Заметіль III. У зворах Бескиду: Повість зі стрілецького життя

***

Була темна осіння ніч. Така темна, що не видно було на крок, і така осіння, як тільки в горах це буває. Зараз ізвечора спустилася вона низько на гори, окутала верхи і розлила темряву по долинах. Все в тій темряві втопилося: хати, що досі бовваніли під горбом, і річка, що бодай мрякою вказувала свій шлях, і дерева, що навіть у безмісячну ніч врізувалися в ясніше небо. Даремно напружувалось око, щоби побачити що-небудь перед собою,— спереду, ззаду і з боків чаїлася одна чорна безодня.

Дощ ущух... Зате пригналися звідкись вітри, недобрі і влізливі. Один качався долом, другий носився далеко верхами, а третій напастував ліси. Від першого вили яруги, як стадо голодних вовків, від другого йшов шум по верхах, мов від градотучі, а третій грав на лісах лиховісні мелодії холодної осені. Час до часу стихали раптом усі три, наче прислухувалися до чогось. Тоді десь у долині починав клекотіти потік, що зібраними водами бився об береги, або несміливо загавкав на селі пес.

Один з відділів мав стерегти шляху, що вів з полудня, з Угорщини, до Гусного. Чому цю дорогу треба було пильнувати, над цим ніхто не ломив собі голови. Робили так мадяри, за ними робили так і стрільці. Нікому і на думку не впало, що прецінь з Угорщини не прийдуть москалі, а хоч би і прийшли, то що є, врешті, в Гуснім такого важного, що треба аж заставами обставляти його довкола.

Було їх на одній заставі чотирьох: Перфецький як командант, Зварич, Качур і Леонтинський. Прийшли сюди ще звечора. Добре, що найшли буду з кори, а то були б весь час мокли під деревом. Буда була низенька, рачки треба було до неї влазити, але трьох людей помішувала вигідно. Саме стільки, скільки оставало «дома», коли один ішов на стійку.

Саме випала черга на Зварича.

Прикро було вилазити з теплої буди, в якій так солодко спав, підстеливши собі під голову ноги Леонтинського. а свої ноги підставивши Качуреві. Але Перфецький шипів уже при вході і термосив за плащ.

— Зварич! Чуєш! Вставай, твоя черга!

Викараскався з трудом, протер очі і напомацки пішов на стійку. Під деревом, недалеко дороги, висів на стовбурі сніп вівса. Тут була стійка, і звідси кожний мав дивитись на шлях, чи не зближається ворог.

Витріщував очі, хотів перебити тьму, але вона муром станула перед ним, закриваючи все: гори, доли і «евентуального ворога. Треба було здатися тільки на слух.

Саме тоді стихли вітри і настала хвилина тиші. Зварич сперся на кріс і послав у цю тишу своє вухо на звіди.

Не чути нічого...

Тільки в долі клекоче потік...

Але й його клекіт то кріпшає, то стихає, мовби хтось то спинював, то знову випускав воду.

Нараз! Що це?! Докладно чує рівний гугупіт соток ніг по розмоклій землі. Десь камінь хрусне під ногою, десь багнет ударить до казанка. Півголосом ведеться розмова в рядах... Підсунувся на край урвища і весь замінився в слух. А в вухах чимраз виразніше відбиваються звуки маршируючих рядів.

«Покликати товаришів...— мигає думка.— Ні! Не рушуся з місця, доки не знатиму напевно, хто йде. Може, це австрійський відділ?!..»

Але військо, що там десь у пітьмі марширує, не посувається вперед. Немов на однім місці ногами болото місить.

Це не військо. Це тільки дивний клекіт зібраного потоку.

Заворушилися знову вітри. Загомоніли верхи, заскигліли яруги, заскрипіли ліси... Клекіт потоку пропав серед нових звуків. Зварич вернув назад під дерево і, вихилившись, ловив кожний підозрілий звук, що приходив від лісу. Ось затріщала галузка, ось зашелестіли корчі, ось наче якась чорна постать виринула перед ним... Підніс кріса, відсунув безпечник... Мурашки забігали поза спиною, за дрижали руки... Зібрав себе докупи і вп’ялив очі в темну постать. А вона нечутно, поволі зближається до нього.

— Стій! Хто йде? — крикнув притишено.

— Хто там? — повторив ще раз і підніс приклад до рамена.

Знову нічого...

Чорна постать як стояла, так стоїть перед ним. Цей спокій ворога почав його хвилювати. Невже ж він, Зварич, уже окружений і тамтой не звертає на його заклик ніякої уваги?!.. Кинув головою направо, наліво, немов боявся, що хтось може вхопити його за обшивку. Але нікого не було. Тільки знову в глибині лісу затріщала галузка, за шелестіли корчі.

Зварич рішився ждати. Притулився до дерева, скулився в собі і вп’ялив очі в темну постать. Як тільки вона рушить до нього — стрілить. Але постать не рухалася. Бовваніла на однім місці і так, начеб змінила форму. Розрослася вшир і вдовж.

«Може, це корч?! — подумав. І зараз за цією думкою прийшло переконання: — Напевно корч. Може, ворог не був би ждав спокійно на кулю. Був би втік або кинувся на нього...»

А щоби себе заспокоїти зовсім, підступив наперед і руками діткнувся мокрого листя на смирнім корчику ліщини.

Засміявся сам до себе. Чи мало мав подібних випадків зорової омани ще за спокійних часів. Не раз ходив з дядьком під ліс на дики. Бувало, хмара закриє місяць, зірветься вітер і вмить оживає сонний ліс. Здається, таки цілком виразно чути, що йдуть лісом дики. Ось навіть один з них уже чорніється на сіножаті. Докладно видно, як головою крутить, підносить рило догори, вітрить... Раз навіть бахнув у такого дика, а потім показалося, що це був корчик тернини. Він тільки тому перемінився в дика, що було темно, і тому рухався, що так хотів молодий мисливий.

Спомин про любі хвилини розігнав на часок московські привиди. Зварич успокоївся і дав думкам волю. А вони вітром понеслися в далекий, незнаний Відень...

Що робить тепер його дівчина, його Наталка синьоока? Що робить у великім, чужім місті? Як почувається серед незнайомих і чужинців, як живе і де ходить?.. Написав би до неї, та нема змоги листа передати. А переслати нема як. Раз — що пошти ніякої, а друге — що адреси не знає...

Хотів би розказати їй про все, от хоч би про нинішню ніч, темну, непривітливу й таємничу. Як стояв на стійці біля незнаного гірського села, над диким потоком, у холодну осінню ніч, а довкола не було нікого, тільки він і кріс... Кожної хвилі міг надійти ворог і кинутись на нього...

Думка про ворога, про можливість нечайного нападу збудила Зварича з задуми. Похилена голова піднеслась, очі глянули перед себе і побачили...

Вже не на три, але на крок перед Зваричем стояла якась постать... Висока шапка на голові, на плечах кріс... Закліпав очима, думаючи, що це знову зорова омана. Але ні!..

Темна постать виразно відбивала на тлі ще чорнішої темряви. Ось навіть багнет на крісі маячить. Видно його, а радше тільки чути, хоч як близько.

Зварич знав, що московські багнети інакші, як австрійські.— довші і тригранні. Не раз на цю тему йшли балачки між стрільцями, і тоді всі обурювалися на московський «штик», а хвалили австрійський багнет, так ніби то не все одно, яким багнетом чоловіка проб’ють.

Темна постать, що з’явилася перед Зваричем, стояла непорушно, обернена плечима до стрільця, не причуваю чи навіть, що крок за нею хтось є. Досить було стрільцеві простягнути руку, щоб діткнутися таємничої з’яви.

«Спробую»,— подумав Зварич і почав витягати руку в сторону «штика».— Коли тригранний, думав собі, — то це напевно москаль!»

Рука обережно і помаленьку доповзла до багнета, і пальці діткнулися заліза. Тригранне! Нема сумніву, що москаль, і то козак, бо на голові висока кучма!..

Що робити? Стрілити, пробити багнетом, крикнути, щоби піддався?!.. Кожна думка була добра і кожна була зла. Стрілити?!.. Ану ж у лісі є їх цілий відділ. Пробити багнетом!?.. Напевно закричить страшним голосом. Візвати, щоби піддався!?.. Досить одного кроку вбік — і пропаде в темряві...

Минали секунди за секундами, а Зварич не рішався. Серце молотом гупало в грудях, руки дрижали від хвилювання. Здержував віддих, щоби ворог не почув його.

Нараз щаслива гадка!.. Просто вхопити козака, як оберемок сіна, і, заки опам'ятається, дотаскати до буди.

Тихесенько спер кріса на дерево і в одну мить підхопив упів козака. Всю силу, яку мав, вислав у руки і оплів ними ворога, як залізним обручем. Зловлений ворог дико рявкнув. а далі безвільно повис, як мішок полови. Не пручався, не старався висвободити рук, ні не ставив опору.

Зварич затиснув зуби, приляг головою до плечей свого бранця і доніс його наперед себе в сторону буди. Нічого не пам’ятав, нічого не думав. Забув і про те, що за деревами можуть бути товариші полоненого, які кинуться на відсіч. Одно тільки знав: тримати сильно і донести до своїх.

Ось і буда... Не випускаючи з рук своєї жертви, кликнув півголосом:

— Товариші! Вставайте!

Видно, його клик був досить сильний, бо в буді зразу побудилися і без питання почали вилазити надвір. Перший Качур, потім Перфецький, а вкінці Леонтинський...

— Що, що таке? — спитав заспаний Перфецький.

— Москаля зловив! — відказав Зварич, останками сил притримуючи полоненого.

Це відразу протверезило заспаних. Вони розскочилися і викинули кріси на «готов».

— Пускай його! — прошипів Перфецький.

Зварич пустив і собі відскочив.

— Руки вгору! — крикнув до москаля Перфецький.

Москаль ані не рушився. Тільки голосно сік зубами зі страху і трясся, мов у пропасниці, аж тремтіла кучма на голові.

Буда, де примістилася стрілецька сторожа, була на вільнім місці, і там все-таки видніше було, як під лісом. Тому й полоненого можна було ліпше побачити.

Перфецький перший знюхав щось непевне. Підступив ближче і докладно придивився до шапки.

— Мадярський жандарм! — сказав і розреготався. Зварич і собі підійшов.

Перед ним стояв, правда, полонений, правда, перестрашений, але не москаль-козак, тільки мадярський жандарм. Високий чорний капелюх з когутячими перами виглядав поночі як козацька кучма, а тригранні багнети мали також мадярські жандарми.

— Що ви тут робите? — спитав Перфецький жандарма по-німецьки.

Мадяр, видно, і собі доглянув, хто це його взяв у полон, бо відзискав мову.

— Мадяр катона! Мадяр ембер! — почав представлятися, живо вимахуючи руками.

Хлопці, почувши мадярську мову, вспокоїлися зовсім І обступили жандарма. А він то сміявся по-дурному, то щось швидко пояснював своєю рубаною мовою. Одно слово повторялося в нього щораз: Лібугггоора.

Перестрашений жандарм вимовляв це слово так якось таємничо, натискаючи «г» і продовжуючи «о», що хлопцям мороз ішов поза шкірою. Здавалося їм, що це або якась величезна сила ворогів, або якась страшна подія...

Лібугггооора!!..

Розмовитися з ним не можна було ніяк. Він знав стільки по-німецьки, що стрільці по-мадярськи. Але таки вкінці довідалися хлопці, що це таємниче слово — це Либухора, село біля Гусного, з якого жандарм вертався. Хлопці не знать чому силувалися говорити з мадяром по-німецьки, хоч могли з рівним успіхом послуговуватись українською, французькою чи японською мовою. Щастя, що на тім скінчилося. Бо могло статися ще гірше, коли б Зварич був виконав першу думку і дзюгнув мадяра багнетом. Радий був, коли жандарм почав прощатися.

Аж дивно йому стало, коли мадяр потряс йому щиро руку і поклепав по рамені. Сказав щось при тім по-мадярськи. Зварич слів не розумів, але вичув у них похвалу, трохи йому легше стало.

— Ну, Петре! — сказав Перфецький, коли мадяр відійшов.— Вертайся назад. Ще півгодини служби.

— І будьте такі добрі,— додав благаюче Леонтинський,— не наносіть нам більше мадярських жандармів.

— Я цікавий, що ви зробили б на моїм місці? Ніч темна, дивлюся на голову — кучма, мацаю багнет — тригранний... Козак!

— Все ж таки, ти повинен крикнути «Стій! Хто йде?» — почав Перфецький.

— Кричи, як він на крок перед тобою. Зрештою, цікаво, що він зробив би тоді.

— Але й бо сила в тебе, нівроку! — обізвався Качур. — Такого хлопа таскати наперед себе!.. Тепер я не боюся ходити горами. Змучуся — Зварич понесе.

— Такого здохляка то навіть вуйко двигне,— кинув на відхіднім Зварич і пішов на стійку.

По його відході хлопці перестали жартувати. Кожний, видно, ввійшов у положення товариша і подумав, чи рішився б на таку штуку.

Перший «вуйко» Леонтинський почав про подію зовсім іншим тоном.

— Смішне воно, бо смішне, але й відвага!.. — сказав, набиваючи люльку.

— Розуміється,— притакнув Перфецький. — Тільки що це могло трагічно скінчитися. Уявіть собі, якби жандарм був вирвався?

— Занадто був заскочений.

— Перестрашений, не заскочений. Те. що він пережив у тім моменті,— не завидую.

— Але шкірив зуби, як побачив, що попав не між москалів

— І ти шкірив би не гірше від нього.

— Ніби ти ні?

— А я все-таки дивуюся,— обізвався Леонтинський. — як Зварич його доніс. Файний хлопець, бігме, файний.

— Своєю дорогою,— погодився Качур.

— Так є. Цього хто-небудь не втне.— підтвердив Перфецький.

Стануло на тім, що Зварич таки «файний хлопець», а ті три голоси щось значили в першій сотні.