Відкинуті Богом

Барон слухав мовчки.

— Ваша світлосте, — вів своєї ван Герст. — Пора визначитися. Кілька останніх років я пов’язаний із людьми, які знають, що роблять. З міркувань вашої ж безпеки не називатиму їхніх імен, але повірте тому, хто жодного разу вас не підвів. А сам я упевнений, що зараз ми дотримуємося правильного напрямку.

Рука Йоганна простяглася на схід.

— Ось туди нам. На землі бранденбурзькі, куди не сягає влада папських єзуїтів. Прийом у курфюрста Альбрехта Гогенцолерна стане першим кроком. Небагато європейських монархів спромоглися не підкоритися владі Габсбурґів та Риму. Саме у нього знайшов прихисток Лютер. Саме звідти друкує свої святі книги Жан Кальвін, закликаючи до справжньої віри замість тієї, що продає святотатцям індульгенції, а праведних спалює на вогнищах. Наш шлях у єднанні з ними.

— Скажіть, Йоганне, — мовив барон, — ви… із жебраками? Я не помиляюся?

— Ваша світлосте, ті, кого штатгальтер назвав жебраками, гезами — поки що у переважній більшості справді лише розбійники. Але з часом повстануть усі наші землі від Фландрії до Гронінґена. І тоді всі ми підемо в ліси або вийдемо у море. І нехай нас називають гезами — байдуже. Головне, щоб на землі нашій не стало влади Габсбурґів і католицької церкви. Щоби Святе Писання читали нашою мовою, а церковники не грузли у розпутстві, відбираючи в людей останнє. Там, куди ми їдемо, інша віра й інше життя. Там я сподіваюся знайти розуміння та підтримку.

Погойдуючись у сідлі, Деніел мимоволі слухав ці розмови, зауважуючи щоразу, наскільки близьким до його розуміння було те, про що говорили ван Герст із бароном. Він ніколи не замислювався над тим, до якої віри належить і, прийнявши католицьку, хотів лише мати змогу заходити до храму, щоби бути ближчим до Бога. А розуміння, що люди, які представляють Святу Церкву, творять справи, більше притаманні дияволу, не давало наблизитися до Всевишнього десь там, у глибині власного тіла, де жила душа. Тому, слухаючи їхню мову, Деніел подумки сам собі кивав головою.

— А розкажіть-но мені про людину, яка представить нас курфюрсту, — попросив Йоганн.

— Курфюрст Бранденбурзький Альбрехт Гогенцолерн — від часів знищення ордену — васал польського короля, ви знаєте це, — пояснював барон. — Ян Ласський походить із підданих Жигимонта Старого. Отримавши посвяту, він поступово відійшов від Католицької церкви, ставши прибічником Кальвіна. Перебуваючи у Базелі, купив у Еразма з Роттердама майже усі його книжки та вивіз до Бранденбурга. Ця людина переховувалася у мене близько десяти років тому. Її ідеї звучать дуже близько з вашими, дейхграфе. Він обіцяв відрекомендувати нас курфюрсту, який його цінить. Ось і все. Але поясніть мені, навіщо вам ризикувати, якщо ви збираєтеся плисти у Новий світ? Про це відомо в усій Фризії. Мореплавці, які вирушали туди, верталися не швидше як за чотири-п’ять років. Дехто не повернувся узагалі. Вам також, на мою думку, потрібно визначитися.

Данило завмер. Зараз він мав почути про те, що чекає його далі, бо не відокремлював тепер свою долю від долі того, кому служив.

— Дорогий бароне, це і є складова частина однієї великої справи, якою ми обоє займаємося. Неможливо, зібравши зграю гезів, перемогти імператора Карла. Потрібен час, упродовж якого належить зробити ще багато чого. І плавання до Нового світу — складова частина. Я хочу створити там нову Фризію, яка розквітне, зміцніє та простягне руку старій через океан. Новий світ — це золото, багатства, а без них неможливо воювати та перемагати. Тому, щойно випаде нагода, мої кораблі відпливуть туди. За згодою імператора, зрозуміло, адже воювати з ним іще рано.

Хизир не одразу виконав свою обітницю. На відміну від Аруджа, сліпий гнів міг затьмарити його лише на якусь мить, і якщо упродовж неї не ставалося непоправного, далі діяли розрахунок та витримана лють. А події, що сталися осторонь і на тлі яких зрада халіфа відсунулася далі, змусили надовго забути про її виконання.

Утім, повернувшись до Аль-Джазаїра, бейлербей відрядив кілька своїх галер з наказом розшукати принца Рашида — старшого брата Мухаммада Аль-Хасана, який, на відміну від інших братів, якимось дивом зміг уникнути смерті під час приходу до влади теперішнього халіфа. Його шукали до зими, і коли той постав перед Хизир-беєм, розпочинати похід на Туніссу було пізно.

Старий та хитрий реїс розумів, що як би Мухаммад Аль-Хасан не поводився стосовно нього, інших емірів та своїх рідних братів, — він був халіфом, продовженням Хафсидської династії, а отже, якщо реїс грубо захопить владу, це викличе хвилю обурення в усій Іфрикії. Так чи інакше його назвуть загарбником. А воювати з усім Магрибом Хизир-бей не збирався. Тому поквапився прийняти та приголубити нещасного Рашида ібн Хасана, пообіцявши йому повернення правдивої влади.

Звістки про це покотилися пісками аж до Каїрвана, збурюючи народ, невдоволений правлінням халіфа, а тим часом у бухті Аль-Джазаїра під пильним оком гарнізону Пеньона, який принишк, наче мишаче гніздо, ладнали нові галери, вантажили гармати, охочі йти на Каїрван стягалися до міста. Усе тривало за задумами Хизира.

Плани порушив той, хто був дуже далеко, втім пильно стежив за силою реїсів, що день у день зростала. І якщо Хизир-бей розумів, що колись це станеться, передбачити, як саме й у що воно виллється, навіть йому бракувало прозорливості та уяви.

Три османські галери прибули під стіни Аль-Джазаїра навесні, коли усе було готове до походу. А слова посланців султана Сулеймана змусили бейлербея важко замислитися. Великий Падишах вимагав його приїзду до Істанбула як намісника земель, що присягнули свого часу на вірність його імперії. Це звучало як наказ, хоча той, хто передав його, зауважив, що візит не мусить бути негайним.

Хизир надовго замислився. Похід на Туніссу був повністю підготовлений, а султан давав час. Тим паче, Каїрван лежав на шляху до Босфору. Але ватажок реїсів добре розумів, що не так просто навести лад у володіннях халіфа, навіть швидко захопивши міста, і похід затримає його до зими. Можна було вирушити до Істанбула негайно, а на зворотному шляху зустрітися з головним своїм караваном та відвідати халіфа. Та невідомо, скільки часу займе візит, адже посланець османів не повідомляв про його мету.

Хизир обрав друге. Колись давно, після загибелі Аруджа, коли залишився сам серед численних ворогів, він уже робив подібний вибір і не помилився. Щоправда, тоді йшлося про союз із Селімом — батьком теперішнього султана. І Хизир-бей, щороку відсилаючи багаті подарунки до Істанбула, навіть тоді, коли після смерті батька до влади прийшов Сулейман, жодного разу не пошкодував про це.

Усі його прибічники були правими руками, кожен у своєму. І один з них, Марко де Агостіні, той, котрий із невірних, знав дві речі, які розуміли ще стародавні греки у далекі часи, коли були могутніми воїнами. Марко прочитав багато книжок, про які на Магрибі навіть не чули, а також добре говорив арабською, і з його вуст ці речі називалися стратіджа й тактикат. Тактикатом він вважав уміння побачити похибку ворога і вдарити його у слабке місце. Не важливо, про що йшлося — двобій на шаблях чи сутичку галер на морі. Той, хто не володів тактикатом, був приречений на поразку, навіть якщо мав удвічі більше сили. Зовсім інша річ — стратіджа. Той, хто володів нею, мав нагоду взагалі не потрапити у становище, коли над тобою нависає смертельна загроза і змушує братися до тактикату, щоби врятувати власну голову.

Серед невірних було багато мудрих людей, і Хизир, на відміну від Аруджа, завжди намагався не знищувати їх у галерних трюмах, а забирати собі їхній розум та досвід. Стратіджа завжди була головнішою. І вона штовхала на схід, спонукаючи відмовитися від ласого шматка, що звався Аль-Джумхарі ат-Тунісса. Тому бейлербей моря вирішив відкласти похід на Каїрван і плисти до Істанбула.

Те, як це відбулося, запам’яталося Лук’янові надовго. Картини побаченого упродовж цих кількох місяців поставали згодом, навіть у часи, коли належало перейматися важливішим. На той день, коли караван з вісімнадцяти галер вирушив до Істанбула, Лук’ян посів цілком певне місце в реїському товаристві, яке існувало, наче країна. Кожен у ній мав своє визначене місце. Були ті, хто сидів на веслах галер і вступав у бій в останню чергу. Досвідченіші воїни першими вдиралися на чужі кораблі. Ватажки-башбуки, яких бейлербей усе частіше називав капуданами, отримували накази безпосередньо від нього, й накази ці діяли однаково як на морі, так і за стінами Аль-Джазаїра, де інші люди виробляли різний крам та торгували. Сінан, П’ялі-араб, де Агостіні, Сіді-алі та Шейтан-бей постійно були поруч із володарем.

Марко ще не оговтався від рани, і Хизир стягав нових та нових юдейських знахарів, які чаклували над пораненим воїном, права рука якого не могла тримати рапіру. Втім, неаполітанець вправлявся лівою краще, ніж будь-хто з реїсів. Лук’ян був поруч із ватажком удень та вночі. Жодне прийняте рішення не обходилося без нього, кого частина реїсів почала поза очі називати Фаз-Шейтан, сприйнявши пригоду в Каїрвані по-своєму. Та зазвичай він залишався Шейтан-беєм, наближеним самого Хизира.

Флотилія реїсів кинула якір у бухті Топкапи, звідки відкривався вигляд на найбільш густозаселені частини Істанбула, над якими виростав султанський палац. Очі Лук’яна розбігалися, коли намагався осягнути велич країни османів. Це був справжній мурашник, який влаштували люди, — одна будівля насувалася на іншу, і між ними постійно точився шалений рух, іще більший, аніж за стінами Аль-Джазаїра. І над цим усім височіли мінарети, мечеті зі золотими куполами, й усе це жило злагоджено, у порядку, який навіть не снився тим, хто забезпечував владу бейлербея в Аль-Джазаїрі. Усе це хотілося назвати Казковою Країною, бо саме такий вигляд вона й мала у його уяві.

Велич Істанбула вразила й Хизира, проте той знав, що робить. Хода реїсів до султанського палацу розтяглася далеко, і народ, який жив серед цієї самої величі, кидав усе й збігався, щоби побачити також свого роду диво. Попереду йшли вкриті сивиною єні-чері, яких на службу до бейлербея відрядив ще могутній Селім, батько теперішнього володаря османів. Їх вів Мехмет-ага. Кожен був у святковому вбранні та при зброї. Далі йшов ряд реїсів, які несли подарунки для султана Сулеймана. За ними рухався натовп бранців із християнських берегів, захоплених за останній рік. Це була молодь. Кожен, незалежно від статі, мав на собі чистий одяг з білого шовку і також ніс подарунок для султана. Лише слідом за ними твердою ходою крокував Хизир-бей у супроводі капуданів з усіх вісімнадцяти галер.

Найвеличніший радо прийняв намісника з Іфрикії. Його пропустили до палацу, де було скликано Великий Диван, у якому брали участь паші Сулеймана, не задіяні в походах. Присягнувши султанові й висловивши захоплення величчю Істанбула, Хизир відрекомендував володареві своїх башбуків та розповів про походи, які вдалося здійснити до земель невірних за останні роки.

Сулейман сидів у різьбленому кріслі з червоного дерева, оздобленому золотом і каменями, та слухав, схвально киваючи головою. Він не перебивав гостя, даючи старому реїсові можливість виговоритися, і лише іноді щось запитував. Увесь його двір мовчки слухав, розглядаючи тих, кого, незважаючи на задум свого падишаха, вважав дикими розбійниками.

Зрештою Сулейман підвівся і, взявши попід руку бажаного гостя, а в цьому тепер не сумнівався жоден із реїсів, повів до внутрішнього двору, де була змога розмовляти наодинці. Тепер говорив султан, а бейлербей уважно слухав і лише раз відволікся до власних думок, зрозумівши, що спромігся-таки прийняти правильне рішення, не спокусившись на помсту і багатство. Перед ним був справжній володар морів та суходолу, великий воїн Аллаха, перед яким тремтіли невірні, котрі припливали до берегів Магрибу наче господарі, усвідомлюючи власну силу. І це було дорогого варте. Та найголовніше й найнесподіваніше чекало попереду.

— У мене також були дуже важкі часи, — розповідав Сулейман. — Зокрема, коли помер батько і я заступав до правління країною. Серед тих, хто служив великому султанові Селіму, були одні, що сприйняли мене як свого володаря. Були інші, яких я змусив до цього силою або ж розумом. Були й ті, котрі стали ворогами, і з ними довелося боротися. Це величезна імперія з таким числом підданих, що тобі буде важко уявити. Та коли помер великий султан Селім і прийшов Сулейман, серед них усіх лише ти поводився так, ніби нічого не сталося — правив на землях, відданих тобі, присилав галери з багатствами, що йшли до казни, беріг військо, дане тобі під командування. А з послань Мехмет-аги я довідувався про твої походи.

Вони зупинилися там, де закінчувалася мармурова стежка і серед розкидистих невисоких пальм та кущів оливок відкривався вигляд на Бугаз.

— Повелителю, я лише намагався виконувати свої зобов’язання, у міру власних сил. Не гнівайся, якщо у чомусь не виправдав твоїх сподівань… — схилив голову реїс.

— Я ціную таких підданих, про відданість яких свідчать їхні справи, а вже потім слова, — посміхнувся Сулейман. — Тому запросив тебе до Істанбула. Ти великий мореплавець та хоробрий воїн, відданий Аллаху. Ти зумів створити країну на берегах Магрибу і вистояти проти великої сили невірних. Ти завжди залишався вірним своєму повелителю, якому присягнув одного разу багато років тому. Але…

Очі Хизира насторожилися. Що означало «але»? Попри перелічені заслуги, він таки спромігся чимось прогнівити володаря?

— Але… Чи не здається тобі, що титул бейлербея моря — це щось не до кінця визначене?

— Цей титул дарував мені твій батько, великий султан Селім, — твердо промовив Хизир. — Я мав це за велику честь і не замислювався над цим.

— Звісно, — погодився Сулейман. — І ти залишишся бейлербеєм назавжди. Але що цей титул означає? «Повелитель моря»? Це й так усім відомо. Море для мене — незвіданий простір, з неокресленими межами, а звання це нагадує марево, що охоплює його безкрайні хвилі. Я хочу, щоб ти прийняв командування над усіма моїми галерами. Отримаєш титул капудан-паші і владу не лише над усім флотом імперії османів. Ти влаштовуватимеш корабельні ось тут, на березі Золотого Рогу, й набиратимеш ремісників, братимеш кошти з моєї казни, щоби будувати кораблі так, як вважаєш за належне. А потім сам вестимеш флот у походи проти невірних. Ти будеш частиною Дивану, й на твою позицію зважатимуть інші паші. Мені потрібен той, хто зуміє встановити наше панування на морі й понесе прапор Аллаха по його хвилях у далечінь, куди сідає сонце.

Султан говорив далі, а вуха Хизира відмовлялися сприймати почуте. Настільки неочікуваними виявилися слова повелителя. Тим паче, не готовий він був приймати таке рішення.

— Володарю… Я лише реїс. Чи зможу…

— Ти найбільший і найславетніший з реїсів, які плавали цими морями, — перебив Сулейман. — Я знаю своїх підданих. Жоден із них не здатний на те, чого досягнув ти лише власними силами. Ти повинен прийняти владу над моїм флотом.

— А чого вимагатиме від мене повелитель?

— Нічого іншого, — жорстко промовив султан. — Нічого нового. Лише того, що ти робив рік у рік досі. Хочу, щоб наш ворог Карл Габсбурґ, король усіх невірних, не мав на морі спокою ані вдень ні вночі. Хочу, щоб твої галери залазили, наче скалка, до тіла його імперії вічним болем, змушуючи тягтися рукою у незручне місце постійно, не даючи думати ні про що інше. Хочу, щоб його кораблі, відпливаючи од берегів Іспанії, розуміли, що назад не повернуться, щоб там, у себе, невірні боялися виходити на берег і ставати ногами у морську воду. Для цього віддаю тобі усі османські галери. І якщо ти не зумієш цього зробити — отже, так захотів усемогутній Аллах, бо краще за тебе цього не зможе ніхто.

— Повелителю, я вражений твоєю довірою настільки, що важко говорити, — Хизир таки підняв очі й зустрівся поглядом із султаном.

— Пусте, — поблажливо посміхнувся той. — Ми обоє — воїни Аллаха. Коли йдеться про похід, такі воїни вкриваються одним плащем та їдять з одного казана.

— Твоя схильність безмежна. І все-таки… — тепер Хизир ще ретельніше добирав слова. — Я вже не молодий. Мій вік… Чи стане сил до кінця виконати…

— Якщо Всевишній не кличе людину до себе, — дивлячись йому в очі, мовив Сулейман, — безглуздо сісти й чекати, коли це станеться. Отже, справи цієї людини на Землі догодні Аллаху, і їх потрібно продовжувати, доки стане сил.

Ці слова не раз іще звучали у його вухах згодом, коли Найвеличнішого не було поруч.

Похмурий та непривітний Коніксберг лякав заїжджих високими темними стінами, кривими будівлями, безлюдними вулицями з ватагами бродячих псів та мовчазними, відверто непривітними мешканцями. Враження, що назад звідси вже не вийти, він неодмінно справляв чи не на кожного, перед ким уперше відчинялися ворота міста, де правив останній гросмейстер Тевтонського ордену Альбрехт Гогенцолерн.

І справді, перебування у Коніксберзі розтяглося надовго. Не знайшовши у Бранденбурзі ні єпископа, ні герцога, вони мусили спрямувати свій шлях сюди, адже єпископ Ян Ласський мав супроводжувати курфюрста Альбрехта.

Ван Герст не знаходив собі місця, щодня вештаючись до палацу, де отримував незмінні відомості про те, що Його Світлість ще не з’явився і належить чекати. Обличчя його, суворе саме собою, змарніло, ще більше окресливши вилиці та горбатий ніс. Ув очах поступово зникала надія. Куди їхати далі, він не знав.

Барон, махнувши рукою на все, віддався на волю провидіння і просто чекав. Він рідко залишав стіни будинку й, палячи цілими днями камін, годинами дивився на вогонь, кутаючись у плед. Відвідавши курію, де також чекали на приїзд єпископа, Йоганн роздобув книгу, що ченці привезли з Берна, і за два талери взяв її у користування. Тож, відігрівшись, Барон де Кройн сідав до вікна і споглядав на холодну моросінь, читаючи тези Жана Кальвіна.

Після Гронінґена, що став за ці роки рідним, Деніел нудився та сумував. Кожного ранку в задньому дворі будинку, що служив пристанищем для всього загону, залишивши біля дверей варту, він вишиковував решту жовнірів, і тоді кілька годин лунали крики та дзвеніла зброя. Розбещення бездіяльністю могло вплинути на боєздатність сторожі, й він ретельно дбав про це, не забуваючи і за власне вміння. Близько полудня Данило залишав собі трьох на вибір, і бій тривав далі.

Суворо заборонивши пиятику, він дозволяв жовнірам лише по кухлю пива на вечерю. Їжа, яку готували для загону в харчевні за дві вулиці від будинку, не була смачною, і, замочивши у місцевому пиві вуса, Деніел із сумом згадував ягнячі реберця та горохову зупу Рассмуса, сумуючи за пухкими сідничками білявої Гретхен або стрункими ніжками рудої Хелен.

Чутки про повернення курфюрста Альбрехта поповзли містом і швидко дісталися до околиць. Тому зранку наступного дня ван Герст із бароном у супроводі Деніела та кількох слуг вирушили до палацу.

Вони виявилися не єдиними, хто шукав аудієнції колишнього гросмейстера, який на злеті своєї діяльності повернувся до світського життя. Площа вирувала. Прийом у герцога мав відбутися цього вечора. Вислухавши барона де Кройна, командир варти надовго пропав. Тепер час зупинився остаточно.

Той, на кого вони чекали, прибув лише після полудня. Єпископ Ян Ласський приїхав у супроводі місцевого абата та кількох ченців. Ступивши на каміння, він обвів милостивим поглядом паству і дарував благословення. Очі його зупинилися на бароні. Схиливши голову, де Кройн із завмиранням серця чекав знаку наблизитися до найсвятішої особи. Та сталося непередбачене. Поправивши сутану і показавши супроводжувальникам знак чекати, Ян Ласський сам рушив до барона, над яким височіли ван Герст та Деніел. Усі троє смиренно вклонилися.

— Мир вам, діти мої, — промовив єпископ. — І хвала Всевишньому, що дозволив вам щасливо здолати цей шлях. Я пам’ятаю, бароне, вашу гостинність та щирість, з якою ви надавали мені притулок, хоча знали, що потрапите до катівні єзуїтів разом зі мною. Добре пам’ятаю це навіть по сплині багатьох літ. І з радістю чекав на вас, отримавши послання. Ви тут, а отже, Господь не залишив нас.

Усі, хто зібрався на площі перед воротами палацу, мовчки спостерігали цю картину, зрідка перешіптуючись, та чекали, що буде далі.

— Ми підемо до палацу, і я відрекомендую вас та вашого друга дейхграфа Його Світлості курфюрстові Альбрехту. А ввечері усі ми запрошені на святковий прийом. Там і поговоримо про те, з чим ви завітали.

Наказавши Данилові чекати, обоє рушили з єпископом та зникли за важкими воротами, які для цієї особи завжди були відчиненими.

— Пся крев! — почулося іззаду. — Ласський, видно, забув, звідки родом, якщо обіймається з німчурою, навіть не глянувши у бік своїх!

— До небес піднявся. Від німчури нових канонів набрався, до короля підступає. Глядиш, і нам скоро накажуть святі образи повикидати й у нову віру перехреститися…

Деніел неквапно повернувся, ніби міцніше припинаючи коней, та непомітно зиркнув у їхній бік. Він не розумів, про що балакали ці четверо, проте кілька їхніх слів щось наче нагадали. А від одного лише погляду на них стало зрозуміло, що прояв єпископської милості до сусідів незнайомцям не сподобався. Продовжуючи прислухатися, Данило знову повернувся спиною.

Це була, найімовірніше, варта одного з чужоземних вельмож, які прибули на зустріч із курфюрстом. От тільки звідки вони? Четверо продовжували балакати, і мовлені слова дедалі більше здавалися знайомими. Та раптом його пропекло здогадкою. Вони були чимось схожі на слова його мови! Тієї, рідної, напівзабутої, якою давно вже навіть не думав.

Хто ж вони? Данилові жодного разу не доводилося чути, як говорять литваки. Казали, що їхня мова кострубата і не містить жодних схожих слів. Ці люди не були литваками. Можливо, то піддані польського короля, що правив там, де лише починалася річка Бог? Від згадки про неї усередині замлоїло, і руки, завжди тверді та спокійні, відчули незрозуміле хвилювання, котрого не було навіть тоді, коли несподівано наблизився єпископ. Що ж воно таке?

Позаду зацокотіли копита: над’їхали ще двоє. А кроки за спиною змусили Данила обернутися. Один з тих, які обговорювали неувагу єпископа, підійшов і, кивнувши стримано головою у шапці з хутром, щось запитав зовсім незрозумілою мовою.

Данило, приклавши руку до грудей, не менш стримано нахилив голову у відповідь, а слова, що мовив при цьому, залишилися так само незрозумілими для незнайомця. Двоє жовнірів на його запитливий погляд лише похитали головами, бо також нічого не розуміли, тому Деніел тільки розвів руками, посміхаючись чужоземцеві на знак вибачення.

Ті, які щойно прибули, припинали коней, і саме до цих незнайомців були спрямовані наступні слова невдалого перемовця у хутряній шапці:

— Ні біса не розуміє, скурвий син…

Данила наче обпекло. Вояк, який звертався щойно до нього, говорив до поплічника мовою русинів, котрої вуха його не чули стільки років! Від цього ноги самі почали повертати туди, де гуртувалися прибулі. А наступної миті він мусив схопитися рукою за стовпа, бо від несподіванки тіло хитнуло набік. Один з чужоземних вельмож, які позлазили з коней, мав довгі обвислі вуса, а обличчя його спотворював глибокий давній слід од чиєїсь шаблі. Й уже тепер Деніел добре знав, од чиєї. Перед ним стояв Мирон Гатило.

Погляд сотника байдуже ковзнув по кремезному чужоземному воякові, але невдовзі ж повернувся. Гатило посивів. Однак не змарнів. Так само широко стояли розгорнуті плечі, а жилиста рука покоїлася на руків’ї шаблі, піхви якої тепер прикрашало золото. Ще тоді, дуже давно, зеленим хлопчаком Данило їв очима зброю грізного воїна, запам’ятавши кожен ремінець, кожну насічку. Ця, що зараз, багато б заважила золотом, а ще більше сріблом.

Погляд лихих очей намагався пропекти його з-під хутряної шапки, прикрашеної пір’ям. Рот поступово роззявлявся, а ноги також мимохіть робили кроки у бік дебелого чужоземця в чудернацькому береті, котрий надто вже нагадував одного сільського парубка з далекого минулого. Втім, йому також не вірилося.

— Овва… — протягнув Гатило. — Та чи не повилазять мої очі? Це ти, хлопче?

Зрозумівши, що сталося щось дивне, уся їхня варта рушила слідом.

— Не знаю, кого ти думав побачити, сотнику, але це справді я.

Не змінюючи пози, Деніел продовжував стояти, спираючись до стовпа і, опанувавши собою, дивився на ворога.

— Ич, як говорить… — Гатило озирнувся на своїх. — І де заховався, враже сім’я! Батогами засічу! Цього разу до смерті!

— Ти, добродію, видно, не сповна розуму, якщо з батогом проти меча зібрався йти, — посміхнувся Данило. — Іди спочинь із дороги, не хочу я твою сивину кривдити.

— Цур тобі й пек! — визвірився Гатило. — Як до пана говориш? Хапайте його!

Збагнувши, що йдеться до бою, двоє жовнірів стали по боках, криючи спину Данила, а той, відпустивши нарешті стовпа, зверхньо промовив:

— З тебе такий пан, як з мене музи́ка. Біс із тобою, витягай шаблю або йди геть.

— Шаблю?! — продовжував бризкати слиною колишній сотник. — Батогів! З тобою, бидлом, гетьманський полковник, лицар не бруднитиме шаблі! Бидлото! Беріть його!

Інший, той, який також мав на собі шапку з хутра, не збагнувши досі, у чім справа, не квапився приставати на його заклик. Він не розумів мови русинів і своєю, трохи схожою, намагався стримати товариша.

— То у вас там лицар — у кого довший язик? — знизав плечима Данило. — У нас навпаки — у кого шабля більша!

Відіпхнувши поплічника, Гатило вихопив зброю і кинувся на супротивника. Одночасно в руці Деніела блиснув палаш, розсікаючи повітря. Його почет був більшим, та сторожа непривітних прибульців не квапилася кидатися у бій, а лише оголивши зброю, трималася збоку, підтискаючи ворога. Те саме робили добре навчені жовніри Деніела і, виставивши вістря палашів, не давали обійти себе з флангів.

Кілька різких випадів полковника було відбито, і Данило перейшов у наступ, не кидаючись на ворога стрімголов, а готуючи напад із розумом та витримкою. Від усвідомлення, що той, кого належало засікти до смерті ще купу років тому, дає собі раду проти його шаблі, Гатило зовсім сказився і з криком попер на ворога.

Це був справний воїн, сивина якого не забирала сил, а вміння додавала. Шабля у повітрі виробляла дива, перескакуючи з однієї руки до іншої. Тому Деніелу довелося стати у захист, ловлячи мить помилки ворога, вразити якого тепер хотів понад усе, а відчуття, що здатний, подвоювало міць. Лють заважала старому ворогові, й це належало використати сповна.

— Хто ж тебе у полковники взяв? — утішався Данило. — З тебе пилюка сиплеться! Ще й лаєшся, наче конюх…

Сторожа курфюрста бігла від воріт з наміром припинити несподіваний бій на площі. Довгі алебарди з обох боків лягли між супротивниками, заважаючи йти уперед. Але ті не сприймали криків варти та продовжували намагатися вразити один одного. Зрештою, поплічник повис на гетьманському полковникові, а жовніри схопили Деніела за руки.

Командир варти з оголеним мечем став між ними і наказав вкласти зброю у піхви. Його непроникне кам’яне обличчя пашіло гнівом. Їх оточили, і кілька місцевих воїнів побігли до палацу, а коли повернулися, комендант наказав обом супротивникам віддати зброю. Варти ставало дедалі більше, й опиратися жоден із них тепер не мав змоги.

Їх повели за ворота. Глибокий підвал задньої стіни палацу дихнув мороком, і Гатила, який почав, було, смикатися, просто штовхнули у спину. Та не встигли його кістки відгуркотіти довгими сходами, як по них уже вели Деніела, котрий не опирався. Обох зачинили за різними ґратами. Їх розділяло лише два кроки, і якби хотіти, кожен міг дотягнутися рукою до простягнутої руки ворога. На стіні у головному проході тьмяно блимав вогонь смолоскипа.

— Я завжди гадав, що сивина додає розуму, а виявляється, навпаки, — уколов Данило.

— Мовчи, погань, — просичав полковник. — Зараз, ще трохи. Я — підданий короля польсько-литовського Жигимонта, полковник його коронного гетьмана Острозького! І герцог оцей, що Альбрехт, також підданий польського короля. Зараз. Зараз з’ясують, хто тут хто, і тоді…

Задихаючись од люті, Гатило продовжував сипати погрозами. Як швидко повернуться назад ван Герст із бароном, уявити було важко. Якщо курфюрст справді був васалом короля Жигимонта, не дивно, що слухатиме він насамперед Гатила. І не так його, як того поляка, котрий залишився у дворі. Тоді, завершивши справи з єпископом, дейхграф мав нагоду не знайти свого командира сторожі. Але ж до палацу запросили ван Герста! Отже…

— Зараз, хлопче, — трохи заспокоївшись, продовжував муркотіти у вуса Гатило. — Зараз ти розповісиш мені під батогами, а ще краще — на палі, куди поділися мої хлопці, яких послали за тобою, і як ти опинився у цих бусурманів.

— Хто зна… — гмукнув Данило. — Якщо єпископ Ласський для курфюрста значить більше, ніж отой твій поплічник, який залишився на площі, то я навряд чи дочекаюся, заким приїде твій король Жигимонт і визволить тебе. Нам треба повертатися. Але я міг би й без палі розповісти, що сталося.

Гатило довго мовчав, роздумуючи, а потім вигукнув:

— Говори, виродку! Куди подівся мій десятник Андрусь? Куди щезли хлопці? Тільки не кажи, що сам порубав, бо не повірю!

— Чого ж я маю брехати… — знизав плечима Данило. — Правду казатиму. Але спочатку ти мені повідай, де тепер князь Глинський Михайло? Що з ним? Адже сам говорив щойно, що Острозькому служиш. Отже…

— Хто ти, щоби про князів питати?! — зарепетував Мирон. — Як повертається язик твій бидляцький…

— Годі, — обірвав Данило. — Годі патякати. Л-лицарю… Не хочеш — не треба. Але затям: моє слово — проти твого. Інакше не вийде, сотнику. А що було колись — забудь. Я знаю, хто розрубав тобі обличчя. Це зробив фризький воїн на ім’я Кунрад у битві біля замку Андберґен, де твій тодішній господар князь Глинський Михайло воював на боці австрійського цісаря Максиміліана. Ти бився тоді з ним і не вважав це ганебним. Тепер я на місці Кунрада. То нехай тебе не крають сумніви.

Очі полковника висловлювали неприхований подив. Якийсь час він обмірковував почуте, роздумуючи — вірити чи ні. А потім мовив:

— Говори. Я розповім тобі про князя.

— Гаразд, — згодився Данило. — Повірю слову лицарському. Андрусевих хлопців порубали татари. І десятник твій також загинув, отримавши у груди стрілу. Бусурмани везли ясир і зробили засідку. Двоє твоїх лишилося живими, один із них був поранений. Забрали всіх. Ми допливли до самого моря. Там я втік, кинувся зв’язаний у вир. Удалося виплисти.

— Я так і думав, — пробурмотів Мирон. — Але де взялися татари, коли…

— Це сталося нижче за течією, — пояснив Данило. — Вояки твої на рибу в моїх вершах спокусилися. Там очерет. Зненацька напали. Не допливли хлопці до ятерів.

— Наїлися, трясця їм… — сплюнув Мирон. — А той, який тебе продав?

— Хто? — не зрозумів Данило.

— Не пам’ятаю, — зітхнув полковник. — Хлопець зі села, таке нещастя плюгаве. Це ж він тебе вистежив і до нас прийшов.

Ось як воно сталося насправді! Ось чому його, Данила, не один рік мучила думка про те, яким чином княжі вояки знайшли схов. Отже, не вистежили. На готове прийшли. У спогадах спливло худе нещасне створіння з тонкою, наче стеблина, шиєю та хиткою ходою. Данило силкувався, але не міг згадати обличчя того, про кого зараз мова. Пам’ятав лише, що воно здригалося разом із плечима від найменшого шурхоту та кожного слова. Чихоня. Ось. Прізвисько згадалося саме, бо личило не́здалі, яку важко було порівняти навіть із щуром. Прикре відчуття охопило його цілковито, змушуючи забути про сьогоднішні негаразди. Он як. А наздогнав би тоді у лісі або не послизнувся б у човні…

— Твоя черга, лицарю, — нагадав Данило, женучи геть спогади.

— А що тобі до князя? — не зрозумів той.

— Не мені. У пана мого шляхетного до нього борг. Князь після битви тієї його замок зруйнував, і родину вояки побили. Ти ж був там, знаєш. Шукає його дейхграф, усі ці роки шукає. Двобою прагне.

— Довго шукатиме! — розсміявся Гатило. — Перекажи своєму панові, що князь Михайло зрадив короля й підняв бунт, а розбитий ущент продався ворогові — московському цареві. Давно це було. Там і лишився. Кажуть, і того царя також намагався зрадити князь Глинський, та не вдалося. Замкнули у в’язниці. А де зараз — ніхто не зна. На Русі не з’являвся, і землі його король Жигимонт давно вірним людям роздав.

— Зле, — похитав головою Данило. — Дуже страждає гер Йоганн, господар мій, від боргу лицарського. Невтішну звістку принесу йому.

Грюк важких дверей перервав їхню розмову. Сторожа, яка зайшла до склепу, вивела обох до підвальної зали, де вже сиділи командант палацу, кілька наближених курфюрста, ван Герст із бароном та знайомий поплічник гетьманського полковника.

— Говори! — наказали Гатилові. — Чому ти витягнув зброю на площі?

— Це селянин-утікач мого князя, — відповів полковник. — Він не мав права залишати землі свого господаря без дозволу. До того ж, утік з війська, де повинен був воювати за наказом князя, і знущався з мене глузливими словами.

— Тепер ти, — дозволив командант.

— Говори, — наказав Данилові ван Герст, переклавши слова гетьманського полковника, бо той промовляв польською.

— Князь, про якого веде мову цей добродій, — незворушно пояснив Деніел, — зрадив короля Жигимонта. Отже, виходить, я мав іти до його війська, щоби воювати проти вашого ж короля? Я не зрадник. А землі залишив не з власної волі. Мене зловили та продали у рабство татари кримського хана, і лише втікши з полону, я потрапив до дейхграфа ван Герста, вірнопідданого Великого Імператора Карла Габсбурґа, якому надалі вірно служив. Зброї першим я не витягав. У чому ж моя провина?

Рада тривала недовго.

— Іменем Альбрехта Гогенцолерна, великого герцога та курфюрста Пруссії і Бранденбурга, наказую вам двом з’ясувати ваші особисті образи у двобої, який провести негайно у призначеному місці. Якщо ж сторони не бажають більше битися, наказую розійтися у примиренні та не порушувати спокою протягом усього перебування на землях Пруссії.

— Я не бажаю битися, — мовив Данило. — Але якщо цей лицар прагне двобою, то готовий стати проти нього.

— Я полковник коронного гетьмана польського короля, — знову завів Гатило, — і вважаю нижче своєї честі битись із простолюдином.

Суд закінчився. Їх вивели на площу та відпустили. Останній погляд колишнього сотника люто метнувся з-під шапки, ніби намагаючись запам’ятати того, кого й так не забув за стільки років. Торкнувшись берета, Данило зробив реверанс рукою і стримано вклонився. Нагайка свиснула так, що кінь Гатила загарцював на місці, захропівши від несподіваного болю.

Цокіт копит вщухав, гублячись між кам’яними будівлями Коніксберга.

Ватикан жив звичним життям. Оговтавшись від потрясінь, пов’язаних з останнім походом османів, коли турецькі галери мало не сягнули Рима, та безчинств германських найманців, покликаних, навпаки, захищати «вічне місто», осередок ласки Божої заспокоювався під полудневою спекою. Вулиці порожніли, особливо зі сонячного боку, і рух відбувався під протилежними стінами, захищеними будівлями від сонця. Здалека чулося цокотіння копит по бруківці, коли проїжджала карета в супроводі вершників, і тоді жінки з кошиками та брати у рясах лякливо притискалися до стін, пропускаючи ескорт.

Годинник на міській ратуші вдарив двічі.

Минув лише рік, відколи єпископ Алессандро Фарнезе, або ж отець Паулус, став тут господарем, але ті, хто бував у палаці й раніше, відзначали разючі зміни. Ці завжди похмурі покої втратили холодну порожнечу й набули життя та світла, яке зараз пробивалося до зали крізь величезну напівпрозору стіну з різьблених дерев’яних перетинок, обвитих зеленою лозою. У саді цвірінькали птахи. І звук від ударів підков по каменю якщо й долітав сюди, то остаточно губився у густому листі дерев.

Дзвони на ратуші змусили господаря покоїв прислухатися. Ні, браму не відчиняли. Здалося.

— Маркіз затримується, — констатував кардинал. — Не інакше, щось сталося. Можливо, плани імператора змінилися, і тоді все, що ми зібралися обговорити, — дарма.

— На все воля Господа, — глянувши догори, промовив Його Святість Паулус Третій. — Як би не було, ми чекатимемо. Усе це давно назріло, і настав час діяти. Свята Церква не може більше терпіти посягань диявола. Події розвиваються надто стрімко. Якщо раніше нас обходила лише боротьба на суходолі, то тепер темні сили сягнули морем до наших берегів. Я й раніше не міг згодитися з політикою Імператора. Та схоже, що і Його Величність нарешті зрозумів, звідки виходить головна небезпека. Гадаю, не за горами створення Святої Ліги, про яку європейські монархи говорять уже не один рік.

— Орден вирішив підтримати ваші починання, Найсвятіший Отче, — промовив Ауреліо де Ботіджеа, кремезний чоловік, потужна правиця котрого владно покоїлася на папському столі поруч із срібним келихом.

Якраз на цю руку кілька разів зиркнув кардинал Клементе, втім, цей воїн, а тепер магістр ордену Святого Іоанна звик почуватися господарем скрізь, а отже, ніхто не звертав уваги на його підозріливі погляди.

— Наші лицарі готуються до походу. П’ятнадцять галер уже озброєні та чекають наказу. Барон де Гропе готує Санта-Анну. Встановлюють останні гармати. Ця каракка варта десяти португальських галеасів. Ви побачите її міць. Ми розворушимо це кубло сарацинських розбійників, клянуся Богом!

На це Алессандро Фарнезе лише невизначено скривився. Ставши Папою, він не змінив звичок. І якщо раніше для його рішень, окрім волі Господа, нерідко мав значення здоровий глузд, то тепер це вважали Святим Провидінням.

— Сину мій, — інтонації Його Святості віддавали повчальністю, — я радий чути, що лицарі зуміли поставити справу Господа вище особистих образ. Це робить честь ордену, до якого наш Імператор не завжди був справедливий і не завжди по заслугах оцінював внесок ваших братів. Тепер не до цього, і ми повинні згуртуватися проти чуми, що насувається з півдня. От тільки усі ви помиляєтеся стосовно суті явища, з яким збираєтеся воювати. Це не зграя розбійників. Це сильний та хитрий ворог, озброєний, окрім турецьких гармат, ученням диявола.

Ледь помітна посмішка торкнула вуста синьйора Ауреліо, проте від Папи, який навіть не дивився у його бік, це не сховалося.

— Дорогий магістре, — продовжив понтифік, — ви відстали від подій, застрягши на вашому острові й ведучи спосіб життя, не надто відмінний од тих самих піратів. Не заперечуйте. Я знаю це напевно. Відколи цей тягар ліг на мої плечі, я переймаюся благом усіх християн цивілізованого світу. Відтоді наші брати, віддані справі Христа, роз’їхалися по світі, й безпосередньо від них мені відомо те, про що ви навіть не підозрюєте.

— Що хочете цим сказати, Найсвятіший Отче? — не зрозумів лицар.

— Наприклад, що знаний вам ватажок розбійників Хизир, якого тут, у Європі, кличуть Барбароссою, вже не пірат. І навіть не капер. Він вступив на службу до Сулеймана, але отримав при цьому замість каперського патента титул паші. Формально він тепер вищий чин регулярного війська османів. Султан призначив його головнокомандувачем свого флоту. А це багато що означає. Хизир тепер адмірал, хоч як абсурдно це звучить.

— Тоді про це належить говорити з Доріа, — зневажливо гмукнув Ауреліо де Ботіджеа, отримавши від кардинала новий відверто ворожий погляд.

Та Папа не зважав:

— А з адміралом Доріа вже була про це мова. І на відміну від вас, синьйор Андреа тверезо сприймає ситуацію. Доріа поведе об’єднаний флот християн, і, на щастя, йому не бракує розуму сприймати справжній стан речей. Дорогий магістре, коли Барбаросса плавав лише на власних галерах із командами, складеними з диких берберів, він і тоді топив кораблі християн, у тому числі вашого ордену. Що буде тепер, коли за його розбійницьких звичок та уміння капітана з ним попливе увесь османський флот?

— Загроза є, — похитав головою магістр, — проте, вважаю, Святий отче, ви перебільшуєте.

— У жодному разі, — тепер Паулус Третій нахилився до нього. — У жодному разі, сину мій. Та навіть якщо й так, Свята Церква вимагає від нас бути пильними, бо Диявол не спить. І то не лише мої припущення. У стані імператора також усе розуміють. Габсбурґ дуже добре усвідомлює загрозу, що виходить не так від берберських піратів або ж османських галер, як саме від цієї людини. Спроба знищити Барбароссу через халіфа, який уклав союз із Карлом, провалилася. Ми повинні зробити нову.

— Засилати шпигунів — не справа лицаря, — байдуже зауважив синьйор Ауреліо. — Втім, якщо Найсвятіший Отець вважає це за потрібне…

— А для боротьби з дияволом годяться усі засоби, — перебив Папа. — І ми разом використаємо й цей також. Увесь той непотріб без Барбаросси просто розпливеться по кутках і грабуватиме далі у міру власних можливостей. Із Барбароссою це ескадра. Без нього — просто розбійники, пірати. Сподіваюся, ви не заперечите цього?

— Ні, Ваша Святосте, — схилив голову магістр.

— Слава Всевишньому! — звів руки до неба Фарнезе. — А ось і ті, кого ми зачекалися.

Розчинилися масивні двері, й у супроводі братів-монахів до зали увійшли маркіз де Васто та отець Бертольдо, абат місцевого монастиря. Відрекомендування тривало недовго, і Паулус Третій знову перебрав ініціативу.

— Отець Бертольдо з честю виконав доручене завдання, і завдяки йому ми зараз стільки знаємо про спільного ворога.

Абат лише мовчки схилив голову. Поцілувавши перстень на руці Папи, маркіз де Васто запитався про здоров’я Найсвятішого та висловив готовність сприяти благим справам.

— Це схвально, сину мій, — зауважив Паулус Третій, — що ви відгукнулися так швидко. Настали часи, коли всі праведні люди мають згуртуватися під прапором Христа. Я знав, що ти не залишиш свого духовного наставника. Гадаю, абат розповів тобі дорогою усе, про що тут ітиметься.

— Так, Найсвятіший, — мовив маркіз. — Мені було цікаво зіставити те, що я знав, і нове, про що розповів отець Бертольдо. Відвідавши двір імператора у Мадриді, я наче накидав у голову стільки, що втратив дар мислити. Після розмови ж із абатом усе ніби розклалося по полицях і вмістилося багато іншого, чого не знав навіть Його Величність.

— Абат Бертольдо — моя правиця у багатьох важливих справах, — згодився понтифік. — Але перейдемо безпосередньо до головного. У нашої Церкви багато вірних синів, за допомогою яких задум вдасться, я вірю. Ми знищимо диявола. Імператор Карл, як і личить воїнові, намагався діяти через ворогів Барбаросси. Ми ж спробуємо навпаки — через його друзів та пособників. Святі брати, вихованці абата, побували скрізь. Завдяки їм ми знаємо, що у почті Хизира є християнин. Звуть його Марко де Агостіні, колишній синьйор, виходець з Неаполя. Тому я й дозволив собі запросити вас, маркізе, для розмови.

— Де Агостіні… — вражено повторив гість. — Чи не той це Марко, з яким я був близько знайомий у Болоньї? Ні, не може бути…

— Може, — запевнив Фарнезе. — І я розповім тобі про цю людину більше, ніж ти знаєш, хоча свого часу ви захищали один одному спину й ділили їжу та воду, а потім ти намагався випросити для нього помилування у Великого Інквізитора.

— Звідки вам відомо? — не второпав маркіз.

— Свята Церква повинна знати усе як про своїх синів, так і про зрадників, що продалися дияволу. Тепер Марко де Агостіні перебуває поруч із нашим ворогом. Уже багато років. Утікши від Святої Інквізиції, він потрапив до берберських піратів, а там завдяки своєму вмінню володіти рапірою впав ув око їхньому ватажкові. Ця людина завжди біля Барбаросси, який у свої роки твердо тримає шаблю у руці, а відточує майстерність якраз за допомогою цього блудного сина, котрий продався дияволу. Висловлюючись звичною мовою, він є командиром особистої гвардії короля морських розбійників, тому завжди поруч із ним.

— Це здивувало мене лише на початках, — мовив де Васто. — Тепер я розумію, що інакше бути не могло, адже справді близько знав Марка. Це було у давні часи, коли я починав служити у гвардії короля Сицилії. Мене скерували до Болоньї, і там, у школі синьйора Трамаццоне, познайомився з Марком де Агостіні. Він був кращим з усіх учнів великого майстра. Будучи походженням із збіднілої, колись відомої неаполітанської родини, Марко прикипів до різних мистецтв і сплачував за уроки відомим художникам та скульпторам грошима, заробленими на бретерстві. Чомусь ми зійшлися. І коли його поранили, я допоміг Марку влаштуватися до гвардії, в якій щойно отримав титул лейтенанта. Король благоволів моєму батькові. Згодом, під час війни з повстанцями, де Агостіні врятував мене з оточення. Я мав загинути. Після придушення повстання я відбув на Сицилію, а Марко залишився. Відтак почалися його нещастя.

— Він знюхався зі сатаною! — вигукнув кардинал Клементе. — Ви це хотіли сказати, маркізе?

— Я не пив вина у його компанії з дияволом, тому не готовий свідчити про такий гріх синьйора де Агостіні, — холодно і водночас не приховуючи іронії, промовив де Васто. — Знаю лише, що сталося усе тоді, коли він почав домагатися руки Джулії Сфорца, претендентом на яку завжди був молодий барон де Толедо. Цей син знаменитого роду без уявлень про честь. Марко розправився тоді з чотирма його найманцями. Кажуть, де Толедо доніс на нього Великому Інквізиторові Хіменесу.

— Я детально цікавився тією давньою справою, — знову вставив зауваження кардинал. — Марко де Агостіні був визнаний грішним через зображення на своїх картинах людського тіла, угодного Сатані. Це правда. Суд відбувався…

— Святий отче, — не здавався маркіз, — я бачив на власні очі творіння Марка. І не знайшов там впливу диявола! Я говорив про це з кардиналом Хіменесом на аудієнції!

— Тихіше! Тихіше, дорогий маркізе, — втрутився Його Святість, побачивши, як починають вирувати пристрасті. — Не забуваймо, що тут зібралися благовірні християни для того, щоби робити одну справу.

— Пробачте, Найсвятіший, — виправився де Васто. — Але кардинал прислухався до мене. І якби Марко не наблудив сам, ми змогли б виправдати його.

— Наблудив — легко сказано, — не заспокоювався отець Клементе. — Він заволодів зброєю охоронця, перебив сторожу та зник. Заколов їх, немов свиней!

— Учинок, гідний воїна, — їдко зауважив магістр, хитаючи головою.

— Як би то не було, — знову втрутився понтифік, — зараз не час розбиратися у подробицях, свідків яким просто нема. Нас цікавить цей колишній синьйор. І з огляду на теперішні події ми можемо якщо й не виправдати його, то розглядати як заблудлу вівцю. І якщо цей Марко зумів би послужити Господній справі, я сам би вимолив прощення для нього у Господа нашого, а Свята Церква, гадаю, відпустила б йому ці невольні гріхи. Ось для цього ми й запросили вас, маркізе. Нам відомо, що імператор Карл призначив вас командувачем гвардії, яка формується тепер у Мадриді та Барселоні для походу на Туніссу. Справа, яку ми тут замислили, передбачає обезголовлення того самого дракона одним ударом. Святій Церкві потрібна людина, яка зуміє переконати нашого заблудлого брата.

Посмішка маркіза виглядала відверто кривою.

— Тобто я в особистій зустрічі повинен переконати того, хто, за вашими ж словами, не відходить від ватажка морських розбійників ні на крок. У їхньому лігві? Я маю схилити Марка де Агостіні вбити Барбароссу?

— Ви правильно усе розумієте, маркізе, хоч і висловлюєтеся дещо прямолінійно, — зауважив Клементе. — За вмілого підходу це не така вже й безнадійна справа. Кажуть, він і там носить хрест, отже, цього грішника ми не втратили остаточно.

— Отець Клементе має рацію, — зауважив понтифік. — Ми мусимо боротися за кожного заблудлого сина Божого. Тим паче, коли ціна настільки висока. Знайдемо спосіб послати йому звістку, і, знаючи, що вона від вас, маркізе, де Агостіні обов’язково відгукнеться. А ви від імені Святої Церкви і від мого імені запропонуєте йому прощення усіх його гріхів, повернення титулу, а про суму винагороди — це нехай буде на ваш розсуд. І ще одне. Іноді Провидіння саме розставляє усе по місцях, як належить. Уже кілька років Джулія Сфорца — вдова після смерті барона. Ми влаштуємо його шлюб з цією благородною дамою, статки якої після смерті чоловіка зросли неймовірно.

— А чи не надто дорога ціна, Ваша Святосте?! — вигукнув кардинал.

— Ні, Святий отче, — похитав головою Фарнезе. — За досягнення цієї святої мети я готовий сплатити будь-яку ціну. Тож, готуйтеся, сину мій, підшукуйте необхідні слова, що дійдуть до розуму або душі цього грішника.

— На жаль, Найсвятіший Отче, таких слів нема, — зітхнув де Васто. — Щоб розуміти це, потрібно знати Марка. Його неможливо схилити на чийсь бік. Ця людина завжди йшла та йтиме до кінця у напрямку власних переконань, святі вони чи грішні — байдуже. Вони — немов стріла, випущена з арбалета. Доки живий, він ітиме туди, де вона застрягла, аж поки не зайде. Якщо навіть уявити, що наша зустріч відбудеться, його рапіра проштрикне мене наскрізь задовго до того, як я закінчу говорити, тільки-но Марко зрозуміє, про що йдеться.

— Ви перебільшуєте, маркізе! — вигукнув Клементе. — І причина — ваше небажання йти шляхом, який вказує Свята Церква! Усі ми знаємо, що ви наближений імператора, та водночас усі ми слуги Божі!

— Ні, Святий отче. Причина в тім, що я справді знаю синьйора де Агостіні. Великий Інквізитор кардинал Хіменес після розмови зі мною готовий був дарувати помилування Марку, якщо той визнає свої помилки як митця у зображенні людського тіла, адже це було основою звинувачень. Про Джулію Сфорца навіть не йшлося. І що ви думаєте? Я зумів переконати Хіменеса, але не переконав Марка. Він обрав вогнище.

Той, хто досі смиренно мовчав, озвався несподівано. Отець Бертольдо перехопив погляд Папи, і коли той зрозумів, що цьому Божому синові є що сказати, несміливо мовив:

— Ваша Святосте, якщо вже мова зайшла за грішників, які перебувають на службі у сатани, дозвольте і мені дещо сказати. Один з моїх посланців недавно повернувся з-за моря. Це вірний син Господа. Йому вдалося побувати у самому Аль-Джазаїрі, зміїному кублі маврів. Він приніс цікаві відомості. Нехай отець Бруно сам розповість. Так буде зручніше.

Монах, який увійшов з низьким уклоном, був невисокий на зріст, тендітної статури.

— Мир вам…

— Підійди, сину мій, — звелів понтифік. — Це правда, що тобі довелося побувати у самому лігві Сатани — Аль-Джазаїрі?

— Не зовсім, Найсвятіший Отче, — потупив очі монах. — Якби християнський проповідник з’явився за стінами Аль-Джазаїра, йому б одразу відрубали голову. Я був лише у фортеці Пеньон, яка стоїть поруч з Аль-Джазаїром — так близько, що з однієї на іншу можуть долітати гарматні ядра. Також я говорив зі солдатами імператора, які вже кілька років охороняють цей оплот Господа нашого. До них потрапляли полонені маври, та й один із солдатів гарнізону теж побував у полоні. Вони й розповіли мені, що у найближчому середовищі ватажка піратів Барбаросси є двоє християн.

— Двоє? — підніс брови Паулус Третій. — Про Марка де Агостіні ми вже знаємо. Хто другий?

— Про нього відомо мало. Звуть його Шейтан-бей. Але він виходець із християнського світу. Звідки саме — ніхто не знає. Кажуть, з якихось земель біля ріки Дунай.

— Розповідай усе, що знаєш, — наказав Фарнезе.

— Знаю небагато, — продовжив Бруно. — Кажуть, колись він був рабом на галерах. А потім прислуговував у палаці якогось еміра на узбережжі Іфрикії, де саме — невідомо. Цей емір подарував його Барбароссі, а той наблизив до себе за меткий розум. Серед поплічників цей розбійник має прізвисько «Бий Диявола».

— Як? — здивувався Клементе. — Бий Диявола?

— Так казали солдати з фортеці. Дехто з них розуміє мову берберів. Саме так мало би звучати його прізвисько по-нашому. А що воно означає — нікому з них невідомо. Просто «Бий Диявола».

— Цікаво, цікаво… — похитав головою понтифік.

— А що іще ти про нього знаєш?

— Я бачив його, — мовив монах. — Коли галера Барбаросси пропливала з бухти у відкрите море, мені дали трубу, крізь які комендант дивиться у далечінь. Бий Диявола стояв біля борту, вдягнений у темне, майже чорне. Чалма ховала більшу частину його обличчя. Але добре видно було його малий зріст та худорляву статуру. Втім, розповідали, що він умілий воїн, добре володіє зброєю, бо вчив його той самий інший християнин, про якого казали Ваша Святість. Не знаю, чи носить він святий хрест і чи належав колись до католицької церкви, але не молиться, як більшість берберів.

— Це добре… — замислився Фарнезе. — Можеш додати ще щось?

— Так, Найсвятіший Отче. Він завжди поруч із ватажком. Я бачив їх обох. Той, кого ви звете Барбароссою, великий, наче гора. Щоправда, бороду його не назвеш рудою, вона радше чорна. І шабля його величезна. А Бий Диявола удвічі менший, і шабля у нього мала.

— Нічого, будь-якої шаблі вистачить, щоби проштрикнути кого завгодно, — озвався магістр, — якщо він справді володіє нею. Бий Диявола… Кому ж, як не сину Божому з таким прізвиськом виконувати подібну місію…

— Кажуть, він перший порадник Рудобородого після юдея Сінана, а іноді король піратів слухає лише його, — додав монах.

— Ти зіслужив добру службу Господові нашому та Святій Церкві, — промовив понтифік. — Та чи готовий ти йти далі цим нелегким праведним шляхом?

— Так, Найсвятіший, — схилив голову отець Бруно.

— То таки доведеться тобі побувати в Аль-Джазаїрі. Але не лякайся. Вирушиш туди не як проповідник слова Божого. У нас відкрився новий шлях втілити ці благі задуми. У непокірній Венеції є вірні нам люди, готові служити Святій Церкві. І якщо раніше Барбаросса грабував і венеційські галери, то тепер не робить цього, бо Венеція тривалий час утримує союз із Сулейманом. Лише їхній флот з усіх християнських держав вільно плаває через Босфор і торгує по той бік. Барбаросса тепер на службі в султана. Ми скеруємо йому посланців венеційської республіки, вірних нам. Ти попливеш із ними. Ви перебуватимете в Аль-Джазаїрі як гості й зустрічатиметесь із Барбароссою, а отже, побачите й обох тих, про кого ми ведемо мову. Мусиш визначити, кого з них легше схилити на наш бік, і тоді інший має бути знищений. Ти готовий до кінця віддати себе справі Христа?

— Готовий, Найсвятіший Отче, — не роздумуючи, відповів Бруно, опускаючись на одне коліно.

Аль Джумхарі ат-Тунісса здалася без бою. Чутки, що поширилися країною завдяки посланцям Хизира, зробили свою справу. Місцева верхівка, невдоволена правлінням Мухаммада Аль-Хасана, не наважувалася на відкритий виступ проти халіфа, проте дізнавшись, що Хизир-бей, отримавши благословення султана, везе зі собою принца Рашида, законного спадкоємця трону, винесли ключі від міста. Халіфські галери розпливлися хто куди, побачивши об’єднаний флот нового капудан-паші османів. Халіф, кинувши усе, із загоном вірної сторожі втік до Каїрвана, звідки попрямував через море до свого союзника — Карла Габсбурґа, імператора усіх невірних.

Але тріумф Хизира тривав недовго. Дізнавшись, що принц Рашид залишився в Істанбулі під наглядом султана, капудан-паша якого збирається самочинно управляти країною, еміри здійняли бунт. Придушити його новому володареві вдалося, проте сутички тривали в усій країні. Прислухавшись до порад вірного Сінана, Хизир погодився на перемови з емірами, зробив їм багато поступок і все-таки самочинно сів на трон, розташувавши увесь флот в бухті за фортецею Хальк Аль Ваді, що захищала вузьку протоку до бухти.

Одразу ж почали розбудову фортеці. Сюди зігнали усіх бранців. Зводили додаткові стіни, посилювали старі. Привезені гармати капудан-паша наказав ставити на стіни Хальк Аль Ваді, перетворивши це укріплення на справжню «горлянку», здатну пережувати будь-якого ворога. Він приходив надовго.

Лук’ян був на ногах від сходу до заходу сонця. Щойно припинилися безпорядки у Туніссі, Хизир відбув до Каїрвана, щоби навести там лад, а Шейтан-бей отримав від володаря доручення — переобладнати палац халіфа. Джумхарі ат-Тунісса мала стати другим Аль-Джазаїром — ще одним непохитним стовпом, за який невірним буде зась. Це було перше самостійне доручення, де вірний слуга міг діяти на свій розсуд, наказуючи іншим, адже новий господар білостінних покоїв пропав надовго.

Очі Лук’яна загорілися, коли побачив увесь розмах того, що належало зробити, а обмежень не було зовсім. «Влаштуй усе так, щоб схожого не мав ніхто в усій Іфрикії», — промовив Хизир, оглянувши все навколо. Голова Лук’яна запаморочилася, і горлянка мимоволі зглитнула. Його призначали управителем усього, що було за стінами палацу, і він ставав тим, ким був мудір Салах у Тлемсені. Це був не сон. Шейтан-бею, ім’я котрого тепер вимовляли здебільшого одним словом, почали вклонятись одразу, щойно капудан-паша виголосив призначення. Намісником у місті залишився Сінан, який мав наглядати за усім.

Але щойно оговтавшись, Лук’ян упав на коліна перед володарем і попросив про нечувану милість.

— Проси, я не гніватимуся, — дозволив той.

— Найсвітліший, дозволь мені взяти собі лише кілька книжок із сховища, яке ми щойно бачили. Там написано багато мудрого. Книги потрібні мені, щоби зробити ці покої такими, як у Казковій Країні, де править султан.

Сміх Хизира довго відбивався відлунням у білих стінах з куполами.

— Бери собі усі. Усі до одної. Вони твої.

Кам’яна підлога хитнулася під ногами, а слова ці ще довго звучали у вухах. «Вони твої. Усі до одної». Відтоді зник його сон. Зранку до вечора Лук’ян керував роботами, вимагаючи у Сінана нових людей, які мали бути вмілими ремісниками. У супроводі чотирьох слуг ходив у невільничі ряди, вишукував тих, хто умів не лише робити руками, а й думати головою, і забирав їх до палацу. Ніхто не смів перечити Шейтан-бею. Сонячний годинник почали зводити у перші ж дні. Задній двір було відведено під майстерню, де, не гаючи часу, будували печі для скла та металів, а думка, що майнула одного разу, викликала тремтіння усього тіла. Щойно його зробили мудіром Салахом. А далі відкривався прямий шлях, щоби стати Абу Хаширом ібн Махді, адже для Лук’яна ця величина була багатьма сходинками вище.

Невже таке можливо? Невже це не сон? Тепер перед ним розчахнуться двері тієї незвіданої країни, і ніхто вже не зможе їх зачинити. Його думка матиме змогу летіти туди, де нема меж, куди сам вважатиме за потрібне її спрямувати.

Коли влягався рух у палаці, він сідав у сховищі й перекидав книжки, відкладаючи окремо ті, що були потрібні вже, з яких можна було черпнути те, чого не знав і чим належало володіти. Їх хотілося прочитати усі й одразу. Та облишивши одну, він розгортав іншу, тішачи себе тим, що для цього ще буде час. Задля життя, що настало тепер, варто було витримати стільки мук і навіть ще більше.

Одного разу під руки трапилася книга з обкладинкою, оздобленою золотом і каменями. Це був Коран. Першим бажанням було відкласти її набік, проте, почавши читати, Лук’ян пропав у ній надовго. Тут ішлося про Бога. Тільки це був інший Бог, їхній, хоча Біблія стверджувала, що Бог один і звався інакше. Одначе Коран також уважав, що Бог один. Де ховалася істина?

За цією книгою він провів кілька ночей, так до кінця і не зрозумівши усього. Далекі роки, коли він крадькома читав Біблію, замулило часом. До того ж сприймало її тоді якесь залякане дитяче єство. Тому зараз ніяк не вдавалося звести кінці між цими різними речами, кожну з яких належало сприймати як істину. Втім, було й багато спільного. Аллах також учив не вбивати, хоча кров не раз текла рікою навколо реїсів, більшість із яких молилися йому щоранку та щовечора.

Геть заплутавшись, Шейтан-бей залишив цю книгу. Справи у палаці просувалися, і Сінан, перебуваючи тут час од часу, лишався задоволений. До нового управителя було приставлено для охорони загін з десятка реїсів. Вони мали бути поруч завжди, коли Лук’янові доводилося виходити за межі палацу. Щоранку, прийшовши, вони вклонялися Шейтан-бею, і день починався з вправ із шаблею та кинджалом, до якого привчив де Агостіні. За ці роки Лук’янове худе тіло, що його хилив вітер, стало міцним та жилавим. Руки й ноги, тверді, наче мотузки, робили його рухи миттєвими. Він бився з одним на вибір, потім із двома, далі з трьома. Їхні думки та випади легко вгадував і читав наперед. Та коли виснажувався, закінчувалося тим, що його таки затискали в кут і відбирали зброю.

Усі десятеро були берберами, й одного разу Лук’ян завів з ними мову про те, чого так і не зміг зрозуміти. Вони ніколи не читали Корану, бо не знали грамоти, а розуміли усе це по-своєму, запам’ятовуючи проповіді мулли. З’ясувати з ними таке було неможливо. Щойно мова заходила глибше, вони губилися. Такими були усі без винятку реїси-бербери. А Сінан народився юдеєм, тому встановити істину за допомогою цієї, без перебільшення, розумної людини також не виходило.

Одного ранку Сінан прибув до палацу стурбований. Оглянувши здобутки Шейтан-бея, не сказав нічого.

— Ти невдоволений, мудрий Сінане? — запитав Лук’ян. — Останні дні мені довелося, кинувши усе, прочитати кілька книг, щоби зрозуміти, як можна укріпити Хальк Аль Ваді. Ця фортеця охороняє протоку до бухти, але саму її не охороняє ніщо. І якщо ворожі кораблі підпливуть ближче, то зможуть обстрілювати фортецю з гармат. Невірні володіють дуже потужними гарматами. Але я придумав, як захистити Хальк Аль Ваді.

— Ти добре зробив, Шейтан-бею, — мовив Сінан. — Проте схоже, на це ми вже не маємо часу. Кораблі володаря невірних Карла уже на шляху до магрибського берега. Щойно припливли дві венеційських галери, про які вів мову Хизир. У Венеції союз із османами. І ми піддані султана. Тож більше не будемо нападати на венеційські галери. Вони припливли на перемови і попередити. Флот, який зібрали невірні, не має числа. Хизир іще не повернувся. Мусимо зустрітися з ними. Збирайся. І будь пильним. Венеційці ніколи мені не подобалися, бо вони хитріші за юдеїв.

Не гаючи часу, обоє прибули на головну галеру посланців, які поводилися цілком дружньо. Капітан Віченцо дозволив піднятися на борт усім, кого вважав за потрібне взяти Сінан. Поруч застигли напоготові галери реїсів, тож дбати про власну безпеку було зайве. Кораблі венеційців відрізнялися від тих, що будував Хизир, і Лук’ян одразу ж почав розпитувати про таке одного з капітанів, який найбільше розумівся на цьому. Особливості мали будова та розташування вітрила, встановлення гармат, хоча це були також гребні кораблі. На веслах у трюмах сиділи полонені бедуїни.

Шестеро учасників перемов влаштувалися у капітанській каюті на кормі. Головне, для чого припливли посланці Венеції, полягало в тому, аби попередити союзника щодо початку походу об’єднаних сил християн на Туніссу й запропонувати надати гавань біля берегів Венеції для кораблів капудан-паші. Венеційські мореплавці вважали протистояння силам імператора безглуздим і радили Хизиру вивести з-під удару свій флот, щоби зберегти його.

Такого Сінан одноосібно вирішити не міг, тож надовго засів з обома капітанами. Лук’ян у супроводі десятьох реїсів вирушив на іншу галеру, щоб оглянути її будову та озброєння. Спілкуючись із Марком, він почав розуміти латину і навіть прочитав кілька книжок цією мовою, в яких уздрів користь, тому де Агостіні залишився із Сінаном, котрий ні слова не розумів із мови венеційців.

Шейтан-бея супроводжував капітан другої галери, який несподівано зник, залишивши його з монахом у довгій рясі, котрий і раніше постійно товкся поруч. Те, що розповідав святий отець, сприймалося цікаво. Можна було довго слухати про країну, в якій той жив, її устрій, науки та мистецтво. Часу було вдосталь, і Лук’ян засипа́в його питаннями, котрі цікавили неймовірно. Отець Бруно виявився метким співрозмовником. Й усе, що він говорив, легко вкладалося у голову, а головне — доводилося вагомими підтвердженнями.

Ця людина, будучи християнином, не мала ворожого ставлення до людей іншої віри й мріяла про одне — мир для усіх. Він засуджував імператора невірних — могутнього Карла Габсбурґа за вирішення усіх питань способом кровопролиття і доводив, що є протилежна сила — сила добра, Свята Церква. Лук’ян уперше дізнався, що у Вічному місті Римі владу над усіма вірними християнами здійснює Папа — свята людина, намісник Бога на землі, який є прихистком для всіх, хто страждає і хоче миру.

Хлопець слухав із роззявленим ротом. І зараз перед тим, хто ще учора вважав, що досягнув найвищого блага, відкривалося ще щось — незрівняно більше, нове, справжнє. Отець Бруно розповідав довго, адже бачив, наскільки цікавить це співрозмовника, який насилу згадував часи свого життя у світі Христа.

Зранку посланці прибули до берега, й Сінан прийняв їх у палаці Аль Джумхарі ат-Тунісси. Гостей пригощали, а Лук’ян мав нагоду продовжити спілкування з отцем Бруно, до якого тягло з неймовірною силою. Однак десь усередині постійно відчувалася незрозуміла пересторога. Чому? Можливо, через те, що за ці роки таки зумів пустити до свого серця Аллаха і тепер у глибині душі вважав невірним того, хто розповідав настільки протилежне?

Усе з’ясувалося на третій день, коли реїси знову піднялися на венеційські галери. Сінан повідомив гостей, що надіслав гінців до Каїрвана, проте очікувати їхнього повернення належить не раніше третьої доби. Чекати посланці більше не могли. Останні години, проведені з отцем Бруно, прояснили усе. Прощаючись, той закликав Лук’яна повернутися назад, до свого Господа, обіцяючи йому місце у справжній Обителі. Щоправда, для цього належало зіслужити службу. На думку Бруно, у світі існували два осередки зла, через які й точилося усе жахливе. Ними були імператор Карл та Хизир. Обох належало знищити. Йому пропонували умовити володаря реїсів плисти до берегів Венеції, а там, виконавши цю місію, заслужити схильність Папи та вічну милість Господа.

Усе стало на місця. Лук’ян згадав халіфа Мухаммада Аль-Хасана, який також був намісником Аллаха, виконавцем його волі на землі, втім, не йшов дорогою, що вказав Всевишній, та не боявся бути за таке покараним. У цій обителі також жадали зради та крові й при цьому не боялися гніву Господнього.

Повертаючись на берег, усі троє були стурбовані, кожен своїм. Сінан і Марко — від важкого передчуття нових випробувань. Лук’ян — розчарований тим, що те нове та незвідане, до чого довелося торкнутися, розвіялося, наче вечірня веселка, до якої забаглося підплисти.

— Мене намагалися схилити до вбивства Хизира, — промовив Шейтан-бей, коли човен підпливав до берега. — Вони вважають його причиною усього злого, що відбувається навколо моря. Сподівалися мені це довести і заклика́ли послужити Господу невірних. Три дні отець Бруно намагався переконати мене.

Ніхто не здивувався.

— Зі мною простіше, — знизав плечима де Агостіні. — Спробували просто купити. Золотом та поверненням титулу в Неаполі. Ось, — він витягнув цидулку, — лист від маркіза де Васто, мого старого друга, з яким тепер є нагода зустрітися у битві.

— Король Карл ніколи не змириться з існуванням ще одного Аль-Джазаїра в себе під носом, — резюмував Сінан. — Тепер для нього перерізані усі торгові шляхи на Схід. Після втрати Аль Джумхарі ат-Тунісси море не належить йому. Скоро він опиниться тут.

Деніел не полюбляв переривати розпочату справу, й коли це доводилося робити з тих чи інших причин, ставав дратівливим та злим. Ось і тепер він ходив поміж селян, привезених із Вейзен-Торна, вичитуючи своїм помічникам за прорахунки.

— Ти, Ганзе, відповісиш мені за кожного, хто прийшов із тобою. Нехай тебе я знаю, хоча не дам голову на відсіч за те, що не повинен ти вчудити, коли ніхто не стоятиме над головою. А от люди твої — пильнуй. Тебе вішатимуть, якщо хтось із них виявиться ворогом.

— Що ви, мастере Деніеле, Господь з вами! — божився той. — Усі наші, селяни. Усім треба родини годувати!

— Годуватимуть, — перебив його Деніел. — Два талери на тиждень. Обідатимуть із нашими. І дивися мені.

Присланий од брами жовнір почав пояснювати настільки плутано, що Данило закипів наново.

— Говорити навчися! Сторожа повинна доповідати швидко та зрозуміло. Я вчив тебе — що, коли і де — три речі! Перша!

— Вози з мандрівним театром приїхали! — перелякано вигукнув той.

— Друге! — скомандував Деніел.

— Щойно!

— Третє!

— Біля внутрішнього мосту!

— Хто пустив?! — визвірився Данило.

— Так… зовнішні ворота щодня відчинені. За вашим наказом!

— Для тих, кого знає сторожа! Для селян, котрі везуть до замку харч! Для городян, яких вартові бачили і знають!

Кулак його товк у голову жовніра кісточками пальців, забиваючи кожне слово так, що мало триматися довго.

— Хто знає цих?

— Ви, мастере Деніеле…

— Хто сказав?

— Вілфорт. Він бачив…

Вийшовши на зовнішню галерею, Деніел глянув униз. Троє критих возів з розмальованим верхом зупинилися перед мостом через рів. Той, хто тримав коней за поводдя, був невеличкий на зріст, горбатий і мав одяг блазня та дворогу шапку із дзвіночками.

— Мастер ван дер Молен прислав до вас. У неділю День усіх святих, він казав, що ви…

Зійшовши донизу, Деніел розраховував побачити Уолвута, але це були інші артисти. А в блазневі одразу впізнав того, хто подавав жердину дівчині, яка танцювала на канаті та яку він, Данило, врятував.

— Нехай вийдуть усі, — наказав Деніел.

Вона стояла поруч з іншими, й у довгій сукні вже не виглядала такою маленькою, як торік на площі. Її довге біляве волосся спадало по плечах з-під біленької накидки, роблячи цю дівчину неймовірно привабливою. Вона усміхнулася, й усі вклонилися, після чого старший попросив дозволу показати святкову виставу в замку.

Данило мимоволі зм’як і, обдивившись усі вози, мовив:

— Нехай. Залиште сторожі усю зброю. Її віддадуть вам згодом. Тут, у замку, вас не скривдить ніхто.

— А ви прийдете подивитися, мастере Деніеле?

Вона підійшла, мило схиливши голову, і дивилася на нього, чекаючи відповіді.

— Я мав би на це дивитися, — відповів Деніел, — бо наглядаю за усім, що відбувається в замку. Мої очі повинні бути скрізь. Але, кажучи по правді, цього я не хотів би споглядати.

— Чому? — не зрозуміла вона.

— Неприємно думати, що ти можеш упасти і забитися або скалічіти, як оцей ваш блазень.

— Нічого не поробиш, — посміхнулася вона. — Цим заробляю на життя. А ви охороняєте замок і також можете загинути від руки ворогів. Але ж не думаєте про це.

— Справді, — погодився Данило. — Що є, то є. Але не знаю, що тобі відповісти. Просто неприємно, коли уявляю. А те, що сталося на площі у Гронінґені, згадував не раз.

— То приходьте, — запросила вона. — Хто ж мене зловить, якщо…

— Не верзи дурниць, — обірвав її Данило. — Краще йди, відпочинь з дороги, щоб ноги не тремтіли. Вас нагодують, я накажу.

Свято справді вдалося. У зовнішньому дворі замку позбиралося чимало люду. Вистава тривала аж до темряви. Мандрівна трупа складалась із сімох артистів, і вони вміли робити усе — жонглювали булавами, стрибали, перекидаючись через голову, ховаючи у коробці одне, витягали потім зовсім інше, а від вистави кумедних ляльок усі глядачі трималися за животи.

Час минав, а вона не з’являлася. Ні, канат давно натягли між балконом та боковою стіною, а Лізбет, саме так звали артистку, брала участь у багатьох інших номерах. Данила починало охоплювати занепокоєння. Що це могло означати? Байдуже спостерігаючи привезені дива, він пильно стежив за тим, що відбувалося навколо, й зітхнув із полегшенням, не побачивши чергового разу дейхграфа на своєму балконі. А на його запитання ван дер Молен відповів, що гер Йоганн пішов до відпочивальні.

Тепер нехай веселяться хоч до ранку. Та ось блазень приніс жердину й оголосив коронний номер усього вечора. Натовп замовк, спостерігаючи, як запалюють смолоскипи, а Лізбет скидає сукню, залишаючись тільки у трико. Серце Данила закалатало прискорено. Він озирнувся навколо. Темрява густішала, опускаючись на замок. Як збирається вона потрапляти чобітками на натягнутий канат, якщо нічого не видно? Несамохіть він зробив кілька кроків уперед. Юрба розступалася, пропускаючи командира сторожі. А ось і площа. Зовсім маленька, не як у Гронінґені.

Проте канат був натягнутий вище, ніж там. Він з’єднував балкон із темним кутом, своїм ходом перетинаючи перила внутрішнього мосту. Туди не досягти. Там не зловити. Якщо ноги Лізбет зіслизнуть у тій частині шляху, його спритність виявиться безсилою. А якщо усе це взагалі чийсь хитрий задум? Відволікти його увагу та здійснити чорну справу?

Деніел мимохіть струснув головою, а маленька ручка Лізбет узялася за жердину. Ще трохи — і біді вже не завадиш. Доки не закінчиться це божевілля, він спостерігатиме його, не здатний ні на що. Ні! Балкон залишався порожній, і це означало, що він, і не хто інший, тепер вирішує, що відбудеться у дворі замку, а що ні. Лише один крок — і могутня рука схопилася за ту саму жердину, перетинаючи дівчині шлях нагору. Усі замовкли, дивлячись на них.

— Зупиніться! — промовив Деніел. — Виставу закінчено. Вже пізно. Нехай свято триває, веселіться, люди. А виставу закінчено. Йдіть на задній двір відпочивати, я накажу слугам. Вам заплатять належне, як було домовлено. А цього виступу вже не буде. Сторожа! Відв’яжіть канат!

Розчарування юрби тривало недовго. У казанах на вогнищах варилася їжа, і крики та сміх ще довго лунали навколо, продовжуючи довгоочікуване свято, душею якого тепер був одноногий Вілфорт. Двоє жовнірів водили його скрізь, де наказував старий, бо сам стояти він уже не міг, проте голосу й наснаги мало вистачити на пів ночі.

Перевіривши пости і давши настанови ван дер Молену, Деніел пішов геть. Голова його зовсім не варила, і він тішив себе лише тим, що завтра не доведеться пояснювати геру Йоганну, чому наказав припинити виставу, адже господар замку вже спав.

Самотня постать біля стіни змусила його зупинитися. Це була Лізбет. Вона знову вдягнула довгу сукню з накидкою, але він упізнав одразу.

— Що ти тут робиш? — не зрозумів Данило. — Чому не з усіма? Я наказав нагодувати вас.

— Я не голодна, бо попрацювати цього разу не вийшло. Я ж нічого не робила. А прийшла запитати вас. Мастере Деніеле, чому ви наказали припинити виставу? Може, це зухвало з мого боку, пробачте, будь ласка.

— Пізно було. Вже сутеніло.

— І що, ви переживали, що я зірвуся? — вона засміялася. — Та внизу палало вогнище. Ви знаєте, як добре видно канат під ногами, коли унизу вогонь? А як гарно виглядають смолоскипи в руках акробата, якщо робиш сальто у темряві? Ви багато втратили.

— Ні, ти помиляєшся, — інтонації його залишилися байдужими. — Крім тебе, натягнутий канат мав бачити ще й я, адже його прив’язали до балкона. А для мене канат уже сховала темрява. Моя робота — охорона замку. Втім, я справді переживав, що ти можеш впасти, а отже, дивитися по сторонах не міг. Тому припинив.

— Он воно що… — зрозуміла дівчина. — А я вважала… Гаразд. Але у мене до вас ще одне прохання. Ви ж тут живете? Я підготувала виступ лише для вас. І якщо ви запросите мене ненадовго, то хотіла би показати його вам. Запросіть мене, мастере Деніеле.

Він розгубився. Ця схожа на ляльку дівчина говорила інакше, ніж усі жінки. Та водночас підозрілі думки самі полізли до голови. Наука Кунрада не забувалася, і розповіді про жінок, руками яких іноді можна зробити більше зла, пригадав одразу. Та Лізбет, схоже, уміла читати чужі думки. Вона тихо розсміялася й підійшла ближче.

— Лицарю, ви дуже обережні, я розумію. Але в мене нема зброї. Обшукайте мене. Або накажіть зробити це вашим жовнірам.

— Гаразд, — мовив Данило, відчуваючи, як кров починає бити до його ясної голови, адже досі не пригубив жодного кухля. — Ходімо.

— Ні, — зупинилася Лізбет. — Так не піду. Вам буде незручно. Будете думати, ніби я щось ховаю. Будь ласка.

Вона підняла руки і стала зовсім близько.

— Сміливіше!

Не упізнаючи сам себе, Данило поклав долоні на її тонку талію і перейшовся догори, намагаючись не стиснути тендітне тіло. Воно було пружким і водночас ніжним. У голові стукало так, наче серце на якийсь час перелізло туди, а подих почало перехоплювати. Такого не траплялося жодного разу за відвідування корчми Рассмуса. Руки його перейшлися донизу, обхопивши її стрункі ніжки, які вміли творити дива на канаті, а потім сягнули під сукню. Він стояв на колінах, тримаючи це диво, інакше не скажеш. Скільки це тривало, невідомо. А потім її тихий сміх витягнув нещасного з прірви, в яку почав падати.

— Ну, ось… Зброї нема. Ходімо. А там я поскидаю усе, аби ти бачив, що нема й отрути. А потім буде вистава. Я дуже хочу. І ти вже схотів, я бачу це.

Відчуття влади над собою цієї маленької жінки важко було витримати. Данило підвівся і, одним рухом кинувши її на плече, швидко пішов повз сторожу внутрішніх воріт.

— Гарного відпочинку, мастере Деніеле! — вклонилися усі троє, та він не звернув уваги.

Вартові перешіптувалися, прихилившись один до одного, озираючись на дебелу постать та не ховаючи хитрих посмішок. І лише коли кроки за стіною вщухли, струснули тишу гучним щирим реготом.

Заходячись од люті, Хизир лупив кулаками в стіл, а крики його мали чути далеко за межами палацу.

— Ніколи! Чуєте, сини віслюків, ніколи я не погоджуся на це! Нехай Аллах виллє на голови наші розпечену смолу, але ніколи не звелю зробити те, що ви кажете!

У кам’яній залі товклося чимало людей. Усі, на кого міг спертися старий реїс, усі, кому довіряв і знав, що не зрадять у важкий час. Вони мовчали, чекаючи, коли мине гнів володаря.

— Хизире, — нарешті мовив Сінан, — не останній день нам жити тут, а Магриб великий. Увесь магрибський берег — дім для реїса. Чого досягнемо ми, залишившись у цій пастці? Наші швидкі галери щойно повернулися. Ти говорив з реїсами, які бачили ворога. Їм нема числа. Усі невірні зібралися докупи, щоби знищити нас. Хіба вгодно буде Аллаху, якщо це станеться?

— Не намагайся, хитрий юдею, викрутити по-своєму. Ми не бігтимемо звідси. Я — капудан-паша османської імперії. І не втікатиму від невірних, скільки б їх не припливло. Тут наша земля, земля Аллаха. Ми збудували укріплення і триматимемося до кінця. У нас є військо. Еміри вже збирають сили. Наші галери стоятимуть у бухті, куди їхні кораблі можуть потрапити, лише минувши Хальк Аль Ваді. Ми обставимо гарматами увесь берег. Єні-чері захищатимуть стіни. Ніхто не потрапить до Аль Джумхарі ат-Тунісси. Вони попливуть назад, як і припливли, коли закінчаться їжа та вода, бо на березі, куди б не поткнулися, їх нищитиме кіннота емірів.

П’ялі-араб, Сіді-алі та інші мовчали, розуміючи, що перетиснути ватажка неможливо. А ввечері, коли життя у палаці затихло, до покоїв капудан-паші увійшли Сінан та Шейтан-бей.

— Ви ще не зрозуміли, що дурно витрачаєте сили? — наново закипів Хизир.

— Ні, володарю, — мовив Лук’ян. — Дозволь дати тобі пораду. Я не великий мореплавець, не кращий із воїнів, але у шатранджі мені нема рівних, ти це знаєш.

— До чого ти? — не зрозумів Хизир.

— До того, що шатрандж — це також битва. Маленька битва на маленькому полі, битва несправжніх воїнів. Але правила шатранджу створені з правил справжніх битв.

— І що?

— Не можна, йдучи у наступ, лишати незахищеною спину. Той, хто дозволяє це собі, програє. Треба залишати запасні сили та позиції, куди можна відійти, якщо супротивник виявиться сильніший.

— Говори прямо, — наказав капудан-паша.

— Повелителю, ти відмовився відвести галери до берегів Венеції, щоби врятувати їх.

— Так, це наші сили. І вони мусять битися з невірними, а не рятуватися, інакше не переможемо.

— То накажи відвести хоча б дванадцять із них до бухти Бізерти. Поки що це ще можливо. За день-два кораблі невірних підійдуть до берегів, і вони це бачитимуть. Зараз ще ні. Відведи туди дванадцять кращих галер. У тебе їх вісім десятків. Якщо забрати дванадцять, сил суттєво не зменшиться.

— А для чого? — не зрозумів той. — Що вони робитимуть у Бізерті?

— Чекатимуть. Якщо ми переможемо, то не робитимуть нічого. А якщо ні, то в останній день перед тим, як невірні візьмуть Аль Джумхарі ат-Туніссу, ми залишимо місто і через пустелю прямим шляхом дійдемо до Бізерти, а там сядемо на них.

— Ти перечитався своїх книжок і втратив половину розуму! — визвірився Хизир. — Невірні йтимуть уздовж берега. Перше, що вони зроблять, — спалять ці галери, а потім підуть далі.

— Володарю, вони не побачать їх, — закрадливо почав Лук’ян. — Бо ми сховаємо галери.

— Де? У морі?! Там голий берег!

— Саме у морі, володарю. Не гнівайся. Ми їх затопимо. Зробимо невеличкі отвори у днищах і затопимо усі поблизу берега. А щогли перед цим знімемо. Щогли, весла й гармати можна загорнути у піску на березі.

— А потім?

— А потім, якщо буде потреба ними скористатися, ми витягнемо їх, встановимо щогли з вітрилами на місце і попливемо.

— Як ти збираєшся підіймати їх із дна? — не зрозумів Хизир.

— Накажи завтра зранку затопити будь-яку галеру поблизу берега, і п’ять десятків реїсів піднімуть першу з них від сходу сонця до полудня. А до заходу усі до останнього судна гойдатимуться на хвилях.

— Володарю, — мовив Сінан. — Накажи затопити галери. Шейтан-бей мовить добре. Послухай своїх вірних людей. Якщо ми справді воїни Аллаха, то не варто залишати його зовсім без війська, бо сонце ще не загасне навічно, а невірні прийдуть нові.

Хизир мовчав, думаючи про своє. Погляд його впирався у безмежну далечінь, де цієї ночі навіть не світили зорі. Й думки бейлербея морів були чорні, немов вона.

Розсікаючи непривітні хвилі холодного Північного моря, «Свята Еліза» хутко йшла правим галсом на чолі невеличкої флотилії здовж узбережжя, яке вузькою смужкою майоріло по лівому борту. Хвилі підносили корабель, і, злітаючи вниз, він врізався у білі гребені, здіймаючи бризки до самого бушприта, прикрашеного вирізьбленим погруддям тієї, хто став для нього морською богинею.

Троє флюїтів тримали курс на південь уздовж західного узбережжя, день у день наближаючись до протоки Джабал-Тарік, за якою відкривалося тепле Середнє море з купою островів, котрим, за свідченням Деніела, не було рахунку.

Та погляд суворого шкіпера увесь час тягло на протилежний бік, куди щовечора ховалося сонце, звідки прилітав вітер, приносячи через нескінченні морські простори невідомий запах далеких земель. Туди й лише туди Йоганну ван Герсту хотілося плисти понад усе. Втім, у секретері капітанської каюти покоївся не той папір, який дозволив би дивним кораблям, що за такого шторму упевнено сиділи, наче качки, у воді, взяти курс на захід. Інший патент, щоправда, також за підписом Карла Габсбурґа, свідчив про те, що його флотилія з трьох суден волею імператора спрямовується у води Середнього моря як каральна експедиція для знищення англійського капера, розбійника Ханса ван Герста на прізвисько Джоні, ворога іспанської корони.

Саме ця грамота давала трьом голландським флюїтам право безперешкодного проходу Джабал-Таріку та подальшого перебування у тих водах. Йоганн розумів увесь ризик експедиції, як і примарність своїх шансів на успіх, але зупинитися вже не міг. Життя у Гронінґені й тиняння між численними дамбами перетворилося на кару, адже думки про Новий світ доїдали його неспокійну голову та неприкаяну душу.

Війська ненависного Карла Габсбурґа на цей час заполонили Фландрію та більшість ще колись вільних північних земель, перетворивши їх на іспанські провінції, тому діяти проти волі імператора не виходило ніяк. До того ж, кілька найнятих за наказом ван Герста шпигунів, які зуміли повернутися з Австрії та Лотарингії, привезли невтішну звістку.

Супротивник Деніела у Коніксберзі Гатило сказав правду. Міхель Хлінскі, його кривдник та ворог, який понад двадцять років тому, залишивши службу в покійного нині імператора Максиміліана, повернувся до двору польсько-литовського короля, звідки походив як вельможа, невдовзі зчинив заколот проти свого сюзерена і був розбитий королівським військом. Рятуючись од гніву Жигимонта, кнезе Міхель присягнув на вірність правителеві далекої Московії, що воювала з Литовсько-Польським королівством, та перейшов на бік ворога. І вже там, набувши високого стану, внаслідок знову ж таки інтриг між наближеними, був ув’язнений.

Та й це ще було не все. Небеса таки намагалися тримати бік нещасного дейхграфа, проте виявилися безсилими. Останні роки свого життя попередник Карла Габсбурґа, великий імператор Максиміліан, вів перемови з московським царем Василієм щодо викупу свого улюбленця. Таким чином Міхель Хлінскі, або, як називав його Деніел, «князь Глинський Михайло», міг повернутися до середовища цісаря, а отже, опинитися у межах досяжності. Міг. Та як, виявилося, до успіху перемови не привели. Володар дикої країни не послухав наймогутнішого монарха Європи, тому кнезе Міхель Хлінскі досі залишався ув’язненим у далекій та недосяжній Московії, а отже, надійно захищеним від його справедливого гніву.

Саме ця неприкаяність і змусила дейхграфа ван Герста відіслати нове прохання до іспанської корони, а відповідь цього разу не забарилася. Й у випадку успіху йому обіцяли дозвіл на спорядження іншої експедиції — тепер уже у Новий світ, де нещасний сподівався таки знайти для себе нове життя.

Увесь цей час поруч із ван Герстом залишалася ще одна людина, якій довелося розпрощатися з мріями. Життям Деніела стали зброя і загін. Відтепер, куди б доля не закинула дейхграфа Гронінґена, поруч був кремезний воїн, здатний допомагати в усьому. Загоном, чисельність якого зросла удвічі, й надалі командував ван дер Молен, проте Деніел стояв над ним. Коли ж вони обоє з ван Герстом долучалися до мирної справи, ці руки з неабиякою наснагою робили все.

Море не бажало миритися з тим, що фризи відхопили у нього землі. Рік у рік зростав рівень води у прилеглих до берега заболочених місцинах, куди під час бурі накочувалися непривітні хвилі. Тому щороку багато зусиль витрачали на підсилення системи дамб, за які ван Герст відповідав перед радою міст та регентом. І не хто інший, як Деніел одного разу спромігся зробити те, до чого досі не додумався жоден із його радників.

А коли було остаточно прийняте рішення вирушити на пошуки Джоні, знову виникла необхідність переобладнання флюїтів, які напочатку готували, щоби плисти через океан. Тепер їм не загрожували величезні хвилі Атлантики, а потреба завантажувати трюми доверху зникла сама собою. Натомість кораблі мали стати легкими і здатними на швидкий маневр, не втративши при цьому боєздатності.

Вони днювали й ночували на флюїтах усі троє — ван Герст, Деніел і старий Вілфорт, який, згадавши молодість, зголосився плисти на південь як головний канонір. Гармати зняли з верхньої палуби, збільшивши таким чином стійкість та полегшивши хід. Вітрил додали, а руками Деніела на носі флагмана за спиною святої Елізи постало справжнє гарматне диво, керувати яким міг лише він.

Саме тут, на обгорнутому вологою нічною темрявою флюїті з назвою «Свята Еліза», у шкіперській каюті, коли Вілфорт захропів після келиха рому, й довелося Данилові почути стару історію, яку, мабуть, уже давно забули всі її учасники, крім гера Йоганна.

…Землі вільнолюбивих фризів, які віддавна заселили північне узбережжя поруч із фламандцями, з котрими торгували споконвіку, завжди не давали спокою сусідам із півдня й заходу. І чергова спроба саксонського курфюрста Альбрехта, яку підтримав великий імператор Максиміліан Габсбурґ, цісар австрійський, дід теперішнього Карла Іспанського, увінчалася успіхом.

Місцина, в якій зійшлися два війська, була розташована неподалік прибережного містечка за стінами замку старого барона Андбергена, який недавно таки уклав шлюб між своєю донькою — Елізою Андберген та сином дейхграфа Гронінґена — Йоганном. Нижче походження сусіда — вихідця з Британії — довго було перепоною до щастя молодих, та зрештою барон погодився. Однак ідилія тривала недовго — почалася війна. Північні міста об’єдналися у боротьбі з ненаситним Габсбурґом, і напочатку успіх був на їхньому боці. Імператор Максиміліан був розбитий та потрапив у полон до фламандців.

Але невдовзі саксонський курфюрст Альбрехт, його вірний підданий, пішов з військом на фламандські землі та обклав Брюгге, де був ув’язнений імператор. Володаря Альбрехт зумів звільнити. Назад військо імператора йшло через землі фризів, які досі противилися його владі.

Бій був запеклим. Воїнство курфюрста зав’язло у болотах, не здатне обійти фризів, які вдало обрали місце битви. Кілька разів кіннота принца Альбрехта, якою командував чужоземний воїн з литовських земель, названий за швидкість Крилатим Лицарем, намагалася здійснити флангові маневри, щоб ударити ззаду. Важко озброєні вершники стрягли у болоті, втрачаючи сили та віру в перемогу. Усе йшло до відступу.

Та коли курфюрст уже готувався командувати про відхід, Крилатий Воїн, згуртувавши кінноту, повів її просто на гармати фризів. Небагато саксонських лицарів залишилося живими, проте вони зламали непоступливу оборону ворога, і тоді розлючений чужоземець повів лотаринзьких найманців на замок, який не мав чим боронитися, бо всі воїни вийшли на битву.

Поранений Йоганн потрапив у полон, а коли був підписаний мир з імператором і бранців відпустили, виявилося, що замок зруйновано, а на мешканців, барона та його доньку чекала страшна смерть. Відтоді, оплакавши дружину, молодий ван Герст уже не думав ні про що, крім помсти. І ставши підданим великого цісаря Максиміліана, імператора Римського, звинувачував іншого його слугу — кнезе Міхеля Хлінскі у нешляхетному вчинку — вбивстві барона, вимагаючи двобою як засобу вищого суду.

Та ворог уже повернувся до двору іншого монарха, і почалася тяжба не на один рік. А потім помер імператор Максиміліан. Риси обличчя гера Йоганна загострювалися, а язик ставав зовсім неслухняний, і він гатив кулаком у стіл, коли розповідав цю сумну історію, від якої не отямився досі.

— Кнезе Міхель — могутній воїн, — насилу промовляв Йоганн, — і, напевно, у цьому двобої на мене чекає смерть, та я прагну його досі.

Лише при наближенні до грецького узбережжя Деніел побачив, що слід од цієї розповіді остаточно зник з обличчя його господаря. Усе пояснювалося просто. Острови тепер виднілися кругом — ближче й далі, а попереду були нові. І на якомусь із них ховався Ханс.

Гіос Данилові вдалося знайти лише за місяць блукань. Розділившись на дві групи, флюїти дрейфували між островами, яким справді не було числа. Серед зовсім невеликих траплялися й такі, що їх насилу обпливали за день. Та на усіх скелі здіймалися просто з пінистих хвиль. Глибина давала чужинцям змогу підходити на флюїтах близько до берега. Капери залишили острів. Бухта, де завжди стояли їхні галеаси, виявилася порожньою.

За ці роки Гастос ще більше висох та постарів і твердив, що Джоні зник іще восени. Те саме, наче змовившись, в один голос повідомляли усі мешканці Гіоса.

Йоганн лютував. Колишніх каперів, які полишили своє ремесло, кілька днів виловлювали по всьому острові. Збагнувши, у чім річ, вони розбіглися, наче миші, позалазивши у найвіддаленіші закутки, ховаючись у розщілинах та гротах. Не всім удалося вціліти. Пам’ятаючи колишнє, дехто з греків видавав своїх кривдників.

Спіймати вдалося шістьох. Їхньою стратою керував Ван Герст. Імператорський патент розв’язував йому руки. Нещасних вішали по черзі, й кожен наступний мав годину, аби виказати місце перебування колишнього ватажка. Тому троє останніх почали клястися, що знають, де заховався Джоні. Їх розтягли по різних місцях, де гер Йоганн власноруч допитував кожного.

Їхні відомості різнилися. Усі вказували різні острови, до кожного з яких дістатися можна було не швидше, як за місяць-другий. Вочевидь, у передчутті близької смерті нещасні просто тягли час, сподіваючись на втечу або якесь інше диво.

Деніелові насилу вдалося переконати дейхграфа не вбивати Гастоса та не кривдити мешканців острова. Він доводив, що життя з каперами не було солодким для греків, і кожен з них щодня молився, аби ті залишили острів, тому жоден не тримав би у таємниці місце перебування розбійників. З іншого боку, ще дивнішим виглядало б, якщо Джоні повідомив би комусь напрямок свого плавання, не кажучи вже про місце.

І капітан вирішив дослухатися. Тепер Гастоса тягали за собою скрізь, а в розмові наодинці Данило таки втокмачив старому, що непроханим гостям краще допомагати, і тоді їхнє перебування на Гіосі не буде тривалим.

Плавання до островів, що вказали колишні капери, нічого не дало. Деякі з них виявилися безлюдними, на інших ніхто навіть не чув про Ханса. Каперів топили там-таки, прив’язавши каміння до ніг. Останній, шостий, довго повзав у ногах своїх катів, клянучись, що знає, як виловити Джоні.

Намагаючись уникнути страти, він розповів, що торік, утративши надію зустріти галеон із золотом Нового світу, Джоні запав на португезів, які також плавали туди. Вивчивши шляхи їхніх караванів, капери готувалися до нападу, а отже, шукати їх належало у західному напрямку, обладнавши кораблі прапорами цієї країни.

Та разом з тим був інший шлях. За свідченням усіх страчених каперів, Джоні ховав скарби на островах навколо Гіоса. Адже упродовж двох останніх років шість разів брав на абордаж галеони гішпанів, і стільки ж разів на острів прибували венеційські галери, які купували товар. Тож тут було багато чого заховано, і Ханс мав повернутися. Отже, другий шлях полягав у тому, щоби просто чекати, спостерігаючи за підходами до бухти.

Йоганн замислився. Жоден із цих шляхів його не влаштовував, адже не обіцяв швидкого успіху. В нестримній люті він кидався з кінця в кінець острова, погрожуючи зрівняти усе із землею. Думка, що на всьому Гіосі не може не знайтися бодай однієї людини, котра знає про місце перебування Ханса, їла його.

І ця людина знайшлася. На двох найближчих островах за наказом Деніела було виставлено варту, яка вдень та уночі оглядала підходи до бухти. Одного ранку посильний, вискочивши з човна, наче обпечений, повідомив, що у напрямку бухти пливе галера. Вивівши два флюїти на протоки, ван Герст наказав чекати. Він молився, щоб це виявився Ханс.

На галері, що йшла повним ходом на веслах та вітрилах, добре знали, куди пливуть. Стукіт барабана долинав іздалека, два ряди її весел справно пінили воду, а підняті вітрила роздував ранішній бриз.

— У них лоцман, мілорде, — впевнено промовив Вілфорт, спираючись на гармату. — Ми свого часу не пливли тут настільки сміливо. Не знаю, чи є на галері ваш брат, але хтось її спрямовує, знаючи фарватер.

— Схоже на те, — похмуро відповів Йоганн.

Огинаючи зі заходу Гіос, вони минули вхід до бухти і лівим галсом обійшли мис, спрямовуючись далі. Лише тоді Йоганн дав команду ставити усі вітрила. «Свята Еліза» вийшла з північної протоки напереріз, перегородивши шлях. Ворог відповів цілком зрозумілим маневром — галера, стишивши хід, стала на правий борт, звільняючи порти гармат. Але відразу ж із бухти Гіоса позаду неї вийшов другий флюїт. Усі подальші спроби прибульців тепер не мали сенсу. Непрохані гості мали бути розстріляні з двох кораблів, вогнева міць яких набагато перевершувала можливості супротивника.

На щоглі галери підняли білий прапор.

У шлюпці, що підпливла до «Святої Елізи», двоє сиділи на веслах. Третій стояв на кормі. Білий плащ із хрестом ховав багаті обладунки. Високий та худий, він суворо дивився на грізних нападників, і в очах його при цьому не було страху.

— Хто ви і за яким правом затримуєте нас? — запитав цей воїн. — Відповідайте і звільніть шлях іменем імператора Карла Габсбурґа Іспанського!

— Чим підтвердите своє право затулятися іменем імператора? — запитав у відповідь ван Герст.

— Нам не треба його підтверджувати, — пролунало з човна. — Наш прапор говорить за все. Ця галера належить ордену Святого Іоанна, який вірно служить імператору та Риму, і якщо ви не розбійники, негайно звільніть шлях.

— Ви можете назвати своє ім’я та піднятися на палубу, — подумавши, мовив Йоганн. — Вам покажуть патент за підписом Великого Імператора Карла Габсбурґа, згідно з яким моя флотилія патрулює ці води у пошуках англійського капера Ханса ван Герста на прізвисько Джоні. Тому ваше судно оглянуть мої люди. Лише тоді ви плистимете далі.

— Це нечувана зухвалість! — вигукнув той. — Лицарі Святого Іоанна не потребують імператорських грамот. Нас знають усі!

— А я не знаю, — відповів Йоганн ван Герст. — Тому прочитайте імператорський наказ і скоріться. Інакше ваша галера буде розстріляна.

— Ви справді не знайомі з мальтійськими лицарями, — засміявся перемовець. — Ми підемо до дна разом.

— Навряд чи, — відповів дейхграф. — Порахуйте гармати. Ви схожі на досвідченого воїна, тож подумайте добре. До абордажу ви не доживете. Ми не заподіємо вам зла. Перекажіть капітану, що він мусить скоритися не мені, а волі імператора, тож це не принизить його гідність. Я лише виконую свій обов’язок.

Обоє говорили незнаною для інших мовою, та Деніел усе зрозумів. Шлюп повернувся до галери, а невдовзі знову підплив до «Святої Елізи». У ньому було тільки двоє гребців.

— Ми згідні надати своє судно для огляду. Але на вас чекатиме гнів імператора та Його Святості Папи Римського. Ваша зухвалість не залишиться без покарання.

— Молене, візьми загін із двадцятьох жовнірів і перевір це судно, — звелів гер Йоганн. — Двоє нехай увесь час залишаються біля бушприта, щоб я бачив. А цим перекажи: щойно вони зникнуть — ми відкриємо вогонь.

— Мілорде, — вигукнув Деніел, — дозвольте мені! Нехай ван дер Молен залишається біля вашої милості, а я піду. Я довго жив з каперами і знаю їхні звички, чую їх за милю. Тут таки нечисто. Вони пливуть до Гіоса, наче щось тут забули. Я пам’ятаю в обличчя багатьох. Мені треба туди.

— Нехай, — подумавши, відповів шкіпер. — Але будь обережний.

Шлюп добряче гойдало, проте низька посадка мальтійської галери дала змогу Данилові схопитися за борт і тримати, поки жовніри дерлися по кинутому трапові на її палубу. Всі без винятку за його наказом вдягли обладунки, і це означало, що у разі сутички жоден не вистрибне за борт. Сам він піднявся на палубу останнім.

Лише тепер вони зрозуміли, куди потрапили. Воїни, які їх оточували, стояли мовчки у повному бойовому вбранні, а статура та вираз облич свідчили, що люди ці звикли проводити життя у постійних боях. Той, який плавав до «Святої Елізи», також був тут.

— Я помічник шкіпера «Святої Елізи» Деніел, — промовив Данило. — Ми не бажаємо битися з вами. Дозвольте нам оглянути судно, і ми розійдемося, не заподіявши шкоди один одному.

Непривітні мальтійці не бажали називати своїх імен. Високий у плащі вказав рукою, і загін Данила рушив уздовж палуби. Відразу ж два десятки воїнів з галери пішли слідом. Тримаючи напоготові арбалети, вони не відставали ні на крок. Решта залишилися біля бортів. Кожен із жовнірів також тримав зброю напоготові, добре розуміючи, що у випадку сутички вижити навряд чи вдасться.

Галера була новою. Дошки палуби та бортів ще не порепалися від сонця та морської води, зовні не понаростало водоростей, які не раз жмутом волочилися за старим кораблем, сповільнюючи його хід. Будова судна мальтійських лицарів відрізнялася простотою, і сховати щось тут було важко. Під палубою починався трюм, у якому на веслах сиділи гребці, переважно полонені бербери, про що красномовно свідчили їхні обличчя та бронзовий колір шкіри. Лише кілька з них нагадували християн.

Обходячи їхні ряди, Данило роздивився кожного. На кормі було відгороджено невеличкий відсік, де, вочевидь, складали різний крам. Він виявився майже порожнім. Одначе від погляду Данила не сховалися мотки мотузки, мішки, пошиті з грубої тканини, та кілька порожніх скринь. Ще далі були двері до величезної каюти, в якій лицарі, мабуть, спали покотом. Сморід, що стояв кругом, змушував крутити носом, та це мало допомагало.

— Ви задоволені оглядом? — запитав той самий перемовець.

— Ще залишається носова частина, — мовив Деніел, рушаючи туди.

Саме унизу біля носової частини й довелося йому побачити те цінне, чого так прагнув дейхграф. Тут, де борти галери сходилися, утворюючи маленький закуток, валявся прип’ятий ланцюг, а взявши його, Данило побачив свіжі сліди на кайданах. У них недавно когось тримали. Нічого не говорячи, він піднявся через отвір у палубі нагору й обдивився усе навколо бушприта, посунувши двох своїх жовнірів, які ретельно виконували наказ.

Залізний обруч із викуваним кільцем охоплював щоглу бушприта. Ланцюг зняли щойно, бо про це свідчили сліди тертя та відсутність іржі в боковій частині кільця.

— Ви обдивилися корабель, звільніть палубу, — мовив той самий високий лицар.

— Я незадоволений оглядом, — відповів Деніел. — Ви приховуєте в’язня, котрого тримали ось тут.

Спустившись, Данило вказав на закуток.

— Тут є ланцюг. Тут він спав уночі та справляв потреби, це ж видно. А за дня його припинали до бушприта, і він указував шлях. Я хочу бачити цього в’язня.

— Він помер, і зранку його викинули у море. Це були двоє запасних гребців, яких справді тримали на носі. Але гребці часто мруть. Подивіться, біля кожного весла вже нема належної кількості рабів.

Пройшовши між гребцями, Деніел голосно промовив фламандською:

— Якщо хтось мене розуміє, озвіться! Я Деніел, колишній капер, який плавав із Джоні ван Герстом. Тепер служу його братові дейхграфові Гронінґена Йоганну. Ми знаємо, що вас везуть вказати на заховані скарби каперів. Після цього вас не залишать жити. Нам не потрібні скарби. Ми шукаємо самого Джоні. Якщо хтось знає таку людину, озвіться!

Запанувала тиша, а потім біля одного з весел піднявся араб. Йому важко давалися слова чужої мови, та Деніел зрозумів:

— Я плавав з Джоні! Заберіть мене.

Усе сталося швидко. Двоє воїнів з галери підняли арбалети, та цієї ж миті рука Деніела загребла бранця, кидаючи його на підлогу. Задзвенів ланцюг, і стріли вдарили в інших та впилися у дошки борту. Зчинився галас. Гребці зіскакували на ноги, кидаючись у різні боки. До трюму майнув натовп мальтійських лицарів. Жовніри скупчилися навколо свого командира, також піднявши арбалети.

— Схаменіться! — ревів Данило. — Загинемо усі! Без цього бранця ми не підемо!

Той, хто проштовхався крізь натовп, був невисокий на зріст і досі перебував невідомо де. Та Деніел одразу побачив, що саме ця людина тримає тут владу. Лицар здійняв руку, зупиняючи бій, який уже готовий був початися.

— Забирайте його, — промовив незнайомець. — І дайте нам плисти. Але ти залишишся з нами. Коли шлях буде вільний, тебе відвезуть на корабель.

Рух у протоці поблизу Гіоса точився до заходу сонця. Сторони таки зуміли розминутися, і тепер ніщо не заважало галері продовжити рух у тому ж напрямку. Двоє тих самих гребців чекали унизу в човні, й Данило, зрозумівши, що усе минулося й цього разу, взявся рукою за борт.

— Ти відважний воїн, — мовив до нього той самий, який зупинив бій. — Моє імя Робер де Шатьє. Я наближений великого магістра ордену Святого Іоанна. Твоє місце серед лицарства. Якого ти походження?

— Я проста людина з далеких земель, про які ви, Ваша Милосте, мабуть, ніколи не чули. Втім, виховували мене як слугу та воїна шляхетні люди, один з яких був знаним лицарем у Фризії. Тому розуміння, що таке честь, не є для мене чужим. А отже, місце моє біля господаря ось на тому кораблі.

І щойно нога Данила стала на палубу «Святої Елізи», ван Герст розкрив обійми і довго тримав у них свого найближчого та найвірнішого слугу. За цей час араб розповів усе. Упродовж п’яти років він плавав із Джоні, чув про Деніела і знав кілька історій з його участю, що розповіли старі капери. Умар не належав до особливо довірених каперського ватажка і не знав, де той ховав скарби. Нещасний лише тягнув час, сподіваючись обдурити мальтійських лицарів, до яких потрапив у полон під час невдалого абордажу їхньої галери. Він благав про милість і клявся, що не знає місць заховання золота каперів.

Але Йоганна не цікавило золото. Головне полягало в іншому — Умар знав, де шукати Джоні.

Флотилія взяла курс на захід. Ставши на містку, ван Герст глянув на Гіос. Острів залишився позаду невеличким горбком, який мав остаточно зникнути у вечірньому мареві. Йшлося до зими, і непривітний вітер, напинаючи вітрила «Святої Елізи», залазив під вологий одяг. Востаннє глянувши у трубу, Йоганн здригнувся. На високому березі застигла самотня людська постать, яка, здавалося, проводжала їхній караван. Було далеко, але враження, що той, хто вийшов на берег, махає рукою, стало нав’язливим. На мить уявилося, що це Джоні, який, за розповідями усіх без винятку, завжди налітав, наче вихор, і розчинявся невідомо де. Що, як це він стоїть на скелі та сміється, махаючи рукою їм услід?

Йоганну не здалася людська постать. На високому березі Гіоса застиг старий Гастос. Здіймаючи руки до небес, він просив у Всевишнього наслати кару на кораблі, що відпливали на захід. Губи старого ледве ворушилися, промовляючи:

— Скарай їх, Господи! І нехай немилосердний та лютий, чорний, наче ніч, Бора стане знаряддям у твоїх руках.

Наче почувши ці молитви, вітер посилювався і накочував на скелястий берег холодні хвилі. Стоячи лише у подертій сорочці, Гастос не відчував холоду, а задубілі губи його продовжували шепотіти:

— Прийди, Бора, прийди… прийди…

Нашестя невірних було страшним. Зранку, коли марево над морем почало розсіватися, із заходу наблизилися вітрила. Вони захоплювали дедалі більше простору на схід, і здавалося, скоро не залишиться бодай смужки морської далечіні, вільної від них.

Вітрила вражали. Над кожним кораблем їх було стільки, що порахувати не вдавалося, навіть приклавши до ока дюрбун. Вітер надував полотна з хрестами, і ворожа армада наближалася з кожною хвилиною. Той, хто стояв на піску, бачив лише передніх, які затуляли собою решту. З веж Хальк Аль Ваді це мало інакший вигляд. Ті, що припливли з ворожого берега, не лише зайняли увесь обрій, а й загрожували заполонити усе море, бо у той час, як перші наближалися, здалеку прибували нові й нові. Вони сунули, наче приплив.

Разом з величезними вітрильними кораблями пливли менші, також із трьома щоглами, різні галери, схожі на ті, що мали венеційці, ще менші та коротші судна з веслами й вітрилами одночасно. На передніх, що підійшли ближче, вже розрізнялися ряди воїнів, а тьмяні відблиски їхніх обладунків змушували стиснутися серце реїса. Здавалося, увесь праведний світ зібрався, щоби знищити ненависне кубло.

Хальк Аль Ваді протримався недовго. За два дні майже безперестанного обстрілу впала головна вежа, а у стіні утворився пролом. Величезні вітрильні кораблі іспанців, вишикувавшись безперервним колом, пропливали повз фортецю, даючи гарматні залпи. Усе потопало в диму. Зі стін відповідали, у них також влучали ядра, та ця шкода мала вигляд краплі у морі.

Величезна каракка «Санта Анна», що належала мальтійському орденові лицарів Святого Іоанна, стояла далі за цим ланцюгом кораблів і лише повертала до фортеці по черзі то один, то інший бік, посилаючи нищівні ядра у ворога над головами своїх. Її гармати мали таку силу, що жоден з реїсів досі не бачив. Після влучань стіни відразу сипалися і ставало видно, що протримається цей захист недовго.

Третього дня важка піхота іспанців пішла на приступ. Реїси захищалися, тримаючись за кожен камінь. Кілька разів у наступ кидалася кіннота місцевих емірів, проте вогонь аркебуз щоразу зупиняв її. Усе вирішили лицарі Святого Іоанна. Люди високого походження зі всієї Європи, війна для яких була життям, знали толк у цій справі. До вечора дві вежі було захоплено, й уночі реїси та єні-чері, які захищали фортецю, відійшли на підготовлені позиції біля Джумхарі ат-Тунісси. Бухта стала відкритою для ворожого флоту.

Усі свої галери Хизир утратив за день. Вони згоріли під шаленим вогнем невірних, адже в обмеженому просторі бухти не могли тягатися силами з величезними кораблями, обставленими гарматами. Галери знищила стіна суцільного вогню. Втрати невірних були значно меншими, і, перепочивши кілька днів, ворог рушив на Аль Джумхарі ат-Туніссу.

Сам імператор привів їх сюди й вів тепер далі. Ті, хто бачив це і зумів потім урятуватися з бухти, розповідали, як велично й урочисто Карл Габсбурґ, володар усіх християн, заїжджав на коні до захопленої фортеці, над стінами якої вже тріпотів прапор імперії. Халіф-зрадник Мухаммад Аль-Хасан був поруч із ним.

Хизир лише скрипів зубами. За ці дні він змарнів на обличчі та схуд. Ніхто не чув його гучного реготу, а слова, промовлені до реїсів, були тепер короткими та скупими. Розбитий ущент на морі, капудан-паша збирався боронити землю, що вважав своєю, до останнього.

Зведені з піску і каменю укріплення стримували ворога дванадцять днів. Іспанці підвозили нові й нові гармати, зняті з кораблів. Лотаринзькі найманці стояли навколо них суцільною стіною і стримували наскоки легкої кінноти бедуїнів, потираючи руки в очікуванні дня, коли увійдуть у місто. Те саме уявляв халіф, розуміючи, що молитви Аллаху тут не допоможуть і після відновлення тронної влади йому залишаться тільки голі стіни та пісок.

Усе вирішилося тієї ночі, коли еміри забралися геть. Кіннота берберів, не спроможна зім’яти залізні ряди невірних, які поливали вогнем, усе-таки відволікала їх від штурму укріплень. Тепер усе закінчувалося. Наступний день мав стати для захисників Аль Джумхарі ат-Тунісси останнім. Цієї ж ночі Хизир, наказавши залишити позиції, повів залишки людей на Бізерту.

За півтори доби вони здійснили перехід через піщану пустелю і вийшли на берег напівживими. Шейтан-бей тримався на ногах якимось дивом, розуміючи, що, впавши на розпечений пісок, уже не встане. Пісок був скрізь — у чагах та одязі, хрустів на зубах та різав очі. У поглядах утікачів порожніла безнадія. Все частіше звучали заклики йти на Бізерту, щоби, пограбувавши її, отримати воду та їжу.

— Реїси! — мовив Хизир. — Браття! Зупиніться. До Бізерти дійдуть не всі. Потрібне ще одне зусилля. Тут, ось тут, де ми стоїмо, заховані дванадцять наших кращих галер, їжа та вода. Ще трохи — ми сядемо на них, і тоді невірні пошкодують, що зробили це.

На нього дивилися сотні божевільних очей, не розуміючи цієї мови і не вірячи до кінця, адже капудан-паша досі тримав усе в суворій таємниці.

Розкопувати пісок почали негайно, а Лук’ян, зібравши сотню найстійкіших, рушив до моря. Насамперед викопали канати, і невдовзі кілька реїсів уже пірнали, шукаючи галеру, що лежала на дні найближче до берега. Мотуз прив’язали до корми і нелюдськими зусиллями потягли непомірну вагу по дні. Вона рухалася по ліктеві на раз. Виснажені м’язи людей тріщали, ноги грузли у піску, вириваючи ями, в які провалювалися ті, хто ще намагався триматися.