Відкинуті Богом

— Мехмете, ти молишся Аллаху?

— Так, я молюся Великому та Всемогутньому Аллаху, — відповів той.

— Мій попередній господар з палацу еміра Абу Хашир ібн Махді був ученою людиною, — несміливо почав Лук’ян. — Він також молився Аллаху. Абу Хашир казав, що мусульманин повинен молитися, ставши обличчям у бік далекої Мекки, де є свята Кибла, і тоді його молитви швидше долинуть до Всевишнього.

— Я так і роблю, — здивовано мовив Мехмет. — Навіщо ти, невірний, мені про це говориш?

— Ти добра людина і даєш мені хліб, — опустив очі Лук’ян. — Тому і я хотів зробити тобі послугу. Ти не молишся у бік святої Мекки. Вона ось там…

Рука християнина вказала дещо інший напрямок.

— Як сміє поганий пес вказувати мені, куди молитися? — скипів коваль. — Візьми міх і йди по вугілля! Поки я не змусив тебе танцювати на вогнищі, яке ще не загасло!

Лук’ян мовчки рушив геть. Та не минуло й двох днів, як Мехмет сам почав розмову. Сонце вже сіло, а він ходив навколо печі, в якій згасав вогонь.

— Ти посіяв у мені зерно сумнівів, — нарешті сказав Мехмет. — Звідки ти взяв, що свята Мекка саме там? Усі мусульмани Аль-Джазаїра моляться так, як я. Розкажи мені.

Довелося Лук’янові розповісти про книги великого халіфа Багдада аль-Мамуна, в яких були зображені на малюнку море Ак-Деніз та усі землі навколо нього. Аль-Джазаїр, Вахран та Джерба розташовувалися на одній лінії, і якщо б її протягнути ще далі, вона не потрапить до Мекки, яка на тому ж малюнку праворуч. Той, хто писав про ці землі та море, хто вчив правильно визначати напрямок, увесь час згадував Аллаха, а отже, був мусульманином.

Колись Мехмет плавав на галерах реїсів і розумівся на морській справі. Розгрібши ногою пісок, він почав малювати берег, сонце, намагаючись скласти все це у голові.

— Ось, із висоти кузні, що стоїть на горі, ми бачимо виступ, за яким далі Вахран, що його захопили невірні, котрі живуть через море, — мовив Лук’ян. — Далеко попереду інший виступ, біля якого Джерба. Звідти ми припливли. Озирнися — між ними пряма лінія. Ти молишся у бік Тунісси. Мекка — ось там.

Тепер Мехмет замислився надовго. А четвертого дня після розмови Лук’ян помітив, що килимок ліг на землю у напрямку, що вказав саме він. Хлопчики, які приходили з міста, приносили їжу, і Мехмет тепер давав йому м’яса та вина. А увечері наступного дня Лук’ян знову звернувся до коваля.

— Мехмете, ти намагаєшся викувати якомога більше шабель для реїсів. Я міг би сказати тобі, як це зробити, якщо ти не гніватимешся.

Коваль здивовано роззявив рота, проте погані слова цього разу так і не злетіли з його неговірких уст.

— Мене не вчили бути ковалем, — провадив далі Лук’ян, — але Хашир ібн Махді також мав кузню для того, щоб винайти багато нових речей, яких ще ніхто не знає. Він теж вивчав стародавні книги, привезені з Багдада, і знайшов, що не повітря роздуває вогонь та робить його сильнішим.

— Замовкни, невірний пес! — не витримав Мехмет. — Мій батько і мій дід були ковалями, доки я, невдячний їхній син, не поплив із реїсами! Ти вчитимеш мене, як кувати зброю?!

— Не гнівайся, о, найуміліший з ковалів! — заволав Лук’ян. — Але не я вчитиму. Лише інший мудрець, також вірний всемогутньому Аллахові! Проте його нема поруч, тому говоритиме ібн Махді моїми вустами, бо це я запам’ятав усе, про що написано у книгах і що він робив. Живить вогонь не повітря, а лише те, що є у ньому.

— У повітрі нема нічого, тупий віслюче! — вибухнув Мехмет, помахавши красномовно рукою. — Ось, воно порожнє!

— Не гнівайся, мій покровителе, — мало не плачучи, просив Лук’ян. — А скажи тоді: чому високо у горах бігти важче, ніж берегом моря? Чому? Хіба найвеличніший із ковалів не пробував робити це? Чому в кузні, де горить вогонь, дихати також важче, ніж за стінами її? Бо у повітрі таки є щось таке, чого людина не бачить. І воно потрібне вогню, щоб горіти. Воно ж потрібне людині, щоб жити. Високо у горах його менше, тому там важко бігти. Внизу біля моря його багато. У кузні його забирає вогонь, який горить. Тому щойно вийдеш за стіни — одразу дихається легше.

Мехмет надовго замовк.

— О великий учителю усіх реїських ковалів! Накажи збудувати піч на морському березі. І ти сам побачиш, як горітиме вогонь і наскільки швидше залізо ставатиме м’яким для твого молота! А ще накажи зробити з іншого боку печі друге піддувало, і хлопчики, котрі допомагають тобі, нехай вдувають повітря по черзі, тоді воно потече не як вода під поштовхами весел, а як у річці.

За кілька днів нова кузня вже працювала внизу під стінами міста в куті, що стояв найближче до берега, а біля піддувалів орудували двоє сібі. Містяни дивилися на нове диво Мехмета й возносили хвалу Аллахові.

— Ти заслужив мою милість, — сказав одного разу Мехмет, — але я не емір і не бей, лише коваль. Проси те, що я можу.

— Зроби мені шаблю, — не задумуючись, мовив Лук’ян. — Але таку, щоб могли тримати мої слабкі руки.

— Навіщо вона тобі? — не зрозумів той.

Схиливши голову, Лук’ян розповів йому про розваги Сінана зі синьйором Марком, які тепер не були щоденними, проте, якщо вже розпочиналися, то тривали пів ночі.

— Зроби таку, щоб вона хоча б не випадала з руки і я міг би хоч якось зачепити його, аби синьйор Марко розгнівався і нарешті вбив мене. Бо так я більше не можу.

— Цей невірний пес, якого пригрів Хизир, — справді найкращий воїн, вартий половини реїсів, — задумливо проказав Мехмет. — Навряд чи я зміг би зробити таку шаблю, яка допоможе тобі поранити його.

Голова Лук’яна впала ще нижче.

— Я також походжу з тих, кого ви звете невірними, — розпачливо застогнав Лук’ян, ковтаючи сльози. — І ще пам’ятаю, про що пишуть наші святі книги, в яких слово Боже. Вони вчать терпіти і чекати, коли на голову наших ворогів потече небесна сірка за гріхи їхні. Але я не можу більше чекати. Втопився б у морі, та коли згадую оте добро, яке також довелося побачити, — не стає сил. Якби-то знати, що кругом саме пекло — тоді зміг би. А так…

— Я лише сказав, що не можу зробити її ось цими руками, — не звернувши уваги на ці сльозливі бідкання, повторив коваль. — Але не казав, що такої шаблі не буває. Ти мусиш зробити її сам.

— Як це… — не зрозумів нещасний. — Я… не вмію.

— Я подарую тобі більше, ніж шаблю. Дам тобі три дні, упродовж яких ти не носитимеш вугілля, натомість куватимеш її. Нехай це буде початок твого джихаду.

— А що таке джихад? — запитав Лук’ян.

— Це може знати лише правовірний мусульманин.

— Скажи мені, Мехмете, я не розповім про це іншим невірним, присягаюся! — змолився Лук’ян.

Але той лише засміявся у відповідь.

— Річ не у тім, що ти розповісиш таємницю нашим ворогам. Просто невірний не може цього зрозуміти.

— Скажи, о найкращий із ковалів! — не відчіпався Лук’ян. — Мені вдалося осягнути багато мудрих книжок, що написали ваші мудреці. Тож спробую зрозуміти і це.

— Гаразд, — подумавши, мовив Мехмет. — Кожен правовірний мусульманин повинен нести волю Аллаха скрізь, де тільки може. Ми б’ємося з невірними, щоб воля Аллаха була скрізь. Але навіть тут, за стінами Аль-Джазаїра, є місця, куди вона ще не сягнула.

— Хіба? — не зрозумів Лук’ян. — Де, скажи?

— Ось тут, зовсім поруч, біля мене, — пояснював неговіркий Мехмет. — У твоєму серці нема Аллаха. Тому жодна шабля не допоможе тобі вразити Марка. Тому ти і далі звиватимешся, наче піщаний хробак, під їхніми знущаннями, а вночі ховатимешся, немов пацюк. І твій джихад буде важчий, аніж у будь-кого з реїсів, яких ти бачиш. Їхній джихад малий, бо в кожному з них уже живе Аллах і їм належить нести його волю далі. Твій джихад — великий, бо ти повинен насамперед пустити Аллаха у своє серце. А це набагато важче.

— А як зробити це?

— Почни зі шаблі, — упевнено порадив Мехмет. — Ось молот. Ніколи не переможе ворога той, хто не здатний перемагати себе.

Мехмет дотримав обіцянки. Упродовж трьох днів двоє бедуїнів носили вугілля, а Лук’ян, стоячи поруч із ним, хоч ледве тримався на ногах, кував зброю, і далі не розуміючи, яким чином у його серці повинен з’явитись Аллах.

…Упродовж цього року Хизир не часто бував у Аль-Джазаїрі. Звістка про його перемогу ширилася хвилями Ак-Денізу в усіх напрямках, і реїси, які плавали окремо, стікалися на Джербу, визнаючи його владу над своїми галерами. Скориставшись розгромом імператорського флоту, він одразу ж зібрав тих, хто виявився поруч, і здійснив рейд до північних берегів, захопивши багато золота та бранців.

Уся ця здобич стікалася до Аль-Джазаїра, перетворюючи місто морських розбійників на могутню країну, де влада належала лише йому. Майстерні гончарів, зброярів та склодувів уже не вміщалися за стінами, як і торгові ряди. Купці, прочувши про новий край, де платять золотом, повертали свої каравани у незвичному раніше напрямку і наповнювали його товарами, які ремісники нового бея самі зробити не могли.

За відсутності володаря порядок за стінами тримав Сінан. Хизир наказав будь-які справи вирішувати миром і не кривдити тих, хто визнає владу реїсів. Юдейські квартали розцвіли як ніколи, створюючи для містян осередок, де зникало золото, бо за нього можна було отримати усе інше. На горі поруч із гарматами будували нову мечеть.

Та найважливіша подія сталася у присутності володаря. Виснажений думками про Сіді-алі та його зниклі галери, перебуваючи у повному незнанні стосовно їхньої долі, Хизир збирав новий караван, щоб самочинно відвідати султана, тим паче, вдалий рейд до берегів невірних давав змогу здійснити це негайно.

Сім галер, що наближалися до берега, були побачені здалеку. А те, що поміж них упізнали самого Сіді-алі, змусило пів міста покинути свої справи. Великий реїський мандрівник сповна виконав свою місію. Четверо галер належали великому османському правителеві Селімові Явузу, і їх передавали на службу новому бею Аль-Джазаїра, землі якого всесильний Селім приймав до своєї імперії, обіцяючи захист. Хизира як вірного слугу султана призначили беєм над беями усіх вірних султанові земель Магрибу та земель, які ще будуть завойовані. Для військових дій на суходолі Селім Явуз відправив у розпорядження бейлербея тисячу своїх кращих вояків, які мали назву єні-чері та прославили себе у багатьох битвах. Їхній командир, Хасан-ага, сам передав Хизирові символ влади — бунчук із двома кінськими хвостами та золотим півмісяцем.

Свято тривало недовго. Третього ж дня володар наказав будувати для султанських вояків кишли, які мали стояти окремо, поруч із полями, де воїни мали відточувати майстерність. Не вистачало бранців для роботи на стінах, і Хизир разом із П’ялі-арабом замислили новий похід до північного узбережжя, де їх не мали чекати.

Життя у місті змінилося. Вулицями та здовж торгових рядів розходжували юрби йєні-черів, надаючи Аль-Джазаїру своїм яскравим одягом та чудернацькими шапками неабиякого колориту.

Марко де Агостіні залишився у місті. У боях із оборонцями християнських прибережних містечок він міг власноруч убити з десяток ворогів, перед тим, як загинути від гарматного ядра. Втім, отут, за стінами, навчивши сотню реїсів убити хоча б по двоє невірних кожен, досвідчений воїн збільшував ворожі втрати до значно більшого числа. Так вирішив Хизир, який, на відміну од брата, робив усе головою, а не лише серцем.

Лук’ян, натягавшись вугілля, що тепер потрібно було носити ще далі, ніж до старої кузні, з острахом щоразу повертався до свого кутка, де для сну була кинута лише копичка сухої морської трави. І щоразу, приносячи їжу реїсам, які розважалися у палаці, він з острахом думав про те, що станеться невдовзі.

…Цього разу розваги, до якої звикли, усі вимагали одноголосно. Реїси мали піднесений настрій і не збиралися розходитися до сну. Йому простягли шаблю.

— О великий Сінане, — Лук’ян несподівано звернувся до того, хто зараз вирішував усе. — Дозволь узяти мені для двобою свою шаблю, яку я викував сам у кузні. Нею битимуся краще.

Регіт довго струшував стіни фортеці та склепіння стелі. Реїси, які почули про новину, сходилися дивитися на диво. Агостіні уперше прогнозували смерть. Розвага загрожувала затягтися надовго. П’яні розбійники обирали для себе супротивників на спір, після того, як Лукані винесуть до підвалу.

Поява у його руці короткої і тонкої, невідомо на що схожої зброї, викликала наступну хвилю піднесення. Шаблю одразу ж відібрали і довго передавали з рук у руки, мацаючи за різні місця. Жарти, на які спромагався кожен, затягували початок поєдинку. Зрештою йому повернули цей витвір і наказали битися.

Тепер шабля уже не загрожувала сама випасти з руки нещасного, і тими кількома рухами, що показав Мехмет, Лук’ян намагався боронитись як міг, роблячи лише короткі випади час од часу, щоб обурені його бездією реїси не почали штовхати нещасного чим попало.

Завзяті вигуки все гучніше лунали з місць, а насмішки у бік Агостіні почастішали. Його обзивали віслюком, не здатним прибити мишу. Нарешті це спрацювало, і той пішов уперед, але Лук’ян, обравши відверто захисну тактику й засвоївши кілька основних рухів, тримався геройськи.

Однак усе закінчилося швидко, як завжди. Здолавши відчайдушний опір суперника, неаполітанець бив плазом рапіри, завдаючи лише біль та остерігаючись скалічити жертву. Реїси не мали жалю. Чим відчайдушніше захищався Лук’ян, тим довше ці пекельні потвори прагнули бачити його муки.

Та охочих вийти на середину зали цього вечора не бракувало, і Лук’яна таки відправили до підвалу. Думки десь плавали, у надзвичайно далеких морях, не бажаючи повертатися до голови. Рука мацнула по камінні. Не забрали. Його шабля валялася поруч, і пальці змученої та затерплої долоні мимохіть обхопили руків’я.

Лук’ян зробив зусилля, повертаючи думки з тих далеких морів, а потім став на коліна й уперся рукою у стіну. Наступним рухом піднявся на ноги. Навколо була суцільна темрява, але він зробив випад. Потім іще один. Потім ще. Він не належав до правовірних мусульман і не мав Аллаха у серці.

Але це був його джихад.

Єпископ Утрехтський Гендрік ван дер Пфальс повільно йшов алеєю, здовж якої монахи садили туї. Нова вежа замість тієї, яку сорок років тому зруйнував паводок, дивилася у небеса височезним нефом у кінці їхнього шляху.

— Нас також напочатку непокоїла віддаленість башти від церковної споруди, але саме у цьому місці Господь подарував нам тверді кам’янисті ґрунти, давши таким чином знак, — пояснював вікарій. — Тому вежа стоятиме тут. А згодом ми зведемо додаткові будови, які з’єднають її з церквою.

— На все воля Всевишнього, — промовив єпископ, оглядаючись назад. — Господь дає нам випробування. Ним був паводок, який пам’ятають лише наші пращури. Та ми впоралися з його наслідками, відбудувавши цю вежу. Тепер нове випробування лягло важким каменем на наші плечі. Імператор Карл Габсбурґ ніколи не залишить спроб підкорити усіх фризів. Єпископство знекровлене. Відколи нас більше не підтримує Рим, вести подальшу війну неможливо. У мене залишився єдиний вихід — підписати мир з імператором. Принизливий мир, після якого єпископство припинить своє існування. Карл Габсбурґ і Папа змушують нас до створення на землях єпископства кількох дрібних сеньйорій, що підпорядковуватимуться королівству Іспанії, як роблять це Фландрія, Гент та інші міста й колишні герцогства.

— І що вирішить Ваше Преосвященство? — запитав отець Кунст, місцевий кюре. — Ці землі залишаються ще вільними, і наші барони воюватимуть за ваші богоугодні ідеї та власну свободу.

— Ваших баронів майже не залишилося, — похмуро відповів єпископ. — Їхні війська знесилені, землі розорені, казна порожня.

— Але на морі? Замок Гронінґен, біля якого стоїть флот дейхграфа ван Герста, а ближче до Леувардена — кораблі П’єра Герлофса та його племінника Вієрда Єлкама. Вони краще помруть, але ніколи не підкоряться іспанцям!

— Єлкам і Герлофс — звичайні розбійники. Навіть я бачу в них єретиків, місце яким на вогнищі. Свята Церква ніколи не погодиться на угоду з такими людьми. Я прийняв рішення й підпишу цей мир. Ми витримаємо це нове випробування, яке послав Господь за гріхи наші. Колись наші нащадки здобудуть незалежність, як відбудували ми цей святий храм, що втратили ще ваші пращури.

Вони увійшли до нижнього ярусу вежі. Тут кипіла робота. На вмурованих у стіни дерев’яних балках трималися дошки. Стоячи на них, робітники тягнули мотузками догори усе, що мали там кріпити. Крики їхні віддавалися відлунням у кам’яних стінах найвищої нефи споруди.

Унизу також не бракувало людей. Кремезного вигляду чоловік у шкіряному фартусі товк великим молотом по залізному довбалу. Правиця його не замахувалася, тому удари були не сильними, зате частими. Від стіни щоразу відколювалися маленькі шматки, падаючи під ноги, а там, де стояв гострий кінець інструмента, поступово проступало зображення постаті святого.

Інші святі, зображені поруч, уже мали обличчя, і молоді робітники терли по них гострими кам’яними уламками, привезеними з берега поблизу замку Гронінґен. Час од часу здоровань залишав роботу й обходив стіну по колу, підправляючи руку молодших. Пилюка, що стояла у нижньому ярусі, заважала дихати, через що святі отці пирхали, прикриваючи носи рясами.

— Звідки цей майстер? Хто він? — щулячись через пилюку, запитав єпископ.

— Це Деніел, Ваше Блаженство, — пояснив кюре. — Він чужоземець. Плавав на галеонах Йоганна ван Герста, дейхграфа Гронінґена.

— А де він учився?

— Він не вчився, монсеньйоре. Кажуть, що у польсько-литовському королівстві, звідки він родом, робив дерев’яні речі. Гер Йоганн призначив його старшим корабельним майстром, і вже цьому ремеслу його вчив Вілфорт, який здавна працює на верфі. А потім з любові до Господа нашого у час прозріння цей чужоземець витесав із дерева янгола, який стоїть у церкві Гронінґенського замку поблизу вівтаря. Я бачив це диво.

— Він католик? — запитав єпископ.

— Трибунал суду братства Святого Мартіна не зміг це встановити, тому він прийняв католицтво.

— Я чув про цю справу, — похитав головою святійший гість.

— Цей скромний та смиренний парафіянин відданий нашому Господу та справам Святої Церкви, — додав вікарій. — Він працює з ранку до вечора, отримуючи втіху від самої справи, і не просить нічого, крім їжі та води.

— Прикличте його до мене, — зацікавлено оглянувши розписи на стінах, наказав єпископ.

Данило вийшов на повітря, щулячись від сонячного світла. Дорога́ довга мантія та шляхетне біле обличчя безпомилково дало зрозуміти йому, хто серед святих отців найголовніший.

— Тебе звати Деніелом?

— Так, Ваша Святосте…

— Ваше Преосвященство… — штурхнув його капелан, виправляючи.

— Нічого, — лагідно усміхнувся високий гість. — Навіщо це робиш, сину мій? Розповідають, ти найкращий корабельний майстер дейхграфа Йоганна, кажуть, ти командував його сторожею. За це дають щедру платню.

— Мені не треба нічого, ваша милосте, — розвів руками майстер. — Тут добре годують, не кривдять, цього досить. Мені подобається вирізати з каменю та дерева. Я міг би робити це день та ніч…

— Там ти також вирізав із каменю та дерева, — не згодився єпископ. — А хіба у Гронінґені погано годують робітників? Дейхграф справедлива і шляхетна людина.

— Воно так, — згодився майстер, — але… Те, що ці руки робили у корабельні, тепер роблять інші. І щоглу, й лафет гармати змайструє кожен, якщо навчити. На них потім не хочеться дивитися. Вони однакові. А тут… Я бачив янголів у церкві міста Гент… Мені казали, що ті, хто їх створив, усе життя вчилися у далеких країнах! І мені ці роботи дуже подобаються. Стояв би й дивився. І руки наче самі прагнуть створити таких самих, щоб люди бачили, адже їм це потрібно.

Єпископ зацікавлено слухав. А потім запитав:

— Сину мій, ти хочеш служити Господові нашому та Святій Церкві?

— Так, монсеньйоре, — не вагаючись, відповів той. — Але…

— Але? — здивувався єпископ. — У тебе є сумніви? Що хотів сказати?

— Це може викликати ваш гнів, — опустив очі той.

— Мій гнів — ніщо порівняно з гнівом Божим. І якщо від мене ти можеш приховати власні думки, то Всевишній знатиме їх обов’язково. Тому розумніше буде відкритися мені, отримати добру пораду і не гнівити Господа.

— Ваше Преосвященство, я хотів би служити Господові нашому та Святій Церкві, але… у місті Гент я бачив, як двох нещасних спалили за те, що вони читали Біблію фламандською мовою. Я не міг би нікого спалити… особливо тепер.

— Не хвилюйся, сину мій, — промовив єпископ, — наші книги написані мовою фризів. Іди, твори святих янголів ув ім’я Господа. І якщо ти вирішиш примкнути до Святого Братства, я відправлю тебе вчитися до найкращих майстрів і золотом сплачу за твоє навчання. Іди, й нехай береже тебе Господь!

Процесія рушила у напрямку інших церковних будівель.

— А він, цей майстер, не такий простий, як здається спочатку, — задумливо мовив єпископ. — Отче вікарію, відправте двох братів до Гронінґена — поговорити з дейхграфом Йоганном. І не зайве буде нагадати йому при цьому про підтримку, яку наше братство кілька років тому надало у вирішенні справи з його не конче зрозумілою участю у змові анабаптистів із бароном де Кройном та зниклими кальвіністськими книжками.

І Його Преосвященство красномовно повернув голову в той бік, де біля лісу вже клубочився перший вечірній туман, наче той справді долинув сюди з похмурого морського узбережжя, на якому примостився замок Гронінґен.

Але навіть ця найсвятіша особа, стоячи ближче до Господа, не могла уявити, що відбувалося там. Вечірній морок уже охоплював невисокі вежі, проте замок Гронінґен, здавалося, не збирався спати. Туман дещо порідшав, та його молоко продовжувало плисти по кам’яних стінах на луки з підсохлою осінньою травою, посеред яких стояв величезний кам’яний хрест обіч дороги.

Різкий стукіт швидких та упевнених кроків далеко розносився коридорами замку і мав не лише збудити все, що збиралося відійти до сну, — розігнати марево, зібране над вежами. Підбори черевиків товкли по каменю, віддаючи луною у нескінченних лабіринтах стін. Він був ритмічний та швидкий, цей стукіт, але картина так нагадувала події десятирічної давнини, що серце господаря похмурих покоїв несамохіть стиснулося.

Йоганн ван Герст стояв у приймальній залі, впираючись руками у стіл, а важким поглядом у склепіння головного коридору, звідки лунали кроки. Пряме світле волосся завмерло на плечах, а довгий згорблений ніс ще більше нагадував постать самого дейхграфа. Широкоплечий приземкуватий воїн застиг позаду, склавши руки за спиною, і також очікував розвитку подій.

Він прибув у супроводі геральда та слуг, зовсім не схожий на того, хто запам’ятався на решту життя, хоч уся його роль зводилася лише до передачі дурної звістки. Обличчя цього посланця, на відміну від попереднього, висловлювало дуже багато, а уклін виявився настільки малим та швидкоплинним, що помітити його було важко. Зріст власника чорних вусів, які стирчали на боки тонкими пасмами, на відміну від попередника, нагадував радше карлика; втім, підбори черевиків були височезними, наче гонор, що вилазив із роздутих ніздрів.

Посланець витягнув з-під плаща цидулку і, розкрутивши папір, почав писклявим голосом:

— Ми, Карл П’ятий Габсбурґ — імператор усього християнського світу, король Германії, Іспанії, Кастильської і Арагонської корон, Балеарських та Канарських островів, Індій і антиподів Нового світу, ерцгерцог Австрії, герцог Бургундії, Фландрії, Брабанту та Люксембурга, пфальцграф Голландії, Зеландії, Намюру та Русельону, государ багатьох королівств Азії та Іфрікії, вважаючи себе Першою особою Священної Римської імперії та враховуючи міркування її блага і процвітання, схвалюємо прагнення нашого підданого, дейхграфа Гронінґена Йоганна ван Герста стосовно відкриття нових земель у вест-індійському напрямку та всіляко сприятимемо їхньому здійсненню.

Йоганн продовжував стояти у тій самій позі, ловлячи кожне слово гінця. Вуха його відмовлялися вірити почутому, проте воно звучало, мов насмішка, що прийшла з проклятого Риму крізь пилюку стількох років. Наче слова відповіді, на яку спромоглася ця височайша особа, підказав з того світу її попередник.

— Разом з тим, змушені ми визнати, що брат ваш Ханс на прізвисько Джоні, якого підтримує наш ворог — король Англії, порушуючи закони Божі та імперські, упродовж багатьох років чинить морський розбій, грабуючи галеони флоту Священної Римської імперії, привласнює добро наше та монархів союзних земель, захоплюючи та продаючи в мусульманське рабство християн-католиків, наших вірнопідданих, таким чином шкодячи християнській вірі і справам імперії.

Згорблена постать дейхграфа випросталася. А Кунрад, який застиг за його спиною, зробив ледь помітний рух, вивільняючи руки з-за спини, щоби встигнути і не допустити найгіршого. Думка, що Йоганн не дочекається тієї миті, коли проклята цидулка ляже на стіл, і розрубає навпіл імператорського посланця, засіла у голові. Але той продовжував читати, не зважаючи ні на що.

— Ми, імператор Карл П’ятий Габсбурґ, своєю владою наказуємо нашому підданому дейхграфові Йоганну ван Герсту ув’язнити його брата Ханса і доставити у залізі до Мадрида перед справедливий гнів нашої імператорської особи. Лише після цього ми знайдемо можливість повторно розглядати дане звернення.

«Я давно порвав зі своїм братом…» Ці слова, промовлені більше десяти років тому, зазвучали у пам’яті нещасного, проте так і не злетіли з язика, бо той, хто стояв перед ним, на відміну від попереднього, взагалі не заслуговував на бодай слово з уст шляхетного дворянина, як і його самопроголошений імператор.

Кроки стукали, віддаляючись. Плечі Кунрада зм’якли та опустилися. Цидулка лежала, кинута на стіл. Проте меч так і залишився висіти на стіні. Йоганн ван Герст підійшов і зневажливо змахнув зі столу у вогонь послання «найвеличнішого з государів».

Несподівано Кунрад похилився набік та зробив кілька кроків до стіни, наче збирався впасти, а потім сперся на стіну і присів під нею.

— Що з тобою, Кунраде? — злякався ван Герст, миттєво забувши злощасного брата, імператора і все решта. — Що сталося?

— Нічого, пробачте, мілорде.

Він зробив зусилля, але дейхграф не дав підвестися. Схопивши розшиту подушку, підіпхав її під спину воїнові та присів поруч.

— Що сталося, Кунраде?

— Усе гаразд, мілорде. Старість. Не треба допомагати. Я сам. Ще можу.

Ставши на ноги, він сів на крісло, яке власноруч підсунув господар замку. Ван Герст влив до кухля вина та присунув воїнові; той жадібно випив кілька ковтків.

— Я накажу привезти цілителів із Грюнса. Молене! Сторожа! Просто зараз пошлю за ними.

— Не потрібно, мілорде, — усміхнулося скалічене обличчя. — Не варто трубити тривогу. Це ж не хвор. Просто старість. Не зривайте людей на ніч. А от завтра…

— Що завтра? — не второпав господар.

— Завтра таки доведеться комусь поїхати. Якщо ваша милість схоче послухати мене.

— Говори, старий друже. Я завжди сприйматиму твої поради, як найвище благо.

Рука Кунрада потяглася до кухля, і він відпив іще, а потім сперся грудьми на стіл, нахиляючись ближче, і заговорив зовсім іншим голосом:

— Йоганне, хлопчику мій, я служив ще твоєму батькові вірою та правдою. Я вчив тебе усьому, що знав та вмів. Охороняв так, щоб із голови не впала жодна волосина. Хвала Господу, це вдалося. Тепер відчуваю, як підступає старість. Життя проведене у битвах, труднощах. У постійному страху за вашу голову. Це не може тривати вічно, а колись має скінчитися, хочемо ми цього чи ні. На все воля Господа. Ні, мовчи! Не перебивай мене. Дай сказати, адже я ніколи нічого не просив.

Випивши ще кілька ковтків та відсунувши порожній кухоль, Кунрад продовжив. Голос його вже не тремтів, навпаки, набув сили та впевненості.

— Йоганне, останній рік я думаю лише про це. Хочу, щоби біля тебе завжди була вірна людина, здатна захистити. Деніел… Я вже давно приглядаюся до нього, як приглядався до усіх інших і не міг обрати. Більше нема часу. Ти можеш розгніватися, можеш не послухати старого вірного Кунрада і вчинити по-своєму. Це твоє право володаря. А я обираю його. Нехай він чужинець… У цього хлопця щире серце та проста душа. Руки, набагато сильніші та вміліші від моїх, якщо тільки справа не стосується меча. Я ще встигну його навчити. Щоб убити цього воїна, потрібно відразу п’ять арбалетних стріл, не менше. Він доводив свою вірність вашій особі не раз.

Відсунувши крісло, Кунрад твердо став на ноги й випростався.

— Мілорде, накажіть послати за Деніелом. Нехай ваші слуги поїдуть до Грюнса і скажуть, що ви кличете його. Нехай тільки приїде, а далі вже моя справа. Я навчу його найтаємнішим правилам двобою, усім військовим хитрощам, що знаю сам. Навчу, як командувати справжніми вояками та різним непотребом, чути небезпеку з відстані, на яку не сягають ні стріла, ні куля. Навчу бути підступним до ворога та вірним своєму господареві. Деніел іще не готовий сповна, мілорде, для цього потрібен час. Але я встигну, присягаюся. Відкличте Деніела! Інакше я не зможу спокійно померти…

Замок Гронінґен прокидався. Вранішній туман ще не почав розсіюватися, хоч осіннє сонце вже стояло над верхівками осокорів, коли четверо вершників, виїхавши з воріт замку Гронінґен, поскакали дорогою до Грюнса.

Тепер Лук’янові рідко снилися сни. Раніше, багато років тому, коли потрапив з рідних країв до галерного пекла, коротке забуття серед смороду та гойдання часто дарувало видіння, в яких були річка Бог, церква, гай, а сам він плив човном або працював на полі. Кілька разів наснилася Вістуня, сказавши одного разу, що у нього буде багатство, а сам служитиме заморському цареві. Іноді з’являлися обличчя отця Никодима, який зловтішався, кажучи, що ця доля випала йому за гріхи, або ж матері, яка плакала, що у хаті нічого нема. Ці сни не розраджували, проте збурювали спогади про рідні краї, до яких завжди хотілося повернутися.

Та найчастіше з’являвся він — головний кривдник, який мав у цих снах носа, ще грубшого за ріпу, і завжди зловтішався з його біди, показуючи грубезним пальцем. А одного разу, схопивши Лук’яна за чуприну, жбурнув дуже далеко, і той довго летів, заки прокинувся.

Коли ж очі розплющувалися й надходило розуміння, що ті краї, як і часи, вже не повернуться, а Данило з погляду на усе, що робиться тепер, є найменшим з його кривдників, виникали одні й ті самі думки. Саме з нього почалося усе. Якби не він… Ніколи б не потягло Лук’яна виказувати його схов Гатилові, й тоді би досі ловив рибу та працював на землі.

Потім сни пропали, а якщо й снилися, зранку було важко зрозуміти, про що вони. Цього ж ранку він прокинувся ще затемна і довгенько згадував та думав. Йому наснився емір Хамму Ахмад, який гнівався. Жодного разу за роки у Тлемсені Лук’ян не бачив володаря таким. «Тобі не подобався мій шатрандж? Ти хотів стати другим Абу Хаширом? Тепер маєш. Тягай вугілля та винось лайно за реїсами, поки хтось із них не продірявить тобі черево!» Потім з’явилося обличчя де Агостіні. Головний мучитель його сміявся і витягав з піхов свою справжню шаблю — не ту, якою розважався з реїсами.

У фортеці починався рух. На морі розвиднювалося, і шум, з яким хвилі накочувалися на пісок, у цій вранішній тиші, де не було грюку та криків, долітав навіть сюди. Прозора вода переливалася барвами. Тамуючи біль у руках, Лук’ян щільніше загорнув подертий субун і виліз на стіну. Нічний морок відступав назад, у водяну прірву, звідки прийшов.

Згадки про шатрандж надійшли знову. Емір мав слушність — Лук’ян справді захотів злетіти ще вище й утратив усе. Згадалось, як зневажливо він ставився до іграшкових вирізьблених фігур, коли перед ним відчинилися двері потаємної країни Абу Хашира ібн Махді — країни знань. Шатрандж був таки мистецтвом. Лише тепер спала ця думка. Не замислюючись над наявністю стародавньої гри, її правила використовували усі — тією чи іншою мірою. Навіть реїси, які вимахували шаблями. А все «чаклунство» Абу Хашира ніяк не могло зараз допомогти Лук’янові захистити себе.

Він спостерігав за хвилями з білими гребінцями, а думка таки засіла. Де Агостіні був найбільшим знавцем мистецтва двобою, і якщо більшість реїсів сподівалися насамперед на силу своїх рук та швидкість ніг, для нього вимахування зброєю було наполовину шатранджем. Він далеко наперед прораховував дії супротивників у кожній позиції під час двобою, тому ніхто з них не мав засобів опору проти синьйора Марка. Лук’янові ж стосовно рук та ніг було далеко навіть до останнього реїса.

Та з іншого боку, Лукані був майстром шатранджу. І тут, у фортеці, й навіть у навколишніх землях до самої Тлемсени рівних йому знайтися не могло. А отже… Він повинен битися інакше. Назбиравши десяток камінчиків, Лук’ян склав з них купку, а потім розділив її на дві. Ось. Це був синьйор Марко де Агостіні. І половину його, як воїна, становили м’язи, а другу — мистецтво шатранджу. Назбиравши ще одну, він знову поділив її на дві купки, які тепер були нерівними. Одна складалася з двох, інша — з восьми каменів. То був звичайний реїс. І вісім камінців були його сильним та витривалим тілом, а лише два — умінням думати шляхом шатранджу. Більшість реїсів переважали синьйора Марка тілом аж на три камінці, проте жоден з них не міг вразити неаполітанця.

Третя купка вийшла ще інакшою. Один камінець лежав навпроти дев’яти. Саме одним оцінив Лук’ян власне тіло. Отже, де Агостіні мав перемогти насамперед шатрандж, а не його руки. Ось на що мала спиратися його надія.

Мішок із вугіллям уже не здавався таким важким, адже думки Лук’яна упродовж усього дня перебували в іншому місці — просторій залі фортеці з напівзруйнованими колонами, де могло вміститися стільки реїсів, що не витримали б дві галери. Руки самі накидали чорне каміння, а думки наполегливо шукали порятунку, адже це був його джихад.

Чекати довелося недовго. На воду готувалися зійти дві нові галери з корабельні, яку обладнали на березі за наказом Хизира. І того дня, коли їхні весла спінили спокійні хвилі затоки Аль-Джазаїра, свято мало тривати усю ніч.

Усамітнившись у своєму закутку, Лук’ян не збирався влягатися, адже розумів, що у такий день про нього не забудуть: там, у дворі, коли набридне решта розваг, обов’язково згадають про нещасного сібі — подарунок Хамму Ахмада. Навколо стояла темрява, і шабля в руці хлопця час од часу здіймалася на висоту плеча, повторюючи вивчений рух.

Удар, яким не володів жоден з реїсів, і який викликав щоразу захоплені вигуки, Лук’ян повторював щоденно, іноді збиваючись із рахунку. Але й він не допоміг би здолати Марка, це було більш як зрозуміло. Здолати де Агостіні мав шатрандж. І якщо не зуміти виконати замислене, іншої нагоди вже не трапиться. Розлючений реїс просто відрубає йому руку. Або ж, обурений нахабством, натовп товктиме його тіло доти, доки у ньому ще тріпотітиме душа. Так чи інакше, Лук’ян відчував, що ця ніч може стати для нього останньою.

Гамір, що стояв у дворі фортеці, помалу влягався. Змучені за день реїси мляво бродили, готові відійти до сну. Дехто вже розтягнувся просто попід стінами, але й тих, кому ще бракувало розваги, залишалося досить. Вони й вирішили долю Лук’яна.

Ледь помітно похитуючись, Марко стояв посеред двору, освітленого численними смолоскипами та вогнищем. А доведена до краю юрба вимагала «трамацону». Лук’яна грубо попхали до супротивника.

— Бийся, невірний пес! — лунало відусіль.

— Тримайся, синьйоре Марку!

Хтось жартома збирався ставити десять динарів золотом на перемогу Лукані. Натовп розпалювався, цькуючи нещасного сібі, який ледве стояв на ногах.

Лук’ян рушив на ворога і зробив кілька несміливих випадів, намагаючись насамперед захистити себе. Для Марка і тих, хто зібрався навколо, цей двобій мав нагадувати усі попередні, щоби приспати таким чином пильність супротивника. Душа тріпотіла, готова відлетіти, коли уявляв, що чекатиме на нього, якщо задум удасться. Саме через це перший випад де Агостіні у відповідь досягнув свого. Лезо його рапіри, зробивши зрадницький рух управо, приліпилося до лівого стегна Лук’яна. Ляскіт удару почули всі, й одразу ж корч пронизав ногу. З криком нещасний упав на підлогу. Зводитися на ноги після таких ударів було непросто, але численні глядачі не давали довго залежуватись, а вимагали продовження забави.

Він сперся на неушкоджену ногу, перенісши на неї вагу тіла, і знову рушив уперед, намагаючись думати лише про власну шаблю, як учив Мехмет. Тепер випади стали коротшими та обережнішими, і щоразу Лук’ян вчасно відступав назад, захищаючи ноги. Одного разу випад рапіри Марка був настільки сильний, що шабля ледве втрималася у руці хлопця, й одразу ж зброя супротивника опинилася з протилежного боку, та Лук’ян устояв, спромігшись навіть на незграбний рух у відповідь. Однак сили були надто нерівні. Дедалі частіше він опинявся на підлозі, а підводитися на ноги ставало важче й важче. Ще трохи — й закінчаться останні сили. Тоді задум виявиться марним.

Підхопившись чергового разу, Лук’ян із криком люті кинувся на Марка, рубаючи куди доведеться. Регіт натовпу в мокрих од поту чалмах загрожував зруйнувати стіни. Марко ухилився, і лезо вгатилося плазом у ногу нещасного, що здавалося, від болю збожеволів.

— Убийте мене! — кричав Лук’ян. — Убийте, бо різатиму вас усіх, бусурманів!

Слова рідної мови мішалися з арабською, а останнього слова не знав ніхто. Вони гиготіли від улюбленого дійства.

Звівшись на ноги, Лукані, хитаючись, прямував до ворога, націлюючись шаблею у верхню частину його грудей. Відступивши на крок, Марко підняв руки, посміхаючись перед останнім ударом, який так хотіли побачити реїси. З несамовитим криком Лук’ян подався уперед, спрямовуючи вістря у його незахищені груди, вразити які насправді не було жодної надії. Сталося те, чого чекали усі. Зброя де Агостіні потрібної миті опинилася там, де належить, відводячи набік цей незграбний удар. І одразу ж довге блискуче лезо рапіри пішло в рух, описуючи повне коло, щоби вгатитися у плече нещасного, вкарбувавши його у кам’яну підлогу.

Та водночас і шабля Лук’яна почала обертатися таким самим колом, спрямовуючись, на відміну від зброї Марко, не у плече, а в голову ворога. І усієї майстерності неаполітанця вже не могло вистачити, щоб зупинити блискавичний рух власної зброї та спрямувати її на свій захист.

Обидва торкання відбулися майже одночасно — рапіра вдарила плазом у плече Лук’яна, його ж шабля — рублячим краєм розсікла бордовий берет. Запала тиша. Реїси завмерли на місці, не здатні повірити власним очам. Жоден не ворушився. Похитнувшись, де Агостіні впав на коліна. Кров чвиркнула з-під берета, заливаючи обличчя, а вістря шаблі Лук’яна, який дивним чином зумів утриматися на ногах, другим ударом спрямувалося у груди супротивника. Марко розтягнувся на підлозі долілиць, і червона калюжа швидко розливалася з-під його голови, ховаючи виступи камінців.

Хитаючись, Лук’ян стояв над переможеним ворогом і важко дихав. Десятки пар очей упритул дивилися на нього, не здатні зрозуміти, що справді сталося.

— Це мій джихад! — задихаючись, прохрипіли його груди. — Ось мій джихад! А тепер убийте мене…

Шабля дзеленькнула по камінню.

Залу накрив суцільний рев. Десятки рук видерли з-за кушаків ножі й шаблі у єдиному бажанні роздерти знесилене недобите створіння на шматки. Але Сінан виріс попереду і підняв руку, затуляючи собою Лук’яна.

— Стояти на місці! Назад, смердючі пси! Хто сміє тут наказувати?

Хвиля розлючених реїсів зупинилася.

— Усе в Аль-Джазаїрі вирішує володар. Хто це забув? Лише Хизир-реїс каратиме свого раба, а доти жодна волосина не має впасти з його голови. Геть усі! Тягніть його до палацу! Нехай замісять муки. Швидше, бо стече кров’ю. Рухайтеся, віслюки!

Лук’янові зв’язали руки за спиною і потягли до підвалу; кілька учасників невдалого дійства кинулися до юдейських кварталів у надії знайти знахара, а Сінан важко присів на кам’яний виступ та завмер, сперши голову на руки. Кому, як не йому найкраще було знати, на що здатний гнів Хизира!

Володар прибув восьмого дня на чолі каравану з одинадцяти галер, які тягли за собою два генуезьких галеоти. На берег разом із реїсами зійшли кілька сотень мусульман, за допомогою яких Хизирові вдалося непоміченим потрапити у незахищені порти й уникнути великих сутичок із військами генуезців. Серед них були теслярі, ковалі, смолярі, рибалки. Усі вони, яких довели до краю на землі їхніх пращурів імператор і католицька церква, сподівалися знайти нове життя на магрибських берегах.

— Чому твої очі дивляться убік? — зрештою запитав Хизир, коли вони опинилися за стінами палацу. — І з якої причини цей невдячний вигнанець невірних не зустрічає мене? Він що, оселився у кишлах разом із воїнами султана?

— Ні, володарю, — зітхнув Сінан. — Марко не здатний стати на ноги, аби вітати тебе з поверненням. Він лежить поранений.

— Поранений?! — не зрозумів Хизир. — А що, поки мене не було, припливали галеони Карла іспанського? Може, невірні, що наче пацюки, поховалися у Пеньоні, зробили нічну вилазку?

— Ні, — ще нижче опустив голову Сінан. — Він отримав рану у двобої. Не гнівайся, Хизире. Це моя провина.

— І з ким же він бився? Хто це зробив?

— Твій сібі, володарю…

— Що?! — бейлербей скривився, наче недочув. — Не розумію тебе.

— Твій раб. Лукані, якого подарував тобі емір. Ти наказав не чіпати його…

— Підлий юдей! Собачий син! Ти смієш знущатися з мене? — подих володаря перехопило, і найгрізніший реїс від обурення не спромігся сказати більше бодай слово.

— Аллах свідок, — опустивши очі, мовив Сінан. — Так сталося.

— Не смій згадувати Аллаха, син підлого племені! Приведіть мені цього раба. Якщо ти дуриш мене, я забуду, що ділив з тобою останню краплю прісної води, — сичав Хизир. — Знищу все ваше плем’я в Аль-Джазаїрі й далеко за його межами!

Привели Лукані.

— То правда, що ти поранив Марка? — запитав Хизир. — Кажи лише правду, інакше пошкодуєш, що народився на світ.

— Я давно вже шкодую про це, — тихо промовив Лук’ян. — Усе так і було. Ми билися на шаблях.

— Як це могло статися? — не зрозумів той. — Ти ніхто порівняно з ним. Піщаний хробак! Я можу роздушити тебе одним пальцем!

— І він так уважав, — відповів Лук’ян. — Синьйор Марко вже давно вчив мене битися. Він казав, що відколи ви відпливли, у нього нема гідного супротивника і наказував мені битися замість вас. Кожен бився як міг. Він був злий. Я також. Так сталося.

Хизир обвів поглядом залу, де його наближені мовчки тиснулися попід стіни, схиляючи голови, і готовий був у люті рознести це кубло на шматки.

Двері розчинилися. Двоє реїсів вели попід руки де Агостіні зі замотаною головою, який насилу пересував ноги. Та попри все поранений зробив спробу вклонитися володарю.

— Посадіть його, — звелів Хизир.

Підійшовши ближче, він глянув на рани Марка, а потім знову обвів поглядом почет.

— Якщо ви смієтеся з мене, то кожен пошкодує про це, коли я дізнаюся правду. Як це сталося?

— Володарю, — слабким голосом проказав Марко, — в усьому винен я. Не карайте Сінана. Я знущався з вашого раба, змушуючи битися проти себе. Якщо залишуся живим, прийму будь-яке покарання. Він переміг мене.

— Як?! — не розумів Хизир.

— Він вивчив удар Трамаццоне…

— Те, чого досі не зміг жоден з реїсів?!

— Так, володарю.

— А ти що, безсилий проти цього удару?

— Ні, володарю. Просто… Він додумався виконати його одночасно зі мною. Проти такого я справді безсилий. Він переміг мене… розумом.

Заклавши руки за грубий кушак поруч із руків’ям ножа, Хизир перейшовся попід стіною, де застигли його наближені. Нижня губа його, велика сама собою, ще більше відкопилилася, а брови скакали догори, висловлюючи нерозуміння насамперед до себе самого. Поруч, смиренно схиливши голову, стояв знахар, який ствердно відповів на запитання, чи житиме поранений.

А потім, зробивши ще кілька кроків, Хизир весело розсміявся. Його завзятий сміх лунав у дворі, відбиваючись від стін фортеці. Усім відлягло від серця.

— Синьйор Марко… Непереможний маркіз де Агостіні! Учень великого Трамаццоне чи кого іще там? Шкода, що Великий Аллах не подарував мені задоволення бачити це. Лукані!

Зробивши крок уперед, Лук’ян схилив голову.

Сміх володаря далі розкочувався залою, адже зупинитися той не міг.

— Ти переміг мого найсильнішого реїса, якого вчили наймогутніші воїни невірних! Це сталося у чесному двобої?

Усі навколо закивали головами, стверджуючи цю істину.

— Так, — схилив голову Марко.

— Проси винагороду, — промовив Хизир до Лук’яна.

Поштовх у спину, отриманий від Сінана, спонукав не зволікати із відповіддю.

— Володарю, — промовив Лук’ян. — Султан османів прислав тобі у допомогу тисячу своїх воїнів. Щодня вони проводять двобої на полі поблизу кишли, у якій живуть. Накажи, щоб кожен з них бився зі мною, аж доки я не переможу, і тоді нехай місце його посідає наступний, доки останній з них не схрестить зі мною своєї шаблі.

Сміх, що викликали ці слова, був ще запальніший, щоправда, сміявся й далі лише один Хизир.

— Нехай буде по твоєму. Але затям ще одне. Ти вивів з ладу першу шаблю реїсів, мого найкращого воїна, з яким завжди бився я сам. Тому відтепер займеш його місце. Кажуть, ти б’єшся головою. Подивимось, наскільки вона міцна.

Холодна неприваблива осінь заступила у тривале володіння на узбережжі Фризії. Дощило майже щодня, а по ночах пронизливі вітри розчісували гілки облізлих дерев. Море непокоїлося, і рівень води у затоплених низинах зростав день відо дня.

…Цієї пори дамби охороняли ретельніше, ніж завжди. Зграї розбійників із Саксонії не гаяли часу і, переховуючись у лісах, чекали слушної нагоди, щоб налетівши, зруйнувати якусь із них, після чого життя фризів завжди виходило зі звичного русла, і ставало легше грабувати напівзатоплені села навколо Гронінґена.

Цієї пори дейхграф ван Герст завжди збільшував загони, набираючи здатних до цього селян за кошт міста. Щороку серед них траплялися нові люди, яких Деніел бачив уперше, тому намагався перевірити кожного. Цим займався і ван дер Молен, який із десятком жовнірів здійснював об’їзд, розпитуючи родини найнятих та просто селян щодо походження нових вояків.

Не кожен з них умів справно тримати алебарду або палаш, тому за найкоротший час їх належало навчити хоча б азам військової справи. Перебуваючи на ногах з ранку до пізньої ночі, у короткі миті відпочинку Деніел згадував колони нової церкви та власноруч вирізаних янголів, а коли це набридало, на згадку приходили флюїти, заховані від морських хвиль далеко у бухті, на яких стояли, ще не зовсім дороблені, відкатні пристрої для гармат верхньої палуби.

Відчуття, що зброя зрослася з його руками, призначеними тримати тесло, було приємним, проте, коли гостре лезо свистіло у повітрі, перемагаючи удаваного ворога, уявлялось, як падає під ноги стружка, а незграбний шмат дерева перетворюється на те, до чого інші потім із захопленням торкатимуться руками.

Кунрад остаточно перетворився на тінь. Він завжди був поруч, проте ніхто не чув його голосу та не отримував наказів. Усім порядкував мастер Деніел. Невідома та важка хвор їла старого воїна, який за життя витримав не одне випробування від кістлявої. Зараз він бачив її щодня, тому мовчки чекав останньої зустрічі. Він висох та змарнів, але щоранку здіймався на ноги, а коли гер Йоганн запитував про самопочуття, із зусиллям всміхався й казав, що не все ще зробив у замку для його милості.

І коли дика втома змушувала Кунрада зупинитися та ненадовго пристати, погляд старого вояка із задоволенням осягав те, що діялося навколо. Адже усе це було вінцем його багаторічних зусиль. Наприкінці він з ніг до голови оглядав Деніела, вишукуючи прискіпливо те, про що забув, та щоразу нічого не знаходив. Зброя його робила те саме, що могла б, перебуваючи в руках Кунрада, а застережливі думки іноді сягали ще далі.

Цього разу загін промчав лісовими дорогами, не затримуючись ніде. Останньою на шляху залишалася дамба біля Лессена. За такої погоди пересування ворожих загонів залишало більш як помітні сліди, та все було спокійно. Ліс стояв тихий та мирний.

Загін рушив у напрямку замку. Обоє відстали, як бувало не раз, коли старий воїн бажав побути наодинці з вихованцем. Несподівано зупинивши коня, Кунрад застиг у сідлі, про щось розмірковуючи, а потім неквапно рухнув поводдями. Ставши поперек дороги, кінь переминав копитами. Загін зник за горбочком, стало тихо.

— Мастере Кунраде, — не витримав Деніел, — щось сталося? Чому ми зупинилися?

— Гадаю, нічого, — зрештою мовив той. — Усе гаразд. Але хочу переконатися. Чекай тут.

Охоплений незрозумілою тривогою, Данило залишився на місці. Нетерпляча рука натягла поводдя, а він спостерігав, як вершник неквапно віддаляється, повертаючись тим самим шляхом. Кінь зупинився унизу біля потічка і, скочивши на землю, Кунрад стояв, роздивляючись. Що побачив старий вояк такого, що змусило повернутися? Що непокоїло його? Адже сам Деніел міг заприсягнутися, що в усій окрузі нема зараз жодного ворога. Здалека долетіло кінське іржання. Це був загін, який охороняв дамбу, адже обоє не встигли від’їхати далеко.

Од глухого звуку арбалетного пострілу здригнулось усе тіло, і Данило побачив, як коротка стріла вдарила коневі Кунрада в шию. З диким іржанням скакун став дибки, видерши поводдя з руки вершника, і впав на землю, б’ючись та кривавлячи суху траву. З кущів вибігли озброєні люди. Їх було не менше двох десятків, і, оточивши Кунрада, вони спрямували на нього зброю.

Усе відбулося надзвичайно швидко, і розгубленість Деніела тривала якусь мить. Звідки вони взялися, важко було уявити, адже жодного ворожого сліду загін не знайшов. Та щойно Кунрад вихопив меча, ноги Данила стиснули боки скакуна, готуючись до кидка у саму гущину супротивників.

— Утікай! — кричав Кунрад, вимахуючи мечем. — Геть звідси! Приведи загін!

Та все було марно. Давши коневі чобітьми під живіт, Данило летів на націлені у нього арбалети, намагаючись злитись із кінською шиєю і чимшвидше здолати цю відстань. Думки про те, що станеться далі, зникли самі собою, важкий палаш у правиці здійнявся догори, а крик мимоволі вихопився з грудей, наче справді міг налякати численних нападників.

А далі сталося диво. Опустивши меча й не звертаючи уваги на ворогів, Кунрад вибіг наперед і застережливо підняв руку, зупиняючи Деніела, який на повному скаку врізався в їхній натовп. Кінь хропів, а вудила дерли його рота і мало що бракувало, щоб велетенський вершник не затоптав свого вчителя, в якого наче Господь забрав розум.

Вони стояли усі разом, опустивши зброю, і дивилися на Деніела.

— А тепер забирайтеся, — промовив Кунрад, зробивши їм знак рукою. — Геть.

Галявина навколо потічка швидко спорожніла, а невдовзі стих і шурхіт листя під ногами невідомих вояків.

— Хто це, мастере Кунраде? — тільки й мовив Деніел. — Що відбулося?!

— Це був твій іспит. Останній, — відповів Кунрад, усідаючись на круп мертвого коня. — Зараз мені приведуть іншого. Я змучився.

Дуже повільно Данило починав розуміти, що сталося насправді. Й від цього важке відчуття охоплювало його.

— Ви гадали… Мастере Кунраде, ви гадали, що я залишу вас серед ворогів? Ви думали — я злякаюся і кину того, кому зобов’язаний усім?

— Я нічого не думав, — змучено сказав Кунрад. — Лише хотів тебе випробувати. Востаннє.

— І що? — проковтнув Деніел. — Вдалося?

— Так. І мені прикро. Ти не витримав іспиту. Якщо б це були справжні саксонці, ми б загинули обоє. А потім вони зруйнували б дамбу. Загін не встиг би їм зашкодити. Ось так, Деніеле. А про те, що ти можеш покинути свого старого друга на загибель, я й гадки не мав.

…Зима цього року була швидкою. Й одразу принесла біду. У Грюнсі вчинили замах на єпископа. Золото Габсбурґа просочувалося скрізь, куди не сягали напряму кігті папських єзуїтів, і не гірше за них робило свою чорну справу. Гонець із Леувардена привіз тривожну звістку з попередженням про небезпеку. Барон де Кройн писав, що дізнався про наявність чорного списку Великого інквізитора, до якого у числі інших відомих людей потрапив і дейхграф Гронінґена Йоганн ван Герст.

Вогнища палали від Фландрії до Утрехта, спалюючи єретиків, а на землях Фризії нишпорили наймані убивці, вишукуючи невгодних. Цей рік замок Гронінґен перебував у стані, близькому до облоги. Використовуючи усю науку Кунрада, Деніел дбав про безпеку дейхграфа. І все-таки вони проспали хитрого ворога.

Уже потім, згадуючи події, Данило не міг би упевнено ствердити, що́ саме змусило його розлупити очі. Стояла глибока ніч. У належних місцях горів вогонь, перегукувалися вартові. Та невідома сила не дозволила повернутися й лягти спати. Його тихі та обережні кроки кам’яним коридором також не залишилися без уваги. Позаду рипнули двері, й у щілині з’явилося бліде обличчя Кунрада, осяяне свічкою.

— Тривожно мені, — тихо мовив Деніел.

— Мені також, — відповів Кунрад. — Чекай.

Удвох вони минули підвісний міст із першим вартовим та сходами спустилися до внутрішнього двору, звідки відчинялися двері до покоїв. Кров під ногами обоє уздріли разом, хоча навколо лише відблиски смолоскипа на стіні час од часу проривали повну темряву. Той, хто повернувся до них, не був Хессеном, якого цієї ночі поставили тут. Незнайоме обличчя з-під жовнірського одягу блиснуло очима, і цієї ж миті ззаду почувся рух.

Обоє повернулись одночасно. Виринувши з темряви, три арбалети націлилось у них. Поруч із Данилом Кунрад здавався малим, до того ж тримав меча в ослаблих руках якось незграбно, тому всі троє водночас спрямували грізну зброю у бік воїна, який стояв, наче гора, і, здавалося, мав змести ворогів одним ударом. Проте він не встигав.

Не звертаючи уваги на одного зі супротивників, який опинився тепер за їхніми спинами і міг робити що завгодно, Кунрад кидком повиснув на грудях Деніела, затуляючи його. Стукіт спущених тятив збігся зі страшним звуком удару стріл у людське тіло. Деніела, який мимоволі обійняв Кунрада, що вже не тримався на ногах, струснуло цим ударом, після чого інший — у спину — мав звалити богатиря. Не чекаючи цього, Данило відіпхнув Кунрада і з криком кинувся уперед.

Важкий і довгий палаш, виробляючи дивні кола, кресав навмання по обладунках, тілах ворогів та стінах, відвалюючи шмаття від усього, що траплялося на шляху. Не відчувши очікуваного удару ззаду, Данило крутився у вузькому просторі, завченими рухами посилаючи важке лезо як уперед, так і назад.

Коли він перевів подих, двоє ущент порубаних ворогів лежали під стіною, а за третім по кров’яному сліду вже бігла сполохана сторожа. Деніел озирнувся у бажанні переконатися, що четвертий ворог, той, хто натягнув одяг убитого Хессена, також утік.

Вихопивши смолоскип з рук жовніра, зазирнув до темного закутка. Нападник важко дихав, сидячи під стіною, і затуляв рану на животі, з якої текло. Очі його поступово ставали скляними, і сподіватися, що наостанок він щось скаже, було годі. Нічого не розуміючи, Данило глянув на свого меча, наче тримав цю зброю уперше. Щойно, втративши спокій та витримку, він сік навмання, і порубані супротивники валялися під стіною. Якимось чином дісталося й цьому, що підкрадався ззаду.

Його перекинули та поклали на каміння. Рана була вузькою і простромляла ворога наскрізь. Як могло це статися? І лише зараз Деніел згадав про свого вчителя. Кунрад ще дихав, випльовуючи кров, яка заважала це робити. Дві коротких стріли стирчали з його спини, одна застрягла у стегні. Ось хто зробив це. Ось чому останньої миті Данилові здалося, що досвідчений воїн якось дивно та незграбно тримає меча. Він устиг зробити те, що мав, і, затуляючи свого вихованця, неймовірним ударом зумів уразити нападника, котрий опинився за їхніми спинами.

— Я… помираю… — шепотіли губи старого вояка. — Ти… залишаєшся сам… пам’ятай усе… Закличте Йоганна… бережи…

Ван Герст був уже поруч. Він присів навколішки, тримаючи за руку того, хто у різні роки був йому як не слугою, то вчителем, як не охоронцем, то ненькою. Данило також схилився над пораненим, узявши іншу його руку. Останнє потискання пальців старого воїна було слабким, але відчутним. Запала тиша. Відблиски смолоскипів танцювали по камінні, окреслюючи частинами те, що відбулося у замку. Час од часу вогонь вихоплював із темряви обличчя дейхграфа та Деніела, які застигли над померлим, тримаючи його долоні у своїх. В очах обох стояли сльози.

Хизир знав, що війна ця триватиме завжди. І якою безмежною не була б милість Аллаха до нього, його наближених та інших людей, котрі жили та житимуть навколо, невірні плистимуть через море та чіплятимуться залізними зубами у береги Магрибу, наче скажені пси.

Аль-Джазаїр став чи не єдиним в усій Іфрикії місцем, де цього зробити не можна. Ця земля вміла захистити себе. Проте оточували її самі зрадники. Емір Тлемсени давно продався невірним і справно возив данину до Мадрида, годуючи гарнізони фортець, розкиданих по березі навколо. Племена бедуїнів кочували краєм пустель, справно постачаючи реїські галери гребцями та воїнами, проте з багатьох причин стати надійною союзною силою не могли.

Новий османський султан був далеко і воював з невірними на суходолі й намагався захоплювати північні острови. Військо ж єні-черів, яке надав ще його батько Селім, за великим рахунком, нічого не вирішувало. Більшість воїнів постаріли або ж перетворилися на звичайних реїсів.

Об’єднати Магриб під прапором Аллаха завжди було мрією Хизира. Відколи почав ходити морями з Аруджем. Найостанніший просолений морем реїс повинен мати пристановище — твердий шмат піску під ногами. Острів Джерба, недосяжний для невірних, завжди був таким місцем багатьом їхнім поколінням ще до Аруджа. Залишався він таким і тепер, коли новим домом, більшим та багатшим, став Аль-Джазаїр. І здовж магрибського берега між ними тепер плавали численні галери. З’єднати б їх суходолом…

Та все було не так просто. Аль-Джумхарі ат-Тунісса — величезна земля, на якій верховодив халіф Мухаммад Аль-Хасан. Пов’язши у безпорядку та розвагах, не маючи справжньої влади над сусідніми землями, він усе-таки був еміром над емірами, і на нього належало зважати. Еміри не зрозуміли б грубого тиску з боку Хизира, а ворогувати з усіма не виходило ніяк.

Тому протягом останніх років Хизир доклав багато зусиль, аби порозумітися з халіфом. Аль-Джазаїр та Джумхарі ат-Тунісса повинні стати якнайменше союзниками у війні з невірними, бо усі вони — діти Аллаха. Та попри свої принадні жести у відповідь Мухаммад Аль-Хасан справно терпів іспанців у себе під носом. Відтоді, коли невірні захопили Беджаю й Аль-Гарб, майже щороку до цих фортець припливали армади їхніх кораблів, воювати з якими було несила. Потім вони забиралися геть на увесь рік або два, залишивши у фортецях нові гарнізони, які далі боялися виходити за ворота. Проте Беджая й Аль-Гарб стояли, наче кістка у горлі, між Каірваном, у якому засів халіф, і Аль-Джазаїром.

Злі язики бедуїнських вождів та емірів, з яких далеко не кожен був у захваті від халіфа, не раз плели про його стосунки з комендантами іспанських фортець, та на власні очі цього ніхто не бачив. Сам Мухаммад Аль-Хасан, зустрічаючись із Хизиром, щоразу запевняв капудана усіх реїсів у своїй вірності всемогутньому Аллахові та спільній справі. Втім, Хизир бажав діяти не на словах.

Лук’ян останні роки постійно був поруч. Меткий розум та швидка думка вірної людини, якої постійно потребував наймогутніший із реїсів, щоразу ставала у нагоді. Він не забув нічого. Усе, що увібрала голова Лукані у палаці еміра Тлемсени, усе, чого навчив його Абу Хашир ібн Махді, служило тепер справі реїсів.

Налітаючи галерами на далекі береги, разом із бранцями й захопленими багатствами Хизир привозив нещасних, які потерпали від наруги невірних на землях, що колись були їхніми. Ці люди селилися навколо стін Аль-Джазаїра і швидко згадували те, що вміли робити. Майстерні ремісників множилися, наче морські водорості на спокійній воді, коли нема бурі. А знання Лук’яна давало їм силу для цього зростання. Секрети ібн Махді ставали доступними для усіх, а там, де зраджувала пам’ять, рятувала гостра думка Лукані, відкриваючи ці потаємні істини наново.

За стінами будували нову мечеть. Це забирало багато часу. Лук’ян постійно був там. Умільці, яких за роки поназбирував Хизир, не завжди годилися з ним. Та на цей випадок існував найбільший з усіх секретів великого Абу Хашира. Усе, чого не робили ніколи і що належало зробити у справжню величину, можна було перевірити, створивши зменшеним і навіть зовсім маленьким. Для цього не потрібно було багато часу та цінного матеріалу, головне — зуміти зменшити усі складові однаково. І тоді спроба дасть знати, чи вийде усе насправді. Крім Лукані, цього не вмів ніхто.

Решту часу Лук’ян залишався вірним собі. Минали роки, а він, прокинувшись разом із сонцем, ішов на площу, де стояли кишли. Єні-чері були могутніми воїнами. Число їх, щоправда, дещо зменшилося, та щоранку чорбаджі виводили свої загони і розпочинали виснажливі тренування. Вони швидко бігли поміж кишлами, підстрибували з важким камінням у руках, до нестями розмахували зброєю, намагаючись не покалічити один одного.

Лук’ян з останніх сил прагнув не відставати. Їхній старший — ага — виконував наказ Хизира і щовечора, коли сонце торкалося моря, новий воїн ставав до бою з нестримним Лукані. Усе відбувалося не так, як у двобоях османів між собою. За усього бажання чужоземець не міг бути сильнішим за найслабшого з них. Та подивитися на це не раз збиралося багато народу.

Здавалося, Лукані бачить на крок уперед. Його легка шабля рідко зустрічалася зі зброєю супротивника, а він намагався уникати зіткнень. Його ноги стали швидкими, а очі могли бачити усе — навіть те, що станеться лише за мить. І тоді вістря клинка, який колись викували ці самі, не створені для важкої роботи руки, не по-справжньому вражало сильного та досвідченого воїна. А другого дня його місце займав наступний, який умів щось інше і що мало стати відтоді надбанням чужоземця.

Будучи наближеним слугою Хизира, Лук’ян міг брати собі будь-яку їжу, коли хотів, а володар, повертаючись із походів, щоразу пропонував йому за вірну службу винагороду із захопленої здобичі. Лукані не брав нічого. Та одного разу прийшов до володаря і попросив тканини. Ця темно-сіра, майже чорна тканина впала йому в очі, а рука наче сама потягнулася торкнути її. Відтоді цей дотик не забувся, а потребу вдягнути це на себе відчував щодня.

За роки жорстоких поневірянь під палючим сонцем та у солоній воді його шкіра витримала стільки, що наче сама попросила відпочинку. Одяг, який шили ремісники для єні-черів і до якого пристосувався Лук’ян, тепер здавався чимось не таким. Не раз доводилося бачити місцевих емірів, які приїздили до володаря реїсів. Спочатку здавалося дивним, що люди ці під немилосердно спекотним сонцем намагаються цілковито загорнутися у тканину. Та лише спробувавши це сам, Лук’ян зрозумів, у чому річ. Вона захищала, не пропускаючи жорстокі промені.

Власноруч уночі він пошив собі широку джеббу, схожу на ту, що носив Абу Хашир, тільки ширшу та вільну у плечах, а під неї хаїс із тієї ж тканини. Насолода була такою, що навіть думка про можливий гнів Хизира її не зменшувала. Та володар був у доброму гуморі й зранку лише посміявся, обертаючи новоспеченого реїського «еміра». Негайно ж було прикликано одного зі шевців, який за наказом Хизир-реїса створив ще дві таких самих одежини. Відтоді Лук’ян постійно ходив у цьому.

Здавалося, зручний та приємний одяг допомагає битися, захищаючи від ворожої зброї. Навіть думки, що тепер народжувалися у голові Лукані, були ще швидшими та дотепнішими. А одна з них надовго забрала його від створення у фортеці Аль-Джазаїра сонячного годинника, який мав до цього лише емір Тлемсени. Думка, що з колодязя можна діставати швидко й багато води, засіла у ньому й не давала спати ночами. І головною частиною цього задуму було не що інше, як колесо від гарби.

За наказом Хизира ремісники зробили велике колесо та вісь. Глиняний посуд для цього не годився, бо швидко бився на черепки, тому три кузні запрацювали тепер тільки на постачання фортеці водою. І все вдалося. Величезне колесо крутили четверо бедуїнів, а з темної прірви колодязя, прип’яті до нерозривної мотузки, вилазили одна за одною залізні чаші, зроблені з іспанських кірас, у які вдягалися воїни невірних, а прісну воду нескінченним потічком заливали туди, куди належало.

Марко де Агостіні давно оклигав од важких ран і також був завжди біля Хизира. Та Лук’янові, котрий умів читати замисли рук та ніг супротивників, ніяк не вдавалося передбачити думок неаполітанця. Що залишилося у його скаліченій голові? Чи зачаїв злість і за першої нагоди вдарить у спину?

Тепер де Агостіні поводився з Лукані як з усіма й кілька разів навіть спостерігав його двобої з єні-чері. Манери спілкування Марка, який також був вигнанцем християнської землі, завжди відгонили чимось незбагненним. А у звертанні «синьйор», яке той без розбору застосовував до будь-кого з реїсів залежно від свого настрою, завжди чулася насмішка. І хоча розуму неаполітанця вистачало тільки на розмахування клинком, робив він це майстерно, а думки його прочитати було годі, як не намагався Лук’ян.

Та одного разу, коли сіло сонце, а у фортеці запалили смолоскипи, де Агостіні закликав його до себе.

— Чи залишилися у синьйора Лукані сили після двобою з воїнами султана? — запитав Марко.

Десь у грудях закалатало, і Лук’ян побачив, що пальці його ворога лягли на руків’я рапіри. Поруч у підвалі, де лише відблиски вогню скакали по стінах, не було нікого.

— Так, синьйоре Марку, — намагаючись імітувати його манеру, схилив голову Лук’ян.

— То чи не матимете ви бажання схрестити і зі мною шаблю, аби навчити мене деяким секретам?

Що він замислив? Хизир перебував тут, в Аль-Джазаїрі й зараз, напевно, спав. Невже де Агостіні дозволить собі убити його, Лукані, просто зараз, коли він потрібен реїсам?

Лук’ян мовчки витягнув шаблю і приготувався до бою. Марко продовжував усміхатися, маневруючи навколо нього, а потім зробив випад.

— Мені подобається ваша манера бою, — жартував кращий воїн. — Вона цікава. Вочевидь, цей стиль народився од вашого бажання скопіювати мене, хоча я вас не вчив. Тим цікавіше.

Його випади ставали наполегливішими і витонченішими, хоча відчувалося, що неаполітанець дбає про те, аби не скалічити супротивника.

— І оце бажання зберегти свій клинок також схвальне. Тут ти мене правильно зрозумів. Товкти ним у чужий без толку не треба — лише коли нема вибору. А ось одну річ ти ще не втямив. Спробуй сам.

Прорахувати дії де Агостіні було справді важко. Але Лук’янові вдалося. І сталося це тієї самої миті, коли вістря рапіри застигло упритул до його грудей.

— Укол у ваших руках ефективніший від удару, — впевнено мовив Лукані.

— Укол взагалі ефективніший за удар, — відповів той. — І я здивований, що ніхто цього не розуміє. Хоча… усі вони не вчилися у великого Трамаццоне.

— Я також не вчився, — нагадав Лук’ян.

— Ти — особливий випадок, — упевнено мовив Марко. — Ти ознайомлений з геометрією, хоч у палаці еміра Тлемсени, гадаю, це називалося інакше.

— Що таке геометрія?

— Наука про відстань і напрямок, лінії та швидкість…

— Це наука великого ученого Аль-Біруні! — вигукнув Лук’ян. — Її мене навчав Абу Хашир.

— До цієї науки доклалися багато людей, — усміхнувся Марко. — І першими з них були греки Архімед і Арістотель, які жили задовго до твого Аль-Біруні. Втім, суть та сама. Двобій на будь-якій зброї — це геометрія. Це лінії прямі та криві. Це кола. Усе це легко зрозуміти художникові. Й ученому. Лінії вченого залежатимуть від учення його попередників. Лінії художника вільні й залежать лише від нього. Я художник. Ти — учений. Тому я завжди переможу тебе. Але я хочу тебе навчити. Ти будеш моїм учнем? Комусь я маю це передати. Ти раб Хизира. За великим рахунком я — також. Але тобі вже не місце серед османських воїнів. Ти будеш моїм учнем?

— Так, синьйоре, — увесь терпнучи, відповів Лук’ян.

— То ставай у позицію. І забудь про сон.

— Я вже забув.

— Отже, запам’ятай перше. Тобі це буде легко. Не знаю, як ставиться до цього твій Біруні, а стародавні латиняни відкрили таке поняття — траєкта. Це лінія, котру робить будь-яка точка, що рухається. Лінія, що існує лише у твоїй уяві, якщо ти стежиш за нею очима. А нас цікавить єдина точка — вістря клинка супротивника. Зараз твоє у найближчій од мене точці. Щоби вколоти мене, йому належить подолати відстань в один лікоть. Укол — завжди пряма лінія. Щоб рубонути мене — потрібен замах. Рука твоя мусить зробити криву лінію, а клинок — ще кривішу, бо він довший од руки. Пряма лінія завжди коротша від кривої, отже, на укол потрібно набагато менше часу, ніж на рублячий удар. Що треба іще? Ти бачиш мою зброю? Її перерубає навпіл будь-хто з реїсів. Але цього ще досі не сталося. Коли мене вже не буде, ти, якщо доживеш до старості, згадаєш мої слова. Рапіра — ось зброя наступних поколінь. А можливо, вони вигадають щось інше, проте клинок стане набагато легшим і ворога вбиватимуть не гранню його, а вістрям. Просто зараз до цього ще не дійшли, як не знали колись науки про усі ці лінії.

Із завмиранням серця слухав Лук’ян пояснення досвідченого воїна, вбираючи, наче вологу, цю складну й водночас просту науку. Й одразу ж безліч запитань виникали у його голові, іноді навіть таких, на які де Агостіні не міг відповісти.

— А як же удар Трамаццоне? — запитав Лук’ян. — Чому рублячий удар перемагає укол?

— Бо це великий Трамаццоне, — не замислюючись, відповів Марко. — Тому й багато поколінь поспіль пам’ятає таких людей, те, що вони вміли робити щось усупереч законам природи.

Відтоді Лукані почало бракувати дня й іноді навіть ночі. Усе, що він мав зробити, більше не вміщувалося у проміжок між сходом і заходом сонця. А Хизир швидко припинив дивуватися, побачивши нові стосунки двох потрібних йому людей, кожного з яких цінував по-своєму.

Минув іще рік, коли Лук’ян одного разу, вклонившись, звернувся до нього:

— Володарю, колись я просив милості дозволити мені битися щодня з воїнами османського султана, бо хотів сам стати воїном. Мехмет-ага ретельно виконував твій наказ. Відтепер я не ходитиму до єні-черів, якщо дозволиш.

— Ти став воїном? — засміявся Хизир.

— Не знаю, володарю, — опустив очі Лукані. — Але відтепер це марна витрата часу. А в Аль-Джазаїрі ще стільки справ, де я можу принести користь.

Щонеділі замок Гронінґен прокидався у густому мареві, що виходило з моря. Воно було пухке, немов перина, й, охоплюючи невисокі вежі, наче міцний сон, тримало його мешканців. Грюкали двері, скрипіли вози, під гавкіт собак та ґелґотання гусей неквапно розпочинався день, і людські голоси виринали з різних місць, занурюючись назад, перед тим, як загомоніти про повсякденне.

Ворота замку відчиняли, коли високий кам’яний хрест, що стояв обіч, поступово вилазив догори, наче наздоганяючи вежі. Молочне марево не бажало вступатися і навіть згодом, коли добре розвиднювалося, клубочилося над мокрою травою, ховаючи ноги та боки корів на пасовиську. І лише перші промені сонця, що випливало звідти, де закінчувалася морська далечінь, змушувало його забратися. Наче вороже військо, сурми якого зіграли відхід, останні уривки паруючої напівпрозорої вологи швидко втікали у море, єднаючись там докупи, щоб уночі знову почати наступ і заволодіти усім.

Деніел прокидався від вранішнього холоду, що ліз у щілини саме цієї пори, та довго лежав, відчуваючи, як важкість ще не бажає відпускати натруджені за день руки та ноги. Але варто було вмитися холодною водою та вийти у це марево, — від неї не залишалося й сліду. Він швидко сідлав коня і, вивівши його за ворота, неквапно їхав до міста.

Базарна площа була його улюбленим місцем у Гронінґені. Тут завжди збиралися багато людей. Вози стояли нерівними рядами, і з них мешканці навколишніх сіл продавали різний товар. Чого тільки тут не було! Він міг довго блукати поміж возами, розглядаючи яскравих півнів у рибальських сітях, гусей у клітках, нашвидкуруч зв’язаних із хмизу, овець та іншу живність. А перебираючи на долоні зерно, обговорював зі селянами цьогорічний урожай, вислуховував їхні плачі про податки й бажав гарної погоди.

Зазвичай Данило не купував нічого, бо все це було в замку, проте якісь давні спогади, наче мотузком, тягли його сюди, і тоді згадував одну-єдину за все життя свою подорож із дядьком Іваном на ярмарок у Брацлав, коли був ще дитиною, і від цього щось солодко млоїло у грудях.

А далі на ринку були розташовані ремісничі ряди, і тут ставало ще веселіше.

— Доброго дня, Рутгере! — вітався він до старого, який нагромаджував витягнуті з воза стільці та крісла — великі й малі. — І де ж оте, що варте імператорського трону? Коли ти нарешті покажеш його?

— Доброго дня, мастере Деніеле! — відповідав той. — Ще не готове. Учора я вирізав набалдашники на спинку у вигляді голівок янголів. І, скажу вам, удалося. От тільки кому його продати? Ви перебили мені збут у замку дейхграфа.

— Рутгере, — сміявся у відповідь Данило, — я вже забув, коли востаннє брав до рук різця або тесло! Коли гер Йоганн збереться сюди, я обов’язково нагадаю йому, щоб завітав до твоєї майстерні та глянув на це диво.

Обернувши зі знанням справи у могутніх руках кілька крісел, він рухався далі, й щось подібне відбувалося мало не біля кожного прилавка або воза. Командира замкової варти знали усі. Купивши кілька дрібниць, Данило потрапляв на протилежний кінець площі, де відбувалися інші дива. Під стіною між високим дерев’яним ешафотом — місцем страт — та початком перших вулиць збиралися фокусники й акробати, музики і блазні. Оточені юрбою містян і приїжджих, вони показували, хто на що здатний — дивували та смішили.

Зазвичай Данило проштовхувався крізь натовп у самий кут, де між двома критими возами був облаштований майданчик і мандрівна трупа ставила кумедні сценки. Народ гиготів од дотепних жартів, які видавали актори з розмальованими обличчями у дивовижному вбранні.

Силач Уолвут, якому належав цей пересувний театр, незмінно розкривав свої дужі обійми, і від картини їхніх взаємних вітань юрба на якийсь час забувала про виставу. Обидва велетні довго жмакали одне одного, відриваючи від землі-матінки, доки ця забава не набридала, і тоді Уолвут питав одне й те саме:

— Ну що, не надумав? Удвох ми б утримали піраміду, що сягнула б аж до балкона палацу штатгальтера. Нас запросили до Гента. Ти був у Генті хоч раз? Там стільки народу! Нас на руках носитимуть!

— Скільки пам’ятаю, тебе щотижня запрошують до Гента, — глузував Данило, — але ти досі тут! Навіщо тобі туди? Давай краще зі мною! Навесні ми відпливаємо у Новий світ. Ти чув про таке? От там ми удвох справді зможемо щось утнути!

— Скільки пам’ятаю, ти щороку відпливаєш до Нового світу! — гиготів Уолвут, — а досі тут! Давай краще з нами. Сам імператор Карл Іспанський до Гента прибуде!

— Чорти б його забрали, їхнього імператора! — лаялися навколо.

— Притримай язика, — відповідало не менше голосів, — бо ось туди потрапиш. Бачиш — зовсім поруч…

Місце страт височіло під стіною з балконами. Вони були праві — ешафот у цьому місті, як і в інших, рідко простоював, і не часто траплявся тиждень, упродовж якого нікого не заводили туди, аби позбавити життя тим чи іншим засобом залежно від важкості провини перед короною та Святою Церквою.

Обійшовши базарну площу, Деніел прямував до ратуші, щоби встигнути на месу, яка відбувалася у костелі щонеділі в один і той самий час. Завмерши, він слухав звуки орга́на, вникаючи у слова проповідника, в яких із кожним роком знаходив новий та новий зміст. А потім просив у Господа милості для себе, не забуваючи й про інших. Він просив для дейхграфа Йоганна Ван Герста здоров’я та спокою душі, навіть якщо тому не вдасться знайти свого кривдника — князя Глинського Михайла, молився за те, щоб імператор Карл змінив своє рішення і його господарю вдалося переплисти найбільше море та знайти нові землі. Щоби старий Вілфорт довго залишався на цьому світі поруч із ними, щоб ван дер Молена та всю сторожу замку, якщо виникне бій, обминули ворожі клинки й арбалетні стріли, щоб усі його мешканці щороку мали багатий урожай та не страждали від недуг. І ще багато чого встигав попросити Данило для добрих людей, яким завдячував тим, що йому самому було тепер справді добре.

Саме одноногий Вілфорт найчастіше складав йому компанію для мандрівок до Гронінґена. Старого не надто цікавили торги та розваги на площі й зовсім не надихали молитви. Зате коли закінчувалася меса, він помітно веселішав, бо як з ним, так і без нього далі Деніел прямував до харчевні з назвою «Вино під в’язом». Там варили найсмачніший грог, із двох діж завжди у достатній кількості тік темний та світлий ель, а запах смаженини і спецій чувся за кілька вулиць.

— Гарного дня, мастере Деніеле! — вітався Рассмус. — Рано ви сьогодні. Напевно, ваш шлунок не дозволив сповна помолитися за здоров’я усіх благовірних городян і привів сюди о такій годині.

— Ну що ви, метре! — жартував у відповідь Данило, — месу я відбув як годиться, до самого кінця, а у своїх молитвах не забув і про кращого кухаря усього фламандського узбережжя.

— Ох, як приємно це чути від справжнього чоловіка, який знає толк у їжі! — цямкав язиком той. — Та як би не було, у мене завжди все готове. Сьогодні я накрию вам столик під в’язом. А кімнату для відпочинку зготують нагорі. Ви ж залишитеся до ранку?

У цій справі Данило справді знав толк. Попиваючи ель, довго слухав Рассмуса, який розпинався в оцінці численних, досі не пробуваних страв, аж поки не обирав кілька тих, що здалися найкращими, а потім не міг зупинитися, поїдаючи їх. У такі години йому здавалося, що кращого життя не буває, і наступної неділі варто буде обов’язково помолитися ще й за те, щоб гер Йоганн викинув з голови дурну думку про якісь нові світи. Навіщо вони потрібні, як і тут усе так добре!

А коли на вулицях сутеніло, навколо починали звучати жіночі голоси та сміх. У харчевні ставало ще веселіше. Їх було багато, і більшу частину Данило вже добре знав. Вони пурхали поміж столами, наче метелики, та чіплялися до відвідувачів, заохочуючи до знайомства. Біляві та чорні, у довгих яскравих сукнях зі шнурівками на таліях, вони крутилися й біля нього, всідалися на коліна, знаючи, що на цей широчезний дубовий стіл обов’язково накажуть принести глечик із пахучим грогом та печива, а потім довго розповідатимуть усілякі кумедні дурниці про бої у завжди теплому морі, де не буває снігу, гармати, англійських каперів і казкову країну, в якій їздять на горбатих конях серед будинків, круглі дахи котрих зроблені з чистого золота.

Захмелілий та вдоволений, Данило садив їх по черзі, жартуючи та обіймаючи за круті сідниці, аж доки не обирав зрештою одну, до якої відчував найбільше бажання. І не було серед них жодної, яка, отримавши на прощання свої пів гульдена, не випитувала, коли той зайде наступного разу, заздалегідь набиваючись у коханки.

Цього разу він так і не дістався до місця, де показував свої дива Уолвут. Натовп збирався з іншого боку від ешафоту. Люди стовбичили, задерши голови. Проштовхавшись ближче, Данило побачив корабельний канат, натягнутий між балконами будинків, що зійшлися під кутом, до якого прихилили грубу жердину. Всі чекали. Купка іспанських вояків стояла осторонь, і думка, що повинна відбутися чергова страта, промайнула у нього. Але у натовпі сміялися й жартували, тому він вирішив зупинитися.

Худорлява дівчинка у червоному трико лізла по жердині догори, а видершись, схопилася рукою за поруччя і стала на грубу мотузку. Гомін юрби припинився, і вона зробила крок, а потім, відпустивши поруччя, пішла над площею. Дівчинка робила це легко, і світлі чобітки, щільно обтягуючи її стрункі ніжки, впевнено крокували над прірвою, а тоненькі руки балансували над головою, допомагаючи тримати рівновагу.

Серце Деніела завмерло. Від розуміння, що сам так зробити він ні за що не зміг би, кулаки несамохіть стиснулися, наче могли чимось посприяти їй. Поможи їй, Господи… Падіння на вимощену каменем площу з такої висоти означало неминучу загибель. Шлях дівчинки тривав неймовірно довго, і груди його наче самі зітхнули з полегшенням, коли тендітна рука зловила поруччя іншого балкона.

Натовп ляскав у долоні, гукаючи знизу. Перепочинок тривав недовго, і дівчинка знову стала ногою на канат. Тепер усе відбувалося складніше. Дійшовши до середини, вона зупинилася й кілька разів підігнула коліна, від чого грубезна мотузка спружинила, підкидаючи легеньке тіло. Балансуючи руками, дівчинка вирівняла положення і ще більше розгойдала опору під ногами, а потім, вигнувши тіло, відштовхнулася і зробила сальто назад через голову. Ноги відірвалися від каната й, описавши коло, потрапили туди, де стояли мить тому. Схлип переляку вихопився одночасно зі сотень грудей, коли руки її вимахнули, намагаючись утримати тіло у правильному положенні. Це вдалося. А далі ноги донесли акробатку до першого балкона, де було безпечно.

Часто дихаючи, Данило, немов зачарований, робив кроки уперед, намагаючись роздивитися ту, яка мала сміливість виробляти такі дива на висоті. Але це ще не був кінець. Перекособочений каліка йшов крізь натовп, і люди кидали до його простягнутого капелюха монети, зароблені таким неймовірним способом. Данило підійшов ще ближче і кинув аж гульден. Каліка вклонився, дякуючи, і зник між людей.

А вистава тривала. З ближчої відстані жінка виглядала дорослою, і лише легка худорлява статура робила її здалека схожою до дівчинки. Біля самої жердини стояв хлопець у вбранні блазня. Коли він рухав головою, дзвіночки на його яскравій дворогій шапці видавали чарівні звуки. Вимахнувши рукою, він підкинув догори маленький запалений смолоскип, який одразу ж опинився в її худій ручці. За ним полетів другий. Яскраве біле полум’я не давало диму, натомість розкидало навсібіч іскри, які гасли, не досягаючи землі.

Тримаючи обидва в руках, вона знову здолала половину відстані й хутко розвернулася, балансуючи ними. Її коліна підгиналися, розгойдуючи натягнутий канат, і Данило зрозумів, що станеться далі. Тепер божевільне сальто акробатка мала зробити зі смолоскипами в руках. Здавалося, серце зупиниться. Роззявивши рота, він стояв із задертою головою, промовляючи самими губами. Ще один поштовх колін — і світлі чобітки мали відірватися від каната, щоб, майнувши над головою, знову стати на нього.

Постріл бабахнув зовсім близько, відбиваючись од стін будинків так, що відчули не лише вуха — усе тіло. Ноги відштовхнулися від каната й, описавши коло, ковзнули по ньому. Це вже не був той чіткий та впевнений рух, як у попередніх спробах. Одна нога пішла набік, і, вимахнувши руками, артистка хитнулася, випустивши обидва смолоскипи, а потім, зачепивши боком грубезну мотузку, майнула донизу. В останню мить руки її намагалися схопити канат, та лише ковзнули по ньому.

Данило сам не розумів, як устиг збагнути, що діється, але наступної миті, коли вся юрба видихнула у повітря великий скрик жаху, одним кидком, давлячи когось перед собою, опинився внизу.

Те, що летіло у його простягнуті руки, не мало ваги. Воно було м’яким, маленьким, тендітним і зупинилося на них, навіть не встигнувши скрикнути. А розуміння, що таки встиг зробити це, прийшло лише згодом, коли мертва тиша розкололася несамовитими криками захоплення. Натовп ревів.

Повільно зігнувшись, Деніел поставив дорогоцінну здобич на каміння та обернувся в інший бік. Розуміння, що сталося, надходило поступово. Іспанські вояки гиготіли, адже їм удалося повеселитися. Це був жарт. У руках одного з них ще димівся після пострілу аркебуз. Його обличчя висловлювало усе, хоча сам Данило застиг нерухомо, не звертаючи уваги на плескання по плечах та вигуки захоплення.

Він не розумів мови тих, хто прийшов сюди за наказом імператора, проте веселощів серед непроханих гостей поменшало, а непривітні вигуки й запрошувальні жести чорних рукавиць із білими манжетами свідчили про те, що такий розвиток подій не викликав у них захоплення.

Данило виглядав вищим на голову і мало не удвічі ширшим у плечах від кожного з них і це насамперед дратувало прибульців, до того ж місцевий вискочка дивився на них, не приховуючи відрази. Крики іспанців почастішали, і вони вказували на нього пальцями, роблячи відверто запрошувальні жести. Натовп розступився в очікуванні нового видовища, а відчуття, що сьогодні таки не обійдеться без крові, стягало людей сюди.

Та сподівання голодної юрби цього разу не виправдалися. Це вже не був Данило, здатний хапатися за дровиняку за першої-ліпшої нагоди. Роки з ван Герстом зробили свою справу, а вірний Кунрад, залишаючи назавжди свого вихованця, таки зумів передати йому набагато більше, ніж просто уміння вражати ворога мечем.

Тому кам’яний погляд командира замкової сторожі несподівано зм’як, і проста щира усмішка осяяла грубе обличчя. А знявши капелюха, він зробив пірует із низьким уклоном, спрямований до тих, кого насправді бажав би порубати на шматки. Рух цей виглядав настільки незграбним і водночас так приворожував, що натовп зайшовся реготом. Сміялися й іспанські вояки. Трималися за животи, вказуючи пальцями та вішаючись один на одного.

Обмежившись цим, Данило вдягнув капелюха й пішов геть. Площа порожніла. Кірасири Його Імператорської Величності, задовольнивши свою гордість, посунули до харчевні, натовп розсіявся. А під жердиною, прихиленою до балкона, так і залишилися стояти каліка з капелюхом, блазень із дзвіночками та дівчина у трико.

Цей день змінив усе його подальше життя, хоча мав стати останнім у ньому.

Вранішнє сонце уже встигло відокремитися нижнім краєм від моря і починало палити. Море дихало, його могутні груди ледь-помітно підносили та опускали застиглі в бухті галери. Та коли нога ставала на порепані дошки, цей рух уже відчувався по-іншому і кликав до дії.

Його привезли до галери Хизир-бея, і Лук’ян видерся нагору, дивуючись, що ял одразу ж завернув до берега. Двоє бедуїнів швидко гребли назад. Унизу, куди не сягали промені, мовчки сиділи Сінан, П’ялі-араб, де Агостіні та Сіді-алі — усі ті, кого вважали найвірнішими й наближеними до володаря.

— Я закликав тебе для важливої розмови, — сказав Хизир, який сидів посередині, широко розкинувши ноги у чоботях із загнутими догори носками.

Руки його покоїлися на шаблі, що впиралася кінцем у палубу, а в позі вгадувалася нетерплячість. Решта мовчали.

— Слухаю, володарю, — вклонився Лук’ян.

— Ти бачиш, що на галері нема слуг, реїсів, гребців? Лише ті, у кому я впевнений, наче в собі самому?

— Так, володарю.

— Того, що ти почуєш, не мусить знати ніхто. Переказане бодай слово означатиме для тебе смерть. Ти готовий померти?

— Так, володарю.

— Можеш сісти. Зараз галера вирушатиме у бік сходу сонця. Ми попливемо до Каірвана, щоб зустрітися з халіфом Мухаммадом Аль-Хасаном у його палаці. Ти пам’ятаєш його, адже торік прислуговував мені на полі шатранджу.

— Так, володарю, — кивнув Лук’ян, — я пам’ятаю усі ходи, що зробили твої фігури, так само, як і кожен його хід.

— Це добре, — вдоволено мовив Хизир. — Тому я тебе і прикликав.

— Отже, буде нова гра, і мені належить…

— Буде, — перебив Хизир, — дуже важлива гра. Найважливіша відтоді, коли ми стали воїнами Аллаха. Тому запитую тебе: чи пам’ятаєш ти ще щось, окрім фігур на полі.

— Усе, володарю, — упевнено мовив Лук’ян.

Вони питали наперебій, не раз усі водночас, і Лук’ян, наче відбиваючись, розповідав про присутніх з боку халіфа, будову палацу, розташування його серед вулиць, відстань до берега. З тих, хто зібрався зараз на галері, лише Сіді-алі плавав з ними минулого разу, але усіх цих дрібниць він просто не пам’ятав.

Коли реїси виговорилися, знову настала черга Хизира:

— Ти й цього разу прислуговуватимеш мені на полі, бо халіф обов’язково влаштує шатрандж. Дивись уважно. У тебе гострий розум.

— Ми переможемо халіфа, володарю, — упевнено заявив Лук’ян.

— Мовчи, нещасний! — гримнув Хизир. — Нам не треба перемагати на полі шатранджу. Ми маємо перемогти його насправді. І якщо не зробимо цього, усіх нас чекатиме страшна смерть. Запитую ще раз — ти готовий померти?

— Так, володарю.

— То слухай мене. Халіф може бути зрадником. Ми цього не знаємо, але думаємо, що він міг знюхатися з невірними, як зробив це колись давно емір Тлемсени. Якщо це правда, ми воюватимемо з ним. Якщо ні — матимемо його за союзника і разом під прапором Великого Аллаха воюватимемо з невірними. Але щоб вирішити, потрібно це зрозуміти. Навесні припливуть невірні. І ми повинні знати — з нами халіф чи ні. Зрадив він Аллаха і знюхався зі шайтаном, чи вірний нашій справі? Усі, хто сидить тут, — великі реїси. І ми не боїмося йти до палацу ворога. Але нам треба діяти першими. Тоді переможемо. Мені нецікаво, що робитиметься на полі. Я мушу знати, що робитиметься у голові халіфа. Марко вважає, що ти можеш читати думки.

— Не можу, володарю, не гнівайся, — опустив очі Лук’ян. — Але вмію передбачати дії ворога у двобої, вивчивши його.

— От і спробуй передбачити дії халіфа. Вивчи його за той час, що перебуватимеш поруч. Але не на полі. У палаці. По-справжньому. І усе, що побачиш підозрілого, говори мені на вухо, адже саме так і відбувається гра. Нехай думає, що ми переймаємося нею. І якщо у нього справді завівся шайтан, а ми цього не зрозуміємо — горе нам!

— Ми зрозуміємо, володарю, — запевнив Сінан. — Усі разом зрозуміємо. І якщо хтось переконається у цьому перший — клич повинен бути «бий шайтана!»

— Нема для мене спокійного місця на землі, — зовні байдуже зітхнув де Агостіні. — Звідти довелося втікати, бо, бачите, там зі сатаною воюють, тобто з дияволом. Тут — із шайтаном. А страждати мусить бідна голова художника.

— Вона бідна, бо досі не знає, з ким — із Аллахом чи шайтаном, — так само байдуже кинув у відповідь Хизир. — Через те й бідна.

— Головне, що вона справно служить володарю, — відказав Марко.

— Бий шайтана… — тихо повторив Сіді-алі.

Бей Аль-Джазаїра подолав відстань морем трьома галерами за три дні. Це мав бути мирний візит. Щоправда, гребцями на них пливли озброєні до зубів реїси. На носі кожної встановили дві важкі гармати. Палац халіфа стояв у межах досяжності гарматного пострілу, якщо пришвартувати галеру. Тому навіть якщо дві доведеться залишити на вході до бухти, Хизир мав надію на підтримку.

Утім, усе відбувалося спокійно. І в старого реїса поступово відлягало від серця. Палац халіфа не кишів воїнами. Мухаммад Аль-Хасан залишив звичайну сторожу, адже зустрічався із другом та союзником. У бухті й біля берега гойдалося кілька халіфських галер, на яких також не відчувалося руху. Пильність гостей розвіювалася від бездоганності прийому володаря Магрибу сама собою, наче морська вода, що накочується на піщаний берег, намагаючись залити його, проте зникає у піску, залишаючи тільки піну.

Та коли дійшло до шатранджу, Лук’яна охопили незрозумілі підозри. Мухаммад Аль-Хасан поводився невимушено. Прийому був радий, а почет халіфа щиро переймався лише перипетіями гри. Гості їли, пили, спокійно розмовляли.

Лук’ян справді не вмів читати думок, як не намагався, а на звичаях прийомів розумівся не більше, ніж усі інші. Тому й відчув розгубленість. Усе його вміння полягало у можливості вивчити та передбачити дії ворога у відкритому двобої. А цей двобій відбувався тільки на полі, де пересувалися дерев’яні різьблені фігури. То, може, діяти потрібно все-таки там?

Відтоді увага Лукані перекинулася до шатранджу. Він вирішив якщо й не виграти, то поставити халіфа у важке становище, щоб той почав нервуватись. А тоді… Усі володарі Іфрикії бажали насолоджуватися власною величчю, отже, не варто було засмучувати майбутнього союзника повною перемогою. Кілька вдалих ходів зробили свою справу, і захист супротивника затріщав по швах. Ось тут і народилася головна підозра щодо справжніх намірів халіфа. Йому було байдуже. Мухаммада Аль-Хасана не цікавили гра та перемога у ній, а отже, халіф переймався чимось іншим.

Намагаючись зрозуміти, що до чого, Лук’ян затягував гру, віддаючи перевагу суперникові, а потім знову беручись до справи. І таки знайшов слабке місце у ворога. Не на полі — тут. До вух його долетіло слово, яке халіф тихо сказав своєму сібі. Хлопець уклонився і, покрокувавши клітинками, переніс білого альфіті в інший кут поля. З позицій шатранджу цей хід був не надто вдалим, проте Лук’ян розгубився, бо чітко почув, як з уст халіфа при цьому прозвучало «ракіб», а виразні тонкі губи володаря Іфрикії промовили саме це слово.

І коли рятівні думки лише почали складатися у голові Лук’яна, халіф тричі ляснув у долоні. Двері зали відчинилися, й чорні рабині принесли сюди келихи з вином за числом учасників дійства. Голова тріскала від напруги — настільки швидко тепер усе в ній складалося. Та події розгорталися ще швидше. Він не встигав. Ну! Чому ж мовчить Хизир? Чому не оголошує свого наступного ходу?! Це треба зробити якнайшвидше, і тоді, нахилившись до його вуха, Лук’ян матиме змогу повідомити про свої відкриття.

Цього не станеться. Пізно! Келих уже поставили перед бейлербеєм усіх морів, і він ковтав слину в передчутті смакування улюбленим напоєм.

— Нехай Великий Аллах благословить наш союз і цей напій, що скріпить…

Невідома сила штовхнула Лук’янове тіло уперед так, що він перекинув кілька фігур на полі, а слабкий та не надто впевнений голос наче сам вихопився з грудей, і у головній залі палацу прозвучало:

— Бий шайтана!

Халіф осікся на півслові, на якусь мить усе завмерло. А потім реїси скочили на ноги, схопившись за зброю, те саме зробили наближені халіфа й варта, і лише обоє володарів та Сінан залишилися сидіти на місцях.

— Як сміє слуга мого гостя розкривати рота у моєму палаці?

Голос Мухаммада Аль-Хасана дзвенів од гніву. Руки його сперлися на коліна, а підборіддя задерлося догори. Відкинувши рукою вилог чалми, він похилився у напрямку свого гостя.

— Як сміє невірний раб своїм брудним язиком у цих стінах промовляти ім’я шайтана?! Накажи стратити його!

На обличчі Хизира не здригнувся жоден м’яз.

— Підійди! — наказав він Лук’янові.

Той наблизився, похиливши низько голову.

— Що означають твої слова?

Лук’ян мовчки тремтів, передчуваючи біду, порівняно з якою усі попередні миттю забулися.

— Говори зрозуміло, інакше я позбавлю тебе життя просто зараз.

— Володарю… — опанувавши собою, проказав Лук’ян, — це означає… Не пий вина, воно отруєне.

Шум обурення прокотився рядами наближених халіфа. Крики залунали відусіль, а реїси скупчилися навколо Хизира, пильно дивлячись навкруги.

— Це нечувано!.. — голос Аль-Хасана переривався. — Великий Аллах свідок — у цих стінах… Ще ніколи… шановані гості… Хизир-бею! Накажи стратити твого слугу! Зараз! А інакше вся Іфрикія показуватиме пальцями з берега, коли плистимуть твої галери! Тобі не стане місця під поглядом Аллаха!

Хизир сидів, не змінюючи пози, і дивився, здавалося, у нікуди. Вигуки зрештою вщухли, і тоді його спокійний голос пролунав у величних стінах, де пахло зрадою:

— Розкажи, чому ти так вирішив. Говори, нехай усі чують.

— Володарю, — голос нещасного слуги, над яким нависла смерть, дзвенів од хвилювання, — могутній Мухаммад Аль-Хасан сказав тобі неправду. Він говорив, що ніколи не зустрічався з невірними і не вів з ними перемов. Це не так.

Тепер уже не витримав халіф. Скочивши на ноги, володар Іфрикії схопився за прикрашене діамантами руків’я шаблі. Та голос Хизира зупинив його.

— Клянуся Аллахом, я страчу свого слугу, якщо це наклеп. Але всі мусять почути його слова. Я сам наказував йому бути пильним. Говори!

— Володарю, — продовжив Лук’ян, — усі в Іфрикії називають фігуру, що нагадує великого звіра з хоботом — «альфіті». Я прислуговував у грі багатьом емірам і знаю це. Але доводилося мені прислуговувати й невірним, які зустрічалися з емірами Іфрикії. І вони називали цю фігуру «лицар» — тобто знаний шляхетний воїн на коні. Хоча правила, за якими вона ходить та б’ється, однакові як на Магрибі, так і в християн. Арабською їхнє «лицар» звучить «ракіб» — вершник. Завжди, коли відбувалася зустріч із чужоземцями, перед нею обговорювали правила. Я прислуговував, коли емір Тлемсени приймав дуже великого володаря невірних — кардинала Хіменеса. Кардинал доводив, що цю фігуру треба вирізати з дерева або кістки як воїна-людину, а не звіра з хоботом, хоч і згодився, що ходить вона так само. Чому великий халіф щойно назвав цю фігуру «ракіб», а не «альфіті», якщо ніколи не зустрічався з невірними? У шатрандж він грав з кимось із них, а отже, зустріч була довгою, бо шатрандж потребує часу. Значить, вирішували важливі справи. І якщо християнин зумів переконати його у тому, що це воїн, а не звір, то, найімовірніше, переконав і в усьому іншому. А отже, у халіфа завівся шайтан. Але навколо нема воїнів, щоб убити тебе, володарю, і твоїх реїсів. Нема великого флоту в бухті, щоби потопити твої галери, одна з яких варта трьох тутешніх. Значить, це замислили вчинити іншим способом. Як? Найлегше — отруїти. Досі усі страви подавали на одній великій таці — на усіх. І напої — у великих глечиках, звідки наливали усім. А тепер винесли в окремих келихах. Ось твій і твоїх реїсів. Вони можуть бути отруєні…

Лук’ян замовк і чекав із завмиранням серця, що буде далі. Лише тепер Хизир-бей розігнув коліна і став на повний зріст.

— Великий Мухаммаде Аль-Хасане, — прозвучав його упевнений голос. — Моєму слузі не відмовиш у розумі та пильності. Це дуже цінний раб, якого колись подарував мені емір Тлемсени. Але я страчу його просто зараз, власноруч.

Повелитель реїсів замовк і обвів поглядом усіх, а тоді додав:

— Якщо ти вип’єш із мого келиха.

Крики обурення залунали з такою силою, що говорити далі було неможливо. Охорона палацу скупчилася у проходах. Здавалося, обидві варти зараз підуть стінка на стінку, вихопивши зброю. Та халіф підніс руку.

— Мене, володаря Іфрикії, намісника Аллаха на землі, ображає така мова з уст мого гостя, котрого я завжди поважав. Нехай йому буде соромно й увесь зворотний шлях важкі думки краятимуть серце. Та нехай Великий Аллах не карає його жорстоко за це. В інтересах нашого союзу я проковтну цю образу, а зап’ю її вином із твого келиха. Передайте мені келих мого гостя Хизир-бея.

Численні руки підхопили золоту чашу з дорогими каменями, несучи її до володаря. Руки та ноги Лук’яна віднімалися. У грудях утворилася порожнеча. Хизир витягнув шаблю і наказав йому стати на коліна. Дужі руки зігнули його тіло, бо сам Лук’ян зробити цього не міг.

Та щойно келих опинився у руці халіфа, з тріскотом розламалися плетені перетинки, завішані дорогими шовками, і натовп лучників майнув до зали. Втім, Хизир залишився вірним собі. Не встигло прозвучати оте «геть зброю», як реїси, перекидаючи яства, метнулися у напрямку халіфа, і лише троє повернулися обличчям до лучників, захищаючи своїм спину. Напад виявився настільки потужний, що кілька воїнів з палацу відразу ж упали на каміння, а морські розбійники по їхніх тілах затискали халіфа у кут. Стріли свиснули лише одного разу. Кілька реїсів упали, вражені ними, решта оберталися, хапаючи столи, з яких розліталися наїдки, та притискалися спинами до тих, хто тіснив халіфа. Лучники не наважувалися стріляти, бо ще далі був володар.

Де Агостіні перехопив рапіру в ліву руку, адже праве плече його наскрізь простромила стріла і, вискочивши з-за розсунутих щитів, уразив одного з воїнів. Одразу ж столи, якими боронилися реїси, зімкнулися, і лише вістря їхніх шабель щетинилися у бік ворога.

Заціпеніння Лук’яна зникло, щойно задзвеніло залізо. А руки самі підхопили шаблю, що впала на підлогу біля враженого стрілою реїса. І, зайнявши своє місце поруч з іншими, він кинувся у напад. Шабля виявилася на диво важкою. А кілька ударів супротивника, відбитих напрочуд вчасно, змусили його відступити. Та незбагнена сила знову кидала Лук’яна уперед, і ворог задкував. Знову засвистіли тятиви луків. Удар у бік виявився настільки сильний та неочікуваний, що коліна підігнулися раптово, і тоді поруч опинився П’ялі-араб. Кілька потужних ударів змусили ворогів відсахнутися, а груба сильна рука відтягла пораненого подалі за щити.

— Дайте нам вийти! — вигукнув Хизир. — Дайте вийти з палацу, інакше, клянуся Аллахом, загине ваш володар!

Навколо халіфа залишилося четверо воїнів, і їх дедалі більше затискали в кут. Той, хто наважувався зробити випад проти реїсів, одразу ж падав, простромлений наскрізь. Тепер Мухаммад Аль-Хасан не мав вибору. Він підніс руку.

— Накажи сторожі розступитися! — вимагав Хизир. — Накажи в ім’я Аллаха! Інакше перед тим, як померти, ми знищимо тебе.

Господар палацу зупинив різанину. Він більше не був господарем становища і розумів, що далі усе залежить від ворога.

— Халіфе, — промовив у повній тиші Хизир-бей. — Я віддаю свою шаблю, і ти зроби те саме. Нехай четверо твоїх воїнів стануть по ліву руку від тебе, а четверо моїх по праву від мене. А ми з тобою пліч-о-пліч, як і належить союзникам, підемо в їхньому супроводі, аж доки дістанемося галер. Лише так ти можеш уникнути загибелі. Нам не звикати. Ти забув, о великий володаре, що реїсам не дарує смерть Великий Аллах. Вони самі шукають її, доки не знаходять.

Халіф усе розумів. Його шаблю прийняв один з воїнів, ставши з лівого боку. Сторожа розступалася, пропускаючи обох володарів. Реїси розташувалися з правого боку. П’ялі-араб, кинувши легке тіло Лукані на ліве плече, іншою рукою тримав стіл, затуляючись ним від лучників. Те саме зробили ще двоє реїсів. Процесія рушила до узбережжя. Натовп супроводжував її до галер, де вже точився рух. Команда, зрозумівши що до чого, ставила вітрило. Весла занурилися, готові спороти гладь. Трап стояв, готовий прийняти бейлербея усіх морів.

Вони зупинилися перед трапом, і Хизир наказав занести поранених. Лише тоді погляд його втупився у ворога. Вони дивилися обличчя в обличчя, далі беззбройні. А четверо воїнів застигли у кожного за спиною, здатні діяти будь-якої миті. Поруч завмерли й численні лучники, проте обидві гармати на носі галери загрозливо дивилися жерлами в натовп; у руках канонірів димів ґніт. Запанувала тиша.

— Ти зрадив справу Аллаха, це бачили усі, — промовив Хизир-бей, — і тепер ціла Іфрикія показуватиме пальцем на твої галери, коли вони плистимуть уздовж узбережжя. Але це ще не все. Ти набув справжніх ворогів. Іменем Великого Аллаха присягаюся скарати тебе.

Весла спінили воду ще до того, як масивна постать ватажка реїсів зникла за щоглою. Жодна стріла не полетіла у бік галери, до якої повним ходом ішли тепер ще дві. П’ятеро халіфських галер, що стояли в бухті, не наважилися атакувати. Повернувши у протилежний від Аль-Джазаїра бік, усі троє вдало обминули флот халіфа та вийшли у відкрите море.

Лук’ян лежав, зціпивши зуби, й терпів біль, який, з огляду на ввесь той минулий, виявився не хтозна-яким. Стрілу розламали й витягли. Набагато важче довелося де Агостіні, над котрим чаклувало троє реїсів і який після цього не володів правою рукою.

Обох поклали поруч. Підійшовши, Хизир занепокоєно оглядав поранених. Йому таки вдалося дістатися до келиха, який, звісно, на відміну від попереднього, не був золотий, проте вино виявилося міцнішим, а руки, що його наливали, не могли насипати отрути. Усі три галери йшли поруч одним курсом, мало не торкаючись веслами, і лемент, що звучав на кожній, добре чувся на сусідніх. Реїси верталися з походу, який, з одного боку, важко було назвати вдалим.

Та справжню суть розуміли майже усі. Тепер Хизир мав розв’язані руки. Усі еміри знатимуть, що Мухаммад Аль-Хасан намагався підступно вбити його, уклавши угоду з невірними. А отже, Аллах відступиться від халіфа.

В очах уже не темніло, і Лук’ян, ще кривлячись від болю, посунувся та сперся спиною на борт. Вітер куйовдив його волосся, а крики чайок і галас на палубі давали остаточно зрозуміти, що й цього разу голова залишилася на плечах.

Підійшов Сінан. Усі гиготіли та пили вино, заїдаючи хто чим. Йому налили у келих та простягнули добрячий шмат їдла. Але їжа не лізла до горлянки, хоча від напою припинило тремтіти тіло, яким тепер, навпаки, розливалося тепло.

— Ти сьогодні врятував реїсів, — промовив Хизир, присівши перед Лук’яном накарачки. — Я завжди знав, що твою голову потрібно берегти. Де П’ялі? Це він витягнув з палацу мого Лукані. Хочу, щоб усі чули — ось це поранене щеня є найбільшим нашим скарбом, і кожен вірний мені реїс зобов’язаний берегти його!

— Іще дня не минуло, мій володарю, — мовив Лук’ян, — як ти збирався власноруч знести цю саму голову шаблею.

Навколо знову загиготіли.

— Таке життя реїса, — розвів руками Хизир-бей, — нічого не поробиш. Сьогодні у золоті, завтра — вже без голови.

— Я не реїс, — мовив Лукані, — лише твій вірний слуга.

— А що, скажи, означав отой твій слабкий дзявкіт? — втрутився Сінан. — Я принаймні спочатку взагалі нічого не зрозумів. Ми мало не встрягли у халепу. Ти мав доповісти своєму володарю, якщо відчув небезпеку. Чому мовчав?

— Я не встигав, — опустив очі Лук’ян. — Усе зрозумів надто пізно. Хизир-бей уже тримав келих у руці. Я не міг дозволити випити. А ви між собою домовлялися про клич у випадку зради. Я так і зробив, хоча не реїс…

— То було домовлено — «фаз шайтан»! Бий шайтана! А ти що дзявулів? Мені причулося — «бей-шайтан». Ти назвав халіфа беєм?!

— То ось що його розлютило!

Крики та сміх замовкли, коли Хизир підняв руку.

— Я дуже злякався, що не встигну, — повторив Лук’ян. — Не знаю, як це вийшло. Не пам’ятаю, що кричав. Хотів — «бий шайтана», тобто «фаз шайтан», а вийшло… Напевно…

Лук’ян розгублено замовк, а потім продовжив:

— Я ж русин. Моєю мовою, рідною, яку майже забув, «бий» — якщо так і вимовити тут, на Магрибі, вашою означатиме «бей». Напевно, від хвилювання саме так вийшло…

Гомін стояв у повітрі. Реїси жваво обговорювали те, що сталося у такий дивовижний спосіб. Марко, заплющивши очі, лежав поруч, вражено хитаючи головою. Хизир нахилився до Лук’яна.

— Слухай мене. І нехай чують усі. Ти був вірним рабом, вірним слугою і не зрадив свого володаря навіть перед можливою загибеллю. Колись тебе подарував мені емір Тлемсени, щоб ти допомагав грати у шатрандж із такими, як він. Ти вже давно не сібі й не раз добре прислужився братству реїсів. Ти хотів бути воїном, і всі гучно сміялися. І я також сміявся. Але ти таки став ним. Тепер я, Хизир-бей, володар Аль-Джазаїра, бейлербей моря, дарую тобі волю. Ти можеш іти куди завгодно. А можеш стати реїсом, таким, як усі, хто зараз поруч. На моїх галерах нема рабів. Ти вільний обрати сам.

— Я хочу бути з вами, — не замислюючись, сказав Лук’ян.

Вигуки схвалення залунали з новою силою, та Хизир випростав ноги, встаючи на повний зріст, і всі знову замовкли.

— Нехай буде так. Тоді слухайте мою волю — більше нема Лукані. Відтепер тебе зватимуть… і ти сам створив це ім’я…

Галери підкидало на хвилях. Під завзяте рипіння бортів численні весла врізалися у смарагдову воду, зчиняючи піну, а чайки, наче п’яні реїси, роїлися навколо, намагаючись перекричати одна одну. І в цьому лементі усі на галерах на хвильку завмерли, адже кожен хотів на власні вуха почути, що вигадав їхній володар.

— Шейтан-бей! — зрештою вигукнув Хизир, здіймаючи догори шаблю. — Шейтан-бей. Нехай від нинішнього дня Всемогутній Аллах оберігає, як кожного з нас, реїса Шейтан-бея, нашого брата.

Крики залунали з новою силою. Біль у боці Лук’яна кудись зник, і лежати було несила. Схопившись за борт галери, Лук’ян спробував підвестися. Його піднесли, допомагаючи. Гупали барабани, підганяючи гребців. Гамір стояв неймовірний. На сусідніх галерах махали руками, підхоплюючи оте загальне піднесення, яке, здавалося, має першим дістатися Аль-Джазаїра, далеко випереджаючи реїський караван.

Барон де Кройн забув про спокій, відколи залишив замок Леуварден. Коні зовсім стишили хід, і карета перевалювалася по горбах, від чого голова його гойдалася на плечах, потрапляючи в обвіконня, коли той, хто найбільше не полюбляв мандрівок, намагався виставити її, з тривогою оглядаючись назад.

Зрештою він полегшено зітхнув. Ліс, де розбійники марилися за кожним деревом, залишився позаду. Польова дорога стала рівнішою, і шляхетний на вигляд літній чоловік у береті з малинового бархату відкинувся на спинку сидіння, заплющивши очі. Та кінські копита зацокотіли зовсім поруч.

Йоганн ван Герст нахилився, зазираючи до карети.

— Як ви, бароне?

— Іще живий. Мюнстерських розбійників нам так і не довелося побачити. Отже, добити мене має ця трясуча дорога.

— Дорогий бароне, нам із вами ще сто літ потрібно жити, — усміхнувся Йоганн. — Інакше для чого ця подорож? Женіть геть похмурі думки. Коли нам зготують оленячі реберця у замку Гронінґен, ви сміятиметеся над оцими вашими жахами, повірте мені.

— Краще б мені зготували їх у замку Леуварден, — пробуркотів той. — Ви самі знаєте, яким випробуванням є для мене навіть недалека мандрівка.

Ван Герст випростався у сідлі та відпустив поводдя, дозволяючи коневі вільно бігти поруч із каретою. Адже дорога стала ширшою, і він сподівався розрадити співрозмовника.

Деніел верхи їхав попереду, пильно обдивляючись навсібіч. Лісова дорога скінчилася, і він також зітхнув із полегшенням. Половина загону розтяглася попереду, друга за його наказом трималася на відстані позаду. Цокотіння копит долітало до його вух. Самі ж вершники не могли чути того, про що говорили гер Йоганн із бароном. Рівнина давала змогу далеко бачити навколо, і Даніел заспокоївся, думаючи про своє. Ззаду долітали тільки уривки фраз.

— Дорогий бароне, — повчально промовляв дейхграф, — пора припинити вагання. Ви чесна відважна людина, та, споглядаючи вашу діяльність збоку, я можу сказати лише це. Усі ваші діяння вінчає тільки несприйняття влади імператора і католицької церкви. У намаганнях проявити себе в цьому ви кидаєтеся з боку в бік. Ваш замок перетворився на притулок для першого-ліпшого, кого загнали у кут Габсбурґ і папські єзуїти. Ви з усіма, починаючи від волоцюг із Гента й закінчуючи анабаптистами. І чого досягли, крім смертельного ризику для власної персони?