Відкинуті Богом

— А до храму православного навіщо прийшов? — спідлоба подивився пресвітер. — Не нашої віри ти. Католик?

— Вірю я, отче, в єдиного Бога нашого, Ісуса Христа, — промовив Данило. — А до храму Божого прийшов, бо нема тут іншого. Ще малим ходив. Не женіть, отче. Дайте помолитися.

— Гріх це, — відрубав отець Мефодій. — Гріх у храмі православному іновірців приймати.

— Куди ж подітися мені? — не зрозумів Данило. — Пане отче… Не женіть. Можу я корисним храмові Божому бути. Там, у краях чужих, навчився із дерева янголів вирізати.

— Яких янголів? — не зрозумів священник.

— Справжніх! Вони, мов живі, стоять. І великі, й малі, з крилами. А крила немов справжні! Руками людськими їх роблять. І я був митцем. І в мене виходили не гірші. Немов живі дивилися. Дозвольте, пане отче, я виріжу. А хочете — із каменю. Зможу я, відчуваю. Стоятиме краса у нашому храмі Божому.

— Нашому? — обурився отець. — Цур тобі! Остережися! Бога гнівиш! Прокляття накличеш! Спочатку покайся. Перехрестися у віру православну. Десятину сплати, грішми. А тоді подивимось. А ти, наче татарин, лізеш. Не стоять у наших храмах янголи з дерева.

— То я образи́ вирізатиму! — наполягав Данило. — Ви тільки дозвольте, благословіть на цю добру справу. Вона в усіх землях богоугодна.

— Ти мені вказуватимеш, яка справа догодна Господу, а яка ні? Вчити будеш? Забирайся геть із храму! Покайся спочатку і добро зроби. Он, поле церковне стоїть. А карк у тебе — замість коня орати можеш. Ото перехрестися у віру нашу, гріхи відмоли, статком поділись. А він образи́ робити хоче…

Човен стояв на жердинах, готовий зіслизнути у ріку, щойно перерубають канат. На просмолення днища та бортів було витрачено останні срібні гроші, котрі залишилися після першої мандрівки до Брацлава. Довелося ще раз їхати возом і привезти смоли та дьогтю. У схові лишився один-єдиний золотий дукат, не рахуючи Лук’янового бунчука.

Скарб зникав дуже швидко.

— Казав я тобі, — мовив Лук’ян, — не давай срібла наперед. Тепер що — битися з ними?

— І поб’юся! — загарчав Данило. — Щоби знали!

Обоє замовкли, згадуючи. Вже двічі з’являвся молодий місяць, відколи вони уперше потрапили за байрак, який зливався із рікою по правому березі маленьким струмком, що тік по його дні. Навколо ріс невеличкий гайок, шестеро хат стояло по краях. Тут жив Петро Кажан, про якого вів мову староста. Кілька родин, які трималися разом, копирсалися на невеличких наділах, що простягалися північними схилами пагорба. Землі були піщані, з вапняком, тому навіть просо не родило тут так, як з іншого боку. Втім, вони якось перебивалися, не бажаючи йти до панського ярма.

Розмова вийшла довгою. Петро виявився невисоким жилавим чолов’ягою, котрий здавався розумнішим за інших, але й він не бажав розуміти того, що виглядало доволі простим.

— Дивися, Петре, — тлумачив Данило, — крам отой увесь робитимемо постійно. Щойно почнемо — щодня з-під тесел наших виходитимуть сохи, держаки, вулики, оте усе, що я кажу. Вози візьмемося майструвати…

— То бери й роби! Хто не дає? — не розумів той.

— Я-то робитиму, — тлумачив Данило, — але я маю і дерево зрубати, і притягти, й обтесати його… Самому важко. За той час, що хлопці твої стягнуть та потешуть, я з готового багато більше зроблю! Ви кажете — не вмієте. Зате я вмію! А згодом і твої навчаться.

— А як ділитимеш? — допитувався Кажан. — Одне краще вийде, інше гірше. Хто що матиме?

— Візьмеш собі те, що краще, — зітхнув Данило. — Усі вони добрі будуть! Та й навіщо тобі десять держаків або три вози? У вас на усіх пара коней! До Брацлава возитимемо, люди купуватимуть. Сріблом платитимуть. За срібний гріш усе, що треба, купиш собі. А везти це до Брацлава — також час потрібен. А на ярмарку стояти? Хто зна, за який час того воза куплять — за день чи за три? Сам я робитиму воза днів з десять, день везтиму, три — продаватиму, ще день вертатимуся. Ніхто у світі не чинить так! Як станемо усі — що два дні крам до Брацлава плистиме. А там на вибір стоятиме. І люд купуватиме.

— А потім як? — не витримав Матей, довготелесий вусань у брилі, який сидів поруч із Петром. — Потім кому скільки повинно? Як знатиму я, що того воза продали за гріш, а не за два? Я тесатиму, а ти повезеш? А тоді скажеш, що дешево продали?

— Гаразд, ти вези, — втрутився Лук’ян. — А кому скільки… Там, де бував я, — усім однаково виходило, хоча кажуть — бусурмани вони. Нехай і в нас так буде.

Матей засувався на ковбані й подивився на Петра, не знаючи, що й казати.

— Ну ж однаково нічого не маєте, — тиснув Данило. — Біда чорна. На панський маєток запівдарма ходите. А настане пора молотити — кидаємо все. І ми з Лук’яном поможемо. Човна бачили?

— Ну, бачили…

— По ріці ним возитимемо. А віз із кіньми у Брацлаві стоятиме. Коні дорогою не мучитимуться, копита не битимуть, вівса менше їстимуть. Повного човна привеземо, а далі увесь крам возом на ярмарок. І за місяць уже знатиме люд, що наші вулики або плуги найкращі — вони з Глинського. Чув, ви й далі свій кущ Старими Заплавами звете. Ну, то от щоранку в той кут сунутимуть, де наше, де старозаплавські торгують.

Довго зважувалися Петро й інші поселяни. Не бажаючи марно чекати, Данило робив що міг, а Лук’ян допомагав. Під невеличким дашком, прилаштованим збоку до мазанки, стояло троє вуликів, кілька корит, зо два десятки держаків та велика вирізьблена чаша з руків’ям у вигляді орлиної голови, на якій кожне перо, здавалося, зараз тріпотітиме під подихом вітру.

Одного разу Івась із тих самих старозаплавських пропливав по ріці, й, закликавши його, побратими запхали у довбанку корито з кількома держаками.

Невдовзі прибув Матей. Він довго ходив колами, оглядав і мацав поскладане, а потім мовив:

— Казав Петро передати вам: як хочете, щоб робили ми, — платіть уперед. Або хоч за день. Тоді будемо. А так ні. На землі є досить роботи.

Виїхавши удосвіта, вони близько полудня дісталися до Брацлава й, обравши місце, порозкладали на возі свій крам. Та щойно продали перше корито, підійшли ярмарковий упорядник із трьома челядниками. Він був чимось розгніваний, тримався пихато і, спитавши, звідки це барахло, забагнув податку до міської казни. Подумки Данило почав рахувати, та виходило погано, бо впорядник підганяв. Згодом повернувся Лук’ян, і справа пішла швидше. Виявилося, що, продавши увесь крам за тутешніми, ярмарковими цінами, вони мусили віддати більше половини заробітку.

Сперечатися з пихатим паном було неможливо. Той вимагав негайно забратися або сплатити грошами. Обоє ледве впросили його зачекати і дозволити продати крам, від чого податок зріс.

— І глядіть мені, дивитимуться за вами. Схочете втекти — коневі ноги повідбиваємо. І вам перепаде.

Торгувалося мляво, й вони мусили зменшувати ціну, аби упоратися до вечора. Чашу Данило сховав, і коли люди почали розходитися, побратими розплатилися з упорядником та рушили геть. Лук’ян перекинув на долоні кілька грошів. Щось говорити було зайве.

Віз мляво рухався у бік маєтку Ганзевича, про який вони розпитали ще на ринковій площі. Місто не вирувало, і Данило мимоволі згадував Грюнс та Гент, де поміж багатими й галасливими рядами виступали бродячі актори. Тут було по-іншому, і він марно намагався вигадати щось таке, що допомогло б їм обом увійти сюди, ставши його частиною.

— Не свої ми тут, — наче прочитавши його думки, зітхнув Лук’ян.

— Умієш ти сказати, — згодився той. — Хотів сам назвати якось. Думав — «чужими», та начебто й не чужі. Але й не свої. Нічого. На усе свій час. Тобі у тому Магрибі що — легко було? Що — усе й одразу?

— Звісно, ні, — кивнув головою той. — Часами так важко, що здавалося — не витримаю. Швидше би смерть. Але… Якось усе потроху вдалося. А тут… Голів не рубають, а наче по болоті йдеш, ноги в’язнуть, кінця нема. Куди не попхнешся — там іще глибше.

Панська челядь вороже дивилася на двох хлопів, які взялися не знати звідки й вибагали намісника.

— Ти не дери горлянку, — порадив Данило, — а перекажи панові Тадеушу, що закінчили ми роботу на ріці у Глинському, яку обіцяли. А ще привезли дарунок, гідний столу та його шляхетних гостей.

Незабаром у дверях постав сам Ганзевич. Обоє вклонилися.

— Пане, — промовив Данило. — Човен готовий. Ваша Милість бажала дивитися і плисти на ньому. А нам зробіть ласку прийняти оцей дарунок.

Обличчя пана Тадеуша змінилося, коли взяв до рук чашу. Він обертав її, обмацуючи орлину голову з гострим дзьобом, а пальці торкалися пір’я, що виглядало справжнім, лише не було м’яким. Долоня зручно охоплювала шию птаха, а деревина у чаші блищала, затерта нагладко.

Не стримавшись, він хитнув головою.

— Сам зробив?

— Ось цими руками, — усміхнувся Данило. — Не гнівайтеся, пане, якщо не так.

— Не гніватимуся, — запевнив Ганзевич. — Ти справжній різьбяр. Не здурив.

— Ніде ми вас не здурили й не здуримо, — промовив Данило. — Хочемо багато ще зробити вам на втіху і щоб земля наша багатшою стала, як в інших людей.

— Гаразд, — надовго замислившись, зрештою відповів Ганзевич. — Буде вам обом робота гідна. Повертайтеся і чекайте на мене. Приїзду Великого Князя жду. Навідаємося невдовзі разом із почтом. Славному князеві Фрідріху чашу зроби. Але гляди, мусить бути вона кращою, ніж моя. А тут що робили? Навіщо возом їхали?

— Різного краму везли на продаж, — пояснив Данило.

— Віз порожній, отже, вторгували?

— Не надто, — зітхнув Данило. — Упорядник податок забрав, мало що лишилося.

— На, — простягнув кілька монет пан Тадеуш. — Це від мене. І готуйтеся князя зустрічати. Ти ж гармат хотів? Зумієш князя вмовити — будуть тобі й гармати.

— Ось бачиш, — радів усю дорогу Данило. — А ти нудів. Важко — важко… А де легко буває? І мені так життя не раз завертало на чужині тій, що не приведи Господи. Усе добре буде. Приїде князь, побачить, що ми за люди. Та й на землі своїй, що не кажи…

— Не знаю… — зітхнув Лук’ян. — Лихе чую. Не сказав нам правди пан Ганзевич. Думав про щось, вагався. Убік дивився. Погляд його бачив? Щось погане замислив. Розповідав я тобі про шатрандж. Пам’ятаєш.

— То й що?

— Не гравець він.

— То він і в очі того шатранджу твого ніколи не бачив, може!

— Та хіба не однаково? — сплюнув Лук’ян. — Його я на два кроки уперед відчуваю.

— І що?

— Нічого. Згубить він нас.

— Навіщо? — розлютився Данило. — От скажи, навіщо? Що матиме з того? Ну, човна забере, і що? Ми б іще багато таких зробили і ще більших. І усі б його були. Він що, не бачить, яка користь од нас? Що — не хоче, аби татарву відвадити звідси? Це ж його землі! І князя їхнього. Як нас у кайдани посадить, то що ми у них зможемо? Вигадуєш ти, Лук’яне…

— Якби про еміра якого йшлося, я б те саме думав. А тут… Інакше усе. Сам кажеш — не як у людей…

— Дурниці, — не згодився Данило. — Еміри чи штатгальтери скрізь одне думають. Як більше золота мати. І замки вищі ставити. І щоби хтось боронив. А все це нашими руками роблять. Згубить нас — звідки оте усе візьметься?

Нічого не відповів Лук’ян. Так і мовчав усю дорогу.

А зрання обоє попливли до Старих Заплав. Увесь уторгований гріш залишили Петрові. Натомість селяни мали повалити, обтесати дерева та попиляти на відрізки. Данило не знав утоми. До чаші, котра мала бути дарунком князеві, взявся одразу. Лук’ян, на відміну від нього, був мовчазний та постійно думав про своє.

Нова чаша забрала два дні на те, щоб вирізати ковбан, обтесати його з грубшого та вибрати середину. По обіді її руків’я вже нагадувало голову та шию хижого птаха. Втім, роботи ще залишалося вдосталь.

Наловивши риби, Лук’ян вирішив плисти до Петра Кажана, аби подивитися, що зроблено, а перед тим заліз до схову, де лежав останній дукат та його бунчук. Там і застав Лук’яна побратим.

— Чому так дивишся? — не зрозумів Данило.

— Хтось був тут, — тихо мовив Лук’ян.

— Чого раптом? — здивувався той.

— Не так воно лежало. Коли ховали — інакше було. Ти не лазив туди?

— Ні. Навіщо? Ми ж удвох якось дивилися. Забув?

— Уже після того. Я запам’ятав, як воно лежить. Хтось брав це руками й поклав на місце.

— Ти геть здурів, — сівши на землю, Данило похитав головою. — Хтось знайшов схов і не забрав золота? Нам лишив?

— Виходить, не забрав, — стояв на своєму Лук’ян. — І це гірше, ніж його б украли.

— Чому? — лупав очима побратим, нічого не розуміючи.

— Бо замислив щось лихе. Будь пильний. Я залишуся. Завтра разом попливемо.

— Ти — як стара матуся, — буркнув Данило. — Пливи, давай, не гай часу. Заки юшка звариться, повернешся. Хоча знатимемо, що там хлопці наробили… ремісники бісові… Не бійся, дам собі ради.

Коли довбанка застромилася носом у берег, сонце хилилося до обрію. Лук’ян видерся до крайньої хати і розгублено застиг. У витоптаних бур’янах лежали два стовбури — один обтесаний, з іншого лише до половини здерли кору. Петро був за хатою і порався біля коня.

— Дай Боже здоров’я, Петре! — привітався Лук’ян. — А чому лише дві деревини лежить?

— Оту Матей зробив, а я другу. Ще дотешу. Не було коли — на сінокіс мусив іти. Жаби дуже крекотали — дощ буде.

— А решта? — не зрозумів Лук’ян. — На п’ятьох ми заплатили.

— За них не знаю, — розвів руками Петро. — У них питай. Я казав їм.

Тамуючи злість, Лук’ян пішов до сусідньої хати, де жив Івась Марунь, який також мав коня. Той місив глину і був у ній вимащений по самі вуха.

— Івасю, — почав Лук’ян, — ти ж мав деревину зготувати. То де вона?

— То ви мали гріш срібний заплатити.

— Та ж ми дали! — не зрозумів Лук’ян.

— Кому? Мені? Не давали.

— Петрові вашому.

— То Петро хай теше.

— А він що, не приніс тобі?

— Якби приніс, то чого б я не робив?

Не залишалося нічого іншого, як повернутися до Петра.

— Я Матею дав, щоб він Івасю передав, — знизав плечима той. — Його й питайте.

Терпець Лук’яна готовий був урватися, та він таки пішов до іншої хати. Матея довелося шукати довше, бо той рибалив.

— Віддав! — клявся хлоп. — Цього ж дня!

— Ходімо, при ньому скажеш.

Коли ж обоє повернулися до хутора, Івась Марунь зник. У хаті була лише стара, яка голосила, згадуючи усіх чортів, що не знає, де він. Сутінки огорнули похилені хати й гай. Гавкали пси. У Петра доїли корову та плакали діти.

— Петре, — мовив Лук’ян, — ти тут найстарший. Як собі хочеш. Із тобою домовлялися — з тебе питатимемо. Сріблом сплачено, з’ясовуйте самі. Прийдемо завтра увечері. Не буде всього дерева — догори дриґом усе перекинемо. Нікого не пошкодуємо.

Він повернувся й пішов униз до берега, та, не в змозі стриматися, обернувся до нього:

— Що ж ви чините, бісові діти? Ми ж як із людьми з вами! Очі розплющ! Поглянь, як живете. У гівні з ніг до голови. І далі так має бути?

Почувши про це, Данило розлютився не на жарт і довго ходив навколо, розмахуючи руками.

Другого дня Івась Марунь так і не з’явився, а жінка його клялася, що дав йому Матей лише півгроша. Та той од самого ранку поплив ставити верші, й питати не було з кого. Поруч із двома деревинами з’явилося ще дві.

— А п’ята де? — не зрозумів Данило.

— Ну, знайдеться Івась — буде п’ята. — А заки що — забирай чотири.

— Куди забирати? — розлютився Данило. — Ми ж тут робити збиралися. Навіщо їх тягати?

— Знаєш що? — товкся на місці Петро. — Ти краще забирай. Не будемо ми цього робити. Не хочуть хлопці. Твоє воно — забирай, і все.

— Хто ж його таке потягне? — здивувався Данило. — Домовлено було, що ви поріжете. Пилка де?

— А де пилка? — запитав Петро ще одного, Хому, котрий переважно мовчав. — Я ж тобі дав.

— А я Матею… — розвів руками той.

Не зважаючи на застереження Лук’яна, розлючений Данило вдерся до хати Матея. Звісно, пилки там не знайшли, зате здійнявся неабиякий галас. Нічого не домігшись, вони ще раз пригрозили Петрові та вирушили назад.

День, якого так чекав Данило, таки настав. Шум, з яким віз продирався крізь порослу кущами дорогу, чувся здалеку. Хтось гикав на коней. Голоси наближалися.

Першими на галявину виїхали двоє вершників, а тоді служник вивів за вузду коня, на якому сидів Ганзевич. Челядь вилізла пішки, а далі витягли віз. Обоє вклонилися панові. Той не поспішав та, злізши з коня, попрямував до човна, корму якого вже гойдали хвилі.

— Великому князеві чашу зробив? — одразу запитав Ганзевич.

— Звісно, пане, чаша давно чекає на Його Світлість.

— Гаразд, — вдоволено мовив той. — А не потоне, як я туди вилізу? Чого не пропонуєш панові своєму першим на корабель увійти? Це ж цілий корабель! Гармат, правда, ще нема. Будуть тобі гармати.

Двоє з прислуги вискочили нагору і, подавши руки панові Тадеушу, затягли його до себе. Перейшовшись та потупцювавши, Ганзевич лишився задоволений.

— Ну, з гармат сьогодні ще не стрілятимемо, а осетра з нього, сподіваюся, зловимо? Га, хлопці-молодці? Можна із нього риби впіймати?

— Звісно, пане! — зрадів Данило. — Зараз ми…

— Тягніть сіту з воза! — командував пан Тадеуш. — Не стій, поможи їм!

Згорнуту сіту стягли з воза, і Данило рушив назустріч. Саме цієї миті пролунав крик Лук’яна:

— Стережися!

Та було пізно. Один край сіти впав додолу, і двоє, які тримали її, кинулися уперед по обидва боки, огортаючи Данила. Сильним поштовхом той збив з ніг ближнього, та сіта вже була кругом і обвивалася навколо нього, заважаючи рухатися. Загарчавши з натуги, він роздер діру, та нові мотки міцного мережива охоплювали тіло, і вдіяти щось було несила. Нелюдський крик вихопився з його грудей.

Лук’янові таки вдалося вислизнути з-під краю сіти і схопити заховану за деревом шаблю. На нього кинулись одразу четверо. Вістря чотирьох шабель дивилися з усіх боків.

— Тікай, Лук’яне! Тікай! — кричав Данило.

Той підхопив з трави суху гілку і зробив нею випад у бік найближчого, обертаючись неймовірним чином й атакуючи патиком або шаблею поперемінно. Перший відсахнувся, не очікуючи такої спритності, а другий роззява, відбивши шаблею патика, отримав у груди лезо, що пробило наскрізь. Перескочивши через нього, Лук’ян смикнувся до ріки, але там чекала юрба. Його збили з ніг і невдовзі вже крутили, не даючи пролізти, наче вужеві, під ніс човна.

— Живими! Живими! — волав нагорі Ганзевич. — Не дай Боже, іроди!

Несподівано усе затихло. Голоси змовкли, хоча щойно навколо стояв такий лемент, що його було чути у Старих Заплавах. Лише тупали копита, наче хтось веде коня кроком. Гатило зігнувся над ними, розглядаючи кожного по черзі.

— Ну, ось, — мовив полковник, — тепер усе, як і повинно. Довго ти, хлопче, від мене бігав. Ще й те щеня тут. Хто б міг подумати. Ну, воно й на краще. На віз обох.

Здавалося, у голосі його не було ні люті, ні навіть загрози, як і здивування від того, що, втративши колись обох разом на цьому ж березі, іншого дня за стільки років обох на ньому й отримав. Байдуже повернувшись спиною до здобичі, Гатило запхав у стремено ліву ногу та поправив поводдя, збираючись сісти верхи. Та за мить усе змінилося. Кинувши коня, він прискочив до бранців і, увіп’явши пальці в сіту, сильним рухом обернув їхні обличчя до себе.

— Шкода мені, шкода, що не можу зробити цього зараз. Вити хочу! А не можу. Нагайку об вас вломлю сьогодні, а більшого — несила. Князь Найсвітліший так вирішив. У Кракові вас на палю садитимуть. Нічого не вдієш із цим. Але… — Гатило наблизив їхні обличчя до себе і хижо засичав: — Але робитиму це я! Знайте! Ось цими руками…

На горищі було спекотно. Посічена спина горіла вогнем. Данило спробував відсунутися від балки, але мотузки не пускали. Застогнавши, він зціпив зуби. Поруч Лук’ян кілька разів смикнувся та зм’як. Піт стікав по скронях, і бракувало дихання. Йому стало млосно.

Позаду щось шурхотіло. Очунявши, побратим намагався намацати пальцями те, до чого був припнутий. Та панські служники в’язали на совість. Зап’ястки обох постягали так, що пальці німіли, не здатні відчути те, до чого торкалися. Обох припнули спинами один до одного, і коли котрийсь намагався борсатися, мотузки тягли та впивалися у тіло іншого.

Особливо страждав Лук’ян. Коли Данило починав докладати зусиль до мотузок, намагаючись розсмикати їх, здавалося, руки його скрутить так, що розрівняти вже не вдасться.

— Пробуй ти, я сам нічого не зможу, — простогнав Лук’ян. — Знають, що роблять, собаки. До такого навіть татари не додумалися.

— Нічого. Ще трохи потерпи. Знаю, важко тобі. Я тут щось намацав. Залізо якесь. Мотузка через нього перекинута. Що за бісова пастка? Зачекай…

Якийсь час Данило сопів мовчки, а потім закряхтів так, що могли би почути й унизу.

— Що там? — не витримав Лук’ян. — Що, кажи!

— Зараз, дай відсапатися… — ледве дихав той. — Мо’, й вийде що. Скоба це, із заліза викувана. Он як панські будинки ставлять… Здається, у балку забита. От якби витягти її… Зараз.

Мотузки таки вдалося послабити, і, покрутивши зап’ястками, щоб відтерпли пальці, він підіпхав долоні під скобу, утворюючи важіль з власної руки, бо витягти скобу з дерева лише своєю силою годі було й думати. Загарчавши, Данило наліг. Рука заболіла дико, але залізо навіть не рушилося.

— Не можу…

Полежавши якийсь час, він пропхав долоні під її інший кінець та спробував виламати. Рипнуло добряче, і кінець скоби виліз із дерева так, що тепер обидві його долоні підлізли під нього. Поборсавшись, Данило намацав якусь нерівність і таки вперся ногами, хоча ті були прип’яті до шиї. Дихати стало важко, та він знову напружив м’язи. Заскрипіло ще раз, і кінець скоби таки виліз із дерева. Відігнувши її ще трохи, Данило вивів з-під неї пропущену мотузку.

Тепер попустило кругом. Та перекрутитись обличчям до Лук’яна ніяк не вдавалося. Тоді він схопився за витягнутий кінець скоби й почав його розхитувати. За кілька спроб залізяка таки вилізла з балки, і лише тоді тіло його обернулося до побратима.

— Зараз, — віддихувався Данило. — Вивільнився я трохи, але руки… Лежи тихо, зараз розв’яжу тебе…

Він увіп’явся зубами у вузол, що стягав зап’ястки Лук’яна, і, розсмикавши його, потягнув мотузку. Тоді взявся за інший.

Надворі точився рух. Чулися голоси. Запрягали коней. Проїхав віз, а потім загавкали пси.

На ґанок вийшов Гатило. Чути було, як він лається на когось, а потім просвистіла нагайка й пролунав зойк. Свиснуло ще раз. Піт застилав очі, й Данило покрутив головою, стираючи його об солому. Схоже, там кудись збиралися. Тільки б устигнути. Він узявся за ґудзи з новим завзяттям, і скоро мотузки ослабли. Лук’ян тер зап’ястки, бо пальці не слухалися, й узятися до мотузок він однаково не міг. Побачивши це, Данило дотягнувся до його щиколоток і почав розкручувати ґудзи. Скоро Лук’ян став на ноги.

Пальці ще погано слухалися, і скоба, що витягнув Данило, згодилася. Один із її загнутих гострих кінців Лук’ян запихав у ґудз і таким чином розсмикував його та витягав мотузку. Данила припинали ретельніше, і тут було з чим попрацювати. Насамперед належало звільнити руки, й тоді Данилові пальці швидше б упоралися з ґудзами на ногах.

Унизу затупотіло. Багато чобіт гупало сходами догори, зарипіли двері у хаті.

— Тягніть їх сюди! — гукнув хтось із челяді.

Голоси загомоніли, і рух посунув до сходів, якими бранців тягли нагору. Руки Лук’яна у відчаї смикали ґудзи, та звільнити побратима не встигали.

— Біжи, — звелів Данило. — Он проріха є. Не гай часу!

Та Лук’ян мовчки смикав мотузки. Тоді одним рухом Данило вирвав з його рук свої зв’язані, не даючи йому продовжити марну роботу.

— Ну! Геть звідси! Бігом!

Перекрутившись, він штовхнув Лук’яна плечем, і той завалився поруч.

— Швидше!

Підхопивши скобу та мотузку, Лук’ян продерся у проріху та вислизнув на дах. Там лише зашурхотіло. І водночас важка ляда почала здійматися догори. Поневолювачі не одразу зрозуміли, що сталося. Ті, які вилізли першими, озиралися в темряві горища, шукаючи другого бранця, адже пам’ятали його малий зріст та худе тіло. Вони перевертали Данила та лаялися, зиркаючи один на одного. Єдиний бранець залишався прип’ятий. Зрештою побачили місце, де недавно була забита скоба.

Здійнявся переполох. Горище миттєво наповнилося вояками та дворовими. Останнім виліз Гатило. Обдивившись, він одразу ж побачив проріху і спересердя вмастив найближчого, хто стояв поруч, у вухо. Прислужник упав, а полковник, лаючись, штурхав челядь назад, донизу. Підскочивши до полоненого, він схопив його за голову і почав товкти об балку, з якої видерли скобу.

— Де? Де він?! Я здеру з тебе шкіру по шматках! Кажи, бидло! Це ти скобу вирвав?! Ну, так… Зв’яжіть, щоби дихнути не міг!

У нестямі полковник затупотів сходами донизу, збивши дорогою Ганзевича. Той лише розгублено кліпав очима, кумедно смикаючи вусами.

— Усіх здіймай! — волав Гатило. — Якщо хлопи твої його не знайдуть, повезу тебе до князя Пронського замість нього! Сам на палю сідатимеш і казатимеш, що султана турецького радник!

Гонитва розпочалась одразу. Вояки та челядь пана Ганзевича кинулися урізнобіч. Лазили по байраках, заскакували у хати, перекидаючи усе догори цапки та лякаючи селян. Частина кинулася до ріки. Кінні скакали у степ, та, як усі решта, поверталися ні з чим.

Увійшовши до світлиці, Гатило завалився у плетене крісло і, не звертаючи уваги на господаря, налив собі повний келих та випив узахлин.

— Пане полковнику, — мимрив той, — не варто так нервуватись. Усе буде гаразд. Зловлять його! Скоро зловлять. Куди тут подітися? Та й потім, хіба є моя провина у тому, що бранець утік?

— Є, — не обертаючись, мовив полковник, — твої в’язали.

— Та ж скобу забиту витягнув! Бугай…

— Твої забивали, — не змінюючи голосу, відповів той.

…Ще навіть не починало сіріти, коли Лук’ян виліз на берег. Вечір і майже усю ніч він просидів у воді серед латаття й очерету. Не змінилася річка Бог за стільки років. Та й він пам’ятав місця, де ставив ятері та ховався сам. Тіло трусила дрож. Лук’ян упав у траву і якийсь час лежав нерухомо, а потім викрутив одяг та пішов у бік гостинця.

Данило не пам’ятав, як пролежав залишок ночі. Від товчіння головою у балку йому стало млосно. Цього разу руки скрутили так, що краще би померти одразу. Терпіти дикий біль у занімілих руках було несила. І, очунявши, невдовзі він знову провалився у забуття. Та полегшення тривало недовго. Надворі вже було зовсім темно, а Гатило, зігнувшись над ним, тримав свічку. Спочатку здалося, що він уже помер, та надто сильним був біль, хоч і той, хто схилився над ним, цілком годився бути сатаною.

— Якщо не знайдуть твого поплічника, — сичав полковник, — ти за обох муки приймеш. За обох! Ти ще не знаєш, сучий сину, що чекає тебе. Сам у тебе палю запихатиму.

— Чого ж тебе так до гівна тягне? — простогнав Данило. — Шаблю візьми, як хлоп. Який ти вояк… У сраці копирсатися замість…

Договорити не вдалося. Удар чобота у живіт був такої сили, що дихання забракло і в очах знову розійшовся морок. Данило не пам’ятав, як закінчилася ця ніч. Несподівано загупало, і ляда відчинилася. Схопивши за мотузки, його стягли сходами, та це вже не вважалося болем. І з цим можливо було жити.

Навколо ще панувала темрява, але в повітрі вирував світанковий запах. Із річки тягло водою, намулом та вранішньою росистою травою. Він добре пам’ятав, як воно. Ще морок ловив за очі, а коса ходила попри землю, лишаючи за собою цей неповторний запах.

Четверо дворових кряхтіли, закидаючи на віз важелезне тіло. На ґанку постав Ганзевич, а потім полковник. Обоє підганяли челядь у намаганні вирушити чимшвидше. Поруч товклися та хропіли коні. Шлях мав бути довгий. Данило розумів, що мотузків на його зап’ястках не послаблять, а води дадуть, може, раз за всю дорогу, аби не вмер. Про те, що чекало далі, краще було не думати.

Ось яка доля. Згадав, як багато років тому, не так далеко звідси, Лук’ян розгриз мотузки на його руках, а сам залишився у неволі. Тепер сталося навпаки. Він, Данило, звільнив свого побратима, а сам… Що це — кара? Ні, тоді було інакше. Обоє вони були ворогами, і не раз, напевно, Лук’ян прокляв його. Про що думалося йому в човні з татарами, коли Данило кинувся сторч головою у вир? Зараз усе по-іншому. Нехай живе. І жодного прокльону не полетить у бік побратима навіть тоді, коли він повільно вмиратиме під нелюдськими муками. Виснажений важкими думами, Данило заплющив очі.

Лук’ян ішов швидко, щоби зігрітися, міцно стискаючи зуби. Коли над обрієм почала сіріти ледве помітна смужка, він збіг у балку, що тяглася до гостинця, і вибрав дві грубі ліщини. Гострим кінцем скоби попри саму землю довго різав, продираючи у деревині канавку по колу, а потім зламав обидві. Грубе суччя також довелося підпилювати, аби зламати, тонші гілки обдиралися легше. Вийшло дві товсті жердини завдовжки як три його зрости. Зв’язавши їх докупи, Лук’ян потягнув до шляху. Небо рожевіло. Світанок підганяв, і він швидше зарухав ногами.

Міст через річечку, що звалася Восушкою і впадала у Бог нижче села, був високо перекинутий з одного її берега на інший. Колись давно він був вужчий, і двоє возів не змогли б на ньому розминутися. Тепер новий пан розпорядився зладити його трохи ширшим, та однаково у дні ярмарку, коли на гостинці ставало більше люду, той, хто доїжджав пізніше, завжди чекав, коли зустрічний переїде міст. На ньому були навіть поруччя з кривих гілок, зачеплені на грубі стояки, прикріплені до настилу.

Сонце збиралося вилізти з-за обрію, і Лук’ян квапився встигнути. Застромивши грубий кінець однієї з жердин між стояками, він накинув зашморг на тонший кінець і потягнув його до того ж краю мосту, а коли вже несила було гнути, замотав кінець мотузки за найближчий стояк. Посередині мотузки, що натягувала жердину, наче лук, він заздалегідь уплів короткий сук і тепер обертав його, скручуючи таким чином мотузку, від чого вона ставала дедалі коротшою, наближаючи тонкий кінець жердини до стояків. Коли вигнута жердина дугою простяглася здовж мосту по самому його краю, він припинив крутити. Здавалося, зараз вона трісне.

Майнувши під міст, Лук’ян запхав знизу ще один, грубший сучок, крізь дошки догори, вперши його нижній кінець у палю, що стирчала з води, а тоді потихеньку відпустив мотузку. Тепер вигнуту жердину стримував лише цей сучок, і якби нижній кінець його сприснув із палі, вона б устрілила, наче лук, збиваючи своїм кінцем усе, що рухалося мостом.

Другу жердину Лук’ян прилаштував так само з цього ж боку, але грубий кінець її запхав далеко попереду, а сама жердина гнулася назад. Тепер тонші кінці обидвох жердин були закріплені близько один від одного на двох сусідніх палях, між якими під мостом, наче горобець, примостився Лук’ян. У нього лишалася ще одна тоненька жердинка, і зараз, не гаючи часу, він зубами та тією ж скобою намагався загострити її кінець, зробити щось схоже на спис. Боліли руки та щелепи, але він згризав по одному волоконцю, надаючи гостроти майбутній зброї.

Скрип дерев’яних коліс почувся здалека. Сонце вже здійнялося над обрієм, і вранішня прохолода почала відступати. Заховавши надійно скобу, Лук’ян узявся за дошки та визирнув нагору. На возі стояло кілька мішків і сиділи двоє селян. Здалека він упізнав Радима. Вочевидь, той віз борошно на продаж. Доїхавши до мосту, один зліз та взяв коня за упряж, збираючись вести, аби той не сполохався. Зазвичай так робили усі.

Серце Лук’яна завмерло. Грюкіт воза насувався згори, а сам він бачив крізь щілини у дошках, як чорна пляма затуляє сонячне світло.

— Рівніше веди, — невдоволено буркнув мірошник. — Трусить, наче у жорнах.

Міст справді тремтів під колесами завантаженого воза, і Лук’ян стурбовано дивився на кінці кілків, застопорених на опуклих поверхнях паль. Та вони впиралися міцно, жоден не посунувся. Не помітили. Віз з’їхав з мосту й покотив гостинцем. До Брацлава. Лук’ян зітхнув із полегшенням. Минулось. Як буде далі?

Час спливав, і сонце починало гріти по-денному, хоча ранкова прохолода повністю ще не зникла. Нараз стало темно. З-за обрію напливла хмара. Небо затягувало, і міг піти дощ. Чи не надумає полковник відкласти мандрівку? Ще не виїхав. Що тоді?

Голоси почулися здалека. Цокали копита. Отже, не відклав. На горбі з’явилися вершники. Загін їхав кроком, проте швидко наближався. Їх було близько десятка. Сховавши голову за стояк, до якого вчепився руками, Лук’ян споглядав за їхнім наближенням. Попереду їхали семеро. Озброєні вояки. Далі пара коней тягла віз, а останнім був вершник на чорному коні. Гатило. За усього бажання Лук’ян не міг роздивитися його, та шапка з темним хутром, прикрашена пір’ям, мала належати полковникові. На возі сиділо двоє, а що вже лежало за їхніми спинами, Лук’ян не бачив.

Серце калатало шалено. Усе підказувало, що Данила таки повезуть до Брацлава, а тоді ще далі, як і погрожував Ганзевич. Останньої миті перед тим, як сховатися під міст, Лук’ян побачив і його. Пан намісник наздоганяв грізного полковника, відставши десь дорогою. А скільки їх іще позаду?

Що ж, або пан, або пропав. Тепер інакше не буде. Вмостившись на перетинці, що з’єднувала унизу дві палі, він глянув у щілину, яку розколупав скобою після того, як проїхав мірошник, і тепер крізь неї краще бачив, що діється нагорі.

Перші коні заїхали на міст. Копита загупали так, що здригалися не лише дошки — тремтіли грубезні палі. А невдовзі він побачив і самих коней. Вони мелькали над вузькою щілиною один за одним, заважаючи достеменно порахувати вершників. Міст таки став ширшим. Вояки їхали по двоє. Лише перший тримався на самоті й трохи попереду. Пара, друга… третя…

Здавалося, віз гуркотить над головою, та ось коли тільки мелькнули кінські копита. Ще трохи — і буде пізно. Лук’ян штовхнув ногою каменюку, заздалегідь покладену на палю. Шубовснуло добряче, полетіли бризки. Передні вершники сполохано стримали коней, тим часом віз іще продовжував котитися, підтискаючи задніх.

— Що там за чортівня? — пролунало згори.

Вони скупчилися посеред мосту, й тоді Лук’ян вибив ногою патики, що стримували обидві жердини, кінці яких одразу ж зі свистом випросталися, вгативши коней по ногах. Гучне іржання різонуло по вухах. Коні падали, інші ставали дибки, наштовхуючись на тих, котрі гарцювали поруч. Несамовита лайка залунала згори, і, побачивши у щілину кінський живіт, Лук’ян крізь неї вгатив свого списа туди.

Дико заіржавши, кінь полковника став дибки, а коли його передні копита знову торкнулися настилу, спис увіткнувся у дошки й вістря увійшло ще глибше. Саме цієї миті Лук’ян з’явився на мості. Проламавши поруччя, один із коней упав у провалля і, повиснувши на упряжі, тягнув за собою іншого та віз. Двоє вершників також упали у річку, а Гатило з останніх сил намагався втриматися у сідлі. Вершник, наче навіжений, тягнув поводдя, та це не допомогло — його вороний іще раз звівся дибки, а тоді повалився на зад. Сторожа попереду марно намагалася приборкати зляканих та побитих коней, а віз здригався та сунувся у провалля.

— Ось де ти, байстрюче, сам прийшов… — люто сичав полковник, зводячись на ноги.

Озирнувшись іще раз назад, Лук’ян ішов до нього. Ганзевич злякано застиг у сідлі, не наважуючись заїхати на міст, і лише спостерігав, як Гатило витягає шаблю з піхов. Жоден із них не бачив, як, затиснувши в кулаці зігнутий кінець скоби, непоказний супротивник поклав її здовж своєї руки, притиснувши інший кінець до тіла вище ліктя так, що довга скоба повністю ховалася за рукою. Із криком Гатило кинувся на нього, рубонувши кривою шаблею по голові.

Рука Лук’яна скинулася догори, захищаючи голову, і полковник, якому за життя не раз доводилося розрубувати супротивника, відчув несподіваний звук торкання зброї до іншого заліза, а шабля замість перетяти руку ворога, ковзнула повз його тіло донизу, вгатившись у настил мосту. І вже нічого не міг удіяти старий вояк, хоча й бачив, як маленьке прудке тіло обертається, а скоба, вискочивши зі схову, стає продовженням його руки.

Усе відбулося за мить. Удар з розвороту встромив загнутий кінець скоби між його плечем та шиєю і, хапнувши повітря, Гатило зловився рукою, затискаючи рану, з якої сиркало й розливалося по щоці й одязі. Підхопивши його шаблю, Лук’ян кинувся назад до воза, де вояки, котрі залишилися на мості, тягли коня за вузду, аби дістатися місця сутички.

Данило вчасно побачив, що коїться і, викрутившись із останніх сил, вкресав ногами у спину фірмана, який у нестямі вицв’йохував батогом. Той лише мелькнув під кінські копита. Вискочивши на віз, Лук’ян розтяв мотузки на руках полоненого, а тоді сіконув шаблею у кінський зад. Оскаженілий кінь розкидав сторожу, не здатну впоратися з ним. За мить ноги Данила були вільні, й той схопив шаблю, що належала візникові. Сторожа Ганзевича розгублено відступала, хоча нападників було лише двоє.

Закряхтівши, Данило посунув віз до краю. Колеса зіслизнули з настилу, і другий кінь злетів за ним у річку, а велетень, здобувши волю, кинувся на ворога, несамовито рубаючи навсібіч. Простору на мості було надто мало, щоб розгублена сторожа могла скористатися численною перевагою. Намагаючись стати хоча б троє проти двох, вони лише заважали один одному. Коли впало двоє, ті, які залишилися, дременули геть.

Гатило сидів, притулений спиною до похиленої опори з поруччям, і важко дихав. Права рука його безсило сприснула на дошки, втім, ліва ще притискала те, що стирчало з тіла, заважаючи крові сюркотіти з рани. Туман уже починав застилати очі, але полковник розгледів обличчя ворога, котрий схилився над ним із шаблею у руці, його шаблею. На мить у голові проясніло, і, зглитнувши, поранений уздрів ще й другого, який стояв позаду, наче гора. Руки та ноги Данила були вільні, а правиця також стискала зброю.

— Бісова душа… — простогнав Гатило, хапаючи ротом повітря. — Від власної шаблі померти доведеться…

— Багато честі, — мовив Лук’ян, висмикуючи вільною рукою скобу з його грудей.

Полковник скрикнув. Із рани знову линуло. Поранений заборсався і, зібравши останні сили, вигукнув:

— Паля, паля чекає на тебе! У Кракові! Де Ганзевич?!

— Паля чекає на Лук’яна, — байдуже відказав той. — А я… Шейтан-бей. Перший радник Хизира, капудан-паші великого султана. І до нього тобі рук бракне.

Замах був короткий, і скоба застромилася гострим кінцем у чоло полковника, видобувши глухий стукіт та лишившись там назавжди.

— Гайда звідси! — мовив Данило. — Ганзевич до села поскакав. Зараз підмогу приведе. Швидше!

Не змовляючись, вони майнули балкою, і бігли так швидко, як дозволяли ноги. Там, унизу, текла річка Бог, та сама, до якої линуло усе живе в пошуках води, їжі й захисту. Та сама, що могла як прийняти, так і відкинути, як дати життя, так і забрати його.

Важка хмара щойно звільнила край небосхилу, проте сонце починало пекти з подвійним завзяттям. А двоє врятованих, напружуючи останні сили, бігли до річки. Вилізши на останній пагорб, вони спустилися порослим деревами схилом й увійшли у воду по пояс. Очерети на тому кінці плеса здавалися далекими, але обоє не відчували страху, пірнаючи головами у чорні відображення хмар. Це була їхня річка, й обом здавалося, що зараз нема нічого ближчого і надійнішого від неї.

— Допливеш? — запитав Лук’ян.

— Мушу, — відповів Данило. — А ти?

— Сподіваюся…

Вітер, здіймаючись над водою, куйовдив латаття, й у ньому губилися дві голови, поступово віддаляючись од берега.

Вони йшли степом, аби зігрітися, не присівши за всю ніч жодного разу. І лише коли рожева смужка замайоріла попереду, впали у високу траву.

— Не маю більше сили, — простогнав Лук’ян.

— І я не маю, — згодився Данило. — Давай перепочинемо.

— Давай, — підтримав той. — Далеко зайшли. Не знайдуть.

У животах дико смоктало.

— А таки не далися ми, — мовив Данило. — Дзуськи. Нічого. Зараз сонце пригріє, переспимося. Тоді у долину зліземо. Бачив — там річка якась. І верби по берегах. Вершу сплетемо — на ніч матимемо рибу. А зрання і на ситий живіт — воно інакше.

— Побачимо, — знизав плечима Лук’ян. — Візьми шаблю Гатилову, вона важча. Якраз до твоєї руки. А мені ту віддай.

— Чому ж ніс усю дорогу? — не зрозумів Данило, обертаючи зброю в руці. — Шабелька гідна. Золотом обкута. Давай спатимемо, бо скоро з ніг упадемо. Нема за нами сліду, ми ж долинкою ішли, струмком. А через оті бур’яни навіть хто би добирався — хрустітиме так, що мертвий очі роззявить.

— Гаразд, — не заперечував Лук’ян. — Збуди, як перший прокинешся.

Скрутившись клубком, він підібгав під себе коліна й заплющив очі. Притиснувшись боком до побратима, Данило перекинувся на спину, і його могутні груди почали здійматися високо та спокійно. Очі ще раз розплющилися, і він високо у небесах побачив хижого птаха, що кружляв трохи осторонь.

Згадав, як щось схоже трапилося торік у морі. Тільки тоді над головою літали чайки. Вони були набагато ближче, ніж оцей орел, і заважали роздивитися усю глибину небес, яка так наполегливо кликала до себе. А він намагався пронизати її поглядом у саму височінь, аби побачити, що там.

То були чужі небеса, і там жив чужий Бог. Тут усе складалося інакше, і, вполювавши оком беркута, Данило довго розглядав його. Птах ширяв дуже високо, та очі поступово звикли, і йому вдалося роздивитися те, що, здавалося, з такої відстані побачити неможливо. І тоді погляд спробував сягнути ще далі. Ця височінь не була такою густою та синьою. Напевно, через те, що під нею не хлюпали смарагдові хвилі, натомість лежав жовто-зелений степ, такий самий неосяжний, наче море.

Нічого не вийшло й цього разу. Небеса не пускали його до себе. Навколо цвірінькали степові птахи. Він прислухався — крім них, кругом простягалася лише тиша. Очі заплющилися.

…Коли Данило прокинувся, Лук’ян сидів спиною до нього, трохи осторонь. Сонце перейшло небосхил і вже хилилося до обрію, ховаючись за китички трави, які росли найвище.

— Давно не спиш? — запитав Данило.

— Є трохи, — відповів той.

— А чому мене не збудив?

— Спи, ти більший. Тобі й сну більше треба. Я вже наспався.

Данило звівся на ноги й обдивився. Вони лежали на горбі, й місцину навколо можна було добре проглянути. Заспокоївшись, він усівся. Виявилося, Лук’ян прокинувся давненько і, перейшовши назад до струмка, надер верби й плів тепер вершу. Щось було з ним не те. Це одразу ж упало в очі. Лук’ян дивився перед собою, але, здавалося, нічого не бачив, і пальці його самі собою брали тоненькі гілочки й заламували їх, уплітаючи в належні місця, які відчували на дотик.

— Егей, брате! Що з тобою? — не зрозумів Данило.

— Нічого, — відповів той.

— Не поранений, бува?

— Ні.

— Мо’, заслаб?

— Усе гаразд.

Якийсь час вони плели мовчки, а коли верша була готова, Данило знову глянув на нього.

— Ти наче не тут. Зараз би хто наскочив — тебе голими руками можна брати.

— Сон мені наснився, — пояснив Лук’ян. — Жодного разу такого не бувало. Наче усе насправді сталося. Прокинувся сам не свій, ще наче там, у ньому. І думи тепер одна від одної важча. А куди від них подітися, не знаю.

— Розкажи, — попросив Данило.

Той якийсь час мовчав, а потім почав:

— Снилося мені, що їду я верхи з величезним загоном. А на чолі його князь Глинський Михайло.

— Хто?! — скривився Данило.

— Князь наш колишній, за якого ми пішли звідси.

— Та ж він помер давно.

— То й що, — не зрозумів Лук’ян. — Кажу тобі — наснилося. І радником я при ньому, ось так, як у Хизира був.

— І що далі?

— А далі сниться, що зустрічаємо ми у степу інший загін вояків, іще більший, а його веде князь Острозький Костянтин, той, про якого мірошник Радим розповідав.

— Тож він також помер! — здивувався Данило.

— Ну й нехай. Кажу тобі — наснилося. У сні не раз трапляється те, чого не буває. От зустрілися ми у степу, а я бачу — серед вояків Острозького ти на коні гарцюєш, і шабля у тебе золотом обкута. Шанує тебе князь, полковником ти у нього. Я кажу — Даниле, це ж я! Побратим твій! Не упізнаєш мене?

Данило зацікавлено слухав, а Лук’ян розповідав так, наче й справді досі перебував у тому дивовижному сні.

— Тоді ти з коня зліз та обійняв мене. І князі обидва обійнялися й разом рушили. А потім скакали ми у степу, аж доки не зустрілись із татарами. І рубали ординців наші вояки. І князі обидва, котрі тут між собою воювали, разом татарву били. А тоді ми верталися, і ти розповідав мені, що тепер човни будуватимеш такі, як у Фландрії, щоби плавали вони річкою нашою по всьому світі й торгували. І про гармати розповідав. І казав, що князь Острозький довірив тобі бути головним у тій справі. А ти бідкався, що як візьмешся за це, то бракне часу на янголів, котрі у церквах мають стояти.

Лук’ян замовк, збираючись із думками, а потім додав:

— Щойно воно наснилося, а вже багато чого й не згадаєш. Пам’ятаю лише, що кликав ти мене із собою, аби я оті книжки, що мав у палаці халіфа, наново переписав мовою русинів, та щоб люди наші читали їх, темними не були.

Обоє сиділи мовчки, забувши про сплетену вершу та голод, хоча день хилився до завершення.

— Мені б таке не наснилося… — мовив Данило. — Бачив я одного разу Казкову країну. Ще давно, коли з каперами плавав. Та й ти казав, що бував у ній зі своїм паном. Хіба ні?

— Виходить, так, — погодився Лук’ян. — Це був Істанбул, що в бухті Золотий Ріг, де султан править.

— Не знаю, як воно по-вашому, але вежі у ній високі, зі золотими куполами. І ще багато чого, що неможливо забути, лише раз побачивши.

— Справді, — ствердно кивнув Лук’ян, — лише раз я там бував, а досі перед очима стоїть.

— То я й хотів сказати, — не вгавав Данило, — але ти перебив. Щойно лише подумав про це. Оте, що наснилося тобі, — ще більша казка. Ще більше диво. І якби обирати — не бажав би я тієї Казкової країни. Отого б хотів, що ти у сні побачив. Наше воно. От тільки… Нема вже князів тих великих. А якби й були… Хіба б пішли рука об руку проти одного ворога? Хіба б оцінили те, що вміємо та можемо ми з тобою? Так само продали би поляку або ще кому, щоб на палю нас посадив і, мо’, щось вивідав…

— Ну, ось… — розвів руками Лук’ян. — А ти питаєш, що зі мною. Тепер, бачу, сам дійшов.

— То чого воно так? — скинувся Данило. — Чому так виходить? Якщо ми, прості хлопи, життя проживши, таки дійшли до того, як воно повинно бути, чому князі наші, вивчені та з головами світлими, не збагнуть цього? Їм же ж легше! Що — золото очі заступає? Так і ми з тобою бачили його і в руках тримали. Не у ньому щастя.

— А в чому? — запитав Лук’ян.

— У тому, що дійшли таки ми до суті. Ти ж розповідав мені, як день та ніч мудрі книжки чужими мовами читав, щоб уздріти її. А вона ось. Ми ж із тобою ворогами були. Із давніх-давен. Один одного за людей не вважали. І від того усі наші біди сталися. Хіба потрапили б у полон до чужих країв, хіба терпіли б оті усі муки, якби трималися так, як зараз? Ну скажи!

— Хто зна, — знизав плечима Лук’ян. — Може, й інакше усе б склалося, але…

— Зовсім інакше! — переконував Данило. — Ти згадай — відколи ми братами стали, відколи разом, усе можемо здолати. У морі врятувалися. Через краї чужі перейшли, з голоду і ран не померли, ще й людям добро зробили. Татарву здужали у степу! Та й своїм лиходіям не далися. Проти князя нового та його челяді встояли. Ну хіба збрехав я хоч десь?

— Та ні, — похитав головою Лук’ян.

— То чого скривився, наче хтось помер?

— Бачив сьогодні, як ти у небо дивишся, — відповів Лук’ян. — Ти гадав, що я сплю, а я бачив. І ще раніше те саме було.

— Коли? — не зрозумів Данило.

— У шебекові османському, коли ти своєю кров’ю мене поїв, щоби врятувати. Гадав, я помираю, а я й тоді бачив це. Ти лежав і намагався пролізти поглядом у глиб небес. Там чайки літали. А ти хотів іще вище, у саму блакитну височінь, побачити, зрозуміти, що там…

— Справді… — вражено вигукнув Данило. — Ти ж зовсім кволий був, очі закочував…

— Але все пам’ятаю, — зітхнув Лук’ян.

— А до чого це ти?

— І я колись не раз туди задивлявся. Ще навіть до полону татарського. Коли Чихонею був. Також хотів побачити, що там. Потім зрозумів, що марно. Це те саме, що до правди дійти, до суті. Хто зна, що важче. Ти зла не тримай на мене за те, що скажу зараз, але так воно є. Ти дужчий, більшого каменя можеш узяти й далі кинути. І мені від цього не прикро, бо розумію, що так мусить бути.

Данило помовчав, розмірковуючи, а потім запитав:

— То ти натомість далі у небеса бачиш, аніж я. І швидше суть знайдеш, бо розуму більше. Так, виходить?

— Гадаю, так.

— Ну і нехай. Давно вже я то зрозумів. Кожному своє. Але до чого ти це приплів?

— А до того, що після сну такого важче мені житиметься, ніж тобі було б. Ти питаєш, чого князі не порозумілися, чому не стали разом проти ворога, який землю нашу нищить, жити не дає? Чому замість того через землі й ласку королівську один одного гризли та продавали… Та ж вони із цієї самої землі вийшли! Такі, як ми. Єдине — хіба що багатші. А так — одне з нами. З тіста того самого зліплені, що й ми з тобою, що Самійло та Гулей, що Ганзевич, мірошник, Петро Кажан та й усі решта. І якби не диво, якби не полон отой, не доля причудна — чорта лисого зрозуміли б ми ту суть. Хоча навіть усі книжки прочитай… Досі такими були б.

— Ні, не треба, — похитав головою Данило. — Нехай краще буде, як є. Хоч і прикро, що нема нам тут місця тепер. Я коли сам на горищі лежав і вважав, що то вже кінець, також багато дум передумав, хоча розумом бідніший за тебе. І були серед них про те, що там, у чужих краях, куди потрапили ми ніким, удалося в люди вийти, багатство й шану побачити. Але бракувало землі своєї, неба, мови рідної. Річки Бог! Ох як бракувало, хоч і не відразу то зрозумів. А тепер… Ось воно, навколо. І ми вже не ті, кого пани бидлом звикли називати. А місця нам тут далі нема.

Слухаючи це, Лук’ян розпачливо хитав головою і вже розтулив рота, аби щось сказати, але Данило не дав:

— Знаєш, що я думаю? Ти, мо’, й сміятимешся, одначе сам щойно старі часи згадував, коли ще малими були! Пам’ятаєш, дід Васлай притчу розповідав про річку нашу, що вона — усьому початок, тому й зветься — Бог! То говорив старий — кого прийме вона, буде живий, ситий і щасливий. А кого відкине — не матиме життя, ким би не був — бідний, багатий, пан чи найостанніший жебрак. І так виходить, що не сприйняла нас вона. Відкинуті ми з тобою Богом-рікою, через що й мусимо далі поневірятись. Як не крути, така наша доля.

— Усі ми тут відкинуті Богом, — задумливо протягнув Лук’ян. — А радше — прокляті.

Ніч була холодною. Вони тулилися один до одного, нагортаючи на себе хобти, яку нарізали увечері. Сон забирав до себе їхні змучені тіла, проте голод і важкі думки витягали назад, аж доки світанок розставив усе по місцях. Уже в темряві вони таки заставили вершу в очеретах і тепер мляво жували, заїдаючи листям чебрецю нестерпний дух сирої риби та обсмоктуючи кожну кістку. Здерши луску з найбільшої рибини, вони розрізали її здовж, і тепер вона в’ялилася на сонці, щоби стати їхньою вечерею.

— Треба йти, — зрештою мовив Лук’ян. — Тут, на горбі, щастя не висидиш.

— Куди підемо? — запитав Данило. — Далі — Дике поле. У ньому ми вже були. До Брацлава також не рушимо. Там Ганзевич та його челядь.

— Якщо знову переплисти річку і піти на північ, Брацлав минаючи, — інше місто буде. Десь далі — Київ, Миргород, Чигирин. Пам’ятаєш — мірошник Радим розповідав?

— А там не те саме? — не зрозумів Данило. — Свої Ганзевичі скрізь. А решта як не Кажани, то Ґузі. Може, на схід?

— А на схід те саме, що на захід. Украйна. На ній стоїмо зараз. Забув Самійла? Як він казав — чия сила, того й правда. Підемо козакувати?

— Не хочу, — зітхнув Данило. — Накозакувався вже. Життя хочу людського. Хоча б такого, як мав. Коли руки та голова при справі гідній, а в кишені на шмат хліба завжди стане.

— Отже — вертатися? — уточнив Лук’ян.

— Ніби так… — нерішуче згодився той. — Чужі вони, що є, то є… Та з ними легше лад вивести.

— Справді, чомусь так виходить. Не знаю, чому… То куди?

— Давай до нас, — підхопився Данило. — «Свята Еліза» вийшла з битви неушкодженою — чув, германець оцей, Норберт розповідав? Гер Йоганн уже повернувся до за́мку. До Нового світу плисти збирається. Мене знову прийме, а отже, й тебе. Ти ж брат мій.

— Хизир переміг у битві, — подумавши, мовив Лук’ян. — Це ж той самий германець казав. Тепер усе море Ак-Деніз йому належить. І Тунісса його буде. Увесь Магриб! Хизир — паша великого султана, і тепер Володар ще більше звеличить його. Хизир-реїс завжди прийме Шейтан-бея, котрий потрібен йому. А ти — мій брат, отже, й тебе.

— Вони ж бусурмани! — вигукнув Данило. — Справжні! Такі самі, як татари! І очі вузькі мають, і живуть дико. Як до них?

— А ти бачив цих бусурманів?! — обурився Лук’ян. — Ти жив серед них? Читав книжки їхні? Знаєш, що вони вміють? Це ми тут бусурмани, якщо вже на те пішло.

— Що ти говориш, брате, вони навіть у Бога не вірять! Їхній бог — диявол! Дикі вони! Ти слухав хоч раз месу в костелі? Бачив ту велич? Ось там Бог! А від їхніх молитов дибки волосся стає!

— То не молися! Мене ж не змушували! Лише вміння моє та розум цінували.

— І в книжках чортівня написана! — не міг зупинитися Данило.

— Ти їх читав?! — скочив на ноги Лук’ян і тепер стояв вище від побратима, який продовжував сидіти на землі. — Ти читав хоч одну, щоб теревенити про це? Аллах та пророк Мухаммед вчать пізнавати Землю, на якій живеш, а в Біблії, яку я потайки читав у церкві нашій, — лише про покірність ідеться, й отець Никодим товк мене нею по голові, щоб гординю вибити! Та що казати — ти, мо’, й досі неграмотний!

— Що ти верзеш, брате?! — тепер і Данило скочив на ноги й навис над ним, немов гора. — Що меле язик твій?! Вони ж зовсім не християни! І наших вони гноять на галерах до смерті, дітей у рабство забирають! Ти не бачив, як із ще живого вояка шкіру дерли… І оце до їхньої віри ти подався!

— Зате в реїсів рівні усі. У них як маєш руку тверду і закони братства приймаєш — то хоч католик ти, хоч православний — матимеш своє місце та своє слово! А ваші християни своїх на вогнищах спалюють через слово не так сказане, ти сам розповідав! Католики вони! І православних на Русі на палю садять. То чим кращі вони від бусурманів? Ти так само віру свою православну продав за золото і панську ласку. Скажеш — ні? То чого мене винуватиш?

Вони стояли один навпроти одного і, забувши про все на світі, доводили кожен своє, мало не хапаючи іншого за грудки.

…Великий хижий птах, який жив у скелях над річкою Бог, продовжував кружляти у небесах і, розправивши крила, оглядав неосяжні простори. З висоти його польоту добре було видно вихиляси ріки, її вкритий гаями берег, село, заплави та безмежний степ, що починався за ними, простягаючись невідомо куди. Але навіть гострий зір беркута не міг побачити з такої відстані, як тремтіли та бризкали слиною ці двоє, ледве стримуючись, аби не похапатися за шаблі, що лежали поруч у траві.

Утім, від пташиного погляду не сховалося дещо інше. Ще далі, біля підніжжя горба, на якому сперечалися побратими, тягнувся ланцюг вершників у кошлатих шапках із луками за спинами. Вони прибули з того самого степу за обрієм і неквапно їхали у бік ріки. Несподівано передній зробив знак, і усі застигли, довго прислухались, а тоді позлазили з коней та зникли у бур’янах. Тихо й нечутно пробиралися у високій траві, розповзаючись навсібіч та охоплюючи кільцем тих двох, котрі, забувши про щойно згаданих, винних у всьому князів, марно продовжували винуватити тепер уже один одного.

Відкинувши геть усе, чого з року в рік намагалася вчити доля, вони затялися у безглуздій суперечці, де кожного гнало уперед лише нестримне бажання стояти до кінця за те, що здавалось єдино правдивим. Обоє розпалювалися, гадки не маючи, що вже невдовзі злякано присядуть у траву, і поки очі лічитимуть ворогів, а руки шукатимуть у бур’янах зброю, душа дико заскимить, готова віддати усе за ту жадану мить, коли власна спина відчує спину іншого, хто щойно був гіршим од чорта.

А далі задзвенить залізо, цей звук поглине все навколо, і лише неймовірна прикрість за те, що укотре так недоречно розбрат узяв гору, подвоюватиме сили, даватиме змогу, проливаючи ворожу кров, платити власною за невміння бути одним цілим наперекір пасткам жорстокої Планиди.

26 січня 2020 р.