У зворах Бескиду

***

Йшли, йшли і йшли. Спускалися в якісь яруги, дряпалися на горби, продирались крізь хащі, переступали повалені дерева старого лісу, а кінця їх дороги не було видно. Старалися йти якнайтихіше, та не раз і не два хруснула голосно суха гілляка під ногами. Тоді завмирали на місці, здержували віддих і довго надслухували. Ще на полянах, то хоч землю під ногами бачили, але в лісі — як у темниці. Ледве на крок розрізнювали пні дерев. Не один раз сперечалися за напрям. Зварич пробував доказувати по моху на деревах: звідки мох — там і північ, але це йому чогось не вдавалося.

— А я вам кажу, що туди, — говорив з переконанням ополченець.

— Звідки знаєте?

— Бо чую.

Він не знав дороги так само, як і Зварич, але інстинкт дитини природи вів його за руку цілий час на захід. Той сам інстинкт здержував перед невидними колодами чи обривами. Тільки один раз звів його. Полетів старий за Зваричем комітьголов у якусь яму, що ледве кості позбирав. А шапки таки не знайшов. Упала десь по дорозі, як котився вниз, і не дала себе відшукати. Так і простоволосий пішов далі.

Щодо напряму мандрівки, Зварич мав нагоду переконатися, що добре йдуть.

Підійшли були на край горба.

— Хтось вогонь палить,— шепнув Зварич і показав старому.

Ополченець придивився і покрутив головою.

— То не ватра. Воно виглядає на згарища хати.

— Або моста,— догадався стрілець.— Тепер уже знаю, звідки той великий гук. То наші висадили міст.

— Може бути... Ая-ая. Правду кажете. А балки ще досі тліють.

— Значить, добре йдем, бо ріка надолині.

— Богу дякувати, добре.

Зваричеві було трохи ніяково, бо найдалі півгодини тому сперечався зі старим, що він зле показує. Хотів конче йти в противну сторону, бо був би присягнув, що там захід. Після того вже не противився, коли старий вибирав напрям...

Була, може, перша по півночі, може, й далі. Зварич, хоч і мав годинник, не заглядав до нього. Яка різниця в таких випадках, чи то перша година, чи друга, чи пів третьої.

Головна річ — скільки дороги за ними, а скільки ще перед ними. Скільки її було за ними — чули по змучених ногах та по устах, спечених вітром і гарячкою. Чимраз довше спочивали, чимраз коротше йшли.

Зокрема, ополченець ледве тягнув за собою ноги.

— Ой, недовго я вже буду з вами йти,— говорив на останнім відпочинку. — Ноги — як олов’яні, а в крижах ломить як би дрючком перебив.

— Тихо! — зловив його за руку Зварич.— Чуєте?..

Від сторони річки доносився до них якийсь гамір Немов більша гурма людей балакала між собою.

Москалі?!..

Австрійці?

Москалі — неможливо. Адже не могли за півночі посунутись так далеко вперед, щоби вже тут так голосно балакати. Швидше це австрійці, в такому разі це вже далеке запілля, коли так свобідно розмовляють.

— Ходім надолину,— квапився Зварич.— Ану ж то наші!

Ополченець набрав відразу сил. Десь як дим щезла його смертельна втома.

Такі були певні своїх, що навіть не старалися тихо сходити. Зварич щораз підбігав і наглив товариша.

— Ей, коби мені твої літа! — бурмотів старий під носом.— Не штука з такими ногами.

Але поспішав як міг.

Надія добитися врешті до своїх порушувала його ноги далеко більшим успіхом, як їх порушував страх перед полоном.

Ліс переходив у корчі, що кінчилися при самім шляху. Дійшовши до краю лісу, пристанули і вслухувалися в гамір. Ішов він як би з другого боку ріки, бо змішувався по дорозі з плюскотом води.

Як не наставляв вуха Зварич, як не старався зловити бодай одно слово, нічого крім гамору не зловив. Але присягнув би, що люди там, за рікою, говорили по-українськи. Мало того. Ясні, молоді голоси давали йому певність, що це стрільці.

— Ви ждіть тут, а я підійду ближче! — сказав до ополченця і без надуми перебіг дорогу та опинився над берегом ріки. Ріки вже, а не річки, бо вона багато різнилася від тої, яку покинув під Верецькими. Видно, приймала якісь допливи по дорозі...

На другім боці чорніла більша громада людей. Зварич надслухував...

— Перфецький! — гукнув хтось сильніше, і Зварич мало з радости в воду не вскочив.

Свої!.. Перша чета!..

— Гоп-гоп! — крикнув на ціле горло.

По другім боці стихло на мить...

— Хто там такий? — відгукнувся хтось.

— То ти, Федьку? — спитав радісно Зварич.

— Петро?! Ти як там дістався?

Далі не чув, бо голоси сколотилися знову. Аж залунав голос сотника.

— Слухайте, Зварич, чи до вас можна перейти? Зварич так само знав, як і вони, але, не надумуючись, притакнув:

— Можна, можна. Берег рівний, і не виглядає, щоби було глибоко.

Так був урадуваний несподіваною зустріччю, що й не подумав про те, чи випадало дораджувати на перехід ріки вбрід.

По другім боці гурт заметушився.

Одна по другій чорні постаті входили в воду і гусаком простували на цей бік.

Почувся сильніший плюскіт води і накликування.

— Вважати! Трохи направо. Яма!..

— Тримай, тримай, бо впаду.

Врешті перші підійшли до Зварича. Черник, Перфецький, Зелений, Мацюрак.

Вилізали на берег і гупали ногами до землі так, ніби це могло обтрусити з них воду. Мокрі були по пояс.

— Бодай тебе дідько взяв з твоїм «неглибоко»,— привітав Зварича Черник.

— Не штука йому. Стоїть на сухім, а ти лізь у зимну воду,— нарікав Перфецький.

Зварич не відзивався, бо бачив, що справді трохи завинив. Може, кількадесят кроків далі був ліпший брід.

Саме до берега причалював Качур.

— Подайте руку котрий, бо не вилізу,— сказав до тих, що вже були на сухім.

Зварич кинувся на підмогу, але спізнився. Качур станув на якийсь камінь, посовгнувся і пішов з головою в воду.

— Маєш тобі,— почувся ззаду голос «вуйка» Леонтинського.— Пропав хлопець і два наплечники.

Але хлопець не пропав. Швидко станув на ноги і виліз на берег. Виглядав так, що жаль було дивитися. З казанка, плаща і з наплечника цюркотіла вода, а Качур тільки порскав і стріпував руками.

Врешті обернувся до Зварича:

— То через тебе, маркиранте, та ціла біда.

— Чому?

— Бо якби не твій проклятий наплечник, то я не впав би.

— Як то — мій наплечник?

— Він ще дурного вдає.

Леонтинський вже видихався і забрав слово:

— Пан Качур з огляду на малий об’єм свого наплечника зволили забрати ще й ваш.

— Справді?! Качур, слово даю, ти є порядний хлопець. Дуже тобі дякую. Але я не мав претензій.

Здійняв з Качура свій наплечник, мокрий як хлющ, почав його стріпувати.

— Возьміть ще так за обшивку і свого добродія,— радив «вуйко».— Конче треба його стріпати.

— Не зачіпайте мене, бо скалічу,— злостився Качур. — Добре вам сміятися, ви тільки по пояс, а я з головою...

За стрілецькою четою перейшла сотня ополченців.

— Що то за відділ? — спитав Зварич.

— Ті, що були під церквою. Їх командант — українець, поручник Варивода. Якби не він, то хто зна, що з нами було б. Спокійний, розважний і знаменито орієнтується.

Саме поручник Варивода викараскувався на берег. За ним сотник Дідушок. Як тільки вилізли, Зварич підійшов до сотника:

— Голошу слухняно свій поворот.

Сподівався як не похвали, то бодай цікавости: як, куди, що з іншими четами... Тимчасом сотник сказав тільки: «Добре» — і на тім скінчилося.

Зате поручник Варивода розпитував і за втечу, і за інші чети. Так, ніби він був тут командантом.

— Гарно, молодий чоловіче! Ви зробили так, як повинні Гарно! — і поклепав Зварича по плечах.

— Тут ще є один ополченець! Також був під мостом разом зі мною тікав.

— Добре! Нехай долучує до моєї сотні. Гей, котрий то там прийшов тепер? кликнув поручник.

— Гир! — гукнув ополченець і виступив наперед.— Я, пане оберлейтнант.

— Що за я?

— Ляндштурміст Іван Політило з другого баталіону.

— А шапка де?

— Згубив, пане оберлейтнант.

— Пропало. Тримайтеся нас, доки не знайдете своїх.

— А що ж ми тепер? — спитав поручника сотник.

— Що ж! Богу дякувати, ніякого наказу не маємо. Йдемо в перше село, обсушимося, а тоді побачимо. Ну, хлопці, ставати в чвірки! — звернувся до ополченців і стрільців.— Руш!

Довгий ряд чвірок потягнувся шляхом. Повні води черевики чвякали на дорозі, мовби весь час місили глибоке, рідке болото.

Ледовата вода гірської ріки зморозила хлопців. Сікли зубами, як у пропасниці, бо мокрий одяг прилипав до тіла і за кожним кроком пригадував прикру купіль.

— Скорше, хлопці, бо замерзаємо,— накликував поручник.— Десь тут недалеко має бути село. Там загріємось, нап’ємося гарячої кави — і все буде добре.

Молоді стрільці ще трималися сяк-так, але ополченці вибилися зовсім зі сил. Ледве тягнулися за стрілецькою четою і тяжко постогнували.

Світло!..

Серед безпросвітної тьми, в холодну осінню ніч блиснуло веселим оком до змучених, перемоклих вояків. Далеке і ледве замітне, а здавалося, що воно вже гріє заков’язлі кості, сушить мокре одіння, варить теплу страву. Скільки енергії і бадьорости додає такий огник змученому мандрівникові! Надія, що за короткий час він доб’ється до світла, не дозволяє йому впасти серед поля чи серед лісу. Його уява витворює невибагливі, але які ж бажані декорації до цього світла... Тепла біленька хата, під кухнею вогонь, а на кухні — горнець гарячого молока. Скинути цілий набір, плащ, блузу, черевики, сісти проти вогню і вливати в себе гаряче молоко...

— Маємо село! — сказав весело поручник.

— Богу дякувати,— пішло по рядах.

Здавалося, світло ось-ось уже, але прийшлося ще доброї півгодини бити ногами, заки дійшли до перших хат.

Село не спало. Набите вщерть військом усякого роду і зброї, шуміло, мов вулий. Тут і артилерія, і кіннота, і піхота, і обози. На великім майдані горіли ватри, а біля них куняли вояки.

— Навіть варти не виставили! — дивувався поручник.— Якби так козаки наскочили...

Зараз на краю майдану скрутив з дороги і повів відділ на порожнє місце.

— Хлопці, скоро палити вогні і сушитися!

Ліс був під носом, то за дрова не тяжко було, а вогню позичили, бо між ними сухих сірників не знайшов би.

З якою радістю вдивлялися в веселе полум’я і з якою розкішшю наставляли до нього свої мокрі тіла. А довкола вогнищ у всіляких банячках і горнятках кипіла вода на геніальний воєнний винахід — військову каву.

— Богу дякувати, що нас ніхто по дорозі не задержав,— говорив поручник, розтираючи руки над вогнем.

— Але, своєю дорогою,— обізвався Перфецький,— хто там напереді остався?

— Маєте собі чим голову сушити! Сушіть ліпше свої штани. Нехай тим гризуться більші пани від нас. Не бійтеся, знайдуть вас і тут. Добре, що досі не знайшли.

Сотник Дідушок і йшов, і сидів тепер мовчки. Виглядав на людину фізично і морально зламану, яка вже ні рухатись, ні думати не може.

Стрільці назагал дуже любили його і перед другими coтнями чванилися ним, але нині хто зна, чи не заміняли б за поручника Вариводу, який відразу взяв їх за серце розумом, досвідом і веселою вдачею.

Ненависний синій мадярський мундур таки один раз поміг стрільцям. По битві під Верецькими першу сотню відіслали в запілля на переодягнення.

І ось вони вже цілий тиждень у багатім, гарнім селі, яке закарпатці називають Чінідьово, а мадяри перехрестили на Сент-Міклош.

Перший рій не дістав поганої стоянки, хата велика і вигідна, одна тільки хиба, що місяць тому всі її мешканці вимерли на холеру.

Але хлопці не брали собі цієї хиби дуже до серця. Вимерли мешканці — значить, і бацили з ними разом, а одинока лікарська повага — медик з першого року Перфецький — був тієї самої думки.

Хата була свіжовибілена і пахла дезинфекцією, яку зробила громадська влада ще перед приходом стрільців.

До Чінідьова прийшли вже всі чети. Таки зараз на другий день постягалися до того села, в якім перша чета сушилася при вогні.

Бракувало кільканадцяти з другої і третьої чети, але вони вже не долучать до сотні.

Осталися на горбах біля Верецьких або в найліпшім разі попали в полон...

Вся решта братства розношувалась тепер відпочинком, добре заслуженим і добре використовуваним. Ходили хлопці по вечорницях і досвітках, а відмахавши перед полуднем легкі вправи, вилежувались потім на сонці.

«Вуйко» Леонтинський дбав за свій рій, як мама. Що дня доставляв йому то курочку, то качечку — «на поправу харчу», як казав.

— Наша хата заповітрена,— заявив на другий день по приході,— і що ввійде до неї, мусить тут лишитися, бо грозить небезпека поширення холери.

Після тієї заяви цілими годинами працював над тим, щоби в заповітрену хату заманити якесь крилате сотворіння.

Від дороги, через місток, через подвір’я і через поріг до сіней сипав окрушки з хліба і засідався за сінешніми дверми. Котра курка дзьобнула бодай одну кришку — ця вже не довго тішилась життям. Йшла за кришками як по шнурку і опинювалась у сінях. Потім наступав тріскіт дверей і короткий передсмертний крик. За хвилю все було по-давньому: нові кришки від дороги, двері нарозтвір, а за дверима «вуйко». Один-одинокий Качур мав право і обов’язок помагати в ловах.

Зварич зараз першого дня скомпрометувався: якось так необачно відчинив двері, що чорний товстий когут шмигнув ними надвір, лишивши «вуйкові» тільки свій хвіст.

— Дайтеся тепер випхати! — сказав до Зварича «вуйко», злий як вовк, і поніс когутячий хвіст на стрих, там, де складав пір’я своїх жертв, «щоби знаку не було».

Споживав рій ці вуйкові дари в тайні перед іншими роями, звичайно вечором, по каві. Вечори були вже холодні, то й ніхто не звертав уваги на те, що хлопці палять у печі. «Вуйко» був не тільки хитрим ловцем, але й добрим кухарем. Ніхто не вмів так гарно всмажити курку чи качку, хоч не один потрафив би краще обскубати.

— Ой, вуйку, якби ця курка ожила, то мала б ще чим вилетіти крізь вікно.

«Вуйко» кліпав грізно очима і їжив вуса.

— Як вам, пане товаришу і добродію, недогода, то від завтра смажте самі. З нинішнім днем перестаю тим брудним ділом займатися.

Але другої днини забував про погрозу і терпеливо чатував за дверми.

— Тютінька моя маленька, моя кохана. Тютінька. Ходи, ходи, тю-тю-тю-тю! — виспівував тоненьким голосом, як котра з курок довго надумувалася, чи ввійти до сіней...

З цілого роя один Склярський не дбав, чи «вуйкові» вдадуться лови. Щаслива доля уможливила йому поправу харчу поза стоянкою, у сусіднього ґазди. Якось зараз першого дня після приходу трапилось йому таке щастя.

Саме вертався з сотенної канцелярії. Перед сусідньою хатою сидів старий ґазда, в кожусі, скулений у чотири погибелі, і тяжко стогнав.

— Що вам такого, ґаздо?

— Ой, докторош, нездужаю. Так м’я в грудях болит, што дихати не могу.

— Простуда, певно,— догадувався Склярський.

— Айно-айно, набезівно простуда.

— А ви б собі щось такого напилися, щоби добре випріти.

Старий тільки махнув рукою.

— Ніт у мене, докторош, такого.

— То чекайте, я вам щось дам.

Пішов на стоянку, долив до вояцької кави руму і приніс старому ґазді.

— Нате, кажіть загріти, випийте і добре вкрийтеся. До завтра повинно помогти.

Не знати, чи від того лікарства, чи. може, і без помочі, але другої днини старий почувся здоровим. Коли Склярський переходив повз його хату, попросив до себе, гостив припаленим медом з горіхами і просив заходити частіше. Склярський був би, може, зрезигнував з решти лікарського гонорару, але в старого ґазди була доня, синьоока Марічка, і Склярський рішив, що не випадає відмовляти старому. Весь вільний час пересиджував у сусіда і робив міну, що поважно думає над тим, щоби по війні лишитися на Закарпатті, в Чінідьові, як зять старого ґазди.

Всі були з цього вдоволені: старий, дочка, Склярський, а навіть товариші з роя, бо до смажених курок була одна губа менше. Склярського доглядав «тесть», і хлопець не оглядався на «вуйкову» поправу харчу.

Тільки раз, над ранком, як Склярський заголосно замкнув двері, «вуйко» розтеркотався.

— Мали б ви розум, молодий господине. Ми прийшли тут, щоб освідомлювати, а не деморалізувати.

— А я думав: виміняти мундури...

— То міняйте за дня, а не по ночах.

— Я освідомлював нарід.

— Побачимо, що з того вийде.

— Нічого, пане вуйку, бігме, нічого. Зрештою, прошу запитати, чи вони на мене нарікають. Старий до мене добрий, а Марічка...

— Дурна коза. На такого вітрогона дивиться...

— Недовго вже... Ще день-два...

«Вуйко», видно, признав йому рацію, бо замовк і більше на цю тему не заводив балачки.

Зварич не женихався, ні не ловив курей, але також мав чим виповнити вільний час. Ходив до сотенного обозу на розмови. Вправді той сотенний обоз складався тільки з одної підводи, але погонич був цікавий і мав багато-багато що розповідати.

В дивний спосіб прийшла сотня до того обозу і того погонича.

Ще тоді, як перша чета, перебрівши ріку, зайшла до першого села.

Хлопці пересиділи ніч при вогнищах, сяк-так обсушилися, розігріли кості і рано розбрелись по селі.

Біля якогось обозу зачепив Зварича молодий австрійський четар.

— Слухайте-но, ви, може, Український січовий стрілець?

— Так єсть, пане четар.

Цей аж засяяв з радости.

— Витайте, витайте. Ах, який я радий. Я називаюся Сірецький, директор театру.

В свою чергу Зварич утішився.

— Дуже мені приємно пізнати пана директора. Пан директор тут зі своїм відділом?

— З обозом. А ось стоїть,— показав головою на рівні ряди підвід.— А вас тут багато?

— Одна сотня, і то не ціла. Ми по битві під Верецькими. Прийшли вчора вночі. Властиво, нас тут одна чета, але, може, ще решта знайдеться.

— А ваш обоз де?

— Ми не маємо ніякого обозу.

— Як то!? А що ж їсте?

— Трохи кави мали та й хліба...

— А консерви?

— Ми ще навіть консерв не бачили, як виглядають.

— Бійтеся Бога,— зжахнувся Сірецький.— Як же ж це можливе?! Так вас виправили на війну!? Чекайте-но, щось треба порадити. Гей, пане Сидорак, прошу до мене! — кликнув у сторону обозу.

Надбіг старший десятник.

— Пане Сидорак, возьміть... Скільки вас є? — звернувся до Зварича.

— П’ятдесят два.

— Возьміть п’ятдесят п’ять консерв, двадцять п’ять бохонців хліба і кажіть занести під ліс. Там стоять наші стрільці. Зголоситеся до команданта, а я там зараз прийду.

Зварич не знав, як дякувати четареві.

— Лишіть, дурниця, ніби то моє. А як же ж би це виглядало: ви голодні, а я буду дивитися на те? Зараз-таки йду до вас. Як ваш командант називається?

— Сотник Дідушок.

— Знаю його зі Львова. Бувайте здорові, а приходіть скоро, бо консерв не стане.

Зварич справді вернувся до сотні дуже скоро. Але не тому, що боявся за консерви.

Переходячи біля якогось мадярського відділу, побачив дивну сцену.

На містку, в грузькім болоті, стояв старенький селянин, поваляний, обдертий, з батогом у руці, і заєдно хрестився. Два кроки за ним вояк з готовим до стрілу крісом кричав щось до нього чи кляв своєю рубаною мовою.

Зварич підійшов ближче і здеревів. Обдертий, Скулений селянин — це був... дід Федорій.

Кліпав очима, чи зір його не обманює, збирав думки, чи це загалом можливе, але бачив, що таки справді. Перед ним стояв дід Федорій в своїй власній особі, тільки постарілий, змарнілий і згорблений та нужденний такий, що аж жаль.

Старий не дивився в його сторону. Вп’ялив очі в землю зрезигновано й бездушно, раз у раз хрестився і голосно бубонів молитву.

— Пане Федорій! — добув нарешті з себе голос Зварич.— Що ви тут робите?

Дід Федорій підніс помалу очі в його сторону, хвилину дивився так само бездушно, а потім, гірко всміхаючись, промовив:

— Вішати мене будуть...

— Хто?! За що?

— Чого ви того чоловіка зловили? — звернувся до вояка по-німецьки.

Вояк зрозумів, про що йде.

— Рус, муска! — вицідив крізь зуби і штовхнув старого цівкою кріса в плечі.

— То неправда! — кричав Зварич.— Де є ваш командант?

Його крик звабив якогось підстаршину. Він підступив до Зварича і запитав:

— Тудум мадярум бессельні?[3]

— Нем,— заперечив стрілець.

Вістун прийняв це з погордою до відома, але все-таки дав вияснення.

— Шпіон! — сказав. — Рус, муска. Фіть! — і показав рукою на горло.

— Нем шпіон! — кричав Зварич. — Нем муска!.. Україна!

— Абтретен![4] — крикнув до нього вістун і висипав із себе цілу торбу мадярських лайок.

Зварич аж зубами заскреготав з досади. Бачив свою безрадність навіть супроти дурного мадярського вістуна. Чого доброго, ще й його возьмуть за шпіона, а в найліпшім разі арештують за образу «влади».

— Чекайте, пане Федорій, я зараз верну,— крикнув до старого і пустився бігти.

— Герштельт![5] — гаркнув за ним вістун.— Герштельт!

Але Зварич не слухав. Нісся як вітер, а думка літала коло двох людей: Сірецький і Варивода. Вони одні можуть тут помогти.

Мав щастя. В половині дороги стрінув Сірецького.

— Пане четар. Там нашого чоловіка хочуть вішати!..

— Кого? Стрільця?!

— Ні, старенького селянина... Мого доброго знайомого. Йдіть, рятуйте, бо може бути запізно.

— Добре, молодче. Показуйте дорогу.

Справа швидко вияснилась.

Старий Федорій заїхав зі своєю підводою аж на Мадярщину. А потім коні йому забрали, а його самого нагнали додому. Без ніякого паперу. Старий взяв тільки свій батіг і пустився через Карпати в Галичину. По дорозі зловили його мадяри, але не мали часу повісити, бо втікали що могли вирвати. Щойно спинившись у безпечнім місці, думали покінчити зі страшним ворогом австро-угорської монархії.

Мадярський хорунжий, командант відділу, так само як легко повірив у вину старого Федорія, так само легко дав собі її вибити з голови. Тим більше, що вища ранга ручила за невинність старого.

Не минуло й чверть години, а вже Зварич провадив діда Федорія до сотні.

— Будете, пане Федорій, тепер з нами,— говорив на радощах.— Ми вас перетримаємо аж до часу, доки не вернете в Бужани.

Старий щойно тепер ожив.

Довго тер очі руками, мовби будився зі сну, і раз у раз розглядався на всі сторони.

— Гей-гей, паничу, хто би то сподівався, хто би то причував... Такий стид, така публіка. Магомети прокляті... Були б повісили, якби не ви.

— Ой, не я, пане Федорій. Бо вже як дякуйте, то тому пану четареві, що за вами вставився.

— Ней його пан Біг надгородить.. Зараз видно: свій чоловік, серце має.

Сотня прийняла діда Федорія дуже добре. Одно — старий чоловік, а друге — його жахлива пригода.

— От коби яка підвода,— говорив сотник,— то були б, діду, за погонича.

— Я вам і це дам,— засміявся Сірецький.— В мене якраз є зайва пара коней і віз. Господар від них помер ще перед Карпатами. Десь ще з-під Бродів тягнули його... Хочете тої підводи?

— Прошу дуже,— відповів сотник.

І перша сотня дістала «обоз».

Коли рушили до Чінідьова, за сотнею тягнувся вже віз, а на возі їхав перший стрілецький обозник — дід Федорій.

Тяжко було пізнати тепер старого. Не тільки занепав фізично: постарівся, згорбився і змізернів, але й вдачею не подобав на того бадьорого, веселого і певного себе дідка, який віз бужанських хлопців до Львова. Видно, тяжкі труди за останній місяць, а вкінці марево мотузка і гілляки підломили кріпкого старика.

Спершу й до розмови не був цікавий. Хоч «вуйко» Леонтинський і тютюну до люльки надавав, хоч хлопці відразу добре обходилися з дідусем — він мовчав. Про свої переживання розказував мало, немов боявся, що й стрільці можуть його прискаржити чи покарати.

Зате з кіньми розмовляв часто. Стане коло них, гладить їх покуйовджені гриви, поклепує по худих лопатках і примовляє:

— Ой, змарнували вас, так як і мої. Тільки шкіра й кості. Але не гризіться, я вас відгодую, хоч би мав украсти. А ти, сивий, за господарем оглядаєшся. Нема вже й не буде. Дякуй Богу, що я є. Не будеш мати від мене кривди. Я не мадяр.

Спльовував з досадою, як вимовляв це слово, і тоді вже бурмотів до себе:

— Звірі, не люди. Мовби Бога в серці не мали. Нівечать бідний нарід забездурно, гиляки людьми обвішують.

Стрільці, почувши від Зварича, хто такий дід Федорій, хотіли дещо дізнатися від нього і щораз зачинали балачку.

— Пане Федорій, розкажіть, як то з вами було?

— Та що більше скажу? Я вже пану сотникові сказав. Злапали коло Раківця, щось загавкали — та й тільки.

— А заки вас зловили?

— Ет! — махав дід Федорій рукою.— Що там було, то ней не згадую. Ліпше так.

І йшов куди-будь, щоб не продовжувати розмови. Але в Чінідьові дід змінився. Добра поведінка сотника, щире відношення стрільців зробили своє. До того старий відпочив, успокоївся, привик до окруження і наче повеселішав. А ще як одного дня зголив сиву щітку, що покривала йому лице, то хлопці аж зраділи.

— Та ви, пане Федорій, на двадцять літ молодші тепер. Чекайте, нехай прийдуть мундури. Як ми вас уберемо... А тоді — хоч на вечорниці.

— Жартуйте здорові,— всміхався дід.— Я ледве вже ногами волочу. Треба буде на цвинтарі місця шукати.

— А вчора хто віз закинув?!

— Як треба, то нема ради. Задурно хліба їсти не дадуть...

Одного дня запросив «вуйко» Леонтинський старого на вечерю. Чорний когут, той сам, що вирвався був «вуйкові» з рук, забув, видно, на небезпеку розсипаних кришок і... помандрував до горшка. Пішла його слідами і необачна качка, що, не прочуваючи лиха, переступила поріг.

— Нині, панове і добродії, буде росіл,— заявив товаришам «вуйко»,— поминувши м’ясо з хроном...

— І рум! — додав Качур.

— Наддатки приймається з подякою,— вклонився в його сторону «вуйко».

— Я обіцяю наддаток, але прошу шановних панів складати на нього добровільно-примусові датки.

Хлопці вперше дістали повний «льон» — по три корони і сорок сотиків за десять днів, — то й не було жадного спротиву.

Зложилися, і Качур побіг до корчми.

— Добродію! — звернувся до Зварича «вуйко».— Підіть-но попросіть ще раз старого... Ні, таки приведіть, бо, може, сам стидається абощо. Ми йому тут чарочку, росолик... Цікавий дідок, має характер.

І дід Федір прийшов.

Спершу трохи ніяково почувався в тім товаристві. На щастя, в першім рою був один сільський хлопець — Склярський — і то хлопець з його села. А прецінь той хлопець нічим назверх не різнився від інших: той сам мундур, ті самі права... Це осмілило старого, і він швидко визбувся свого змішання.

— Дай, Боже, пане Федорій, дожити ліпших часів,— припивав до нього «вуйко».

— Дай, Боже, дай, Боже. Може, я вже ні, але ви, панове, напевно.

— Не кажіть, і ви з нами. Поїдем, пане Федорій, в Галичину. а може, й далі. Довезем вас до Бужан, а тоді — як хочете: або на піч, або з нами на Січ.

— Дуже красно дякую. Добре мені з вами, панове. Але вже не ті літа. Коби Господь милосердний дозволив вернутися на своє подвір’я... До чого вам старий дід здався... Завада та й клопіт...

Випивав старий чарку за чаркою, при кожній відмовлявся, а як таки намовили, то до кожної примовляв.

— Як дивлюся на вас, то наче мені літ убуває. Так ніби я сам вояк.

— А хіба ви тепер не вояк? «Льон» дістали?

— Та правда,— сміявся дід.— Дістав рихтельно. Навіть не знаю, за що і звідки!

— Як — за що!? В сотенній книзі стоїть: «Обозник Федь...» як ви пишетеся?

— Гаврилюк.

— ...«Обозник Федь Гаврилюк». А на метрику ніхто не цікавий.

— Як кажете... обозник? За моїх часів то їх фурвезами називали.

— Ану-ану, пане Федорій, розкажіть нам щось за давні часи,— просили хлопці.— Зварич нам казав, що ви в прусській війні були...

— Був. Але розказувати нема що. Де-де тамта война до тої.

— А котра ліпша?

— Я міркую, що тамта. Отсе не война, а Бог знає що. Бувало, йдем до битви. Банда грає, офіцири на конях, фана напереді. Ніхто не ховається, в землю не лізе. А цивілі постають збоку та дивляться. Ніхто їх не займає, кривди не робить. За цілу войну, я знаю, одного чоловіка повісили. Пруссака якогось. Гармати вночі загвожджував. А тепер...

— Що тепер? Кажіть, пане Федорій, — допитувались стрільці.

— Та що буду вам казати? В газетах десь, певне, стоїть те все написане.

— В газетах, діду, про таке не пишуть.

— То ви мусили самі не одно бачити...

— Не бачили, а тільки перечули. Кажуть, що наших людей богато повішали, постріляли.

Дід насупив брови і задивився в кут хати. Видно, страшні картини вставали перед його очима, бо лице старого поморщилось, як кора на дереві.

— І вішали, і стріляли... Як хто хотів. І скільки! Але вже сам не знаю, що казати... Ніби цісарське войсько, так, як і ви...

— Ми, діду, не цісарське войсько.

Дід помалу підвів голову і здивовано подивився довкола.

— Як то не цісарське?!

— А ні. Ми українське. Ми йдемо не за цісаря, а за свій нарід.

— Але присягали-сьте!?

— Присягали, правда. Без того не були б нас пустили на війну. Але ми маємо все своє.

— А ось мундури цісарські.

— До якогось часу. Доки нам наших, українських, не прилагодять.

Це сказав Перфецький, але ні він, ні решта стрільців не дуже вірили в те. Адже досі навіть добрих австрійських мундурів не дістали. Мріяли бодай про стрілецькі шапки, але не було кому про те подбати.

Не знати, чи дід Федорій повірив у слова Перфецького, але головою притакнув.

— Не дивуйтеся старому,— сказав по хвилині,— бо за мене такого не було. Були, ніби, добровольці, але рахувалися за цісарське войсько.

— Так-так, пане Федорій, — обізвався «вуйко».— Ми перші. Українські січові стрільці. Своє рідне військо. Командуємо тільки по-свому.

— Чув. І команда добра. Вчора пан сотник як крикнув, так як ножем утяв. А я кілько намучився, заки зрозумів по-німецьки, що до чого. Вже багацько-м знав тої мови, але вивітрило з голови. Якби так хоч трохи, то не були б мене, може, за шпіона брали. А то все — рус та й рус.

«Вуйко» моргнув до хлопців: мовляв, старий починає розбалакуватися, і ніби знехотя спитав:

— Де то вас, пане Федорій, забрали на «форшпан»?[6] Зварич нам казав: десь коло Золочева...

— Коло Курович. Німці мене взяли, але недовго я з ними їздив. Пішли Ми потім до Рогатина. Там стояли щось дві доби. А як зчинилася битва, то нас післали аж під Галич. А там я згубив своїх німців і вже цілий час з мадярами.

— То хто так вішав наших: німці чи мадяри?

— Німці не так. Вони більше до суду. Але то на одно виходило. Там в суді, кажуть, є такий суддя, що нікому не перепустить. Казав мені один наш чоловік, капрал, що він Загурський називається. Приведуть кого до нього, то він, каже, тільки засміється: «Що,— говорить,— вже знов когось шия свербить?» І не розпитує багацько. Напише папір — і по всім. Але то я вже про нього перечув аж тут, у горах. А там, на долах, то й суду жадного не було. Злапали — на гиляку.

— А все-таки щось мусило бути, коли вішали. Не брали так, кого-небудь...

— Різно: і кого-небудь, і не кого-небудь. Усяко бувало. Ксьондза брали за папери, хлопа — за те, що знаки давав.

— Як, таки давали наші люди знаки?

Дід гірко всміхнувся.

— Ей, які там знаки. От під Рогатином, не пам’ятаю, як те село називалося, виліз хлоп на стіжок. Ми акурат в селі, а артилерія перед селом. Постріляли трохи, а тут російська куля просто в гармату — раз, другий, третій. Артилерія скрутилася — і в друге місце. Москалі знов. Тоді вони до села і далі: «Є,— кажуть,— якийсь форетер[7]». Давай шукати. Знайшли хлопа на стіжку. Поліз, дурний, дивитися. Стягнули надолину. «Ти,— кажуть,— знаки давав», і зараз-таки коло стіжка повісили... Або знов коло Галича. В суботу під вечір поліз паламар на дзвіницю, ніби — задзвонити під неділю. Злапали — повісили. Таки під церквою. То, як хтось дав знати, жінка й діти повибігали, просять, до ніг чіпляються, а якийсь нелюд жінку кольбою в груди, аж кров з губи пішла. А дітей копали як щенят. «Муска! Кутя!» — кричали. Вони, видно, ті мадяри, то люблять людей вішати. Злапали були коло Галича щось зо сорок козаків, то геть їх на стовпах попри гостинець повивішували. Аж страшно було їхати... Ех! — крутнув головою дід.— Хіба би Бога не було на небі, а найяснішого пана в Відні, щоби то все присохло на них. Але... що я буду говорити. Скажете: бреше старий, бо сам страху наївся.

Старий замовк і підпер голову рукою та хитався то в одну, то в другу сторону. Хлопці також мовчали. Тільки маленька лампка шкварчала, порскала і слабим вогником освічувала одинадцять голів: десять молодих, одну сиву, як молоко,— а всі похилені.

Врешті Черник перший перервав тишу. Відкинув назад голову і стукнув п’ястуком об стіл.

— А нехай то все шляк трафить. І це має бути ніби своя армія. Банда чиста.

Старий Федорій аж кинувся при тих словах. Підніс швидко голову, немов надслухував. Навислі сиві брови ще більше насупились, а з-під них блиснули грізно очі в сторону Черника. Зжахнувся старий австрійський вояк на таку образу армії, в якій стільки прослужив, з якою були зв’язані всі його молодечі спомини.

— Банда! — повторив твердо Черник і з досади аж термосив себе за волосся.— Тут, у своїм краю, вішають невинних людей як собак. Що то було б на Україні, в так званім ворожім краю!.. Ех, коби дістати в руки такого Загурського... Вже більше не післав би нікого на стричок.

— А я вам кажу, що цісар про тото не знає,— обізвався дід Федорій.

— Все одно, діду, чи знає, чи ні. Йому так представлять справу, що він і пальцем не кивне. А врешті, кому в голові сотня чи дві повішених «зрадників». Але нас це обходить. Сини добровільно пішли на війну, а батьків на вербах порозвішували.

Дід уже не обізвався. Голова помалу знов похилилася вниз і безрадно хиталася то вгору, то вдолину.

— Подумати тепер,— сказав по хвилині Зварич,— що те все, що нам пан Федорій оповів, це тільки маленька частинка великого лайдацтва. Адже таких Загурських чи інших мусить бути більше. Возьміть цілий галицький фронт від Сокаля до Заліщик, скільки польових судів і таких страшних випадків...

— А я думаю, — обізвався «вуйко» Леонтинський,— що воно так трагічно не є. Чому припускати найгірше?

— Бо ви, вуйку, великий дуже австрофіл,— визвірився на нього Черник.

— І не стидаюся того. Я, мій пане дорогий, беру справу не серцем, а розумом. Повісили — лайдацтво. Але це не система, і не можна цього класти на карб цілої армії. Це просто злочин якогось збоченого типа, або трагічна помилка, або, вкінці, шукання за уявним виновником програної.

— І ми маємо на те все дивитися спокійно, правда?

— Я не кажу дивитися. Навпаки, треба з лихом боротися, збоченців унешкідливити, але не так на галай-балай: «Ціла армія банда, йдім додому», або, може, ще щось гіршого.

Черник легковажно махнув рукою — мовляв, все те псові на чоботи — і звернувся знов до діда:

— Пане Федорій, а бачили ви хоч раз, щоб когось суд звільнив?

— Бачив.

— Кого?

— Жида. Не знаю, за що його судили, але викрутився Десь ніби мав сказати, що москалі, певно, його так не обрабують, як австріяки.

— А нашого чоловіка?

— Нашого!?.. Не знаю, не чув.

Черник хотів був щось сказати, але тільки губу отворив, бо в цю мить відчинилися двері і в хату вступив четар Шпак.

— Позір! — крикнув Перфецький, і всі витягнулись. Дід Федорій і собі випростувався як міг та вп’ялив нерухомо очі в команданга.

А четар, усміхнений і ніби ласкавий, підійшов вихилясто до стола і кинув оком на останки вечері.

— О, як бачу, то панове дохарчовуються з приватних складів,— сказав солодко.— А й пивниця, бачу, засібна в різні напитки. Чи рум так само некупований?

Перфецький, до якого властиво були звернені слова, похнюпив голову і ніяково всміхнувся. «Вуйко» Леонтинський втягнув у рамена голову і так смішно заморгав очима, що хлопці мало не порснули сміхом. Але святе слово «Позір!» тримало їх на припоні.

— Спочинь! — закомандував четар.— А тепер відповідайте: звідки це все?

Леонтинський набрав воздуху повну блузу, зробив урядову міну і виступив наперед.

— Товаришу четар, голошу слухняно, рум, під словом чести, купований.

— А кури?

«Вуйко» зробив таку гримасу, що небіжчик був би засміявся, і. салютуючи до голови, звістив:

— Заблукавші.

— Заблукавші — присікся до нього четар.— А до команди сотні заблукалися нині дві молодиці з жалями, що їм пропадають кури і качки.

— Товаришу четар, голошу слухняно, ми про це нічого не знали. Але це мусили бути особи без серця і душі. Жалувати стрільцеві тої дрібки харчевої радости...

Четар Шпак хоч який був строгий і службіст, але не витримав. Розреготався на ціле горло, а рій завторував йому.

— Ну. хлопці, нехай вас біда возьме. Що я вже з вами маю...

Ті слова до решти осмілили «вуйка». Справа, значить, не виглядала так страшно, як здавалося спершу. Швидко відсунув крісло і елегантним рухом запросив четаря сісти.

Шановний пан командант будуть ласкаві зайняти місце. Маю спеціально спечену ніженьку качачу — пальці лизати. Господине! Напитки! — гримнув на Зварича, що глумливо підсміхувався, а сам скочив до рури по м’ясо.

Четар так був спантеличений «вуйковими» примовами, що й на крісло сів, і чарку випив, і до качачої ніжки забрався. Але, як тільки вкусив, щось собі пригадав, бо розглянувся по хаті.

— А де ж той старий Федорій? Щось його не виджу. Тоді й хлопці спостерегли, що діда вже між ними нема. Скористав з замішання і зник, як камфора.

— Добре старий зробив, що пішов, — сказав задоволено четар. — Трохи було б мені неприємно.

І взявся знову до ніжки.

А хлопці раділи в дусі, що командант дався зловити на вудку. Їв «заблукавші» кури чи качки, то й не може робити з цього слідства.