Відкинуті Богом

Шлях був важкий та виснажливий. Данило давно втратив лік дням і лежав у човні, здавалося, байдужий до усього. Лук’ян ще намагався рахувати, та від важких думок у голові плуталося і поручитися у правдивості рахунку не міг. Пливли уночі. Коли розвиднювалося, татари заганяли човни у хащі й відсиджувалися. З витовченого очерету хлопці розуміли, що ті самі місця служили їм прихистком на шляху сюди.

Та настав день, коли вони попливли завидна. Береги річки змінилися. Зникли скелі, пагорби, і навколо лежала велика рівнина, заросла високим очеретом. Що було за ним, побачити ніхто б не зміг. Лише іноді береги ставали твердими, і тоді навколо простягався безкрайній степ.

Саме у такому місці одного разу зачувся тупіт копит, і біля води зупинився гурт вершників. Вони загукали до поневолювачів, і ті відповіли. Коні пили воду. Якийсь час тривали перемови, а потім загін поскакав далі. На тих також були кошлаті шапки, і кожен мав лук.

Це було Дике поле, і хлопці зрозуміли, куди їх везуть. Лук’ян із Данилом лежали в одному човні. Петра ж перетягли до заднього, того, в якому везли решту ясиру. Данило довго і марно намагався розтягти ґудзи на мотузках, але ординці знали свою справу.

Їх годували раз на день зіпсованим м’ясом, яке смерділо так, що можна було збожеволіти. Лук’ян відвертав писок та ригав. Данило ж їв, переборюючи огиду, бо розумів, що не можна втрачати сил. Нагода втекти могла трапитися будь-якої миті.

А потім течія ріки розділилася. Посередині проліг піщаний острів. Такого Лук’ян ще не бачив. Низькорослі дерева з покрученими гілками наче стелилися по ньому, а трава бідними купками стирчала де-не-де. Зате на правому березі знову здійнялися невисокі скелі, вкриті рідким колючим чагарником. Рукав річки, яким попливли човни, був вузький, і течія посилилася. Вода вирувала, тягнучи усе, що пливло, уперед, і татари намагалися тільки тримати човни поздовж, зовсім припинивши гребти. Попереду трапився величезний камінь, який обоє човнів вдало минули, а далі…

Очі Лук’яна широко розплющилися від побаченого. Острів залишився позаду, береги розійшлися так широко, що ледве виднілися, а просто перед ними застиг величезний човен із вітрилом. І ніколи б не зміг він собі уявити, що насправді бувають такі човни. Тихий скрик здивування вихопився із його грудей сам собою. Данило, який лежав долілиць, схопився й підняв голову. Затарабанили веслами татари, вочевидь, також не очікуючи уздріти тут диво.

А далі сталося неймовірне. Величезний човен зайнявся вогнем. Він спалахнув лише раз, а густий дим водночас охопив увесь його борт. І одразу ж гримнуло так, наче у небесах збиралася гроза. Звук, що нагадував одночасно гудіння джмеля та свист стріли, зростав у вухах і швидко наближався, від чого хотілося заплющити очі, а голову сховати у плечі. А за мить стовп води здійнявся просто перед човном, кинувши хвилю та бризки на онімілих веслярів.

Зчинився дикий галас. Татари гребли з усіх сил у намаганні розвернути човни проти течії, та їх лише крутило. Неймовірний жах скував Лук’янове нутро. Якби стовп води ударив ближче, усі разом вони б летіли кудись до небес. Перелякані татари здіймали веслами буруни, але течія не пускала.

Несподівано Лук’ян відчув, як щось насунулося збоку, притискаючи до дна. Данило, перекрутившись спиною до нього, пхався далі, і здавалося, намагався вилізти на Лук’яна.

— Гризи мотузки, — сичав парубок. — Зубами давай. Розтягни хоч вузол! Подивись, як треба — очі маєш… Давай, швидше! Не до нас їм зараз. Утечемо. Бо ж у полон бусурмани везуть. Продадуть — до смерті їхнє гівно нюхатимемо.

Було незручно й важко. Але Данило далі намагався опинитися згори, аби поневолювачі не змогли уздріти, що вони роблять. Лук’ян дер зубами з усіх сил. Зуби боліли, але перегризти шкіряні паски годі було й сподіватися. Вони врізалися глибоко у шкіру, руки Данилові розпухли, і від цих зусиль йому лише зводило щелепи. Тоді Лук’ян відсторонився і таки уздрів вузол, за який міг схопитися зубами.

— Давай! — підганяв Данило. — Зможеш — обоє чкурнемо. Я тебе швидше розв’яжу.

Та Лук’янові невдовзі зовсім скоцюрбило щелепи. Данило запрацював руками, намагаючись розшургати вузол об дно човна.

— Давай я! — штовхнувши його головою, Лук’ян почав знову.

І вузол подався. У човнах стояв галас. Татари з усіх сил намагалися допливти хоча б до каменя, котрий обминули перед тим, — щоби сховатися і перепочити. Залишалося зовсім небагато, й Лук’янові таки вдалося упоратися з другим вузлом. Тепер він затиснув зубами один з кінців паска, і Данило, намагаючись не рухнутися тілом, викручував руки, аби розмотати мотузки. Зрештою щось пустило, і він наче на світ народився. Руки були вільними, а до пальців швидко поверталося чуття.

— Давай, — тепер підганяв Лук’ян.

— Тихо лежи! Зараз, — засичав Данило.

Татарин, який сидів на самому носі човна, нарешті схопився за виступ каменя. Слідом простягнув руку інший. Другий човен зачепився за перший. Вони скупчилися спереду, збираючись висадити кількох на острівець.

Човен хитнуло так, що поневолювачі попадали на дно, і лише один іще тримався за каміння. Підхопившись на зв’язані ноги, Данило зробив стрибок, занурюючись сторч головою у вир. Крики залунали з новою силою. Кілька татар схопилися за луки, й у воду полетіли стріли. Обидва човни ще трималися каменя.

Данило наче розчинився. Серце Лук’яна стислося. У середині наче щось обірвалося і полетіло у прірву. Це був кінець. Недарма він продав цього виродка княжим воякам. Недарма. От тільки до кінця не вийшло. Данило плавав, наче риба. Тепер буде вільний. А сам…

Човен таки вдалося завести за камінь. Кілька ординців, вилізши на острівець, де ніяк не могли б уміститися усі, хто плив, на арканах тримали решту, здобуваючи таким чином час для перепочинку та роздумів.

Той самий низенький підліз до Лук’яна і взяв пожовану та мокру від слини шкіряну мотузку, показуючи іншим. Ще двоє відразу ж ускочили назад. Лук’яна тягали за волосся і товкли головою у дошки. Потім притискали ножа до шиї, плюючи в обличчя незрозумілими словами, що вилітали із смердючих горлянок. Тоді знову товкли, по чім прийдеться.

Здавалося, це не скінчиться ніколи. Та до човна вскочив іще один, якого слухалися інші, й порозштовхував поплічників, адже бранець потрібен був таки живим. Власне, цього Лук’ян уже не бачив. Він лежав долілиць, відчуваючи зболеним тілом тверде дно, а губи, що несподівано стали зовсім чужими, промовляли у нестямі:

— Проклинаю тебе, виродку… Проклинаю… Проклинаю навіки…

Стан княжого війська помалу засинав. У курені вже хропіли на повну. Рипнули й двері хати, пропустивши останніх двох. Чути було, як хтось іще товчеться на горищі.

Мирон Гатило підійшов до стаєнь, де стояли коні, й наказав воякові вивести свого гривастого. Кінь стояв уже осідланий. Не кваплячись, сотник запхав чобіт у стремено й усівся верхи. Рух поводдя, непомітний у темряві, — й кінь, наче розуміючи настрій вершника, поволі рушив у степ. Цокання копит ставало дедалі глухішим, і скоро ніч поглинула їх обох.

Степан та Іван, брати Волоки стояли у дозорі. Час од часу тихо перемовляючись, хлопці не ловили ґав, бо не перший рік служили у княжім війську і знали що до чого. Тому й завчасно почули звуки наближення самотнього вершника. Обоє розуміли, що сотник їде перевірити варту, однак кожен мацнув руків’я шаблі. Постать Гатила верхи на гнідому неспішно випливла з-за кущів.

— Дозор стоїть, — тихо мовив Степан.

— Бачу, — була відповідь. — Не спати!

— Як можна, пане сотнику!

Підкови дзенькнули по каменюці, й постать зникла. Хлопці зітхнули з полегшенням. А сотник, об’їхавши ще дві варти, несподівано потягнув поводдя у бік ріки і, лише здолавши пагорб, зупинився біля підніжжя. Кінь застиг. Мирон довгенько стояв, прислухаючись, а потім перегнувся зі сідла й, підхопивши у траві щось важке, потягнув догори. Кінь хильнувся убік, копита тупнули гучніше, й Гатило пошепки вилаявся. Примостивши здобич поперек холки скакуна, він рушив далі, та невдовзі зупинився й прип’яв гнідого до крайніх кущів. Час од часу кричали сичі, порушуючи тишу.

Пройшовши лісом угору, сотник зупинився біля виступу скелі, що ніби виростала із землі й починала спускатися до річки. Внизу легенькі хвилі товклися у берег, раз у раз плюскалася риба. Прислухавшись, він розв’язав мішок і, запхавши глибоко руку, витягнув пригорщу срібних дукатів, що тьмяно виблискували у місячному сяйві, спробував кілька на зуб і опустив до кишені. Усе решта загорнув у просалену сиром’ятну шкіру й посунув під скелю у викопаний схов. Потім заклав каменюкою, нагорнув землю та притрусив листям. Усе.

Не зрадило чуття — зумів побачити тих, хто був по самі вуха у лайні. Розрив кубло. Розкусив кожного, через що й ховає мішечок срібла, якого вистачить до смерті. І колись, дай Боже…

У князя ж його — наче гівна в курнику. Та й війська стане без отого лидабридня мірошникового. А князь скупий, як усі. Дати срібла слузі вірному — це не горлянку за Русь святу дерти. Це від себе відірвати потрібно. А життя… Он, Андрусь із стрілою татарською у грудях в очеретах кінець знайшов. І хлопці з його десятка. Скільки його — життя того, щоби перед запроданцем вислуговуватися! У віру католицьку подався…

Гнідий, зачувши господаря, хоркнув та переступив копитами, перериваючи важкі думи сотника Гатила. Перехрестившись, той хутко скочив у сідло.

Крижаний холод та глибина миттєво стиснули скроні, а Данило, мов навіжений, загрібав глибше і глибше, відчуваючи, як вир несе його далі від човнів. Картина втечі княжих вояків до останнього стояла перед очима, й відчуття, що тіло ось-ось має зловити кілька стріл, заважало більше, ніж зв’язані докупи ноги. Та з кожним рухом упевненість зростала, і надія, що вдасться доплисти, додавала сил.

Жодного разу не доводилося йому пірнати у такому вирі. Струмені води перевертали тіло, їх було багато, одні зникали, натомість додавалися ті, що мали інший напрямок руху. Розуміння, що зі сплутаними ногами вийти на поверхню буде важче, змусило схаменутися. Відплисти вдалося далеко — допомогла течія. Звідти не влучать, хоча стріли й долітатимуть. Те, що татари не кинуться навздогін, також було зрозуміло, як Божий день. Нагору!

Руки загребли в іншому напрямку, та відчуття, що бракне повітря, зростало дуже швидко. Ноги були надто слабкою допомогою. Від надмірних зусиль почало зводити плечі. Невже вдалося запірнути настільки глибоко? Невже той рятівний вир затягнув його в якісь неймовірні глибини? Потреба вдихнути негайно заволоділа думками. Руки Данила панічно запрацювали. Він бачив над собою світло, але скільки ще до нього?

Руки таки шубовснули по поверхні, але вода тягла назад. Чому? Адже він міг змагатись із видрою. Невже ноги? До дідька! Йому мало б вистачити рук. З усіх сил Данило намагався вискочити на поверхню, забувши про стріли. Відчуття, що зараз вдихатиме воду, виявилося набагато жахливішим, аніж згадка про них. Боже, рятуй мене! А далі рот його роззявився сам собою, намагаючись вхопити рятівне повітря, якого не було. Пляма світла поступово ставала чорною, й у ній тонули усі думки.

Сонце почало пробиватися крізь його повіки так само раптово, як і зникло, але відчуття продовжували жахати. Руки стали геть неслухняними, втім, намагалися гребти. От тільки не мали по чому. Вода кудись поділася. Натомість груди та коліна тиснуло щось тверде. І голоси… Чужі голоси. Їх було багато, і кожен лунав болем у голові.

Данило спробував дивитися, але перед очима пливло. Татари… Таки виловили…

Той, кого вдалося побачити першим, мав чорного бриля зі широкими вилогами і дивні шкіряні чоботи вище колін. Борода вкривала обличчя, що увесь час сміялося, а гучний голос перекрикував решту. Що за диво?

Його всадовили, сперши спиною до щогли, й одразу ж хлопець виблював. Лише тоді ув очах розвиднілося. Незнайомці виглядали схожими один на одного як обличчям, так і одягом, втім, це були не татари. Думка прийшла миттєво. Великий човен! Ось куди довелося потрапити. Його врятували. Над самісінькою головою рухалося вітрило, а п’ятеро незнайомців на іншому кінці човна намагалися щось зробити із здоровезною гарматою. Ніколи раніше не доводилося йому бачити такого дива, хоча й чув. Ось що це було! Саме з цієї гармати вони вистрілили по татарах, здійнявши стовп води.

Очманіло роззираючись навсібіч, парубок поступово отямлювався. Той самий, у капелюсі, який вочевидь був тут за головного, наблизив горбоносе засмагле обличчя з білявим довгим волоссям і, тицьнувши його у груди, щось запитав. А потім так само тицьнув у себе і мовив:

— Джоні.

Палець його знову вперся у врятованого.

— Данило я, — відповів парубок. — Данило…

— Деніель! — зрадів той.

Усі реготали. Ватажок обмацав його карк та плечі, від чого вигуки інших набули схвального відтінку. Потім у його руці з’явився ніж і, щось промовляючи, Джоні погрозив пальцем врятованому, а тоді приставив лезо до його горла. Данило тільки закивав головою. А наступний рух ножа перетяв мотузки, що тримали ноги полоненого.

Важко вірилося, але ці люди, схоже, не збиралися його кривдити. А може, то литвини? Ті, з яких сам Великий Князь? Король литовський… Дав би Бог… Утім, один з них, напевно, найбільший, якого кликали Маруфом, мав вузькі булькаті очі, що робило його схожим до татар.

— Дякую тобі, Боже, — прошепотів хлопець та перехрестився, викликавши нову хвилю сміху рятівників.

Гармату насилу притягли до борта й, підмостивши дерев’яний уламок, намагалися навести горловиною у бік острова. Лише тепер Данило зауважив, що татарські човни досі тримаються арканами за величезний камінь, і люди метушаться, намагаючись щось зробити.

Маруф підніс вогонь до широкого кінця гармати. Гахнуло так, що мало не розкололася на шматки хвора голова Данила. Жерло гармати виплюнуло вогонь, і все заволік дим. Сама ж гармата перекинулася та покотилася, ледве не збивши кількох, а потім вгатилася у протилежний борт. Стовп води здійнявся перед каменем.

Гармата була пошкоджена. Лише тепер Данило зрозумів. Щойно її примотали грубезними мотузками до розколеної колоди, на якій вона трималася, проти це не допомогло, і постріл вийшов знову невлучний.

— Іще так раз — і вона проломить шхуну, — мовив Джоні. — Диявол! Тягніть назад! Робіть діру в палубі. Забивайте розпорки. Гармата мусить стріляти! Щойно смеркнеться, ці собаки попливуть до нас і переріжуть у темряві. Якщо не хочете на той світ, до заходу сонця ми повинні відправити їх на дно!

Данило не розумів цієї дуже дивної мови, але швидко збагнув, що татари — їхні вороги. І це було добре. Ворог ворога повинен бути другом. А наступної миті він побачив таке, що відразу перехопило подих. Далечінь, яка простягалася попереду, не мала берегів. Зовсім. Безмежна вода сягала обрію, і ранкове сонце мало сходити просто з неї. Це що… море?! Але що там таке?

Трохи далі у тому, що язик таки ніяк не повертався назвати морем, нерухомо стояв ще один човен, настільки великий, що не вкладалося у голові. Вітрила сягали неба. Данило несамохіть підвівся і, зробивши кілька кроків до поруччя, лише ворушив губами, вказуючи пальцем.

Кілька його недавніх рятівників одразу кинулися до нього, проте швидко зрозуміли, що до чого. Данило показував туди, не знаючи, як має сказати про те, що бачив. Джоні тільки поляскав його по плечі й намагався щось пояснити, але парубок лише кліпав очима. Знову витягши ножа, ватажок вказав ним на величезний човен, а потім на того, хто стояв поруч, і зробив рух, наче хотів його зарізати. Тоді знову на човен, а тоді на іншого. Останнім рухом він чиркнув по власному горлі. А потім… Потім ніж знову торкнувся грудей Данила.

— Галеон, — промовив Джоні, вказуючи туди.

Вочевидь, це також був ворог. Ще більший і страшніший, аніж татари. Ось воно як. Данилові хотілося спитати, чому тоді не пливе він сюди і чому не стріляє з гармати по них, але як? У голові плуталося.

Гармата була важкою, і Джоні вказав Данилові туди. Кинувшись на допомогу, він допоміг зрушити тягар. Поруч загомоніли ще гучніше, дивуючись силі врятованого. Дерев’яну підставку вмостили як належить, і гармату знову почали припинати грубими мотузками. Підставка була розколена на дві частини. Те, що мотузки їх не втримають, Данило зрозумів одразу, досить було лише раз побачити, що це за сила-силенна.

Його посунули, вказавши на місце під щоглою. Гармату готували до нового пострілу. Татари залишалися на місці. Думки Данила, яких ніколи не бувало у надлишку, чомусь почали борсатися, не вміщаючись тепер у голові. Підскочивши до ватажка, він показував йому на берег, до якого було не так уже й далеко, а тоді на сокиру, яку мав один із вояків.

Джоні зрозумів не одразу, але хлопець так товк себе у груди, що усі поступово таки облишили марну справу.

— Він каже, що може полагодити гармату, — невпевнено мовив Маруф. — Але для цього потрібно туди.

— Я і сам схиляюся до того, — згодився Джоні.

— Якщо цього не зробити зараз, буде прикро, — додав Хальс.

Схопивши аркебуз, схожий на маленьку пищаль, Джоні прицілився у борт. Гахнуло не так сильно, як із гармати, але у грубій дошці утворилася діра.

— Якщо ти спробуєш щось утнути, таку саму діру ми зробимо у тобі! — кричав ватажок ув обличчя Данила, приставляючи дуло до його грудей.

Розуміючи усе й без слів, Данило мовчки кивав головою, роблячи щиросердечні знаки руками.

Джоні ван Герст добре усвідомлював ризик усього, що замислив, та доля цього разу вирішила потягнути за піратами. Щойно шхуна рушила до берега, татарські човни залишили схов і попливли за течією, притискаючись до острова. А тільки-но опинилися у відкритому морі, зразу ж завернули вздовж берега на схід. Данило зітхнув з полегшенням, адже один ворог забрався. Та попереду залишався інший, зовсім не знайомий. Утім, було помітно — Джоні його боїться. Те, що у татар залишився Лук’ян, котрий дарував йому волю, Данило навіть не згадував.

Підтягнувши укотре мотузку з вузлами, Маруф наказав зупинити шхуну. Піщані береги утворювали мілину, і тут судно могло потрапити у полон. П’ятеро, рахуючи й урятованого чужинця, рушили вплав до берега, де Данило швидко знайшов низькоросле, але грубе дерево, яке, не вагаючись, почав рубати. А невдовзі усі п’ятеро вже пливли назад, тримаючись за розкарячену деревину. Течії майже не було, і люди зуміли без пригод дістатися до шхуни. Тягли на тих самих грубезних мотузках, так, що мало не тріскали жили. Усі захопилися роботою, і за Данилом уже ніхто не стежив, тому він, якби хотів, міг би кинути усе й поплисти до берега. Та думка про це чомусь жодного разу не виникла.

Щойно засіріло, роботу продовжили. Подув вітер, і Джоні наказав кинути якір. Він дивився на вправні рухи чужинця і поступово розумів його задум. Хлопець знав толк у роботі з деревом, і скоро на палубі шхуни стояла тринога, що нагадувала гармату. Зробивши в її найгрубшій частині заглиблення тією ж сокирою, Данило, обвівши поглядом команду, попросив у Хальса його шаблю. Не надто крива, важка і коротка абордажна шабля робила у його руках справжні дива, і скоро усі зрозуміли, чого домагається хлопець. Хтось приніс уламок ще коротшої зброї, який почали забивати у деревину, висікаючи доволі великі уламки.

Гармату приміряли дедалі частіше, вкладаючи у зроблене гніздо. А відтак його рятівники пороззявляли роти. Тією ж шаблею Данило швидко формував ложе для гармати, в яке вона вкладалася, наче й була тут відлита. Ось тепер оті грубі мотузки виявилися до місця і, швидко обвивши гармату, утворили одне ціле з триногою.

А далі сам Джоні вилупив очі, побачивши, як урятований юнак, схопившись за стовбур триноги, підносить грубий кінець гармати. Коли Данило робив рух ліворуч, підпорки пересувалися і жерло гармати поверталося на правий борт. Коли ж праворуч — гармата цілилася на лівий. Присідаючи на ногах, Данило збільшував дальність пострілу, оскільки отвір гармати починав дивитися у небо.

Захоплення його рятівників не мало меж. Джоні звелів негайно ставити вітрила. Шхуна рушила у напрямку острова. Там уже не було нікого, та ватажок наказав зарядити гармату. Напруживши ноги, Данило робив свою справу. Маруф, стоячи за його спиною, керував гарматою. Кілька піратів скупчилися з боків, намагаючись підтримати дивовижну споруду, втім, це було зайве.

Маруф підніс запал і полум’я гахнуло уперед, зносячи геть усе. Данило встояв. Тепер ядро вже перелетіло камінь, і стовп води піднявся далеко за ним, якраз у тому місці, де хлопцеві вдалося скочити у вир.

— Заряджай! — наказав Джоні.

Усе відбувалося швидко. Довгим патиком із намотаним на кінець ганчір’ям двоє швидко прошурували ствол і заклали заряд у мішечку, а потім закотили ядро. Третій всипав пороху до маленького отвору в грубшому кінці гармати. Данило дивився, немов причарований, а тоді, отямившись, знову потягнув за довгий держак. Булькатий Маруф галасував на повну, вимагаючи піднести догори, але Данило лише сопів.

— Давай! — загорлав парубок, не в силах більше витримувати непомірну вагу.

Ядро вдарило у камінь, уламки розлетілися навсібіч. Здіймаючи бризки, вони тонули у хвилях річки Бог.

Ранок виявився прохолодним, і туман клубочився над водою. Щойно починало розвиднюватися, Йоганн ван Герст відправив два шлюпи чатувати по обидва боки, чи не викине Джоні якої каверзи. Учора біля острова щось відбувалося. Пірати зробили кілька пострілів з гармати, а попри берег рухалися невідомі човни.

Схоже, у Джоні з’явилися нові вороги, й це тішило Йоганна. Він і без цього розумів, що капери не наважаться висадитися на незнайомий берег, щоби здолати відстань по сухому. Але так було надійніше. Якимось потаємним чуттям шкіпер відчував, що мине день-два і Джоні наважиться — спробує проскочити у відкрите море. Не проґавити б.

Користуючись сприятливим вітром, галеон курсував між виставленими попри береги сторожовими шлюпками. Ніч обіцяла минути спокійно, як і всі попередні. Але надрання почав збиратися туман, і Йоганна охопила тривога. Вітер подув з гирла ріки, й Джоні обов’язково мав це використати.

Зійшло сонце, і туман почав рідшати. Здавалося, минуло. Крик зеемана на щоглі пролунав різко й налякано. Матрос кричав, наче навіжений, показуючи рукою на лівий борт.

— Ставити брамсель! — закомандував Йоганн. — Ліво на борт!

Галеон почав рух, поступово розвертаючись гарматами у бік ворога. Шхуна Джоні рухалася лівим бортом уперед, намагаючись вислизнути у відкрите море.

— Ліво на борт! Гармати!

— Гармати, готуйся! — ревів Вейнанд, вихопивши з піхов корду, готовий будь-якої миті зробити мах донизу.

Шхуна йшла надто повільно. Щось таки не складалося у Джоні, бо ядро з галеона Вільяма вгатилося у палубу піратів. Серце завмерло у відчутті перемоги, такої жаданої та вистражданої. Ну… А втім, куди їм подітися? На попутному вітрі цю посудину можна роздушити галеоном, адже Джоні потрібний живим.

— Ліво на борт! Повний уперед! Не стріляти!

— Капітане!!!

Крик, що пролунав з корми, був воістину нелюдський. Ван Герст обернувся. Шхуна Джоні, виринувши з туману з іншого боку, летіла просто у його корму. Здавалося, божевільний пірат зібрався йти на дно разом із колишнім братом. Йоганн розгублено озирнувся туди, куди досі дивилися жерла його чотирьох гармат. Неквапно гонимий вітром шкарадний пліт із кривих деревин, із не менш кривою щоглою повільно насувався з білої мряки.

Не звертаючи уваги на скажений галас ватажка, Данило схопив держак гармати й потягнув догори. Випнулися жили на його бичачій шиї, а ті, що на ногах, ладні були тріснути. Маруф із палаючим гнотом у руці волав не своїм голосом, стукаючи іншою по гарматі. Та Данило й сам бачив, що робить — надто вже близькою була відстань до ворога.

— Ну! Пали, клятий бусурмане!!! Ну!!!

Раптово замовкнувши, Маруф притулив вогонь до запалу. Хитнуло так, що здалося — човен стає дибки. Вуха заклало, а стовп вогню вдарив у корму величезного галеона майже упритул. Полетіли тріски. Здавалося, і сама піратська шхуна вгатиться зараз у те саме місце.

— Ліво на борт! — крикнув Джоні. — Ліво на борт, брудні скоти!

Зробивши віраж, шхуна таки уникла зіткнення і йшла тепер повним ходом, віддаляючись од корми галеона, що несподівано почав обертатися в інший бік. Аркебузи били урізнобій з розтрощеної корми, не завдаючи втікачам ніякої шкоди.

— Мілорде! Вони пошкодили ахтерштевень! У нас немає керма!

Ван Герст усе бачив сам. Дика лють охопила голландця. Вихопивши палаш, він кинув його на палубу і в нестямі гатив обома кулаками у фальшборт.

А на шхуні ще досі не вірили у порятунок. Потужний бриз надував подерте вітрило, і суденце летіло хвилями, що ставали дедалі більшими. Вискочивши на шкани, Джоні підняв руки і видав крик, повний тріумфу. Кричали усі. Шхуна перетворилася на розбурханий вулик. А потім усі кинулися до Данила, і кожен намагався тягати його хто за що міг. Кремезного хлопця ляскали по плечах так, що важко було встояти. Й усі сміялися і галасували.

Лаючись останніми словами, Джоні проштовхався до нього і схопив за обидва вуха, викрикаючи невідомо що. Врешті-решт Данила завалили на палубу, зв’язали ноги довгим канатом і викинули за борт.

Украй спантеличений і наляканий, увесь мокрий Данило сидів на палубі й лупився на тих, від кого й надалі не знав чого чекати. Схилившись, Джоні розв’язав його ноги й стукнув у груди. Потім себе. Тоді простягнув руку й обійняв. Це були чужі люди. Їх важко було зрозуміти. Але Данило не сумнівався — відтепер він один із них.

Хвилі майже чорного кольору зі схожими на білих баранців вершечками несли шхуну в напрямку Босфору. Данило стояв поруч із ватажком, слухаючи його незрозумілу мову. Зрештою той підніс пальця догори й замовк, прислухаючись. Вони застигли. Виття вітру, що дув з річки Бог, ставало гучнішим. І обом здавалося, ніби разом з ним звідти долітали слова: «Будь ти проклятий… будь ти проклятий… будь ти проклятий…».

Військо розтяглося на величезну відстань. В авангарді йшла кіннота. Потербане лицарство, вичистивши обладунки від болота та крові, намагалося виглядати якомога величніше. Коні, відпочивши, гарцювали, а при наближенні до будь-якого містечка лунала пісня. Далі рухалася піхота, поміж рядами якої вели полонених татар. Бранців було багато. Здавалося, різнобарвній вервечці людей не буде кінця. Полковники намагалися час од часу наводити лад, і кінні загони снували з обох боків ззаду наперед, пильнуючи пов’язаних бусурманів та підганяючи обоз. Далі везли гармати, а замикала дійство знову ж таки кіннота.

Князь Глинський — Михайло їхав попереду, як і належить тріумфаторові. У самій кольчузі, поскидавши наплічники, він похитувався в сідлі, думаючи про своє. Картини вирішальної битви дедалі рідше поставали в уяві, хоча було що згадати. Насамперед, першу сутичку, коли татарські стріли почали косити військо, а незлагодженість дій полковників загрожувала перекреслити все. Переправа через Лань, яку вдалося налагодити за підтримки гарматного вогню, і розгром ворожого війська, коли вступаються розсудливість та обережність, звільняючи місце єдиному всепоглинальному бажанню — громити супостата до кінця, власноруч. Якби не воно — навряд чи під князем було б убито двох коней, а життя двічі не зависало би на волосинці.

Не єдиним златом жива людина. Таки не єдиним. Через це й поверталися думки князя до річки Лань під Клецьком, що залишився далеко позаду. То була його перемога. І це розумів кожен у багатотисячному війську.

Та чим менше шляху залишалося до Вільна, інші думки оселялися у голові, даруючи князеві нові, не схожі на попередні, але ще солодші відчуття. Гінці давно вже поскакали уперед, і столиця готувалася святкувати перемогу. Його тріумф. Тепер не залишиться жодних перепон. Замовкне невдоволена шляхта на чолі зі Заберезинським та подібними до нього. Військо обожнює переможця, і Михайло вже твердо бачив себе Великим Гетьманом. Тепер король дарує йому булаву, а разом із нею Поділля. Брацлав. Тож було чим хизуватися від вчасних і виважених рішень, прийнятих біля Клецька під татарськими стрілами. Та у жодне порівняння з цим не йшла насолода від іншого свого кроку, зробленого, як виявилося, у правильному напрямку. Як не згадати слова колишнього свого опікуна Великого Цісаря Максиміліана? Битви виграє тактика, а війни — стратегія. Тому це вже не цісар — імператор. Володар імперії з короткою назвою «Рим», велич якої важко осягнути.

Ото ж бо… Щастя, що довелося свого часу засвоювати науку великого полководця. Зараз би ділив із Острозьким неіснуючу корону примарної «імперії» з назвою Русь. Він криво посміхнувся думкам. Уберіг якось Господь. Золото та влада. Ось його імперія. Адже це основа будь-якої імперії. А як зватиметься вона — чи не однаково?

Невеличкий загін мчав дорогою, здіймаючи хмари пилюки. Авангард прийшов у рух, ряди перебудовувалися, згрудившись навколо князя, який пристав у стременах, намагаючись роздивитися вершників. Гінці повертаються? А чи встигли б? Та невдовзі Михайло побачив у переднього вершника свій прапор. Це була його корогва, залишена у Вільно. Охорона розступилася, пропускаючи Овлатія, сотника, який, скочивши на землю, швидко йшов у напрямку до князя. Щось тривожне ворухнулося усередині, бо не просто так вірний слуга його, залишений наглядати у Вільно, кинувши все, вирушив назустріч.

Не дійшовши, Овлатій упав на коліна і, перехрестившись, мовив:

— Не гнівайся, княже. Гірку новину тобі привіз. Дозволь говорити.

— Кажи.

— Дня дев’ятнадцятого серпня почив батько наш, великий король Олександр Ягеллон. Почив вічним сном, другого ж дня, після того, як гінці сповістили про твою, княже, велику перемогу.

Запанувала тиша. Із кам’яним обличчям князь Михайло зліз із коня і, опустившись на коліна поруч із сотником, молився.

Військо рушило далі. Глинський їхав поруч із Овлатієм. Найближчі вершники утворили коло, оточуючи їх, але не наважувалися наблизитися, розуміючи, про що йтиме мова. Чорна важка тінь лягла на обличчя князя.

— Говори усе, що знаєш, — наказав Михайло.

— Знаю не так багато, княже, — тихо промовляв сотник, — адже не вхожий до двору литовського. Втім, бачу вже кілька днів, що там коїться. Столиця гуде. І з вірним прибічником вашим — Храповичем — бачився. Він і нарадив скакати назустріч війську, аби знав ти, княже, що там твориться. Шляхта сейм зібрала. Не чекаючи переможця! Королем та Великим Князем обрано Жигимонта. А при ньому вже інша шляхта верховодить. Маршалком двору королівського призначили ворога твого, Заберезинського. Так сказав Храпович. Ніби й не було тебе, княже, ніби не робив ти у цей час справу благодатну, кров свою не проливав.

Вилиці ще більше проступали на змарнілому під час походу обличчі Глинського, а зуби стискалися в дикому бажанні заскрипіти, бо перегризти горлянку ворогові, якого не було поруч, змоги не мали.

— А ще… — Овлатій осікся, не наважуючись вимовити найголовніше.

— Ну! Говори! — не здатний стримувати лють, вигукнув князь.

— Не чув я цього на власні вуха, княже, й не міг чути, бо не буваю у палатах королівських. Але… від Храповича знаю. Казав князь, що сам чув це. Тому й наказав слово у слово тобі передати. Промовив Заберезинський це на сеймі, коли нового короля обирали. І жодного там не було, хто б не почув тих слів зміїних. Ніби це ти, княже, короля отруїв, щоби владу до своїх рук прибрати…

Загарчавши, Глинський хапнув сотника за плече, але той лише похилив іще нижче голову. А кінь отримав такого стусана чобітьми під пахви, що рвонув з місця, далеченько випереджаючи військо. Нічого не розуміючи, варта, пришпоривши й собі коней, кинулася за князем. Гнідий Овлатія продовжував іти кроком, а сам він — похитуватися у сідлі з низько опущеною головою.

Шхуна вперто йшла курсом до скелястої затоки. Здавалося, Джоні намагався заплисти якомога далі, до глухого кута. Втім, назустріч кілька разів трапилися великі кораблі, що виринули невідомо звідки. Вітрила з’являлися з-за скель, і судна розминалися на близькій відстані. Зарослі та похмурі обличчя команди засяяли, а з уст кожного все частіше лунало слово «Босфор», яке чомусь одразу запам’яталося.

— Босфор! — виголосив Джоні, з підвищення на кормі обдивляючись далечінь.

Туман розсіявся остаточно, і високі береги поступово стискалися, роблячи протоку дедалі вужчою. Схили, що нависали над нею, вкривали низенькі будівлі, котрі купами тулилися поміж каміння. А потім…

Ніколи, навіть у найбожевільніших снах Данило не зміг би уявити, що таке буває. Одного разу, ще в хаті тітки Килини, йому наснилося, що потрапив до палацу самого короля, який приймав його на службу. Ніколи у житті він не бачив і не мав побачити королівських покоїв, та пам’ятаючи давні байки, знав, що усе там із чистого золота. Те, що простягалося перед ним, не могло наснитися у жодному сні. Країна-казка.

Береги її вкривали будівлі, які неможливо вигадати, — білі, з горищами, круглими, немов сонце, чудернацькі та височезні, наче гори. Вони справді виблискували золотом під сонячним сяйвом. Дерева, яких не зміг би створити сам Господь-Бог, а над ними вежі, угорі гострі, мов списи, що закінчувалися в самому небі, ген у хмарах. І тьма людей, одягнутих по-казковому, які, наче комахи, кишіли межи ними. Роззявивши рота, Данило схопився за дерев’яні поруччя й закляк, не звертаючи уваги на регіт команди. На нього тицяли пальцями й ляскали його по плечах.

Протока звузилася настільки, що, здавалося, не могла вмістити кораблів та човнів, які пливли назустріч одне одному чи просто стояли. Одного разу Данилові довелося побувати на ярмарку в Брацлаві. Протока була удесятеро, а може, й іще ширша від річки Бог. І у ній відбувався ярмарок на човнах замість возів. Час од часу здавалося, що шхуна вгатиться у когось носом, особливо, коли завернули до берега, на якому взагалі не було видно землі. Берегом було щось таке, зроблене руками, з рівними обрисами. Дерево і камінь утворювали сходинки та сходи, а зроблене усе навмисно зручно, щоб величезні човни могли підходити і висаджувати людей та виносити скарби.

Рахім-ага зійшов на шхуну дерев’яним настилом, кинутим з високої пристані на борт. Двоє озброєних кривими шаблями вояків у дивних білих шапках мали чорні бороди й обличчями трохи скидалися на татар, проте ні на кого не збиралися нападати. А скільки таких самих залишалося на березі!

— Нехай усемогутній Аллах береже тебе, Рахіме-аго, — з хитрою посмішкою вклонився Джоні. — Як бачиш, ми не повертаємось із багатою здобиччю. Морська удача цього разу відвернулася від нас. Ми втратили найбільший корабель.

— Рахім-ага бачить усе, — кивнув турок, оглядаючись навколо.

— І в трюмі нашому нема рабів, нема золота, — вів своєї Джоні. — Лише люди з іншого корабля, який тепер на морському дні покоїться. І їм потрібні вода та їжа, інакше ми не зможемо доплисти до своїх берегів.

— Рахім-ага давно знає Джоні-реїса, — незворушно покивав головою турок. — Рахім-ага розуміє, що коли Джоні-реїс вертатиметься наступного разу, він винесе на берег удвічі більше, ніж має дати сьогодні за воду та їжу.

Джоні лише розвів руками, продовжуючи всміхатися:

— Рахім-ага завжди славився мудрістю та великодушністю, нехай оберігає Аллах його світлу голову…

Невдовзі під’їхала гарба на двох високих колесах, з якої витягли шкіряні міхи з водою та кілька невеликих мішків. Од запаху, що виходив з них, крутило порожні животи, викликаючи біль. На їжу пірати накинулися одразу, щойно слуги Рахім-аги залишили шхуну. Пили воду, їли черстві, з якимись особливими запахами пляцки і напіввисушене м’ясо. Усі разом, поміж них і Джоні, який тут був найголовніший. Говорили про щось і час од часу дико гиготіли. Гиготів і Данило, хоча не розумів, про що мова. І від цього десь усередині зароджувалося зовсім невідоме враження. Ні, щось подібне колись уже доводилося відчувати у дитинстві — коли йшли гуртом до лісу і палили вогонь. Там усі були рівними, хоча він і розумів, що це лише гра, а в селі серед людей він є найостанніший, і будь-хто далі матиме змогу відібрати крихту хліба й почастувати батогом, бо така його доля.

Витягши з мішка здоровезний шмат, Джоні простягнув комусь у натовп. Чиїсь жадібні пальці вхопилися за м’ясо, зі силою віддираючи шматок. А те, що лишилося в руці ватажка, несподівано опинилося перед носом у Данила. Той нерішуче схопився, а відчувши опір, смикнув щосили, роздираючи їжу. Відірвалася більша частина, залишаючи в руці Джоні маленький шматок. Регіт залунав із новою силою, а Данило, не розгубившись, простягнув іншим те, що тримав тепер сам, зав’язуючи нову «боротьбу».

Жування зводило щелепи, відвиклі од справжньої їжі, а в животі поступово розливалося тепло. На щоглі роздулося нашвидкуруч полатане вітрило, і шхуна спрямувалася носом у той бік, де простяглася неосяжна морська далечінь, залишаючи позаду казкову країну з позолоченими вежами та дивовижними бородатими мешканцями, багатими на їжу.

Попереду знову були тільки хвилі, більше нічого. Втім, це не лякало Данила. Навпаки, якесь солодке передчуття оселилося у грудях і зростало при вигляді синьо-зелених «баранців», яким не було кінця. Він перебував серед рівних собі, а ці суворі та сильні люди знали, що роблять, і вміли долати усе.

— Босфор, — несподівано для себе самого голосно промовив Данило, вказуючи назад.

Регіт пролунав із новою силою. Підійшовши до нього, Маруф простягнув руку вперед і сказав:

— Гіос.

Уторопати й запам’ятати було важко. Джоні, спустившись зі шканців, підійшов до них.

— Гіос! — повторив Джоні, так само вказуючи у далечінь, а потім склав долоні над своєю головою, утворюючи щось схоже на дах.

Тепер до Данила дійшло. Що б не означало слово «Гіос», вони пливли додому.

Вони пливли довго, а навколо простягалася лише вода. Гірко-солона, яку неможливо було пити. Лише по праву руку час од часу проглядалася далека смужка берега. Оце й було те, що називали морем. Ось куди потрапляла річка Бог, стаючи малою та нікчемною, коли погляд осягав ці безкрайні простори. Ось де справжній Бог!

Хвилі час од часу ставали сильнішими й підкидали довгого човна догори, оббризкуючи всіх. Утім, татари знали, що роблять, і не надто лякалися. День у день човнів ставало більше — з гирл річок та численних заток припливали нові, а деякі вже очікували та приєднувалися до ватаги. В усіх сиділи, лежали бранці — де більше, де менше. Чоловіки різних народів, жінки та діти, зв’язані й вимучені. Двічі на день їм давали води зі шкіряних мішків і по шматку смердючого м’яса, яке могли їсти не всі. Тих, хто помирав, скидали просто у хвилі. На ніч човни причалювали до піщаного берега, татари виставляли сторожу, і табір занурювався у сон.

Кілька разів Лук’ян пробував відшукати поглядом тих, з ким плив річкою Бог, та це не вдалося. Вочевидь, полонений княжий воїн був у якомусь далекому човні, а жінок він просто не запам’ятав. Одного дня, коли сонце, викотившись догори, палило нещадно, човни повернули до берега. Піщані пагорби на ньому нічим не відрізнялися від місць попередніх зупинок, але тут на значній віддалі од берега стояв величезний човен.

Такого Лук’ян ще не бачив. Довжелезний настільки, що дорівнював чотирьом татарським човнам, він мав угорі якусь надбудову, а над нею височіла щогла зі спущеним вітрилом. Грубезні весла, що звисали й занурювалися у воду, неможливо було порахувати. Це нагадувало хату з веслами на воді!

Поневолювачі не гаяли часу. Бранців пхали нагору і через діру в даху заштовхували у цю плаваючу хату. Їх усіх мали запхати туди! Коли черга дійшла до човна, на якому плив Лук’ян, серце стиснулося у важкому передчутті. Дужий татарин потягнув його догори, а другий, схожий на першого, підхопив і штовхнув униз. Велетенський човен був дерев’яний і мав щось схоже на погріб, до якого вели сходи. Насилу перебираючи ногами, Лук’ян пірнув униз.

Крик вихопився із грудей сам. Це було царство сатани! Дикий жах водночас скував його тіло. А сам диявол стояв просто перед ним, за крок. Увесь чорний, лише світили білим зуби та очі. Видаючи нелюдський крик, Лук’ян смикнувся назовні, та дужий татарин, ухопивши за плече, так смикнув його, що хлопець миттєво опинився у руках сатани. Очі чудовиська наблизились упритул, а чорні жахливі губи щось промовили у саме його обличчя. За мить Лук’ян полетів іще нижче, аж поки не спинився на слизькій брудній підлозі.

То було пекло. Справжнє. Те, про яке читав, потайки пробравшись до церковних книжок. Ще один сатана, трохи менший, але чорніший, розпихав бранців по кутках страшної хати. Інші люди, схожі на татар, садили їх на довгі лави, де на кожній уже сидів один полонений. Сюди ззовні стирчали довгі дерев’яні патиляги, обстругані до гладкого. А далі рот Лук’яна роззявився сам. На сусідній з лавок сидів ще один чорт — чорнющий, як і ті двоє, але прикутий ланцюгом. Що діється? Це вони свого?!

Саме перед прикутим чортом на лаву запхнули Лук’яна. Від уяви, що чудовисько сидить іззаду, ладне було зупинитися серце. Одного разу Лук’ян не витримав і обернувся. Прип’ятий залізом диявол дивився повз нього, не звертаючи уваги.

Бранців ставало дедалі більше. Скоро запхали усіх. Чоловіків садили на лави по чотири, жінок та дітей розпихали по кутах. Якісь інші татари снували поруч, вдягаючи на людей ланцюги. Закували усіх. І лише тоді той, хто був схожий на головного, дав команду. Десь позаду почали лунати розмірені гучні удари, наче у величезний бубон. Засвистіли нагайки. Помічники головного татарина намагалися пояснити бранцям, що треба робити.

Лише тепер Лук’ян зрозумів. Це були держаки весел. Тільки гребли ними не так, як гребуть у довбанці або татарському човні. Весла були величезними, ще й прикріпленими до човна через діри, а тягти кожне могли тільки четверо людей. Ті, хто сидів тут раніше, вже вміли це робити.

Отримавши по спині, Лук’ян схопився за весло. Якийсь час люди працювали урізнобій, від чого стояв несамовитий крик. Татари замучилися махати нагайками. Та поступово пішло. Бранці мали слухати звук бубна, і кожен удар означав наказ вийняти весло з води, щоби зробити новий гребок. Удари звучали повільно, і Лук’ян відчув, як велетенський човен з усіма ними прийшов у рух. За бортом уже шуміли хвилі, а у смердючий «погріб» почало потрапляти морське повітря. Втім, це мало що рятувало. Сморід стояв настільки жахливий, що важко було витримувати. І він розумів, чому. Гребучи веслами, бранці справляли нужду під себе. Усе стікало з лав та розмацькувалося по підлозі.

А далі почався справжній жах. Весло, за яким сидів Лук’ян, там, за бортом, кілька разів зіштовхнулося з іншим, а потім зачепилося. Крики наглядачів не затрималися. Нагайки впали на спини усіх чотирьох. Бубон почав знову, і рух продовжився, але не надовго. Наступного разу в спину вдарило настільки відчутно, що відразу забракло подиху. Це був отой чорт з кучерявою головою. Страховидло сичало крізь зуби і товкло вільною ногою у його спину. Лук’ян закричав.

Бубен починав ще кілька разів, поки наглядачі не збагнули, у чім причина. Четвірка, в якій сидів Лук’ян, виявилася найслабшою і, щойно темп збільшувався, весло починало відставати, стикаючись із сусідніми. Та ще раніше зрозуміли це сусіди по лаві. Стусани посипалися на нього ще й із боків. Але це не допомогло. Руки Лук’яна намагалися ловити держак весла і вчіплялися у нього, гальмуючи рух. Голова ж припинила сприймати будь-що.

Галера укотре зупинилася. Він нічого не розумів, коли двоє наглядачів, лаючись та плюючись, відпинали його ланцюги. Останнє, що залишилося у пам’яті, — падіння та удар головою об підлогу або стіну. І думка — одна-єдина, перед тим, як померти. У затьмарених очах постала картина, як звільнений Данило кидається сторч головою у вир. Ось хто насправді заслуговував на пекло. Де ж ти, Господи?! Чому? А далі все заклякло, провалюючись у чорне смердюче марево.

Очі розплющилися несподівано. Тіло було мокрим, і з нього текло. Та не встиг Лук’ян збагнути, що відбувається, як нова хвиля води впала на його голову, забиваючи подих. Чорний сатана, поставивши великий шкіряний міх, схопив хлопця за волосся та потрусив головою. Вони були нагорі, світило яскраве сонце, проте пекло тривало. Зрозумівши, що бранець очуняв, йому втулили в руки той самий міх і поштовхали до тієї ж діри у чортову катівню.

Галера тепер рухалася цілком стерпно, і нагайки припинили свистіти. Розмірено гупав бубон, а на його місці сидів інший нещасний. Лук’яна заштовхали у найнижче місце човна і знаками та штурханами пояснили, що має робити. Він ставав на коліна і, поклавши жорсткий задубілий міх на бік, гріб у нього долонями усе, що настікало з тих, хто працював веслами. А витягши смердюче рідло нагору і виливши за борт, вертався назад.

Це відбувалося з дня на день. Вичерпати його цілковито було неможливо. Того й опускалися батоги як не одного, то іншого наглядача на його спину. І кінця цьому не мало настати ніколи. Коли ж на море спускалася ніч й очі Лук’яна ненадовго заплющувалися, губи обов’язково встигали промовити кілька слів — звернутих до Господа, які звучали «врятуй мене звідси», і невідомо до кого — «будь ти проклятий».

Одного разу, витягши нагору міх зі смердом, Лук’ян побачив берег. Галера кудись допливла. А отже, тепер обов’язково зупиниться. А може… Може, настане зрештою кінець оцим мукам?

Він сподівався, навіть не уявляючи, скільки часу ще доведеться провести на галері й чим усе закінчиться. Інакше б обов’язково спробував, кинувши міх, скочити на високий борт і кинутися сторч головою у чорні хвилі.

Величезний острів з кам’янистими берегами, що звався у каперів Гіосом, містив безліч заток, у яких вода майже завжди була спокійною, навіть коли небо вкривали хмари і над скелями гуділи вітри. А поруч простягалися такі ж самі більші та менші острови. Місцеві мешканці жили в халупках, чимось схожих на бачені у Босфорі, проте відрізнялися виглядом від господарів «золотої країни». Вони також мали чорні, щоправда, кучеряві бороди, але ходили з непокритими головами й були худі та вигорілі на сонці. Власне, й господарями вони тут не були. Усім заправляли хлопці з ватаги Джоні.

В одній із бухт стояв корабель зі спущеними вітрилами — менший від того, з котрим довелося битися у морі, яке Маруф називав Чорним, але таки значно більший од шхуни. Джоні взявся за справу невідкладно. За час подорожі Данило зумів таки вивчити зо два десятки їхніх кострубатих слів, з яких оте перше «босфор» вимовлялося чомусь найлегше. На інших язик не бажав викручуватись, а голова постійно забувала їх. Тому багато допомагали знаки, з якими Джоні та його хлопці вправлялися майстерно.

Його завели на корабель, і ватажок довго тлумачив, вказуючи на одну з гармат, а потім на шхуну. Данило тільки кивав головою, розуміючи лише, що гармату треба переносити туди. Довелося тягти його на берег до одного з кривих викручених дерев, що виросли поміж каміння. Витягши коротку шаблю, Джоні показував «рубати дерево», а коли Данило почав, несподівано відібрав зброю, стукаючи його по голові. Схоже, ватажок намагався пояснити, що він зовсім дурний. Власне, відколи хлопець себе пам’ятав, так вважали усі.

Та несподівано до нього таки дійшло. Джоні бажав зробити вже тут, на острові, гармату, схожу на ту, що змайстрував Данило власноруч ще у гирлі річки Бог. Ось воно що! Гармата, на яку вказував ватажок, була більшою, а отже, потребувала грубшої деревини.

Кучерявобороді мешканці острова завжди виконували усе, що забагали капери. Вони приносили їм їжу та воду, а також щось схоже на сивуху в глечиках, зроблених із глини. Їхні жінки приходили, коли ватага Джоні напивалася, та задовольняли усіх без винятку. Одного разу, коли Данило, котрому, як найстаршому із заплавських хлопців, уже доводилося скуштувати сивухи, потягнутої з підвалу тітки Килини, спробував і тутешнього напою, від якого швидко закрутилось у голові, до нього підвели напівроздягнуту дівчину. Вона хиталася від випитого, і хлопці, мацаючи її за все що хочеш, підштовхували до нього. Гаряча хвиля вдарила у голову, захотілося подітися не знати куди, що він і зробив під дикий регіт поплічників.

А тепер Маруф привів йому двох острів’ян у подертих сорочках, які несли із собою чудернацькі сокири та ножі. Саме вони мали робити усе руками, Данилові ж належало вказувати їм, наче панові. Кілька днів пішло на те, щоб облазити з ними пів острова й таки знайти підходяще дерево. Воно росло на крутому схилі гори, через що було кривим, але грубим, із розкаряченими гілками й, на відміну від інших, мало дрібне листя і тверду деревину. У видовбаний стовбур мала б уміститися нова гармата. Знахідку зрубали і притягли на берег. Відтоді й настав час Данила. Вибравши потрібну сокиру, хлопець сам зробив із неї тесло, й наступного вечора гармату вже ладнали на шхуні поруч із новою щоглою, яку встановили за день до цього. Греки, а саме так називали цих людей капери, шили й ладнали нові вітрила.

Думаючи над кожною, Данило обрубав майже усі гілки, після чого від дерева залишився стовбур, скривлений настільки, що коли тонший кінець його запхали донизу в пророблену в палубі діру, товщий простягся здовж неї, дивлячись у морську далечінь, наче гармата. Пів дня пішло на те, щоб видовбати у ньому повздовж заглибину, здатну вмістити саму гармату.

Джоні був у захваті. Його новий тесля знав свою справу. Кінець стовбура, що проліз аж до трюму, прикріпили обрубаними сучками до грубих частин шхуни, що звалися шпангоутами і на яких трималося усе. Лише тоді ватажок дозволив покласти гармату у заглибину, що витесав Данило, і примотати грубими мотузками. Жерло її височіло над бортом і могло злякати кого завгодно. Коли усе було скінчене, край сонця вже потонув у морі. Та Джоні не мав терпцю. Він наказав вивести шхуну з бухти. Греки забили верх у порожній просмоленій діжі й, прив’язавши камінь до іншого кінця мотузки, скинули усе з човна.

Ця гармата була набагато важчою, ніж попередня, проте груба дерев’яна нога надійно її тримала. Двоє каперів уклали заряд та ядро, і, згадуючи, як це сталося по той бік Босфору, Данило намагався навести гармату у діжу, що мирно погойдувалася на хвилях. Та у відповідь на його нелюдські зусилля жерло її майже не рухалося, і лише поворотом самої шхуни зброю спрямовували на ціль.

Нова гармата мала силу-силенну. Гахнуло так, що він ледве встояв. Вуха заклало. Стовп води здійнявся далеко від дерев’яної діжі. Пройшовши повз неї, шхуна зробила розворот і зайшла удруге. Та як не намагався новий канонір, ядро вдарило з іншого боку. Джоні нервувався. Гармату заряджали утретє, коли Данило попросив сокиру. Його намір перерубати стовбур, що тримав гармату, геть розізлив шкіпера. Джоні вимахував руками і намагався пояснити дурнуватому чужинцю, що втримати її під час пострілу буде неможливо, але той стояв на своєму. Зрештою, ватажок вилаявся і, махнувши рукою, поліз у шлюпку. Шхуна рушила до бухти.

Данило робив усе сам. Наче чорти вселилися у хлопця, бо думки, сміливі та несподівані, прийшли не знати звідки, змушуючи робити речі, до пори до часу нікому не зрозумілі. У двох величезних казанах розклали вогонь, який горів усю ніч просто на палубі корабля, посеред котрої чаклував величезний та спритний парубок, нищачи власноруч усе, що зробив за день.

Орудуючи великою сокирою, він не квапився і поступово перерубав дерев’яну «ногу», на якій стояла гармата, після чого з діри у настилі палуби залишився стирчати тільки грубий пень. Навряд чи на усьому острові знайшлося б іще одне таке дерево, тому все робили повільно. До доброго звикають швидко, й Данило не помітив, як поступово вжився у панську шкіру. Шестеро греків тримали гармату за обидва кінці, коли, покрикуючи, немов на хлопців зі села, він перерубував стовбур.

Важелезну гармату з обрубком «ноги» вклали на палубу, і вже менша сокира у руках майстра почала обходити той самий обрубок, роблячи його тоншим, а сам кінець із кожним змахом тесла ставав гладким та круглішим, наче гарматне ядро. Джоні давно пішов спати. Залишився Маруф, який завжди ходив на шхуні шкіпером, проте зараз іще анічогісінького не розумів.

— Босфор! — радісно вимовив парубок, відчуваючи бажання побалакати, втім, не маючи для цього достатнього запасу слів, які хоч хтось міг би зрозуміти.

У відповідь майже чорношкірий здоровань замахав руками та видав щось по-своєму, вочевидь обурюючись власній необізнаності. Та Данилові цього було досить.

Скоро кінець стовбура, прив’язаного до гармати, почав нагадувати кістку від баранячої ноги, яку не давніше як минулого дня Данило тримав у руці, обгризаючи м’ясо. Барана довго смажили, обертаючи над вогнем, а хлопець був голодний і хапнув перше, що трапилося під руку. Коли віддер шмат, кінець кістки, що опинилася в руці, був гладенький, мов кулька. Інша, що залишилася на барані, була схожа на чашу. У ній ота кругла рухалася куди хотіла, коли баран був іще живий і завдяки цьому міг бігати схилом. Данило це розумів і тепер намагався створити з дерева щось подібне.

У пні, котрий твердо стирчав із настилу палуби, він почав теслом вибирати деревину, намагаючись зробити таку саму чашу, куди б умістився кулястий кінець деревини на гарматі. Усвідомивши нарешті, до чого йдеться, Маруф замовк і лише стурбовано сопів.

Скоро у зрізі «пенька» утворилося дупло, яке могло б утримувати обрубану «ногу» гармати з розширенням на кінці. Та діра була завузькою, і схожий до ядра кінець не пролазив туди. Зробивши виміри пальцями та чвертями, Данило вгатив у краї зробленої чаші дві найбільші сокири одну навпроти іншої, а тоді, стукаючи згори третьою, по черзі забивав їх глибше та глибше. Тріск, що пролунав у нічній темряві, мав би збудити й капітана. Здовж стовбура утворилася розколина, що збільшувалася з кожним ударом. Її краї розходилися більше й більше, від чого діра ставала ширшою.

Покинувши стовбур, Данило витесав два клини, оскільки товщини сокир вже бракувало, і почав забивати у тріщину, краї якої угорі розійшлися настільки, що влазив кулак. Тепер навіть греки зрозуміли, що до чого. Гармату піднесли й вставили обрубаною ногою в дупло. І тоді він вибив клини. Розколина стислася, зловивши широку частину дерев’яної «ноги». Пень одразу ж замотали просмоленою мотузкою, аби скріпити розколину.

Данило витер піт, розмацькуючи дьоготь по чолі. Гармата залишалася міцно прикріпленою до шхуни. І водночас вона вже не була з нею одним цілим та нерухомим. Напрямок пострілу з неї більше не залежав від Маруфа, який керував шхуною — лише від того, хто триматиме гармату за держак. А хто її триматиме, відтепер розуміли усі.

Сонце встигло повністю здійнятися над морем, хоча й не різало очей, коли похмурий та невиспаний шкіпер вилазив із човна на шхуну, що погойдувалася на спокійних хвилях так, наче й не було цього гармидеру впродовж усієї ночі. Греки продовжували мотати канат навколо стояка, стягуючи краї розколини, яку вже неможливо було побачити. Підійшовши до свого витвору, Данило підніс грубий кінець гармати за руків’я і навів у бік корабля, з якого учора її зняли. Обличчя Джоні змінилося. Він мацав руками та обдивлявся нову гармату, наче не вірячи, що таке можливо зробити. Ватажок хитав головою і вражено цокав язиком.

Капери забігали, ставлячи вітрила, і шхуна спрямувалася у вранішнє море. Тепер уже Данило голосно волав, роблячи знаки Маруфові. Звідки й згадалися кілька кострубатих слів, неприємних для свого вуха навіть тепер.

— Хельген тін! — кричав Данило. — Хельген тін! — додаючи ще й обома руками по черзі.

Розсікаючи хвилі, шхуна укотре націлилася носом на злощасну діжу. Руки боліли від важкої роботи і трьох учорашніх пострілів, а Данило, нап’явши жили, та стиснувши зуби, з останніх сил утримував своє диво. Маруф застиг поруч із запаленим ґнотом, не звертаючи уваги на крики свого капітана — Джоні також не міг усе це спостерігати мовчки.

Потрібна мить настала.

— Вогню! — тримаючись із останніх сил, вигукнув Данило.

Маруф підніс запал, і його просто кинуло геть, вириваючи руки з плечей, адже втримати цього вогнедихаючого звіра проста людина не могла. Стовп води здійнявся на місці, де щойно плавала діжа. А увесь берег волав дикими голосами.

— Вог-ню… — замислено повторив Маруф, піднявши долоню.

Його піднесли і посадили. У вухах стояв дзвін, а долоні та плечі не відчувалися зовсім. Біль розливався у всьому тілі, що несподівано стало млявим та слабким. Підскочивши, Джоні тарбав Данила за щоки, вигукуючи щось незрозуміле та розмахуючи руками.

Свято тривало всю ніч. Палало вогнище. Греки різали овець. Довкола панував запах їжі. Сміялися п’яні жінки, а крики каперів лунали зусібіч. Стоячи над захмелілим Данилом, Джоні намагався щось пояснити, розклавши на столі кокосові шкаралупи, що мали означати різні човни. Серед них були більші та менші.

Данило лише кивав головою. Плечі ще боліли, проте приємна млявість дедалі більше розливалася тілом. Головою хитало, але рука далі тяглася до глиняного кухля із солодкуватою пахучою рідиною. І коли одна з жінок із вузькогорлим глечиком перехилилася, щоб наповнити його, інша рука Данила несподівано обхопила її стан, усадовивши гречанку собі на коліна. Вигуки залунали з усіх боків, гублячись у кам’яних стінах. А ноги відчули тепле та легке жіноче тіло, від якого перехоплювало подих. Воно борсалося на ньому, відбираючи глузд. І ніколи досі у житті його не траплялося чогось такого, що можна було би порівняти з цим божевільним відчуттям.

Сонце давно вже сховалося за Чорну гору, втім, тепла літня ніч ще не встигла по-справжньому поглинути землю, коли князь наказав закликати сотника. Усе, що трапилося від минулорічної осені, поставало, наче сон, перед очима, варто було лише зупинитися на мить. Поганий, страшний сон, здихатись якого неможливо. Здавалося, ось, ще трохи — і нові, вже справжні невтішні події додадуться, щоб мучити до нестями.

Але то був не сон. Його падіння відбувалося стрімко й непередбачено, а запобігти новим негараздам бракувало сил та розуму. І варто було сісти й замислитися, важкі спогади накривали з головою, наче злива бусурманських стріл, проти якої не рятують ані шолом, ані кольчуга.

Насамперед згадував, як, здолавши власну гординю та розпач, присягав на вірність тому, хто не оцінив його заслуг перед королівством. Як забувши все, схиляв голову та коліна, клянучись у вірності новому королю Жигимонту, котрий умів одним вухом слухати його, що довів свою вірність та потрібність, а іншим — тих, хто не мав жодних доказів, утім вони вміли говорити. Згадував, як пливло перед очима від усвідомлення власного безсилля, коли не вдалося вибороти нічого — новий король залишався глухим до його вимог розслідування та суду. Звинувачення князя Глинського в отруєнні короля Ягеллона не було доведене. Втім, ці звинувачення зависли на ньому невидимим павутинням, звільнитися від якого неможливо. Відмовили колишньому фаворитові й у проведенні суду Божого, адже головний обвинувач Заберезинський тепер був серед перших осіб королівського двору.

Згадував важку ніч після приїзду Івана, котрого невдовзі усунули з місця воєводи Київського. Ось коли зрозумів Михайло остаточно свою помилку. Неправильною виявилася стратегія. Не осягнув науку імператора сповна. Гадав, що схопив бога за бороду…

І зовсім нічними страхіттями згадував оте, що сталося потім, бо коли несила здійснити потрібне, так важко зберегти голову холодною. Не раз поставало перед очима, як горить замок Заберезинського, а самого його — лютого ворога — тягнуть із ліжка у поле. Як відсікають голову. Не він власноруч — слуги, адже відтепер ця гидота вже не заслуговувала і не мала права на суд Божий. А далі вогонь та різня майже щоночі…

Гатило, увійшовши, низько вклонився князеві й застиг в очікуванні наказу.

— Чекає на тебе, Мироне, важлива місія, котру не маю більше кому довірити, крім тебе, — відриваючись од важких думок, почав князь Михайло. — Сядь, мій вірний друже, і слухай. Чекає тебе далекий шлях до Московії. Збери зо два десятки вірних хлопців і готуйся вирушити завтра удосвіта. Слухай мій наказ.

Прихиливши голову, Гатило ловив кожне слово князя.

— Родич наш, Острозький князь Костянтин, уже рік, як не мучиться у полоні в московитів. Присягнув на вірність їхньому цареві Василію. Військо та землі отримав. Але мріє князь про державу Руську, вільну від усіх. Од литвинів, московитів, татар. Свою, власну. Через це й посилав до мене гінця. Сотник його, Осип Нещада, був у мене. Ти казав — знаєш його. Але не до того було тоді. Татарва наступала. Через те й просив я затримки у князя Костянтина. Через це не дав йому відповіді. Тепер настав той час. І мусиш ти землі московської дістатися й розшукати князя Острозького, який зі своїми воями повинен ближче до нас стояти. Гадаю, десь за Полоцьком. Від мене грамоту охоронну отримаєш. Якщо потрапиш до московитів — казатимеш, що Русь повстала і прагне союзу з ними. Не бажає далі зі шляхтою йти. Порядків хоче своїх, православних. І говоритимеш від імені князя Глинського. А Острозького шукатимеш далі. І коли знайдеш, скажи, що згідні ми на його заклики. І справу вже почали. І допомоги чекаємо від нього, як від брата.

Гатило сидів мовчки, поклавши руки на коліно й опустивши погляд.

— Чому мовчиш? — запитав князь. — Хочу знати, чи згідний ти не за наказом, а з власної волі вирушити, щоб виконати цю місію? Боїшся чи ні? І чи думаєш так само, як твій князь? Не податки з хлопів збирати посилаю. Голови можеш позбутися. А зрадиш — я позбудуся.

— Княже, — відповів Мирон, підводячись, — не боїться лише дурень. А ви, гадаю, не маєте мене за такого. Розумію й важливість справи, що довіряєте мені. Служити вам маю за честь. І виконаю, якщо не позбудуся власної голови ще раніше. Дозвольте йти, збирати загін.

Князь Глинський мовчки дістав грамоту, перемотану стрічкою, і простягнув сотникові. Той низько вклонився і рушив геть.

Море ставало холодним. З півночі задули вітри. Вони наганяли сірі низькі хмари, а важкі, такі самі смарагдові, як у літі, але вже не прозорі хвилі немилосердно товкли у берег. Греки казали, що починається сезон зимової завірюхи, який варто пересидіти вдома. Та Джоні не слухав. Обидва кораблі стояли в бухті, готові до плавання, і першого ж ясного дня він наказав виходити у море.

Данило потроху починав, нехай із великою бідою, розуміти своїх поплічників. Слова нової мови запам’ятовувалися важко, та коли йому намагалися щось втлумачити, вдавалося завжди. На цей час він уже знав, що ватажок на ім’я Джоні — брат капітана того велетенського корабля, від якого ледве вдалося втекти у гирлі річки Бог; що той, кого звали Йоганн, привласнив статки свого брата і поклявся зжити його зі світу. Натомість Джоні затявся мстити своєму кривдникові.

Обидва кораблі вийшли у море вдосвіта і тривалий час, день за днем тинялися поміж численних островів, не пристаючи до жодного. Вже не один рік капери жили на Гіосі. Тому більший корабель — захоплений у сутичці галеас — мав назву «Харон», що означало ім’я старовинного грецького бога, який впускав у царство мерців. Так називав Джоні кожний новий корабель замість утраченого, сподіваючись, що колись він впустить у підземне мертве царство і його брата Йоганна. Шхуна, на якій Данило був тепер другим після Маруфа, звалася «Привид», бо мала швидко з’являтися та зникати безслідно.

Чим день острови траплялися рідше, і скоро навколо залишилася тільки безмежна морська далечінь, від якої віяло холодом. Слово «Гіос» дедалі частіше звучало з уст каперів, добра половина яких на обох кораблях була греками.

— Босфор! — відповідав на це Данило, стукаючи кулаком по гарматному стволі, адже вкладав у це слово зовсім інший зміст, зрозумілий, одначе, кожному. Інша рука каноніра простягалася при цьому кудись у захмарену далечінь. Вони глузували з нього і вказували у зовсім інший бік, де був Босфор насправді. Та невдовзі новий гарматій-велетень припинив блудити і щоразу вказував правильний напрямок. Запас їжі та води на обох суднах залишався достатнім, а близькість островів відчував спиною навіть Данило.

На поясі його грубої та незграбної одежини з каптуром тепер завжди висіла важка й майже пряма абордажна шабля, що подарував капітан. Щодня Маруф витягав свою, і на палубі шхуни розгортався майже справжній двобій. Араб знав багато підступних випадів, Данило ж покладався лише на власні руки та очі. Втім, дедалі частіше траплялися сутички, в яких і йому вдавалося перемагати. Власне, цим займалися усі капери — переважно з нудьги, хоча від уміння володіти зброєю залежало їхнє життя.

Усе почалося одного похмурого дня, коли з «Харона» пролунало, що справа по курсу з’явився корабель. Шхуна Маруфа і галеас Джоні пливли майже поруч одним курсом, тому крик вартового на марсі здійняв на ноги усіх. Видершись нагору, ватажок недовго роздивлявся чуже судно, після чого скомандував право на борт.

Почався рух. Змучені бездією замерзлі люди ставили вітрила, тягли й закріплювали фали. Віддаючи короткі команди, Маруф повернув кермо, і шхуна, підкидаючись, полетіла хвилями, прагнучи обігнати флагман. Маючи тепер дві щогли, більше вітрил та лише одну гармату, вони швидко залишили позаду «Харон» і повільно, але впевнено наздоганяли незнайоме судно, котре будь-що намагалося уникнути зустрічі.

Гонитва тривала довго. Данило стояв у напрузі, обхопивши жерло гармати, і спостерігав, як скорочується відстань. Якщо спочатку з низької палуби він міг бачити лише вітрила з хрестами і прапор, то поступово над морськими хвилями виринули обриси усього корабля. Відбувалося щось неймовірне — величезне судно, майже таке, як у гирлі річки Бог, утікало від маленької шхуни. І важко уявлялося, що робитиме Маруф, коли вони опиняться поруч.

Та цей час настав. Один з каперів схопився за мотузку, що звисала з грота, і по щоглі догори поліз прапор, на якому зловісно красувалася чорна лілія, така сама, як на «Хароні». Скупчившись на палубі здовж поруччя, капери кричали та товкли хто чим, створюючи неймовірний грюкіт, аби налякати втікачів.

— Маак де клаар, Данієлю! Маак де клаар! — волав Маруф із перекривленим обличчям.

Та новий канонір і без цього розумів, що належить робити.

— Босфор… — слово звучало магічно і допомагало в усьому. — Босфор…

Корма велетенського корабля ставала дедалі ближчою, і Данило намагався уявити собі діжу, що плавала серед хвиль біля Гіоса. Ще ні. Ще далеко. А Маруф викрикав не своїм голосом, прагнучи пострілу. І марно Данило тлумачив арабові, що з такої відстані не влучить. Вийнявши з піхов абордажну шаблю, той приставив зброю до його грудей. Схопившись за руків’я гармати, Данило прицілився й одразу ж палаючий ґніт притулився до отвору.

Шхуну струснуло, і стовп води виріс по правому борту чужого судна. Як не дивно, Маруф зрадів, і двоє греків кинулися прочищати жерло й заряджати знову. Цей постріл був лише попередженням. Відстань продовжувала скорочуватися. Кинувши руків’я, Данило розминав потерплі долоні, а коли закотили ядро, знову схопився за грубезний держак. Цього разу його спинили. Тепер Маруф, навпаки, намагався підійти ближче до ворога. Та несподівано корабель попереду почав повертатися боком.

— Право руля!

Той, хто змінив за кермом капітана, тиснув на повну. І все-таки вони не встигали. Велетенське судно, спинивши хід, почало розвертатися, збираючись стати бортом до нападників. Відкриті порти галеона свідчили, що і його гармати готові дати залп. Завалюючись на бік, шхуна робила крутий розворот, намагаючись вийти з небезпечної зони. У грудях замлоїло. Ворог розвертався швидше, ніж «Привид» долав потрібну відстань.

Та, вочевидь, першими не витримали нерви у шкіпера ворожого корабля, котрий поспішав розстріляти шхуну, лягти на той самий курс і все-таки утекти від «Харона». Густий дим поступово вкрив увесь його борт, одразу ж пролунав несамовитий грюкіт, і вода почала здійматися стіною зовсім поруч, забризкуючи палубу. Капери робили неможливе, рятуючи власне життя. Обертали вітрила, а Маруф, відштовхнувши того, хто тримав кермо, несподівано потягнув у інший бік. Тепер унаслідок невдалого маневру вже ворог програвав у часі, тож «Привид», скоротивши відстань, знову опинився за його кормою, де не було гармат.

— Вогню!!! — волав Маруф, розмахуючи руками.

Напружуючи останні сили, Данило присів, спрямовуючи жерло гармати догори. Шхуна продовжувала розворот, перевершуючи зусилля хлопця. Ще трохи — і постріл не досягне ворожого судна. Його гарматі бракувало руху. Він не встигав за шхуною!

— Вогню!!!

Тріщали канати. Останнє зусилля, на яке був здатен Данило, він спрямовував, щоб відновити напрямок на ворожий корабель. Ще мить — і хлопець упаде.

— Вогню!!!

Гармата нарешті вибухнула, відкидаючи його на мокру слизьку палубу. Тому й не побачив Данило, як розлетілися тріски на кормі ворога. Шхуна продовжувала поворот, а галеон застиг на місці. На його палубі також точився шалений рух, проте команда величезного судна відтепер була безсилою — зруйнований форштевень не давав змоги плисти у потрібному напрямку. А зловісний силует «Харона» поступово виростав позаду, виринаючи з чорних хвиль і насуваючись, наче загибель.

Усе було скінчено. Вітрила з хрестами почали падати. Судно лягло у дрейф. Команда готувалася до здачі. Галеас Джоні зайшов із корми, й одразу ж полетіли канати з гаками, притягуючи ворожий борт до себе. Неймовірний галас стояв у повітрі — кидали дерев’яні трапи, розгойдуючись на канатах, капери стрибали на ворожу палубу. Ніхто не чинив опору. Шхуна, зайшовши з іншого боку, також пришвартувалася до борту, і потік нападників майнув догори.

Вихопивши зброю, Данило з криком кинувся до поруччя, та рука Маруфа несподівано вперлася у його груди, а шабля вказала на гармату.

— Гіос!

Це означало «назад», саме так розумів Данило. Спересердя сплюнувши, він сам-один схопив ядро й із розгону заштовхнув у жерло, випереджаючи греків. Невідомо куди подівся страх, і хотілося туди, у звитягу, разом з усіма.

А на палубі корабля, який ті, хто залишився поруч із ним, називали не інакше, як «гішпан», тривав розбій. Крики поступово стихли, й на обидва судна почали вантажити різний скарб. Мішки, діжі, тюки, перемотані мотузками… Втім, це тривало недовго. Старий чорнобородий грек несподівано торкнув його за плече. Кинувши мішок, Данило випростався. Іспанське судно мало значно вищу посадку, і частина того, що відбувалося на його палубі, ховалася від залишених на «Привиді». Але коли до гроту підвели двох зв’язаних чужинців, стало добре видно. Один стояв мовчки, інший голосив, намагаючись стати на коліна. Його піднесли. Обом начепили на шиї мотузки й потягли на рею. Тіла їхні корчилися недовго.

А тоді пролунали постріли. Щось летіло і падало у воду з іншого борту «гішпана», проте він не бачив, що саме. Кілька каперів на чолі з помічником Кальвеном залишилися на чужому кораблі. Вони ставили вітрила. Корабель із розбитим кермом пришвартували до «Харона» довгим канатом, і скоро усі три судна рушили назад.

— Гіос? — запитав Данило, коли Маруф зайняв звичне місце за штурвалом.

— Йа… — відповів той.

Тіла чужинців гойдалися на реї під мокрим холодним вітром, а на хвилях, там, де щойно був узятий «гішпан», залишився гойдатися човен. У ньому сиділи шестеро чужинців з його команди й мовчки дивилися услід. Навколо човна щось плавало — багато якогось ганчір’я і навіть щось схоже на людське тіло, втім, роздивитися було важко.

— Йоганн? — з надією запитав Данило, вказуючи на тіла у зашморгу.

— Геен… — відповів араб так само фризькою мовою, заперечливо хитаючи головою. Інші просто сміялися, ляскаючи його по плечах.

Діжу з вином відкупорили одразу. Пити у морі арак Джоні не дозволяв. Холодний уривчастий вітер дув у потрібному напрямку, спрямовуючи караван додому. Капери називали це правим галсом і раділи, бо могли плисти швидко. Крики з кожного судна лунали однаково голосно, адже свято вже почалося. Тіла повішених кинули у хвилі лише наступного дня. А ще через ніч у тумані проступили вершини грецьких островів.

Націлена гострим носом у море, галера погойдувалася на тихих хвилях вранішнього прибою. Прибережні скелі ховали судно від погляду тих, хто міг пропливати осторонь. Бухта була глибокою. Навколо стирчало каміння, і здавалося, лише поворуши веслами — один з виступів протаранить борт, ломлячи дошки.

Хизир знав тут кожен камінь, кожну підводну скелю. Тому погляд його звужених очей спокійно дивився у далечінь в очікуванні здобичі. Час од часу він проходжувався палубою, а потім знову надовго зупинявся на носі, й тоді чобіт із загнутим догори носком спирався на широкий таран, а правиця торкалася руків’я важкої та кривої шаблі, що висіла на поясі.

Унизу застигли гребці. Люди неголосно перемовлялися, склавши руки на держаках весел. Жоден з них не був прикутий до лави, натомість кожен мав біля себе коротку шаблю. Серед них траплялися й чорні, проте голову кожного вкривала скромна потерта чалма, а деякі були навіть одягнені. Поміж рядів не ходили наглядачі з нагайками, проте направляючий на кормі сидів на обтягнутому шкірою барабані, тримаючи палиці напоготові. Усі чекали.

Заповнені рабами галери належали еміру Тлемсени — великому Абу Абдал Мухаммаду і пливли до берегів Магрибу. Це був шлях, звичний для таких караванів, і всі три мали з’явитися тут рано чи пізно. Заради цього варто було почекати.

Хизир слухався брата, хоч і не поділяв його поглядів стосовно багатьох речей. Арудж мав забитий у голову кіл, який володів усіма його думками і звався «іспанці». Заради їхнього знищення той утратив руку і був готовий віддати життя. І це тоді, коли навколо простягалися береги Магрибу — багаті та слухняні, якщо показати силу. Еміри Іфрікії провадили власну політику, яка не влаштовувала ні султана, ні невірних, і часто-густо намагалися догодити обом, маючи при цьому насамперед власний зиск.

Хизир знав і добре розумів, що не можна чинити дій проти султана, бо треба мати за спиною хоча б одну сторону світу, захищену від удару. Мир з османами — святе. З еміра ж, на його думку, належало тягти усе, що криво лежало. Байдуже, що він також молився Аллаху. Магриб повинен належати реїсам! Була би його воля — давно б уже караван з кількох десятків галер вклинився у пісок Магрибу, захопивши якесь із багатих міст. І тоді б не тулилися реїси на островах Ак-Денізу, що продуваються з усіх боків і на яких нема нічого, крім каміння. Втім, Хизир звик слухатися старшого брата.

Галери з’явилися лише опісля полудня. Усі три пливли неквапно, огинаючи острів, що далечів навпроти. Час настав. Рука розбійника вихопила зброю з піхов, і це було знаком. Весла зі шумом спінили воду. Удари бубна звучали рідко, і з кожним наступним весла врізалися у хвилі, розганяючи судно вперед.

— Воїни! — голос Хизира розкочувався над смарагдовими хвилями, що виблискували сонцем. — Брати! Нехай здійсниться воля Аллаха! Нехай береже нас Всевишній! До бою!

Барабан зазвучав частіше, і галера набирала потужного ходу. Четверо воїнів готували до пострілу обидві гармати на носі судна. Піна розліталася з-під весел, а тепер із кожним їхнім зануренням голос нападників лунав гучніше й гучніше. І кожен змах шаблі ватажка, здавалося, додавав руху галері.

Напад помітили, і весла емірських галер запрацювали швидше. Втім, одразу стало зрозуміло, що втекти їм не світить. Реїси вдало обрали місце для нападу між двома островами, тому магрибські галери не могли круто змінити курс і якийсь час мусили плисти далі, огинаючи свій берег. Відстань скорочувалася швидко. На палубах утікачів нуртував неймовірний рух. Не вщухали крики та звук ударів по спинах гребців. Але це не могло врятувати — надто багато живого краму набилося у трюмах. Наглядачі з острахом озиралися назад, адже боронитися від одної-єдиної галери, що зважилася на такий напад, не мали чим.

Погоня тривала недовго. Свіжі та вільні гребці Хизира встигли наблизитися на відстань гарматного пострілу на той час, коли караван із Тлемсени лише минув берегову лінію острова й отримав таким чином змогу повернутися кормою до нападників. Утім, врятувати це вже не могло. Бодай одну з тлемсенських галер чекало захоплення, і тепер усі три змагалися між собою за те, щоб не бути задньою.

— Хизире!

— Капудане!

Стривожені голоси реїсів залунали з корми, що стояла вище від палуби. Їхні руки вказували кудись у далечінь, правіше від курсу втікачів. Вискочивши догори, грізний реїс побачив, через що здійнявся галас.

— Ш-шейтан…

У неймовірній люті він замотав головою.

— Хай прокляне Всемогутній Аллах!

Судно продовжувало свій хід, але всі на ньому дедалі більше розуміли, що пожива цього разу втече. Сінан, підійшовши до ватажка, тихо мовив:

— Хизире, потрібно повертати. Це бойові галери еміра. Скоро вони будуть тут. Ми не здужаємо проти двох. І цих не наздоженемо. Треба змиритися.

Крива шабля з розгону влетіла у піхви.

— Ш-шейтан… Ти, син віслюка, забутий Аллахом нарід…

— Найпростіше образити чесного юдея, — спокійно відповів Сінан, не звернувши уваги на такі слова. — Важче обійтися без його мудрих порад. А ще гірше не прислухатися до них у скрутний час. Капудане, накажи повертати.

Хизир не знаходив собі місця. Здавалося, його гнів готовий розтрощити усе на судні. Замість відповіді швидким кроком він повернувся на ніс і взяв у гарматія запалений ґніт. Відстань до задньої галери продовжувала зменшуватися, але погляд араба, який стояв біля гармати, красномовно свідчив, що це — безглузда затія, хоч очі шанобливо впиралися у розтріскані дошки палуби.

— Догори! — скомандував Хизир. — Ще! Ще!

Жерло більшої гармати тепер дивилося за обрій, спрямовуючись у бік непоступливого ворога, який вислизав з рук. Ґніт притулився до запалу.

— Повертай! — це прозвучало за мить після того, як гармата плюнула вогнем і гуркіт заглушив шум води та скрип весел.

Весла лівого борту спінили хвилі, гальмуючи рух, а праві продовжували гребти, розвертаючи галеру. Водночас тріски розлетілися з борту втікачів попри саму корму, і над хвилями залунали захоплені крики реїсів. Ядро таки влучило у ціль, бо на це була воля Аллаха. Не обертаючись, Хизир притулився до щогли. Зробивши різкий розворот, реїська галера взяла курс на острів Джербу.

Удар страшенної сили струснув усю галеру, вибиваючи палубу з-під ніг Лук’яна. Не втримавшись, він упав просто під ноги наглядачеві, який так біг, що не встиг почастувати його нагайкою з бичачої шкіри, а розтягся поруч. Унизу кричали гребці. Спочатку від цього галасу закладало вуха, та з часом крик ущух. Лише кілька голосів продовжували волати. Вони кричали пронизливо та дико і замовкли не одразу.

Його заштовхнули донизу. Картина виглядала жахливо — у задній частині галери утворилася діра, крізь яку до страшного погреба потрапляло яскраве світло. Стирчали потрощені дошки. І вода — вона заливалася усередину. Там, де по підлозі розливався людський сморід, який збирав Лук’ян, тепер вирували хвилі.

Нагайки товкли наповну. Барабан почав новий відлік, бо гребці позбивалися з рахунку і судно сповільнило рух. Їх уже не намагалися наздогнати. До побитої галери підпливли ще дві. Вони були меншими, і всі люди на них мали зброю. Наглядачі тягли бранців нагору і перепихали до інших галер. У розпеченому повітрі стояв лемент. Їх товкли по спинах і намагалися чимшвидше пересадити геть. Та бранці не вміщалися — надто забиті були всі галери.

Удар батога кинув Лук’яна у воду, і він поповз під лаву, аби уникнути подальшої розправи. Гребці зацьковано зиркали навсібіч, розуміючи, що судно невдовзі йтиме на дно. Діра поступово зникла, і вода продовжувала прибувати, вже не зчиняючи бризк.

Наглядачі почали звільняти гребців. Відв’язували не усіх — тих, хто був худий та виснажений, залишали і йшли далі. Трюм галери поступово ставав просторим. Рівень води вже не дозволяв сидіти під лавою, і Лук’ян спробував прослизнути нагору. Здоровезний наглядач із криком схопив його за руку і відкинув донизу. Рука араба намацала щойно звільнений ланцюг, і залізо вмить замкнулося на нозі нещасного. Його збиралися залишити як найнепотрібнішого.

Трюм поступово заповнювався водою. Усе, що можна було забрати, розіпхали по чотирьох галерах, які сиділи тепер настільки глибоко, що якби хвилі були більшими, вода б захлиснула через борти. Кілька звільнених гребців знімали весла з правого борту, де прип’яли Лук’яна і де поруч із ним на кількох лавах залишалися такі самі нещасні. Усе врятоване добро збиралися довезти до острова, бо галера мала затонути.

Скоро тупіт ніг нагорі вщух, натомість десь далі почулися удари барабанів та ритмічний шум води. Флот еміра відпливав геть. А борт, до якого прип’яли Лук’яна, ще більше хилився донизу. Саме з цього боку потрапило ядро. Сил не залишилося зовсім, але він спробував посмикати ланцюг. Мертво. Місце, де наглядач забив залізного штиря, давно сховалося під водою, і витягти його, щоб роздивитися, Лук’ян не міг. Потерплі та зболені пальці мацали залізо, але марно.

Нутро хлопця скував жах. Скоро кінець. Це ще не було пекло. Пекло чекало попереду, і Лук’ян не сумнівався, що скоро потрапить туди, хоча відколи з’явився на світ, не скоїв бодай єдиного зла. За щось він таки мав кару Божу, адже життя його давно перетворилося на муку.

Ланцюг міг їздити по лаві, доки дозволяли підпори, що тримали її. Від однієї підпори до іншої було зо чотири лікті, до того ж, сам ланцюг також мав довжину. Втім, це не давало змоги нещасному перелізти на інший бік, який усе більше підносився догори. Він закричав. Інші так само смикалися, не спроможні врятуватися. Кілька рабів, прикутих із протилежного боку, мовчки спостерігали останні муки братів по нещастю, добре розуміючи, що їхня черга — наступна.

Жах загибелі відбирав сили. Скільки разів, витягши нагору міх із лайном, Лук’ян мріяв кинутися через поруччя у прозору смарагдову воду, яка забере його навічно, адже сили витримувати це давно скінчилися. І не зробив цього лише через те, що не зумів би. Не доскочив. Наглядач обов’язково хапнув би його за горло та вибрав око. Так було обіцяно. Око за спробу втечі.

Зараз, коли ця глибина готувалася нарешті прийняти його, інший жах утворився всередині. Лук’ян не хотів туди. Бажав будь-що жити, навіть тягаючи гівно інших та поїдаючи те, що у ньому валялося. Не хотів.

Загрібаючи брудну смердючу воду, Лук’ян смикнувся туди, де було вище. Ланцюг таки якимось дивом попустився, і йому вдалося зловитися за держак одного з весел, що залишалися з протилежного борту. Сил не було, але він чіплявся, намагаючись утриматися. Важелезне весло почало рухатися, і йому вдалося ліпше обхопити грубий держак. А у діру, де весло закріплене, було видно, що частина, яка гребе воду, віддалилася від борту, і якби він мав більше сили, взагалі могла піднятися з води.

А те, що хлопець зрозумів далі, змусило вчепитися ще дужче і не відпускати. Згадав, як гребці за командою робили розворот. З одного борту весла занурювали у воду і припиняли гребти. З іншого продовжували рухи з кожним ударом барабана, як і раніше. І тієї миті, коли весла одночасно вихоплювались із хвиль, щоб перенестися назад, галеру завжди хитало в їхній бік. Весло, простягнуте геть просто від борту, більше важило!

Закричавши від натуги, Лук’ян тиснув держак донизу, намагаючись піднести догори ту частину весла, що торкалася хвиль. Тепер і держак був ближче до нього. Хлопець наліг, і це вдалося. Вільний ланцюг, що звисав з лави, опинився під руками, і йому таки вдалося накинути його й замотати за держак. Утім, нічого не змінилося. Але ж два весла важитимуть більше, ніж одне!

Зробивши неймовірне зусилля, він дотягнувся до сусіднього, а потім, перепочивши, потягнув його до себе. От тільки ланцюга, щоб закріпити другий держак, тут не було, а тримати він більше не міг. Інші приречені на загибель нічого не розуміли і, вилупивши очі, дивилися на того, хто наче збожеволів перед смертю.

Зовсім чорний гребець із раною на плечі, якого Лук’ян раніше сприймав за чорта з пекла, мав найдовший ланцюг, проте ледве дихав. Показуючи руками, хлопець намагався спонукати його робити те саме. Зрештою той зарухався і потягнувся до найближчого весла. Незважаючи на рану, він мав таки більше сили, ніж Лук’ян, і держак швидко почав опускатися до лави, підносячи протилежний кінець весла за бортом галери над водою.

Ось коли нарешті відчувся рух. І Лук’ян знову потягнув своє. Ось коли й інші зрозуміли, що до чого і смикнулися на другий бік, але дотягтися до весел змогли не усі. А троє нещасних, прикутих із протилежного борту побачили тепер, що йтимуть на дно першими.

Він також виглядав худим та виснаженим — гребець, прикутий навпроти чорного. Цей мученик був білий і мав риси обличчя, схожі до русинів, хоч і викрикав щось незрозумілою мовою. Кинувшись у прохід між лавами, він намагався вчепитися у горло чорному й завадити орудувати веслом, бо також хотів жити. Вони зчепилися, наскільки дозволяли ланцюги, і топили один одного, витискаючи зі себе останні сили. Галера знову почала хилитися назад. Крики стояли навколо, вода кипіла від боротьби.

Чорний виринув з води й знову зловився за держак, а супротивник його волав, тримаючись за очі. Лук’ян схопився за випущене весло і потягнув до себе. Тепер рух палуби над головою відчувався ще більше. Довкруж зашуміла вода, звільняючи лави. Галера перекидалася на другий бік!

Держак вислизнув з нечуттєвих рук Лук’яна, і весло знову занурилось у хвилі. Але вода, встигнувши перекотитися більшою частиною, топила тепер інший бік. Вони зникли швидко, бо мали коротші ланцюги. Лише раз рука якогось нещасного мацнула порожнечу, намагаючись за щось схопитися. Але це лише продовжувало їхні муки. Море лізло у діру, хвилі вирували вже усередині, й вільного місця залишалося менше і менше.

Лук’ян потягнув ланцюг догори по лаві. Тепер він досягав самого борту і навіть міг схопитися за краї отвору, з якого зняли весло. Але що з того! Уявилася мить, коли з усього повітря лишиться тільки цей отвір, що дивитиметься у небо. Він насилу просунув туди голову. Спокійні хвилі й берег, зовсім поруч. Отак і йтиме на дно разом із галерою. Чим прогнівив я тебе, Боже, що не хочеш врятувати? Чим?!

Слова молитви лізли у голову, але він їх не промовляв. Засмикався, повернувся назад і роздивився ланцюг, що тепер можна було майже повністю вийняти з води. Удар кувалди наглядача так розплющив залізо, що витягти штиря не мав жодної надії. Тепер кінець.

Лук’ян був прикутий у середній, найширшій частині галери, борти якої сходилися до носа та корми, а отже, інші нещасні мали менше часу. Першим занурився чорний. Він до останнього намагався тримати рота до дошок борту, хапаючи повітря. А потім почувся звук, з яким він затягнув у груди воду. Так було з кожним, і скоро Лук’ян, кинувши ланцюг, випхав голову з діри. У грудях німіло. Руки відмовлялися тримати, а губи нарешті почали ворушитися, згадуючи молитви.

Князь Острозький Костянтин у дорогому, розшитому на московський лад жупані сидів, відкинувшись на підставлену під спину подушку, і слухав. Той, хто стояв перед ним, не вмів говорити, втім із постави та міміки можна було вгадати досвідченого воїна, якби навіть обличчя його не перетинав цей глибокий рубець од чиєїсь шаблі. Князь слухав, не перебиваючи, й тільки іноді похитував масивною головою, наче усвідомлював деякі, важкі для розуміння речі. Лише раз нахилився до одного з вояків, котрі застигли поруч, і мовив напівголоса:

— Накажи, щоби послали за Осипом.

— Замучився люд руський від панування чужої шляхти, — вів далі гонець. — Сили нема. Порядки католицькі не можемо більше терпіти. Через це й виступив князь Михайло проти нового короля Жигимонта. Скільки могли, терпіли. Далі нікуди. Низько кланяється князь Михайло твоїй милості, як брату. Матиме за честь докласти своїх зусиль до твоїх великих задумів, у яких підтримує всіляко…

Заклавши ногу на ногу, Острозький ще глибше сперся на подушки і склав руки на грудях.

— Кажеш, замучився… — вираз обличчя князя важко було зрозуміти. — Бачу, ти невеликий майстер махати язиком. Напевно, більше шаблею звик. А радше, батогом. Того й замучився. Схоже, важко у твого князя з вірними людьми, коли для перемов обирає таких, як ти.

Гатило мовчки стояв, потупивши очі.

— І ще не можу второпати, про які такі великі мої задуми веде мову князь Глинський? Що хоче цим сказати?

— Про твої прагнення, княже, бачити вільною православну Русь, землю нашу, що мучиться від зазіхань чужинців багато років.

Осип Нещада увійшов та вклонився князю, лише крадькома поглянувши на воїна, який стояв перед ним.

— Ти знаєш цю людину, Осипе? — запитав Острозький.

— Так, то Мирон Гатило, сотник, який за тих часів служив князю Глинському, — відповів той.

— Ось він, княже, це той, хто приїжджав до мого володаря від твого імені, — підхопився Мирон. — Ось йому не встиг дати відповіді мій князь.

— Вочевидь, дуже поспішав, — не по-доброму посміхнувся Костянтин.

— Я вже казав, великий княже, — важливі справи державні не дозволили зробити це. Нашестя татарського війська, проти якого…

— Це ми чули, — перебив Острозький. — Досить. Ти висловив усе, що мав сказати. Я вислухав. І дам тобі відповідь одразу, просто зараз. Хоча насправді належало б тебе закувати у кайдани як посланця зрадника та бунтівника.

Гатило мовчав, ковтнувши язика, а князь Костянтин підвівся і став до нього спиною, притулившись лицем до віконця, за яким його вояки сідлали коней.

Він знав усе, знав задовго до того, як цей пархатий пес приплентався сюди. Знав про те, що Глинський, упавши низько при дворі нового короля, зчинив смуту, про те, що Жигимонт Старий також не віддав його земель і статків, не призначив на постійно нового Великого Гетьмана королівства і навіть що гінець опального маршалка вже не один місяць вишукує його поблизу кордонів Московії.

Той, хто називав себе братом, узагалі не заслуговував на відповідь. Утім, вона давно була готова принаймні для себе. Князь Костянтин також мав потаємну скриньку, до якої всім іншим було зась. І десь на її дні покоїлася думка про вільну православну Русь. Свою й більше нічию. Але усе це залягало надто глибоко. Зверху ж громадилися багаті землі Полісся та Волині, Поділля і Помор’я. Над ними громадилися маєтки, золото та срібло, що робили його голос надзвичайно гучним на будь-якому сеймі, нехай би він був тричі католицький. Воно ж змушувало забути і про будь-які клятви вірності, дані цареві московитів. Так склалося. Так вирішив Господь. А головне…

Це головне муляло і попри усі ці розумні думки не давало спокою. Головне полягало у тому, що навіть дай собі волю і поженися за примарною мрією з назвою «Русь» — доведеться лише наздоганяти. Той, хто називав себе братом, а насправді був підступним майстром інтриги, не більше, — вже кинувся у той бік. Не тоді, коли запрошував Острозький. Лише тепер. Кинувся сам, коли змусило життя. І пристати до нього означало бути другим, його прибічником, не більше.

— Твій князь — зрадник та бунтівник, — сухо промовив Костянтин, не дивлячись на гінця. — По ньому плаче кат. Утім, те, що він запропонував зраду Великому Гетьманові королівства, свідчить ще й про його скупий розум. Мені шкода його. Забирайся геть і перекажи ці слова йому. Ти вільний.

Острозький зробив крок до дверей, але Гатило впав на коліна, простягаючи до нього руки.

— Великий княже! Я переказав тобі слова мого володаря, як було велено. Та чи не змилостивишся ти вислухати те, що хочу сказати я, нікчемний слуга?

— Говори, тілько швидко, — князь так і не повернув голови.

— Великий княже, — заскоромовив сотник. — За наказом Глинського я відбув у позаминулому році до земель уздовж річки Бог, які покійний король Ягеллон, Царство йому Небесне, передав у володіння моєму князеві. Там я мав готувати побудову фортець і простежити за збиранням податків зі селян за роки твого полону. Княже, я все зберіг! Його багато! Твоє золото та срібло чекають на повернення господаря!

Острозький затримався лише на мить.

— Можеш залишитися, — пролунало з чорного отвору дверей. — Я подумаю, як із тобою вчинити.

Сонце немилосердно пекло, відбираючи залишки розуму. Всі молитви, що знав, давно перемішалися у голові, язик зашкаруб і не міг більше промовляти оте єдине, з усього, що залишилося:

— Врятуй, Боже… Врятуй, Боже… врятуй…

Торкаючись зубів та піднебіння, зашерхлий язик викликав неймовірний біль. Одного разу, насилу пролізши головою назад, він спробував пити морську воду. Запекло жахливо, викликаючи нудь, а почавши пирхати, він ледве пропхав голову в діру, адже деревина розбухла від води. Думав, що захлинеться. Унизу ж, навпаки, тіло закоцюрбло від холоду і не відчувалося зовсім.

Затоплений корабель уже не хитало на хвилях. У час, коли сонце сховалося за море і стало темно, Лук’ян відчув рух, наче хтось величезний торкнувся до тонучого судна. А після того воно завмерло. Усе стало зрозуміло лише тоді, коли зажеврів ранковий морок. Галера лягла на дно, бо тут було мілко. Таке вже бувало під час плавань незнайомими місцями, і тоді багатьох зусиль вартувало, дочекавшись припливу, стягти судно з мілини.

Отже, кінець мав бути іншим. Не під водою — під сонцем. Коли? Коли нарешті?

Тиша дерев’яної церкви, де крадькома читав книги і терпів знущання дяка Євстафія та отця Никодима, згадалася несподівано. Та хіба ж це знущання? Ось коли був рай! Отже, правий отець. Він прогнівив Господа своєю гординею, не бажав смиренно приймати те, що давав Усевишній. Так і було. Ще й не розумів, чому не карає їх усіх. От і послав Господь випробування, такі, як не раз посилав багатьом, судячи з прочитаних псалмів. Зрозуміти б це тоді. Тепер пізно. А пройти самому… Не пройдеш. Нема більше сил. Зовсім.

«Прости мене, Господи…»

Невеликий, завбільшки як три-чотири довбанки, котрі плавали по річці Бог, опуклий шмат борта височів над хвилями. На ньому поруч із головою Лук’яна, що намертво застрягла у весловому отворі, примостився величезний пацюк. Припинивши бігати від одного до іншого берега свого дерев’яного острівця, бридкий звір на якийсь час застиг. Він також хотів їсти і не міг пити морської води.

Швидке дихання Лук’ян відчув раптово біля самого вуха і, закричавши, відсмикнув голову. Щур відскочив, але його далі тягло до помираючої людини. Тягло з неймовірною силою — силою голоду. Лук’ян замотав головою, здираючи об дошки шкіру на шиї та підборідді. Запах крові розлився над острівцем, розпалюючи живучого та витривалого хижака. А очі нещасного знову заплющилися.

Крик, якого не почув ніхто, розлетівся над водою. Щур уже не відскакував, просто відпускав жертву. Ось нарешті йому вдалося відгризти шматочок. Писк тварюки, присланої сатаною, звучав жахливо, відбираючи розум. Його мали їсти довго і по маленьких шматках, почавши ще тут, коли душа ще якось трималася у тілі, й продовжити вже там, де подібних істот набагато більше.

Біль пронизував кудись туди, глибоко під воду, і терпіти його було несила. Але щур мусив час од часу відпускати жертву, аби проковтнути віддертий шматок. Під час однієї передишки Лук’ян, скільки дозволяла вузька діра, відсунув голову подалі. Невдоволено пискнувши, його кат переступив ніжками й понюхавши кров, знову уп’явся в залишок вуха. І тоді знесилена людська голова зробила різкий рух у його бік, а зуби Лук’яна вп’ялися у задню литку — єдине місце, куди могли досягнути.

Він пищав дико й пронизливо, продовжуючи кусати де доведеться. Шерсть тварюки була жорсткою, а м’язи нещасного — знесиленими, та кожен новий рух щелеп намагався прокусити шкіру посланця сатани. З останніх зусиль Лук’ян закрутив шиєю, намагаючись не відпустити ворога, який скажено видирався і продовжував кусати. Набираючи носом повітря, що смерділо його шерстю, хлопець також кусав. І зрештою настала мить, коли до рота потекло тепле й поживне. Його не було багато, але дія, воістину чарівна, відчулась одразу. Висмоктуючи живильну вологу з тіла, котре смикалося менше й менше, Лук’ян відчував, як набирає сил і ще чогось такого, що допоможе не померти зараз.

Час од часу він заплющував очі й відпочивав, а коли щелепи розтулялися, хапав наново. Щур давно вже перестав тріпатися, та Лук’ян боявся втратити здобич. Розум його увесь час провалювався у темряву, а коли виринав, одразу надходила одна й та сама думка.

Ні, це ще не пе́кло. Ще не час. Тому зуби продовжували працювати, затягуючи далі у горло просмерджене під сонцем м’ясо.

Одного разу його збудило щось інше. Це не було відчуття, що здобич, оживши, втікає. Цього разу ні. Плюскіт води, але не хвилі. Човен зупинився поруч, і люди у ньому, схожі на тих, які плавали на галерах, зацікавлено розглядали його. Потім один, порадившись з іншими, виліз на дошки і став поруч із його головою, а тоді схопив мертвого щура та викинув геть. Із човна подали важку сокиру, і бусурман, добре прицілившись, замахнувся нею. Та чомусь вже не було отого всепоглинаючого страху, що мав би з’явитися наостанок, лише одна думка. Ось коли, нарешті…

Удар струсив борт, полетіли тріски. Потім ще і ще. Удари розливалися жахливим болем у голові, й вона, у той час коли тіло вирубували з полону, навпаки, помаленьку занурювалася у глибоку бездонну темряву, де нема дна.

За зиму Джоні взяв ще два іспанських галеони. Та радість його щоразу тривала недовго і кудись подівалася, щойно закінчувався огляд трюмів. Там було досить різного краму, але ватажок не вважав його за добро і ставав злий та невдоволений. Капітан шукав іспанське золото, привезене з Нового світу. Інший берег цього моря, що звався Магрибом, за словами Джоні, належав реїсам, морським розбійникам з південних земель, де ніколи не буває снігу. Саме з них походив Маруф.

— Вони капери? — питав Данило, дивуючись власній кмітливості.

У відповідь з нього сміялися і казали, що вони смердючі пси і з ними краще не зустрічатися. Саме через їхнє хазяйнування біля берегів Іфрикії гішпани та португези намагалися проводити свої галеони зі золотом тут, ближче до північного берега, а отже, багата здобич снилася каперам недарма.

У бухті Гіоса далі стояли три посудини — останній «гішпан» виявився непоступливим. Він вдало маневрував, посадивши кілька гарматних ядер у борти «Харона», натомість Данилові ніяк не вдавалося влучити в ахтерштевень ворожого судна, бо Маруф довго не міг підкрастися до його корми.

От тоді-то по-справжньому вибухнула лють Джоні. Коли усе скінчилося, галеон із залишками команди просто залишили тонути серед хвиль. Здавалося, крики покинутих лунали навіть після того, коли уламки ворожого судна сховалися за обрієм.

А навесні до острова пристали два кораблі, й Джоні радо зустрів їхніх шкіперів. Ніколи раніше не доводилося Данилові бачити таких човнів. Обидва були довшими від «Харона», але вужчими і мали лише по одному великому вітрилу. Зате з кожного боку крізь діри у бортах до води простягалися безліч весел, що гребли одночасно. Судна припливли звідти, де залишилася незабутня «казкова країна», називалися галерами і належали іншій, з назвою «Венеція», що, за словами Джоні, була казковою по-справжньому.

Із усіх каперів старий Нілліс був найохочіший до розмов. Його терпіння здавалося ще довшим од сивого волосся та бороди, що звисали з-під капелюха із широкими краями. Лише йому вистачало наснаги говорити з твердоголовим каноніром тоді, коли у цьому не було потреби. Саме від нього запам’ятав Данило найбільше слів та дізнався про далеку країну Фризію, котра належала до фламандських земель і з якої Нілліс утік разом із капітаном. Саме Нілліс розтлумачив йому такі поняття, як «південь», «північ», «курс», «дрейф», «абордаж» і багато іншого, без чого немислиме життя капера.

— Я капер? — питав Данило, коли був упевнений, що ніхто не почує, а отже, не сміятиметься, тицяючи пальцем.

Виявилося, що Джоні мав грамоту, а саме це означало дуже важке слово «вергунг», від короля ще однієї країни — на ім’я «Енгленд», і у ній йому дозволено нападати на «гішпана», відбираючи добро. «Гішпан», а цим словом Нілліс міг називати як кораблі, так і землю, так і людей — було найгіршим, що є у світі, а отже, з ним належало воювати. «Гішпани» мали багато великих кораблів, гармат і забирали в добрих людей усе, а самих їх спалювали на вогнищі.

— Йоганн — «гішпан»? — запитав Данило.

І тоді вже сміявся навіть Нілліс. А ще десь дуже далеко, за величезним морем, за яке на ніч ховається сонце, а хвилі здіймаються вище од вітрил, лежала ще одна величезна земля, куди вміли плавати лише «гішпани». Звідти везли так багато золота, що ніхто ще стільки не бачив. Його й шукав Джоні у трюмах захоплених кораблів.

А зранку після ночі, коли рікою лився арак, на галери почали носити крам із захоплених узимку кораблів. І закотивши на палубу діжу, Данило побачив, хто гребе веслами. Їх було багато — схожі на татар, а також мешканців «Золотої країни». Траплялися й зовсім чорні, наче чорти у пеклі. Майже голі, усі вони сиділи на лавах, прикуті залізними ланцюгами, й трималися за держаки весел, чекаючи, коли накажуть плисти. Сморід, що стояв на судні, викликав здригання. Лише потім Нілліс зумів пояснити, що це раби — бранці, захоплені в інших, південних землях, що належали отим самим реїсам по інший бік цього моря, котре у мешканців незабутньої «золотої країни» звалося Ак-Деніз.

Уже наступного дня той самий старий розповів йому, що за все оте загарбане добро венеційські купці сплатили золотом, яке Джоні розділить поміж своїми каперами, а отже, буде у цьому і його, Даніеля, частина. Так водилося у каперів. І ніколи раніше не зміг би він уявити, що триматиме в руках справжнє золото, яке мають лише князі та король. Його золото, що належить йому. Похилена та порожня хатина зі солом’яним дахом чомусь сама спливла у спогадах. Тут було інше життя. І перед ним готові були стертися у пам’яті, наче хмарки неприємної мряки, отой сморід від нещасних, які мусили спорожнюватися під себе, тіла, що гойдалися на реях, та крики «гішпанів», котрі опускалися на дно слідом за своїм галеоном.

Щоправда, одного разу сон його пропав надовго. «Привид» повертався до одного з островів Ак-Денізу, де у скелястій бухті сховався «Харон», очікуючи здобич. Острів не мав прісної води, тому капери, збираючись затриматися на ньому довше, мусили поповнити запаси. Джоні вирішив плисти зі шхуною. Він і помітив далеке чуже судно.

Корабель не був з великих, хоч і більший за «Привида», на борту якого пливло досить людей. Капери знали, що цінний скарб іноді перевозять маленькими та погано захищеними суднами, сподіваючись надурити морських розбійників. Повертатись до галеаса за підмогою було пізно, тому всі проголосували за напад.

Гонитва скінчилася швидко. Власне, корабель чомусь не втікав, навпаки, опустив вітрила, і капітан його довго говорив із Джоні мовою каперів, яку починав розуміти й Данило. Виходило, що це свої. Яким же було здивування, коли Маруф тихо мовив до нього, що корабель братимуть на абордаж і що цього разу йому доведеться йти з усіма. Шхуну пришвартували до чужого судна, після чого Джоні з Хальсом та ще двома каперами піднялися на борт. І щойно там пролунали постріли, увесь натовп лавиною майнув догори. Лізли по трапах і канатах, кинутих із гаками знизу, стрибали з мачт.

Гармати чужого судна не могли вести вогню, адже були вище рівня палуби маленької шхуни, натомість Данило увігнав ядро упритул у місце, що вказав Маруф, і з криком поліз нагору. Там розгорілася справжня різанина. Каперів було більше, а напад виявився несподіваним, і ворог відступав до корми.

Вихопивши абордажну шаблю, Данило із криком кинувся на першого, хто потрапив на очі. Кількома потужними ударами зброю було вибито з рук ворога, і нещасний упав на палубу, затуляючись руками. Це був хлопець, менший та молодший за Данила. Він плакав, простягаючи руки до неба, а з усіх слів, що встиг мовити, зрозумілим було тільки «не вбивай!». Зброя Данила застигла над головою. І тоді старий Нілліс, який видерся на ворожу палубу слідом за ним, рубонув хлопця по голові, розсікаючи її навпіл.

Усе було скінчено. Команда кинула зброю, і капери в’язали усіх. Схопивши поплічника за руку, Нілліс довго намагався пояснити, що піднята зброя потребує удару. Перекинувши мертвого, він витягнув у нього з-за пояса ніж і марно трусив ним перед носом у Данила, доводячи, що безпечним може бути лише мертвий ворог. Той не розумів нічого. Перед очима стояв благальний погляд хлопця, чимось схожого на мірошникового сина Радима, а у вухах звучало моління про пощаду.

А далі почалося зовсім жахливе. Зв’язаних голландців просто кидали у воду, і лише капітан був удостоєний честі висіти на грот-щоглі. Не бажаючи цього бачити, Данило відчепив гармату, прив’язав до неї канат та потягнув до шхуни.

На острові він вештався, наче примара, за Хальсом і просив араку. Йому таки налили проти правил, і п’яний ущент канонір забувся у щілині під каменем, що так нагадувала колишній схрон його біля річки Бог, де ховався від княжого сотника Гатила. Данило не міг підвестися на ноги, але забуття і навіть просто полегшення не надходило. Пролилося багато крові. Й уперше це відбувалося настільки близько. Але ж він давно відчував себе готовим до бою і намагався потрапити до різанини. Отже, річ не в тім.

Саме цього дня усе стало інакшим. Хоча, власне, навколо не змінилося нічого. Просто те, що відбувалося, вдалося зрозуміти до кінця. Далекий, ніколи не бачений Йоганн тут був ні до чого. Ті, хто дали йому прихисток та їжу, виявилися звичайними кровожерливими розбійниками. Козаками. Такими, яких досить у Дикому полі й до яких свого часу так боявся потрапити. Тепер таки довелося опинитися серед них — байдуже, що замість коней під ними були човни, а сам він забирав чуже життя заради скарбу. Ось яке випробування вирішив послати Господь перед тим, як самому доведеться заставити шию у зашморг «гішпанів», аби теліпатися на реї.

Гамір, що вирував навколо, наче вітер, хитав слабким тілом, яке геть висохло під сонцем і готове було впасти. Коліна час од часу підгиналися, і тоді плечі хлопця отримували стусана, після чого дужі руки тягли їх догори, й ноги розгиналися, отримуючи опору. Тут належало стояти.

Ніколи раніше Лук’яну не доводилося бачити стільки людей одразу. Схожі одне на одного як одягом, так і рисами облич, вони ходили навколо, товклися, розмовляли незрозумілими звуками, від яких ішла обертом голова. Тут постійно траплялися зовсім чорні, як на страшному кораблі, схожому на пе́кло. Кілька таких стояло поруч ув одному із ним натовпі нещасних.

Час од часу підходили люди у чистому й білому, попри яких завжди була прислуга. Вони обдивлялися бранців, обов’язково заглядаючи у рот, мацаючи плечі та ноги. Жінок роздягали, обдивляючись та мацаючи з усіх боків. Декого забирали і купа поступово рідшала.

Багато хто їздив на конях, але поруч із звичайними траплялися такі, що злякався би будь-хто. Ці коні мали горбаті спини та криві шиї, а скакати не вміли — лише повільно переставляли ноги. Вони були вищими від звичайних і могли ставати на коліна, щоб вершник вилазив на спину.

Ще інакші, яких також не бракувало, були більше подібними на справжніх коней, проте мали довгі вуха і були настільки дрібними, що той, хто їхав верхи, мало не волочив по землі ноги. Тому зазвичай на спину їм чіпляли величезні клумаки, від яких нещасне створіння, здавалося, мало б впасти.

Так минав день за днем, і коли наставала ніч, Лук’ян падав на вистиглий пісок, від якого починало труситися тіло, а те, що доводилося проковтнути перед тим, як заплющити очі, було гірше від щура, котрий потрапив до його зубів на розбитій галері.

Покупці живого краму, які підходили до купки бранців, рідко звертали увагу на виснажене, ледве живе тіло. Жоден навіть не зазирнув до його рота. Здавалося, цей пекельний ярмарок не скінчиться ніколи.

…Той, хто підійшов до нього, відрізнявся од решти, хоч і говорив тією ж мовою. Він був товстий, мав повні щоки й рухався швидко, дрібно переставляючи ноги. Покупець, недбало торкнувши по кістках виснаженого хлопця, довгенько розглядав обличчя, ніс, вуха. Дивився з усіх боків. Та найбільше його цікавили борода та вуса. Пальці араба обмацували його підборіддя та верхню губу, марно вишукуючи волосся. Зазирнув навіть межи ноги.

Вони довго радилися, і зрештою покупець дістав монети. Лук’яна схопив зовсім чорний слуга, і хлопець, ледве пересуваючи ноги, рушив за ними.

Їх було четверо. Інші виглядали молодшими від Лук’яна — майже діти. Їх везли два дні під палючим сонцем разом з іншими бранцями, а навколо простягався лише пісок. Страшні горбаті коні тягли вози, що мали тільки по двоє коліс, видаючи час од часу іржання, від якого мороз ішов по шкірі. Усіх заштовхали до ями з водою, де вони довго бовталися, відтираючи піском бруд та сморід. Товстий господар ненадовго зник, потім з’явився і роздавав слугам накази, сварячись своєю кострубатою мовою.

Зовсім голі, вони сохли на сонці, після чого отримали їжу, яка вже не смерділа. Голод був дикий, і невдовзі їм дали ще харчів. Тут було тихо, лише зрідка лунали чиїсь голоси або гикання тих самих горбатих коней. За стіною з каменю здіймалася у небо висока біла будівля з круглим дахом, поруч із якою росли дивні дерева без гілок, які не уявилися б навіть у сні. Одного разу на високу стіну, махаючи крилами, вистрибнув великий, схожий на індика птах. Він мав довжелезний хвіст із красивим пір’ям, а кричав страшнючим голосом, наче той самий горбатий кінь.

Наступного дня слуги товстого араба привели ще двох таких самих хлопців. Усіх зачинили до будівлі з невеликим віконцем, куди не потрапляла спека. Тричі на день приносили їсти, а на вечір усіх заганяли до ями з водою, де вони милися. Ще найпершого дня майже чорний слуга приніс по шматку грубої тканини, в яку можна було загорнутися, аби не мерзнути уночі. Вони мовчки лежали, насолоджуючись закінченням пе́кла.

За стіною вирувало життя. Сюди постійно долітали голоси, тупіт копит та незрозумілі звуки, схожі на крики невідомих звірів. Найчастіше це відбувалося пізно увечері та опівдні, й тоді мороз ішов по шкірі. Такі голоси могли належати лише жахливим чудовиськам. І якщо тут ходили чорні люди, їздили горбаті коні, то, на думку Лук’яна, могли жити й потворні казкові страховидла. А чим далі минали дні у ситості та відпочинку, тим більше охоплювало відчуття незрозумілого жаху. Що як усіх їх миють та відгодовують, аби згодувати дикому кровожерливому створінню?