Відкинуті Богом

Цього ранку їм не принесли їжі. А коли сонце стало високо над куполом палацу, розливаючи по пісках спеку, хлопців вивели надвір і зв’язали руки за спиною, а потім повели до іншого, більшого будинку. Вони злякано переставляли ноги, спотикалися, зацьковано поглядаючи навсібіч у передчутті найгіршого.

Господар їхній був уже тут. Він вказував, а двоє слуг, підперезаних довгими фартухами, до чогось готувалися. Лук’ян побачив ніж. Усе відбувалося швидко. Двоє дужих арабів схопили хлопця, котрий першим потрапив під руки і, здерши з нього нехитрий одяг, потягли до низького столу. Кожен схопив по руці та нозі нещасного зі свого боку. Піднявши таким чином, його поклали на спину й розтягли на столі, а один із підперезаних схопив за грішне тіло між ніг. Інший обмотав міцним тонким мотузком і затягнув вузол. Бідолаха смикався й волав не своїм голосом. Ніж у руці першого рухнувся блискавично, й відсічене чоловіче тіло впало у глиняну миску.

Неймовірна порожнеча скувала усе нутро Лук’яна, відбираючи можливість рухатися. Пальці шкребли по стіні, а затерпле від жаху тіло повільно сідало на підлогу. Зараз це робитимуть із ним. Зараз. А він не здатний навіть поворушитися. Хлопець, який мав бути другим, видирався скажено. З усіх шести він виглядав найбільшим і найсильнішим. Утім, усе було марно. Його розтягли та поволочили до страшного столу, де чекали двоє майстрів своєї справи.

Від криків нещасного у Лук’яна попливло перед очима. Здавалося, грудям бракує повітря. Він хапав ротом, не здатний його зловити. Світ затьмарився, і темрява заволокла йому очі, швидко поглинувши усе навколо.

Зміни, що відбувалися з Джоні, давно помітили усі. Він ставав чимдалі мовчазнішим, не терпів порад, а прояви його люті бували страшними та непередбаченими. Усе частіше у спільноті каперів лунав шепіт невдоволення, котрий припинявся щоразу, коли заходив ватажок. Усе це Данило спостерігав мовчки, намагаючись не встрявати у небезпечні розмови і триматися подалі.

За цей час він навчився обережності та, як здавалося самому, став хитріший, хоч і розумів, що до інших йому ще далеко. Тому, коли відбулася роздача венеційського золота, Данило повважав за краще залишити свою частку в капітана. Щоправда, частину Джоні забирав собі за збереження, зате увесь скарб мав залишитися цілішим. Так чинили багато каперів. Були й такі, які уночі таємно ховали власне багатство десь на острові. Хитруна могли вистежити навіть свої, позбавивши нажитого. Так сталося недавно з Кунфом на прізвисько Рибоїд. Запаси його несподівано зникли. Той, кого запідозрив ошуканий, клявся, що непричетний до крадіжки. Усе вирішив двобій на абордажних шаблях, після якого Рибоїд до вечора помирав із розпоротим черевом.

Захоплені іспанські галеони не везли золота далеких земель, а про Йоганна, здавалося, зовсім забули. Втім, насправді це було не так. Джоні таки залишив живим одного з нещасних, які пливли на тому голландському кофі. Коли топили усіх, він збагнув, до кого потрапив, і кричав, що знає його брата Йоганна ван Герста. Поговоривши з полоненим наодинці, ватажок залишив моряка живим. Відтоді Патрік завжди був біля капітана. Він міг вільно ходити островом і виконував дрібні доручення.

Одного разу, оголосивши збіговисько, Джоні повідомив про свій задум. Патрік з Гента справді знав Йоганна ван Герста, кілька разів плавав на його кораблях. Увесь цей час Джоні розмовляв з ним про Фландрію, намагаючись зловити на брехні. Це не вдалося, і тепер уже сам полонений розповідав каперам те, що наказав капітан. Йоганн ван Герст, як вважали у Фландрії, завжди належав до знатних людей, які не бажали бути васалами «гішпанів» і підтримували політику, спрямовану проти короля. Кілька років тому, беручи участь у війні фризів проти імператора Максиміліана Австрійського, він утратив дружину та свої володіння у Фризії. Відтоді ним і заволоділа думка плисти до Нових земель, де сходить сонце і куди плавають лише «гішпани».

Капери слухали з роззявленими ротами, тим часом, як їхні очі таки випромінювали недовіру.

— Три роки перед тим, як мав я відплисти сюди, дейхграф ван Герст отримав відповідь на своє прохання до короля іспанського Фердинанда та великого імператора Максиміліана, в якому просив дозволу плисти на здобуття нових земель, як зробив це свого часу дон Кристобаль Колумбус. І отримав відповідь, що король таке плавання благословить, якщо дейхграф покінчить зі своїм братом Джоні, тобто з усіма вами, які грабують іспанські галеони. Я знаю це, бо був записаний до команди одного з галеонів, які мали плисти у Новий світ. Цей корабель був великий і не схожий на інші. Таких я ще не бачив.

— Тепер ви розумієте своїми курячими головами, що сталося насправді? — тлумачив Джоні, перебивши Патріка. — Саме ці кораблі ледве не потопили нас у морі Кара-Деніз! На них Йоганн мав плисти на схід, але, не отримавши дозволу імператора, мусив переслідувати нас і мало не загнав на інший край світу! Байдуже, диявол нам поміг чи Господь, але він не зупиниться. Мій брат утратив замок у Фризії, дружину, яку кохав, бо, на відміну від вас усіх, був на це здатний. У нього не залишилося нічого! Ви чули — Патрік назвав його дейхграфом. Багато з вас розуміє, що то за титул. Вельможа без замку та землі, виконувач королівської волі. Йоганн ніколи не зупиниться. Він збудує нові кораблі, придумає нову хитрість і припливе за нами.

— І що ти хочеш робити?

— Що пропонує капітан?

Вигуки лунали відусіль. Витримавши паузу, Джоні підняв руку. Голоси замовкли.

— Ми повинні захопити галеон португезів, з якими у «гішпанів» мир, і тоді під їхнім прапором крізь Джабал Тарік вийдемо до Атлантики та здовж узбережжя дістанемося берегів Британії.

— А навіщо нам Британія? — голоси звучали різнобоєм, напруга почала зростати.

— Ви не забули, що це таке? — Джоні підняв королівський патент високо над головою. — Оцей вергунг проголошує, що усі ми перебуваємо під захистом короля Англії! Ми — піддані англійського короля!

— Де був цей захист, коли твій брат розстрілював нас у Кара-Денізі?

Та Джоні знову приборкав натовп:

— Коли ми билися з Йоганном по той бік Босфору, це ще не було найгірше з усього можливого. Ми викрутились, і це підтверджує, що я правий. Гірше попереду. Настане час, коли нам оголосять справжню війну і поженуть нас, як скажених собак. Ось тоді ви будете питати мене, куди подітися, де знайти берег, на якому вас не повісять без суду. Ось він, цей берег!

Джоні трусив патентом перед очима каперів, намагаючись втлумачити замислене.

— Ось вона, ця земля. Тому нам треба виконувати зобов’язання перед королем Англії. І частина золота, яке ми разом ділили, призначена для цього. Тепер далі — навіщо вам ваше золото? Ні, я запитую, поясніть мені! Яка вам користь із того, що воно лежить у землі по всьому острові, а половину його вже викопали й переховали греки. Не знаєте? Я також. В англійському королівстві є місця, де можна краще його прилаштувати. Ті, хто володіють скарбом, віддають його туди, отримуючи таке саме підтвердження за підписом короля. За його зберігання треба віддати невелику частину. Зате, коли ви притягнете на англійське узбережжя свої старі та хворі кістки, вже не здатні тримати абордажну шаблю ані лізти на рею, то зможете його забрати й купити собі дім і клапоть землі. Думайте головами, набитими, можливо, ще чимось, окрім водоростей!

Галас, що здійнявся, чули по всьому острові. Переважна більшість каперів уважали, що їх збираються надурити.

— Добре, — підняв руку ватажок, — то чому не всі ви закопуєте свій скарб, а залишаєте у мене на тих самих умовах, навіть не засвідчивши на папері? Я міг би забрати його і втекти! Але ж ви залишаєте, щоб колись забрати.

— Ти капітан! Ти шкіпер!

— Ти ватажок, — лунали вигуки.

— Твоє золото під охороною!

— Король Англії — ще більший ватажок. Йому нікуди втікати. У нього скарби охороняє ціле військо! Чого вам іще? До того ж, не знаю, чи зрозуміють це ваші порожні голови, але за кілька років золота, що ви залишили, стане ще більше.

— Король додасть нам свого! — гиготіла команда. — Поділиться…

— Ні, — похитав головою Джоні. — Свого він не додасть. Але, взявши ваше, використає його на якусь справу, від якої збагатіє ще більше. Для того, щоб возити і продавати товари, потрібен корабель. Щоби збудувати його, необхідне золото. Що робити, як його нема? Король бере ваше золото, яке зараз вам не потрібне, і будує кораблі. За рік ці кораблі перевозять зерно, гармати, смолу — все, що можна продати і купити. Від цього король багатіє. Він повертає собі використане ваше золото для того, щоб віддати його вам, і ще, крім нього, залишається багато. Скарб народжує скарб.

Капери жваво обговорювали почуте, не шкодуючи міцних слів. Місцями починалася шарпанина, загрожуючи перерости у бійку. Піднявши мушкетон, Джоні випалив у повітря. Усе затихло.

— Тож ми попливемо до берегів Англії, виконаємо наше зобов’язання перед королем і прилаштуємо у надійне місце своє золото. Усе це варте, аби витратити рік вашого нікчемного життя. Але то ще не все. Коли ми будемо плисти поблизу берегів Фландрії, де нас чекають із не меншим нетерпінням, аніж у Мадриді, аби повісити на площі, кілька з вас висадиться на берег. Мій брат Йоганн не облишив намірів про Новий світ, а отже, і про наше знищення. Але ми першими знищимо його. Там, де він не чекає. Випередимо його. Оця людина, — він тицьнув у плече Патріка, — знає про нього все і готова стати капером. Ця людина знає, де і коли буває Йоганн. Ми зробимо це. І тоді житимемо вільно та безпечно. Наскільки це можливо для капера.

Сміх, що прозвучав, зменшив напругу.

— Але хто це робитиме? — залунало з усіх боків. — Хто залишиться у Фландрії? Хто довірить тобі своє золото, а сам піде пхати власну голову в зашморг?

— Тому, хто так учинить, я віддам свій скарб. Усе, що маю тут, на Гіосі. Навіщо воно мені? За виконання зобов’язань перед англійською короною мені заплатить король. А золота я здобуду ще. Ми ж натрапимо колись на галеон із Нового світу! Я віддам свій скарб за голову брата! — голосно вигукнув Джоні. — Беріть його вже! А якщо ви не довіряєте мені, пливіть уночі й заховайте його на якомусь із островів. Нехай лежить там.

Те, що здійнялося далі, було схоже на найбільшу бурю. Вони сперечалися, кричали, хапалися за ножі. Здавалося, це ніколи не закінчиться. Джоні мовчки попивав арак, чекаючи завершення.

Данило закляк на своєму місці, не беручи участі у суперечці. Думки розбіглися. Кому повірити? Як правильно вчинити?

Зрештою підвівся Маруф. Його здоровезна постать у чалмі нависла над розбурханою спільнотою, й усі замовкли. Він погано висловлювався фризькою мовою, проте зрозуміти могли всі.

— Ти захопливо говориш, капітане, — почав араб. — Усе це добре слухати, але чи станеться так, як кажеш? Хто зна? На моїй землі мовлять: найбільше золота — на сонці. Та чи варто прагнути туди, щоб набрати його собі? Тут ми свої. Ось наш берег, і на ньому нам не потрібний чужий король. Усе ми вирішуємо самі за нашим справедливим законом. Навіщо нам робити золото за допомогою золота? У морі плаває ще багато галеонів, і ми вміємо забрати його звідти. Це ми добре вміємо. А щодо твого брата — невідомо, чи стане йому розуму та сили відшукати нас тут. Для чого робити те, що важче, якщо є інше, що легше?

Вигуки свідчили, що багатьом сподобалася мова Маруфа. Здійнявся новий галас, і в ньому все частіше чулися крики «діжу!».

— Діжу! Ставити діжу!

На середину викотили й поставили дві діжі — одну ближче до Джоні, іншу біля Маруфа. Кожен підходив й устромляв свій ніж у ту, котру хотів. Виявлення волі не розтяглося надовго. Данило був передостанній. Він щиро не розумів, що краще. На відміну від інших, здатних різати один одного, йому подобались обидва задуми. Звичка слухатися свого пана-володаря спрямувала його ноги, вже підм’яклі від араку, в бік ватажка. На протилежність усім попереднім панам, цей годував, не кривдив, давав за роботу золото і навіть запитував його згоди.

Вихопивши ножа, Данило загнав лезо глибоко у дошки діжі. Слідом за ним це зробив старий Нілліс.

Джоні бракнуло шести ножів. Вибуху люті не відбулося. Капітан підвівся із глузливою посмішкою, оголошуючи кінець збіговиська. Підійшовши до діжі, він витягнув свого ножа й, запхавши його за пояс, обвів поглядом каперів. Запала тиша.

— Нехай так, — прикрість таки душила ватажка, і слова давалися насилу. — Нехай. Я підкоряюся, бо так вимагає закон братства. Ми не пливемо до Британії. Але колись настане час… Тепер гішпани воюють із реїсами. Реїсів багато, значно більше, ніж нас. Реїси кругом, і вони, наче вовки, встромляють зуби у королівство. Ми ж кусаємо, наче блохи. Та свого часу ми візьмемо галеон із золотом Нового світу, а можливо, й не один. Це станеться рано чи пізно. І тоді імператор нас помітить. Хто знає, що станеться після цього? Ось ви свої пики відвертаєте, бо навіть найдурніший із вас розуміє це. Сюди припливе багато галеонів з гарматами. І зрівняє оцей острів з морем. І тоді ті, які залишаться живими, спитають мене — що робити? Але я не знатиму, що відповісти.

Відколи Ахмада настановили старшим євнухом Тлемсени, ніхто не розмовляв із ним ось так. Він знав свою справу, рідко бував за межами палацу і, хоча стикався час од часу з багатьма наближеними, по-справжньому схиляв голову лише перед еміром.

Карим стояв, розправивши широкі плечі, та зверхньо дивився на євнуха, до якого нерідко підлещувалися інші еміри і ще багато різних людей, далеко не останніх, котрі розраховували завдяки його нашіптуванню наблизитися до найвеличнішого з емірів Магрибу. Начальник особистої охорони і без чужих нашіптувань стояв достатньо близько до володаря, тому й не приховував зневаги до того, кого взагалі не вважав чоловіком. Він ледь помітно усміхався, не збираючись повторювати своєї вимоги, і чекав на виконання.

Усміхнувшись ще привітніше, Ахмад схилив голову, повертаючись спиною до воїна, щоб віддати наказ слугам. Нехай очі цього шайтана дивляться у його зад. Нічого, ще настане час. Карим був вірним псом і служив удень та вночі, не заплющуючи очей, очікуючи, що емір винагородить його. Головний євнух добре знав, чого прагне Карим. Нехай. Цей час колись таки прийде. І тоді рішення володаря залежатиме від того, що скажуть вірні радники, такі, як він сам.

…Лук’ян отямився в кутку під стіною. Очі його бачили світло, проте тіло залишалося нечутливим. Що — вже усе? Так швидко? Нічого не боліло, але коліна підкулені до живота. Отже, він уже каліка… Тремтяча рука потяглася межи ноги, а усередині все здригалося в очікуванні жахливого. Пальці ніяк не могли намацати страшного мотузка. Груди знову важко дихали, хапаючи повітря. Усе залишалося на місці. Отже, ще ні. Ще попереду. Боже милостивий…

Поступово очі Лук’яна почали сприймати світ. І те, що робилося навколо, викликало неабиякий подив. У будинку з’явились інші люди, і той, хто стояв посередині, виглядав іще головнішим від товстого господаря. Рука цього чужоземного пана покоїлася на руків’ї шаблі. Він наказував! О Господи… Що тепер з ними зроблять?

Ахмад відійшов убік, притулившись до стіни, а охоронці потягли до себе хлопця, котрий сидів поруч із Лук’яном. Серце стислося у важкому передчутті. Карим витягнув із піхов шаблю. Усе набагато гірше. Їх просто вбиватимуть. Ось і кінець. Губи самі почали ворушитися, вимовляючи останню молитву до Господа.

Та замість знести голову хлопцю, воїн поклав шаблю на землю перед ним. Потім дістав ножа і також поклав перед нещасним, а тоді взяв глечик, з якого ті двоє у фартухах мили руки, й також поставив поруч. Відбувалося щось дивне. Останніми на підлогу лягли піхви від шаблі, які Карим зняв із пояса.

— Саіф альмубараза… — промовив воїн, вказуючи рукою туди, — ібріг гхаммад…

Нещасного хлопця штовхали у спину, змушуючи повторювати те, що промовляв Карим. Усі бранці, приречені стати євнухами, були різного народу і днями лежали мовчки, очікуючи своєї страшної долі, оскільки розмовляти між собою не могли. Чужою для них була і мова нових господарів. Зрозумівши, чого від нього хочуть, хлопець намагався повторювати незнайомі слова, затинався й замовкав. Тумаки у спину погано допомагали в цій справі, й Карим зрештою махнув рукою.

Слуги Ахмада відразу ж ухопили нещасного й потягли на стіл. Сам Ахмад помітно нервувався, бо довго вишукував цих хлопців, які мали відповідати вимогам не лише за віком, а й за статурою, мати приємні риси обличчя, щоби бути достойними обслуговувати гарем та палац. І тепер цей нахаба Карим намагався втрутитися у його справи й відібрати заслугу. Нехай би сам товкся по базарі й вишукував те, що потрібно.

Здригаючись од криків нещасних, Лук’ян розумів, що невдовзі стане наступним, проте не міг второпати суті того, що вимагав грізний воїн. А час летів невблаганно. Цей останній кричав так, що обличчя Ахмада мимоволі скривилося. І коли слуги зав’язували рота черговій жертві, Лук’яна схопили за руки й поставили на коліна перед новим господарем. Язик Лук’яна затерп, і він не міг вимовити ні слова.

— Саїф альмубараза, — Карим показав на шаблю, що виблискувала під променями з вікна. — Мін, ібріг, гхаммад…

Дужа рука з невеличким перснем вказувала на те, що розкидали по підлозі, а відтак знову повернулася до шаблі.

— Саїф алмубараза, — промовили неслухняні губи.

Він повторив усі назви, після чого рука воїна обійшла усе це задом-наперед, навмисне, щоб заплутати Лук’яна, та він упорався. На підлогу поміж усім цим поклали нагайку, шмат тканини й мотузку, якою перев’язували тіло.

— Мулабіс, еаса, хабл… — продовжив Карим, ускладнюючи завдання.

Лук’ян називав безпомилково усе, на що вказувала рука, а коли вона зупинилася на піхвах од шаблі, вимовив це слово так, як робив головний господар, — з якимось придиханням, аж із грудей.

— Гхаммад…

Брови воїна здивовано рухнулися. А Лук’ян лише тепер зрозумів, чого той хоче. Карим, якого слухався навіть товстий господар, намагався визначити найрозумнішого з чужоземних хлопців, приречених бути рабами на цій землі. Несміливо простягнувши руку, Лук’ян перерахував своєю мовою усе розкидане, а сказавши «дев’ять», показав йому дев’ять пальців. А тоді відразу ж зробив це грецькою.

Тепер здивувався Ахмад, і Карим помітив це.

— Він говорить грецькою, — неохоче пояснив старший євнух, — але не грек. Цей хлопець мовить якоюсь слов’янською.

Інший, також озброєний шаблею воїн приніс шматок вугілля та, віддаючи його Кариму, низько схилив голову. Лук’яна знову змусили рахувати, і щойно той називав число, Карим малював на стіні якусь невідому позначку, промовляючи по-своєму. Позначок виявилося також дев’ять. Схопивши шмат тканини, він стер намальоване, залишивши на білій стіні лише розмацькану чорну пляму, і простягнув вуглика Лук’янові.

— Атхнан, тхлатх, арбе… — старанно вимовляв той, згадуючи, як виглядають закарлючки, зовсім не схожі на числа з Біблії, за яку свого часу бив отець Никодим.

Обличчя Ахмада спохмурніло. Щойно тільки він зітхав із полегшенням, спостерігаючи, як хлопчиків повертають йому назад. Той, хто залишився останнім, підходив йому найменш, адже був найстаршим і на бороді його вже починало щось пробиватись, а тіло у той час залишалося хирлявим та кволим. І лише зараз головний євнух зрозумів, кого втрачає. Розум хлопця вражав. А у голові крутилися можливості використання цього бранця. Пізно. Усе втрачено. Нехай скарає великий Аллах того лева, що який, вийшовши з клітки, роздер одного зі сібі. Нехай відбере руку в того, хто погано її зачинив. Нехай…

Карим не дочекався до кінця. Схопивши Лук’яна за плече, відтягнув од стіни і штовхнув до воїнів, які прибули з ним.

— Цей раб мені підходить, — мовив охоронець. — Я забираю його до шатранджу повелителя.

— На все воля Аллаха, — усмішка Ахмада поховала на його обличчі усі відчуття та емоції, що просилися назовні.

Цей рік був напрочуд невдалим. Ще до настання зими, коли подув північний вітер Бора, почалися бурі, одна з яких застала каперів у вузькій протоці, перед якою простягалося лише море. Врятуватися вдалося не всім. Вони втратили два судна, що, не змігши вийти з протоки, розбились об скелі. Тільки частину скарбу вдалося зібрати по березі. Джоні зловтішався.

У бухті Гіоса залишилося четверо кораблів, у тому числі два захоплених у португезів галеаси. Джоні таки переконав спільноту вчинити це, бо тепер у Новий світ плавали й португези, а отже, заповітні скарби могли бути й на їхніх суднах. Сподівання канули у морські глибини. Галеаси виявилися завантаженими спеціями зі східних берегів. І марно Джоні доводив, що цей вантаж за цінністю мало не перевершує чарівний метал. Йому не вірили.

Усе змінилося, коли восени припливли венеційські галери. Капери на власні очі побачили золото, яке купці залишили за нікому не потрібну смердючу траву. І капітан зробив нову спробу закликати спільноту в далеке плавання. Нічого не вийшло. Ба більше — тепер багато хто винуватив його у втраті двох кораблів, адже задум зробити ще один напад у морі належав ватажкові. Та Джоні не здавався. Те, що йому таки вдалося здійснити, мало змінити усе подальше життя каперського братства.

Гастос був старшим у грецькій общині, що з давніх-давен жила на острові. Усі проблеми з каперами розв’язували завжди через нього. Будь-коли він міг прийти й вільно говорити з Джоні. Для каперів ця людина була недоторканою. Цього разу він прислав двох селян, щоби повідомити про діжі й тюки, які викинуло на берег сусіднього острівця. «Привид» не міг би вмістити вантажу, тому довелося вивести з бухти «Харона». Галеаси португезів іще не були готовими до плавання після абордажу.

Джоні взяв маленьку команду найдужчих, достатню, аби вести судно на близьку відстань. Звісно, Данило потрапив сюди одним з перших. За цей час він наблизився до капітана і не раз виконував важливі доручення. Головний канонір отримав місце для спання поруч із ватажком і дедалі більше часу проводив у спільних застіллях. Наближалася пора вимушеної бездії, і люди все частіше віддавалися порожнім розвагам, згадуючи про жінок, гру в кості й арак.

Двобої на тетрагоні, а так греки називали місце між чотирьох скель, стали майже нормою. Для Данила це було не так бажанням відточити володіння зброєю, як розвагою. Билися переважно на абордажних шаблях, іноді маючи по одній у кожній руці. Не раз доходило до справжньої бійки, коли розлючені супротивники втрачали останній глузд. Тоді втручався Маруф із кількома призначеними на цей день каперами. Винних жорстоко сікли.

Джоні завжди бився довшою та прямою шаблею, яку називав рапірою. Не раз ватажок запрошував на пару Данила, майстерність якого у цій справі значно зросла. А стриманість каноніра викликала повагу поплічників. І жодного разу він не впав у лють, пропустивши болючий удар плазом або ж почувши образливі зауваження.

…Це не був загублений крам. Вантаж виявився чужим. Вочевидь, у цій першій зимовій бурі постраждали не лише їхні кораблі. Нічого цінного там не знайшли. Забравши на борт порожнього галеаса лише кілька діж та просмолених мотузків, «Харон» відплив.

— Сьогодні купаємо Маруфа, — спершись на фальшборт поруч із Данилом, тихо мовив Джоні. — Хлопці хочуть розваги.

Данило з розумінням кивнув. Араб тримався завжди насторожі, тому розвага обіцяла бути цікавою. Від гарматія каперів найменше чекали подібних витівок, тому саме його й пустили уперед, і коли Маруф глянув у бік решти, той кинувся та скував його залізними обіймами. Передчуваючи лихе, араб схопився за ніж, але прибічники Джоні не дрімали. Йому заламали руки і почали в’язати. Нещасний бився тілом, видаючи дикий вереск та прокльони по-своєму, проте вдіяти нічого не міг.

Відчувши свою непотрібність, Данило підвівся. Далі усе сталося швидко. На шию Маруфу накинули зашморг із каменем і перекинули його через поруччя. Відбувалось якесь божевілля. Спочатку Данило кліпав очима, нічого не розуміючи, і лише коли тіло гахнуло у хвилі, здіймаючи бризки, кинувся за ним.

Джоні виріс наче з-під землі. Вістря його рапіри вперлося у груди непокірного каноніра, стримуючи хід хлопця. Біль зупинив Данила. Джоні продовжував дивитися йому в очі, а вістря зброї відсувало кремезну постать до щогли, аж поки її не торкнулася спина.

— Тихше, — проказав ватажок. — Не так швидко, юначе. Ти своє вже зробив. Вистигни.

Рапіра таки опустилася і лягла у піхви.

— За що?! — заревів Данило, — ковтаючи сльози. — Навіщо? Що він зробив?

— Маруф не послухався свого шкіпера, — пропікаючи поглядом нещасного хлопця, мовив Джоні. — Він не повірив йому. Збурював людей до бунту. А якщо станеться розбрат — усе пропало. Гішпани візьмуть нас наступного ж дня і повісять на площі у Мадриді. Отож ти разом з нами врятував усіх. Бачив колись восьминога? Якщо пошкодити одне щупальце, він не зможе плисти. Краще його взагалі відтяти. Це ми й зробили.

Данило зрозумів слова Джоні. Страшне відчуття не давало заснути ані цю ніч, ані багато наступних. Він прокидався від того, що несподівано починало товктися серце, бо воно такого розуміти не бажало.

Склавши руки долонями попереду грудей, як учили, Лук’ян стояв у кутку величезної зали, намагаючись зловити кожен рух та кожне слово інших учасників дійства. Тут, у палаці еміра, усе вирішував Салах аль-Назір — старшого віку прудкий жилуватий чоловік із гострою борідкою та проникливими очима, які неможливо здурити. Здавалося, вони здатні вшниплюватись у самісіньку середину кожного і бачать усе.

Поруч, у фонтані, викладеному червонявим камінням, сюркотіла вода, відволікаючи увагу. Джамад, хлопець у червоній чалмі й тонких широких штанях, підхопив вирізьблену з дерева кінську голову і, пересуваючись особливим дрібним кроком, поніс на інше місце. Коліна його майже не відривались одне від одного, а сам він наче плив залою, швидко переставляючи ступні поступом, схожим до їжака. Підлога посередині зали складалася з клітинок темного та світлого відтінку, і, повернувши по них кілька разів, Джамад присів, обережно поставивши голову коня поміж інших дерев’яних фігур.

За знаком Салаха аль-Назіра Лук’ян рушив до поля з клітинками, намагаючись повторювати цей дивний крок. Щось та виходило, й управитель палацу мовчки кивав головою. Поле з клітинками мало рівну межу та відрізнялось од кам’яної підлоги зали. Уздовж цієї межі просто на підлозі, наче у книзі, були зображені з одного боку закарлючки — саме такі, які малював вугіллям Карим. Вони означали числа. Однієї не було, бо самих закарлючок, як і пальців на руках, існувало десять, а клітинок на підлозі зали було лише вісім як в один, так і в другий бік. По іншому ж боці кожну клітинку позначала буква, якими були написані їхні книги.

Усе це йому вдалося зрозуміти дуже швидко, і зараз, виконуючи накази Салаха аль-Назіра, Лук’ян переносив дивні фігури, отримуючи від нього назви клітинок, яких загалом було шість десятків і ще чотири — вісім разів по вісім. Із неабияким здивуванням управитель зрозумів, що хлопець уміє рахувати.

Ця фігура називалася «альфіті» й була найважчою. Обхопивши руками дивовижного чорного звіра з кривими іклами, ніс якого був довшим від хвоста, Лук’ян поніс його на далеку темну клітинку в іншому кінці поля. Незвичний крок давався важко, серце тремтіло від передчуття можливого покарання, а дурна й невчасна думка засіла й не бажала вступатися. «Невже у них такі звірі бувають насправді?»

Альфіті став посередині чорної клітинки, і Лук’ян, склавши руки належним чином, уклонився аль-Назіру, повертаючись на місце. Схоже, той лишився задоволений. А от Джамад, який переставляв тільки білі фігури, свердлив його лихим поглядом спідлоба. Він також виконував свою роботу і знав у цій справі більший толк, проте очі арабського хлопця, що вміли довго не кліпати, завжди зупинялися на Лук’янові.

Салах аль-Назір носив у руці тонку палицю, втім, удари її були дуже болючі. Їх отримував кожен сібі, котрий виконував якусь роботу в палаці еміра. Джамад також був сібі, проте діставалося йому значно рідше від інших. Та як би не було, палац і життя у ньому здавалися раєм порівняно зі жахом галер та усім іншим. А думка про те, що якби страшний звір, образу якого не було навіть серед дерев’яних фігур шатранджу, свого часу не з’їв його попередника — іншого сібі, змушувала завмирати серце. Зараз він був би скалічений навіки.

Нову мову Лук’ян запам’ятовував швидко, хоча вона й була важкою. І коли палиця вказувала на якусь річ, а при цьому сам аль-Назір вимовляв слово, Лук’ян подумки повторював його постійно, аби не забути. Відповідати «слухаюся, мудіре» нового сібі навчили першого ж дня. А за якийсь час йому вже вдавалося розмовляти з іншими сібі, крім Джамада. Складалося враження, що цей вважає себе найголовнішим серед хлопчиків, хоча мудір ганяв його на рівні з усіма.

Дні минали скоро, а виходити за стіни палацу щастило рідко. Кожен сібі був зайнятий роботою з ранку до вечора. Лише троє з них, у тому числі й Лук’ян, обслуговували шатрандж еміра. Проте тренування на полі з клітинками тривали тільки до полудня. Відтак хлопці виконували різну роботу в палаці, й Лук’ян, вилазячи зі шкіри, намагався догодити Салаху аль-Назіру.

Кілька разів йому доводилося бачити й колишнього господаря — Ахмада, котрий творив такі страшні речі з хлопцями. І яким же було здивування Лук’яна, коли дізнався від інших сібі, що й сам Ахмад також каліка і верховодить лише такими, як він, а усі вони доглядають частину палацу, де живуть жінки. Лише тепер Лук’ян зауважив, що відколи був забраний із базару, досі не бачив жодної особи іншої статі. Думка, що він колись може знову потрапити до Ахмада, лякала, тому й шукав найменшу можливість показати управителю палацу свій розум та спритність, які той справді цінував.

Сібі жили усі разом в окремій прибудові. Кожен мав низеньку лежанку для сну та глиняну миску на їжу, яку давали двічі на день. Щоразу Джамад забирав із миски кожного те, що вважав найкращим, після чого усі починали їсти. Хлопці його боялися. З одного боку, Джамад не відрізнявся від решти — коли сібі працювали під наглядом прислуги палацу. Та разом з тим, без нагляду, він тримався як головний серед них. Коли ж Лук’ян наважився запитати про Джамада в іншого хлопця, той замовк і відвернувся.

Настав місяць шавваль. У день великого свята Ід-аль-Фітра до палацу з’їхалися еміри. Площу та вулиці навколо заповнили святково вдягнуті люди. Коні мали багату збрую. Кожен емір прибув із супроводом. Ніколи ще не доводилося Лук’янові бачити стільки народу водночас. Навіть базар, де його колись продали, був менший. Натовп вирував. Усі віталися, промовляючи «ід мубарак!», що означало «нехай буде благословенним свято!»

Лук’ян уже повністю звик до нового життя. На полі шатранджу він був спритніший за інших, а записи на дошці вів швидше від Джамада. Схоплюючи на льоту все, що хоча б раз сказав управитель, Лук’ян швидко навчився писати і рахувати двозначні й навіть тризначні числа, а слова арабської мови виводив із кожним днем краще. Божеволіючи від задоволення, новоспечений сібі дійшов розуміння, що спосіб, у який ці люди писали числа та рахували, досконаліший за будь-який інший. За допомогою лише десяти позначок легко, а головне — швидко записували число, настільки велике, що свідомість відмовлялася сприймати. Своєю чергою, Салах аль-Назір бачив розум та кмітливість цього раба і вкладав у його голову все, що тільки міг, розраховуючи з часом скористатися результатом.

Еміра Аль-Джазаїру Салаїма ат-Тумі вважали найповажнішим із гостей. Тому, коли закінчився святковий ід-намаз і люди задовольнили голод, саме він посів у шатранджі місце навпроти того, яке займав Великий емір. За стінами тривало дійство — скакали на конях, жонглювали шаблями, палили чарівний вогонь, видихаючи його з грудей… Це була дивовижна заморська країна, які трапляються лише у казках. Привели навіть справжнього живого альфіті! Величезний звір, отой, що мав ніс довший за хвоста, слухняно ходив на мотузку за чорним арабом, а інший сидів зверху на спині, маленьким патиком спрямовуючи незграбні й повільні рухи тварини у потрібному напрямку.

А у палаці численні гості заповнили величезну залу. Склавши руки наперед грудей і похиливши голову, Лук’ян зайняв місце поруч із гостем, фігури якого мали чорний колір. Було лячно. Джамад, як завжди, прислуговував володарю. Погляд арабського хлопця, здавалося, вже наперед сповіщав про перемогу еміра Тлемсени.

Гра почалася. Обоє супротивників називали по черзі свій хід, після чого спритні сібі переносили фігури й робили записи вугіллям на дошці. Безперечно, Абу Абдал знав більший толк у цьому мистецтві. Битва дерев’яних воїнів та коней захопила усіх, хто зібрався навколо. Знані гості стежили за подіями на полі й тихо, але жваво перемовлялися. Ат-Тумі також не збирався здаватися володареві без бою. Поступово його ходи стали швидшими, проте Лук’ян і надалі встигав писати. А от еміра Тлемсени увесь час стримував Джамад, і це володаря нервувало. Несправжня битва захопила й Лук’яна. Хлопець мимоволі уявляв кожний наступний хід супротивників, адже суть цієї гри він давно зрозумів.

Ті, хто стояв навколо, вже не гомоніли. А обличчя Салаха аль-Назіра було стривожене. Наймогутніший з емірів грав не надто вдало, і якщо ат-Тумі вистачить дурості довести усе до власної перемоги, свято буде зіпсоване. Гнів володаря так чи інакше відіб’ється на усіх. Те саме уявлялося й Лук’янові, який давно зрозумів спосіб життя у палаці. Напевно, саме тому їхні очі зустрілися. Управитель умів говорити без слів. Та що міг змінити нещасний сібі!

Салаїм ат-Тумі знав, що робить. Саме він упродовж останніх років постійно підбурював інших емірів до непокори. Маючи найбільше серед них військо, він бачив Аль-Джазаїр центром нового халіфату. Цим землям потрібен володар, здатний протистояти як невірним, так і морським розбійникам. І тоді повернеться милість Аллаха та відновиться процвітання на землях Магрибу. Абу Абдал пов’яз у мирських розвагах і мало дбає про віру та підданих. Так думав непокірний емір, шукаючи приводу до непорозуміння, з якого може початися…

А якщо Ід-аль-Фітр — саме цей час? Можливо, сам Всевишній керує подіями, підводячи свого вірного слугу до найважливішого рішення у часи великого свята? Так чи інакше, господар Аль-Джазаїру вирішив будь-що перемогти у цьому двобої. Якщо наймогутніший з емірів розгнівається і почне приймати хибні рішення, Аллах не триматиме його сторону.

Фігур на полі ставало менше й менше, тому обидва сібі сміливіше ходили клітинками, не боячись зачепити їх. Гра просувалася до розв’язки. Усі, хто розумів шатрандж, бачили, що терези хиляться у бік зухвалого гостя. Сам ат-Тумі відчув близьку перемогу. І ще одне — виникло враження, що його сібі знає толк у грі, адже, оголошуючи власний хід, ат-Тумі бачив передчасний рух хлопця у напрямку потрібної фігури.

Володар програвав, і гість кинув залишки свого війська у напад, бажаючи прискорити перемогу. Хід у відповідь з боку Абу Абдал Мухаммада був несподіваний і ще більше загострив протистояння. Тепер Салаїм ат-Тумі бачив лише два можливих ходи для продовження гри. Обидва — ризиковані. В обох подальші події важко прорахувати наперед. На додаток володар змучився, і розумні думки кудись розбіглися.

Очі Салаха аль-Назіра звузилися, а на обличчі проступили зморшки, адже управитель палацу добре побачив, який із можливих ходів гостя є помилковим. Але куди великий Аллах спрямує його думку? Все у ньому здригнулося, коли зухвалий емір почав говорити:

— Ісім кадір…

Цими словами починалися усі його ходи, адже грав проти нього не хто інший, як сам повелитель Тлемсени. І щойно пролунало звернення до володаря, Лук’ян зробив передчасний рух у бік фігури з кінською головою. Лише двоє учасників дійства помітили це — бунтівний емір та управитель палацу. А затинання Салаїма ат-Тумі свідчило про те, що сам він обрав інший хід. Пауза тривала недовго, й емір зрештою промовив:

— Ракіб…

Салах аль-Назір зітхнув із полегшенням. Аллах всемогутній. Аллах великий. Справді великий, якщо так дотепно спрямував свою руку в бік цього сібі. Отже, великої біди не станеться.

Коли свято закінчилося, Лук’ян стояв перед управителем, низько схиливши голову.

— Ти розумієш шатрандж? Відповідай тільки правду, якщо не хочеш утратити голову!

— Розумію, мудіре…

— Звідки? — запитав аль-Назір. — Тебе не вчили правилам гри — лише правилам пересування фігур.

— Пробачте мені, — мало не плакав сібі, — я зрозумів це сам. Стежив за грою, і воно само влізло у голову. Помилуй мене, о великий мудіре!

— На все воля Аллаха, — звів руки до неба управитель. — Отже, так захотів Усевишній. Ти не будеш покараний. Але від завтра у тебе буде новий обов’язок.

Навесні караван з двох галеасів та «Привида», вдало пройшовши Джабал-Тарік, рушив уздовж берегів на північ. Позбавлені Маруфа, капери, які не хотіли цього, здалися. На Гіосі залишилося два десятки тих, хто недужав або ж прикипів до острова через жінок та дітей. Усе заховане золото вирили, Джоні забрав свій скарб, і за два місяці маленька флотилія побачила британський берег. Очі людей повеселішали — каперський патент відчиняв принаймні морські ворота цієї країни. Їх пропускали сторожові кораблі королівського флоту.

Джоні не наважився ризикувати золотом і, залишивши завантажений галеас на рейді під командуванням Хальса, рушив на порожньому далі. Це була найнебезпечніша частина плавання, значно гірша, ніж проходження Джабал-Таріку під носом у «гішпанів». Фландрія, Фризія та інші землі ще пам’ятали «того» Джоні й повішення йому не світило. Розбійника, оголошеного ще й єретиком, найімовірніше, чекав повільний вогонь. Дуже повільний.

Охочих розділити золото Джоні виявилося четверо. Верховодив у цьому ризиковому задумі Забутий Робін. Він першим зробив крок уперед. Подумавши, до нього приєдналися Манз-Висельник та Сліпий Ганс. Останнім наважився Купер-Волоцюга. Потім долучились іще двоє, але під час плавання передумали.

Берег англійського королівства ще не намалювався біля обрію, коли пізно уночі Джоні закликав Даніеля. Усі, крім стернового на вахті, спали, і розмова відбулася пошепки у капітанській каюті. Джоні запропонував своєму канонірові взяти участь у небезпечній затії. Задум ватажка був простим, а те, що мав зробити Данило, ніхто б, крім нього, не подужав. Та не лише волосся нещасного — усе нутро ставало дибки, коли уявляв замислене від початку до кінця. Джоні умів переконувати. І після повернення Данило мав зробити вибір: або осісти у королівстві зі своєю частиною скарбу, або повернутися до Ак-Денізу першим помічником Джоні.

— А Хальс? — не зрозумів Данило.

— Коли ти повернешся, його вже не буде, — відповів той.

…Тихим туманним ранком до берега неподалік од замку Гронінґен підплив шлюп, з якого вийшли шестеро і неквапно посунули дорогою; а коли наблизилися до веж фортеці, ватага розділилася. Попереду в лахмітті, припадаючи на скалічену ногу більше, ніж завжди, сунув Купер-Волоцюга. За ним у не менш шкарадному балахоні рухався Данило, до якого мотузком припнули Ганса, котрий отримав своє прізвисько за вміння прикидатися сліпим. Данило мав лише му́кати і вказувати знаками, адже прикидався німим. Джоні був фризом і добре знав місцевий спосіб життя. У цих землях намагалися не кривдити нещасних зверх того, що вже зробив Господь. Тому їхнє безперешкодне пересування до замку не викликало у підступного ватажка побоювань. Забутий Робін, який добре бігав та умів ховатися, супроводжував цю невеселу компанію на значній відстані.

Найбільше з усіх ризикував Манз-Висельник, утім, йому вже доводилося бувати у справжньому зашморгу. Разом із Патріком вони мали дістатися маленького села Адельхлі, в якому той залишив родину. Йому не вірили до кінця, тому оселя моряка мала стати запорукою його вірності Джоні. Далі, за ватажковим задумом, Патрік з Манзом повинні були прийти до Йоганна й розповісти йому майже правдиву історію про те, як судно захопили капери Джоні, й заманити старшого ван Герста у пастку, бо лише голова брата давала урвиголовам право розпорядитися золотом Джоні.

Усе тривало згідно із задумом хитрого ватажка. Йоганн прийняв обох моряків, з яких пам’ятав лише Патріка, адже Висельник мав бути з іншого судна, котре також потопив невгамовний брат. Обоє брехали в один голос, поки троє поплічників біля стін замку марно просили милостиню. Милосердя мешканців замку Гронінґен цього дня виявилося обмеженим. Тому, підкуливши порожні шлунки, усі троє поверталися до схову подалі в лісі, де небагаті запаси їжі, взяті з Адельхлі, загрожували ось-ось закінчитися.

Коли настала черга чатувати, Данило полегшено зітхнув. Сон усе одно не йшов. У грудях товклося далі більше. І не згадка про повішеного, який уже кілька днів гойдався на мотузку біля воріт замку, забирала спокій. Зовсім інше.

Він розклав трубу далекогляда і почав роздивлятися довкола. Замок Гронінґен стояв на березі холодного та не надто привітного моря. Втім, навколо нього не плавали ні капери, ні реїси. Не стріляли з гармат. Невеличкі шхуни, що відпливали та поверталися, ловили рибу та возили вантажі. Навколо замку далеко простягалася рівнина, вкрита зеленою соковитою травою, на якій паслося багато корів. Їх було стільки, що не мав навіть у день ярмарку, напевно, увесь Брацлав із навколишніми селами, який несподівано сплив у спогадах. Плямисті, доглянуті, вони спокійно ходили навколо замку і скубали траву. Дорогою мирно поскрипували вози.

Верхи їздили тільки брат Джоні та його почет. Інколи дейхграф Йоганн, а Данилові нарешті вдалося вивчити і це мудре слово, з’являвся з-за стін у супроводі лише одного вершника, якого кликав Кунрадом. Вони скакали зранку на берег неподалік од замку, де щодня кипіла робота. Там будували нові кораблі. Одразу два!

Дні стояли прохолодні, втім, дейхграф рідко мав на собі камзол, залишаючись переважно у білій розхристаній сорочці. Він лазив на недороблені галеаси, тягав мотузки і навіть брався за сокиру. Йоганн не захоплював чужих галеонів, хоча, за словами Джоні, колись забрав у нього все, натомість будував кораблі власними руками. Це був дивний пан. Жодного разу не доводилося Данилові побачити, як когось карають батогами. А одного разу бідно вдягнутого сільського хлопчика, присланого із замку зі звісткою, Йоганн потріпав по чуприні й наказав дати шматок їжі.

Вони стояли утрьох — нижчий від Йоганна міцний воїн, який завжди був при зброї та обладунках, кульгавий одноногий старий, що вочевидь найкраще розумівся на кораблях, і сам господар замку, котрий, за словами Джоні, не належав йому. Тепер вони ставили щоглу. В цю трубу, захоплену на одному з галеонів «гішпана», було добре дивитися, і Данило побачив усе — радість на обличчях, коли висока щогла непохитно застигла посеред палуби. А крик, що долинав звідти, змусив розплющити очі Купера і Ганса, які встигли заснути.

Неподалік од корабельні постійно горіло багаття. На ньому варилася у здоровезному котлі їжа, і коли наставав час обіду, робітники всідалися попри нього та їли. Цей пан годував своїх селян за те, що працювали на нього — виходило саме так. Якась неймовірна заздрість саме зараз народилася усередині. Перед очима стояли картини життя, про яке не раз мріялося. І це було краще, ніж те, що капітан роздавав награбоване золото. І навіть краще, ніж Казкова країна, яка навічно залишилася у морі Ак-Деніз, спливаючи іноді лише у спогадах.

Та одразу ж надходила думка, що не давала із приємністю роздивлятися це місце, схоже на рай. І навіть його дурна голова швидко збагнула, чому. Він прийшов сюди зруйнувати його. Прийшов зробити це для кривавого Джоні, який забирає чужі життя заради золота, щоби потім самому отримати це саме золото з його ж рук. А можливо, ці самі руки замість нагороди вчеплять каменюку й на його шию, як сталось із Маруфом або невдовзі трапиться з Хальсом.

Думки Данила сягали так далеко, а сам він настільки перейнявся ними, що це мали би помітити поплічники. На щастя, обоє міцно спали. Відклавши трубу, він улігся на траву, пробуючи заспокоїтися. Невдовзі мав повернутися Робін, який ходив шукати схов, що його влаштував Джоні у незапам’ятні часи в лісі поблизу замку. Там лежала зброя.

Усе складалося вдало, і капери готувалися до найголовнішого. Вихиляс дороги, що у цьому місці наближалася до лісу, був найкращим місцем для раптового нападу. Щоранку вони з’являлися удвох. Учора, прямуючи на корабельню, дейхграф із Кунрадом проскакали галопом повз трьох жебраків, які сиділи на траві обіч, не звернувши на волоцюг уваги. Ними були Сліпий Ганс, Купер і Данило. Саме він мав раптово натягнути присипану пилюкою мотузку, прив’язану до куща на протилежному боці дороги, де сховалися Висельник із Робіном. А скинутих вершників мали добивати усі разом.

Серце товклося й тріпотіло, руки ставали ватяними, коли головний виконавець задуму уявляв це насправді. Та ще гірше Данилові ставало від думок про інше.

— Дав би я тобі араку хлебнути, якби мав, — похмуро просичав Робін. — Наче павутиння під камбузом, тремтиш. Дивитися гидко.

— Боюся, — бубонів Данило. — Ніколи коней не зупиняв. А тут двоє! Чи впадуть? А як ні? Поб’ють вони нас верхи — двоє усіх посічуть. Не встигнемо до лісу добігти.

— Впадуть, — посміхнувся Робін. — Ще й покотяться, і ноги поскручують, а може, й шиї. Ти ж як бик. Скільки треба коневі на скаку… Я так робив. Головне — не дивися на них. Дивися лише на кущ, за яким я. Щойно підведуся — цієї ж миті натягуй. Не засни тільки…

— Не засну, — похмуро відповів Данило, набираючи повні груди повітря.

Воно не хотіло там триматися. Несамовите хвилювання стискало груди, й усе видихалося назад. Щоб не спостерігати цю кумедну картину, Робін сплюнув та відвернувся. Те, до чого так готувався Данило, сталося само. Кулак його описав широке півколо і вкарбувався у вухо поплічника. Того звалило миттєво, і, впавши у траву, Робін застиг. Руки тремтіли, коли тією ж мотузкою зв’язував прибитого.

На мить прислухавшись, Данило кинув зм’якле тіло на плече і майнув у заболочену хащу, де, замотавши рот нещасного, прилаштував його під деревом. Навколо не було нікого, лише на дорозі, де наступного дня мав статися напад, розминалися два вози. Знайшовши трубу, він зібрався з духом і побіг до берега, де стукали сокири, височіли щогли і було чути шурхіт хвиль північного моря.

Ця прибудова мостилася біля задньої стіни палацу і ховалася під круглою аркою. Той, хто вийшов назустріч, мав простий одяг, чорну із сивиною бороду та очі, не менш проникливі, ніж в управителя. Втім, це були інші очі.

— Саляма алейкум, мудрий Абу Хашире!

— Саляма алейкум! — вклонився у відповідь чоловік. — Нехай береже Аллах твоїх дітей та внуків!

— Абу Хашире, — управитель підштовхнув уперед Лук’яна, — цей сібі прислуговує повелителю у шатранджі. Він походить з невірних, але від Рамадану зумів вивчити числення і майже вільно говорить нашою мовою, хоча навмисне ніхто його цьому не вчив. Він виконує дії з числами, користуючись дошкою. Гадаю, його хист стане тобі в пригоді у великих справах, які робиш ти в ім’я Аллаха!

— Нехай продовжить Всевишній роки твої і твоїх дітей, — схилив голову Абу Хашир ібн Махді. — Я оціню можливості цього сібі й використаю на благо нашого повелителя, нехай береже його Аллах!

— Цей сібі не потребує більше навчання у шатранджі, тому я забиратиму його лише для гри. Решту часу ти можеш використовувати його на свій розсуд.

Абу Хашир вклонився на знак подяки, і Салах аль-Назір залишив хлопця.

Те, що побачив Лук’ян усередині, вразило настільки, що нещасний закляк на місці, не вірячи, що у цьому страшному житті можна так несподівано перенестися з пекла до раю. Тут було багато світла, що потрапляло крізь великі вікна, зроблені навіть у круглій стелі. Навколо стояли та просто валялися порозкиданими багато незрозумілих речей, що викликали тривожне, але приємне здригання. Тут вирував запах — також незрозумілий, дуже хвилюючий. Він утворювався переплетенням багатьох окремих запахів і створював одну велику таємницю.

Та головне — книги. Їх було багато. Вони лежали кругом, стояли на полицях. Жодного разу не доводилося Лук’янові бачити стільки книг одразу. До однієї, що лежала розгорнутою, прикипів його погляд. Як же схотілося, зіщуливши очі від страху за те, що станеться, бігти і зазирнути у неї! Що там?

— Мене звати Абу Хашир ібн Махді, — промовив господар чарівних покоїв. — Ти називатимеш мене просто Абу Хашир, коли звертатимешся і вклонятимешся не дуже низько, не так, як управителеві або Володарю. Я займаюся вивченням світу, який створив усемогутній Аллах, оскільки це угодно Всевишньому й халіфу. Ти розумієш, що я говорю?

— Так, мудрий Абу Хашире, — вклонився Лук’ян.

— Мова науки коротка та влучна, наче стріла. Тому ти не нагадуватимеш мені щоразу про мою мудрість, — зауважив учений. — Іди до дошки і додай останніх два числа із записаних у рядку.

Із завмиранням серця Лук’ян підійшов до дошки та швидко виконав дію.

— Тебе справді не вчили цього? — запитав ібн Махді.

— Ні, повелителю. Але я бачив, як робить це мудір Салах.

— Як звуть тебе?

Відколи довелося залишити береги річки Бог, його уперше запитали про це. Здавалося, власне ім’я давно зникло, стерлося, наче непотрібне число на дошці, пропавши навічно, немов минуле.

— Лук’ян, володарю.

— Лук’ян… це важко вимовляти. Я називатиму тебе Лукані. Кілька днів тобі приноситимуть дошки з отакими написами чисел. Ти додаватимеш до числа з правого боку число з лівого боку і писатимеш те, що вийшло, посередині. Сьогодні я усе перевірю за тобою сам. Якщо не буде жодної помилки, більше не перевірятиму. Але якщо ти помилишся, будеш покараний. Тебе добре годуватимуть і не битимуть. Нехай на все буде воля Аллаха!

Звівши руки до неба, Абу Хашир зник в іншій залі.

Дні, що настали, здавалися казкою. Лук’ян робив те, що завжди дарувало задоволення, за це його годували і справді не били. Абу Хашир ібн Махді мав багато слуг. Вони були різного віку і майже усі його народу. Ці люди були зайняті упродовж усього дня і виконували всіляку дивовижну роботу. Лук’янові дозволили вільно ходити кругом. Це був свого роду палац у палаці. По-справжньому казковий палац. Він мав багато зал, з’єднаних між собою, а всередині утворював двір просто неба. Тут стояли кілька печей, у яких завжди горів вогонь. На ньому слуги Абу Хашира плавили залізо, гріли у прозорих дивовижних глечиках воду, яка, своєю чергою, іноді мала дивний колір, бувала навіть чорною. У кожній залі стояв свій запах, який із чарівною силою притягав до себе. Хотілося розуміти дива, що творилися навколо.

Та найбільше здригання викликало невеличке сховище, в якому зберігалися книги. Їх було багато, і крок Лук’яна, котрий шукав наймудрішого з мудірів, тут завжди мимоволі сповільнювався.

Раз на три дні Абу Хашир перевіряв його числення і завжди залишався задоволений. Дошок, наскладених у куті зали, ставало дедалі менше, хоча щодня один і той самий сібі приносив нові. Настав день, коли не залишилося жодної, і Лук’ян, уклонившись, попросив роботи.

Дні, коли доводилося повертатися до шатранджу, траплялися не часто, але тепер вони гнітили хлопця. Думки раз у раз поверталися до чарівного палацу Абу Хашира. І переносячи іграшкові фігури, спогадами він залишався там. Ким була ця наймудріша людина? Чаклуном? Цілком імовірно. Та щось не сходилося. Адже сам ібн Махді не вважав себе таким. «Я вивчаю світ, що створив Аллах»… Чомусь усі вони вважали, що світ створив Аллах. І не замислюючись над тим, правда це чи ні, Лук’ян розумів, що в усіх чарівних речах, до яких пощастило долучитися, не було чаклунства і це все — звичайне життя.

Якось, коли йому довірили звільнити одну із зал, довелося перенести кілька книжок туди, де зберігалися інші. Поруч не було нікого. Як же тремтіли руки, коли наважився розгорнути книгу, котра здалася найпотаємнішою! Серце неймовірно калатало у передчутті невідомого. Її малюнки так відрізнялися від тих, за які потерпав свого часу в сільській церкві! Схоже, вона не про Аллаха. Про що ж тоді?

Навколо намальованої круглої фігури накреслені якісь незрозумілі лінії, що сходилися під різними кутами. Усі — прямі, й лише одна була кривою. Усе позначене числами. І цього поза усе бажання не міг осягнути розум. А відчуття таємниці гнало уперед, змушуючи забути про небезпеку. Букви читати було важко, позаяк вони чимось відрізнялися від тих, якими писали тут. Та попри це йому вдалося зрозуміти кілька слів. «Гора», «море», «відстань». Ці траплялися найчастіше. «Виміряти». У цій книжці не йшлося про Бога, хто б Ним не був. А було написано про світ, світ, світ, який Він створив! Ось воно. Те, що Лук’ян колись марно шукав у церковних книжках!

І несподівано хлопець зрозумів. Поруч він побачив ще один малюнок, що становив тільки частину від отого першого, але займав майже усю сторінку. Тут справді намалювали море та гору на березі. Невже це і є та книга, де написано про край світу?!

Він увесь тремтів, очі їли папір, а думки боялися не встигнути одна за одною. Гора і море. Оце і є край? Так ось вони і на тому, меншому малюнкові, де зображено більше усякої всячини. Ось ті самі гора та море. А що оце під ними, отаке кругле і велике?

Від прозріння Лук’ян мало не знепритомнів. Земля?! Вона кругла, мов куля?! А де тоді він зараз? Отут, угорі, бо інакше можна впасти і полетіти у саме пекло. Але гора та море зображені не наверху, а збоку. Число означало висоту гори. Отже, хтось це виміряв. Чому ж той хтось не впав?

У голові зовсім замакітрилося. Ну, нехай. А інше число і лінія означали відстань до місця, де, здається, закінчується світ. Обрій. Колись у дитинстві Лук’ян пробував дійти до нього й ще тоді зрозумів, що він увесь час відсувається, скільки б не йшов. Господи, це ж тому, що вона кругла! Отже, краю світу нема взагалі? Лише зараз, завдяки таємничій книзі, він дійшов до цього. Ось чому! Ось книга, в якій написано все!

Хотілося перегорнути сторінки далі. Де ж кінець? Та руки зупинилися самі, бо тут лишалося багато незрозумілого. А оце що за лінія? Чому вона наскрізь прошиває землю? І вона також позначена числом. Хто ж це такий величезний зміг її виміряти? Ну, гору — зрозуміло, можна кроками, а…

Наступне відкриття мало не посадило хлопця на підлогу. Боже милостивий… Він схопив патика, яким виміряв висоту полиці, й, розламавши його на три різні частини, склав трикутник, схожий на зображений. Оця сторона буде висотою гори. Оця — відстанню від підніжжя до обрію. А третя — відстанню від вершини до обрію. Дійти до обрію неможливо. Але якщо знати хоча б два кути, цю відстань можна визначити. І тоді людина може визначити висоту гори! І навіть відстань до обрію! Погляд його повернувся до малюнка. Боже милостивий, вони змогли за допомогою однієї гори поміряти землю! Величезне число, написане поруч з лінією, підтверджувало це.

Усе на світі раптом припинило існувати для Лук’яна порівняно з цим відкриттям. Ось за скільки земель була захована книга, яку він марно намагався відшукати у сільській церкві! Розгорнувши її на першій-ліпшій сторінці, дізнався майже про все, що так не давало спокою. А книга така грубезна! Отже, у ній написано про те, що взагалі неможливо уявити! І якщо зуміти прочитати її…

Шурхіт був надзвичайно тихим. Усе в Лук’яна впало. Абу Хашир стояв поруч і мовчки дивився на сібі, який наважився на такий зухвалий учинок. Лишивши книгу, Лук’ян упав на коліна, втискаючись головою у підлогу.

— Пробачте, наймудріший! — волав хлопець. — Помилуйте, не вбивайте мене!

Відчуття, що усе кінчено, перехопило подих. Це не отець Никодим. Його не битимуть патиком — просто відрубають голову і кинуть отим страшним звірам у клітці. Підійшовши до книги на столі, ібн Махді зазирнув туди.

— Підведися, нещасний, — промовив спокійний голос. — Ти довго дивився туди, забувши про все. Навіщо? Що ти побачив? Говори, я наказую.

— Пробачте бідного раба! — просився Лук’ян. — Я думав знайти у цій книзі щось про світ, якого зовсім не знаю. Я завжди хотів знати, де його кінець та що там.

— І що — знайшов? — запитав учений.

— Не знаю, ще ні, напевно, але… Змилуйтеся, володарю, оце що — земля? Вона отака, мов куля? А оце її величина? У чому? У кроках? Її що, виміряли за допомогою висоти цієї гори?! Знаючи висоту гори й оці кути… То було так?

Погляд Абу Хашира впав на складений з уламків патика трикутник.

— Ти зумів прочитати написане?

— Ні, володарю, — бідкався Лук’ян, — лише окремі слова. Це схожа мова, але я не розумію її. Просто мені здалося, що вони робили саме так. То правда?

— Правда, — відповів учений.

— А чому він не впав? Ну, той, хто міряв… Якщо усе було так, як на малюнку, він мав упасти вниз, адже гора збоку! — тепер Лук’ян уже не міг зупинитися і, забувши, хто стоїть перед ним, хотів лише одного — знати усе до кінця.

— Він не міг упасти, — промовив Абу Хашир. — Це був Аль-Біруні, великий мудрець із Багдада. Книгу, яку ти бачиш, написав саме він. То його відкриття. Він виміряв Землю. Земля наша обертається, наче ота куля, яку під час свята крутять фокусники, ти бачив, напевно. Через це усе, що зверху, притягається до неї і нікуди не падає. А ми зараз якраз приблизно ось тут і є, де ця сама гора.

— Отже… Володарю, наймудріший, благаю вас! Скажіть — то виходить, земля обертається, а сонце залишається на місці? І тому сходить не там, де сідає, а у протилежній стороні? Так?!

— Саме так, — здивовано промовив ібн Махді. — Ти справді не знав цього раніше?

— Звідки ж я міг знати, володарю! — знову впав на коліна Лук’ян. — Але завжди хотів це знати. Так, гріх мій важкий, але благаю — не карайте смертю!

— І в чому ти бачиш свій гріх?

— У наших книжках написано, що краще бути сумирним духом із покірними, ніж ділити здобич із гордими!

— Гріх твій лише в тому, що розгорнув книгу без дозволу, — промовив учений, — а Коран вчить пізнавати світ, у якому ти живеш. Аллах милостивий і хоче, щоб ми, його діти, більше знали про світ, який він створив. Цього разу ти не будеш покараний.

Ібн Махді повернувся, щоб іти.

— Благаю, наймудріший, — смикнувся слідом Лук’ян, — ви читали цю книгу! Скажіть, відкрийте таємницю — де край? Де кінець цього світу? Не Землі — Світу! Далі не намальовано. Благаю!

— Його нема, — відповів той. — Світ нескінченний.

— Так написано у цій книзі вашого наймудрішого мудреця? — увесь мліючи, запитав Лук’ян.

— Ні, — прозвучало у відповідь. — Про це не написано ніде. До цього можна лише дійти самому. Якщо зумієш.

Гамір, що здійнявся навколо корабельні, не могли заспокоїти навіть слуги ван Герста. Зі замку прибули вершники. Людей таки відігнали подалі, але робота на верфі не починалася. Джоні тут пам’ятали досі.

У голові Данила все перекрутилося, забулися слова фризької мови, якою цілком достатньо вдавалося останні роки спілкуватися з каперами. Слова Данило насилу добирав і намагався допомогти знаками, розповідаючи, хто він і для чого прийшов.

Покрутивши у руках іспанську трубу, Йоганн передав її Вейнанду. Зрештою знайшлися ті, хто бачив волоцюгу в замку, коли той намагався вдавати німого. Його повалили та скрутили мотузкою. І марно нещасний намагався донести до людей, котрі виявилися не такими мирними, як здавалось одразу, свої благі задуми.

Полоненого кинули у віз та повезли геть. Лежачи на боці, Данило бачив, як попереду виростають похмурі високі вежі. Ось коли по-справжньому забракло дихання. Ось коли відчуття біди стиснуло голову, з якої водночас порозбігалися думки, котрих і без того ніколи не бувало у надлишку.

Його поставили на ноги й прип’яли до стовпа, після чого воїни в обладунках забралися геть. Дейхграф усівся навпроти, по боках від нього стали Кунрад та Вейнанд. Крізь маленьке віконце з кількома кольоровими шибками до каземату потрапляло світло. Допит почався.

— Ти погано говориш мовою фризів, — почав Йоганн. — Звідки ти родом і хто тебе вчив?

— Ваш брат Джоні, який хоче вас убити, — підшукуючи слова, пояснював бранець. — А родом я з руських земель, якими править литовський король Ягеллон.

— Король Польщі та Литви Ягеллон давно помер, — подумавши, зауважив Йоганн. — Якщо ти говоритимеш неправду, з тобою розмовлятиме кат.

— Не брешу я, — клявся Данило. — Христом-Богом присягаюся і нехай опинюся у найстрашнішому пеклі…

— Ще опинишся, — безбарвно промовив ван Герст. — На все свій час. Нехай сюди тебе привіз мій брат, щоби вчинити замах. А як ти потрапив до нього?

— Мене викрали татари, коли втікав од вояків князя Глинського Михайла, який хотів забрати мене у військо…

Розповідь давалася важко, і слів бракувало дедалі більше, втім, розуміння, що зараз станеться страшне, додавало сил, і думки дико пручалися. Переляканий бранець не помітив, як від згадки про Русь змінилося обличчя його поневолювача.

— А як звали твого володаря у литовському королівстві? — ще раз перепитав Йоганн.

— Князь Глинський — Михайло, — повторив Данило.

— Який він із себе? — запитав дейхграф.

— Не знаю, — пояснював нещасний. — Ніколи ж не бачив його! Звідки я міг? За усе життя лише раз у Брацлаві був, на ярмарку. На полі працював — день у день… А князь, казали, завжди при королі…

Допит затягнувся надовго. Час од часу Данилові ставало млосно, і тоді Кунрад лив йому на голову воду і давав пити. Так чи інакше Данилові таки вдалося розповісти їм усе, що хотів, і залишалося незрозумілим, чому його, який попередив про небезпеку, ще тримають у мотузках. Загін арбалетників оточив та прочесав ліс і таки знайшов зв’язаного Робіна, якого притягли до замку. Інших каперів слід простиг.

— То спитайте його, якщо мені не вірите! — намагався дістатися правди Данило.

— Ти навмисне убив його, щоб цей капер не зміг говорити? — у словах Кунрада чулася неприхована загроза.

— Ні! — клявся чужинець. — Я не хотів цього, тільки вдарив! Вони змушували мене до нападу на вас, але я не бажав такого робити, тому й прийшов.

Четверо слуг відв’язали Данила та потягли геть із каплиці, а ван Герст нарешті розігнув коліна і перейшовся залою.

— Ваш брат Ханс — хитра й підступна людина, — мовив Кунрад. — І здатен на все. Його задум важко розкусити. А потім усі лишаються в дурнях. Не вірте йому, мілорде.

— Джоні щось замислив, — додав Вейнанд. — Згадайте нашу останню зустріч. Коли здавалося — йому кінець, він таки зміг провести усіх.

— Ваш брат — мстива людина, адже обох вас я знаю з дитинства, — вів своєї Кунрад. — Тепер його черга завдати удар. Не вірте цьому чужинцю.

— Цей чужинець не такий простий, — задумливо протягнув Йоганн. — Погляньте на його тіло. Оце — землероб? Якщо розв’язати руки — він розкидає нас усіх трьох. Але Ханс у чомусь прорахувався. Через це його поплічник у кайданах. І ще одне. Ти чув, Кунраде? Хіба буває такий збіг? У мене відчуття, що шпигун вів мову про Крилатого Воїна. Я ще не полишив думок про нього. Вони їдять мене удень та вночі.

Двері розчахнулися, і слуга провів до каплиці приземкуватого потужного чоловіка у замацьканому балахоні, який поштиво схилив голову перед дейхграфом.

— Тобі пояснили, що мене цікавить найбільше?

Той кивнув, бо був насправді німий.

— Чужинець не мусить зараз померти. Що б ти не робив із ним, не забувай: у цьому тілі повинно залишатися життя. Доки я сам його не припиню. Ти пам’ятаєш Крилатого Воїна?

Слуга знову схилив голову на знак згоди.

— Гадаю, чужинець знає про нього більше, ніж сказав нам.

Данила тягли кам’яними переходами, де стелю підпирали вкриті мохом та пліснявою колони. Потім хід звузився, і бранця просто волочили, бо поміститися між стінами їхні тіла не могли. І увесь час шлях вів донизу. Данило благав пощади, не здатний втямити, що від цих чотирьох уже нічого не залежить, вони лише виконують волю свого пана. А коли зі скрипом розчинилися важкі ковані двері, серце його впало. Сходам, що вели ще глибше, не було кінця. Вони губилися десь у темряві, а звідти дихнуло таким холодом, що млість одразу розлилася скронями.

Данило зрозумів — шляху назад звідти нема.

Абу Абдал Мухаммад, скільки пам’ятав себе правителем, намагався розв’язати цю болючу проблему. Не лише для себе — всіх підданих і навіть усього Магрибу, найвпливовішим правителем якого справедливо вважав себе. Ще його батько, також Абу Абдал, завжди бідкався, що морські реїси, наче хижі краби, вилізши із хвиль, чіпляються клешнями за берег. Батькові зі сином належали острови біля узбережжя Аль-Джазаїру, і ненажерливі розбійники увесь час простягали жадібні руки як до багатств Тлемсени, так і в бік протилежного, через море, берега, який належав іншому ворогові — невірним. Ненавидячи одна одну, обидві сторони страждали від реїських набігів, воювали, нерідко відкуплялися; втім, спокою обом не було з давніх давен.

Магрибським емірам нерідко вдавалося громити розбійників, котрі полюбляли часом загратися, зайшовши надто далеко, аби пограбувати якесь із поселень бедуїнів. Та щоразу, за якийсь рік вони знову злазилися, наче таргани, чинити зло та розбій, і викурити їх з островів не було найменшої можливості.

Тепер насунулася нова біда. Колись це мало статися. Маючи величезні кораблі, невірні влаштовували морські походи проти реїсів, від яких потерпали не менше, ніж халіфат, збираючи для цього щоразу більші армади. Одного року вони висадилися на магрибському узбережжі й захопили Аль-Кебір — містечко, яке нікого не цікавило, бо його повністю зруйнували та розграбували реїси.

У ньому християни збудували фортецю й залишили загін, здатний боронитися. Емір вирішив тоді не воювати проти них, адже фортеця заважала спільному ворогові — реїсам. Та новий похід призвів до захоплення Вахрану. Це було занадто. Втім і тоді, побачивши міць християн, Абу Абдал Мухаммад не наважився воювати. Нехай спочатку реїси. Вони ж не терпітимуть іспанців на своєму березі. Та минали роки, а все залишалося на місці. Загони християн ховалися за стінами, не потикаючись у піски, реїси також не наважувалися на спроби захопити іспанські фортеці, в яких не було золота, й далі грабували узбережжя, підбиваючи бедуїнів до непокори. Країна занепадала.

Схожі думки мучили й довіреного радника великого короля Фердинанда, якого вороги та недоброзичливі піддані назвали Католиком за діяння в ім’я Господа. Отримавши джерело збагачення у вигляді скарбів Нового світу, володар Кастилії і Арагону споряджав щороку нові флотилії, що пливли за океан та збільшували його могутність. Усевидяче око грізного монарха не раз подивлялося і в бік південних земель, куди повтікали маври Гранади, яку він зруйнував кілька років тому. Магриб, звісно, не був Новим світом, але забути про цю землю великий воїн Христа також не міг.

…Кардинал Франсиско Хіменес погойдувався у сідлі на чолі великого загону вбраних у залізо кастильців. Навколо, скільки бачили очі, простягалися неосяжні піски Магрибу. Король мав рацію — цей напрямок не підходив для втілення його завойовницької політики. У піску Іфрикії грузнутиме уся їхня міць — коні, важка піхота, гармати. Рано чи пізно пісок поглине усе. Та разом із тим…

Цей берег повинен стати оплотом королівства. З нього упродовж більш як століття припливають реїси, котрим нема числа. Їх неможливо змусити до бою і роздушити міццю галеонів. Вони самі наче пісок — схопиш, а він просочиться крізь пальці, й ось уже його розвіяв вітер. Та щойно відвернешся — його намітає стільки, що неможливо йти. У цій частині світу потрібна інакша політика. Саме через це експедицію до Магрибу довірили йому, а не кому іншому, здатному лише палити з гармат. Великий Інквізитор знав толк у різних справах, як і собі ціну. Нехай усі далі думають, що його покликання — лише страчувати. Нехай. Він створить силу, яка вийде з цих самих пісків і не даватиме життя реїсам, де б не ставала їхня нога, виживатиме їх у море, під вогонь іспанських галеонів.

Вершники еміра, які супроводжували християнський караван, загарцювали кіньми.

— Тлемсена! — промовив найстарший, вказуючи рукою уперед.

Тут уже траплялися повозки, маври на верблюдах і просто люди, які прямували у напрямку Аль-Джазаїру. З-за обрію виринули куполи мінаретів. А потім Хіменес побачив розкішний палац — володіння Абу Абдал Мухаммада.

…Новина, яку повідомив зранку Салах аль-Назір, не викликала у Лук’яна радощів. Йому було байдуже, а разом із цим не цілком зрозуміла тривога оселилася в серці. Емір приймав у шатранджі гостей, тому мала відбутися велика гра. І яким же було здивування, коли управитель повідомив, що він прислуговуватиме володарю! Чому не Джамад? Незрозуміла тривога посилилася. Та відразу ж надійшло й пояснення. Сьогодні володар обов’язково повинен перемогти супротивника.

Джамад дивився зі свого кутка очима, сповненими лютої ненависті. Власне, обличчя хлопця, як зазвичай, не висловлювало нічого, а от погляд… Що станеться завтра? У цьому, наче ноги у піску, в’язли думки Лук’яна. Картина, як рука Джамада відчиняє клітку, випускаючи лева, стояла перед очима. Звір роздере його на шматки, як попереднього сібі. У голові плуталося. Накази еміра звучали наче здалека. Довелося зробити неймовірне зусилля над собою. Якщо емір не переможе, йому просто відсічуть голову, і Джамаду не доведеться випускати лева…

— Політика великого короля Фердинанда угодна Всевишньому, — вів своєї кардинал. — Тому влада його простяглася так далеко на північ, аж до холодних морів, де вода здатна замерзати на кригу, як і до берегів, що належать тобі. Ми, тут присутні, як і наш король, визнаємо тебе, Абу Абдале, великим правителем. Але згодися — не твої галери припливли до берегів Кастилії. Навпаки, це наші галеони кинули якір у пісок Магрибу.

— На все воля Аллаха, — розвів руками Абу Абдал Мухаммад. — Він посилає моєму народові випробування. І якщо ми його витримаємо, цілком імовірно, що наші галери припливуть колись до християнських берегів.

— Справді, на все воля Господа, — звів долоні Хіменес. — І швидше оця гра, яку ти називаєш шатранджем, закінчиться сама, швидше дерев’яні фігури самі почнуть ходити полем, аніж хтось із нас доведе іншому власну правоту. Ти в жодному разі не змусиш мене вірити в Аллаха, як і я не зможу обернути тебе та твоїх підданих у християнство, адже на це також воля Всевишнього.

— Аллах великий! — згодився Абу Абдал, рухаючи долонями по обличчю.

Власне, ніхто з великих не брав участі у грі на полі, адже значно важливіша гра точилася між ними в іншому просторі. Лук’янові давали накази Салах аль-Назір і Масум Хіді — знавець шатранджу, котрого найняв ще батько Абу Абдала. З боку гостей рішення приймав Дієго де Вера, якого король Фердинанд призначив новим намісником Вахрану. Обидва сібі справно переносили фігури, однак гра тривала мляво і мала суто ритуальне значення. Лук’яну ж, окрім усього, було наказано стежити за грою і дозволено висловлювати думки, адже Масум Хіді давно запримітив здібності хлопця у цій справі.

— Але, попри усі суперечності, є спільна обставина, що єднає два наші королівства. Це диявол, проти якого і ви, і ми боремося. Ви називаєте його шайтаном, ми — сатаною. Ти відчуваєш схожість навіть у назві?

— У різних народів різні закони, — мовив Абу Абдал. — Закони ж природи спільні для усіх. Так говорять наші мудреці. Зло — воно скрізь зло. Але до чого ти хилиш?

— До того, що реїси — зло. Як для вас, так і для нас. Реїси — від сатани. Або по-вашому — від шайтана. Чому не викорінити це зло разом?

— Християни робитимуть спільну справу з тими, кого називають невірними? — звів очі Абу Абдал. — Ваш халіф, якого ви йменуєте Папою, благословить такі діяння?

— Християни проповідують терпимість, а разом з тим розуміють, що є реалії, важливіші, основні. Боротьба з дияволом — головна справа кожного, хто вірить у Христа. Тому наша церква благословить цю справу. І тебе, великий еміре емірів, прийме наш король, якщо приїдеш із миром та подарунками, як раджу тобі я — довірена особа Його Величності. Й отримаєш допомогу в боротьбі з реїсами та непокірними підданими, які деруть на шматки твоє королівство. А земля — вона залишиться вашою. Нам не потрібен пісок. Військо Його Величності назавжди зостанеться у Вахрані й не йтиме далі.

Лук’ян розумів усе, про що йшлося у розмові, бо слова гостя, котрий мав на собі хрест, а отже, був із країв ближчих до його рідних, одразу перекладав тлумач еміра. Той лише хитав головою. Отже, у великій грі, тій, що точилася між ними, володар поступався. На полі ж фігури еміра, навпаки, тиснули супротивника, й увага Абу Абдала все більше перекидалася до шатранджу, спонукаючи господаря Магрибу отримати безумовну перемогу хоча б тут. Та Великий Інквізитор виявився надто здібним політиком, оскільки не дозволив зробити цього.

Гра затяглася надовго, перемови ж, навпаки, скінчилися. Тому Хіменес несподівано підвівся.

— У моїй душі, великий еміре, оселилася втіха від досягнутого. Щойно Його Величність король іспанський Фердинанд надішле своє схвалення, ми почнемо діяти згідно з усіма розділами нашої угоди. А тим часом… Зараз доволі пізня година. Нас виснажив шлях до твого палацу. Я пропоную великому правителю Тлемсени закінчити гру в цій позиції. Нехай не переможе жодна зі сторін. І це якнайкраще символізуватиме нашу угоду.

На обличчі Абу Абдала не здригнувся жоден м’яз. Але те, що висловили очі, побачили всі.

А коли сонце наблизилося до обрію, Лук’ян тихо й непомітно вийшов із головного палацу. Йому наказано було до ранку залишатися тут і виконувати звичну роботу. А це означало, що двоє сібі, яких обере Джамад, підуть доглядати павичів. І одним з них обов’язково буде Лук’ян. Так вирішить Джамад. А коли вони проходитимуть повз страшних звірів, той відчинить клітку з левом, який слухається лише його. Або знову тільки полякає, бо отримує від цього задоволення. А клітку відчинить наступного дня.

Чекати довелося недовго. Таму, бедуїн, який доглядав за справжнім живим альфіті, наблизився і не надто приязно подивився на хлопця. Він був із тих, що «з пекла», адже мав чорну шкіру, проте Лук’ян давно звик і не надто боявся цих людей, оскільки вони також прислуговували володарю.

— Чого ти хочеш, сібі? Навіщо мене кликав?

— Я хочу віддати тобі свою прикрасу з каменем, яку приколюють до чалми, коли я прислуговую Володарю у шатранджі. Після гри з правителем Аль-Джазаїру Салаімом ат-Тумі мудір Салах сказав, що це моя винагорода, і я можу навіть подарувати її будь-кому.

Розтиснувши долоню, він показав прикрасу бедуїнові.

— Навіщо вона мені? — запитав той.

— Та, що була у тебе на голові під час Ід-аль-Фітру, коли ти їхав на справжньому альфіті, гірша, і вона належить володарю. Ця красивіша. І вона буде твоєю.

— Чого ти хочеш за це? — швидко збагнув Таму.

— Щоб ти підняв загорожу, яка відмежовує лева від левиці. Знаю, ти це вмієш. Хочу, щоб ти зробив це зараз. І я одразу віддам тобі камінь із застібкою.

— Нащо тобі це? — подумавши, запитав бедуїн.

У відповідь Лук’ян лише похитав головою.

Усе збігалося. Коли сонце зачепило краєм обрій, Лук’ян уже стояв біля входу до звіринця еміра. Він дивився на далеку жовту кулю, від якої вже не боліли очі, розуміючи, що не Сонце обертається навколо Землі, а навпаки, Земля кругом нього, обертаючись при цьому ще й довкола себе. Він знав, чому зараз від його світла вже не болять очі та з якої причини воно невдовзі зникне за обрієм, а навколо стане темно та прохолодно.

Та що з того? Якщо Таму здурив, це буде останнім, про що дізнався Лук’ян. В уяві хлопця спливла дивна споруда, яку влаштував навпроти сховища книг Абу Хашир і по якій залежно від тіні можна було визначити як день року, так і годину дня. Якщо б Лук’ян зумів догодити вченому, той міг би пояснити, як це робиться і чому ця тінь відрізняється улітку від себе ж узимі, яка у Тлемсені чомусь не має снігу. Абу Хашир жодного разу не бачив снігу і зацікавиться, обов’язково схоче знайти пояснення. Та навряд чи це станеться. Гарчання левів долітало до його вух, змушуючи здригатися.

Джамад у супроводі Юсуфа — наймолодшого сібі, зачинивши двері, попрямував до звіринцю. Обом належало йти за ним. За квітучими кущами, що ховали клітки зі звірами, пролунало гарчання. Джамад, який ішов попереду, зупинився і повільно обернувся до Лук’яна. Від його посмішки у нещасного похолола кров. Ноги не бажали переступати, спотикалися на кожному кроці. Усі троє рушили далі.

Не дійшовши до павичів, Джамад стишив крок і взявся рукою за дверцята клітки. Поруч не було нікого. Наближався час годування, тому інші слуги займалися їжею для тварин. Він обрав зручний час.

Лев, що отримував їжу з рук Джамада, підняв важку голову. Навколо сутеніло, і старший сібі не побачив левиці в іншому кутку загорожі поруч із дверцятами. Посміхаючись Лук’янові, він просунув руку крізь ґрати, приманюючи хижого звіра. Серце Лук’яна здатне було зупинитися. І раптом надсадне гарчання пролунало майже поруч. Левиця, побачивши людську руку, стрибнула до неї. Переляк скривив обличчя нещасного, а от руку прибрати Джамад не встиг. Щелепи зі страшними зубами зімкнулися вище ліктя, і потужним ривком хлопця кинуло на ґрати, а наступної миті вже обоє левів дерли його до себе, оскаженіло працюючи зубами та кігтями. Дикий нелюдський крик лунав над куполами палацу.

Слуги збігалися з усіх кінців, та було пізно. Джамад лежав поруч із кліткою. Руки не було, з плеча його стирчав гострий уламок кістки, а кров розбризкувалася по камінні. Усі, заціпенівши, спостерігали жахливу картину. Він уже не кричав, часто дихав, а очі блукали навсібіч.

Салах аль-Назір прибув останнім. Голос Юсуфа тремтів, коли хлопець укотре розповідав, що Джамад сам запхав руку крізь ґрати, бажаючи погладити лева, адже робив це і раніше. Очі помираючого зупинилися на Лук’янові й щось намагалися сказати в останню мить. А далі Лук’ян зрозумів, що вони більше не бачать.

Про те, що біль буває настільки сильний, Данило не мав гадки. Він виникав у частині тіла, до якої брався кат, і гриз до глибини нутра, а потім поступово розливався на усе тіло, і тоді горлянці бракувало крику, а грудям повітря. Цей умілець знав, що робить. Та набагато гіршим від тілесного болю було те, що лежало у голові важким каменем, — думка, що це триватиме довго, а потім від нього залишаться тільки шматки.

Якщо б його далі чекало життя — навіть цей неймовірний біль можна було би терпіти. Якщо б, навпаки, знати, що вже залишилося недовго — то якось можна було би змиритися і з думкою про смерть. Перше з другим укупі виявилося понад його сили.

У підвалі з низькими склепіннями камінь поглинав увесь крик. Попри стіни стояли залізні пристрої, які міг би вигадати лише сатана. Той, у якому замкнули Данила, витягнули на середину. Клітка нагадувала позу людини, яка сидить. От тільки зі сидіння стирчали гострі цвяхи, що наскрізь прошивали шкіру. Такі ж самі стирчали з усіх боків.

Троє прислужників диявола знали, що роблять. Щойно затягши його до підвалу, вони вчепили зв’язані за спиною руки нещасного до ланцюга і потягли до стелі. Як не напружував Данило м’язи, вони таки викрутилися, і дикий біль засів у плечах напостійно. А головний кат узявся докінчувати справу, від якої його відволікли, бо попередній мученик був ще там.

Припнутий до крісла, з якого також стирчали цвяхи, він уже помирав. Та руку його час од часу запихали у пристрій, важіль якого натискав один із кривавих прислужників, і тоді крик у грудях нещасного прокидався, а від руки з хрустом відпадав новий шматок.

Висіти довелося довго, бо скалічений в’язень підземелля ніяк не помирав, і лише надвечір його бездиханне тіло винесли геть, а в крісло-клітку впхали Данила. Плечей він уже не відчував, і руками годі було порухати, та щойно попустили ланцюг, на якому дебеле тіло заштовхали у цей диявольський пристрій, скалічені мязи напружилися, до останнього рятуючи нещасного, адже цвяхи увіп’ялися в те, на чому сидять.

Руки Данила, не питаючи дозволу, несамовито вперлися у сидіння, й одразу долоні були наскрізь простромлені вістряками. Він хрипів і намагався триматися, аби не бути скаліченим навічно. Втім, зараз ці мучителі відтягнуть руку набік, аби робити те, що на його очах щойно відбувалося з іншим. Кінець наставатиме повільно. Страшна темна пелена застилала очі, та щойно руки слабли від цього, вістряки впивалися у шкіру, і він прокидався, намагаючись триматися понад усе. А потім двері зачинилися. Вони пішли, не загасивши смолоскипів, щоб ув’язнений міг бачити усе, що чекає його зранку. Зціпивши зуби, Данило загарчав. Дивитися на це й уявляти майбутнє було неможливо. Тому, напружуючи останні сили, він шукав інші думки, здатні згаяти час та біль. Вони плавали десь дуже далеко, у чорному мареві, й мали обличчя княжого сотника Гатила та його вояків — настільки спотворені, наскільки мова кривавого дейхграфа могла спотворити ім’я його колишнього пана. «Кнезе Міхель Хлінскі…» Ось як воно звучало. Та відчуття, що йдеться про нього, а не про когось іншого, твердо оселилося у голові мученика. А далі усе накривали обличчя татар, які везли бранців річкою Бог. І глибина холодної води, що рятувала від усіх разом…

Коли він отямився, у підвалі з’явилися люди. Руки давно затерпли і перетворилися на суцільний біль. Йоганн ван Герст нахилився, з подивом розглядаючи пробиті вістряками долоні, що досі рятували зад цього нещасного, й очі, затуманені поволокою, які ще могли розуміти.

— Ну що, — мовив зрештою володар страшних покоїв, — може, ти щось згадав? Ціла ніч минула.

— Змилуйтеся, пане, — прошепотів Данило. — Не можу більше. Убийте, благаю. Не винен я. Не хотів поганого. Сам прийшов. А князя Глинського ніколи не бачив. Лише одного служника його, вояка. Гатила Мирона, сотника. Того пам’ятаю. За князя правив у землях наших… Кремезний, із вусами чорними. Обличчя розрубане…

Ван Герст із Кунрадом перезирнулися. Але нещасний не міг цього бачити і продовжував молити слабким голосом:

— Відпустіть, благаю… Відведу до села, де живе отой фриз Патрік, який згодився продати вас… Там недалеко, Джоні казав… є замок. У ньому допомога… Зброя… Може, й вони там…

Двері зі скрипом зачинилися.

— Залиште його, мілорде, — упевнено промовив Кунрад. — З мертвого не буде користі. Гадаю, не бреше він. Це неможливо витримати. Подивіться на нього — він ще молодий і не міг брати участі у битві при Антхельгені. Хлопець справді не знав вашого кривдника. Зате мав справу з тим, кого кликали Атиллою, хто завжди був при Крилатому Воїні курфюрста Саксонського. Він чужинець, і його мовою це ім’я звучить як Гатило, бо язик його не вміє інакше. Так само як не вимовить «кнезе Міхель Хлінскі», як називали при дворі курфюрста Альбрехта Крилатого Воїна.

— Світ надто великий, — задумливо промовив ван Герст. — Чи можливо таке?

— І разом з тим збіг дуже дивний, — заперечив Кунрад. — Усе, що було відомо цьому нещасному про його володаря, якщо він справді ніколи його не бачив, то це те, що кнезе Міхель служив королю заморської країни і лише після повернення отримав від Ягеллона нові землі, де жив тоді наш в’язень. Крилатий Воїн був підданим литовського короля Ягеллона, це сказав сам курфюрст, коли ви після перемов вимагали двобою з ним. Усе збігається. А командир його вояків, Атилла, вочевидь таки залишився живим після мого удару. Це був умілий воїн. Першим ударом мій палаш розсік йому обличчя, і саме такий рубець згадував щойно цей бранець. Виходить, Атилла — не прізвисько. Так звали його насправді. «Гатило».

— Як радиш учинити? — подумавши, запитав дейхграф.

— Мілорде, припиніть катування. Ми ще вирішимо, як діяти далі. І матимемо змогу перевірити деякі його слова. Принаймні, якщо флотилія південних каперів стала біля берегів Британії, про це обов’язково повідомлять регента. А отже, знатимемо й ми. І якщо це справді так, то, прилаштувавши свої скарби у королівському банку, Джоні зробить удар у відповідь. Ваш брат ніколи не складе зброї, і ми повинні готуватися. А цей в’язень — єдина мотузка, що веде до Ханса.

— Маєш рацію, Кунраде, — згодився той. — Годі катувань. Але… Накажи катові — нехай його скалічить. У цього в’язня надто сильні руки. З вигляду вони здатні розгинати ґрати. Нехай перетне сухожилки.

— Слухаюся, мілорде, — Кунрад схилив голову. — Але… Ці руки могли б бути корисними у корабельні. Хто зна? Раптом усе, що він казав, — правда?

— Гаразд, вирішуй сам, — по хвилі роздумів мовив Йоганн. — Але… Якщо він одного дня зникне, подушивши сторожу, питатиму з тебе.

Обидві галери зчепилися бортами, і люди у чалмах, поприпинавши канати з обох боків, кинули трап. Нога, що стала на нього, була взута у грубий порепаний чобіт. Важке тіло, підперезане багатим поясом, ступило на палубу іншого судна. Той, хто стояв навпроти, був дуже схожий. Майже така сама борода, тільки трохи коротша, такі самі широкі плечі та міцний живіт, обставлений руків’ями зброї.

— Нехай благословить тебе всемогутній Аллах! — виголосив Хизир, провівши руками по обличчю та схиляючи голову перед братом.

Арудж розкрив обійми, приймаючи його. Люди загомоніли, перескакуючи на чужу галеру, де хто міг. Вони віталися, кричали, несамовитий регіт лунав у різних кінцях обох кораблів. З одного борту на інший передавали невеличкі діжі й загорнуті у тканину пакунки. Прозорі хвилі гойдали усе це, накочувалися на скелястий берег, але звуку прибою вже не було чути. Неподалік, опустивши вітрила, стояло ще дві галери реїсів з піднятими веслами.

— Невже це правда? — стурбовано запитав Арудж.

— Так, брате, — скрушно похитав головою Хизир. — На жаль. Мої люди повернулися з Тлемсени. Емір Абу Абдал уклав угоду з невірними. Вони не воюватимуть. Натомість наступного року разом влаштують похід на Аль-Джазаїр. Невірні йтимуть морем. У них великі кораблі, що мають багато гармат. Десять наших галер потрібно, щоб забрати їх з одного лише галеона. А доти невірні сидітимуть за стінами Вахрана й Аль-Кебіра. Емір слатиме їм каравани з їжею. А коли прибудуть їхні галеони, Абу Абдал Мухаммад поведе своє військо, щоб узяти Аль-Джазаїр зі суходолу, а звідти напасти на Джербу.

Арудж лише заскрипів зубами. Єдиний величезний кулак його разом із гаком, учіпленим на місці обрубаної руки, гримнули у борт, а сам ватажок реїсів у безсилій люті замотав головою.

— Казав же я тобі, брате, — вів далі Хизир, — що нам потрібен берег Магрибу. Аль-Джазаїр. Там їжа. Туди приходять каравани купців. Там ремісники, яких ти вивіз із Гранади, врятувавши від невірних. Отже, там зброя, мотузки, скло, діжі… Усе, що потрібно, аби прожити. Пора кидати хибну справу. Можна усе життя топити галеони невірних поодинці, та його не вистачить, аби пустити на дно усі — їх надто багато. Досить. Час ставати володарем на Магрибському березі.

— Я зроблю це! Присягаюся іменем Аллаха, зроблю! І не чекатиму весни. Аль-Джазаїр буде нашим. Ми також укладемо угоду з правителями бедуїнів, які замучилися терпіти еміра. І воюватимемо за цей берег. Шкода, що я тебе не слухав. Тепер буде по-іншому.

Але обличчя Хизира і далі залишалося стурбованим.

— Ти не задоволений, брате? — не зрозумів Арудж. — Чи є ще щось, про що ти мені ще не сказав?

— Є, — дивлячись йому в очі, рішуче мовив Хизир. — Але це може викликати твій гнів. Ти скажеш, що я забагато слухаю Сінана. Скажеш, що твій брат перетворився на юдея.

— Говори! — звелів Арудж.

— Брате, — мовив Хизир, — нас багато, але невірних ще більше. Той, хто був там, розповідає, що їхнім гарматам та кораблям нема ліку, а самі вони вдягнуті у залізо. Їхні землі простягаються туди, де вода твердне від холоду. Їхні галеони перепливли найбільше море, за яким сідає сонце, і везуть звідти золото, запаси якого не закінчаться ніколи.

— До чого ти ведеш? — не зрозумів Арудж.

— До того, брате, що вони сильніші. І зустрітися з ними вічі у вічі означає смерть. Ти знаєш, я не боюся і завжди піду за тобою, але… Навіть вони, маючи усе це, наважилися на угоду з еміром, бо, крім сили, воюють ще й розумом. Нам також потрібен союзник. І якщо його нема на заході, треба шукати там, де сходить сонце.

Арудж мовчки дивився на брата, намагаючись зрозуміти перебіг його думок.

— Ми можемо захопити Аль-Джазаїр, але навряд чи втримаємо його, коли припливуть галеони. Тому, щойно ставши його правителем, ти мусиш відплисти до Порти і присягнути на вірність султану османів. Вони давно поклали око на Магрибське узбережжя, але воюють із невірними на півночі. Ти зробиш це за них. І нехай Аль-Джазаїр належить султанові Селіму. Він зробить тебе намісником.

— Ніколи! — не дослухав Арудж. — Нехай османський султан сам захоплює собі землі! Ти, брате мій, осел, бо слухаєш ослів! Ніколи реїси Аруджа не ходитимуть під чужим прапором, навіть якщо доведеться скласти голову…

— Нехай так, — уклонився Хизир. — На все воля Аллаха. Я однаково піду за тобою. Але… Ти ще не зрозумів цього, брате. Одне — грабувати невірних. І зовсім інше — воювати з ними.

Абу Хашир ібн Махді переживав тяжкі часи. Неспокій та розбрат надовго оселилися у Тлемсені. Іноді здавалося — вони прийшли разом з іспанцями. Та коли мудрець сідав за свою книгу і брався до писання, розумів — ні. Невірні були наслідком. Недуг чіпляється лише до ослабленої та виснаженої людини. Те саме відбувалося з усім халіфатом, колись міцним та могутнім.

Стародавні мудреці казали, що риба завжди починає псуватися з голови. І то дуже точно. Еміри не ладили між собою, гаючи життя у розкоші та розвагах. Магриб занепадав від Аль-Мамлаку на заході, де у берег вчепилися невірні, яких звали португезами, до Тунісси на сході, куди поки що не сягала влада іспанського короля, проте на ці землі дедалі більше зазіхали османи. Правитель Тлемсени Абу Абдал Мухаммад остаточно схилив голову перед Фердинандом і радів, що влада християн обмежується кількома фортецями на узбережжі. Кардинал Хіменес не збрехав — їм справді не треба було піску.

Золото еміра, яке народжувалося у печах, що створив Абу Хашир, поверталося назад усе меншою часткою, що не дозволяло наймати нових ремісників та слуг, шукати тлумачів для перекладання чужоземних книг, ладнати каравани до Аравії у пошуках усього того, від чого залежить процвітання країни. Повелителя Тлемсени цікавили тепер лише золото і пахощі. Від часу візиту Абу Абдала до двору короля християн ця потреба зросла, і головний мудрець та вчений упав у немилість.

Позбавлений засобів, ібн Махді дедалі частіше займався літописом, адже сидіти, склавши руки, не міг. Саме у такі часи надходили глибокі думки, якими, він сподівався, колись скористаються ті, хто прийде слідом за ним служити Аллаху.

Книга історії Магрибу забирала багато часу, а емір не схвалював ані її написання, ані поїздок Абу Хашира як на захід, так і особливо на схід, переживаючи, що там знайдуться охочі залишити мудреця у себе. Сам емір дедалі більше нагадував свою країну. Він захирів, і все частіше у палац привозили мудреців, яким так і не вдалося вилікувати правителя. Абу Абдал Мухаммад помер, а суперництво за владу розгорілося між його молодшим братом Заян-Ахмадом та емом Абу Хамму. Заян-Ахмад обрав союз із реїсами, Абу Хамму поквапився підтвердити вірність Тлемсени новому королю християн Карлові Габсбурґу, який сів на троні після смерті Фердинанда. Захоплені іспанцями Вахран і Аль-Кебір виявилися ближче, тому Абу Хамму Ахмад переміг.

У володіннях Абу Хашира не змінилося майже нічого. Лук’ян тепер постійно перебував при ібн Махді, залишаючись його правою рукою у багатьох справах. Більше того, мудрець ділився з ним думками. Втім, отих, що найбільше турбували вченого, Лук’ян не сприймав. Це здавалося для нього чимось віддаленим і не надто суттєвим. Діставшись до серцевини справжнього раю, він, наче жмут сухої трави, вбирав у себе вологу знань, намагаючись схопити усе.

Не раз тримав у руках золото, після печі ще тепле. І блискучий метал, здатний робити усе на цьому світі, не викликав здригання. Руки тремтіли від торкання до книг, до яких тепер у нього був необмежений доступ. А призначення головним тлумачем із грецької мови підносило у власному сприйнятті до величини еміра. Ще дрібніше починало тремтіти усе тіло від торкання до невідомого, хоча його залишалося тут усе менше й менше. Так було, коли хлопець оволодів таємницею виготовлення пахощів, де вода здатна перетворюватися на пару, забираючи зі собою запах пелюстків, або сонячного годинника, який тінями на землі міг показати не лише годину дня, а й сам день та пору року.

Це було чарівне царство, якого не мало б існувати взагалі. Одначе, торкаючись будь-якої таємниці, перший слуга Абу Хашира — Лукані не зупинявся суто на ній, намагаючись «влізти» ще глибше. Так у виробництві парфумів для нього відкрилася ще важливіша річ, адже те саме явище відбувається навколо, тому хмари є випаруваною водою з моря, яку жене вітер. Коли стає холодно, вона, спочатку невидима, збирається у великі краплі та стікає назад на землю, і дощ також має запах.

А сонячний годинник, котрий Лук’ян доглядав майже рік, змусив його прочитати усю книгу стародавнього мудреця Аль-Біруні, зрозумівши до кінця, як Земля обертається навколо Сонця і кругом себе. Тепер він міг би сам збудувати подібний годинник, на створення якого ібн Махді витратив п’ять років.

Лук’ян готовий був цілувати ноги мудрецеві та працювати день і ніч, аби вивчати щось нове, чого тут залишалося ще багато. За ці роки він навчив кількох хлопчиків служити у шатранджі, а новий емір вимагав його особистої присутності лише у дні великих свят або зустрічей із важливими гостями. Справою Лукані вже не було носіння фігур. Він стояв по ліву руку від володаря поруч із хворим Масумом Хіді, якого уже не тримали ноги. Знавця шатранджу приносили слуги Абу Хамму. І кожного разу, коли це ставалося, він із тривогою думав про те, що коли цей мудрець помре, емір забагне зробити його, Лук’яна, головним розпорядником та знавцем шатранджу. Шатрандж також був чарівним царством, але якимось мертвим, закритим у чотирьох стінах, іграшковим. Його ж тягло туди, де нема меж.

Біда прийшла зовсім з іншого боку. Однієї зими, коли іспанські галеони відпливли до християнських берегів, повстав Аль-Джазаїр. Салаїм ат-Тумі, його правитель, таки здійснив свої наміри, скориставшись невдоволенням городян, які не позбулися повністю реїських набігів, натомість отримали нові податки, бо емір Абу Хамму Ахмад, як і його попередник, справно возив данину невірним. Ат-Тумі, піднявши городян та бедуїнів, уклав угоду з ватажком реїсів, і невдовзі кривавий Арудж увійшов до Аль-Джазаїру, звівши його на трон, а незабаром позбавив голови, прибравши владу до власних рук.

Абу Хашир жахався, описуючи події, про які розповідали ті, хто втікав до Тлемсени. Лук’ян у такі часи завжди був поруч, адже писав разом із мудрецем. Одну книгу легко знищити або вкрасти. Вона може згоріти. Тоді разом із нею пропаде зміст. Якщо ж таких книг дві, зміст утратити важче.

Новий емір Абу Хамму Ахмад також не наважився виступити проти непокірних і чекав весни, коли припливуть галеони. Він лише спромігся надіслати звістку до кардинала Хіменеса, не підозрюючи про його смерть. Коли ж на Магрибі остаточно стало відомо про зміну володаря у невірних, смута здійнялася не лише у Тлемсені. Піддані еміра не бажали більше платити данину, адже зі смертю короля християн померли і їхні зобов’язання перед ним. І тоді Арудж прийшов сам.

Тлемсену охопив жах. Навколо було суцільне пе́кло. Кругом горіло, погроми відбувалися скрізь, прибічників еміра вішали і топили у морі. Непокірні вдерлися і до володінь вченого, й Абу Хашир якимось дивом устиг заховати обидві недописані книги. Сам Хамму Ахмад знайшов прихисток у володіннях західних сусідів, куди рука Арудж-реїса не простяглася. Гармидер тривав до самого літа. А коли припливли галеони християн, що їх надіслав новий король Карл, якого таки встиг звести перед смертю на трон всюдисущий кардинал Хіменес, почалася справжня війна.

Тлемсена здалася без бою, й Абу Хамму Ахмад, знову посівши своє місце, набрав військо з бедуїнів та повів на Аль-Джазаїр суходолом. Галеони ж християн рушили морем уздовж берега в тому ж напрямку. Біда відступила, й Абу Хашир дістав зі сховищ обидві книги. Тепер його думки все менше займали науки. Адже навколо сталося надто багато подій, і пам’ять про них потрібно було в ім’я всемогутнього Аллаха зберегти для нащадків.

Загін вершників розтягнувся по вибитій дорозі, на яку сідала ріденька мрячка. Болото розліталося з-під копит. Щоразу на перехресті вони зупинялися, обираючи подальший шлях. Власне, обирав переважно один із них. Кремезний молодий чолов’яга, руки якого були зв’язані за спиною, а поводдя його коня утримував інший воїн, подовгу розглядався перед тим, як ламаною мовою фризів указати подальший напрямок.

Кунрад давав знак, і лавина вершників спрямовувалася туди. Блукання тривало другий день поспіль. Споруда, на яку зрештою виїхав загін, була дамбою, вище якої простягалася заболочена місцина. Біля шлюзів чатували озброєні воїни у схожому вбранні.

— Не спати, дармоїди! — виїхавши нагору, Кунрад обвів пильним поглядом варту.

Спати ніхто й не думав.

— Ну? — повернувся він до Данила. — Оце ні з чим не поплутаєш, навіть якщо бачиш таке уперше. Ви були тут?

— Ні, — похитав головою той. — Але Патрік казав, що тут є дамба з охороною, тому ми обходили лісом. Напевно, я зблудив на попередньому роздоріжжі. Треба вертатися в інший бік.

Нічого не сказавши, Кунрад під’їхав до ван Герста.

— Він справді бував у цих місцях. Усе збігається. Схоже, вони говорили про замок Штіллме. Вертаймося. Нехай знайде сам. Якщо бреше — швидше зловиться. А тут варто залишити підкріплення. Від вашого брата усього можна чекати. Біля Штіллме — головна дамба. Якщо Ханс націлився на неї, може статися велика біда.

Дейхграф Йоганн ван Герст відповідав перед регентом за охорону та утримання в належному стані східних дамб, що, власне, й означав його титул. Завдяки цим спорудам трималася родючість земель доброї половини регентства. Та й самі землі утворилися завдяки системі дамб та шлюзів, які відвоювали все це у Північного моря. Що, як підступний капер замислив щось надто хитре? Для чого вбивати дейхграфа, якщо можна, зруйнувавши вали та шлюзи, пустити ненажерливе море на імператорські статки? Не мине й кількох днів, як ненависний брат опиниться у регентській в’язниці, а там, гляди…

Обоє мали слушність. Залишивши на місці ще десятьох жовнірів, загін рушив далі. Село відшукали надвечір. Данила упізнали одразу, і розповіді селян повністю збігалися з тим, про що стогнав нещасний під руками катів. От тільки дім Патріка виявився порожнім. Передчуваючи лихе, зрадник забрав сім’ю і сховався невідомо де. Кунрад лише скреготав зубами, загрожуючи спалити геть усе. Воїни вже готували смолоскипи, та дейхграф зупинив покарання своїх селян.

— Швидше у Штіллме! — закликав Йоганн. — І дав би Бог, щоб ми не спізнилися!

Загін полетів далі, й на світанку вони побачили невисокі вежі. Там панував спокій. Варта, упізнавши свого господаря та Кунрада, відчинила ворота. Та щойно вони опинилися усередині, незрозуміла тривога передалась обом. Коен дер Голль, бюргер фортеці Штіллме, виявився при зброї та обладунках і виглядав збентеженим. Тиждень тому піший загін невідомих людей бачили в лісі біля крайньої дамби, а згодом відправлені на пошуки арбалетники знайшли у хащі схов з діжею пороху, біля якого влаштували засідку, проте зловмисники так і не з’явилися. Гірші підозри готові були справдитися.

Вояків у замку майже не залишилося, і ван Герст відправив загони у супроводі двох місцевих жовнірів до головного шлюзу й на допомогу засідці. Напівзамученого Данила, який досі так і не відійшов од катувань, стягли з коня й кинули на каміння в кутку під стіною. Двір був невеликий, і більшу частину його площі займав колодязь з величезним колесом, за допомогою якого підіймали воду. Над головою по колу мостилися вчеплені до каменю дерев’яні переходи, по яких можна було дістатися бійниць. На кам’яних майданчиках угорі стояло кілька гармат.

— Скільки людей у за́мку? — стурбовано запитав Йоганн.

— Четверо, мілорде, тепер четверо, без ваших, — стираючи з обличчя рясний піт, відповів бюргер.

Серце Данила стукало часто і зрадницьки, заважаючи зібратися з думками. Четверо. І десяток графських, які зараз розійдуться їсти-пити. Куди запхають його? У тому, що темне та холодне підземелля є і тут, він не сумнівався. Тіло та руки й далі мучив біль, ноги не складалися після двох діб у сідлі, з яким ніколи не мали справи. Голова хилилася до каменю. Його вже не охороняли так пильно, але що з того? Куди подітися? Згадалася річка Бог — глибока та незвідана, у глибинах котрої, як казали старожили, завжди водилися чорти. Тепер він розумів — насправді усі чорти тут. Річка ж таки рятувала й давала життя. Та вона залишилася далеко. А навколо чужого за́мку простягався похмурий заболочений ліс. І як же ж дико йому захотілося туди!

Знову почав моросити дощ. Дерев’яні балкони нагорі утворювали захист від мокви, і просто під ними на стінах були вчеплені алебарди для сторожі. Ще одна гармата стояла в куті, спрямована до воріт. А над ним на гаках висіло таке, що попри все привернуло увагу. Побувавши у кількох абордажах, Данило знав толк у бійці. Таким не бився ніхто. Взагалі при погляді на цю зброю виникала думка, що її неможливо підняти. Втім, битися нею удвох або утрьох також не виходило. Це мала робити одна людина.

До важкого дерев’яного держака, оббитого залізом, грубезним ланцюгом вчепили залізний шмат завбільшки як невеликий гарбуз, із котрого стирчали вістря, схожі на ті, що дірявили його тіло у графському підземеллі. Той, хто орудував цим, повинен бути наділений велетенською силою. Не раз увечері, коли гуділи хрущі над вишнями, хлопчаки збиралися біля діда Васлая і той розповідав про давні часи, коли жили справжні богатирі-велетні, яких давно нема. Містки для воїнів нагорі захищали зброю від дощу, втім, мокре повітря робило своє — велетенський цеп укривала стара іржа, а отже, братися до нього справді не було кому.

Відкинувшись на стіну, Данило спробував непомітно терти мотузки об каміння, та стіна не мала навіть виступу.

Те, що сталося далі, було повною несподіванкою. Заскрипіли ворота конюшні, й двір заполонили вершники. Водночас із менших воріт висипали озброєні арбалетами люди, хоча бюргер сказав, що залишилося тільки четверо жовнірів. Кунрад першим вихопив палаша, крикнувши «зрада!», а охорона ван Герста хапалася за арбалети. Та їх випередили. Звуки спущених тятив ударили по вухах водночас із короткими стрілами по тілах прибулих. Охорона дейхграфа падала на землю. Поранені корчилися у передсмертних муках, а ті, які залишились, стискалися кільцем навколо свого господаря.

— Кинути зброю! — звелів воїн, який зайшов крізь ворота. — Наказую! Киньте зброю, мілорде, і накажіть зробити це своїй сторожі. Тоді вам буде дароване життя.

— Хто ви такі? — гнівно вигукнув Йоганн. — Назвіться, кому ми маємо здатися?

— Кидайте зброю, — повторив невідомий, — інакше усі помрете.

Воїн зі сторожі дейхграфа, який устиг вихопити палаш, упав зовсім поруч. Коротка важка стріла влучила йому в груди, і, смикнувшись кілька разів, нещасний затих, навалившись нерухомим тілом на довгу пряму шаблюку. Впавши горілиць на каміння, Данило присунувся і швидко намацав зіпнятими за спиною руками її вістря. Воно легко просунулося під мотузки, поранивши руку, та бранець не зважав. Лезо виявилося гострим, і серце зрадницьки тьохнуло, коли зап’ястки відчули волю. Але навколо було стільки людей, яких усіх без винятку належало вважати ворогами!

Усередині жахливо млоїло в очікуванні тої рятівної миті, подібна до якої трапилася багато років тому на ріці Бог, коли, наважившись, із зв’язаними ногами пірнав у глибину під стрілами татар. Коли?

Воїни ван Герста тиснулися до купки біля колодязя, оточеного з усіх боків, і він був слабким захистом для їхніх спин. Арбалетники ворога, не гаючи часу, рушили в обхід, а кіннота гарцювала навколо, загрожуючи поскидати жовнірів у колодязь.

— Ми не здамося невідомо кому, — рішуче промовив Йоганн. — Назвіться, тоді вирішимо.

— На все свій час, мілорде, а зараз кидайте зброю, — повторив невідомий. — Мастере Кунраде, ви досвідчений воїн. Загибель ваших людей буде марною.

Ця кривава сутичка не могла врятувати Данила, затисненого у куті, бо на шляху до зачинених воріт була купа озброєних вояків. Людей ван Герста мали швидко перебити, і тоді він також потрапить до рук тих, хто цілком міг бути заодне з Джоні. Якщо так — на нього чекала страшна смерть.

Та водночас тіснява двору створювала умови, схожі до абордажного бою, в якому він знав толк, а руки, звільнені від мотузків, свербіли, бажаючи зробити бодай щось для врятування голови. І те, що ворог, забувши про нього, повернувся спиною, вирішило все.

Кунрад з ван Герстом перезирнулися. Сутичка не залишала жодної надії вижити. До того ж, за межами замку залишалося досить воїнів, щоби подбати про їхнє звільнення. Рано чи пізно загін повернеться. Рука дейхграфа зробила невпевнений рух, але палаш так і не впав на каміння.

Несамовитий крик люті розкотився стиснутим простором замку. Здерши зі стіни страшного іржавого цепа, чужинець кинувся на ворога, знісши могутнім ударом найближчого вершника разом із конем. Усе миттєво змішалося — потужні удари оскаженілого велетня сипалися на заколотників, коні давили одне одного та вершників, які злітали на каміння, а смертоносна зброя свистіла над побоїщем, сіючи загибель.

Із переможними вигуками сторожа ван Герста вдарила зі свого боку. Піші нападники, зовсім розгублені, відразу ж були заколоті. Та з іншого боку колодязя вдарили арбалети. Кілька стріл влучили у вояків, у тому числі своїх, а також коней, довершуючи розгром.

Удар у лівий бік грудей струснув тіло Данила, й одразу ж те саме відчуло стегно. Похитнувшись, він упав на коліно, але вмить підвівся. Коротка товста стріла майже повністю залізла в ногу, і біль починав розливатися далі, не даючи йти.

— У кут! До мене! — несамовито кричав Кунрад, збираючи залишки загону.

Недобита кіннота скупчилася біля воріт. Вершники намагалися заспокоїти переляканих коней та вилізти у сідла. Шлях до виходу залишався таки відрізаний. Тому Кунрад зібрав своїх у дальньому куті двору. Перекинувши гармату на бік, воїни сховалися за нею і намагалися відчинити двері за спиною. Виставивши вістря палашів, вони готувалися захищатися до останнього.

Ще одна стріла, просвистівши біля вуха, вдарила у стіну, і Данило, підхопивши цепа, кинувся, кульгаючи, до тієї ж гармати. Стрілили два арбалети, що залишилося у розпорядженні ван Герста, і з протилежного боку долинули крики. Ворог перелаштовував свої порядки, готуючись до нового нападу.

Двері були надійно зачинені, й зусилля виявилися марними.

— Пустіть мене! — ревів Данило, розмахуючись цепом.

Від кількох потужних ударів колодка таки злетіла на землю, і двері розчахнулися. У льосі лежали поскладані гарматні ядра та кілька мішків, які одразу ж поставили наперед, зміцнюючи захист. Нога боліла дедалі дужче. Зціпивши зуби, Данило схопився за стулку дверей, намагаючись її віддерти. Ван Герст підняв алебарду і пхав її під завіс, утворюючи важіль. Зрештою двері відламалися, і велетень узявся до іншої стулки. Обидва щити сперли попереду на гармату. Тепер оточені мали захист хоча б од стріл.

А далі Данило відчув неймовірну слабкість. Вона розливалася по усьому тілі від простромленої ноги. Біль припинився, зате тіло ставало м’яке, немов ганчір’я, та не здатне рухатися. Його затягли досередини й поклали долілиць. Крики надворі залунали з новою силою.

Ворог пішов на приступ. Налагодивши оборону, Кунрад стояв у центрі, створюючи собою міцний стовп, об який розбивався наступ нападників. Двоє з них уже корчилися перед щитами, заважаючи новим спробам.

— Триматися! — командував досвідчений воїн. — Не виходити з-за щитів! Назад, мілорде, ваш час іще не настав!

Дзвін заліза привів до тями пораненого. Відкотивши ядро, він глянув догори. Високо під склепінням стелі стіна мала заглибину, і там таки віднайшлося те, що Данило сподівався побачити. Як і належало, підготовлені порохові заряди лежали в сухому. Але руки бракувало. У дворі знову пішли на приступ.

— Мілорде! Станьте на коліна! Станьте, благаю!

Погляд ван Герста висловив більш аніж здивування.

— Я вищий. Станьте і спріться руками!

Зрозумівши таки, у чому річ, дейхграф рачки влаштувався під стіною, а Данило, застогнавши від болю, виліз йому на спину і таки дотягнувся до заповітного мішка. До льоху втягли пораненого воїна, який кричав, тримаючись за рану на животі. Проштовхавшись уперед, Данило схопився за лафет гармати і з допомогою того ж ван Герста відтягнув її на два кроки углиб, а тоді, нап’явши жили, перекинув.

Надворі тривав бій не на життя, а на смерть. У кілька рухів Данило зумів загнати заряд у жерло. Усе приладдя знайшлося поруч.

— Вогню…

Перше вивчене мовою фризів слово потерплі губи промовляли самі. Вишукавши у сумці вогниво, ван Герст запалив ґніт. Кунрад озирнувся, розуміючи, до чого йдеться. Дві останні стріли знову полетіли у ворога, а тоді щити розсунули, звільняючи шлях Данилові.

Постріл з гармати вдарив потужною хвилею по стінах, зробивши усіх водночас глухими. Подвір’я заслав дим. Іржання поранених коней змішалося з людськими криками, а кращий гарматій каперів, діставшись до свого звичного, вправно орудував шомполом, заставляючи новий заряд. Дим розсіявся швидше, ніж нападники змогли оговтатися. Жерло гармати спрямували в інший бік, де скупчилося найбільше людей, і лише тоді воно плюнуло удруге.

— Зімкнути щити! — скомандував Кунрад. — Тримати порядок. Арбалети!

Двоє поранених арбалетників також робили свою справу. Новий напад не відбувся. Ворог ліз догори на стіни, шукаючи порятунку там. Гармату, що стояла на верхній галереї, намагалися розвернути від бійниці, куди завжди дивилося її жерло, навпаки — у двір.

— Підносити! Швидше! — командував Данило.

Воїни дейхграфа підняли жерло, і він зумів таки підіпхати під лафет балку.

— Вогню!

Місток угорі розлетівся на друзки, і все гоцнуло донизу разом із людьми й гарматою. Двір був завалений кінськими та людськими тілами, багато з яких ще борсалися. Та канонір не зупинявся, спрямовуючи наступні постріли просто у ворота, які перекошувало та дірявило з кожним вибухом. Почувши канонаду в замку, загони поверталися, готові до бою, і скоро перші вершники вдерлися у двір крізь розбиті ворота. Згуртувавши прибулих, Кунрад повів їх на приступ, адже ворог залишався нагорі.