Відкинуті Богом

— Ні, я русин, хоча тепер мене звуть Шейтан-бей.

— Русін…

Їй було важко повірити.

— Я покажу тобі обличчя. Тільки не лякайся. Ти побачиш, я свій.

Повільно відчепивши застібку, він звільнив обличчя, а потім зняв чалму. Спітніле волосся розсипалося по чолі. Її руки самі смикнулися до рота, затуляючи його. Очі дивилися, а серце здригалося від видовища, яке бачила перед собою.

— Панє так тортурованіє в ніеволі? — нарешті запитала красуня.

— Ні, я воїн, — відповів Лук’ян, — і рани отримав у бою, вже тут. Хоча тортур ще перед цим зазнав досить. Це сталося два роки тому. Тут кажуть, що оцим оком тепер дивиться сам шейтан. Тобто — сатана. Але це неправда. Я не кривджу нікого, хоча служу самому бейлербею усіх морів, Хизиру.

Навряд, чи вона зрозуміла усе сказане, проте упевнено мовила:

— Пан ніе єст сатанем, пан добжей…

Вони говорили довго, чимдалі краще розуміючи одне одного, адже швидко призвичаїлися до мови іншого, не такої вже й чужої. Її звали Едвіною, і походила ця жінка зі шляхетного роду Гербуртів, які не раз відзначалися на службі у короля. Видана без згоди заміж за князя, чиї володіння були по сусідству, вона їхала туди, та налетіли татари, загони яких грабували південні кордони королівства. Так почалися страхи полону, і перепродана кілька разів на невільничих ринках, пані Едвіна потрапила за море до Тлемсени. Ці жахливі дні не минули марно і навіть тут, у володіннях того, хто захистив її, жінка здригалася від кожного шурхоту, а на кожну нову людину, що з'являлася у покоях Шейтан-бея, дивилася із неабияким жахом.

І потяглися вечори, коли привівши його полонянку, служниця бедуїнка Халіла ішла геть, а він, причарований красою, слухав її голос, та відчував щоразу більше бажання торкнутися її волосся.

Якось одного разу, перекидаючи речі у пошуках письмового приладдя, Лук’ян залишив розгорнутими книги, що подарував Хизир. Вони одразу привернули її увагу. Підійшовши, Едвіна здивовано перегорнула кілька аркушиків.

— Пан уміє чітач? Пан зна лаціне?

Її здивування було настільки щирим, що Шейтан-бей мимоволі усміхнувся.

— Я читаю не лише латиною, а ще арабською, турецькою та, звісно, мовою русинів. Можу навіть перекладати з однієї іншою. Свого часу я прочитав багато книжок, що написали мудрі вчені мужі з різних країв.

— А цо там єст напісане? — запитала вона.

Тепер він не міг стримати сміху. Шейтан-бей сміявся і не міг згадати, коли подібне траплялося востаннє. Йому, єдиному з реїсів, залишався незнайомим цей стан, коли людина сміється, тому й самому було дивно та незвично. І зробила це жінка, яка стояла навпроти.

— Пан сміє сіє з біднієї дзвічінієї? — спалахнула Едвіна.

— Ні, що ти! — заперечив Лук’ян. — Просто… В них написано стільки, що розповісти це неможливо. Там ідеться про те, що Земля кругла й обертається навколо себе, а ще навколо Сонця; про те, які моря та землі лежать у кожен бік од нас і як виміряти відстань до них, чому із хмар падає дощ, а взимку сніг, як розплавити залізо, навіть, як виготовити парфуми, якими користуються жінки.

Едвіна дивилася з недовірою, а потім мовила:

— Міслялем, зе у кніжках пішжа тілько о Богу.

— Ні, не тільки, — заперечив Лук’ян. — Хоча й такі книжки я читав. Їх зрозуміти найважче. Коли їх читаєш, стає чим далі, тим більше незрозуміло, і дійти до істини не можу. Ті, що створені латиною, заперечують написане арабською, і навпаки. Я пробував, але…

— То нєх пан оповіє мені, як повстая парфумі!

— Їх роблять з різних квітів, які мають приємний запах. Із них випаровують воду і разом з нею забирають олію, що пахне.

Якийсь час їй був потрібен, щоб осмислити та зрозуміти сказане. При цьому очі Едвіни випромінювали здивування, а погляд відверто вагався — вірити сказаному чи ні.

— Я вмію це, — додав Лук’ян. — Коли служив у палаці еміра, то допомагав мудрому Хаширу ібн Махді. Він виготовляв парфуми для гаремів місцевих емірів. Хочеш, я сам зроблю їх для тебе, такі, як привозять купці з далеких країв?

— Єслі пан єст войовнікем, як може вітваряч перфумі? — вигукнула вона. — Чім єст ріцарж, кторі ошукує кобіет?

Тепер замислився уже Лук’ян, та інтонації Едвіни допомогли зрозуміти сказане.

— То ти вважаєш, я брешу?

Він витягнув шаблю з піхов, що висіли на стіні, та вийшов на середину зали. Очі полонянки злякано блиснули. Гостре блискуче лезо зі свистом почало виписувати дивні лінії навколо його тіла, а руків’я наче саме липло до долоні, опиняючись то в одній, то в іншій руці воїна. На низенькому столикові у куті стояв блискучий мідний глечик дивакуватого вигляду, який Халіла щодня наповнювала питною водою. Його руків’я було тонким та викрученим, так само, як і довгий носик. Ув одному з таких чудернацьких рухів шабля підхопила його кінцем за руків’я і, розвернувши, поклала боком на столик, а наступним рухом вістря рубонуло згори, глибоко врізаючись у дерево.

Узявши глечик, Лук’ян підійшов до Едвіни. Удар був таким, що вістря розрубало лише з краєчку довгий та кривий носик у нижній частині, недалеко від місця, де він виходив з глечика.

— Для чего пан зепсул дзбан? — не зрозуміла вона.

Закликавши Халілу, Шейтан-бей наказав їй принести квітів жасмину і глини. Він швидко пообривав пелюстки, наталував їх у глечик та приладив кришку на місце, а потім обмазав глиною, щоб вона трималася. А далі на тому ж столикові опинилася лампадка. Викресав вогню і запалив її, а потім зліпив більший шмат глини і, нахиливши глечика, вдавив його у цю масу. Тепер глечик стояв нахилений, наче з нього збиралися наливати воду. Дно там, де починалося руків’я, не торкалося столу, і його грів вогонь лампадки, а викривлена частина носика ледве не торкалася прорубаним отвором дошки. Саме під нього Лук’ян підсунув вістря шаблі, яку плазом поклав на стіл.

Згодом у глечику почало гудіти, і з носика тоненькою цівкою пішла пара. Йому довелося відсунути лампадку трохи далі, щоб не дати зіллю закипіти. Й одразу ж було запалено ще один вогонь. Маленький вогник воскової свічки Шейтан-бей підсунув під ту частину носика, яка була між зробленим отвором та глечиком. Глина, що тримала нахилений посуд, підсихала і тріскала.

Тепер жінка дивилася на його дива з іще більшим переляком, аніж тоді, коли шабля опинилася в руці її несподіваного рятівника. Пара продовжувала виходити з носика, і вода краплями падала з нього на дошки. Гудіння у глечику ставало м’якшим та тихішим, і вони мовчки чекали. Лише раз, глянувши йому в очі, Едвіна недовірливо мовила:

— Пан єст чарноксіезнік? У нас за таке могут спаліць на вогне…

Однак «чаклун» лише посміхнувся і, взявши її за руку, обережно посадив на килим зовсім близько від вогню. Відчуття, що виникли від цього торкання, чарували. Її плече виявилося тоненьким та ніжним, а крізь тонку тканину відчувалося тепло. Вона не забрала руки. Так і сиділа, підібгавши під себе ноги, й дивилася на язик полум’я, що не торкався мідного денця.

А далі край прорубаного отвору почав мокріти. На ньому поволі утворилася крапля, що нависла, збираючись упасти. Крапля ставала більшою і раптово, зірвавшись, таки впала на блискучу поверхню клинка. Та лише дочекавшись третьої краплі, Шейтан-бей витягнув зброю з-під глечика й підніс вістря до самого її обличчя. Тонкий запах жасмину досягнув носа Едвіни, і вона несміливо простягла руку. Тоненькі пальці мазнули по залізі, забираючи щойно створене диво. Вона понюхала парфуми і несамохіть торкнула ними себе по щоках, а потім по шиї.

— Войовнік ствожил перфумі, — майже по складах промовив Лук’ян. — Ріцарж нє ошукал кобіету.

Вона дивилася йому в очі, не здатна відвести захопленого погляду, і тоді, відклавши шаблю на килим, Лук’ян наблизив обличчя й торкнувся її волосся. Запах жасмину був довкола. Він плутався у ньому, залазячи неймовірним дурманом у голову, а часте дихання полонянки довершувало це божевілля. Не можучи більше опиратися, він стиснув обійми.

Минула зима. Яскраве полуденне сонце уперше за стільки днів по-справжньому підсушило стіни та вежі, проте замок Гронінґен, заклякнувши за довгу холодну пору, не збирався оживати. Туман рідшав, і його молоко продовжувало стікати кам’яними стінами на луки з пожухлою травою, що народжувалася з-під снігу, готова зеленіти під першими променями. Хвилі прибою швидко розбили залишки криги і тепер жваво накочувалися на берег, закликаючи країну мореплавців до дії.

Неквапний стукіт твердих та упевнених кроків далеко розносився коридорами замку. Здавалося, він мав на меті збудити все, що міцно заснуло впродовж довгої зимової пори. Важкі черевики товкли по камінню, віддаючи луною у нескінченних лабіринтах стін та підземель, якими щодня ходили невтомні ноги їхніх мешканців. Ці кроки звучали інакше. І від них знову, як траплялося вже двічі багато років тому, гучно калатало неспокійне серце господаря похмурих покоїв.

Йоганн ван Герст стояв у приймальній залі, впираючись руками у стіл, а важким поглядом у склепіння головного коридору, звідки лунали кроки. Пряме світле волосся, вражене першою сивиною, завмерло на плечах, а довгий горбатий ніс ще більше нагадував постать самого дейхграфа. Дебелий широкоплечий воїн застиг позаду, склавши руки за спиною у німому очікуванні. Його постать виражала спокій та впевненість, проте погляд висловлював неабияку напругу.

…Він прибув у супроводі геральда, зовсім не схожий на тих двох, які запам’яталися господареві замку на решту життя, хоч уся їхня роль зводилася лише до передачі дурної звістки. Обличчя цього посланця, на відміну від попередніх, не висловлювало взагалі нічого, а уклін виявився настільки швидким, що налаштувати себе у дейхграфа не залишалося часу. Посланець був огрядним, а байдужі скляні очі мовчали. Він витягнув з-під плаща цидулку і, розкрутивши папір, почав монотонно читати:

— Ми, Карл П’ятий Габсбурґ — Обраний Імператор усього християнського світу, король Германії, Іспанії, Кастильської і Арагонської корон, Балеарських та Канарських островів, Індій і антиподів Нового світу, ерцгерцог Австрії, герцог Бургундії, Фландрії, Брабанту та Люксембургу, пфальцграф Голландії, Зеландії, Намюра та Русельона, государ багатьох королівств Азії та Іфрикії, вважаючи себе Першою особою Священної Римської імперії та враховуючи міркування про її благо та процвітання, схвалюємо прагнення нашого вірнопідданого дейхграфа Гронінґена Йоганна ван Герста стосовно відкриття нових земель у вест-індійському напрямку та всіляко сприятимемо їхньому здійсненню.

Йоганн продовжував стояти у тій самій позі, ловлячи кожне слово гінця, проте здавалося, що насправді перебував десь далеко, тому й був більше схожий на статую, ніж на живу людину. Посланець був фламандцем і перебував на службі у штатгальтера. А тому все підказувало ван Герсту, що чекати дива, навіть зважаючи на усі підстави, не варто. Але він чекав, не здатний нічого зі собою вдіяти. Чекав, стискаючи кулаки, якими впирався у стіл, наче це могло допомогти.

— Враховуючи інтереси Корони та усього християнського світу, ми наказуємо нашому вірнопідданому дейхграфові Гронінґена Йоганну ван Герсту перекласти повноваження з охорони дамб у Фризьких землях на людину, прислану штатгальтером, та відбути з трьома кораблями, обладнавши їх гарматами й абордажними командами…

Дихання ван Герста готове було зупинитися. Невже таки настав отой час, коли, зборовши усі перепони, він підніметься на місток «Святої Елізи», щоб відчути вітер далеких західних морів, який прилетить передвісником справжніх змін у житті не лише його, а й…

— …у води Середнього моря до острова Корфу для участі у військовій експедиції об’єднаного християнського флоту проти берберських піратів.

Решту слів його вуха вже не чули. Вони продовжували відбиватися луною десь там, у голові, проте змісту ван Герст уже не розумів. Щойно його надії, укотре виплекані ще кількома довгими роками, канули у ті самі морські глибини, які не раз відбирали життя мореплавців. Його життя вони забирали поступово, не за один раз, але від цього лише зростав біль.

Обличчя Деніела залишалося непроникним, хоча той уважно слухав, а тому добре розумів, що відчуває зараз господар. Та у грудях стислося, щойно дійшов зміст слів посланця. Досі, слухаючи цей безбарвний голос, він переймався лише одним — доведеться плисти до далеких, ніколи не бачених земель чи ні. Тепер напруга, яку висловлювали його очі, неймовірно зросла, а слух жадібно ловив кожне слово.

— У призначене місце прибути до липня року тисяча п’ятсот тридцять восьмого від Різдва Христового під командування адмірала Імператорської ескадри синьйора Андреа Доріа з Генуї і, ставши на якір біля західного узбережжя острова, чекати розпоряджень означеної особи.

Зміст сказаного доходив до Деніела дуже повільно, наповнюючи тіло новими відчуттями. Дейхграфові, якому він служив, імператор наказував відплисти туди, звідки не так давно повернулася «Свята Еліза» з двома іншими флюїтами. В уяві одразу постало вороже судно з низькою посадкою, двома рядами довгих весел та єдиним вітрилом. А ще він побачив поруч із щоглою низьку на зріст постать, цілковито закутану в чорне. Ці відчуття неймовірно бентежили. А далі у нього майже наживо впирався пронизливий погляд очей, які нічого не боялися.

Два дні Данило ходив, наче примара, не здатний перейматися іншими думками, а на третій постукав до покоїв господаря.

— Мілорде, скажіть, заради Бога, що нас чекає? Ми готуватимемося до плавання? Куди?

— У нас немає вибору, — відповів гер Йоганн. — Зараз нам не залишається іншого. І якщо нічого не зміниться, попливемо знову до Середнього моря. Тебе це хвилює?

— Мені треба знати, що замислила ваша милість, щоб якнайкраще підготуватися.

— Колись ти не був таким… — ван Герст змучено відсунув карту і впав у крісло. — Ти червонів, знічувався і не вмів ховати власних думок. Тепер навчився, принаймні сам так гадаєш. Але не від мене.

— Не гнівайтеся, мілорде, — опустив очі Деніел. — Я лише хотів…

— Знаю, чого ти хочеш. Але цього не станеться.

— Чому? — запитав Данило.

— Бо нас кинуть у божевільну бійню, де не буде переможців.

— Чому ж не буде? — не зрозумів Деніел. — Хіба… Мілорде, ви ж бачили їх! Лише сама «Свята Еліза» рознесе кількома залпами десяток їхніх човнів з веслами! На них по чотири гармати, а добрий шторм переливатиме борти такої посудини! Кого ви збираєтеся перемагати?

— А самі реїси тобі по пояс, — голос Йоганна починав дзвеніти, — і роздушити їх можна одним пальцем. Але вони здатні продірявити груди навіть такому велетневі, як ти, одним ударом кинджала!

Лють палала в очах ван Герста, а голос зірвався на крик, від якого Деніел несамохіть відступив до стіни.

— Я забороняю… Чуєш, забороняю тобі говорити таке! А думки оці викинь із голови назавжди!

— Мілорде, я повинен бути там! — вигукнув Деніел. — Не знаю, як то сталося. Там, у Середньому морі, Господь одвернувся від мене! Я молився! І Господь пробачив мене, знаю. Я готовий до битви! Мені треба бути там, разом із вами. Мілорде…

Деніел зглитнув, і в його очах ван Герст побачив моління.

— Мілорде! Я хотів просити вас про милість. Призначте мене капітаном одного з флюїтів. Я знаю морську справу, а у бою мені знову нема рівних. Ми переможемо, і тоді наші флюїти плистимуть до Нового світу, обіцяю вам! Призначте мене!

— Ні, Деніеле, цього не буде, — здавалося, те, що мало викликати новий гнів господаря замку, навпаки, заспокоїло його. — Ти попливеш на «Святій Елізі» й залишатимешся поруч зі мною. І свого земляка та кривдника також не зустрінеш. Забудь про це.

— Чому, ваша милосте?!

— Уважаю, ти так скалічив його, що тіло цього розбійника невдовзі потрапило на морське дно. А якщо й ні…

— То що тоді, мілорде?

— Так чи інакше вам ніколи не зустрітися. У Фландрії давно подейкують, що імператор Карл готує морський похід проти османів. Я був на прийомі у штатгальтера. Там багато знаних вельмож говорили про це. Той, кого ми бачили на галері, не лише ватажок розбійників. Це — Барбаросса. Так його кличуть у Кастилії і Арагоні, які завжди приймали основний удар у війні з морськими розбійниками. Тепер усе змінилося. Барбаросса служить османському султанові. Ось! — підхопившись, гер Йоганн тицьнув пальцем у розстелену на столі карту. — Дивися! Барбаросса — командувач флоту, який зібрала оця вся земля. Від ріки Дунай у Трансильванії, яку він захопив, до берегів Іфрикії. Це мало не третина світу, й у них свій Бог, яким є диявол. Справжній диявол, а не той, через якого спалюють на наших площах.

— Це Золота Країна, — прошепотів Деніел. — Я був там із Джоні.

— І я був, як розумієш. Отже, ти бачив силу та велич їхньої імперії. Твій кривдник — наближений Барбаросси і під час битви триматиметься при ньому. А корабель адмірала у битві захищають до останнього. Тим часом нас, враховуючи любов імператора Карла до своєї колишньої батьківщини, кинуть першими у саме пекло. У цьому я не сумніваюся. На нас перших реїси нападуть із усіх боків, мов скажені пси. Тож ви не зустрінетеся ніколи. Зарубай собі на носі.

— Не сприйміть за зухвалість, мілорде, але смію заперечити вашій милості, — тихо, проте твердо промовив Деніел. — У нас буде нагода зустрітись. Якщо ми переможемо. А я вірю, що зуміємо це. Мілорде, благаю вас — призначте мене капітаном «Грюнса».

— Геть, — ще тихіше, але із загрозою у голосі прошепотів Йоганн. — Твоє місце — поруч зі мною із мечем і алебардою. Твоє місце — з моїми жовнірами. А зараз геть.

Уклонившись, Данило мовчки відчинив двері, але навіть кроку за поріг зробити не встиг.

— Зупинися! — прозвучало позаду.

Він повернувся і застиг в очікуванні.

— Завтра ти попливеш на «Святу Елізу». Вілфорт уже там. Привезеш на корабель зібраних у Грюнсі ремісників і сам станеш до праці. Ми обіб’ємо залізом борти найбільшого з наших флюїтів од ватерлінії до нижньої палуби. Такого ще не робив ніхто. На жаль, зробити це на усіх трьох кораблях вже нема часу. Зрозумів мене? А тепер іди.

Двері важко зачинилися за його спиною, а варта занепокоєно провела поглядом свого командира, який навіть не глянув у бік жовнірів. І це передвіщало біду.

Плавання до Істанбула розтяглося до кінця весни. Хизир відпливав із аль-Джазаїра з важким серцем. Поразка у битві й утрата Тунісси не мине дарма. Падишах не пробачить. Гнів найсвітлішого уявлявся йому не раз. Те, в які слова він виллється, не раз на шляху до Золотого Рогу причувалося капудану-паші, від чого він застигав, зловившись за щоглу, та припиняв бачити навколо. Зникали шум хвиль та пронизливе голосіння чайок. Натомість приємний густий голос султана, який так запам’ятався від першої зустрічі, вигукував образи про бездарну побудову оборони Хальк аль-Ваді, втрату галер, приниження від заклятого ворога та прокляття Аллаха. А радше, найвеличніший не удостоїть його навіть поглядом, і в кращому разі якийсь з візирів із задоволенням кине крізь зуби кілька слів про те, що завтра його задавлять тятивою від лука.

Дурні думки не справдилися. Хоча перед тим, як потрапити до палацу, вони дві доби товклися у передпокоях, змучені та невдоволені, повертаючись ночувати на галери. Третього дня Сулейман прийняв їх у палаці Топкапи. Поруч була лише охорона, кілька наближених та Великий візир Ібрагім. Погляд Хизира давно загас, і старий реїс переймався лише думками про те, що дарма дозволив собі зазіхнути на славу та велич, яких виявився не гідний.

Те, що сталося далі, бейлербей моря не уявляв навіть у найпотаємніших мріях. Вийшовши назустріч, найвеличніший обійняв його та після взаємних вітань повів довгим проходом поміж колонами. Челядь шанобливо трималася на відстані, ловлячи кожне слово падишаха. А капудан-паша, збентежений таким прийомом, не міг би згадати потім і половини усього, що промовив найвеличніший із султанів.

— Володарю, — не міг оговтатися Хизир, — я не заслуговую навіть твого погляду після усього, що сталося. Ми втратили Туніссу. Всі твої галери згоріли під вогнем невірних. Як тепер дивитися у найсвітліші очі того, хто служить Аллаху на цій землі?

— Ти зробив більше, ніж зміг би будь-хто з відомих мені людей, і більше, ніж міг сам. Упродовж цих двох років я стежив за справами на морі й задоволений більше, ніж якби сам захопив Авлон або Корфу. Два роки, відколи твої галери залишили бухту Золотого Рогу, наш ворог Карл був зайнятий лише одним — як вижити на морі. Він зміг забрати Хальк аль-Ваді й Туніссу, повернувши на трон зрадника Мулай-Хасана, проте Ак-Деніз не став йому домом. Море перетворилося на головний біль Карла, і Рим об’єднує тепер увесь світ невірних на війну з нами. А за цей час мені вдалося здійснити кілька вдалих походів на суходолі й захопити нові землі. Упродовж цих двох років, коли Карлові було не до мене, я встиг зробити стільки, що важко уявити.

Хизир слухав і не міг повірити, що замість докорів чує слова схвали та вдячності. Тепер і сам він по-іншому дивився на пройдений упродовж останніх двох років шлях та інакше сприймав події, що до цього здавалися найбільшими невдачами.

— Ти виконав мій наказ, — продовжував Сулейман, — і навряд чи хто інший міг би зробити це краще. Але…

Як і минулого разу, обличчя найсвітлішого стало зосередженим, проте серце старого реїса вже не здригнулося у передчутті поганого.

— …але… Чи не настав нарешті час діяти інакше і замість грати з невірними у схованки серед хвиль та островів, вийти на відкритий бій? Вони хочуть знайти Хизира і терендять про це в усіх кутках землі. То чи не пора дати їм таку можливість? Твій караван проплив узбережжям до Золотого Рогу, і ти бачив, як працюють корабельні, що ти ж заснував. Вісім десятків озброєних галер готові до походу. Поведеш їх проти нашого ворога Карла?

— Так, всемогутній! — вигукнув Хизир, ставши на коліно й цілуючи одяг володаря. — Готовий, я готовий, в ім’я Аллаха. І нехай він скарає мене найстрашнішою карою, якщо не принесу тобі перемогу й не покладу її до твоїх ніг!

Не минуло й місяця, а караван зі ста з лишнім галер уже відплив із бухти Топкапи та рушив уздовж північного узбережжя, затримуючись біля підвладних османам островів лише для поповнення запасів води та їжі. А ще двома тижнями пізніше десять галер під проводом Сіді-алі відокремилися від нього й узяли курс на Джербу. Вони мали привести ще тридцять, що залишилися в Аль-Джазаїрі, до західних берегів Греції та з’єднатися з головними силами капудан-паші.

Море засинало, заколисане тихим і теплим вітром, що дув із півдня. Здавалося, саме він має принести удачу з берегів, які реїси могли вважати рідними, хоча більшість із них насправді ніколи не мали домівки. Нею було море. Хвилі вщухали, вже не збиваючи піни біля чорних скель, і вода від цього ставала прозорою. Сонце готувалося торкнутися схилу найбільшої гори, вкритої хащами оливок і терену.

— Володарю…

Шейтан-бей наблизився настільки тихо, що капудан-паша несамохіть здригнувся, виринаючи з власних думок.

— Володарю… Попереду ніч. Ще трохи — і сонце заховається за гору. Тоді ми зупинимо галери, щоб не наскочити на каміння, і лише з першими променями світанку зможемо продовжити шлях.

— Так і буде, Аллах свідок, — дещо здивовано відповів Хизир. — Ми завжди так робимо. Гадаєш, я на сьомому десяткові років забув закони мореплавства?

— Ні, найвеличніший, — уклонився Лук’ян.

— То навіщо говориш про це?

— Бо людина — також немов корабель і пливе уперед хвилями життя, щоб сягнути далеких берегів. Мій корабель теж готовий зупинитися.

— Хто придумав цю мудрість? — запитав Хизир.

— Не гнівайся, володарю, не мав гадки, що найвеличніший з реїсів назве колись мудрістю мої слова, що виходять із серця. Я справді почуваюся кораблем, у якого попереду ніч, адже вуста твої здебільшого мовчать і не промовляють слів, які для реїсів, не лише для мене, — наче сонце. Без них важко плисти уперед.

Капудан-паша на це лише важко зітхнув, а потім мовив:

— Аллах послав нам велике випробування, можливо, найбільше з усіх. Тепер на нас чекає битва.

— Хіба реїси уперше б’ються? — не зрозумів Лук’ян. — Хіба їхні галери вперше йдуть на ворога, настільки більшого, що вітрила його затуляють сонце? Хіба реїси бояться?

— Усе правильно, — згодився Хизир. — Але це буде битва, якої ще не бачили в Ак-Денізі. Найбільша битва. Ми прогнівили Всевишнього. Усі невірні спливлися до берегів Керкіри. Навіть ті, які не мирилися поміж собою. Навіть Венеція, котра ніколи не воювала з дітьми Аллаха і плавала торгувати у моря Аравії, стала під знамена ненависного короля Карла. Вони хочуть знищити нас.

— Хіба може страх проникати до серця найвеличнішого з реїсів? — запитав Лук’ян.

— Ні, Шейтан-бею, — відповів той. — У серці, де живе Аллах, нема місця страху. Я не боюся, хоч у невірних стільки кораблів, що на Магрибі ще ніхто не бачив. Вони готують Хрестовий похід проти нас. Армада, якої ще не знав світ, скоро знову посуне через море. Ми не дамо їм знищити Аль-Джазаїр, бо це наш дім. Найвеличніший падишах Сулейман благословив нас на битву. Вони хотіли знайти у морі Хизира? Це неможливо. Але тепер ми самі дамо їм таку нагоду.

— Яким чином, володарю?

— Тепер ми просуваємося здовж узбережжя. А коли прийдуть галери з Джерби й Аль-Джазаїра, то рушимо до острова Керкіри, який невірні звуть Корфу. Саме там збирається увесь їхній флот. Ми не дамо їм відплисти до Магриба і, якщо допоможе Всевишній, встигнемо туди, коли основні сили ще не зберуться разом. Перетопимо їх кожного окремо. Якщо ж ні — нехай битва відбудеться чимдалі від магрибського узбережжя. Адже там народяться та виростуть нові діти Аллаха.

Шейтан-бей випростався і, хоча був нижчий од Хизира, здавалося, дивився тепер на нього прямо й упритул. Капудан-паша здавався, навпаки, згорбленим та вимученим. Край сонця, що не встигло ще повністю заховатися за гору, останнім променем ковзнув по його порепаному обличчю, висвітливши глибокі зморшки.

— Володарю, — промовив Шейтан-бей. — Сонце сховалося для нашого каравану, та для мене воно, навпаки, щойно засвітило. Твоя милість безмежна. Тепер можу плисти уперед.

— Коли Сіді-алі приведе галери з півдня, я зберу вас усіх, і кожен скаже, що думає стосовно битви. І ти думай. Адже нас чекає смертельний бій. І ми мусимо перемогти.

— Я думатиму кожну ніч, володарю усіх морів, і матиму що сказати, — схилив голову Лук’ян. — Але усе, що говоритимемо ми, твої вірні слуги, — здатне лише допомогти розбити ворога. Те, що мої вуха почули щойно, — найголовніше. Отож, усе вирішилося зараз.

— Так уважаєш? — відпустивши щоглу, Хизир перейшов до борту і зазирнув у спокійні хвилі. — Що ж, на все воля Аллаха.

— Володарю… — Лук’ян одразу ж кинувся за ним. — Володарю, я хочу просити про милість!

— Говори, — дозволив той.

— Володарю, признач мене капуданом однієї з галер! Я знаю морську справу і хоробро битимуся в ім’я Аллаха!

Лише тепер Хизир і собі по-справжньому випростав плечі й дивився на Лук’яна згори.

— Ні, Шейтан-бею, цього не станеться. Ти плаватимеш на моїй галері й завжди будеш поруч зі мною. Адже розум твій цінніший за шаблю, якої б слави вона не здобула. У твоїй голові зберігається мудрість багатьох століть. Вона — багатство реїсів, тому я берегтиму її.

— Володарю!

— Мовчи, — загрозливо прошепотів Хизир. — Я знаю, навіщо тобі галера. Ти думаєш про невірного, з яким бився біля острова Ксамакс. Забудь! Твого ворога вже з’їли краби на дні.

— Реїси розповідали, що його тіло забрали на великий корабель із зображенням жінки на носі. Коли гармати почали бити зі скель, невірні кинулися на розбиту галеру і винесли його. Він сильний і міг вижити.

— Твій ніж потрапив йому в самісінькі груди! — вигукнув капудан-паша. — По саме руків’я! Жоден із нас або невірних не смикнувся на затоплену галеру, доки ви билися. Він помер, тому й розтиснув обійми. Лише коли ви обоє лежали, наче мерці, ми кинулися до вас!

— Але я не помер. Отже, й він…

— Мовчи, негідний! — ударив кулаком у поруччя Хизир. — Одного разу я вже вчинив з тобою не так, як мав би. Ти ніколи не вестимеш галеру в бій. Це моє тверде слово. Ти потрібен тут. А голову твого ворога тобі принесуть реїси. Якщо ми переможемо…

Сон Шейтан-бея пропав надовго. Бажаючи скоротити час, капудан-паша вів галери здовж узбережжя, найкоротшою відстанню. Удень караван ішов своїм курсом, огинаючи острови, що траплялися на шляху, а вночі мусив зупинятися, бо плисти у темряві ставало небезпечно. Щоночі Шейтан-бей ходив палубою, наче примара, переступаючи через реїсів, доки не лягав, відчуваючи, що інакше крутитиметься до ранку.

Серпнева спека була у розпалі, коли з південного боку нарешті помітили караван з Магриба. Сіді-алі привів зі собою тридцять сім галер, і все реїське воїнство рушило далі на Керкіру. Хизир зібрав капуданів, влаштувавши великий ташавур не на один день. Реїси прагнули бою. Щоправда, багато хто волів битися біля своїх берегів або ж у відкритому морі. Обережний Сінан застерігав од пастки, до якої легко потрапити біля чужих берегів. Це нагадувало збіговисько морських птахів біля берега, де сушили сіти з рибальських човнів. Запах здобичі притягував до себе ненажерливих чайок, і вони зчиняли дикий лемент, хоча на камінні не було жодної кістки.

Шейтан-бей слухав мовчки, і жоден м’яз не виказував його думок. Коли ж більшість башбуків, накричавшись, розпливлися по своїх галерах, залишилися ті, кого Хизир міг слухати без грюкання кулаком і тупання ногами.

— Чому ти досі не промовив жодного слова? — запитав бейлербей усіх морів. — Про що твої думки, котрі не раз допомагали нам? Невже чекаєш, що терпець мій урветься і я таки вижену тебе зі шаблею на якусь із галер, де реїси зовсім втратили розум?

— Ні, володарю, — вклонився Лук’ян. — Я знаю своє місце і не чекаю цієї милості. Що я можу, коли ти не дозволив мені стати до бою з ворогом? Про що можуть бути мої думки? Гніватимешся ти чи ні, мені залишається тільки одне.

Він одчепив шаблю разом із піхвами й, підійшовши, поклав під ноги Хизирові. Туди ж ліг і кинджал. Запала тиша. Реїси замовкли, спостерігаючи незрозумілу картину в очікуванні подальшого. А Шейтан-бей уклонився ще нижче і додав:

— Тепер мені залишається тільки відшукати червоний тюрбан та знову стати сібі.

Обличчя Хизира потемніло від гніву. Він часто дихав, очі стали опуклими, а нижня губа відкопилилася.

— Як смієш ти?! Син свиноїда! Ти вирішив насміхатися зі свого володаря?! Я викину тебе за борт власними руками!

— У жодному разі, найсвітліший! — приклавши до грудей руку, Шейтан-бей доводив своє. — Як міг би я насміхатися з того, хто підняв мене з бруду? Відсічи мені голову просто зараз, якщо справді так думаєш!

На розгніваному обличчі Хизира проступила нерішучість. Знаючи Шейтан-бея, тепер він очікував мудрої та дотепної думки, після якої від сміху здригатиметься уся галера, а потім це переповідатимуть ще й з одної на іншу, доки усі реїси не знатимуть, як Великий Бейлербей усіх морів сам пошив себе в дурні. Тому, опанувавши себе, він запитав:

— А для чого мені сібі? Король невірних не запросить нас на поле шатранджу.

— Будь-яка битва — це шатрандж! Володарю, я вже довів це тобі одного разу, коли просив заховати галери на дні! Хіба ти забув?

— Ні, Шейтан-бею, — похитав головою Хизир. — І реїси, які залишилися живими та йтимуть у бій, пам’ятають це. Але чому ти поклав зброю?

— Бо сібі не грає на полі шатранджу, лише переносить фігури. Б’ється його володар. Море Ак-Деніз — дуже велике поле для кривавого шатранджу, де вистачить місця усім фігурам — і тим, що на веслах, й іншим, що мають вітрила, адже кожна його хвиля — це клітинка. Ти заборонив мені битися, отже, я переноситиму ці фігури.

— Як так? — не зрозумів Хизир, спостерігаючи, як реїси потирають руки у передчутті веселої розваги. Втім, бейлербей вирішив іти до кінця. — Як можеш ти перенести галеру? Поясни нам! Вона мусить плисти сама, коли гребці рухають веслами!

— Так, найвеличніший! — погодився Шейтан-бей. — Одну галеру рухають весла гребців. А всі галери разом рухає твоя думка, твій талант воїна і капудана-паші. Хто донесе його до галер? У реїсів їх півтори сотні. У бою вони розташовуються так, що між сусідніми влазить ще три, не менше. Яку відстань охопить такий стрій? Як має долетіти твій наказ до крайніх галер, якщо ти замислиш послати їх на ворога? Повелителю, я читав книжки мудрих. Усі морські битви відбувалися однаково — перед початком капудани дають настанови, як діяти проти ворога. Коли ж битва почнеться — кожен корабель діє на свій розсуд. Згадай, як було в Туніссі. Після того, як ми відступили з Хальк аль-Ваді, уся армада невірних попливла до бухти. Ти вже стояв на стіні Тунісси і кричав у безсиллі, щоб галери розпливлися. Але твого голосу ніхто не чув. Вони усі згоріли, адже бухта значно більша від поля шатранджу, і твоя воля, твій наказ не можуть сягнути на її інший край.

Тиша стояла мертва. Усі замовкли, поступово розуміючи, до чого хилить Шейтан-бей, а той продовжував:

— Повелителю, признач ще двох вірних людей, реїсів, яким цілковито довіряєш, тих, хто подібно до мене згідний покласти грізну зброю до твоїх ніг і стати нікчемним сібі, щоби нести твою волю до найдальших галер. Накажи усім капуданам слухати їх. Тоді твої кораблі стануть єдиним величезним морським звіром, спроможним роздерти будь-якого ворога.

На обличчі жодного реїса не промайнуло навіть тіні усмішки, а сам Хизир сидів, широко розкинувши ноги. Його звужені до неймовірного очі свідчили, що капудан-паша починав розуміти думку свого радника. Погляд Хизира знову зупинився на шаблі з кинджалом, що лежали перед ним.

— Ти віддав зброю… Хочеш сказати, що… З цих галер ми познімаємо гармати?

— І їхній хід стане удвічі швидшим, — вигукнув Сінан. — А якщо забрати ще й воїнів, залишивши тільки гребців на веслах, вони летітимуть, наче вітер.

— Вони стануть позаду нашого строю, біля моєї галери, що ділить його пополовині, — не міг натішитися Хизир, — й одна передаватиме мої накази на правий край, інша — на лівий. Навіщо третя?

Погляд його знову зупинився на Лук’янові.

— Третя пригодиться тоді, коли обох не буде поруч. Або коли ти зрозумієш, що відданий наказ був помилкою. Оголоси реїсам, що вона — найголовніша з усіх трьох, а тому, кого ти поставиш нею правити, віддай золотий бунчук.

— Він твій, Шейтан-бею, — не вагаючись, мовив Хизир. — Обери собі галеру і збери команду з найкращих гребців. Вона стоятиме у битві позаду моєї, але сам ти будеш поруч зі мною, доки не доведеться плисти.

— Так, володарю! — схиливши голову, Лук’ян зігнувся та підняв зброю. — Тоді вона знадобиться мені, щоб охороняти тебе.

…Зупинка біля острова Деос мала стати останньою. Повернулися дві галери під проводом П’ялі-араба, що пливли на день шляху попереду каравану. На сході вони побачили величезне скупчення кораблів. Ліс щогол відкрився перед очима вражених реїсів, адже ворожі вітрила були опущені, й тепер усі наперебій, ковтаючи слова та розмахуючи руками, намагалися хто як передати бачену напередодні картину.

Атакувати з розгону було запізно. Увесь флот невірних устиг зібратися докупи. Не було лише обережних венеційців, які, через побоювання потрапити до пастки серед островів, пливли південніше відкритим морем або ж свідомо сподівалися дістатися табору союзників на сам кінець битви.

— На них це схоже, — посміхнувся Сінан. — За стільки років торгівлі ми добре їх вивчили. Венецієць розважливіший від юдея…

Питання, що мав вирішити Хизир, було важким. Він знав ці води. Справа, північніше, відкривалася величезна затока, відмежована ланцюгом островів. Там можна було безпечно вишикувати галери і маневрувати, обираючи вдалий час для битви. Там не здійметься буря і не потрощить їх. Туди не наважуться потикнутися величезні плавучі фортеці невірних — через мілини та обмеженість простору. Там із трьох боків близький берег з фортецями Кале-Бука та Превезою, що належали султанові, а у них були вода та їжа, запас яких на його галерах значно менший, аніж на великих вітрильних кораблях. Але разом із цим, потрапивши до затоки, Хизир заганяв свій караван у пастку, вийти з якої можна було, лише перемігши ворога, бо першим кроком Доріа, його супротивника на морі, буде той, що перекриє вихід. Увесь флот невірних одразу посуне сюди, щоб розташуватися широким строєм перед виходом із затоки.

Обхід ворога з півдня був менш небезпечним. У випадку невдачі звідти відкривався шлях на Магриб через море. Але там був відкритий простір, де вітрильники мали незаперечну перевагу. Якщо ж розгуляється вітер, галерам стане ще важче. А у випадку довгого вичікування на його кораблях може початися голод.

Хизир обрав перше, бо бездіючи, міг дочекатися хіба що нападу венеційського флоту ззаду. Його караван увійшов до протоки між двома крайніми островами і швидко вишикувався у лінію, перекривши вхід до затоки. Фортецю Кале-Бука, що опинилася ліворуч, було підсилено кількома потужними гарматами, знятими з галер. Тут і вирішив капудан-паша чекати знаку небес.

…Абдалкарім стояв на палубі, підпираючи щоглу могутнім плечем, і розмірковував щодо можливої причини, з якої Аллах спрямував цей човен у бік його галери, котра стояла осторонь від інших. Знайшовши клапоть піщаного берега, реїси скористалися відпливом і, посадивши її ніс на пісок, конопатили течу смолою, розтопленою у казані.

Той, хто стояв у човні, завжди народжував у серці Абдалкаріма подвійні почуття. Його малий зріст та худорлявість готові були викликати насмішку, проте реїси подейкували про його сміливість та підступність у бою, як і вміння володіти шаблею, не схоже на інших. Він був з невірних, але переказували з уст в уста, що давно вже пустив до свого серця Аллаха і щодня тричі на самоті здійснював намаз, а кілька разів був помічений і в мечеті. На додаток той, кого Хизир називав одним з найпотрібніших радників, мав скалічене око, яке завжди ховав під чалму, проте вважали, що міг бачити ним, а погляд цей ніс у собі нещастя.

Човен причалив до борту, і Шейтан-бей виліз на палубу.

— Нехай Аллах дарує тобі удачу в бою, відважний Абдалкаріме!

— І тобі милості небес, Шейтан-бею. З чим прийшов?

— Ось золотий бунчук. Ти знаєш, що він означає.

— Так, це воля Хизира, — без особливого задоволення погодився той. — Я повинен виконувати твої накази.

— Усе правильно. Але я все одно запитую тебе: чи не буде це проти твоєї доброї волі?

— Залежить, чого захоче від мене Шейтан-бей, — подумавши, відповів Абдалкарім. — Однак я звик виконувати накази бейлербея усіх морів, і мої бажання тут ні до чого.

— Ні, не цього разу. Тепер мені, крім галери зі швидким ходом, потрібна ще й вірна людина за спиною. Я чув, що твої реїси недавно обшкребли усе дно такої галери від мушлів та водорості.

— Так, Шейтан-бею, не минуло ще й місяця.

— Отже, мені підходить твоя галера. Накажи зняти з неї усі гармати, а реїсів, які йдуть у бій, розсади по інших суднах. Мені потрібні лише гребці. Але це повинні бути найсильніші гребці, й кожен із них нехай має зброю, до якої звик. Окрім них, залиш тільки два десятки воїнів, але вони мають бути найкращі.

— Я не хотів би, щоб моя участь у битві обмежилася лише передачею наказів Хизир-бея, — подумавши, мовив Абдалкарім. — І схоже, Всевишній збирається подбати про це, приславши тебе.

— Ти добре говориш, — згодився Шейтан-бей, — бо, крім сили, Аллах наділив тебе розумом. У тебе буде багата здобич, а попри це слава та прихильність капудан-паші. Я тобі обіцяю.

Флоти розташувалися один проти одного широкою лінією на вході до затоки Амвраїкос. Здавалося, цього дня світ перекрутився, і тепер за спиною Андреа Доріа був південь, де простягалося нескінченними хвилями море Ак-Деніз, і лежали далекі береги Магрибу, ніби це звідти славетний адмірал, улюбленець імператора Карла, привів ескадру. Натомість позаду Хизира була невеличка смужка водної гладі, за якою сивіли близькі скелі Епіру, наче з північного європейського берега спустили свої галери на воду кровожерливі берберські розбійники. Вони стояли кожен спиною до чужого берега, і здавалося, дивилися в очі одне одному, хоча відстань між ворогуючими сторонами була надто великою.

Південно-західний вітер здійнявся ще на світанку й відчутно посилився до сходу сонця. Дихання моря разом із вологою вранішньою свіжістю бадьорили Хизира, швидко забираючи залишки важкого сну. А погляд у морську далечінь міг викликати здригання в будь-кого. Справжній ліс щогол християнських кораблів поставав перед очима, затуляючи обрій. Та здавалося, не ворожий стрій бентежив бейлербея усіх морів. Набагато більше турбувало старого реїса відчуття тісняви та чужого берега за спиною.

Щось подібне відчував і великий генуезець, коли, вишукуючи поглядом притиснуті до скель розбійничі галери, знизував плечима, ніби намагався відігнати оту саму вологу свіжість, що лізла під плащ та обіймала спину, за якою простягався нескінченний простір, обмежений хіба що десь дуже далеко магрибським берегом. І здавалося, не важкість підрахунку ворожих кораблів, що, наче привиди, постійно зникали між островами, відразу ж вигулькуючи в іншому місці, народжувала цей неспокій. Саме порожнеча, яка зяяла позаду, створювала невпевненість у душі синьйора Доріа.

Ще напередодні за наказом Хизира реїси вивели галери у відкрите море, залишивши за спиною гряду островів і затоку Амвраїкос. Їхня лінія на сході торкалася скель, над якими височіла фортеця Кале-Бука. У напрямку ж заходу цей стрій поступово розріджувався, і ближче до ворожого берега стояли тільки окремі купки по дві-три галери.

Сам Хизир висадився на острів, де з високої гори довго оглядав стрій ворожих кораблів. Два десятки його башбуків товклися поруч і, передаючи один одному дюрбуни, роздивлялися супротивника, рахуючи гармати та вояків на палубах, жартували й вихвалялися. І лише очі їхні, зустрічаючись, висловлювали неспокій. Кількість ворога як у кораблях, так і в живій силі перевищувала реїсів більше ніж удвічі. Вогнева ж міць робила перевагу невірних ще відчутнішою, бо найбільші з їхніх вітрильників мали по чотири і навіть п’ять десятків гармат.

До обіду вітер посилився, і капудан-паша наказав іще кільком галерам відплисти на захід. Тепер там стояла чимала купа, відокремлена від загального строю.

— Ти хочеш виманити їх? — запитав Сінан. — Чого вони чекають? Якого ще їм вітру? Ці собаки припливли битися чи влаштовувати гешіт? Вони хочуть, щоб ми зробили це самі?

— Капудане! — не витримав Сіді-алі, — потрібно атакувати! Обійдемо їх біля західного мису, попри берег, щоби позбавити переваги вітру. Скільки ж іще чекати?

Голоси загукали відусіль.

— Ми зробимо це, — спокійно промовив Хизир. — Але не зараз. Рано чи пізно вітер ущухне. Ці посудини не зможуть обертатися. І тоді ми вдаримо з усіх боків і палитимемо їх, наче смолоскипи. А перед цим треба заманити невірних чимдалі сюди. Їх більше, і якщо ми не дочекаємося схильності від Аллаха, буде важко. Тому чекатимо стільки днів, скільки знадобиться для цього! Накажіть усім галерам підплисти ближче до ворога.

Суперечка вибухнула з новою силою. Реїси намагалися перекричати один одного, наче не розуміли, що усіх переважить слово Хизира.

— Милість Аллаха завжди з нами, — кричав Торгут, — але Всевишній може відвернутись, якщо ми чекатимемо надто довго! Чого вам іще? Ось він, ворог! Уперед!

— Може, нехай Шейтан-бей підійме чалму і гляне на них другим оком! Тоді їм кінець.

Лук’ян навіть не зиркнув у бік П’ялі-араба, котрий вигукнув це, хоча навколо відразу здійнявся неймовірний регіт. Дюрбун наміцно прилип до його ока, а для самого Шейтан-бея, здавалося, зникло усе на світі, крім скупчення щогол на морському просторі та різнобарвних прапорів, що майоріли на них. Розглядаючи їх, він пропускав повз вуха вигуки реїсів, і навіть слова Хизира звучали десь далеко, не сягаючи його сприйняття. Радник бейлербея усіх морів шукав один-єдиний прапор.

Ближче до полудня у таборі невірних також почався рух. Кілька найбільших вітрильників пересунулися на захід ближче до скупчення галер і зайняли позицію біля західного виходу із затоки, а менші нагромаджувалися поруч із ними ближче до середини.

— Що скажеш, Шейтан-бею?

— Вони читають твої думки, володарю, — не відриваючись, відповів Лук’ян, — і хочуть створити таку саму фортецю з того боку. Тільки Кале-Бука стоїть на скелях, а їхня тепер — у самому морі. Вони розуміють, що удар наших галер із заходу витримати буде важче, тож намагаються надійно перекрити цей шлях, аби наші галери не вислизнули попри берег. Але час покаже. Так чи інакше, зараз вітер проти нас, і нам належить чекати.

Із позицій, де розташувався християнський флот, картина видавалася зовсім іншою. Смужка берега зі сивими верхівками гір по півколу ховала розбійничі кораблі, маскуючи їх, і лише ті, хто дивився зі щогол, більшою мірою могли оцінити число ворога.

Сам адмірал Доріа двічі за добу лазив на марс і тепер неприкаяно міряв кроками шкани, намагаючись заховати від поглядів капітанів своє роздратування, причиною котрого була власна нерішучість. Ситуація вимагала негайних дій. Стійкий та достатньо потужний вітер дув у бік ворога, чисельність якого виявилася меншою, ніж очікував старий флотоводець. Цей бриз сам собою створював перевагу. Втім, синьйор Доріа добре розумів небезпеку. Гряда островів відокремлювала затоку та обмежувала видимість. Там, за ними, могли ховатися розбійничі галери, справжнє число яких важко було передбачити.

Адмірал чітко уявляв собі, як після перших гарматних залпів, що добряче понищать ворога, зав’яжеться ближній бій. Ось тоді й виринуть заховані між скель кораблі маврів і накинуться, немов водяні щури, три на кожен, а схиблені дикі розбійники, наче мавпи, дертимуться догори навіть по голих бортах. Імператор не пробачить йому поразки у цій битві, а гнів Папи довершить справу. І безславне повернення до Генуї стане найменшою з бід, які міг уявити увінчаний славою флотоводець.

Загін, який іще вчора висадили на берег біля західного мису з наказом оглянути затоку згори та підрахувати справжню чисельність реїських галер, ще не повернувся, і командувач об’єднаних сил тягнув час у молитвах до Господа, щоби сприятливий вітер не змінився.

Щойно, незважаючи на лемент, який здійняли на його кораблі Гримані, де Ботіджеа та подібні до них, Доріа таки спромігся на розумне рішення, відіславши фламандські флюїти і ще кілька більших галеасів до того ж західного мису біля виходу з Амвраїкоса. Там було місце найширшої протоки між скелястими островами, а глибина давала змогу найбільшим вітрильним кораблям із глибокою посадкою підійти до самого берега та перекрити місце можливого маневру ворога, який опинився у пастці.

Цей крок наближав об’єднані сили до перемоги. Тепер Доріа мав свою фортецю поблизу берега, можливо, навіть ще сильнішу, ніж Кале-Бука. Та разом із цим славетного адмірала дедалі більше мучила думка про те, що протистояння може розтягтися на довгі місяці, а тоді хтозна-що станеться — вимучені голодом та перспективою зимівлі біля чужих берегів реїси спроможуться на хибні дії чи суперечки у власному таборі наберуть такого розмаху, що ескадра втратить боєздатність.

«Свята Еліза», поставивши половину вітрил, пливла у напрямку західного мису. Йоганн Ван Герст із кам’яним обличчям стояв на носі, спираючись на бушприт, і важко думав. Довга постать була згорбленою, а губи шепотіли молитви. Щойно з його людей зробили гарматне м’ясо, кинувши першими під удар ворога. А в тому, що, зважившись на атаку, галери маврів посунуть саме сюди, міг сумніватися лише дурень. І ще одну річ добре розумів фламандський шкіпер — цей, іще потужний, старигань Доріа не наважиться першим завдати удар і маневруватиме попри затоку доти, доки це не набридне ворогу, а отже, готуватися треба до найгіршого.

Та й на цьому їхні біди не закінчувалися. Не минуло й місяця, як на «Грюнсі» почалася невідома хвор. Ще після проходу Джабал-Таріку злягло кілька моряків. За тиждень вони померли, а немічних стало удвічі більше. Людей косила лихоманка, потім вони блювали кров’ю, а далі кілька днів лежали, закочуючи очі перед тим, як їхні виснажені тіла ковтала морська пучина.

Напередодні за борт викинули одразу десятьох, після чого на проклятому флюїті, а саме про це перешіптувалися на всіх трьох, залишилося менше половини команди. Та найголовніше, що Вейнанд, який останні роки плавав шкіпером на суднах ван Герста і тепер вів «Грюнс», а також його помічник Дірк, боцман та обоє гарматіїв — усі лежали у трюмі. Сам Вейнанд тримався до останнього дня, й учора, впавши біля гроту, наказав покликати гера Йоганна, бо відчував, що помирає. Флюїт «Грюнс» ставав обезголовленим. На ньому залишалося достатньо жовнірів, спроможних битися, але корабель втрачав боєздатність через нестачу командного складу та людей, котрі знають свою справу. І тепер ван Герст болісно міркував, як перерозподілити команди своїх флюїтів. Люди боялися йти на прокляте судно, і це загрожувало бунтом.

— Мілорде, — прозвучало зовсім поруч, — я знаю, про що ви думаєте.

Йоганн так замислився, що від цих слів несамохіть здригнувся. Поряд стояв Деніел.

— Я думаю про те, що імператор не заспокоїться, поки не винищить увесь фламандський край, усіх фризів. Нас кинули першими на розтерзання цим дикунам-берберам. І поки нас знищуватимуть, його адмірали обиратимуть вдалий момент для наступу. І спокійно на це дивитимуться.

— А я гадаю, ви думаєте, як вижити у цій битві та перемогти, — не згодився Данило, — і сподівався, що хоча б вислухаєте мене.

— Говори, — дозволив Йоганн. — І нехай твоїми вустами каже сам Господь Бог. Ти щось вигадав?

— Мілорде, — почав Деніел, — я чув, що сказав учора до вас Вейнанд, коли помирав. Він говорив тихо, але я почув. Вейнанд сказав, що проклятий через свої гріхи, що на ньому ще до служби у вашої милості — смерть багатьох невинних людей. Я чув, як він просив відпущення гріхів, бо це через них упало прокляття на увесь корабель і тих, хто на ньому, та щоб ви помолилися за його грішну душу, адже наш кюре вже на дні, тож зробити це більше нема кому.

— І що? — не зрозумів ван Герст. — Що з того?

— Я так не думаю, — тихо мовив Данило. — Не знаю як, але прокляття «Грюнса» не через Вейнанда.

— Через кого ж?

— Гадаю, через Хесуса ван Лойдена, купця з Грюнса, який дав вашій милості позику на цей корабель і ввійшов у пайку. Через це і флюїт так назвали, бо Хесус ван Лойден із Грюнса. Я сам оглядав провізію, що вантажили до трюмів, не довірив це нікому, і тих, хто привозив, насамперед змушував куштувати цю їжу. Останніми приїхали вози з Грюнса. Від цього купця Хесуса. Там були його люди, яких я знав. Серед них був один, який ледве тримався на ногах. Розповідали, що його почало лихоманити ще у Грюнсі. Потім він не міг іти, і його везли на возі з вудженими ребрами та шинками. А коли усе це вже носили по трапах, я бачив — його знудило, і він виблював кров’ю, так само, як нещасні, котрі помирали потім на флюїті.

— І що? — далі не розумів Йоганн. — До чого ти ведеш?

— Я ніколи не бачив такої слабості. Мене самого мало не знудило. Це він приніс прокляття.

— Дурниці… — знизав плечима Йоганн. — До чого тут отой нещасний? Я гадав, ти порадиш щось розумне.

— Мілорде, — не здавався Деніел, — послухайте мене! Я сам не знаю, що говорю, але чому прокляття не падає на простих жовнірів? Їх померло лише двоє. А кого знищила ця хвор? Капітана, помічників його, святого отця, боцмана, канонірів, командирів загонів… Вони їли те, що привезли з Грюнса, оту вуджену шинку і ребра. Простих матросів та жовнірів годують квасолею й солониною, ви це знаєте.

— Прокляття через їжу? — ван Герст лише похитав головою. — Колись тебе таки спалять на вогнищі. Чув би наш єпископ…

— Скоро нас усіх отут спалять, мілорде, на одному великому вогнищі, — жорстко промовив Данило, махнувши рукою у бік найближчого острова, де курсували галери. — Кожен із наших флюїтів перетвориться на ешафот і палатиме тут, у морі, серед хвиль. Якщо ми не вигадаємо чогось, що врятує. Накажіть викинути цю провізію. Усе, що привезли з Грюнса, — геть, а тоді провести молебень. Мілорде, зробіть це! А тоді…

— Що тоді?..

Тепер ван Герст замислився ще важче. Те, що верз Деніел, видавалося єрессю, та позбутися цих думок фламандський шкіпер не міг. Вони не сприймалися розумом, але жага до життя шукала вихід і задля цього ладна була чіплятися за будь-що.

— Мілорде, оголосіть усім, що вам сказав Вейнанд. Скажіть, що він розповів про свої гріхи й покаявся. Він уже на дні, а прокляття забрав із собою. Нехай усі так думають. А мор на Грюнсі припиниться. І тоді… Мілорде, вам таки доведеться мене відпустити. Як би ви не прагнули, на три флюїти ніяк не вистачить людей, які знають свою справу. Нехай я не найкращий шкіпер, але можу вести будь-яке зі суден, що плавають у Північному морі, гарматій не гірший за Вілфорта, а в абордажній справі мені нема рівних на жодному з ваших флюїтів. Дайте мені Крюйса, він колись плавав на кораблях, і будь-кого з «Місячного Сяйва» — Кліверта або Ройтера. Цього вистачить, щоби знову вдихнути життя у «Грюнс», а водночас інші кораблі не відчують утрат. Мілорде, є різниця — два флюїти протистоятимуть берберським галерам чи три. Скільки б їх не припливло. Усе ж таки є різниця. Ми зможемо вистояти. А з вами лишиться ван дер Молен. Він здатний боронити «Святу Елізу» та подбати про вашу милість. Мілорде, у нас нема вибору.

Сонце сідало за фортецю Кале-Бука. Від нього вже не боліли очі, й червоний диск його кидав прощальні відблиски на строкаті гребінці безмежних смарагдових хвиль, що заспокоювалися під останніми подихами змученого за день вітру.

— Іди, Деніеле, — тихо, але твердо промовив Йоганн. — Господь справді не залишив мені вибору. Іди, і нехай Він береже тебе.

Ранок усе розставив по місцях. Вітерець, що ненадовго зірвався у сірому прохолодному мареві, не встиг навіть збурити відчутного хвилювання на морі. Воно рівно дихало, підносячи та опускаючи кораблі ворогів, котрі, як ті, так інші, наче додивлялися сни у мороці, що зникав на очах, стікаючи у воду по їхніх обрисах швидко й невблаганно. І з його залишків над усім цим народжувалося сяйво, яке кожна із сторін ототожнювала зі своїм Богом, риси якого були настільки відмінними від ворожого. Проте було й одне спільне — воно сліпило очі та невблаганно палило з небес, вимагаючи крові.

Рух берберських галер почався ближче до полудня. Під прикриттям фортеці Кале-Бука одна за одною вони рушили попри скелі, прямуючи здовж східного берега затоки Амвраїкос у відкрите море. Штиль був повний, і ядро християнської армади з обвислими вітрилами застигло по центру. Найбільші кораблі, обладнані потужними гарматами, не змогли рушити напереріз і запобігти просочуванню ворога з пастки. Кілька менших галеасів, що мали весельний хід, спробували перешкодити цьому маневрові реїсів, але, наразившись на вогонь із фортеці, що височіла над затокою, змушені були зупинитися. Їхні ж ядра не долітали до берега, і галери безперешкодно минули небезпечне місце та вийшли у море.

Надія зажевріла у серці ван Герста. Виходило, що бербери мали інші задуми, й усе могло тепер повернутися краще, незважаючи на розрахунки Доріа. Адмірал об’єднаного флоту лютував. Барбаросса перехитрив його напочатку. Навколо, не ховаючись, перешіптувалися про втрачений ще учора вдалий момент, і це дедалі сильніше бісило славетного флотоводця. З великими труднощами ескадра перебудовувалась обличчям до ворога, котрий розгортав бойові порядки зі сходу та готувався до атаки. Але це не означало, що з початком бою інші галери не посунуть просто з островів, які тепер лежали ліворуч.

Саме це наперебій вимагали зробити усі реїські башбуки. У стані бейлербея морів здійнявся неабиякий лемент. П’ялі-араб, Торгут, Сіді-алі та інші готові були негайно плисти на свої галери, щоб самочинно вирушити у бій. Та капудан-паша не звертав уваги на цей альбазар.

— Аллах з нами, — промовив Хизир, зводячи руки до небес. — Великий Аллах не покинув своїх дітей, своїх вірних воїнів у найскрутнішу хвилину. Замовкніть усі! Шейтан-бею! Пошли другу галеру до крайнього острова на захід. Нехай передадуть мій наказ. Треба знищити три великих галеони, що перекривають шлях. Ми повинні вивести галери здовж західного узбережжя, так само, як зробили це на сході. Невірні не чекають цього. Вони бояться того, про що ви тут патякаєте. І готуються. Тому ми не вдаримо усередину, аж доки їхній стрій не затріщить по швах! Лише тоді останні наші галери підуть у бій на ворога.

Наказ було виконано негайно, і щойно друга галера зі золотим бунчуком сягнула західного краю бойових порядків реїсів, там розпочався рух. Три величезних кораблі невірних розташувалися півколом так, що один стояв бортом до берега, другий, найбільший, — косо і третій — боком до реїських галер. Таким чином ця фортеця, влаштована просто на морі, надійно затуляла вихід із затоки Амвраїкос на заході. Велике скупчення венеційських галеасів стояло трохи осторонь, і вогонь їхніх гармат не міг досягнути місця сутички. Однак Хизир не сумнівався: тільки-но зав’яжеться бій, ці кораблі, обладнані як вітрилами, так і веслами, кинуться на допомогу трьом велетенським галеонам і відкриють для вирішального удару середину.

На всіх трьох флюїтах спускали на воду шлюпи, ладнаючи канати до носових та кормових частин суден, адже тільки так можна було надати руху застиглим у повному штилі велетенським кораблям і вести бій, сподіваючись на їхню гарматну міць. Лише так в умовах повного затишшя можна було розвернути корабель правим бортом до ворога після залпу всіх гармат з лівого. Усі троє флюїтів стояли близько один від одного і могли за потреби підтримати найближчого до себе вогнем. Кожен із трьох шкіперів бачив іншого, не прикладаючи труби до очей. Завершували останні приготування до бою.

Флюїт «Місячне сяйво» займав найближчу до берега позицію, й відкриті порти гармат його лівого борту дивилися в суцільну стіну скель ув очікуванні тих, хто наважиться проскочити повз них у море. «Свята Еліза» та «Грюнс» були повернуті бортами у бік скупчення берберських галер і чекали нападу, захищаючи корму флюїта.

Як Деніел, так і ван Герст добре розуміли задум адмірала Доріа. Бажаючи проскочити у відкрите море та вдарити з обох боків, реїси повинні кинути значні сили, щоби знищити фортецю з трьох великих кораблів, влаштовану на воді попри берег. Зав’яжеться бій, можливо, Доріа також підтягне до них кілька галеасів. Це змусить ватажка розбійників уводити нові й нові сили. Якщо ж до цього ще й здійметься вітер, адмірал об’єднаних сил отримає шанс виманити ворога на відкритий простір і самому вдарити з усіх боків. А доки не настане цей час, обоє були упевнені — на допомогу флюїтам не рушить жодне зі суден Ліги, що застигли поруч.

Ворог не змусив чекати. Більше десятка галер, вишикувавшись у лінію, спрямувалися здовж берега й одночасно ще стільки ж рушили на велетенські кораблі, вітрила яких ледве рухалися під слабкими подихами розпеченого повітря. Вони наближалися, немов зграя акул, виставивши тарани уперед, і нарощували швидкість із кожним рухом весел. Гучно товкли барабани, що скеровували зусилля озброєних до зубів гребців, водночас наганяючи жах на ворога.

На флюїтах готувалися зустріти цей зухвалий напад. «Свята Еліза» та «Грюнс» також вирівнялися в одну лінійку, і чорні гарматні жерла усіх трьох палуб дивилися на ворога. Вигуки канонірів, які вінчали останні приготування, вщухали, поступаючись місцем напруженій тиші, навіть без шуму хвиль. І лише крики птахів, які наче відчували здобич та зліталися до місця бою, не давали оглухнути застиглим у напруженому очікуванні людям.

Востаннє приклавши трубу, Деніел перейшов оком по лавині, що сунула просто на них. Усе змінювалося. Щойно, видряпавшись на марс, він роздивлявся рух галер під самими островами. І жоден неспокій не стукав до серця, що билося спокійно та розмірено. Кораблі імперського флоту застигли поруч. І що б не мав на думці цей Доріа, вони припливли сюди, аби знищити розбійницьке кубло. Міць флоту Ліги вражала. І Данило знав наперед — галери підуть на дно, а уява малювала картину, як частина їх, прорвавшись крізь стрій галеонів, утікатиме на південь, до своїх берегів. І серед них обов’язково буде та, яку йому доводилося бачити дуже близько, біля острова Ксамакс.

І тоді губи його промовляли молитву до Господа, в якій він просив лише одного — супутнього вітру. Наче вітер був єдиною перешкодою до зустрічі, котрої жадав так довго. Ні, новий шкіпер «Грюнса» не втратив розуму, і думка про те, що перемога у битві, доки ще не досягнута, належить обом сторонам, жевріла. Однак упевненість, що його ворог втікатиме, була чомусь понад усе.

Вони наближалися, справно спінюючи воду рядами довжелезних весел, від чого гострі тарани на носах кланялися, мало не черпаючи воду. Саме по них оскаженілі маври, пробивши борт ворога, мали кидатися у пролом або ж дряпатися догори. Кожна з галер, спрямувавшись у його бік, перетворилася на один вузький ніс, що затуляв собою решту судна, а побачити нападників годі було й думати. Бажання роздивитися людей на ворожій палубі загрожувало згаяти дорогоцінний час.

Відклавши трубу, Деніел іще раз перевірив зав’язки своєї кіраси, ретельно простеживши, щоб обладунки трималися тільки на двох. Їх належало розсмикнути, якщо доведеться, випавши за борт, іти на дно. Ще раз озирнувшись по боках, він підняв руку.

— Запалити ґніт! Гармати наводь! Арбалети готуй!

Те саме пролунало на «Святій Елізі», й тепер тиша була натягнута, наче тятива того самого арбалета перед тим, як розколотися громом Господнім на голови тих, кого можна було ототожнювати лише з посланцями пекла.

— Вогню!!!

Із найвищого острова, що перегороджував затоку Амвраїкос, це мало вигляд величний і водночас жахливий. В одну мить обидва величезних кораблі невірних викинули з бортів, звернутих до ворога, купу струменів диму, які відразу ж переплелися, закутавши усе суцільним маревом, і лише тоді страшний гуркіт розколов тишу. Напочатку не було видно, що сталося з галерами, котрі наступали, бо вони надто наблизилися, і роздивитися їх на тлі ворожих суден ставало важко. Здавалося, дим укрив усе.

Схопивши дюрбун, Хизир марно намагався щось побачити. Дим не розсіювався, і лише згодом погляд намацав у вузькому колі судно. Це була одна з його галер. Щогла впала, і реїси намагалися викинути її за борт, адже вона заважала гребти. Навколо валялися розкидані тіла. На кормі горів вогонь, затягуючи усе навколо димом, котрий, на відміну від гарматного, був чорний. Галера вже не пливла, лише повільно оберталася на місці. Кулаки Хизира стиснулися, а губи несамохіть прошепотіли:

— Ш-шейтан… Будьте ви прокляті…

Стернові у шлюпах кричали несамовито, а зеемани гребли так, що тріскали м’язи. Канати натягалися сильніше й сильніше, від чого обидва флюїти поступово розверталися до ворога протилежним боком, тимчасом як на іншому шалено працювали каноніри, заряджаючи гармати. Крики лунали у суцільному диму, і Деніел, стискаючи гарду палаша, чекав сильного поштовху та звуку удару з наступним тріском бортових шпангоутів. Дим поступово розсіювався, а барабани маврів тепер почали звучати із протилежного борту. Флюїт таки встиг розвернутися.

Перебігши туди, Данило побачив галеру, що насувалася з марева просто на «Грюнс».

— Правий борт, цілься! Вогню!

Обидва флюїти розвернулися на диво вчасно. Гармати вдарили упритул, розносячи на друзки борти ворога й усе, що було за ними. Впала щогла, і палаюча галера, пишучи по воді розтрощеними веслами, продовжувала рухатися уперед, сповільнюючи хід. Кілька людських постатей, голих до пояса, із замотаними ганчір’ям головами, скочили у воду з палуби, де корчилися в передсмертних муках багато таких самих. А «Грюнс» продовжував свій розворот знову на лівий борт, де гармати вже були готові до бою. Втім, добивати супротивника не було сенсу. Галера, не дійшовши до своєї цілі, повільно тонула.

Хизир скрипів зубами, споглядаючи картину розгрому. На його очах дві галери йшли на дно, ще три, орудуючи потрощеними веслами, намагалися вийти із зони вогню, і лише чотири, зробивши різкий розворот, уникли пошкоджень. Із плавучих фортець ударили ще раз, намагаючись дістати втікачів. А несамовите переможне ревіння їхніх команд сягнуло навіть його вух.

Шейтан-бей стояв, припавши оком до дюрбуна. З берега все-таки тягнув слабкий вітерець, відносячи дим у море, але роздивитися людей на палубах йому не вдавалося. Та в одному він міг заприсягнутися — найбільший із трьох кораблів був знайомий і належав фламандському графові, якому служив той, чиє ім’я здавна викликало відразу, а спогади про цю людину — важке відчуття. Коло, в якому все збільшувалося, ковзнуло по борту вітрильника, і Шейтан-бей побачив погруддя жінки, що прикрашало ніс, а нижче напис латиною — «SANTA ELISA».

Не звертаючи уваги на лемент навколо, Шейтан-бей склав дюрбун та, підійшовши до Хизира, опустився на коліно і схилив голову. Башбуки божеволіли від люті. Капудан-пашу звинувачували у бездії. Заклики йти до галер звучали дедалі голосніше. Ступивши наперед, Сінан доводив, що треба відмовитися від спроби вийти у море біля західного мису, оскільки підступитися до трьох величезних галеонів неможливо, й атакувати належить по центру.

— Вони спалять половину галер! — вигукував П’ялі-араб. — Нехай стоять собі під берегом, навіщо вони нам?

Крик, що пролунав над усім цим, змусив замовкнути оскаженілу юрбу. Вихопивши шаблю з піхов, Хизир спрямував її вістря у бік своїх капуданів і загрозливо просичав:

— Я власноруч зарубаю кожного, хто зробить хоч крок до галер! Наказую мовчати! І нехай Аллах пролиє вогонь на ваші голови, якщо хтось із вас мовить ще хоч слово! Говори, Шейтан-бею!

— Володарю, — промовив Лук’ян, — я знаю, як знищити галеони невірних. Щойно Аллах відкрив мені очі. Дозволь узяти третій бунчук і передати твій наказ. Для знищення кожного з них мені треба лише дві галери. Я навчу капуданів, як це зробити. Дозволь плисти, бо дорога кожна мить. Здіймається вітер, і скоро їхні галеони стануть повороткими, тоді я нічого не зможу.

— Іди, Шейтан-бею, — звелів Хизир. — Але запам’ятай — я забороняю тобі йти у бій. Лише передати наказ.

— Володарю, — вклонився той, — на моїй галері нема жодної гармати, а реїсів не більше, ніж весел у кочетах. Вона непридатна для бою.

Його уклін був низький, проте очі уникли зустрічі з поглядом бейлербея усіх морів.

Позбавлена половини команди та усіх гармат, ця галера мала високу посадку і стояла зовсім близько берега — так, що лише кількох гребків веслами двом бедуїнам вистачило для того, щоби борт човна торкнувся її корми. Шейтан-бей легко вискочив на палубу і рушив до Абдалкаріма, який нервово ходив від одного борта до іншого, молячись до Всевишнього, але не одержуючи підтримки. У морі розпочалася битва, а він, замість бути там, навіть не мав уяви про її хід.

— Абдалкаріме, настав і наш час. Ось золотий бунчук. Ми йдемо у бій, і нехай нам допоможе Аллах! Я обіцяв тобі славу та прихильність бейлербея. Сьогодні ми отримаємо їх. Слухай мене, і нехай твої реїси ретельно виконують накази.

Весла спінили воду, і галера, не піднімаючи вітрил, рушила крізь стрій інших, доки не вийшла у перший ряд та зупинилася між двома суднами. З палуб реїси бачили цей рух і оглядалися, супроводжуючи очима радника капудан-паші.

— Насіре, Масуме! — Шейтан-бей підняв над головою золотий бунчук, звертаючись до капуданів двох сусідніх галер. — Ми йдемо у бій.

Галери спливлися бортами, і Шейтан-бей перескочив на палубу іншої. Золотий бунчук у його правиці виблискував, заворожуючи реїсів.

— Масуме, накажи скинути гармати у воду. Посади на весла найсильніших. А крім гребців залиши собі два десятки кращих реїсів. Інші нехай перейдуть на задні галери. І поквапся. Здіймається вітер, можемо не встигнути.

На якусь хвильку люди застигли, бо ніхто не очікував почути такий наказ. На Шейтан-бея з острахом дивилися десятки пар очей, не розуміючи, навіщо це робити. А далі, за знаком Масума-реїса, усе прийшло в рух. Три гармати, ядра шубовсали у воду, бризкаючи на пересохлі дошки палуби та людей. Гомін нерозуміння стояв навколо, коли ще одна галера пристала з корми і зайві воїни почали перелазити туди.

— Насіре, — промовив Шейтан-бей, відвівши капуданів галер набік, — ми захопимо і знищимо величезні кораблі невірних. Це наказ Хизира. Ти бачиш їх. Я вдарю по меншому. Твій — більший, той, що стоїть поруч із ним. Якщо страх володіє кимось із вас, говоріть про це вже, зараз.

Вони мовчали, поки зрештою Насір-реїс не сказав:

— У моєму серці нема страху. Але щойно десять наших галер, озброєних гарматами, не змогли зробити цього. Як зробити це нам двом голіруч?

— Вони були важкі на ходу, — відповів Лук’ян. — Позбавлені гармат і зайвих воїнів, наші галери летітимуть, немов стріли. У них невірним важче буде влучити. І коли ми проб’ємо їхні борти та підемо на приступ, інші зможуть підплисти й довершити почате. З пробитими бортами, в яких застрягнуть носи наших галер, вони не зможуть обертатися. Насіре, Аллах із нами. До бою!

Абдалкарім чекав на своїй галері, готовий відплисти, а тут, на палубі, залишилися тільки Шейтан-бей із Масумом.

— Масуме, я не все розповів Насіру, — похитав головою Лук’ян. — Тобі мушу сказати. Я не атакуватиму менший галеон, а також піду на більший. Це мудре рішення підказав мені Аллах. Менший галеон буде твоїм. Бачиш ось цю гору? Коли наші з Масумом галери відпливуть на таку відстань, як до неї, рушайте за нами. А далі стеж за мною і роби усе так само, як я. У тебе розумна голова, Масуме-реїсе. Ти побачиш мою хитрість і все зрозумієш. І так само вдариш у менший галеон, як я зроблю з більшим. Після того, як розпочнеться бій, третій залишиться без захисту, і ті, котрі плистимуть за нами, самі побачать, як діяти.

— Я чув, Шейтан-бею, про твою хитрість та розум, — схилив голову Масум. — Сподіваюся, всемогутній Аллах дасть і мені сили не відстати від тебе на цьому шляху.

— Нехай Він береже тебе, — вклонився у відповідь Шейтан-бей.

Те, що розгорталося на морі, змусило на якийсь час замовкнути башбуків Хизира, а капудан-паша схопився на ноги, припинивши підпирати могутніми плечима камінь, до якого, здавалося, надовго прикипів спиною. Дві галери, розмірено вимахуючи веслами під неквапний ритм барабана, взяли курс на місце розташування трьох найбільших галеонів, що зуміли витримати перший напад. Вони пливли не те щоби поруч, але відстань між ними не перебільшувала і двох десятків корпусів. «Свята Еліза» стояла ближче до берега, й на неї прямувала галера Насіра. Друга, що націлилася на «Грюнс», пливла повільніше і дещо відстала од неї.

— Що вони роблять? Хто дав наказ?!

— Хизире! — несподівано вигукнув Сінан. — Це Шейтан-бей!

— Я бачу його! — закричав Сіді-алі, приклавши дюрбун до ока. — Це галера Абдалкаріма, але веде її Шейтан-бей!

— Аллах забрав у нього розум! — прошепотів Хизир, спостерігаючи дивовижну картину.

У таборі християн також помітили цей рух, і Доріа, покликаний нагору, став на містку, приклавши трубу до ока. Дві берберські галери йшли в атаку, обравши собі кожна один із фламандських флюїтів, що тримали оборону біля західного мису.

— Смертники… — прошепотіли губи великого генуезця. — Дикі та божевільні…

Обидві галери йшли прямим курсом кожна на свою ціль, і жоден із спостерігачів цього нападу не мав сумнівів щодо їхніх задумів, до якої б зі сторін не належав. Водночас жоден не сумнівався щодо їхньої долі. Деніел застиг на містку, намагаючись роздивитися у трубу нападників, але картина повторювалася та сама. Різниця була лише у тім, що вітер таки здійнявся і ворожі судна більше клювали носами, занурюючи тарани у гребені хвиль. Звук барабанів наростав із кожною хвилиною, а рухи весел дедалі прискорювалися, і зловісні обриси ворожих кораблів виростали в очах чи не з кожним подихом.

Інші галери, що трималися позаду, також рухали веслами, але не квапилися наближатися до флюїтів. Їх було дві, але закрадалася думка, що бербери вигадали якусь хитрість, і просто так це не минеться, хоча розстріляти дві галери, маючи три десятки гармат на кожному борту, для жодного з флюїтів не становило труднощів.

— Гармати готуй! — ця команда майже одночасно прозвучала як на «Святій Елізі», так і на «Грюнсі» з тією хіба різницею, що в першому випадку вигукував її хрипкий та глухий голос Вілфорта, а в другому — гучний та потужний Деніела.

— Запалити ґніт!

І ці вигуки також пролунали майже одночасно, щоправда, швидше почувся голос Вілфорта, бо галера, що пливла на «Святу Елізу», випереджала іншу на кілька корпусів. Усі завмерли, очікуючи картини розстрілу божевільних, які йшли на неминучу смерть, невідомо на що розраховуючи.

Шум хвиль наростав, море непокоїлося дедалі більше й, відбиваючись од скель, наче закликало учасників цього застиглого дійства до прискорення. Ще мить — і смарагдова вода повинна спінитися від зіткнення тих, хто претендував у цьому величному просторі на істину, владу та місце під сонцем.

— Вогню!

Густий білий дим обгорнув правий борт «Святої Елізи», споровши повітря потужними струменями. Страшний гуркіт підняв хвилі сторч головою, і здавалося, що саме вони трощать на шматки тих, хто наважився кинути виклик цій силі, закутій у залізо та окресленій вогнем Господа.

На очах Деніела галера, що йшла з лівого боку, перетворилася на купу уламків. Дерев’яне шмаття розліталося навсібіч, а з потрощених бортів стирчали уламки весел, які ще намагалися гребти. Понівечене судно сповільнювало свій хід, і лише похилена щогла невідомо яким дивом трималася на палубі, загрожуючи впасти на голови кількох іще живих реїсів.

Права рука Деніела почала підійматися, а груди вдихнули повітря, наче від сили вигуку команди могла залежати вогнева міць «Грюнса». Та слова застрягли у горлянці шкіпера, а рука так і не впала донизу. Галера несподівано зробила різкий поворот, і тепер її рух був спрямований не на «Грюнс», а на «Святу Елізу». Веслярі прискорили рухи, і здавалося, вороже судно вже не пливе — стрімко летить хвилями. Усе сталося надто швидко, і спочатку на «Грюнсі» не зрозуміли, що відбувається. Першими отямилися каноніри та помічник шкіпера. Крюйс не своїм голосом кричав ставити брамселі, а гребці на шлюпах шалено запрацювали веслами, допомагаючи обернути флюїт. Ціль вислизала з-під обстрілу. Це бачили усі, не лише Деніел, котрий ніяк не наважувався махнути рукою. І не одразу всі зрозуміли задум берберів.

— Вогню!!! — загорлав Деніел.

«Грюнс» струснуло залпом усіх гармат правого борту, та було пізно. Ядра падали позаду галери, здіймаючи стовпи води, які вже не могли нашкодити, а берберське судно, додавши удвічі швидкості, повним ходом ішло на «Святу Елізу». Там теж здіймали вітрила, намагаючись скористатися слабким вітерцем, щоб розвернути судно лівим бортом, два шлюпи неймовірно гребли кожен у свій бік, та все було марно. Задум Шейтан-бея вдався, і таран галери летів над хвилями просто у височезний борт флюїта, який не встигав здійснити поворот.

Деніел застиг, схопившись за борт. А від побаченого похололо в грудях і щось кольнуло під серцем. Той, хто стояв на палубі ворожої галери, мав низький зріст та худорляву статуру. Бусурманський одяг ховав його голову й частину обличчя, залишаючи відкритим одне око, втім, упізнати цього воїна Данило міг би в будь-якому одязі. Вітер роздував тонку тканину, а рука, тримаючи оголену шаблю, вказувала уперед. Він щось кричав, обертаючись до берберів, які скупчилися навколо, готові йти на приступ, щойно відбудеться зіткнення.

Почуття, що охопили Деніела, заважали думати, командувати й навіть дихати. Таран галери, що не мала назви, був націлений у «Святу Елізу». Його одвічний ворог командував нею і, вигадавши таку хитрість, вів її туди, саме на цей корабель, тому що… Так, тому, що також прагнув цієї зустрічі. Попри всю зневагу, він був усе-таки воїном. Чомусь саме тепер Данило остаточно це зрозумів, як і те, що навряд чи зможе розставити усе по місцях. Не було більше Чихоні, адже той, хто, наче буревій, налітав зараз на корабель ван Герста, також робив це в єдиному бажанні виправити давнє, навести лад.

— Я тут! — цей несамовитий крик видерся з горлянки Деніела, намагаючись здолати вітер та шум хвиль. — Я ту-у-ут!

Усе було марно. Відстань скорочувалася з кожною миттю, і «Свята Еліза» ніяк не встигала розвернутися іншим боком, щоби гарматним залпом дати відсіч нападникам. Арбалетники й аркебузери скупчилися у місці майбутнього зіткнення, готуючись до захисту. На галері у відповідь натягли луки.

— Я ту-у-ут!

— Боже милосердний! Мастере Деніеле!

Цей крик змусив його схаменутися. Вітер посилювався, і дим після залпів обох флюїтів тягло над водою, відганяючи убік, а з нього виринали ще дві галери, котрі взялися невідомо звідки й невблаганно та швидко насувалися на «Грюнс».

— Тягни!!!

Матроси у шлюпах несамовито гребли, та розвернути флюїт за такий короткий час було неможливо. Розряджені гармати правого борту лише споглядали ворога, який насувався, не здатні завдати йому жодної шкоди. Обидві галери націлилися таранами у незахищений борт «Грюнса». Запобігти цьому було неможливо.

Шейтан-бей озирнувся лише раз. Масум, а біля нього ще кілька галер справно пінили воду, намагаючись не відстати. Вони опиняться поруч, тільки-но борт галеона буде пробитий і його реїси, кинувши весла, підуть на приступ. Відстань скорочувалася з кожним ударом барабана, й загострений дзьоб галери летів у ворожий борт, де угорі точився скажений рух. Воїни, утворивши безформне скупчення, готувалися стріляти. На бортах ладнали гаківниці, численні аркебузи вишкірилися у бік нападників, і за цю хвильку годі було сподіватися побачити того, хто десь там, за їхніми спинами, вишиковував цей захист, обмацуючи рукою лезо важелезної шаблюки. Він мусив бути там.

Ця картина спливла у спогадах Шейтан-бея. Здоровий, наче гора, а вологі пальці обмацують залізо, ковзаючи по ньому. Виходить, не такий уже й сильний, не такий уже й упевнений, не такий безстрашний, як здавалося колись. І зовсім недавно доля таки дарувала можливість довести це, стати не лише поруч — вище від нього. Чогось бракнуло. Та якщо тоді відчуття переваги над старим недругом було лише несміливим припущенням, у яке не конче вірив, то зараз воно кричало криком, прагнучи ствердження. А отже, виникала можливість остаточно розставити усе по місцях.

Два десятки реїсів, які зібралися на носі, натягли тятиви, і за командою Шейтан-бея стріли зі свистом полетіли у ворога, а люди Абдалкаріма, покидавши луки, тепер падали попри борти, ховаючись од смертоноснішої зброї. Крики поранених пролунали згори, і цієї ж миті вистрілили аркебузери й арбалетники. Жахливий стукіт струсив настил галери. Короткі металеві стріли та кулі уп’ялися в порепані дошки, втім, деякі з них не минули тіл нападників, видушивши передсмертні крики з їхніх горлянок.

Щогла, за якою стояв Лук’ян, загуділа від призначеної йому кулі з гаківниці. Шлях нагору було відкрито. Реїси підхоплювалися на ноги, а рука Шейтан-бея здійняла шаблю високо догори.

— Реїси! Браття! Уперед! Аллах з нами!

Дзьоб галери, який не могло зупинити вже ніщо, насувався на ворога, і нападники схопилися за борти, аби не впасти під час зіткнення. Охопивши щоглу, Шейтан-бей набрав у груди повітря, та переможний крик так і не вирвався з них. Те, що побачили в останню мить його очі, було громом серед ясного неба. Він помилився. Аллах не був із ними. Борт ворожого корабля ще на два лікті вище галерного тарана був оббитий залізом. Рот Лук’яна несамохіть роззявився, а наступної миті потужний удар струсонув усю галеру. Затріщало під ногами, а настил палуби ожив, переливаючись хвилями, немов море. Дзьоб галери щез невідомо куди, і страшна сила удару, ніби на шляху опинилася непохитна скеля, вибила палубу з-під ніг. Людей зносило, вони валилися, не здатні втриматися, врізаючись у борти, одне в одного, й падали у воду.

Аллах не був із ними цього разу. Світ перекрутився догори ногами, і, намагаючись не загубитися в обертах власної голови, яка дивом не розкололася від того удару, Лук’ян шпортав рукою по дошках, у прагненні намацати зброю. Відкинута великим та непохитним, галера з опалими веслами повільно відпливала назад. Він кліпав очима, не можучи сприйняти те, що відбулося.

Розтрощений дзьоб стирчав у небеса просто перед ним, а гора з написом «SANTA ELISA» оберталася далі повільно та невблаганно, відкриваючи його огляду протилежний свій бік із чорними жерлами гармат, що дивилися в очі Шейтан-бея.

Пронизливий тріск дошок обшивки збігся із поштовхом такої сили, що встояли на ногах лише ті, які трималися за такелаж або поруччя. На очах Деніела довгий таран увійшов у тіло «Грюнса», зупинивши галеру лише тоді, коли її форштевень сягнув борта судна. А за хвильку до цього берберська стріла, вдаривши у бік його кіраси, ковзнула далі та вразила жовніра, який стояв за спиною. Аркебузери стріляли урізнобій, пороховий дим летів струменями донизу й розлазився ворожою палубою, де також лунав суцільний лемент. Волання поранених та крики тих, хто кидався у напад, перепліталися між собою неймовірним чином, лякаючи сторони далеко за межами сутички.

Вони лізли догори, мов навіжені. Вихопивши палаш, Деніел товк несамовито усе, що потрапляло під його удари. Тіла шубовсали у воду, але ні цей жахливий звук, ані крики не могли заглушити дзвону заліза, що наростав із триванням сутички.

Палуба хитнулася під ногами від нового поштовху. Зашпортавшись за чиєсь тіло, він утратив рівновагу і впав, а коли підвівся, очманілі бербери лізли через борт і стрибали на слизькі від крові дошки. Більшість була оголена до пояса, і кожен мав у руках дві короткі шаблі.

— Воїни, гуртуйтеся! Тримати стрій! З нами Господь!

Не переймаючись думкою, чи був почутий, Деніел вихопив кинджал і кинувся у напад. Потужні удари палаша скосили двох розбійників, а решту змусили притиснутися до борту. Ті, хто залишився у живих, заважав вилізти іншим.

— Лягай! — прозвучало позаду.

Деніел та жовніри, які билися поруч, миттєво виконали команду, і грюк обладунків об дошки палуби злився із глухим звуком арбалетних пострілів. Короткі й важкі стріли врізалися у голі тіла, збиваючи нападників з ніг. А далі, підхопившись, жовніри добивали поранених. Мертвих хапали за що вдасться і кидали за борт, збиваючи тих, хто ліз догори.

Кілька розбійників, тримаючись іззовні корабля, зуміли перелізти на протилежний борт і вигулькнули там, де їх не чекали. Зібравши жовнірів, Крюйс ударив по ворогу, швидко скинувши у воду. А в місці пролому далі тривав бій. Ззаду підпливла ще одна галера, яка, на відміну від попередніх, тріскала від охочих захопити вороже судно. Бербери перелазили на дві інших, що позастрягали носами у противникові, й далі дерлися догори. Задні влаштували обстріл того ж правого борту «Грюнса». Стріли потрапляли у воїнів, проріджуючи ряди його захисників. І одразу вдарили дві гармати з тієї самої третьої галери. Одна з них була важка, тож ядро, проломивши борт верхньої палуби, зруйнувало частину настилу.

Сховавши зброю у піхви, Деніел схопився за одну з гармат протилежного борту. Йому допомагали, але не так просто виявилося стягти її з відкатного пристрою й розвернути у бік ворога. З висоти верхньої палуби вона дивилася поверх трьох суден нападників. Закректавши, він схопився за її казну та підніс догори. Жовніри хапали мертві тіла, що валялися навколо, й підкладали під гармату, намагаючись навести її на галеру, яка тепер становила найбільшу загрозу.

— Вогню!

Постріл відкинув гармату назад, і вона покотилася, калічачи своїх. Борт галери розлетівся на уламки. А наступної миті пролунав залп із нижньої палуби, де гарматії встигли закласти нові заряди. Ядра трощили вороже судно, більшість команди якого встигла перейти на дві інші галери, котрі протаранили «Грюнс». Їхній наступ зупинити не вдалося. Берберів було багато. Тепер на нижній палубі на повну дзвеніло залізо, і Деніел зрозумів, що її гармати більше не стрілятимуть. Гамір битви лунав іще якийсь час, а тоді все стихло, і вуха його почули звуки чужої молитви. Рівний, наче море, зловісний наспів десятків чужих голосів пхався у всі кутки тіла, і від нього мороз дер по шкірі. Так мали співати хіба чорти у пеклі. Слухати це було понад його сили.

Півтора десятка жовнірів та гарматіїв з нижньої палуби зуміли врятуватися, видершись нагору, і тепер Деніел з їхньою допомогою розвертав гармати лівого борту здовж палуби, спрямовуючи їх у бік нападу.

Хизир мовчки спостерігав картину битви біля західного мису. Надія на подальше розгортання бою за його розрахунками ще жевріла у серці капудан-паші, однак він дедалі більше розумів, що швидко це не станеться. Найбільший із флюїтів, відбивши напад, продовжував захищати сусіднього, який націлився на берегову лінію, де вже скупчилася, готуючись проскочити, значна частина його ескадри. Третій галеон також іще не здався, хоча його абордаж тривав повним ходом. У кращому разі, захопивши корабель, реїси могли обернути його ж гармати проти найбільшого і вже тоді дістатися того, що займав позицію, найближчу до берега. Лише після цього галери отримували можливість вийти у відкрите море й ударити з обох боків по головних силах невірних.

— Володарю! — знову не витримав Сіді-алі. — Дозволь мені з трьома галерами підійти на допомогу, й тоді берег буде нашим! Скоро сонце мине небосхил, відтак…

— Замовкни! — гаркнув Хизир. — Тоді нам не буде з ким ударити у центр! Більше жодної галери! Там досить сил. Де Шейтан-бей? Чому не повернувся? Як міг він ослухатися свого повелителя і кинутися у бій?

Скажена лють палала в очах бейлербея, заважаючи зосередитися та прийняти рішення. Башбуки припинили спроби переконати його і мовчки товклися поруч, очікуючи наказу йти у бій. Зі сходу повернулася галера зі золотим бунчуком.

— Нехай пливе туди, — наказав капудан-паша, — і передасть мою волю. Галеон, на якому зараз триває битва, не пускати на дно. Він має бути захоплений. Без нього ми не зруйнуємо цю плавучу фортецю. А Шейтан-бей хай негайно повертається до мене. І навіть якщо йому вже відрубали голову, нехай бере її в руки й одразу пливе сюди! Інакше тіло його пошкодує, що прийняло смерть!

Сонце палило нещадно, стоячи в зеніті. Доріа прикипів до шканів, не відриваючи очей від труби. Звідси відкривався достатній огляд на місце баталії, і водночас це давало змогу говорити з капітанами та віддавати накази. Вітер таки здійнявся, але, на відміну від учорашнього, вже не був вигідний і намагався віднести кораблі об’єднаних сил подалі від затоки Амвраїкос, де нарешті зав’язувався бій. Кілька берберських галер вчепилися в один із фламандських галеонів, які ті називали флюїтами, і один з них уже готовий був здатися. Найбільший, що належав непокірному фризькому дейхграфу, відбив атаку, але нічим не міг допомогти першому з назвою «Грюнс», оскільки захищав третій — «Місячне Сяйво». Поки що усі троє разом твердо утримували ворога поблизу західного мису.

Вітер продовжував відносити вітрильники, що намагалися маневрувати, й біля місця бою скоро залишилися тільки галеаси, які, підгрібаючи веслами, досі займали відведену їм позицію. Лише на них, а ще на свої власні та венеційські галери міг розраховувати славетний адмірал у випадку масштабної битви. Втім, Барбаросса не квапився підтягувати у бій нові сили, а з гідною заздрості впертістю чекав, чим закінчиться сутичка між кількома його галерами та «Грюнсом». Вочевидь морський розбійник, а тепер адмірал Сулеймана будь-що хотів, аби першим це зробив Доріа.

То була складна дилема. Кинути галеаси на допомогу фламандцям означало послабити центр й отримати головний удар берберського флоту саме у це місце. Не зробити цього — означало рано чи пізно втратити західний мис і випустити з пастки частину ворожого флоту, який одразу ж ударить із флангу. Відчуття, що Барбаросса переграє його, дедалі більше гнітило синьйора Доріа, і невпевненість генуезького флотоводця зростала.

Затишшя тривало довго. Іноді на нижньому ярусі було чути якийсь рух, та невдовзі усе заспокоювалося. Перегородивши верхню палубу лафетами від розбитих гармат, Деніел зумів установити дві здовж «Грюнса» й тепер чекав нападу. Зайнявши корму повністю, бербери ховалися за її надбудовами, і звідти справно летіли стріли при спробах залишків команди витягти бодай ще одну гармату або дістатися до боєзапасу. Оглянувши свій загін, Данило зрозумів, що довго не протримається. Навколо залишалося півтора десятка вояків, здатних тримати зброю.

— Мастере Деніеле, — озвався Крюйс, — ці розбійники готують вибух. Порохова каюта — в їхньому володінні. Ще трохи — і «Грюнс» розлетиться на шматки. Скидайте кірасу і попливемо на «Святу Елізу». Якщо пощастить, доберемося уплав.

— Навряд чи, — відповів шкіпер. — Вони одразу побачать. Зовсім поруч вільні галери. Нас розіб’ють веслами. Якщо ж гер Йоганн накаже відкрити вогонь, підемо на дно разом із ними.

— Хто зна, — не погоджувався Крюйс. — А так — неминуча смерть.

— Якби вони хотіли підпалити корабель — давно би зробили це, — не погоджувався Деніел. — Гадаю, у них інший задум. Якщо «Грюнс» піде на дно — зі «Святою Елізою» їм доведеться починати усе спочатку. Бербери сподіваються захопити гармати і вдарити по ній звідси, з «Грюнса».

— Так чи інакше, наша доля вирішена, — важко зітхнув той.

— Забудь такі слова! — гримнув на нього Деніел. — Ти старий воїн і мусиш вчити молодих. Згадай Триокого. Подумки ти тоді вже відправив мене на небеса!

— Ваша правда, мастере Деніеле, — згодився Крюйс. — Але зараз нас уже ніщо не врятує.

— Замовкни, старий буркотуне! — визвірився Данило. — Я наказую тобі! Ми битимемося до останнього і втримаємо корабель. А вночі спустимося і попливемо на «Святу Елізу». Я знаю усіх, хто зараз поруч. І жоден із вас не гнівив Господа нашого! Тому моліться. І бийтеся!

Рух розпочався миттєво, наче нападники не лише почули його слова, а й зрозуміли зміст. Купа стріл промайнула у повітрі, зі стукотом стрягнучи у бортах і нагромадженні уламків, після чого тіні у пов’язках на головах майнули по ахтердеку. Вони лізли з нижньої палуби, притискалися до розтрощених бортів, ховаючись за уламки й мертві тіла. Розтягаючись на усі боки, ця зграя була рідкою, наче рибальська сітка, а отже, невразливою для ядер двох його гармат, одна з яких, до того ж, не мала лавети. Вони підкрадалися, розраховуючи далі одним кидком здолати відстань.

Кілька арбалетних стріл та два постріли з аркебузів не особливо зашкодили берберам. Вони зачаїлися, підтягуючи сили. Зараз мало початися. Скупчення ворога з лівого борту виглядало більшим, і Данило вдарив із гармити. Крики поранених лунали за уламками розтрощеної щогли, а справа за бортом, де застряг ніс берберської галери, знову відбувся рух. Назбиравши сил, вони кинулися на новий приступ. Боронити під ворожими стрілами потрощений борт не виходило ніяк, тому, сховавшись за лаветами розбитих гармат, Деніел наказав повернути останню у місце пролому, а сам, вийшовши наперед, зготувався до бою. Четверо розбійників один за одним видряпалися на палубу. Вони не лізли гуртом, адже таким чином намагалися зменшити втрати від гарматного пострілу невірних.

Данило і ще двоє жовнірів кинулися на ворога. Лише тепер почався справжній наступ із корми. Вискочивши кожен із того чи іншого схову, бербери з криком бігли на допомогу своїм. Крюйс таки встиг розвернути другу гармату, й останній її постріл вдарив у гущу, змітаючи усе на своєму шляху. Сама ж незакріплена гармата, пробивши грубим кінцем потрощений борт, шубовснула у хвилі. Залізо задзвеніло із новим завзяттям. І тоді увесь скалічений «Грюнс» хитнуло. Із нижньої палуби гримнуло так, що заклало вуха. Отже, нападники таки розвернули гармати і вдарили по «Святій Елізі». Залп у відповідь настільки переважав міццю, що здавалося, ніби скалічений флюїт зараз розвалиться.

Ван Герст, Вілфорт та інші бачили, що купка жовнірів ще тримаються на носі «Грюнса», тому намагалися бити по кормі, звідки гатили гармати реїсів. Перестрілка врятувала Деніела. Одне з ядер, що пустив Вілфорт, потрапило у середину верхньої палуби, і бербери повважали за краще відступити, залишивши кілька мертвих.

Утрати Деніела ставали ще відчутнішими. Поруч із ним залишалося семеро воїнів, здатних стояти на ногах. Єдину гармату вдалося зарядити, але він розумів, що коли розпочнеться новий наступ, це буде останній її постріл. Голоси продовжували лунати з нижньої палуби та двох галер, що намертво уп’ялися в корабель. Берберів було багато. Час од часу вони молилися. Починав один, потім до нього додавалися нові й нові голоси, а далі хижий крик усіх одразу розривав тишу. Тоді починалося усе спочатку. Від голоду, спраги й напруження трусилися руки й підгиналися ноги. Семеро замучених захисників «Грюнса» продовжували стояти за створеною барикадою, виставивши зброю.

Сінан рішучою ходою попрямував до Хизира.

— Убий мене! — кричав юдей. — Убий, і тоді ніхто більше не скаже тобі слова напоперек. Але й ніхто не дасть доброї поради. Великий Капудане, вони готові здатися. Але ми не можемо більше чекати. Здіймається вітер! Це наш вітер, його подарував тобі всемогутній Аллах! Ми не можемо знехтувати! Відправ хоча б один шебек з єні-черами. Там лишилася купка вояків. Нехай ударять іззаду. Нехай видряпаються по мотузках і придушать цих невірних! Тоді галери вийдуть у море не попри берег, а поруч із цим галеоном. Інші кораблі невірних відносить вітром, і двоє галеонів не зможуть втримати такий простір!

Вітер посилювався, і тут, на скелі найвищого з островів, уже починав тріпати одяг башбуків та бороду бейлербея усіх морів.

— Віддай наказ! — промовив Хизир. — І нехай допоможе їм Аллах.

У стані Доріа продовжували спостерігати за боєм трьох фламандських флюїтів з десятком галер. Час минав, і надія, що він затягнеться до вечора, міцнішала. Кілька разів генуезький адмірал робив відволікальні маневри, спрямовуючи свої галеаси у центр османської ескадри. Барбаросса не купився на цю надто просту хитрість. Його галери продовжували непохитно стояти посередині виходу із затоки Амвраїкос і при наближенні кораблів об’єднаного флоту щоразу відходили назад, аж до островів, наче запрошуючи нападників на вільне місце, щоби потім ударити з флангів.

Роздори між адміралами посилювалися. Величезна ескадра, наче морська піна, рідшала та розлазилася на окремі частини, не підвладні його волі. Тепер битву могли врятувати лише хибний крок з боку ворога або зміна вітру, причому друге у жодному разі не залежало від Доріа. Через це старий флотоводець із останніх сил намагався вигадати хитрість, яка могла би спричинити помилку його одвічного ворога Барбаросси.

Сутичка, яка щойно відбулася на верхній палубі «Грюнса», мало не стала фатальною. Випустивши стріли з арбалетів, вони пішли в останню рубку, і лише відчайдушний крок Крюйса, котрий кинув у гущу ворога кілька підпалених порохових зарядів, бо ядер уже не було, врятував їхні голови. Бербери відступили, але тепер стояли вже зовсім близько, не ховаючись. Нові нападники лізли крізь діри у бортах, готуючись до останньої атаки.

Бій наближався до закінчення. Вони гукали по-своєму до чотирьох ледве живих чужинців, розмахуючи руками, сміялися та показували язики, адже розуміли, що жодна стріла або куля вже не вилетять у їхній бік з барикади.

Кроків за двадцять лежав один із жовнірів з числа тих, кому вдалося продертися нагору з нижньої палуби. Ще тоді він упав, отримавши дві стріли у спину. Ноги його не рухалися, проте хлопець не помирав, а просто лежав, час од часу стогнучи. Бербери сміливо ходили палубою, тож, витягши його на середину, зі живого почали знімати шкіру. Від цього видовища у чотирьох нещасних мороз ішов по тілі.

— Ось що нас чекає, — тільки й мовив Крюйс.

Почувши за спиною плюскіт та крики, Деніел озирнувся. Схожий на галеру човен, але набагато менший, підпливав до носової частини «Грюнса». Воїни у білому одязі з високими шапками, озброєні шаблями, самі загрібали веслами, спрямовуючи цього човна зі спущеним єдиним вітрилом під борти флюїта. Їх було не більше десятка, і кожен другий тримав у руках мотузки з гаками, збираючись закидати їх догори, аби видертися на корабель.

Це був справді кінець. Зграя тих, які знімали шкіру з пораненого жовніра, тягнучи вже мертве його тіло за собою, наближалася до барикади. Серце у грудях Деніела неймовірно стиснулося і затріпотіло. Йому не раз доводилося бачити смерть зблизька, та тоді вона сприймалася, так би мовити, належним чином. Зараз було зовсім по-іншому.

Близький гуркіт багатьох гармат розколов тишу. Крики залунали відусіль із новою силою. «Свята Еліза» та «Місячне Сяйво» розрядилися залпами по ворогу, який, вочевидь, пішов у наступ, але це вже не могло нічого змінити. Відчуття близького та страшного кінця скувало його м’язи, а заразом волю та думки. Воїн у білому, який стояв на носі човна, схопився рукою за форштевень «Грюнса», і догори полетіли гаки. З іншого боку, підлізши зовсім близько, бербери крадькувато розтягали уламки, за якими боронилися його захисники.

Остання сутичка не триватиме довго. Данило уявив, як, опинившись сам серед ворогів, він утрачає сили і криві шаблі берберів по черзі простромлюють його тіло у різних місцях. Як падає, не здатний піднятися, а потім… Його ж не вб’ють просто так. Що відчуває людина, коли з неї живцем стягають шкіру?

Од цих думок не було порятунку, як і від всюдисущих маврів. Угативши палаш вістрям у дошки під ногами, Данило одним рухом скинув кірасу, що заважала ворогам убити воїна. Нехай це станеться швидко. Крик його розкотився далеко над хвилями, сягнувши «Святої Елізи», і важкі обладунки полетіли донизу на голови нападників. А сам він, підхопивши величезну бойову сокиру, що валялася поруч, кинувся через розтрощений борт слідом за ними в скупчення воїнів у білому.

Поштовх велетенського тіла у дно хитнув шебек так, що єні-чері, котрі ще залишалися там, попадали з ніг. Мало хто з них одразу зрозумів, що сталося, і лише коли важелезна та довга сокира почала трощити усе навколо, похапалися за зброю. А Данило з диким криком, несамовито кремсаючи на всі боки, просувався уперед до корми, де їх зібралося найбільше. Кидаючи зброю, вони стрибали у хвилі. Ті, котрі встигли вилізти по мотузках до половини, падали на дно шебека, де знаходили швидку смерть.

Обрубавши палашем дві мотузки, по яких дерлися османи, Крюйс кинувся слідом. Жовніри також скакали додолу, збивши з ніг двох нападників та свого командира. На короткий час шебек перетворився на млин, де все товклося уперемішку, а одне велике жорно, яким був Деніел, перетирало та розштовхувало, наче мотлох, усіх по місцях.

Обрубавши кількома рухами зайві весла, він зробив гребок двома, що залишилися, спрямовуючи незвичний човен подалі від борту «Грюнса». Лише на якусь хвильку берберів нагорі охопила розгубленість, та вже наступної миті вони кидалися донизу слідом за втікачами. Двох одразу закололи Крюйс із жовнірами, решта падали у воду, не здатні дістатися шебека, який, маючи одного-єдиного гребця на веслах, відпливав од потрощеного флюїта швидше, ніж реїси, котрі, потопивши зброю, тепер шалено гребли руками.

Стріли полетіли згори із запізненням. А навколо вже тривав справжній бій. Грюкали гармати, сивий дим заволік простір над морем. Суцільний людський крик стояв над водою у проміжках між залпами, раз у раз вщухаючи та підхоплюючись знову, немов пориви вітру, які, своєю чергою, чимдалі сильніше товкли хвилями у прибережні скелі.

Утікачі озиралися навсібіч, не вірячи у спасіння. З висоти бортів «Грюнса» море до останнього здавалося спокійним, а тут хвилі високо підкидали човна, заважаючи плисти. До того ж, хмари диму не давали побачити берег. Флюїти також кудись поділися, і втікачі не одразу зрозуміли, куди тримати курс. Шебек виявився надто великим, щоб одна людина, будучи навіть таким велетнем, могла спрямовувати його уперед лише двома веслами. Тому двоє жовнірів, один із яких мав поранену руку, сіли на одне весло, залишивши Деніелу друге. Це не надто прискорило рух човна, але Крюйс зумів швидко підняти вітрило і взявся правити кермом. Їм будь-що належало лягти на правий галс та спробувати підплисти до «Святої Елізи» або «Місячного Сяйва». Та пориви вітру мали зустрічний напрямок, і Крюйсу довелося скинути вітрило.

Канонада наростала. Здавалося, усі сили з обох сторін вступили у битву, а човен невідомо як несподівано опинився в гущавині бою. Страшний гуркіт стояв навколо, а крізь дим та мряку, що опустилася з вкритих хмарами небес, наче блискавки, спалахували вогні від пострілів кораблів, які стояли найближче. Вони розгубилися, не знаючи, куди плисти. Обидва флюїти мали стояти зовсім поруч, та коли шебек здолав цю відстань у потрібному напрямку, просто на них із димової завіси виринули дві берберські галери.

Урятувало диво. Їх повважали своїми. Вочевидь, таким чином бербери намагалися купками просочитися у відкрите море. Обидві галери йшли повним ходом. Люди у пов’язках на головах щось кричали їм по-своєму, та, на щастя, Деніел зумів розвернути човна. А обриси інших кораблів, що невдовзі наблизилися з лівого борту, принесли нову біду. Вони були схожими на римські галеаси і при наближенні османського шебека вдарили залпом. Кілька ядер недолетіло, закинувши купу води за борт утікачам, та одне таки зачепило носову частину, розтрощивши кріплення бушприта, що невідомо яким дивом залишився триматися на місці.

Крик незгоди вихопився одночасно в усіх чотирьох, але на галеасах не збиралися вважати їх за своїх, і наступний залп мало не потопив наполовину розбитий шебек. Тепер вони гребли відчайдушно, напружуючи останні сили. Почало дрібно дощити. Хмари тягнулися низько, ніби ось-ось настане вечір. Обриси берега зникли невідомо куди, а гуркіт віддалився, хоч і здавалося, що грюкає далі з усіх боків.

На човні виникла суперечка. Усі розуміли, що заблукали. Крюйс закликав тримати проти вітру, щоб якнайшвидше пристати до берега, де з висоти скель вранці виникне нагода роздивитися море і знайти «Святу Елізу», якщо вона ще стоятиме на плаву. Натомість обоє жовнірів справедливо вважали берег ворожим, і небезпека потрапити до рук берберів лякала їх не менше, ніж блукання безмежними хвилями. Як вони, так і Крюйс мали слушність і тепер чекали на слово з його боку, що мало би припинити роздори.

Та шкіпер сам не знав, що обрати. Вітер далі зростав, і пристати до скелястого берега, кому б він не належав, на такому величезному човні означало втратити його, розбивши об каміння. З іншого боку, загубитися у морі було рівноцінним неминучій смерті, особливо якщо натрапити на ворожі галери, а їх упродовж кількох днів тут блукатиме досить. Шебек відносило далі й далі від місця битви, і Деніел наказав ставати проти вітру, аби не заблукати остаточно. Думка тримати курс на захід уздовж берега осяяла несподівано. Разом із ван Герстом та шкіпером «Місячного Сяйва» він бачив перед битвою карту. На захід від затоки Амвраїкос починалися території, куди ще не сягнули жадібні руки мешканців «Золотої країни», яких союзники називали османами. Узбережжя, що лежало на шляху, належало Риму, а південніше простягався величезний острів Сицилія. Звідти прийшла частина кораблів для битви з берберами, і там можна було розраховувати на порятунок.

Та одна думка не дозволяла наважитися на це. Невідомо яким чуттям Деніел відчував переміну вітру. Здавалося, він почав змінювати напрямок іще перед втратою «Грюнса», від якої минуло вже досить часу. Тут, серед хвиль, їм належало, ставши проти вітру, спробувати тримати човна на місці, аби уночі, якщо розвидниться та з’являться зорі, визначити правильний напрямок.

Темна та волога мряка опустилася згори зненацька, поховавши день. Здавалося, Господу набридло споглядати на жалюгідні потуги тих, які прийшли сюди стверджувати його ж ім’я. Чорна завіса швидко опускалася на голови нещасних, народжуючи в їхніх душах новий жах. Голод і виснаження мучили неймовірно, та вони були нічим порівняно зі спрагою, яка стягувала зсередини усе докупи в один жмут, і тоді руки відмовлялися гребти. Люди лягали на дно, роззявляли роти й ловили дрібні краплі, що вітер заносив туди. А збагнувши це, голосно молили Всевишнього полити їх щедрішим дощем. Та небеса лише гуділи, продовжуючи знущатися.

Туман, що накрив місце битви надрання, був наче молоко. Здавалося, він прийшов з півночі, залишивши замок Гронінґен. Вітер ущух, і вони лежали на дні човна, не спроможні допомогти собі нічим. Кілька разів за ніч десь осторонь було чути далекі голоси та стукіт, і тоді усі четверо злякано прислухалися. Шебек гойдався на хвилях у повній темряві, а вимучені люди притискалися один до одного, не здатні побороти тремтіння тіл од сирого холоду та виснаження. Уночі легше було терпіти спрагу, і вони по черзі провалювалися у забуття, прокидаючись від стогону поруч або далеких незрозумілих звуків.

Коли почало сіріти, троє вже сиділи попри борти й марно озиралися навсібіч. Море заспокоювалося. Вітру не відчувалося зовсім, але щось тягло хмари туману над поверхнею моря, котра ледь помітно підносила та опускала напіврозбитий човен. У кількох місцях утворилася теча, і вони черпали воду кірасами. Наразі це вдавалося, втім, Деніел розумів, що за дня, коли здійметься вітер, хвилі почнуть потрапляти у човен крізь діру в лівому борті й із цим нічого не вдієш.

Хеєс, один із жовнірів, був дуже слабий. Отримавши кілька ран, він найважче переносив спрагу і вночі, коли темрява вже охопила усе навколо, у нестямі почав пити морську воду. Це помітили надто пізно, і тепер він лежав біля правого борту, час од часу стогнучи. Риси його обличчя загострилися, а блідість розливалася тілом. Будь-що їм належало чимшвидше приставати до берега, кому б він не належав. Без прісної води усіх чекала швидка загибель.

Густий туман над морем довго не дозволяв визначити, звідки зійшло сонце, і лише коли один з обріїв таки засяяв променями, нещасні зрозуміли, куди плисти. Туман ще клубочився, а троє укінець змучених загубленців узяли курс на північ. Вітер таки змінився, і від припущення, що за ніч їх могло віднести далеко у море, здригалися серця.

Гребли мовчки. Туман поступово піднімався, і тут, на спокійній воді, почали траплятися уламки. Шматки розбитих суден, частини щогол та просто дошки погойдувалися на поверхні. Тож належало плисти надзвичайно тихо, прислухаючись, аби не потрапити у халепу. А невдовзі Крюйс помітив людину.

Цей нещасний тримався за величезний уламок, вилізти на який, вочевидь, так і не зміг. Провівши ніч у воді, він ледве ворушив губами, а промовлені кілька слів переконали Крюйса, що поранений належить до когорти германських найманців, які становили половину абордажних команд імператорського флоту.

Бідолаху затягли до човна, і той неслухняним язиком розповів про битву, яка таки сповна розгорілася ближче до вечора. З великою бідою Крюйс, який походив із земель поблизу Мюнстерланда, через слово розумів його. Коли найманець замовкав, Деніел слухав розповідь свого помічника, й від почутого ставало дибки волосся.

Виявилося, що після падіння «Грюнса» частині османських галер таки вдалося проскочити у відкрите море. «Свята Еліза» та «Місячне Сяйво» боронилися від численного ворога. Здійснивши обхідний маневр, бербери залишили у спокої обидва величезних флюїти, захоплення котрих не обійшлося би без втрат, та вдарили у скупчення римських галеасів, на одному з яких перебував і Норберт. Вони довго трималися, не дозволяючи нападникам захопити судно, й під час бою побачили, як Доріа, скориставшись зміною вітру, почав відводити основну ескадру у відкрите море. Не дочекавшись підтримки від венеційців, кораблі Папи Паулуса Третього та ордену Святого Іоанна опинилися на самоті проти численнішого ворога.

Одне з ядер потрапило до порохової каюти, і корму їхнього галеаса рознесло на друзки. Останнє, що довелося побачити Норберту перед тим, як опинитися у воді, — це втечу кораблів Доріа. Натомість берберські галери були кругом. Прудкі, наче водяні щури, вони проривали стрій та дірявили таранами неповороткі галеаси об’єднаного флоту, а потім ішли на абордаж, довершуючи справу врукопашну. Намагаючись задавити нападників вогневою міццю, кораблі Ліги потрапляли ядрами у свої ж, котрі розташувалися надто густо. Поступово битва перетворилася на масову втечу. Галеаси ставили вітрила і, використовуючи попутний вітер, рятувалися у відкритому морі.

Про долю «Святої Елізи» та «Місячного Сяйва» врятований найманець не міг сказати більше нічого, проте припускав, що, найімовірніше, обом флюїтам також удалося вийти з битви. Йому пощастило залишитися непоміченим і, тримаючись за уламок борту галеаса, нещасний провів ніч у воді, подумки прощаючись із життям.

Коли туман розсіявся, усе стало остаточно зрозуміло. Якимось дивом шебек опинився у затоці Амвраїкос. Як це сталося — для усіх трьох було повною загадкою. Позаду проглядалися обриси островів, що перетинали вихід із затоки, а на півночі далекою смужкою майорів берег. Ще учора тут стояли основні сили берберів. Тепер лише лагідні вранішні хвилі гойдали уламки.

Зігрівшись, Норберт зміг гребти, і човен рушив на захід. Та це виявився ще один острів, утім, досить великий, а отже, там могла бути вода. Вони запливли за гряду каміння, у пошуках бухти, щоби сховатися. Просто з води скелі здіймалися догори, і тут не було жодної можливості не лише зберегти човна — взагалі вилізти на берег. Довелося обпливати острів, ризикуючи наразитися на ворога.

Розбита галера стояла попри берег, засівши носом на кам’янистій гряді. Корми у неї не було. У розгаратаних бортах зяяли діри, щогла впала, й кінець її разом із кормовою частиною палуби ховався під водою. Два спотворених людських тіла у чалмах валялися посередині галери. Третій розбійник напівсидів, спираючись спиною на борт.

Серце Деніела здригнулося, а в череві несподівано утворилася така порожнеча, що заніміло геть усе. Випустивши весло, він став на неслухняні ноги. Пальці міцно обхопили борт.

— Що там, мастере Деніеле? — не зрозумів Крюйс.