Хлопчина затулив губу синьою ручкою і тільки потихеньку хлипав.

Качур поліз під поміст і витягнув хлопчину на світ божий. Мало-помалу стрільці вспокоїли малого і розвідались про все. Мав десять літ, називався Івась і два дні тому вийшов з вуйною з села. Вигнали їх кудись. Прийшли аж сюди, сідали поночі на поїзд і тепер не знати, де вуйна поділася. Шукав учора і нині — і нема.

— А де ж ти спав?

— А ось тут! — і показав на купку мерви під помостом.

— Гі, а то що? — дивувався дід Федорій, як привели хлопця до саней.

— З Климця хлопець. Згубився від своїх. Їх десь повезли, до табору, певно, а він лишився.

Дід аж об поли вдарився.

— А дивіть. Бідолашка. Тепер Бог святий знає, як його до батьків відставити.

— Каже, що не має. В вуйни був.

— То й я гадаю! Яким побитом мати лишила б.

Хлопчина весь час мовчав. Тулив свого Босого до себе і переступав з ноги на ногу.

— А їв же ти що? — спитав його ласкаво дід Федорій.

— Їв ще вчора рано. Вуйна дала ощипок. Але Босий нічого не їв. Він молока хоче.

Песик мовби знав, що про нього мова, бо ще голосніше заскиглив.

— Тихо, тихо, дурненький,— промовив дід Федорій.— Обидва дістанете молока.

— Що ж ми з ним зробимо? — чухався в голову дід, хоч видно було, що вже вирішив цю справу.

— Як — що!? Беремо з собою — і спокій,— сказав Зварич.

— Ясна річ,— підтвердив Качур.

— Про мене,— ніби не радів дід.— Тільки не знати, що пан сотник...

— Не журіться, пане Федорій, сотником, от беріть унука на сани і загрійте, бо посинів як базник.

Дід Федорій аж усміхнувся до «внука».

— Ну, Івасю, поїдеш з нами? Почекаєш у нас, аж вуйна верне. Кажи, як?!

Хлопець хвильку надумувався.

— А Босого возьмете?

— Возьмемо і Босого.

— То поїду.

Забрав їх дід Федорій, обтулив і тепер ждали всі на Леонтинського. Він тут командант, рішає.

А коли «вуйко» з’явився і довідався про все, то навдивовижу всім крутнув головою, що «ні».

— Не можу!

— Але ж, вуйку, майте серце. Дивіться, біднятко, сирітка, нікого не має...

— Сказав раз: не можу, то не можу! Зварич перший раз розлютився на нього.

— Що вам, вуйку, муха на ніс сіла? Ніби чому не можете?!

— Бо голе і босе. Не бачите? Перше кожушину, а потім, господине, щойно везти.

Обернувся і бігцем подався назад між вагони.

А за малу хвилину ніс уже кожушок і ще якісь лахи під пахвою.

— Чесна душа пан старший десятник: без посвідки видали.

Аж тепер Зварич побачив, що не мав чого злоститися на «вуйка».

— Вуйку, перепрошую вас.

— І є за що. Мало що я не образився на смерть. Ну, малий громадянине,— звернувся до Івася,— вбирай кожух і поїдемо. А песика за пазуху, щоби спав по дорозі.

З’їжив бороду і так комічно закліпав очима, що хлопчина аж усміхнувся до нього.