Відкинуті Богом

— Я зарубаю сам, власноруч кожного, хто мовить хоч слово зневіри! — горлав Хизир. — В ім’я Аллаха позакривайте роти і тягніть! В ім’я Аллаха! Я — бейлербей моря! І жодного разу не обдурив вас! Якщо кажу, що завтра ми попливем, отже, це правда!

Неймовірними зусиллями галеру таки підтягли до краю прибою. Далі це було неможливо поза всяке бажання. А невдовзі відлив зробив своє. Галера похилилася набік, і вода линула з трюмів. Залишки вичерпували. Дно задраїли швидко, і тепер ті, які нарешті повірили не лише у життя, а й у перемогу, з тривогою оглядалися на море, жахаючись від думки побачити ворожі вітрила. Та Всевишній сьогодні беріг їх.

Ніхто не чекав нового припливу, і галеру, що стала легкою, з криками пхали вже назад у море. Скоро вона загойдалася на хвилях. Шейтан-бей наказав тягти на борт кілька величезних довбень, і скоро на кормі закипіла робота. Споруджували пристрій, суті якого поки що не розумів ніхто. Сотні очей із тривогою лупилися на галеру, де вже підняли щоглу і доставляли останні весла. Розуміння, що там не стане місця для всіх, гризло кожного.

— Реїси! — мовив Хизир. — Не зупиняйтеся. Викопуйте усе. Ви бачите — там ще багато весел, а я тут, серед вас, і залишуся на березі, доки останній реїс не стане на палубу. Шейтан-бей підійме усі галери. Там вистачить місця кожному!

Натовп замовк, коли обладнана галера відпливла і з неї поскакали у воду роздягнуті люди. Канати кидали слідом. Люди якийсь час пірнали, і скоро кінець мотуза було закріплено за довбню, в отвори якої тепер заставляли грубі патики, за які мали крутити, намотуючи канат. Довбня проверталася кругом себе, корма́, де стояв пристрій, присіла по самі борти. Усі завмерли. А потім вода завирувала, і з-під хвиль виринув ніс затопленої галери. Вигуки лунали недовго. Гребці взялися за весла і повільно рушили до берега, тягнучи за собою власне спасіння.

Усі кинулися у воду. Другу галеру затягли на мілину і лишили, бо далі плисти було неможливо. Лук’ян наказав відв’язати її та рушив за новою. Воду швидко вичерпали, і нова галера, налагодивши ще один підйомний пристрій, попливла на пошуки затоплених.

Наступного дня до заходу сонця усі дванадцять гойдалися на хвилях. Гармати зайняли належні місця. Викопали й завантажили усю заховану воду та їжу, порох і ядра. А зранку караван рушив од берега, взявши напрямок на північ.

Лук’ян стояв на носі передньої галери і дивився у далечінь, ловлячи зустрічний вітер. Позаду лунали крики, перегукуючи чайок та хвилі, бушувала радість тих, хто день у день упродовж місяця дивився в очі смерті. Але ця радість не знаходила шляху до його завмерлого серця. Там, у Джумхарі ат-Туніссі залишилося усе його багатство. Те, заради чого варто було жити. Ціле сховище книжок, не бачених досі, сонячний годинник, майстерні, де вже досягали перших успіхів ремісники, яких він найняв. Усе це лишилося там, де він готувався стати другим Абу Хаширом ібн Махді. А божевільне відчуття, що справді здатний на це, викликало зараз таку прикрість, що скиміло у грудях.

— Шейтан-бею!

Хизир надійшов ззаду нечутно.

— Так, володарю… — вклонився Лук’ян.

— Це ти врятував усіх. Хвала Аллаху, що він послав нам тебе. Ми житимемо. І нехай бережуться невірні.

— Я сумую за палацом, — мовив Лук’ян. — Там я міг робити те, чого не може ніхто і за що здатний віддати життя. Там я міг розкрити такі таємниці, створити таку силу й багатства, що важко уявити самому. Повелителю, за рік ти б усе побачив. Тепер я просто реїс.

— Ні, не просто. Ти — Шейтан-бей. Ось що головне. Були б на місці руки, здатні тримати шаблю, була б на плечах голова, спроможна думати, жив би Аллах у серці. Ось що головне. Усе решта можна здобути. Ми повернемося, — відповів Хизир, і вперше за весь останній час на його спаленому сонцем обличчі промайнула зловісна посмішка.

Це мало вигляд буревію, що народжується зненацька серед повного затишшя і трощить усе на своєму шляху, а потім зникає невідомо куди. Караван з десяти іспанських кораблів, що трапився на шляху, намагався відійти у бік основних сил, але тут уже все складалося по-іншому. На відкритому просторі за відсутності супутнього вітру вітрильники не могли тягатися з галерами, що наздогнали і вдарили у корму. Лише половині з них удалося врятуватися. Один корабель згорів ущент, та чотири, у тому числі найбільший, було захоплено без великих пошкоджень.

Полонені команди відразу ж посіли місця на веслах у галерних трюмах, реїси ж, вивільнені від гребної роботи, повели захоплені кораблі. Частині своїх воїнів капудан-паша наказав одягнути обладунки невірних, і перше місто ворожого берега — Бона, залишивши стіни фортеці, вивалило на берег зустрічати переможне військо імператора, яке відпливало саме від цих стін кілька місяців тому.

Хизир спалив не лише місто — усю Менорку, забивши християнськими бранцями трюми нових захоплених кораблів, що стояли в бухті. Подібне відбувалося у кожному місті, а флотилія, котру місцеві жителі назвали диявольською, продовжувала рухатися на захід, збільшуючись од зупинки до зупинки, змітаючи усе на своєму шляху й залишаючи погляду Великого Імператора Карла Габсбурґа, який на цей час іще відчував себе тріумфатором, лише спалений берег своєї колись квітучої імперії.

Утім, на відміну від свого брата Аруджа, цей ватажок реїсів умів зупинитися. Дійшовши до Честорі, відчувши спиною армаду іспанців, які кинулася у гонитву, Хизир завернув на південь і заховався між островів. Тут після трьох днів відпочинку його караван під проводом Сінана та Сіді-Алі взяв курс на Аль-Джазаїр.

Залишивши собі тільки три галери, Хизир зник серед островів Адріатики та впав у роздуми. Справа, що вимагала негайного вирішення, була зараз понад усе. Та існував ще один ворог, окрім оскаженілих іспанців та генуезців, які борознили непривітні осінні хвилі у пошуках тих, кого язик тепер не повертався назвати переможеними.

Насувалася зима, а північний вітер Бора капудан-паша умів відчувати задовго до пронизливих поривів. Його могутній карк починав скиміти щороку перед першою зимовою негодою. Так сталося і тепер. Тому саме тут і вирішив старий реїс здійснити задумане. Його галера взяла курс на схід і за день шляху на самоті зупинилася в бухті острова Пелеос.

Вечір поступився ночі. Люди переважно мовчали. Вони повсідалися біля бортів, тулячи змучені й замерзлі спини до солоних порепаних дошок. Опустили вітрило, і гроза морів став біля щогли. Кожен, окрім Лук’яна, знав, що зараз почує.

— Шейтан-бею, — промовив Хизир, дивлячись у його бік, — кілька днів тому я пояснив тобі, чому ти не просто реїс, не згадавши при цьому ще одну важливу річ. Скажу тепер. Ось тут зібралися ті, в кому я впевнений, як у самому собі. Ти серед них.

Лук’ян лише нахилив голову, притиснувши руку до грудей.

— Браття! — продовжував Хизир. — Ми припливли сюди, щоб заховати золото невірних та інші скарби, через які цій галері важко долати хвилі. Ми не повеземо це до Аль-Джазаїра, хоча там наш дім. Різне може статися. І якщо Всемогутній Аллах відвернеться від нас, то невірні прийдуть і туди. Якщо ми прогнівили Всевишнього, вони зруйнують наш дім, як зробили це з Джумхарі ат-Туніссою. Я питаю вас — можливо таке чи ні?

Ствердні вигуки залунали відусіль.

— Тож, якщо це станеться, у нас будуть золото та зброя, щоб розпочати усе спочатку, скільки б нас не залишилось, і своїми діяннями вимолити прощення Аллаха. Ми попливемо у місце, відоме лише мені й Аруджу, якого вже покликав Аллах. Там лежать наші скарби. І ми докладемо ще. І будемо разом берегти цю велику таємницю в ім’я Аллаха. Але треба поспішати. Якщо налетить Бора, нас розіб’є об каміння. Я вже відчуваю його.

Схвальні вигуки лунали недовго, а потім кожен, упавши на коліна і вийнявши шаблю, промовив одне й те саме. Коли настала його черга, Лук’ян опустився навколішки і витягнув зброю. Сонце у червонявому мареві готове було зануритися у море, і його смужка просто на очах ставала вужчою. Нічний холод ліз крізь одяг та охоплював тіло. Ті самі слова зазвучали ще раз над чорними хвилями Ак-Денізу.

— Я, Шейтан-бей, берегтиму цю таємницю так, як мої брати реїси, а якщо зраджу, то нехай страшною смертю від їхньої руки скарає мене Аллах, хоч би якої віри я був.

Море ревіло, розбиваючи об гострі холодні скелі темно-зелені, майже чорні хвилі на білу піну. Корабель підкидало, й відчайдушні крики команди танули у скрипінні такелажу. Щойно їм дивом удалося уникнути загибелі біля мису острова Ксамакс, що виступав далеко у воду. Аби його минути, ван Герст на свій страх та ризик наказав поставити ще один брамсель, і лише таким чином «Свята Еліза», прискоривши рух, обійшла каміння зі заходу.

Ризик цієї затії важко було перебільшити, адже тепер флюїт повним ходом ішов у вузькій протоці, тягнучи за собою мотузку глибиноміра, який уже не діяв, і уявити, яка під кілем глибина, ставало неможливо. Господь урятував, не підставивши під днище виступ підводної скелі. Мис залишився позаду.

Одразу стало тихіше. Та пронизливе завивання вітру, що облизував круті схили, й далі тримало команду у страху. Люди голосно молилися. Попереду за курсом відкрилася бухта. Ван Герст наказав скинути усі вітрила. Тут іще добряче гойдало, проте корабель тепер немов застиг на місці.

Деніел востаннє озирнувся назад, але за кормою залишалися тільки розбурхані хвилі. Двоє інших флюїтів — «Грюнс» та «Місячне Сяйво», віднесені на захід, не змогли впоратися з вітром і змушені були огинати мис з іншого боку. Чи вдалося їм потрапити в якусь протоку, чи, може, їх уже рознесло на шматки об скелі острова?

Кинули глибиномір. Вісім футів під кілем давали змогу рухатися у тому ж напрямку, а надія заховатися в затишній бухті й перечекати бурю зігрівала серця моряків. Накази звучали чітко й уривчасто. Команда виконувала усе негайно, бо тут, у вузькій протоці, навіть за найменшої швидкості дорога́ була кожна мить.

«Свята Еліза» рухалася лівим галсом, і з усього такелажу лише бушприт вів судно. Так, наче зображення тієї, хто була тепер янголом-охоронцем загублених у хвилях людей, давало правильний напрямок. По правому борту зовсім поруч повільно пропливали скелі, а мотузка із зав’язаними вузлами поступово підтягалася догори. Глибина ставала дедалі меншою. Готувалися кинути якір. Та несподівано попереду з’явився простір і завиднілася морська гладь.

Доля таки змилостивилася. Високий скелястий берег захищав простору бухту з усіх боків, і вони повільно, але впевнено заходили у неї.

— Чотири фути, — промовив Ройтер, який стояв біля керма. — Капітане, тут глибше!

— Так і йти! — наказав Йоганн. — Ми врятуємося.

Матроси ретельно виміря́ли глибину, і корабель заходив до бухти, береги якої височіли над головами крутими виступами. За одним із таких гряда скель несподівано закінчилася і перед їхніми здивованими очима постала дивовижна картина. Широчезна затока, захищена горами з усіх боків. Глибина зростала. Люди зітхали з полегшенням, зносячи догори молитви вдячності.

— Готуйтеся кидати якір! — наказав Йоганн. — Далі не підем.

— Мілорде! Право по борту!

Цей крик змусив обернутися кожного, хто дивився у протилежний бік, де широчіли спокійні хвилі. З правого ж борту так само переривалася гряда скель, і за нею під самим берегом утворилася бухточка. Команда заціпеніла. «Свята Еліза» ще рухалася, й останній виступ залишався позаду, відкриваючи їхньому оглядові три великих галеаси, заховані там.

Вони стояли майже поруч, зі спущеними вітрилами, і злегка погойдувалися на якірних канатах. На палубах товклися люди. Порти усіх гармат були відкриті, й чорні жерла дивилися просто у бік прибульців. На щоглі найближчого і найбільшого майорів прапор зі зловісною чорною лілією, а борт носової частини прикрашала назва — «Харон».

— Джоні… — прошепотів ван дер Молен. — От і знайшовся…

Там помітили, проте заціпеніння ворога також тривало якийсь час. І не одразу Джоні, за яким капери зі шаленими вигуками кинулися до каюти, вилізши нагору, зрозумів, хто перед ним. А потім губи його також прошепотіли:

— Є Бог на світі…

— Ставити вітрила! Повний уперед! — вигукнув Йоганн.

Зчинився несамовитий рух. Команда тягла фали, наче навіжена, намагаючись якнайшвидше прискорити хід. Вітрила роздувалися під вітром, і флюїт набирав хід, але як же повільно це відбувалося!

Забігали й на ворожій палубі. Ладнали гармати, звільнені від зарядів у шторм. Лише це одне врятувало непроханих гостей. Джоні волав не своїм голосом, наказуючи виходити з бухти. Лунали крики, вітрила лізли догори, а ціль віддалялася з кожним поривом вітру. Ненависний ворог вислизав.

Залп із правого борту «Харона» вдарив запізно. Каноніри поспішали, і більшість ядер спороли хвилі, не долетівши до «Святої Елізи». Лише два просвистіли над палубою, не вчепивши вітрил та здійняли стовпи води попереду за курсом судна.

— Розіб’ємося. Капітане, нас розтрощить об каміння! — намагався докликатися до розуму оскаженілого капера помічник Кальвен, та Джоні тепер володіли тільки лють та відчуття нечуваної удачі.

— За ними! Рухайтеся, скоти! Поставити усі вітрила! Повний уперед, ледацюги! Нехай вони самі перевіряють фарватер, ми йтимемо слідом!

Розвернувши гармату на носі, Данило закряхтів од напруги і навів її на борт «Харона», що залишився позаду. Відстань до ворога продовжувала зростати, і він присів на напівзігнутих ногах під непомірною вагою, спрямовуючи отвір гармати на верхівки щогол переслідувачів.

— Вогню!!!

Гармата бахнула, таки посадивши каноніра задом на палубу, а ядро, просвистівши попри власні щогли, вдарило у край лівого борту біля корми «Харона», збивши фальшборт.

— Диявол! — прогорлав Джоні. — За ними! Швидше, скоти!

— Капітане! Це Деніел! — лунали крики. — Лише у його руках гармата здатна на таке!

— Сьогодні увечері ми здеремо з них шкіру! З усіх, а з цього вилупка — першим. Вони гойдатимуться на реї найголішими з усіх, кому випадала така честь! А якщо цього не станеться, я зроблю це з вами! Ставте марселі!

Гонитва тривала, а простір між берегами знову почав звужуватися. На «Святій Елізі» встигли загнати заряди у гармати, і Йоганн, вилізши на місток, з тривогою вглядався уперед. Якщо це справді була бухта великого острова, вона скінчиться, і тоді, затиснуті у кут, вони мусять розвертатися бортом до ворога та приймати нерівний бій. Якщо ж це вузька протока між двома островами, корабель знову потрапить у височезні хвилі під владу безжального шторму, що зветься Бора.

— Мілорде, скиньте частину вітрил! — благав ван дер Молен. — Ми розіб’ємося! Вони відстали, накажіть виміряти глибину!

«Свята Еліза» йшла повним ходом між високих берегів, і люди здригалися від кожного рипіння щогли, з тривогою очікуючи одночасно з поштовхом почути звук проламування днища на підводній скелі. Власне, слабші духом не відмовилися б від такої біди. Відстань до будь-якого з берегів давала змогу дістатися туди уплав, а нерівна битва з трьома каперськими галеасами обіцяла неминучу смерть.

— Уперед! Не чіпати вітрил! Слухати мене! — горлав шкіпер. — Нехай буде, що буде. Бухта занадто широка. Вони обійдуть нас, тоді кінець. Нас розстріляють із усіх боків. Уперед, у кут!

Вілфорт лише крадькувато озирався за курсом, підганяючи своїх гарматіїв ув очікуванні того часу, коли й собі насісти на капітана, вимагаючи зупинки. Очі старого каноніра вишукували зручну позицію, де можна було би боронитися від ворога, який переважав числом.

Полишивши наново заряджену гармату, Данило збирав докупи сторожу, яка вдягала обладунки, та готувався до абордажу. Кожен розумів, що як не станеться дива, у такому бою на них чекає лише загибель. Ван дер Молен за його наказом повів свій загін на корму, облаштовуючи там оборонне місце.

Вітрила трьох галеасів трималися позаду. Ворог, також набравши руху, сміливо йшов перевіреним курсом.

— Господи, пошли їм підводну скелю… — прошепотів Кліверт, укотре озираючись на прапори з чорними ліліями.

Протока швидко звужувалася, та це ще не був кінець шляху. Вузька розщілина тяглася, завертаючи на північ. Скелясті береги з обох боків ніби збиралися затиснути флюїт, що наважився на цю украй небезпечну мандрівку. Попереду чекав «мертвий кут».

— Право руля! — вигукнув Ван Герст. — Скидати вітрила!

Спустивши вітрила, вони завертали до ще меншої бухти. Скелі по обидва борти виростали з води на відстані арбалетного пострілу. Далі шляху не було. Мотузка глибиноміра полетіла з носа у воду, і флюїт на малому ходу рушив туди. Чужі вітрила позаду невблаганно наближалися.

— Мілорде, розвертайтеся! — не витримав Вілфорт. — Не гайте часу! Богом святим заклинаю вас! Дайте навести гармати!

— Право руля! — скомандував Йоганн. — Заходимо до бухти! Тут прийматимемо бій.

Позиція була вигідною, бо далі береги стулялися докупи і ворог втрачав можливість обійти «Святу Елізу» з боків та скористатися численною перевагою. Скоро настане час гарматіїв.

— Чотири фути! Глибина зменшується! Мілорде, треба кидати якір!

— Ще трохи! Готуйтеся!

— Капітане, право по борту! — Кліверт кричав пронизливо, вказуючи рукою.

Ван Герст обернувся. Попри самий берег біля виступу скелі застигла велика галера. Її вітрило було спущене, довгі весла рівними рядами занурилися у спокійну воду. Команда застигла на палубі, а три важкі гармати на носі дивилися у бік прибульців. Усі були в чалмах та озброєні кривими шаблями.

«Свята Еліза» опинялася між двома ворогами. Не гаючи часу, Данило з допомогою жовнірів розвертав свою гармату в бік нового ворога. Там наче заціпеніли і лише спостерігали за наближенням височезного корабля.

— Це реїси… Мілорде, то реїси! — вигукнув Кліверт. — Досі нам щастило не зустрітися з ними! Від них не захистить імператорський патент. Що роблять вони біля цих берегів? Кидайте якір, капітане!

Тепер флюїт ледве рухався. Палуба вже не хиталася під ногами. Лише час од часу поскрипували щогли. Люди зацьковано озиралися навсібіч, не знаючи, за ким із супротивників стежити. Джоні наближався. Глибина під кілем давала змогу спробувати притиснутися до протилежного берега та обійти реїську галеру, аби уникнути перехресного вогню. Але чи дозволять вони? Та берберські розбійники й самі застигли у розгубленості. Їхні гармати мовчали, а капітан — здоровезний араб із бронзовим обличчям та чорною бородою, обхопивши щоглу рукою, не рухався узагалі.

— Обійдемо, поки вони не побачили Джоні, — проковтнувши давкий клубок, мовив Йоганн. — Врятуй нас, Господи!

Поруч із ватажком реїсів завмерли двоє: ще більший воїн із майже чорною шкірою, роздягнутий до пояса, та інший — малий, геть увесь закутаний у темне, обличчя якого нижче очей також закривала тканина. Зовсім близько від галери застигла ще одна, напівзатоплена, палуба якої ледве виступала з води, і на неї раз у раз накочувалися спокійні хвилі.

— Боже Святий, — шепотів Кліверт, — спаси та помилуй твоїх мучеників…

— Право руля!

Губи його продовжували рухатися у молитві, а руки переклали штурвал, і «Свята Еліза» рушила в обхід.

— Мілорде, три фути! Ми розіб’ємося!

Хизир закам’янів, обхопивши щоглу рукою. Очі його звузилися до неможливого, і він, гроза морів, спостерігав мовчки за наближенням армади ворогів, побачити яку в цьому закуткові аж ніяк не не сподівався.

— Ш-шейтан… — прошепотіли губи старого реїса, а правиця стиснула руків’я зброї. — Ш-шейтан… Із наповненими золотом трюмами нам доведеться йти на абордаж чотирьох галеонів…

Тихий та зловісний сміх його чорно звучав серед холодних непривітних скель. Височезний ворожий борт повільно пропливав на відстані простягнутої руки, затуляючи їх собою. Гармати, які важко було порахувати, дивилися в обличчя реїсам, і галера, ледве рухаючи веслами, оберталася на місці, супроводжуючи носовим тараном непроханих гостей. На обох палубах уже запалили ґніт, і гарматії лише чекали команд од капітанів, що дивилися в очі один одному.

Погляди обох застигли. Йоганн із висоти містка, худий та довгий, закляк, намагаючись угадати найменший рух ворога, щоб випередити його відданою командою. Хизир, великий, із широчезними плечима та животом спокійно дивився догори, супроводжуючи зіщуленими очима здоровезний та не схожий до інших галеон. Його реїси бачили усе самі й не вимагали наказу. Обидва судна зрівнялися, і непрохані гості рушили далі, щоб зупинитися у глухому куті. На обох кораблях мовчали, і лише прибережне порпання хвиль, далеке завивання вітру та скрип такелажу окреслювали цю тишу.

— Володарю, — мовив Лук’ян, — це не галеон. Серед усієї армади невірних, що припливла до Аль Джумхарі ат-Тунісси, не було жодного такого корабля. І жоден з них не мав такого прапора. Я роздивився кожен. Це інший корабель. А оті троє… Схоже, вони переслідують його.

— Галеаси! — вигукнув П’ялі-араб. — Це іспанці. Дарма ми пропустили оцих. Тепер перші прийматимемо удар.

Та було пізно. Рух «Святої Елізи» майже припинився, і величезний корабель поволі підпливав майже упритул до скель, розвертаючись поперек бухти та ховаючись за несподіваного союзника, який дозволив виконати такий маневр у себе під боком. Галера ж, провівши носом чуже судно, застигла на місці. Глибина під кілем флюїта змушувала здригатися в очікуванні поштовху від торкання дна.

— Зараз нам стане легше… — бурмотів старий Вілфорт. — От викинемо кілька десятків ядер у той бік та своїх тіл в інший — і вже не сядемо…

Від уявлення того, що почнеться невдовзі, у багатьох здригалося нутро, пхаючись аж до горла. Данило стояв напоготові, поклавши руки на гармату, та спокійно споглядав тих, хто більше загрожував. Ґніт у руці жовніра димів, і той чекав команди. Ворог був поруч, і канонір визначав місце, куди у разі потреби найкраще увігнати ядро. Де на цій посудині могли тримати порох? З цієї відстані одне таке вціляння мало б відправити розбійників, які зиркали хижими очима, на дно. І тоді…

Тоді думка про те, що можна самому потрапити до рук Джоні, також змушувала холонути усе всередині. Згадалися слова Кунрада — «справжній воїн обирає з двох зол менше і кожного разу, витягаючи меча, знає, що це може бути востаннє». Що ж, головне не потрапити до каперів живим.

А тим часом очі каноніра обмацували кожного з розбійників, що застигли на галері. Той, який стояв поруч із капітаном, був найбільший. Ось його супротивник, якщо почнеться абордаж. Та погляд Деніела чомусь уперто зупинявся на меншому, який найчастіше промовляв до ватажка. Той слухав уважно. Отже, це його перший радник, права рука. Якщо бусурман із кільцем у вусі час од часу озирався, намагаючись уявити, що станеться далі, то цей стояв спокійно, як і його капітан, а очі та постава розгорнутих плечей свідчили про те, що він не має страху. Маленьке тіло, закутане в тонку тканину, проступало крізь неї жилястими м’язами, здатними на миттєвий рух.

І ще одне. Погляд його, чимось схожого до змії, також раз у раз зупинявся на Данилові.

Галеаси наблизилися на відстань гарматного пострілу і вишикувалися бортами до супротивників, які марно намагалися зрозуміти, що відбувається на ворожому флагмані. На містку «Харона» справді точилася суперечка. Помічник шкіпера Кальвен, навколо якого скупчилося пів команди, стояв навпроти Джоні, жваво розмахуючи руками. Ахмад, який виконував обов’язки лоцмана, також був поруч. Виходець із магрибського берега мало не молився, доводячи своє.

— Капітане, це реїси! — тлумачив Кальвен. — Ахмад знає, що говорить. Битися з ними може лише дурень. Вони порозпливаються, наче щурі, й заховаються між скелями, лишивши вам тільки уламки галери. І тоді усім нам не стане тут життя. Це їхнє море. На півдні їх кишить. Усі реїси Ак-Денізу спливуться сюди, щоби знищити нас.

— Ваш брат заховався вдало, — підтакував Олаф. — Я не дам і пів гульдена за того каноніра, який стрілятиме у «Святу Елізу». Половина ядер упаде на цих берберів. Що потім?

— Нічого! — лютував Джоні. — Усіх на дно! Усіх, окрім Йоганна. І Деніела. Вони взяли на абордаж не одного іспанця, клянуся усіма святими! У цих берберів трюм забитий золотом! Навіщо вони припливли сюди? Ми візьмемо усіх нараз. Я не упізнаю вас, капери!

— Капітане, — застеріг Ахмад, — команда не піде за вами. Ви хочете накликати біду. Велику біду. Клянуся Аллахом, той, хто піде проти реїсів, — смертник. Ми ніколи не воювали з ними, а вони не чіпали нас. Накажіть ставити діжу. Капітане, пропустіть їх. Нехай пливуть.

— Та ж вони не хочуть плисти! — розвів руками Джоні. — От ти й відпусти. Пливи і скажи своїм чорнозадим, нехай забираються геть. І то чимшвидше. А я наказую зняти гармати з «Алаваса» і перевезти на берег. Ми витягнемо їх ось на цю гору. Нехай втратимо пів дня, але з цієї висоти вони розстріляють нашого ворога, і ми візьмемо їх без жодних утрат.

Уперше Хизир справді не знав, як учинити, адже воля Всевишнього цього разу виявилася надто жорстокою. Якби ще вчора вивезти скарби на берег і заховати у потаємному гроті… Зараз галера була би легкою та здатною до битви. До того ж, у разі чого її можна було би просто покинути й заховатися на острові, де ворог, який наскочив так несподівано, втрачав перевагу.

Шейтан-бей радив опустити золото за борт і спробувати домовитися з якоюсь із ворогуючих сторін, а в тому, що по обидва боки від них зараз перебували вороги, Хизир також не мав жодного сумніву. Але з ким починати перемови? Розум підказував — із сильнішим. От тільки той, на чиєму боці перевага, зараз був далеко.

Щойно вітрила з чорними квітами почали наближатися, з величезного корабля, що стояв зовсім поруч, дали гарматний залп, і ядра, просвистівши над палубою галери, спороли хвилі перед бортами нападників. Жодне не влучило, але там зрозуміли, що треба зупинятися. Або атакувати відразу обох.

— Володарю, схоже, вони розуміють, чия це галера, і не наважуються стріляти у відповідь. Бояться реїсів. Або мають за союзників.

— Хто це може бути? — розгублено бурмотів П’ялі. — Хизире, нехай хтось із нас попливе до них. Краще втратити одного, ніж потрапити під їхні гармати. Хто згодиться плисти?

— Нікому не треба, — гукнув реїс, який виліз на щоглу. — Вони самі прямують до нас.

Невеличкий шлюп відокремився від найбільшого галеаса і рушив у кінець бухти. Двоє каперів гребли у той час, як Ахмад стояв на носі, розмахуючи шматком вітрильної тканини. Усі завмерли в очікуванні. Повернувши голову, Лук’ян глянув на палубу корабля, що височіла майже поруч. Вони також не бажали битися з галерою реїсів, хоча, найімовірніше, взяли б гору в цій битві. Перший їхній залп упритул завдав би великої шкоди, втім, у кілька гребків галера протаранила б їхній борт, і реїси, які залишилися живими, майнули б на ворожу палубу. Так чи інакше, наступна битва з галеасами означала кінець для того, хто переможе у цій.

Величезний воїн в обладунках, схожих на іспанські, стояв біля капітана. Час од часу вони перемовлялися, і було видно, що це його перший слуга та помічник. Дужі руки були стрімкими, а права спокійно лежала на руків’ї прямої і, мабуть, важкої шаблюки. Його рішучий погляд постійно стежив за галерою, часто зупиняючись на Лук’янові, й від цього щось починало рухатися у самому серці Шейтан-бея. Відчуття чогось раніше баченого оселилося у голові одразу, щойно уперше глянув на цього воїна.

Це не було звичайним здивуванням, хоча руки чужинця самі без нікого підносили гармату, спрямовуючи куди належить. Щось геть зовсім незрозуміле просилося на згадку, привертало увагу, а погляд просто тягло до нього. Що?

Ял наблизився до галери настільки, що з обох суден супротивники могли роздивлятися один одного, а ще кілька гребків заховали човен від гармат «Святої Елізи», на якій тепер прислухалися, аби почути слова перемов. Підійшовши до борту, Хизир сперся на нього.

Несподівано обличчя Ахмада змінилося. Берберський лоцман зрозумів, хто перед ним. Похитнувшись од невдалого руху, Ахмад уклонився низько, зробивши правою рукою жест найбільшої мусульманської поваги.

— Нехай береже тебе Аллах, володарю!

— Ти знаєш мене? — не зрозумів Хизир.

— У водах Ак-Денізу тебе знає кожен камінь та кожна хвиля, — ще раз уклонився посланець. — Адже ти волею Аллаха його повелитель. Як же не знати тебе тому, хто водить по ньому кораблі?

— Хто ти? — запитав капудан-паша.

— Мене звати Ахмад, володарю. Я походжу з Тлемсени, яку залишив багато років тому.

— Ти служиш невірним?

— Серед твоїх слуг також є невірні, — смиренно мовив Ахмад. — Я живу з Аллахом у серці, а на цих кораблях служу провідником, бо також знаю Ак-Деніз. Ці невірні — з далекої північної країни і теж воюють із твоїм ворогом, іспанським королем Карлом, беручи на абордаж його галеони. Вони схожі до реїсів. Капітан цього галеаса Джоні ван Герст із далекої північної землі вітає тебе, повелителю моря, та віддає тобі шану. Він не б’ється з реїсами. Ворог ворога завжди мусить бути союзником такому, як він сам.

— І чого хоче від мене ворог мого ворога? — запитав Хизир.

— Капітан Джоні просить у бейлербея моря дозволу напасти на свого супротивника, який боягузливо заховався за твою галеру. Мій капітан уклоняється великому реїсові та просить бути дорогим гостем на його кораблі після того, як знищить ворога, за яким прийшов.

— Хто його ворог? — уточнив Хизир. — Це не іспанець.

— Це його брат, у якого вселився шайтан.

— Гаразд, — подумавши, мовив старий реїс. — Ми звільнимо шлях. На все воля Аллаха.

Низький уклін Ахмада передував розвороту шлюпа, який почав віддалятися.

— На все воля Аллаха, — повторив Хизир. — Ставити весла. Ми йдемо геть. Знайдемо інше місце. Якщо тут розпочнеться бій, на острові з’являться багато очей. Грот можуть знайти. Уперед, тримайтеся напоготові, й нехай береже нас Аллах!

Весла спінили воду, і галера дуже повільно почала рух, залишаючи позаду затоплену. Та водночас поповзли догори вітрила по щоглах здоровезного корабля, і високий борт почав насуватися на них, а з палуби, здіймаючи стовп води перед носом галери, вдарила гармата, яку тримав найбільший воїн.

— Шейтан! — вигукнув Хизир, вгативши рукою у щоглу. — Що дозволяють собі ці невірні пси?

Підскочивши до борту, він вигукував страшні прокльони, розмахуючи руками так, ніби капітан з далекої північної країни міг його зрозуміти.

— Ви не попливете звідси, — відповів Йоганн, роблячи заперечливий жест рукою і вказуючи на гармату.

Вигуки з обох боків лунали ще якийсь час, але жоден крикун не розумів свого супротивника.

Власне, усе ставало зрозумілим без слів. Капітан «Святої Елізи» до кінця використовував можливість уберегтися, бо зрозумів, до чого йдеться. Він бачив, як уклонявся цьому реїсові посланець Джоні, котрий виявився бербером. Відпустити від себе галеру означало швидку загибель. Інші два флюїти, що відбилися під час шторму, шукатимуть свого флагмана і, можливо, припливуть сюди. А для цього потрібен час.

— Вони не відпустять нас, — лаявся останніми прокльонами П’ялі. — Хизире, йдемо на них і покажемо цим псам, на що здатні реїси! Скидаймо скарб і розпочнемо бій! Поговоримо з ними мовою шабель, її розуміють усі.

Це сталося раптово, і від думки, що надійшла так зненацька, затремтіло усередині. Невже таке буває, адже світ безмежний… Лук’ян дивився, не відриваючи очей, і не міг второпати, що перед ним стоїть… Свій, гіршого за якого не знайшлося у жодній землі, по яких кидала доля. Старий забутий недруг, з котрого усе почалося.

Ні, воїн, який застиг перед ним, мав багате вбрання, а погляд його свідчив, що голова містить ще щось, окрім полови. Цього не могло бути. Той, кого колись давно кликали Данилом, не міг дивитися так, як оцей. І все-таки риси обличчя здавалися настільки знайомими, що відвернутися було несила.

Рука Шейтан-бея повільно здійнялася до шиї і, обвивши її, відчепила ззаду застібку, а потім так само повільно повернулася назад, тягнучи за собою тканину й відкриваючи ворогу своє обличчя.

Ось коли штрикнуло під серцем і в Данила. Укололо неприємно, хоч і дрібно, адже той, хто стояв навпроти, й сам завжди був дрібний. От тільки хирлявим цей воїн не виглядав. Того, хто колись звався Чихонею, взагалі неможливо було уявити воїном. Ні, схоже, примарилося. Та бусурман, який міцно стояв на ворожому кораблі, навмисне лупився на нього. І обличчя своє відкрив для того, кого згадав першим. Невже?..

Риси його Данило упізнавав одну за одною, і були вони настільки знайомими, що рот видного вояка роззявився мимохіть, а очі стали простими та придуркуватими. «От тепер це справді ти», — майнула думка в Лук’яна, а обличчям пробігла тінь вдоволеної посмішки, адже Данило таки залишився собою. А той роздивлявся далі, не наважуючись повірити власним очам, не здатний до кінця прийняти думку, що з усієї сили гримала у двері його свідомості. Як не крути, це не міг бути Чихоня. Надто твердо стояли його міцні ноги та дивилися очі. Той Лук’ян мав ховати погляд і здригатися від кожного шурхоту, а голову тримати похиленою. Чи, може, він гадає, що нема чого боятися, коли поруч оцей бусурманський ватажок?

Саме до чорнобородого похилився прибулець із минулого, знову мовивши кілька слів.

— Володарю, — сказав Лук’ян, — я упізнав одного з воїнів цього корабля. І міг би з ним говорити. Ми обоє русини з берегів річки Бог.

— То запитай, чого вони хочуть, — подумавши, відповів Хизир.

Вийшовши наперед, Лук’ян розтулив рота, відчувши, як не бажають складатися докупи слова рідної, давно призабутої мови. А вони справді звучали, наче щось чуже та дивне, ріжучи слух.

— Це ти? Упізнаєш мене?

Тоді зробив крок і Данило. Зіщуливши очі, й він пригадував потрібні слова, дивуючись, що кілька років тому у Коніксберзі це виходило набагато легше.

— То ти, Чихоню?

— Мене кличуть Шейтан-бей, — подумавши, відповів той. — Ця галера належить наймогутнішому з реїсів — Хизиру, який командує усіма кораблями великого османського правителя Сулеймана. Я його радник. Нехай твій пан скаже, чого хоче і чому не дає нам плисти?

— Бусурманам служиш, раднику… — скривився Данило.

Те, з якою упевненістю в голосі та очах промовляв до нього прибулець із далекого минулого, неприємно вражало, народжуючи невпевненість у собі. Водночас злість на цього недомірка охоплювала цілковито, наче той притягнув її зі собою, із берегів річки Бог.

— Кожен служить кому хоче, — відповів Лук’ян. — Переклади, що чув, і дай відповідь.

— Ти наче як сміливості десь назбирав, — не зрозумів Данило. — Може, це не ти?

— Сміливість також у кожного своя і не залежить від довжини шаблі, — байдуже пояснив Лук’ян, відчуваючи, як дедалі краще починає добирати слова рідної мови. — Рухайся швидше, вони почали возити гармати на берег. Коли почнуть бити згори, домовлятися буде пізно.

Проковтнувши кпин, Данило повернувся до ван Герста, і невдовзі перемови продовжилися:

— Цей корабель належить людині високого становища з Фризії дейхграфові Йоганну ван Герсту, який приплив сюди, аби зловити свого брата Джоні, капітана ось того галеаса з назвою «Харон». Він розбійник і не раз посягав на життя мого пана.

Та не встиг Лук’ян перекласти ці слова, як Хизир голосно розсміявся, ляснувши себе по животі.

— То нехай пливе й візьме його! Ми не перешкоджатимемо, Аллах свідок!

— Два моїх кораблі віднесло негодою, — мовив Йоганн, обличчя якого потемніло від гніву, викликаного насмішкою. — І зараз наші сили нерівні. Джоні — розбійник, на руках якого багато крові. Я пропоную боронитися тут, і коли на його кораблях стане менше гармат, ударити по них. За цей час можуть підійти наші кораблі.

— Навіщо мені воювати з Джоні? — не зрозумів Хизир. — Мене також називають розбійником. Що нам ділити? Море Ак-Деніз велике, й у ньому для кожного розбійника вистачить іспанських галеонів, наповнених золотом. Це ваша родинна справа. Вирішуйте її самі. Перекажи так йому.

Але на «Святій Елізі», розуміючи безвихідь становища, поступатися не збиралися.

— Мій пан говорить, що не згідний, — відповів Деніел. — Поки ви тут, Джоні не наважиться атакувати, бо не схоче сваритися з реїсами. Ми не відпустимо вас. Якщо ваш корабель почне плисти, усі наші гармати дадуть залп. Цього вам не витримати.

— Перед тим, як піти на дно, — промовив Хизир, нахиляючись через борт, — ми проб’ємо вам бік і, видершись на палубу, поротимемо ваші горлянки, клянуся Аллахом! Ви ще не знаєте, на що здатні реїси.

— Нехай так, — відповів Йоганн, давши знак Данилові. — Тоді загинемо усі. З двох бід ми обираємо меншу.

Відштовхнувшись од борту, Хизир перейшов назад до щогли, а потім повернувся на місце і нахилився до Шейтан-бея:

— Скажи їм, що ми можемо обрати ще меншу біду. Навіщо гинути усім? У реїсів є добрий звичай вирішувати суперечку двобоєм ватажків. З усього видно, він уміє тримати оту пряму шаблю, що висить на поясі. Нехай стане проти мене, і тоді той, хто переможе, обиратиме свою волю.

Відповідь зі «Святої Елізи» не забарилася.

— Мій пан передає твоєму, що не може вийти на двобій через обітницю битися зі ще одним паном, своїм кровним кривдником, — вислухавши ван Герста, почав Данило. — Якщо він загине у двобої, обітницю не буде виконано. Нехай ваші бусурмани оберуть кращого воїна, і тоді найсильніший із нашого боку вийде битися з ним.

Дуркувата посмішка таки скривила обличчя Деніела, і він додав, уже від себе:

— Гадаю, тобі, Чихоню, нема чого боятися.

Гомін прокотився галерою від носа до корми, а Хизир під сміх реїсів із розумінням закивав головою:

— Така відповідь свідчить про мужність капітана цього величезного судна. А ще більше — про розважливість. От тільки є одна перешкода. Адже на цій галері, яку він бачить, кращий воїн — то я. А мені, наміснику Іфрикії, бею над усіма емірами, паші великого Сулеймана, не личить битися із простим нукером.

Данило дивився на людину, про яку давно забув думати і котру язик не повертався назвати чоловіком, хоча той мав при собі зброю, міцно стояв на ногах та не ховав погляду. Саме це найбільшою мірою викликало неприємне відчуття, що навколо щось не так, адже перед ним стояв нещасний Чихоня, який спромігся не лише вижити у бусурманському полоні, а й вилізти нагору й тепер — Данило міг заприсягнутися — вважав себе воїном і справді не боявся. Бажання хапнути його за шкірку та обтовкти, наче шмаття об щоглу, виникло відразу, щойно збагнув, кого бачить. Та разом із цим відчуття не те що розгубленості — якоїсь незрозумілої невпевненості оселилося у ньому й не бажало вступатися.

— Скажи своєму панові, — вів далі Лук’ян, — що мій володар битиметься лише з ним і якщо зазнає поразки — усі реїси залишаться охороняти ваш корабель, доки не припливе підмога. Якщо ж переможе Хизир-бей, він обіцяє не вбивати твого пана, аби той міг, одужавши від ран, виконати свою обітницю.

Те, що промовив у відповідь Йоганн ван Герст, змусило Деніела розплистися у широкій зловтішній посмішці, й не одразу знайшлися потрібні слова, щоби виказати це старому недругові, зухвалість якого застилала очі.

— Не знаю, як і сказати, земляче… — почав здалеку Данило. — Боюся, ти не наважишся переказати оте своєму бусурманові. Господар мій, гер Йоганн пропонує, щоб на двобій вийшли слуги, які ведуть перемови, тобто ми з тобою. До того ж, моєму панові здалося, що після вашого капітана ти на човні найголовніший, як і я ось тут. Тож двобій перших слуг мав би найкраще вирішити їхню суперечку.

Обличчя Хизира перекривило від гніву. Вихопивши шаблю, він підскочив до борту галери та у нестямі схопився за потріскане дерево.

— Собако невірний! Як можеш ти насміхатися з високопідданого великого падишаха — бея над беями? Як смієш глузувати з реїсів — хазяїв цього моря? Я — бейлербей усього магрибського берега і не дозволю сину віслюка промовляти безкарно такі речі! Злазь на вільну галеру! Ставте трап! Який ти воїн, коли боїшся вийти на поєдинок із тим, кого поливаєш слиною зі смердючого рота? Я, Хизир-реїс, востаннє викликаю тебе і клянуся Аллахом, піду на морське дно сам і потягну туди усіх вас! Ставте трап!

Він зробив крок до води, що розмежовувала борти двох галер, вказуючи владною рукою на розбиту палубу внизу. Та несподівано попереду виріс Лук’ян, затуляючи собою шлях.

— Не гнівайся, володарю! Дозволь твоєму вірному слузі завершити те, що наказав почати! Дозволь, великий Хизире!

Від несподіванки оскаженілий реїс зупинився, а Лук’ян, повернувшись до Данила, мовив:

— Бачиш і чуєш? Я переказав усе. Капудан-паша розгнівався, і твоєму пану краще не потикатися до бою. А тепер… Тепер я на колінах проситиму дозволити мені вийти на двобій. Ти добре зрозумів — я найвірніший і найголовніший з його слуг, він береже мене, наче найбільший скарб. Та я проситиму відпустити мене туди.

Указавши рукою на палубу розбитої галери, Лук’ян вихопив шаблю і, підійшовши до Хизира, за крок упав на коліна та низько схилив голову:

— Володарю, прошу в тебе найбільшої милості. Дозволь мені вийти на двобій. Я подарую тобі перемогу. Благослови мене і попроси у Всемогутнього Аллаха милості для нас усіх, бо сам я не вмію, хоча, здається, пустив Його до свого серця.

Запала тиша, а за мить гроза Іфрикії вибухнув таким гнівом, що мало хто бачив, і це тривало би довго, та Лук’ян, розігнувши спину, став ще ближче і повторив:

— Дозволь мені битися з ним.

Схопивши його за плечі, Хизир одним рухом могутніх рук підніс та поставив на ноги, викрикаючи ув обличчя:

— Замовкни, нерозумний рабе! Хто ти такий, щоби просити у мене про милість? Що верзе твій нечестивий язик? Геть із дороги, поки я не викинув тебе у море, наче паршиве щеня!

— Я не раб, володарю, — твердо мовив Лук’ян. — Я — Шейтан-бей, і саме ти дарував мені свободу. Це бачили усі. Я реїс. Дозволь мені битися.

Від цих слів Хизирові забракло подиху, й він загарчав не своїм голосом:

— Віслюче, ти бився хоч раз на смерть? Нагадай мені, чи вбив ти за своє нікчемне життя хоч одного ворога?

— Своєю волею ти не давав мені зробити цього. Там, де шаблі позбувалися піхов, я позбувався права бути біля тебе. Ти беріг мене, всемогутній, як бережуть у морському поході аструлаб. Ним вимірюють шлях, а не розбивають мушлі, щоб наїстися. Зараз усе інакше. Якщо загрожує смерть від голоду, треба розбити мушлю аструлабом, як більше нема чим. Подивися — вони зняли гармати і тягнуть догори, а з цими невірними по-іншому ми не домовимося. Нас чекатиме загибель. Тож дозволь битись. Я знаю його. У нього важка шабля та могутні руки, але в голові лише пісок. Справжній воїн б’ється розумом. Я ж битимуся розумом та серцем. І переможу.

Відштовхнувши його, Хизир повернувся до щогли і сперся на неї, а потім промовив:

— Іди. І нехай буде з тобою Великий Аллах.

Невеличкий ял, спущений зі «Святої Елізи», підгрібав до розбитої галери. Лук’ян стояв нагорі по інший бік, склавши руки на грудях та зупинивши погляд на човні з трьома чужинцями, один із яких — кремезний воїн — стояв на носі, тримаючи обома руками звільнений од піхов довгий і важкий палаш. Роки не змінили виразу його обличчя, хоч отой схожий на ріпу ніс уже не сприймався так смішно, а погляд усе-таки свідчив: ця людина знає, що робить. І разом з тим він залишався тим самим Данилом, котрий і тепер не бажав вважати його за людину, тимчасом як колишнього Лук’яна, не кажучи вже про Чихоню, насправді давно не було на світі. Він не виріс, не зрівнявся силою з ворогом. Але замість нього з палуби реїської галери дивився Шейтан-бей — інша людина, й очі його зовсім не мали страху.

Від цього погляду та ледве помітної посмішки, що грала на скривлених губах непоказного супротивника, який, не інакше, втратив глузд, грубі пальці несамохіть перебирали по гострому клинку. Данило не відчував бажання вбивати Чихоню, хоча колись, дуже давно, зробив би це, якби, зловивши його за крадіжкою риби, увесь мокрий та розлючений, зміг наздогнати на березі річки Бог. Тепер, коли ось-ось мала початися гарматна стрілянина з абордажем, ці спогади здавалися дурнуватими вигадками. Та й річ була не в тім. Від палаша, який мацали його завжди упевнені пальці, залежало життя тих, кого він звик вести за собою, і байдуже, хто при цьому мав стати проти нього.

Долоня, що підтримувала зброю, укотре перейшлася по залізі й не відчула належного тертя, бо ковзала поверхнею клинка, наче корабель по морі. Лезо палаша у місці, де дотикалося до тіла, зволожилося. Ніс човна торкнувся напівзатопленої галери, і водночас Деніел відштовхнувся ногою, переходячи на її палубу.

І одразу ж відбувся рух навпроти — спершись рукою на борт, противник легко перескочив його, стрибнувши з цієї висоти униз. Від поштовху худенького тіла галера, що засіла розбитим носом на підводній скелі, ледь помітно хитнулася, проте Данило на мить утратив рівновагу. А Лук’ян, вихопивши обома руками з-за поясу шаблю та кинджал, кинувся на ворога. І засвистіло залізо, видаючи раз за разом дзвін, що змушував напружуватися усіх тих, хто застиг нагорі, схопившись за борти.

Те, що зброя та руки ворога швидші, Деніел зрозумів одразу, пропустивши один за одним два випади короткої та легкої шаблі, що зачепила його бік, а потім плече, разом з одягом розсікши й тіло. Той, хто вийшов битися проти нього, все-таки був воїном, і від розуміння цього з голови зникло усе зайве, залишивши місце лише холодній розважливості. Ворог, якому вистачило б одного-єдиного удару, встигав ухилятися від його важкого клинка, а натомість відповідав дрібними уколами, з яких навіть не кожен був здатний проколоти одяг. Лук’ян мовби читав думки і на кожен підготовлений випад дужого супротивника мав готову відповідь. Його манера битися нагадувала змію, що стрімко жалить, хоч і не спроможна переламати ворогові хребет.

Кілька разів Данило насідав на нього з усієї сили, та щоразу це мало не вилазило йому боком, а в останньому зіткненні змушений був відводити блискавичний удар Лук’янового клинка неозброєною рукою. Від прагнення встигати за прудкішим супротивником ноги поступово наливалися важким, і вразити його не було жодної можливості.

Витягши й собі кинджал, Деніел відступив за похилену щоглу. Захищатися стало легше, але ця зміна тактики теж мало не зіграла з ним злого жарту. Зробивши кілька оманливих рухів і спроб уразити його у груди, низький на зріст ворог спромігся на несподіваний випад, націлюючись у ліву руку велетня. Кинджал, грюкнувши, упав на дошки, а спроба підняти зброю не вдалася — рука таки отримала пошкодження. Не можучи знайти протидію нападам супротивника, Данило відступав на корму, оглядаючись туди, де накочувалися хвилі, облизуючи ледь похилену палубу, край якої занурився у воду. Ще крок — і важке тіло спричинило її рух, збільшуючи нахил.

Опустивши руки зі зброєю, Лук’ян зробив крок у напрямку ворога, ніби навмисно підставляючи незахищені груди. Очі бусурманського запроданця не висловлювали нічого, лише допомагали рукам робити потрібне.

— Кажеш, упізнав Чихоню? — промовили його губи. — Нехай. Але помреш ти від удару Шейтан-бея!

Не витримавши, Данило з криком зробив випад, намагаючись уразити таку близьку ціль, та Лук’ян був готовий і відхилив цей удар, а потім сильним рублячим рухом згори донизу спрямував клинок у голову супротивника. Відбиваючи цей простий удар, Данило вже знав, що зробить далі, але сталося несподіване. За мить до зустрічі клинків рука Лук’яна, згинаючись у лікті, майнула назад до власного боку, і палаш Данила зустрів замість ворожого заліза порожнечу, а наступної миті легке відточене вістря вже летіло у його могутні груди.

Його дивом урятувала наука старого Кунрада. А ще уміння воїна, набуте за роки. Рух затиснутої у правиці гарди таки встиг відвести цей удар од грудей, і лезо реїської шаблі уразило його ліве плече. Біль був неймовірний, і крик несамохіть вихопився з горлянки, коли вістря вгатилося у кістку, штовхнувши Данила назад.

Випад Шейтан-бея, що мав завершити двобій, був надто глибокий, тому тіло його опинилося близько від ворога, який зміг уникнути смертельної рани. Удар пораненої руки Данила просто у його обличчя не мав належної сили; втім, ледь не випустивши шаблю, Лук’ян захитався, відступаючи назад, тимчасом як Данило з потроєною люттю кинувся на нього, шалено рубаючи палашем.

Якимось дивом Лук’яну двічі вдалося ухилитися, а далі він зовсім утратив рівновагу і, затиснутий у кут на кормі, змушений був підставляти лезо, приймаючи важкі удари. Від першого заніміли пальці руки, припинивши відчувати ефес. Після другого Шейтан-бей ледве втримав шаблю, а підставляючи зброю під третій, уявляв, як вона вилітає з руки і палаш розрубує його до самої палуби.

Дзвін зустрічі клинків цього разу виявився глухий та короткий, і кінець перерубаної шаблі Лук’яна відлетів додолу, впавши під ноги. А ворог із диким криком уже опускав важку зброю на його голову. Заклякнувши, Хизир учепився в борт. Молитви до Аллаха більше не мали сили, бо Всевишній залишив їх.

Але те, що побачили усі, не сприймалося розумом. Руки Лук’яна, вкарбованого у палубу могутніми ударами, встигли здійнятися ще раз, схрещуючи над головою кинджал та уламок шаблі. А у мить, коли все це мало бути розрубане згори донизу, тіло його спромоглося на неймовірний рух, вислизаючи з-під важкого клинка і спрямовуючи його ще далі униз. Звук, із яким лезо палаша вгатилося глибоко у дошки, струсонув розбиту галеру, а Лук’ян, ковзнувши спиною по супротивнику, з розвороту вдарив у його бік кинджалом.

Палаш так і залишився стирчати у дошках, а Данило, відчувши ворога зовсім поруч, загріб його у ведмежі обійми, накривши власною вагою. Вони борсалися по палубі, розмацькуючи кров. Намацавши під собою маленьке пружне тіло, Деніел у сліпій люті ламав його, вже не тямлячи, що робить. Бажання роздерти на шматки те, що з останніх сил іще ворушилося під ним, поглинуло цілковито, й він гарчав у нестямі, не здатний завершити почате. Руки чомусь швидко ставали м’якими, а м’язами розливалася млість. Рот заповнив дивний присмак, і щось заважало дихати. Набравши повні груди повітря, він вихаркав те, що заважало. Кров із піною розлетілася палубою.

Від розуміння того, що сталося, крик відчаю вихопився несамохіть, і долоні залізних рук Деніела марно намагалися намацати шию ворога, яка чомусь стала короткою та грубою і не давала захопити та відкрутити голову. З останніх сил він сунув пальці далі у пошуках очей Лук’яна, намагаючись роздерти хоча б обличчя.

А той ледве дихав та хрипів, затиснутий у могутніх обіймах. М’язи, що стискалися у жмут, розгинало неймовірною силою, і тоді тріщало усе, на чому вони трималися, а дикий біль несила було терпіти. Кілька разів його ліва рука, вислизнувши з-під супротивника, майнула по ньому, намацавши руків’я кинджала, який ще стирчав у боці, але захопити його не змогла. Шию, що вже припинила противитися, стиснуло дико, і чорна темрява розливалася по очах, цілковито затягуючи у себе.

На скелях грюкнуло двічі, й наростаючий свист змусив обернутися усіх, захоплених двобоєм. Стовп води здійнявся між бортами галер, обкотивши водою реїсів. Напівзатоплену палубу струснуло, і з носа її навсібіч розлетілися тріски. Рух зчинився із запізненням, бо тепер господарем становища був Джоні. Хизир і ван Герст вигукували команди, намагаючись перекричати грюкіт канонади. З обох боків воїни майнули на розбиту галеру, де відбувався двобій. Зм’яклі тіла супротивників тягли у різні боки.

На «Святій Елізі» піднімали вітрила, а четверо жовнірів наводили на скелі гармату Деніела, якого насилу затягли догори. Звідти било вже чотири гармати, а Джоні ладнав інші. Вдарили весла, здіймаючи піну, і галера першою пішла на вихід з бухти під перехресним вогнем каперів. Гармати реїсів дали залп у відповідь.

— Вогонь по галеасах! — кричав гер Йоганн. — Ідемо на абордаж! Знищимо їх, і нехай береже нас Господь!

Із диявольським гудінням ядра летіли згори, і флюїт отримав ще два пошкодження. Третє ядро за мить потрапило у ніс, мало не збивши бушприт. «Свята Еліза», набираючи хід, ішла під вогнем ворога в останній бій. Борти галеасів наближалися, і наступний залп звідти, якщо їхні каноніри не схиблять, міг бути фатальним. Ван дер Молен зібрав на носі абордажний загін. Улігшись на дошки, вони просили Господа вберегти їх від ворожих гармат, щоби, протаранивши флагман супротивника, піти у нерівний бій.

Галера реїсів, давши ще один залп у бік «Харона», завернула до берега, виходячи з битви. Те, що відбулося далі на ворожих кораблях, виглядало справжнім дивом. На дальньому галеасі несподівано впала фок-щогла, заклубочився дим, хоча ван Герст добре бачив, що ядра реїсів не влучили у ціль. Надія вижити зажевріла у його серці.

— Мілорде! — кричав Вілфорт. — Мілорде! Це наш флот! Вони прийшли! Я бачу!

«Грюнс» та «Місячне Сяйво» на повному ходу швидко наближалися з іншого боку до місця битви. На галеасах здійнялася справжня паніка. Найдальший, позбавлений гармат, був розстріляний одразу і загорівся. Кілька каперів загинули, інші скакали у хвилі, сподіваючись доплисти до берега. Йоганн наказав на повному ходу розвертатися праворуч, і невдовзі усі гармати лівого борту дали залп по «Харону». Там падали вітрила, давлячи усіх без розбору, а «Свята Еліза» поверталася правим бортом, стаючи майже упритул. Третій галеас, піднявши вітрила, узяв курс на протилежний берег, намагаючись вийти з битви.

Розгром тривав до заходу сонця. З кожного флюїта на береги висадили загони жовнірів. Покинувши гармати та позиції на скелях, капери розбіглися. Джоні наче розчинився. Кілька полонених каперів, намаючись урятувати своє життя, в один голос твердили, що капітан залишив «Харон» ще до обстрілу, бажаючи власноруч вести вогонь по судну ван Герста. Пошуки його тривали ще дві доби.

Коли зовсім смерклося, Хизир наказав відплисти. Вийшовши на середину бухти, галера минула уламки «Харона» і спрямувалася на вихід із затоки. Удари бубна почастішали, і м’язисті спини реїсів, які сиділи на веслах, щоразу розгиналися у відповідь. Між рядами гребців лежало золото, з яким тепер доведеться вийти у відкрите море під владу безжального Бори.

П’ялі-араб сидів на палубі, спираючись спиною до щогли і тримав на колінах голову Шейтан-бея. Тіло його було неймовірно скривлене, обличчя набрякло, а на місці лівого ока зяяло суцільне криваве місиво. Груди Лук’яна не рухались, і лише приглядаючись, можна було зрозуміти, чи дихає нещасний. Лише одного разу, коли П’ялі необережно порухався, слабкий стогін злетів з пересохлих уст пораненого.

— Ось і натовкли ми мушель аструлабом, — промовив Хизир ні до кого. — Тільки наїдку від цього я не відчуваю…

Головна площа Мадрида вирувала. Юрба почала збиратися задовго до полудня, на який було призначено страту. Площу очепили гвардійці у чорних кірасах, вона не могла вмістити усіх охочих, і натовп тіснився на вулицях. Місто гуділо. Там, де мала рухатися процесія, люди тулилися до стін в очікуванні кінного ескорту.

Під стіною кілька днів тому збудували високий ешафот, який могли бачити навіть ті, хто стояв далеко. Ближче до полудня гвардійці перекрили підходи, й кільце вояків у тьмяних шоломах з алебардами утворило суцільний заслін навколо місця страти.

Гомін, що здійнявся несподівано, означав лише одне — угорі на галереї уздріли рух. Білі манжети варти замайоріли поміж колонами імператорської ложі. Охорона шикувалася перед виходом того, кого можна було порівняти хіба що зі сонцем, яке наче навмисно сьогодні від ранку ховалося за хмарами. А далі цей гомін переріс у ревіння — Його Величність король Кастилії і Арагона, обраний імператор усіх християн Карл П’ятий Габсбурґ зайняв своє місце у ложі, а отже, дійство мало початися невдовзі.

Відстань із площі була надто великою, щоб у натовпі могли роздивитися свого короля, проте усі, хто тепер дер голови у протилежний від ешафоту бік, тягли руки, намагаючись упізнати супровід найвеличнішої особи. Рев припинився, натомість наростав інший гомін. Суперечки на площі тривали. Втім, навіть найбільш гостроокі так і не змогли упізнати людину, яка зайняла місце праворуч від імператора.

Візит Його Святості Папи Римського Паулуса Третього, на який так довго чекали, був таємний, і про нього знало лише невеличке коло наближених. Утім, чутки у нетрях великосвітського Мадрида розросталися з нечуваною швидкістю, сягнувши за неповну добу навіть гурту придворних дам. Двір перешіптувався, не наважуючись підвищити голос.

Алессандро Фарнезе прибув напередодні у звичному супроводі гвардійців Ватикану і зараз перебував на галереї — у простій сутані з накинутим на голову каптуром, як і кілька високоповажних синів Святої Церкви, котрі завжди супроводжували імператора на таких заходах. Ті, хто прибув з Папою, сиділи за його спиною. Аквілейський патріарх отець Марко Гримані та Віченцо де Капелло, один з дожів Венеції, прибули насамперед як відомі мореплавці й адмірали своїх флотилій.

Маркіз де Васто, теперішній командир гвардії імператора, зайшов останнім, зайнявши місце ліворуч від короля. Саме від нього Карл дізнався про справжню місію цих двох людей.

— Ваша Величносте, ескорт повинен з’явитися невдовзі. Гвардія не змусить вас чекати.

— Не кваптеся, маркізе, — посміхнувся Габсбурґ. — У нас є доволі часу, і де, як не тут, буде найкраще обговорити наші задуми? Хіба не так, Найсвятіший Отче?

— Звісно, сину мій, — усміхнувся Фарнезе. — Ідея створення «Святої Ліги» настільки визріла, що останній крок може бути зроблено будь-де, навіть на площі, де страчують чергового єретика.

— Чому ні, Ваша Святосте? — підтримав де Васто. — Якщо сама «Ліга» призначена служити справі боротьби з дияволом, це місце є, безперечно, найкращим.

— Маєте слушність, як завжди, дорогий маркізе, — схвально кивнув Паулус Третій, — і вашу особисту роль у тому, що розмова все-таки відбудеться, важко переоцінити. Якщо ж сторонам при цьому ще й удасться дійти згоди, заслуга ваша перед справою Христа стане неоціненною. Християнським монархам давно пора об’єднатися, бо загроза зі сходу стає дедалі ближчою. І якщо на суходолі втрата навіть кількох фортець у Трансильванії не має вигляду здачі позицій, то на морі, незважаючи на останню перемогу флоту Вашої Величності, усе складається кепсько. Половина узбережжя Іфрикії забудована іспанськими фортецями, в усіх них стоять гарнізони, а Середнє море скоро стане зовсім не нашим.

— Ви перебільшуєте, Святий Отче, — втрутився Карл, — але у словах ваших є зерно істини. І це гірко усвідомлювати після нашого переможного походу й захоплення Тунісси.

— Ото ж бо! — схвально похитав пальцем Фарнезе. — У нас нема іншого шляху, крім нового Хрестового походу в ім’я Господа. Але, Ваша Величносте, якою мовою належить спілкуватися сторонам? Гадаю, враховуючи наш несподіваний візит до Мадрида, усі могли б чинити це іспанською.

Карл посміхнувся кінчиками губ, а відповідь Обраного Імператора усіх християн підтримувала тепер іронічні інтонації найсвятішої особи:

— Навіть не знаю, Ваша Святосте. Так склалося, що іспанською я говорю лише з Господом нашим.

Простягши долоні, імператор смиренно звів очі догори.

— Ну, тоді латиною, — дещо здивовано запропонував Фарнезе.

Обличчя Габсбурґа залишалося серйозним, і кожну пропозицію співрозмовника він обмірковував так, наче це вже зараз стосувалося «Ліги».

— Найсвятіший Отче, — з відвертішою посмішкою промовив Карл, — латиною я звик спілкуватись із жінками. Хоча… в Європі монархи так давно обговорюють створення «Святої Ліги», що це все більше нагадує мені бесіду придворних фрейлін. Тож я готовий вести перемови навіть латиною.

— Вам важко догодити, сину мій, — теж посміхнувся Паулус Третій. — То чи не буде завгодно Вашій Величності повідомити нам, якою ж мовою ви спілкуєтеся з чоловіками?

Фарнезе озирнувся назад, наче шукаючи підтримки у свого високоповажного супроводу, проте адмірали й далі сиділи, мовби набравши до рота води, і лише шанобливим киванням давали зрозуміти, що стежать за розмовою.

— Навряд чи це припустимо, Ваша Святосте, — скрушно похитав головою імператор. — Річ у тім, що з чоловіками я говорю мовою нашого спільного ворога Франциска. А враховуючи мету «Святої Ліги», це буде блюзнірством. Чи не так? Адже цей зрадник, порушивши після звільнення з полону всі свої зобов’язання, уклав угоду зі самим дияволом! До того ж, у відлученні короля Франції від Святої Церкви Рим просунувся не далі, ніж християнські монархи, яких ви так критикуєте, у створенні «Ліги».

— О Господи! — вигукнув понтифік. — Це справді було би недоречно. Союз короля Франції зі Сулейманом — найганебніша річ, яку не може сприйняти розум християнина. І ми зробимо усе можливе, щоби позбутися одного зі своїх синів, який повівся настільки ганебно. Але не хочете ж ви сказати, що спілкуватися належить германською?

— Звісно, ні! Як можна! — підтримуючи нові інтонації Папи, обурився король. — Цією мовою я говорю лише зі своїм конем!

Тепер сміх імператора звучав щиро та відверто, а чорна борода смикалася разом із масивним тілом, довершуючи ефект сказаного.

— Ось так, — розвів руками Паулус Третій. — І після цього при дворах християнських монархів сміють пліткувати про те, що це Рим стримує створення «Ліги»! Ми знову не просунемося ні на крок, адже вашої рідної мови не розуміє жоден із присутніх.

— Я і сам давно забув фламандську, — похитав головою Габсбурґ, — відколи ці єретики припинили поводитись як належить підданим свого короля. Але річ не в тім. Ви розвеселили усіх нас, Святий Отче, а найголовніше — підтвердили, що всі ці розмови про зміни політики Риму з вашим приходом на престол — не порожні балачки. І я шкодую, що не сам перший прибув із візитом до Ватикану. Тепер нарешті ми дійдемо згоди будь-якою з мов. Гадаю, тривале спілкування з маркізом де Васто переконало вас у цьому.

— Я вірю, сину мій, — жартівливі інтонації понтифіка зникли, віддавши місце стурбованості. — Обитель Господа завжди прийме імператора усіх праведних християн. А на підтвердження намірів Риму зі мною прибули ті, хто готовий цілковито віддатися справі Христа. Нашу флотилію готовий вести Його Преосвященство Патріарх Аквілеї Марко Гримані.

— Ваша Величносте, — вклонився той, — двадцять шість великих та малих галер, галеотів та менших кораблів стоять у гавані, готові вирушити хоч завтра.

— Я радий, Святий Отче, що кращі воїни Христа гуртуються проти спільного ворога, і матиму за задоволення йти разом з вами, — відповів Карл.

— Орден Святого Іоанна виступить разом із нами, — продовжував понтифік. — Дон Ауреліо де Ботіджеа підтвердить, що кращі мальтійські лицарі матимуть за щастя плисти разом зі своїм імператором.

— Я знаю, магістре, й ніколи не сумнівався у вас, — відповів Габсбурґ на уклін де Ботіджеа. — Хто, як не ви заслуговує на честь нести прапор Христа уперед над хвилями Середнього моря!

— Ваша Величносте, — продовжив Фарнезе, — сьогодні у нашому війську прибуло. Зі мною прийшов синьйор Віченцо де Капелло. Це означає, що Венеція з нами. Свята Церква завжди дбає про своїх заблудлих синів, і довгі роки нам боляче було дивитися на конфлікти між нашими великими християнськими державами. Та ми докладали зусиль, і сьогодні венеційський дож у Мадриді, щоби засвідчити Вашій Величності свою шану.

Низький уклін де Капелло віддавав, однак, такою стриманістю, що Карла мало не знудило. А слухаючи його розмови про силу та вогневу міць флотилії венеційців, імператор уже повертав голову в інший бік.

Процесія заходила на головну площу. Засуджених везли возами у залізних клітках по кілька осіб. Натовп вирував, і гвардійці насилу стримували юрбу зівак. Фарнезе байдуже ковзнув поглядом по тому, що відбувалось унизу. Вози рушили до високого ешафоту.

Джоні везли в окремій клітці. Як руки, так і ноги полоненого ватажка міцно прикували до ґрат таким чином, що він не міг ні сісти, ні звести їх докупи. Голова його за усього бажання не змогла б дотягтися до заліза. Вози зупинили, кат піднявся на ешафот і зайняв звичне місце. Жоден із розбійників не був засуджений до відрубання голови. Кількох мали стратити гаротою, ще кількох колесувати, а самого ватажка чекало розпилювання.

Ханс ван Герст не мав пошкоджень. Він застиг у клітці, здавалося, байдужий до усього, що відбувалося навколо, і мовчки дивився у нікуди. Крики та моління про помилування залунали з новою силою, коли засуджених почали витягати з кліток. Їх було восьмеро, й усі тепер, без перебільшення, заздрили іншим, кого навічно поховали морські хвилі у протоці біля острова Ксамакс. Юрба ревіла, передчуваючи розвагу.

— Ну, ось, Найсвятіший Отче, справу розпочато, — промовив Карл, перехоплюючи погляд Папи. — Якщо вдасться усе те, про що ми домовлялись, ешафоти доведеться будувати в усіх містах та на усіх площах. За цими будуть інші. Ми звільнимо шлях для морської торгівлі на схід.

— Хто ці грішники? — запитав понтифік. — І в чому їхня провина?

— Капери, морські розбійники, вихідці з фламандських земель. Рік у рік вони грабували наші галеони, та всьому настає кінець.

— Я чув про них. Лицарі нашого ордену не раз стикалися з ними, та цим розбійникам завжди вдавалося безкарно втекти, — зауважив де Ботіджеа. — Пізньої осені, коли у море вже бояться виходити, одна з наших галер під командуванням Робера де Шатьє в абордажній сутичці узяла гору над їхнім галеасом. Тоді до рук наших лицарів потрапило кілька розбійників, які під тортурами виказали місце перебування ватажка. Та далі їм довелося стикнутися з ворожими галеонами, і бранців відбили. Здобич вислизнула з рук наших братів. Славний де Шатьє розповідав, що серед нападників був воїн, величезний, мов гора, який бився, наче диявол.

— А хто ж полонив цього розбійника, Ваша Величносте? — запитав Паулус Третій.

— Фламандський купець та судновласник, за винагороду, — відповів король. — Уявіть собі, його рідний брат.

— Диявол! — вигукнув магістр. — Саме йому належали галеони, котрі напали на лицарів де Шатьє!

— Тихіше, сину мій! — обурився Фарнезе. — Не згадуй імені сатани, він сам тебе знайде.

— Я волів би, аби це сталося! — не міг заспокоїтися де Ботіджеа, б’ючи кулаком у кам’яний парапет.

— І якою ж була винагорода? — поцікавився Найсвятіший.

— Імператорський патент на плавання його флотилії у Новий світ. Цей фриз побудував кораблі, більші від наших галеонів, які сидять у воді, наче морські птахи, і жодна хвиля не здатна їх перекинути. Вони, ці кораблі, швидкі на ходу, хоч мають три палуби й містять гармат більше, ніж ваша «Санта Анна», яка дарувала нам перемогу в Ла-Гулетті.

— Я б піддав ці слова сумніву, якби вони не були промовлені вустами Вашої Величності, — приклавши руку до грудей, із шанобливим уклоном вимовив маркіз.

— Я сам піддав би їх сумніву, але їх бачила половина Барселони, — знизав плечима Габсбурґ. — Саме на них доставили бранців.

— І яка доля цього капітана? — запитав понтифік. — Він отримав патент?

— Ще ні, — відповів імператор. — На відміну від моїх попередників, я ніколи не кваплюся вішати лаврові вінки на переможців.

— Це розумно, сину мій, — схвально кивнув Паулус Третій. — Швидкий тріумф позбавляє героїв смиренності та прагнення нових подвигів. Хіба імператору всіх християн бракує золота Нового світу? А от у поході «Святої Ліги» кожен простий галеон може вирішити перебіг битви. Чи не так, дорогий магістре?

Крики мучеників продовжували лунати знизу, та на імператорській галереї їх наче не чули. Адже саме тут і зараз вирішувалася доля усього праведного світу в його протистоянні зі злом.

Коли настала черга Джоні, того відіп’яли й вивели на ланцюгах із розтягнутими руками та ногами. Перед самим ешафотом нещасного повалили і понесли сходами догори за ті самі ланцюги, а тоді прип’яли униз головою між двома стовпами, розвівши руки та ноги до неможливого.

— Молися, — промовив святий отець, а кат, узявши довгу пилку, став зі спини засудженого.

Лише тепер погляд Джоні висловив усе. Здавалося, очі його намагалися поглинути величезну площу та багатотисячний натовп. За мить перед тим, як розверзтися божевільним нелюдським криком, груди його встигли набрати повітря, і над площею, заглушаючи рев натовпу, пролунало:

— Будьте ви прокляті! Горіти вам у пеклі!

І серед усієї неосяжної юрби, що вирувала головною площею Мадрида, знайшлася лише одна людина, що зрозуміла зміст його слів. Нею був король Кастилії і Арагона Карл П’ятий Габсбурґ, Обраний Імператор усіх правовірних християн.

Життя у замку Гронінґен тривало у звичному русі. Принаймні так вважав Деніел, коли зранку, розлупивши очі, йому вдавалося зповзти з ліжка та дошкандибати до віконця каплиці, в якій тепер його тримали. Лише так сам для себе він міг назвати своє існування, адже життям воно вже не було. Саме тут, біля власних покоїв, дейхграф Гронінґена Йоганн ван Герст після повернення флотилії з далекого плавання наказав улаштувати житло йому, котрий дивом спромігся вижити й повернувся додому разом із флюїтами, які також зуміли витримати усе.

Час зупинився відтоді, як уперше розсіялося темне марево, й очі Деніела побачили світ, який уже був не таким, як раніше. Його привезли до Гронінґена у шкіперській каюті та знесли на руках на берег, де мало не щодня над величезним та майже нерухомим тілом поставали нові цілителі, котрих гер Йоганн спромагався запрошувати з найвіддаленіших кутків фламандських земель. Утім, їхні зусилля, як і золото дейхграфа, пропадали марно.

Ніч пораненого тривала довго, у постійних мареннях, а на ранок, увесь вимучений гарячкою, він провалювався у забуття на мокрих простирадлах і розплющував очі далеко за полудень. Деніелу ставало сил якось підвестися та зробити кілька кроків на галерею, де його завжди підтримували попід руки двоє жовнірів. Від літнього сонця немічному ставало млосно, а груди починав роздирати нестримний болючий кашель, наче вороже залізне жало сиділо там досі. Ці жахливі звуки довго розносилися замком, доки нещасний не відхаркував жменю справжнього смороду. Після цього йому ще вистачало терпіння якось дістатися до ліжка, де він лежав, безсилий, до вечора, а потім усе повторювалося.

Кілька разів йому ротом ішла кров, і тоді здавалося, що скоро ці муки припиняться. Та, вочевидь, це велетенське тіло, в закутках якого ще ховався твердий дух, найскрутнішої миті спромагалося не піддатися недугові.

Командування сторожею і загоном прийняв за наказом дейхграфа ван дер Молен. Життя тривало, й військо, що підсилили набрані у Грюнсі містяни, далі патрулювало прикордонні землі фризів, тимчасом як ван Герст завмирав у тривожному очікуванні. Він виконав імператорський наказ і тепер чекав депеші з Мадрида із благословенням найсвітлішої особи щодо нового плавання на Захід.

Мрії про нову Фризію дейхграфа не залишали, а в старій зароджувався рух протидії. Сутички невеличких купок повстанців, більше схожих до розбійників, з імператорськими гвардійцями відбувалися дедалі частіше. На площах справно працювали ешафоти, а в’язниці не вміщали недогодних. Від цього, своєю чергою, «зростала» й любов імператора до колишньої батьківщини, що перетворилася на хвору та виснажену корову, яка чим рік давала менше молока, створюючи натомість більше головного болю для господаря, чим наче сама напрошувалася на візит м’ясника.

Данилові поліпшало восени, коли перші вранішні приморозки почали сковувати землю ще не надто міцним, але відчутним панциром. Зникла гарячка, у грудях припинило хрипіти. Він більше не хитався і, ставши на ноги, тепер цілими днями, наче примара, вештався замком, міряючи його галереї та підземні коридори повільним неприкаяним кроком. Йому вдалося звестися на ноги, проте руки, яким заздрив увесь Грюнс, не бажали тримати ні зброї, ні мирного приладдя.

Палаш випадав із них щоразу, коли пальці простягались із бажанням обхопити руків’я. Гостре пряме лезо погано злітало догори, а плечі швидко починали тремтіти. Махнувши мляво кілька разів, він зупинявся, важко дихаючи, адже грудям одразу бракло повітря. Слабкість у ногах змушувала сідати й довго чекати, поки минеться запаморочення.

Одного разу, дошкандибавши до дверей свого будинку, куди не заходив стільки часу, Деніел розклав вогонь у печі. Стояла тепла пора, проте у похмурих кам’яних стінах неприємний дріж струшував тіло. Тесла та різці лежали скинуті у закуток так, як залишив усе це, відпливаючи до Середнього моря. Він усівся на ослін і поставив перед собою ковбан, з якого ще колись хотів зробити…

Від здування пилюки кашель знову роздер груди. Що це мало бути? Можливо, якийсь святий? Данило силкувався згадати і не міг. Руки торкнулися дерева і перейшлися рапатою поверхнею. Кілька разів тесло націлювалося у грубий шмат, наче намацуючи, з якого боку почати. У пічці тріщав вогонь, розкидаючи язики по стінах топки. Митець зручно сидів, тулячись спиною до теплого каменю, і точив залізо. Це тривало довго. Одного разу, перевіривши пальцем гостроту різця, Данило доклав зусиль і обережно відтяв невеликий шматок дерева попри край. А потім знову заходився точити.

Ще давно, коли уперше довелося побувати у покоях господаря і торкнутися тих усіх див, що так глибоко запали в душу, він довго пам’ятав потім кожну опуклість щоки янгола, кожен вигин пір’я, з якого складалися крила, уявляючи, як простий ніж у власних руках повторить цю красу, зробивши її ще досконалішою. А Свята Еліза, яка не мала ні ваги, ні форми, бо була лише намальована на полотнищі, стояла перед очима, даруючи відчуття пальцям, які вже тоді готові були вибирати стружку, схожу на завитки прекрасного волосся, перетворюючи цей образ на щось майже живе.

Як же хотілося йому зробити це, хоча водночас боявся і не вірив, що воно вдасться! Як тремтів од уявлення про можливий гнів свого пана! Бажання та віра, що зможе, не давали жити, вимагаючи взяти до рук гострий шмат заліза, зовсім не пристосований для цього. Те, що тепер застигло у його долоні, було справжнім знаряддям майстра, а ще кілька інших інструментів валялися під ногами на камінні. Він точив їх по черзі, хоча гострота кожного вже перевершила шаблю.

Розігнувши стерплі коліна, Деніел потягнув ковбан у кут, а тоді прибрав різці й тесла. Роботу так і не почав. У тому, що стояло перед ним, він не бачив нічого, крім шматка дерева.

І ще одна зміна відбулася з ним. З’явившись якось у гарячці, це прикре відчуття ніде не дівалося, заважаючи жити. Несподівано згадав Рінка Кеєса. Цей сильний та жвавий чоловік був корабельним теслею, котрий починав працювати ще у старого ван Герста, батька теперішнього господаря замку. Він міг робити день і ніч, у спеку та холод. Руки його, звиклі до важкої праці, не знали втоми, а хрипкий голос постійно наспівував морські пісеньки, бо йому не раз доводилося залишати берег, ідучи у плавання.

Дві торгових шхуни тоді повернулися до фризьких берегів. Судна відслужили довгі роки, та гер Йоганн збирався ще раз відрядити їх до Фландрії. Взявши зі собою Деніела та ще кількох робітників, Кеєс планував швидко замінити прогнилі шпангоути. Судна звільнили від вантажу та сміття, проте у глухому закуткові трюма якимось чином трапився щур. Бридка істота снувала по закутку, не бажаючи вступатися з насидженого місця. Скинувши дерев’яного капця, Рінк зі сміхом збирався прибити пацюка, та той останньої миті викрутився і хапнув невдаху за долоню, спричинивши біль. А за кілька днів рука Кеєса розпухла і почала гнити. Минали місяці, а теслю лихоманило, і той, кому все було горе-не-біда, чахнув на очах, клянучи свою злу долю.

За життя, сповнене важких та небезпечних випробувань, Данило міг скалічіти або загинути безліч разів. Згадував абордажні сутички, коли плавав із каперами, а потім служив дейхграфові ван Герсту. Як казав Кунрад, таке життя воїна, і готовим до цього належить бути завжди. Але зробивши дурницю, яку потім важко зрозуміти самому, загубити себе… Він ніколи не зловтішався з Рінка Кеєса, проте розуміння, що з ним самим така дурня ніколи б не трапилася, завжди тішило. Одначе сталося не так, як гадалося.

Іноді постать не надто більша від щура, закутана у темну тканину, зі шаблею в одній руці та кинджалом ув іншій поставала в його уяві. Деніел відганяв ці видіння. Але вони ставали надокучливими, і чим далі відступала хвороба, тим частіше займали його такі думки.

— Мілорде, — промовив Деніел одного вечора, коли ван Герст зайшов поцікавитися його самопочуттям, — я не питав у вашої милості про це ніколи. Чим закінчилася битва на морі? Ви розповідали, що брата вашого Ханса відвезли і стратили у Мадриді. Отже, ми перемогли. А як скінчився бій?

— Ти хочеш знати, чи залишився живим твій супротивник? — прямо запитав Йоганн.

— Так, мілорде, — визнав Данило.

— Не знаю, Деніеле. Коли ти отримав удар у груди і почав його душити, зі скель ударили гармати каперів. Бербери одразу ж кинулися до вас, на затоплену галеру. Тебе вже залишили сили, і, витягши його з-під тебе, вони попливли геть. А ми, забравши тебе на «Святу Елізу», атакували «Харон». Якраз у той час наші флюїти надійшли до бухти. Битва не була довгою. Поки ми шукали Ханса на острові, їхня галера наче розчинилася. Не знаю, чи зостався твій суперник живим. Коли його тягли догори, на галеру, тіло було скривавлене так само, як і твоє. Він не рухався. Гадаю, ти скрутив йому шию. Більше не знаю нічого.

Помовчавши, Ван Герст підвівся і додав:

— Забудь. Скоро ми попливемо до Нового світу. Ти мені потрібен там.

— Мілорде, я нічого не можу, — схиливши голову, тихо мовив Данило.

— Колись я вважав так само, — зупинившись у дверях, похитав головою дейхграф. — Це перейде. Я твій господар. І наказую тобі.

Дні, що попливли далі, були сповнені мученицьких зусиль. Переборюючи себе, Деніел зранку ставав на ноги і не дозволяв собі присісти, доки ніч не вкривала замок Гронінґен. Іноді ноги підкошувалися, й він падав. Та з допомогою жовнірів одразу підводився. Вчепивши зі самого ранку палаша, тягав його скрізь, а вправи зі зброєю день у день довшали. Та ставши проти будь-кого із жовнірів, одразу відчував, що не здужає.

Утім, час минав, і важкість у грудях поступово зникла, а ноги, ще не такі невтомні, як раніше, відчували дедалі більшу потребу рухатися. Він усе краще тримався у сідлі, й настав день, коли, залишивши коня на березі, Данило випхав ял у хвилі та поплив на самоті до «Святої Елізи», де днював та ночував одноногий Вілфорт. Радощі старого не мали меж, і руки найкращого з теслярів одразу ж отримали сокиру.

У вологому морському повітрі вже кружляли білі мухи, тому робота тривала повним ходом. Після успішної експедиції до Середнього моря флюїти знову переобладнували для далекого плавання. І Данило залишився там. Він іще не міг підняти своєї гармати, але щодня намагався зробити це, а думка несподівано сягнула туди, куди колишній канонір уже не сподівався її спрямувати.

Одного разу Вілфорт, вилізши зранку з трюму, побачив, що відкатний механізм однієї з гармат верхньої палуби геть чисто розібраний, а Деніел, укритий рясним потом, доламує основу, на якій усе трималося.

— Диявол мене роздери… — почав, було, старий. — Я ж їх сам, оцими руками, день у день…

— Попід руки не лізь… — буркнув Данило, не звернувши уваги на його прокльони. — Зараз ти ламатимеш решту.

Дерев’яна нога стукала по палубі «Святої Елізи», прокльони не вщухали. А в обід од замку відплив великий шлюп, завантажений здоровезною кривою дровинякою, котру потім тягло догори пів команди. Лише тоді Вілфорт замовк і тільки сопів, з прикрістю думаючи про те, що ні чорта не розуміє у задумах цього непередбачуваного майстра.

Ближче до вечора руки Деніела тремтіли, а ноги таки припинили слухатися. Тепер сокирами стукали двоє робітників, а він напівлежав поруч, даючи команди і лаючись, коли з-під сокир вилітала завелика стружка.

Вілфорт прокинувся задовго до ранку від того, що зрозумів задум свого колишнього учня, через що розштовхав сонних робітників, наказав розвести вогонь і сам узявся за роботу. Стукіт збудив Деніела. Схопившись із лежанки, розлючений, він виліз на палубу, та одразу ж побачив, що почате учора Вілфорт робить без нього. Задовго до полудня гармата стала на своє місце.

Постамент — робота Деніела — простягався з-під неї мало не до середини палуби. Недарма тесля забагнув кривої деревини. Привезена учора дровиняка мала крутий загин. І після його обробки, встановлена під гармату, на початках утворювала рівний майданчик, далі підвищувалася, а ближче до середини палуби різко вигиналася до небес, наче збираючись позмагатися зі щоглою. Робітники й матроси лупали очима, не розуміючи, що станеться далі й куди від’їжджатиме гармата після пострілу, якщо крива опора так сильно загинається догори.

— Вогню! — гаркнув Деніел, розгинаючи спину.

Піднесли ґніт. Чорне широке жерло плюнуло вогнем у бік обрію, відкидаючи важелезне чудовисько від борту по щойно витесаній деревині. Усе відбулося за мить. Відкинута пострілом гармата, здавалося, мала пробити грубезним задом протилежний борт. Та шлях її круто завернув догори. Сталося диво. Не здатна вилетіти у небеса, вона зупинилася під власною вагою, а тоді потихеньку з’їхала на коліщатках донизу, ставши мало не на своє місце.

Здійнявся неймовірний галас. Кульгаючи на дерев’яшці, Вілфорт проштовхався до Деніела і повиснув у нього на шиї, намагаючись видертися догори. Гармату за хвильку запхали на місце. «Свята Еліза» стояла непохитно і після пострілу; здавалося, лише присіла, наче збираючись пірнути. Відпустивши Деніела, старий мало не бігав по її палубі, даючи настанови двом робітникам, які вже тримали весла у шлюпі.

Коли сідало сонце, ван Герст зійшов на палубу і спостерігав за дивом. Стріляла одна з найбільших гармат, витягнута на верхню палубу, а судно взагалі не розгойдувалося. Сила її відкату завдяки дивовижному пристрою була спрямована донизу, в морські глибини.

— Мілорде! — не міг заспокоїтися Вілфорт. — Це диво! Тепер навіть залп усіх гармат одного борту не виведе з рівноваги корабель! Відрядіть людей у ліси. Нам потрібні дерева з товстим та кривим стовбуром. Пошліть до Грюнса за робітниками. Нам бракуватиме рук! До весни всі флюїти стоятимуть готові до плавання.

Ван Герст усе розумів. Винахід робив переворот у морській справі, а йому давав змогу переозброїти флюїти, додавши таку вогневу міць, що навіть уявити важко.

Минуло більше місяця, коли Деніел нарешті зійшов на берег. Серед містян назбирали кращих ремісників, і робота кипіла. За нею він геть забув про те, що тепер багато чого не міг. А зараз стояв на засніженому горбку поблизу хреста й оглядався навколо.

Хлопець із найближчого села з криком біг до замку, сповіщаючи про повернення загону. Цей об’їзд виявився одним з найвдаліших за останніх кілька років. Жовніри на чолі з ван дер Моленом поверталися без втрат, а на мотузках вели кількох полонених. Ось тепер і в замку здійнявся неабиякий галас. Серед бранців був не абихто, а сам Гойс Триокий — той, який завдавав найбільше прикрощів містянам та мешканцям навколишніх сіл. Будучи безстрашним воїном, із зграєю саксонських розбійників, Триокий налітав, грабуючи місцевих мешканців без розбору, а прогнавши землями фризів, знову зникав у лісах Саксонії. Подейкували, що він справно платив данину місцевим курфюрстам, отримуючи таким чином надійний притулок на тамтешніх землях.

Та цього разу Триокий загрався. Його вели на мотузках попереду поплічників, а натовп вирував. У розбійників летіли каміння та крижані грудки. Люди викрикали прокльони, намагаючись дістатися до кривдників і просто подивитися на того, хто вийшов до них з мороку найстрашніших переказів.

Ось тепер у грудях по-справжньому заскиміло. Адже не один рік Деніел намагався вистежити та знищити ватажка розбійників. Тепер це зробив інший, тимчасом як сам він скиглив на перині, бо не зумів придушити миршаве створіння, не варте й одного пальця Триокого Гойса. Ось коли бажання жити прокинулося не на жарт. Рука стиснула гарду палаша у бажанні наздогнати втрачене.

Страта Триокого мала відбутися за місяць після повернення дейхграфа Йоганна, котрий вирушив до Брюгге на аудієнцію до штатгальтера, за допомогою якого розраховував домогтися швидкої відповіді імператора Карла. Забувши про флюїти, Деніел чи не увесь час проводив із мечем і алебардою. Руки його зміцніли, хоча грудям іноді ще бракло повітря. Та головне було в іншому. Кудись поділася його твердість духу, якої вчив Кунрад. І ті, які завжди були поруч, не могли йому допомогти.

Обираючи жовнірів для двобоїв, Данило знав, що відбуватиметься далі. Нехай йому бракло духу, але хист та досвід воїна не давав здурити себе. І щоразу, стаючи до бою, він бачив, як стримують силу власних ударів його супротивники, як шанобливо відводять очі, коли криками й лайкою він домагався протилежного.

І одного разу, коли вже несила було вгамувати власну лють, він кинувся на ван дер Молена.

— Бийся, Молене! Бийся як належить, якщо ти не жінка!

Двобій скінчився швидко. Після одного з потужних ударів Данила меч вилетів з рук ван дер Молена й застряг у снігу.

— Мастере Деніеле, — розвів руками Молен, — я не битимуся з вами, мов із ворогом, хоча ви готові порубати будь-кого з нас. Гер Йоганн не схвалить цього. Кажіть що хочете, але так б’ються у битві, і якщо ви скалічите когось із жовнірів, нехай простить вас Господь.

— А ти вважаєш, я готовий до битви? — заглядаючи йому в очі, запитав Деніел. — Скажи, Молене! Скажи, що готовий, і тоді нехай уже тебе простить Усевишній, коли мене проштрикнуть наскрізь!

Той, не витримавши погляду, заховав очі.

Починало сутеніти, коли підвальним коридором залунали важкі кроки. Сторожа вклонилася.

— Відчиніть ворота, — наказав Деніел. — Хочу подивитися на бранців.

Його пропустили. Гойс Триокий сидів у закутку, прип’ятий ланцюгами. Його обличчя схудло й заросло бородою. Погляд лише раз ковзнув по кремезному лицареві, який увійшов до склепу.

— Підведися! — звелів Данило.

Той мовчки виконав наказ.

— Чому тебе кличуть Триоким?

— За третє око на потилиці, мілорде, — відповів той, — яким я бачу, що діється позаду мене.

— Чому ж воно не врятувало тебе цього разу?

— То не так, — невесело посміхнувся розбійник. — На мені нема навіть подряпини.

— Тебе стратять на площі у Грюнсі, — мовив Деніел.

— Отже, така воля Господа нашого, — схилив голову той.

— Ти не боїшся?

— Ні, мілорде. Колись це мало статися.

Просунувши руку крізь ґрати, Данило кинув йому під ноги мішечок, а на запитливий погляд полоненого мовив:

— Поїж. Я накажу годувати тебе.

Третього дня, зібравши шістьох арбалетників, Деніел звелів сторожі вивести полоненого під стіни замку.

— Мастере Деніеле, гер Йоганн не схвалить цього, — нерішуче обізвався Крюйс, старший охорони замку. — А мастер ван дер Молен…

— Сьогодні тут нема ні дейхграфа, ні Молена. І я наказую тобі.

— Воля ваша, мастере Деніеле.

Бранця вивели під стіну і зняли з нього кайдани. Триокий Гойс стояв, відтираючи зап’ястки, і запитливо дивився на ворогів. Витягши палаша, Деніел наблизився до нього.

— Чи володієш зброєю? Чув, що ти вправний воїн, — мовив Деніел.

— Звісно, мілорде, — з легким поклоном відповів той. — За мого способу життя це належить уміти.

— То станеш зі мною до бою. Обери зброю. Бій буде на смерть. Не хочу дурити тебе — якщо ти переможеш, тебе однаково не відпустять і стратять на площі у Грюнсі.

— Навіщо ж мені битися? — не зрозумів Триокий.

— Щоб не загинути сьогодні. Страта відбудеться за місяць, не раніше. Хто зна, що може статися за цей час?

— Значить, я битимуся. А зброю, мілорде, оберіть самі.

Стоптаний сніг рипів під ногами на морозі. Люди та коні, які оточили місце двобою, видихали у колюче повітря струмені пари. За цією стіною починався ліс, і невеличке поле між ним та стіною замку було безлюдне, як і завжди цієї пори. Сторожа мовчала, похмуро поглядаючи на супротивників, які застигли один перед одним. Коні хоркали, переминаючи копитами.

Залізо задзвеніло зненацька, хоча цієї миті чекали усі. Вони закрутилися у двобої. Триокий виявився на диво прудким, а його рухи нагадували павука. Він тримався на низько зігнутих ногах і навіть час од часу торкався снігу вільною рукою, намагаючись підсісти під супротивника та дістати його ноги, а при нападі згори одразу відступав, опиняючись далеко. Ноги його не ковзали, а тіло, опиняючись щоразу то над однією, то над іншою ногою, робило гострі випади з різних боків.

Обоє не поспішали, вимацуючи зброю іншого своїм лезом, і лише тоді кидалися на ворога. Данило знав толк у бою і не сподівався на швидку перемогу, натомість беріг сили. Вивчивши супротивника, почав насідати, намагаючись здобути перемогу сильним ударом, але Триокий щоразу спромагався стати у незручну для атакування позицію.

Ноги Деніела почали наливатися важкістю, і Гойс відчув це. Палаш у його руках пришвидшив рух, і тепер противник, більший від нього, мусив зайняти відверто захисну позицію. А Триокий, здавалося, не знав утоми. Деніелу ледве вдавалося відбивати його випади, дістати ж ворога годі було сподіватися. Відчуття, що грудям починає бракувати повітря, змушувало зупинятися ноги, і це збільшувало перевагу Триокого.

Розуміючи, що двобій закінчується, Данило з криком пішов у наступ, але навіть уся премудрість Кунрада в руках, що слабли із кожною миттю, не могла врятувати. Перехопило подих, і він лише якимось дивом відбив три удари супротивника, відступивши до стіни. Згадка про інший двобій, у якому вважав себе переможеним, прийшла несподівано та невчасно. Видіння закутаного у темну тканину супротивника, утричі слабшого від Деніела, знову постало перед очима. Тепер усе було навпаки. Утричі слабшим був зараз він сам… А отже…

Усе відбулося незбагненно для тих, які застигли навколо, а заразом і для Данила. Притиснувши ворога до стіни, саксонець завдав ще кілька ударів, намагаючись вивести його з рівноваги, і домігся свого — доведений до нестями власним безсиллям, Деніел кинувся на нього, щосили рубонувши згори. І відбиваючи цей простий удар, Триокий уже знав, що зробить далі. Та за мить до зустрічі клинків рука Деніела, згинаючись у лікті, майнула назад до власного боку, і меч розбійника зустрів замість ворожого заліза порожнечу, а наступної миті вістря палаша вже летіло у його груди.

Відпустивши руків’я, Деніел хапав морозяне повітря. Його хитало, а темне марево час од часу застилало очі, заважаючи сповна побачити, як ворог із палашем у грудях, зробивши два кроки назад, завалився спиною у сніг. Жовніри підскочили, щоби підтримати Данила попід руки, але це не допомогло — коліна підігнулися, і він опустився у стоптаний сніг.

Пальці, майже не чутливі, розколупували білу кірку, кидаючи до рота нові й нові шматки. Усе закінчилося. Триокий лежав горілиць із розплющеними очима. Деніелові підвели коня й висадили у сідло.

— Ви гідно билися, мастере Деніеле, — стурбовано мовив Крюйс. — І мені залишається тільки помолитися за його грішну душу, ну і, звісно, за те, щоби гнів нашого господаря…

— Залиш його мені, — звелів Данило. — Панський гнів я не ділитиму ні з ким.

— Як вам буде завгодно, мастере Деніеле, — вклонився Крюйс. — Але скажіть, де взяли ви цей підступний удар? Його вигадав сам диявол!

«Але помреш ти від удару Шейтан-бея…» — десь у вухах ці слова лунали досі, повторюючись та стихаючи, наче морські хвилі, що накочуються на скелястий берег, а радше — як луна у високих зелених схилах навколо річки Бог. Не відповівши нічого, Данило стріпнув поводами, щоб кінь рухався.

Велетень не поділив гнів господаря замку ні з ким. Важкий погляд ван Герста міг вкарбувати у стіну навіть такого хлопця, а вуста дейхграфа промовили тільки три слова:

— Як посмів ти?

— Мілорде, — відповів Деніел, — від’їжджаючи до Брюгге, ви давали мені наказ, а разом із тим дозвіл виконати його будь-яким чином. Я зробив це. І тепер готовий до усього — командувати вартою замку або ж плисти з вашою милістю куди завгодно.

Базар у Тлемсені гудів, наче бджолиний вулик. Копошіння, що починалося за старою мечеттю зі сходом сонця, набирало сили до полуденного намазу і трималося аж до вечора. Гикання верблюдів, іржання коней, людський гомін — усе це змішувалося та перепліталося між собою найдивовижнішим чином, а достаток, що панував кругом, змушував очі розбігтися. По краях продавали худобу та птицю. Іноді бедуїни привозили з пустель навіть диких звірів у клітках, маючи надію, що хтось із емірів спокуситься на дивину.

Далі у глибину площі, де за роки численними ногами пісок було стоптано на камінь, тіснилися ряди, в яких продавали дрібний крам. Грубі полотна стелили просто на землю, а на них розкладали усе, чим були багаті місцеві ремісники й заїжджі купці. Мідні та глиняні чаші, зброя, бляшані вироби, тканини — здавалося, все це громадилося у повному хаосі, та кожен таджир безпомилково знаходив у купах власного краму те, що просив гість, а кожен гість знав, де шукати те, за чим прийшов на площу.

У проходах поміж рядами панував також повний безлад, зазвичай без штовханини, і лише іноді особливо гарячі відвідувачі альбазару, не розминувшись, вступали у перемовки, починали шарпати один одного за бурнуси, і тоді рух зупинявся до вирішення конфлікту.

За часів правління останнього еміра за порядком на площі наглядав Гафар — повний чоловік у похилих літах із довгою чорною бородою, а кілька воїнів, які завжди були у його підпорядкуванні, швидко наводили лад. І хоч ім’я його означало — всепрощальний, насправді винуватцю важко було випросити пробачення у суворого наглядача. Винного тягли до палацу еміра, перед яким наступного дня відбувався суд, і порушникові спокою влітало сповна. Якщо ж ішлося про крадіжку, Гафар не знав милості, й крадієві не раз відрубували палець, два або ж усю руку, залежно від вартості вкраденого, чи якщо це ставалося з ним не вперше. Й оберігаючи свій крам, купці пильним оком дивилися на руки гостей, які ходили поміж рядами й підступали вибирати товар.

Прийшовши до влади, Хизир залишив Гафара розпорядником, проте судити той уже не міг. Уся його робота зводилася до наглядання та свідчення у випадках якогось непорозуміння. Справжня ж влада кругом давно належала реїсам. Якщо ж конфлікт відбувався з участю когось із місцевих емірів, суд вершив щонайменше Сінан або ж капудан-паша.

Сонце, минувши більшу частину свого шляху, вже не палило так нещадно, а між рядами нарешті таки утворився простір, коли за спиною торговця прянощами прозвучало:

— Ас-саляма алейкум, шанований Абу Маліку! Скільки ж часу минуло, відколи тебе востаннє бачили у Тлемсені! Чи дарує тобі й далі своє благословення Аллах, як це бувало завжди?

— Зазвичай так, Гафаре, — зрадів купець, побачивши наглядача. — Сподіваюся, і до тебе Всевишній залишається милостивим та береже тебе й усю твою велику родину.

— Трапляється по-різному, — зітхнув той. — Напевно, я таки прогнівив Його. Але скажи, Маліку, де довелося побувати тобі за цей час і що ти привіз такого, чого не куштували у Тлемсені? Чарівний запах твоїх трав чути ще від старої мечеті, тож я насилу стримав себе зранку, аби не заважати твоїй торгівлі!

— Я прийшов із караваном мудрого Абу Рашида, в якому з тридцяти двох верблюдів семеро моїх. За цей час я побував у Аравії, а потім торгував на землях еміра аль-Мохаммада, де зараз спокійно. Аллах дарував мені роки та світлий розум, проте старість уже відчувають усі мої кістки від верху до низу. Можливо, це останній мій караван. Нехай далі подорожують нащадки. Ось Масуд. Він походить із шанованої родини.

Юнак, який стояв поруч, вклонився та привітав Абу Гафара.

— Минулої весни я віддав йому свою молодшу доньку. Він має хист до торгової справи і повинен годувати сім’ю. Щоправда, тепер кругом стало небезпечно. А у вас, я чув…

Малік несподівано замовк, оглядаючись навколо.

— Великий Аллах дбає про нас, мудрий Маліку, — звів руки до неба наглядач базару. — І чутки, що доходять до земель, де бувають твої каравани, не завжди правдиві. Так, Аль-Джазаїром тепер правлять реїси, а у Тлемсені сидить також людина Хизир-бея, і я вже не вершу суд. Усе правильно. Але скажи іншим торговцям — нехай ведуть сюди каравани. Хизир не кривдить чесних таджирів. Так, із реїсами іноді важко, але не вір тому, хто розповість, наче вони тут роблять що хочуть. Сінан тримає порядок, а еміри, навіть ті, які не бажали коритися, тепер потяглися сюди. Нехай бейлербей усіх морів запроваджує тут османські порядки, але всі ми діти Аллаха! А чим більше купців розкладе товари ось тут, тим твердіше стоятиме Аль-Джазаїр. Хизир розуміє це. Донедавна сюди плавали навіть венеційські галери.

— Ось як… — замислився Абу Малік. — Тоді перекажи Хизирові те, що розповім тобі. Я знаю — Аллах свідок — ти завжди дбав про чесних таджирів. Тому розкажу тобі те, що почув від венеційського негоціанта, котрий не раз вантажив нашим товаром свою галеру. Венеційці відійшли від союзу із правовірним світом. Вони не торгують більше з османами та бедуїнами Аравії. Їхні дожі уклали нову угоду з Карлом, володарем усіх християн, і тепер під його владою.

— І що? — не зрозумів Гафар. — Хіба правовірні мусульмани не мають досить власного краму, щоб обійтися без них? Я чув про багатства Венеції, що по той бік Ак-Денізу, але чого з того, що належить їм, не маємо ми? Магриб має усе — зерно та зброю, худобу, тканини, дорогоцінні камені… Всевишній нагородив нас усім.

— Ти добре кажеш, Аллах усе чує, — згодився Малік. — Але я ще не все розповів. Жозефо, цей негоціант, — не найгірший із невірних. І він не хотів би, щоб оце сталося. Йому було добре торгувати з нами. То слухай, мудрий Гафаре. Жозефо прочув таємницю, яку вже знає багато хто за морем. Невірні готують похід. Дуже великий похід, іще більший, аніж той, що забрав у правовірних дітей Аллаха Туніссу. Вони збираються йти на Аль-Джазаїр, на Тлемсену, на увесь Магриб, який звуть Іфрикією. Навіть ті, хто там, у них, воював між собою, тепер збираються докупи, щоби знищити правовірних дітей Аллаха. Венеція віднедавна також із ними. Жозефо казав, у них стільки кораблів, що кінець каравану ще не залишить берегів Іспанії, коли передні вже сягнуть Аль-Джазаїра.

…Шестеро реїсів ішло проходом поміж краму, який таджири починали збирати у клумаки, щоб вантажити на гарби або верблюдів. Той, хто неквапно крокував попереду, був невисокий, чим вирізнявся поміж інших. А ще усе його тіло було закутане у темну тканину, яка покривала й голову, залишаючи відкритим лише одне око. Права долоня його покоїлася на руків’ї легкої шаблі, прикрашеної каменями. Усі п’ятеро йшли повільно, та від поглядів торгівців не сховалося, що ватажок накульгує.

Побачивши Гафара, закутаний приклав руку до грудей та ледь помітним кивком голови висловив йому шану, отримавши таку саму відповідь.

— Як минув день, Абу Гафаре? Чи не сталося чогось поганого? — здалека запитав незнайомець.

— День минув добре. Нехай береже тебе і нашого володаря Всемогутній Аллах!

Усі шестеро рушили далі.

— Хто це? — запитав Абу Малік.

— Шейтан-бей. Дехто кличе його Фаз-Шейтан. Один з їхніх ватажків. Одна з багатьох могутніх рук самого Хизира. Така сама, як Сінан або П’ялі-араб. Або Торгут-реїс.

— Фаз-шейтан… — повторив купець. — Бий шайтана… Що може означати таке прізвисько?

— Кажуть, колись він урятував життя самому Хизирові. Приймаючи рішення, бейлербей усіх морів обов’язково радиться з ним. Сьогодні я розповім йому все, що почув від тебе. А ще…

Тепер крадькувато озирнувся і наглядач.

— А ще… Кажуть, у битві він отримав поранення, і праве око його дуже спотворене. Та ним він бачить! Шейтан-бей завжди його ховає, але… Якщо, нехай береже нас Аллах, він подивиться на когось отим скаліченим оком — горе тому нещасному!

Лук’ян ішов у напрямку невільничих рядів. Те, що замислив останнім часом Хизир, потребувало не просто зайвих рук. Ці руки мали вміти вкладати камінь, а голова, що була над ними, — рахувати. Уроки Тунісси не минули дарма, й тепер вхід до бухти Аль-Джазаїра мав перетинати довжелезний і товстий ланцюг, повністю захований під водою. Саме для цього під стінами фортеці розросталися нові кузні, а працювали у них ті, кого Лук’ян вишукував серед бранців, яких не бракувало на невільничих ринках по всьому березі Магрибу.

Тепер Шейтан-бей здебільшого мовчав. Ставши на ноги, він був схожий на каліку, бо навіть після зусиль численних юдейських знахарів та костоправів, яких ще минулої весни привезла венеційська галера, його руки та ноги не бажали слухатися. Але щодня, пробудившись на світанку, він ішов до кишел і мовчки спостерігав за вправами османських воїнів. А відпочивши й надивившись досхочу, сам брав шаблю, стаючи мало не рачки.

Біль, що пронизував спину, часом був неймовірний, і тоді у пам’яті спливали напівзатоплена галера і могутні обійми ворога, який намагався роздерти його тіло на шматки. Борсання Лук’яна мало кумедний вигляд, та жоден з єні-черів не наважувався сміятися. Очі Шейтан-бея випромінювали при цьому таку рішучість та холодну зневагу до всього навколо, що загартованим у боях воїнам ставало не по собі.

Щодня його скалічене тіло натирали бальзамами, привезеними з далеких країв. Від цього горіла шкіра, але притуплювався біль у кістках і м’язи діставали можливість руху. А ввечері він виходив на берег і, навіть не зітхнувши, ліз на високу гору, звідки двоє реїсів, яких надсилали Сінан або де Агостіні, зносили на руках знесилене тіло.

Та восени Аллах дарував диво, бо капудан-паша не раз згадував у молитвах Шейтан-бея. Він припинив падати на руки і чим день твердіше стояв на ногах. А його коротка та легка шабля поступово згадувала усе те, що вміла раніше. І лише одне у ньому померло назавжди.

Хизир не вмів піддаватися почуттям, серце старого реїса завжди залишалося твердим, навіть у години веселощів або горя. Воно не здригалося і в обіймах жінок, до яких той ніколи не був байдужий, не скиміло від втрат вірних поплічників, котрих так передчасно забирав до себе Аллах. Ще багато років тому, коли йому принесли звістку про загибель Аруджа, понад три сотні реїсів чули той страшний рев над морськими хвилями. Жоден із них не забув цього дня, і жоден не мав сумніву — не горе виштовхувало цей крик з могутніх грудей ватажка. Це зробила неймовірна лють.

Але й для цього морського звіра настав день, коли щось стиснулося й заболіло усередині. Поставити на ноги Шейтан-бея стало його щоденною думкою. Минав час, і це таки вдавалося. Три галери під проводом Саліха-реїса припливли до Аль-Джазаїра аж надвечір того дня. Похід виявився вдалий. Велетенський галеон, що повертався зі Сицилії, було взято неушкодженим, а серед багатої здобичі знайшлося кілька книжок, у тому числі дві, написані арабською мовою. Відтоді, як довелося залишити Туніссу, Шейтан-бей не тримав у руках жодної книги, а туга за втраченим скарбом не раз прохоплювалася у висловах мудрого радника капудан-паші. Згадувалося, як горіли очі ще того Лукані, коли насмілився просити у свого володаря хоча б одну з книжок халіфського палацу, і як готові були вискочити з очиць од щастя, коли почув оте «забери хоч усі».

Шейтан-бей увійшов та вклонився.

— Саліх-реїс повернувся з походу, — мовив тоді Хизир, передчуваючи, що станеться далі. — Він привіз багату здобич. Але те, що є для тебе найбільшим скарбом, я дарую тобі.

Хизир прибрав полотнище, яке вкривало поскладані книжки.

— Дякую, володарю, — схилив голову Шейтан-бей. — Я пришлю двох сібі, щоб забрати їх, вивчу й обов’язково знайду в них те, що дасть мені змогу піднести твою велич ще вище.

Чарівний вогонь не спалахнув у його очах. Саме тоді Хизирові здалося, що він помер назавжди і не розгориться вже ніколи.

…Дійшовши до невільничого ринку, де нещасні ще пеклися під сонцем в очікуванні ковтка води, Лук’ян пішов поміж рядами. За ці роки він здалека навчився розрізняти бранців та визначати, хто чого вартий. А десятки очей з усіх боків одразу починали прагнути до нього. У середовищі живого краму знали — той, кого обирає Шейтан-бей, благословенний. Управитель Хизира не терпів знущань. Ті, які працювали, завжди мали їжу, воду та відпочинок.

Крик змусив його зупинитися. Кричала жінка. Усе відбувалося в сусідньому ряді. Почет одного з місцевих емірів, бачити якого раніше не доводилося, тягнув нещасну з натовпу таких, як вона сама, намагаючись роздягнути, щоби добре обдивитися. Вона як могла опиралася і товкла руками по своїх кривдниках. У цій частині базару таке відбувалося нерідко, але не борсання воїнів з гарною білявою бранкою зупинило рух Лук’яна. Те, що кричала вона, щось нагадувало. Слова, які вигукувала у нестямі нещасна, були схожими на ту його давно призабуту рідну мову, яку довелося згадати так несподівано у протоці біля острова Ксамакс. Ні, це не була мова русинів, але дуже схожі слова прохоплювалися в її криках, даючи уявлення про зміст сказаного.

Повернувши у протилежний бік, він наблизився до таджира, який продавав живий крам. Реїси рушили слідом, не затримуючись ані на крок.

— Скільки коштує ця рабиня? — запитав Шейтан-бей, не звертаючи уваги на штовханину поруч.

— Вісім динарів, аго, — не розгубився той, хоча щойно молив Аллаха, щоби прискіпливий емір забрав її хоча б за п’ять. — Це дуже гарна жінка, — закрадливо щебетав купець, — її привезли не давніше, як тиждень з…

— Мені однаково, звідки її привезли, — мовив Шейтан-бей. — Ось твої вісім динарів. Накажи відвести її до брами, де стоять мої верблюди.

Лише коли золото опинилося в руці таджира, той розгубився. Бранку нарешті роздягли, й емір задоволено ляскав у долоні, наказуючи челяді купувати її. Накидку тицьнули їй до рук, і слуга еміра підійшов до торгівця, а побачивши затиснуті у його долоні динари, зрозумів усе, та доповісти своєму володареві не встиг. Той сам побачив, що до чого.

— Як смів ти, невдячний пес, продати товар, на який я накинув око? — розгнівано вигукнув емір.

— О великий Абу Карім! — змолився той. — Хіба ж я міг? Він підійшов і поклав динари, Аллах усе бачив. Що я міг? Такий закон — хто заплатив — тому належить товар. Усі це знають.

Навколо вже збирався люд, якого ставало дедалі більше, і сторожа, що намірилася діяти силою, зупинилася. Реїси стояли за спиною Шейтан-бея, готові дати відсіч, хоча супротивник переважав числом.

— Хто ви такі? — не здатний розгледіти обличчя непоказного нахаби, засичав емір. — І як смієш ти ставати поперек дороги мені?

— Тобі не треба цього знати, — відповів Лук’ян. — Я перший сплатив золотом за цю бранку, і вона належить мені. Такий закон. Я не бажаю сварки. Йдіть із миром.

— Невірний пес! — вигукнув Абу Карім. — Син віслюка! Забери свої вісім динарів і геть з дороги! Клянуся Аллахом, я повідрубую тобі вуха, щоб ти краще чув…

Рух його шаблі був цілком зрозумілий, і блискуче лезо вже наполовину вийшло з піхов. Та сторожа гарячого еміра вчасно оговталася. Гомін, що народився десь у натовпі, дійшов до вух челядників, і вони на повну шепотіли до Абу Каріма, розуміючи, у що може перерости суперечка.

— Це Шейтан-бей, володарю, наближений самого Хизира! Той, який має одне око! Його погляд несе біду!

Подавши реїсам знак відійти, Лук’ян оголив шаблю. Він стояв з опущеною зброєю навпроти удвічі більшого супротивника, і вістря його клинка писало кінцем незрозумілі фігури по піску. На них і закляк погляд спантеличеного еміра.

— Чому ти зупинився? — запитав Лук’ян. — Бийся або віддай мені бранку. Правда не на твоєму боці.

Гафар наблизився нечутно. Челядь розступилася, пропускаючи його ближче до свого володаря.

— Нехай береже тебе Аллах, о великий Абу Каріме, — стиха мовив управитель. — Відступися. Заклади свою славну шаблю у піхви. Це Шейтан-бей. Він — мов змія. Бачить ворога на два удари вперед. У невільничих рядах іще багато гарних жінок. А ця — вже належить Хизирові. За неї сплачено золотом.

— Ш-шейтан… — це було все, на що спромігся емір.

Рвучко обернувшись, він рушив геть, забираючи зі собою численний почет. Узявши жінку за руку, торговець підвів її до Шейтан-бея. Він з полегшенням зітхав та подумки зносив молитви вдячності до Аллаха, хоча разом із тим розумів, що мстивий емір навряд чи забуде образу, і власна жадібність іще колись вилізе йому боком.

— Якщо цей емір кривдитиме тебе, ти знайдеш мене в Аль-Джазаїрі, — промовив Лук’ян. — А тим часом пошукай десятьох каменярів. Скоро сонце сідатиме, сьогодні вже пізно. Я буду через три дні й візьму лише половину з них — тих, кого оберу сам.

Лише за кілька днів Шейтан-бей наказав привести до себе викуплену в Тлемсені жінку. За цей час її добре відмили, вдягли й нагодували. Вона стояла посеред зали, вбрана у бедуїнський одяг, та дивилася у підлогу, не наважуючись підняти погляд на нового господаря, котрий отримав її у такий дивний спосіб.

— Не бійся, — підійшовши, мовив Лук’ян. — Тут тебе не скривдять.

Вона продовжувала мовчати в очікуванні гіршого, і тоді він запитав:

— Скажи, звідки ти? З якої землі? Де жила? Де народилася? Говори! Твоя мова дуже схожа на мою колишню. Я через слово розумів, що ти говорила. Погано, але розумів. І ти маєш мене розуміти. Звідки ти?

— Єстем полякіем… — тихо проказала вона.

— Ти… піддана польського короля?

У Лук’яна перехопило подих. Колись, ще за старих часів, за дитинства, слухаючи розмови старших, він засвоїв, що литваки — вони над нашими. І над поляками. А поляки також над нашими. Плутався у тих дитячих висновках, але розумів, що усі живуть десь поруч, хоча жодного разу не бачив ані литвака, ані поляка.

— Єстем пжедмьотем польскего круля Жігмунта, — ще тихіше мовила красуня і додала, — біло…

— Біле… — не зрозумів Лук’ян.

Вона вимовляла «л», як щось середнє між «л» та «в». Ця мова звучала дивно, але приємно, і він знову зрозумів.

— Було! Ти хотіла сказати — колись, давно.

— Нє єст давно… — сумно протягнула вона.

— Розумію, як це, — похитав головою Лук’ян.

— Пан ніц не розумє, пан не тескніл, ніє забжал ойца і маткі!

Сльози линули з її очей. Усе це, вочевидь, відбулося не так давно, і страшні спогади досі мучили нещасну, додаючи страху перед тим, що має статися далі.

— Я так само колись був викрадений з дому і давно перейшов через справжнє пекло з чортами перед тим, як стати ось таким. Тож повір, добре знаю, як це.

— То пан нє єст татар? — по-дитячому запитала вона.