Відкинуті Богом

Спершись на руки, Данило рачки доліз до стіни. В очах темніло. Груди часто зіпали, проте повітря далі бракувало. Останнє, що він побачив, — власну кров на руці, яка мацнула мокрий одяг під пахвою, шукаючи стрілу. Руки вислизнули, і поранений простягся на камінні.

Битва у замку Штіллме тривала недовго. Залишки нападників на верхній естакаді ще не встигли скласти зброю, а Йоганн ван Герст уже знав, хто це. Стоячи на колінах, бюргер молив про помилування і клявся усіма святими. Лотаринзькі найманці спокусилися на золото невгамовного Ханса, який за живого брата обіцяв додати ще стільки ж. Самого Джоні поблизу не було. За свідченням того ж Коена дер Голля, капер стояв біля британських берегів і отримував відомості від людей, які працювали на верфі Йоганна.

Данила поклали на віз. Ван Герст наказав витягти стрілу та везти пораненого до Грюнса, щоб віддати у руки цілителів. Бюргера вдягли у кайдани, полонених найманців дейхграф наказав повісити, залишивши тільки ватажка. Та й він не зміг більше додати нічого нового, як не пнулися кати Гронінґенського палацу.

Ханс, якого усі кликали не інакше, як Джоні, ненависний брат, справжнє прокляття роду ван Герст, продовжував спричиняти нові й нові біди, залишаючись і далі недосяжним для справедливого гніву.

На відміну від Аруджа, Хизир-реїс добре розумів, що грабувати невірних і воювати з ними — різні речі. Втім, звиклий слухатися старшого брата, мусив іти проти власних переконань. Саме тому його чотири галери десятий день гойдалися на хвилях північніше острова Джерба на відстані, що давала змогу бачити нечіткі обриси берега. Галеони ворога, на які вони чатували, так і не прибули. Попри все, невірних важко було назвати поганими мореплавцями. Десь Арудж помилився. Іспанська ескадра попливла, найімовірніше, ближче до грецьких берегів і так мала змогу обійти пости, що виставили реїси. На галерах закінчувався запас їжі та прісної води. Реїси все частіше висловлювали невдоволення, яке загрожувало стати суцільним. Окрім того, якщо Арудж прорахувався, флот невірних уже тепер міг бути біля Аль-Джазаїру, і тоді йому доведеться несолодко. Хизир вирішив чекати ще день і брати курс на Магриб.

Та все з’ясувалося ще до настання темряви. Реїська галера, виринувши з вечірніх сутінків, швидко наближалася. Хизир наказав ставити борт. Він пам’ятав реїса, який ступив на палубу першим. Не насмілюючись наблизитися, Салі Ахмад упав на коліна і торкнувся чолом порепаних дошок. Одяг його був подертий, а на плечі зяяла рана.

— Підведися, реїсе, — похмуро мовив Хизир. — Говори!

— Не гнівайся, капудане, — не змінивши пози, мовив той. — Невірні узяли Аль-Джазаїр. Невідомо звідки припливли галеони. Їх було надто багато. Місто зрівняли з піском.

Очі морського робійника налилися люттю, водночас розпач та прикрість спотворили його обличчя. Усі навколо застигли мовчки, як і на сусідніх галерах, намагаючись почути розповідь гінця.

— А що Арудж? Що з ним?

— Змилуйся, капудане, — мало не плакав Салі, — твій брат загинув.

Загарчавши не своїм голосом, Хизир закрутив головою і зрештою притулився чолом до щогли. Кулаки його у сліпій та некерованій люті кілька разів вдарили у деревину.

— Підведися, реїсе…

Салі Ахмада таки поставили на ноги, тримаючи попід руки. Нещасного хитало.

— Ми билися хоробро, капудане, — схлипував той. — Аллах великий, він бачить усе. Ми не прогнівили його…

— Як загинув Арудж?

— Коли стало зрозуміло, що Аль-Джазаїру не встояти, твій брат повів реїсів на прорив. Військо Хамму Ахмада прийшло з Тлемсени й зі суходолу наступало на стіни. Невірні ж, потрощивши наші галери, підійшли упритул і розстрілювали нас із сотень гармат. Тому Арудж вирішив іти проти еміра. Реїси билися відважно, й емір відступив. Та битва забрала час. Невірні зуміли висадитися на берег і кинулися навздогін. Їхні галеони настільки великі, що змогли привезти коней, які тягли у пустелю гармати. Вершники ж швидко наздогнали залишки реїсів серед пісків. Ми дійшли до ріки, але не встигли переправитися. Мені та Кривому Алі твій брат наказав стати на заваді християнському війську, щоби решта змогла переправитися. Інакше б загинули усі.

У нього пересохло в горлянці, й мова зупинилася. Принесли вина, і, змочивши горло, Салі продовжив:

— Наші реїси стояли на смерть, але… Їх важко вбивати. На них шкаралупа із заліза. Їх багато. Нас залишалося зовсім мало, коли Арудж і ще кілька реїсів з того берега почали повертатися назад. Він був несамовитий, твій брат, капудане. Він був великий реїс…

— Як помер Арудж? — тепер у цьому голосі вже не було люті, лише приреченість.

— Невірні пішли у новий наступ, розділивши нас на окремі купки. Я сам бачив, як його простромили списом, а коли твій брат упав, йому відрубали голову. Побачивши, що Арудж-реїс мертвий, ми кинулися у воду і пливли. Вони не наважилися піти за нами, лише стріляли з аркебузів та двох гармат. Усі, хто вцілів, тепер на цій галері. Вони підтвердять, що я сказав правду.

Підійшовши до них, Сінан поклав руку на плече ватажкові.

— Таке життя реїса. Усі тут це знають. Арудж був великим реїсом, і всемогутній Аллах дбатиме про нього. Нехай його милість супроводжує твого брата на подальшому шляху. І нехай живе Хизир-реїс! Веди нас, еміре, проти невірних, аби помститися за смерть Аруджа! Хвала Аллаху!

Буря, що здійнялася на усіх галерах одночасно, здавалося, мала докотитися до Аль-Джазаїру, вдаривши у ворожий берег ще перед тим, як його пісок спорять днища галер. Несамовиті крики та брязкання зброї заглушили звук хвиль.

Випроставшись, Хизир обвів поглядом усіх навколо. Тепер ці очі знову випромінювали лють, а разом із нею — несамовиту віру та спрагу до дії.

— Я поведу вас! В імя Аллаха! Смерть невірним! Ставити вітрила!

Його шабля, витягнута з піхов, була спрямована вістрям на південь, де тонкою смужкою майорів пісок Магрибу.

Гостре тесло справно ходило туди-сюди, знімаючи тонку стружку, від чого грубий кінець щогли на очах ставав кругліший та гладший. Скоро зрізаний кінець по краях набув форму кола. Узявши обруч, Данило спробував насилити його на обстругане дерево. Бракнуло зовсім небагато, і якби він постукав п’ятою сокири, обруч сів би щільно на своє місце. Навколо точилися розмови, але мовчазний майстер думав про своє.

Відклавши обруч, він перекинув тесло навпаки і продовжив роботу. Тепер стружка злітала у протилежному напрямку. Далеко попереду, кроків за десять, до майбутньої щогли була прикріплена поперечна тонка балка, за яку помічник — удвічі менший хлопчина — за знаком Данила обертав деревину. Робота ладилася.

Прикульгав одноногий Вілфорт. Глянувши на Данилову працю, старий вочевидь лишився задоволений і покульгав геть; невдовзі неподалік залунав його пронизливий скрипучий голос, вічно незадоволений усім. Погляд найголовнішого майстра вже не був підозрілим та недовірливим, і він узагалі рідко сюди приходив.

Життя поступово налагоджувалося. За останній час Данило вже забув про біль у руках та ногах, який не озивався, навіть коли хлопець піднімав щоглу за грубий кінець. Сокира і тесло були у його руках удень та вночі. Нерідко, коли закінчувалася вечеря, колишній канонір повертався до корабельні й під пильним поглядом сторожі продовжував під світлом смолоскипів те, на що бракнуло дня.

Його давно не обходили боком і навіть могли за потреби обговорити те, що не ладилось. Узявши тесло до рук, чужинець завжди знаходив вихід. Ці люди не були балакучими. Не раз його намагалися розпитати про Джоні, який насправді був Хансом, але Данило намагався уникати таких спогадів. Ці люди виявилися повільними на вчинки та справедливими. Коли настала зима, Данило отримав лежанку для спання у підвалі невеличкого будинку за стінами замку. Його безперешкодно пускали за ворота, а їжі давали тепер удвічі більше, ніж будь-кому, бо й роботи він міг зробити набагато більше.

Єдине, що дратувало колишнього каноніра, — то це постійні втручання Вілфорта та його помічників. Вони приходили щодня й відривали його від того, до чого тесля встиг звикнути, доручаючи іншу роботу. Одного разу Данило запитав старого, навіщо він це робить, чому не дасть виготовити щоглу або кіль від початку до кінця, на що Вілфорт розізлився і довго ходив навколо, стукаючи дерев’яною ногою.

Цього разу, почувши кроки за спиною, Данило побачив самого дейхграфа в супроводі Кунрада. Облишивши тесло, вклонився. Усі почуття були написані на завжди німому обличчі ван Герста, адже щойно скінчилася його розмова з Вілфортом. На верфі мали закладати новий корабель, і господар вимагав від свого найголовнішого майстра збільшення числа гармат та влаштування їх на верхній палубі. Голоси їхні ставали дедалі гучнішими, і скоро робота на корабельні припинилася. Усі слухали сварку. А невдовзі Вілфорт із криками, що залишає роботу й забирається до Утрехта, де господар верфі не вимагає неможливого, закульгав геть. Таке траплялося щотижня, втім, після цього увечері дейхграф власною персоною навідувався до його будинку, де варили грог, після чого лунали пісні старого моряка і байки, розказані вже зовсім іншим голосом.

— Ти добре працюєш, — промовив Йоганн. — Вілфорт задоволений.

У відповідь Данило тільки схилив голову, як і личило будь-кому з ремісників.

— Минув рік, відколи ти тут. Мої робітники на верфі отримують по два талери за місяць. Це — непогана платня. Досі ти був моїм полоненим. До тебе приглядалися. Ніде жодного разу ти не схибив. Жоден із тих, хто отримав завдання дивитися за тобою, не приніс мені поганої звістки. Я можу взяти тебе робітником на верф.

— А що я робитиму? — запитав Данило.

— Те, що й робив до цього. Ти вмієш це краще, ніж будь-хто з них. Тому я сплачу тобі ще й за рік, упродовж якого ти працював як полонений. Щоправда, це буде лише один талер.

— Не треба, мілорде, — вклонився Данило. — Мене добре годують і не кривдять. Мені не доводиться вбивати самому та йти проти чужої зброї. Добре мені у вас.

— Ти мусиш прийняти милість від свого господаря, якщо заслужив її, — мовив Кунрад. — За двадцять талерів зможеш купити собі невеликий дім за стінами замку, одружитися і мати своє господарство. Твої руки потрібні тут.

— Але пам’ятай, Деніеле, у цьому місті не терплять зрадників. А той, хто зрадив одного господаря, може зрадити й іншого.

— Я не зраджував нікого. Від того господаря, котрий служив королю литваків і про якого ви питали, я втік, бо він хотів воювати задля короля. Від вашого брата Джоні — тому, що змушував убивати заради чужого золота.

— Гаразд, у кожного може бути своя правда, — промовив Йоганн. — Але пам’ятай: за тобою дивитимуться й далі. І якщо те, що робиш, здаватиметься дивним, ти позбудешся моєї милості. Ти чужинець, і якщо чогось не розумієш, питай наперед.

Отримавши уклін у відповідь, ван Герст рушив далі. Але голос теслі змусив його зупинитися.

— Одне мені не зрозуміло, — боязко почав Данило. — Чому головний майстер Вілфорт постійно не дає мені доробити до кінця те, що наказує? Ці руки можуть усе. Але жодного разу мені не дали докінчити почате.

— Ти справді один з найкращих теслярів, — погодився Йоганн. — Тому невигідно було би дати тобі зробити щоглу або шпангоут від початку до кінця самому. Є інші, котрі мусять носити, перевертати і тесати там, де легше. Ти мусиш робити те, чого не вміють вони. І тоді… Скільки часу тобі треба на один шпангоут від початку до кінця?

— За день упораюся.

— А якщо таких, як ти, троє? — запитав ван Герст. — Скільки шпангоутів за день ви зробите?

— Три, мілорде…

Данило думав довгенько, перебираючи перед очима власні пальці, проте, вимовляючи оте «три», був певен, що не помилився.

— Це якщо кожен з вас сам робитиме окремий, — пояснив дейхграф. — А якщо кожен виконуватиме свою частину роботи, то чотири.

— Якщо так, мілорде… — бурмотів тесля, знову перебираючи пальці.

— Не твоя це турбота, хлопче, — посміхнувся Кунрад. — Бери сокиру і не стій.

Та відійти од прикрого тесляра їм ще не вдалося.

— Мілорде, — знову вклонився Данило. — Пробачте мою сміливість, але я чув вашу розмову із головним майстром Вілфортом і бачив, як ви гнівалися. Чи дозволено мені, якщо я бачу, говорити про те, чим зміг би прислужитися вашій милості? Мені не дадуть батогів?

— Так, Деніеле, дозволяю тобі таку зухвалість. Говори.

Те, що почув Йоганн, змусило його очі лізти на лоба, а робота навколо знову припинилася, адже багато робітників почули слова чужинця, котрий стверджував, що знає, як зробити корабель, від якого відмовився сам Вілфорт.

— Я власноруч вирізав таке зі стовбура, — клявся тесля. — Ні, човен мій був набагато менший, аніж галеони, що сходять із вашої корабельні, але я міг закласти його увесь до самого верху. Одного разу буря тривала кілька днів, і я не міг плисти, щоб витягти рибу зі сітей. За цей час її набралося багато, стільки, що, крім неї, у човні міг перебувати лише я. Риби наклав до верху.

— І так поплив? — скривився дейхграф. — Ти ходив з каперами і бачив, що таке хвилі на морі. Вони перекинуть будь-яку посудину, закладену до краю бортів.

— І на ріці були хвилі, — не погодився Данило. — Це велика ріка. Тут я такої не бачив. Хвилі ще не вщухли після бурі. Але я доплив і рибу довіз. Нехай човен менший од галеона, але ж можна зробити більшого!

— Ти сам здатний збудувати такого човна? — запитав Йоганн.

— Так, мілорде, — вклонився той. — Якщо дозволите. Я можу зробити з дерева що завгодно, якщо мені дадуть добре тесло. А ваше тесло — найкраще.

— Скільки часу потрібно тобі? — запитав Йоганн.

— Два дні, якщо самому.

— Лишай усе і роби човна. Я накажу десятьом робітникам іти з тобою до лісу, щоби привезти потрібне дерево. Роби. А далі у твій човен накидають зерна, ріпи, шинок та вина. До самих країв. І якщо ти зумієш доплисти до замку Гронінґен, то не платитимеш своїх двадцять талерів за стіни й дах над головою. Тебе поселять у будинку, що належить мені, а увесь крам залишиш собі. Та якщо ж ти не зможеш цього зробити, от тоді справді отримаєш батогів, а вартість утопленого вирахують із твоєї платні.

— Слухаюся, мілорде, — опустив очі Данило. — Після вашого ката батогами налякати важко. А принести користь вашій милості хотів би кожен, хто є навколо.

Роботу розпочали негайно. Стовбур тополі притягли до настання темряви, і Данило почав під смолоскипами. А зранку все продовжилося. Ремісники час од часу втікали зі своїх місць, аби поглянути на заморське диво. Довбанка виходила на славу. Зрештою, одноногий Вілфорт докульгав і сюди. Грогу, випитого увечері в товаристві дейхграфа, виявилося таки забагато, і старий майстер приплентався на верф, коли довбня вже набувала обрисів. Рот його роззявився сам собою, а крики залунали гучніше.

— Мілорд ван Герст наказав, і я роблю, — потупив очі Данило.

Усе завершилося другого дня по обіді. Йоганн із Кунрадом прискакали негайно, а робітники, покинувши справи, зібралися на березі. Море непокоїлося, мабуть, також не вірячи у задум чужинця. Увійшовши по коліно у хвилі, Данило почав складати крам, який йому подавали, — спочатку на дно, залишаючи собі зовсім невеличке місце посередині.

— Лиши більше, — крикнув Гувард, коваль, який за своєї кремезної статури був таки менший од Данила. — Дупа твоя не влізе туди!

— Я плистиму навстоячки, — спокійно пояснив Деніел.

Регіт вибухнув із новою силою. Натовп зібрався у передчутті забави. Данилові пропонували допомогу у виловлюванні краму «за половину», але той не зважав на кпини. Коли довбанку заклали повністю, він кинув весло навпоперек і, схопившись руками за краї, поставив ногу на дно, а потім вліз увесь.

— Вона на пісок стала! — гиготіли навколо. — Тому й не перекидається!

Та перед тим, як поставити на дно другу ногу, тесля відштовхнувся нею, і човен поплив уздовж берега. Взявши весло, він випростався і загріб, набираючи ходу. Всі замовкли. Чужинець гріб увесь час з одного боку човна, спрямовуючи у кінці кожного гребка рух весла від корми, таким чином вирівнюючи його хід. Прибій накочувався на берег, але Данило, не лякаючись, повернув довбанку і поплив у море.

Вони бігли піщаною мілиною з вигуками й махали руками.

— Притягніть сюди Вілфорта! — наказав Йоганн, бо впертий старигань забрався геть, не бажаючи дивитись на дурниці.

Скочивши у сідла, обоє верхи поскакали до замку. Лише коли довбанка порівнялася з хрестом, Данило повернув до берега. Днище втулилося у пісок і завмерло, а він вийшов у хвилі й став, спираючись на весло. Човен одразу захитався, і хвилі посунули його ще далі на берег. Довбанка не перекидалась ані з упертим чужинцем, ані без нього. Двоє вартових майже силоміць тягли Вілфорта до берега, і його дерев’яна нога стрягла у піску.

— Дивися, — тицьнув на довбню ван Герст. — Вона не перекидається, бо в неї широкий низ та вузький верх. Цей човен має форму фужерського келиха. Тому його можна завантажити по самі борти. Він стояв! Ти бачив — Деніел плив навстоячки!

Вілфорт лише відмахувався, виривав руки і намагався забратися геть, аж доки Йоганн не втратив терпець.

— Прикрий старигане, ти збудуєш мені схожий корабель. Розрахуєш його розміри, і він сходитиме на воду наступним. На його верхній палубі стоятимуть гармати, а трюми вмістять удвічі більше вантажу, ніж в отого, що стоїть біля берега. Таких кораблів ще не бачив ніхто. Вони зроблять славу фламандським мореплавцям, на них ми попливемо у Новий світ!

Зупинити його було важко. Але люди хвилювалися. Натовп вимагав завершення. Данила за руки підвели до Йоганна і лише тепер відібрали весло.

— Я не порушу свого слова, — промовив ван Герст. — Ти житимеш у другому будинку біля ратуші, який колись належав Штильману. Несіть усе це туди!

Юрба, наче морські хвилі, підхопила довбанку, її винесли на сухе, виставили на віз, після чого процесія рушила до воріт замку. Вигуки ремісників чулися далеко, аж доки не стихли за стінами.

— Ти дивний чужинець, — мовив дейхграф. — Можливо, вмієш іще багато чого, що стане мені у пригоді?

— Не знаю… — спантеличено пробубонів той.

— Що ти можеш іще? Розповідай. Який найбільший зиск мав від тебе попередній господар?

— Щось, напевно, таки можу, — опустив очі тесля. — Хоча люди завжди казали, що усе належне Бог дав мені в руки, залишивши голову зовсім порожньою. Через це я й розповім вам, чим найбільше прислужився попередньому господарю, хоча, може, й накличу цим гнів вашої милості.

— Говори, я не гніватимуся, — пообіцяв ван Герст.

— То я зробив гармату, з якої потім сам і розбив ахтерштевень вашого галеона, врятувавши таким чином від кари вашого брата.

Цього року священний день Ід-аль-Фітру, як і завжди, вкрив Тлемсену святковими барвами. Одначе свято відрізнялося від усіх попередніх. Здавалося, напруга стояла у розпеченому сонцем повітрі. Площа перед палацом вирувала. Різали овець, готували страви. Прибули акробати і мандрівні фокусники. Усе було як завжди, крім одного, — тривога не зникла. Усі чекали біди.

Ще зранку Лук’янові було наказано прибути до повелителя. Звісно, йтиметься про його участь в урочистостях, що відбудуться у палаці. Останні дні Масум Хіді, знавець шатранджу, проводив удома серед родини в очікуванні смерті. А отже, емір Хамму Ахмад доручить Лук’янові бути розпорядником гри. І що тоді? Мудір Масум скоро помре.

Абу Хамму Ахмад мало чим відрізнявся від свого племінника, після смерті якого зайняв трон Тлемсени. Його життя тривало також у розкоші та розвагах. Він пестив догідливих підданих і карав немилих, завжди намагаючись уникати важких рішень. Це бачили й ті, хто сягав розумом не лише Лук’яна, а й еміра. Тому молодий учень Абу Хашира боявся того, що мало статися далі. Емір, найімовірніше, накаже йому бути розпорядником шатранджу. І сам великий мудрець не переконає володаря у тому, що втрати від такого рішення будуть надто великими.

Ібн Махді не раз висловлював своєму учневі думку про те, що він старий і колись змушений буде передати знання, досвід та й усю справу іншому. Спочатку це був Зарі Аддіс. Та коли виникла потреба вирахувати відстань і кути для будівництва нового крила палацу, Лук’ян упорався першим, а Зарі Аддіс ще й припустився помилки. Потім претендентом був Хабіб аль-Дусі, який повернувся з кількарічного паломництва до Мекки. Проте думки його втратили швидкість і завжди в’язли у непотрібних міркуваннях, що заводили геть в інші кінці. Чужоземець Лукані поступово міг замінити кожного на його місці й не раз самого Абу Хашира, до якого, не надто ховаючись, підкрадалася старість.

Емір не здивував. Лук’янові наказали прислуговувати у шатранджі важливому гостю. Той, хто мав грати з володарем, не володів мистецтвом шатранджу, тому спритний Лукані мав розкрити йому секрети за ходом самої гри, щоби збудити цікавість, залишивши при цьому перемогу емірові.

Завдання не було складним, і сподівання, що за умови його виконання повелитель запропонує винагороду, мало під собою основу. Абу Хамму Ахмад був милостивий до вірних підданих, особливо у дні свят. І тоді Лук’ян попросить зробити його вічним учнем великого мудреця ібн Махді, адже більшої милості для нього на цьому світі нема.

…Він був не такий, як інші, ті, котрі заходили до палацу володаря. Усі схиляли голови, відводили погляд і готові були будь-якої миті вступитися. Навіть посланець християнського короля, котрого згодом довелося слухатися емірові, тримався, немов миша, в очікуванні несподіваного. Незнайомець, якого належало вчити мистецтву шатранджу, твердо стояв на ногах, виставивши міцного живота, і дивився в очі володарю. Його обличчя зі жорсткою короткою бородою було випечене сонцем, голову вкривала скромна чалма, а руки, здавалося, могли б переламати надвоє не те що вирізьбленого з дерева — живого альфіті. Його звали Хизир.

Гра розпочалася. Абу Хамму вів гру сам, і йому прислуговував Юсуф. Гість також знав, як повинні пересуватися фігури, проте справжні секрети гри залишалися для нього невідомими. Їх розкривав Лук’ян. Після кожного ходу господаря, шанобливо схиливши голову, він пояснював, чому в позиції, що склалася, треба ходити саме так, а не по-іншому. Посмішка Хизира була грубою, а зуби здоровими. Та відрізняючись поведінкою від звичних гостей шатранджу, він швидко зрозумів правила і не повторював помилок, а думка виявилася повороткою й шукала нових рішень.

Він був реїсом. Наймогутнішим з реїсів. Саме це прошепотів Лук’янові на вухо Юсуф перед грою. Ось чому супротивник еміра намагався гнати фігури уперед і трощити усе підряд. Щось схоже відбувалося насправді у Тлемсені торік, коли горіло сховище книг, а вчитель, ризикуючи життям, намагався хоч щось урятувати. Проте гість не втрачав голови, а кожен крок узгоджував зі своїм радником, дбаючи про дерев’яне військо. Усі, хто зібрався навколо, мимоволі захопилися битвою на полі.

— Мій шановний гість надто серйозно ставиться до гри, — зрештою промовив Хамму Ахмад. — Хвала Аллаху, ми хоч чимось змогли тебе розважити.

— Кілька років тому, — відповів із глузливою посмішкою Хизир, — з тобою грав той, хто завжди був ворогом. Кажуть, він також серйозно поставився до гри, принаймні тобі не вдалося перемогти. Усі наступні роки ти возив йому коней та золото, натомість невірний вказував тобі, як керувати Тлемсеною. Отже, він учинив мудро. Хвала Всевишньому, ми, мусульмани, не гребуємо вчитися у ворога, якщо він уміє щось краще від нас.

— То був не я, — похмуро заперечив емір. — Ти говориш про покійного Абу Абдала, нехай буде задоволений ним Аллах.

— Яка різниця? — здивувався Хизир. — Хіба у ваших іменах або рисах облич. Щодо решти — між вами жодної відмінності. Обидва ви давно забули славних пращурів роду Абд-аль-Вадів і лягаєте під чоботи невірних, наче сицилійські повії.

Шурхіт невдоволення прокотився рядами наближених еміра, які всі без винятку були при зброї, але безстрашний реїс не зважав на це.

— Усім вам зручніше сувати дерев’яних ляльок підлогою палацу, ніж справжні галери по морі. Ще рік — і ти не матимеш чим платити данину королю невірних. Але задовго до цього твої городяни повстануть і зроблять із Тлемсеною те, що не снилося й реїсам. Вони вже готові. Ти знаєш, що на моїх галерах не залишилося жодного гребця — раба з числа полонених невірних? Не хочеш запитати, чому?

— Скажи, — дозволив емір.

— А тому, що твої піддані, твої городяни, бедуїни з твоєї країни біжать на мої галери, знаючи, що там їм не загрожує принаймні голодна смерть. То навіщо мені християнські бранці, які найвирішальнішої миті здіймуть повстання? Подумай, еміре. І ви, і ми — діти Аллаха, його творіння. Чому маємо воювати та різати один одного, ще й кликати на допомогу невірних?

— Твій брат Арудж говорив те саме, — злісно відповів Хамму Ахмад. — А коли ворота Тлемсени відчинилися перед ним, різав і топив у морі. Вода червоною від крові його братів стала. А сам я змушений був переховуватися в Аль-Мамлаку.

— Я не Арудж, — гнівно стукнув кулаком гість. — Я Хизир-реїс і жодного разу не порушував свого слова, даного навіть рабу. Я вірний слуга всемогутнього Аллаха і не здійму руки на мусульманина. Вони з того боку, ми — з цього. Так було і буде. Вирішуй, еміре. Арудж згубив себе у сліпій люті та невмінні думати. Я ж граю у твій шатрандж, хоча ніколи його не бачив. Ми, усі, хто з цього боку, — діти Аллаха й повинні триматися разом у боротьбі з невірними. Вони хижі та могутні. І щоби перемагати, нам слід багато чому навчитися у них. Тому і я скажу тобі те саме, великий еміре, — давай закінчимо цю гру, як є. Нехай ніхто не переможе. І нехай це стане символом для великої гри за межами твого розкішного палацу проти спільного ворога.

Шепіт схвалення прокочувався рядами підданих. Найбільш наближені нахилялися до володаря і шепотіли на вухо поради. Лук’ян чув про реїсів. Торік довелося побачити їх на власні очі та відчути шкірою. Цей міг думати й говорити, проте вигляд його і розмови чомусь викликали здригання.

Зрештою Хамму Ахмад підвівся на ноги.

— Я почув тебе, Хизир-реїсе, — промовив емір. — І приймаю твої умови. Мої воїни стануть пліч-о-пліч із тобою проти невірних, доки не скинуть їх у море.

— Я сподівався на твою мудрість та далекоглядність, великий еміре, — відповів Хизир. — І хочу на знак згоди й порозуміння зробити тобі подарунок.

Руки ватажка морських розбійників неквапно відв’язали важку шаблю, прикрашену золотом та діамантами. Вигук захоплення прокотився залою.

— Не дарма узяв я цю зброю, збираючись на твоє святкування. Ти знаєш, еміре, я воїн і не ношу прикрас, а зброя моя проста, як у кожного реїса. Цю шаблю я захопив разом із мальтійською галерою. Я бачив — ти оцінив її. Нехай вона міцно сидить у твоїй руці в ім’я Аллаха!

Шатрандж вибухнув криками захоплення, а емір, прийнявши дорогий подарунок, промовив:

— Я також воїн, до того ж правитель країни. Проте навіть у мене нема зброї настільки розкішної, щоби служити рівноцінним подарунком. Утім, я не залишуся в боргу. Від мене також не сховався твій хист до гри в шатрандж. Знаю і про твоє рішення присягнути на вірність султану османів. І якщо ти попливеш на чолі каравану як новий володар Аль-Джазаїру, треба мати о́браз правителя. А це означає — носити дорогу зброю, одяг, мати шляхетні звички. Навряд чи великий султан Селім слухатиме тебе, якщо говоритимеш так, як тепер зі мною. Істанбул — велике й казкове місто. Туди сходяться шляхи з усього світу. Там є усе. І там знають мистецтво шатранджу. І якщо ти володітимеш ним — це також обличчя правителя. Тому я дарую тобі цього раба з невірних. Його звати Лукані. Він учився в Масума Хіді, найкращого знавця шатранджу Тлемсени, і знає усі секрети стародавньої гри.

Вуха Лук’яна відмовлялися чути, а щойно мовлені слова еміра не вкладались у голові. Здавалося, підлога палацу вислизає з-під його ніг, а тіло відривається від землі десь у точці, що визначив великий Аль-Біруні, й летить униз, до прірви, безмежність якої невідома навіть ібн-Махді.

Вони промовляли ще щось, проте Лук’ян уже не чув. Усе закінчилося так несподівано. Чомусь це сталося не тоді, коли реїси Аруджа, вдершись до Тлемсени, трощили усе навколо. Ні, саме тепер, коли хотів жити і знав, для чого. Ніколи більше не побачить він Абу Хашира, не почує його мудрих слів, не візьме до рук отих непрочитаних книжок. У пам’яті спливло черево перекинутої галери, яке заливала вода, згадався кровожерливий щур під палючим немилосердним сонцем. Таке знайоме відчуття кінця усього. Дарма воно виникло тоді. Те, у чому завжди був упевнений, несподівано перекинулося шкереберть. Справжній кінець настав зараз.

Чиясь груба рука хапнула його за плече й потягла зі зали. Під ногами пересипався пісок, і вони, втративши здатність іти, запліталися, грузнучи в ньому. Навколо стояв регіт.

Кунрад їхав попереду, не обертаючись. Вони заїхали у ворота й одразу ж повернули до внутрішнього двору. В куті біля стіни вправлялася сторожа, і дзенькіт зброї у цей вранішній час було чути ще при під’їзді. Воїни відточували майстерність володіння мечем. Побачивши Кунрада, старший — ван дер Молен зупинив їх. Бій був, звичайно, не справжній, але обличчями жовнірів стікав рясний піт.

Данило скочив на землю, віддаючи поводдя прислузі, й уклонився господареві. Ван Герст бився разом з усіма і тепер, віддавши свій палаш, підійшов до них.

— Узимку нас чекатиме подорож до Гента. Шлях не близький, а можливо, доведеться їхати ще далі. Це важлива місія. Мені потрібні вірні люди, готові супроводжувати мене. Чи здатний ти вирушити із загоном?

— Для мене честь, мілорде, отримати вашу довіру. Я бажав цього і сплатив за неї дорогу ціну, — відповів Данило. — Піду з вами, куди накажете.

— Гаразд, — не схильний гаяти час, Кунрад скинув камзол та повісив його на балку, до якої припинали коней. — Якщо так, хочу бачити, на що ти здатний. Тобі ж доводилося бувати у справжній бійці?

— На що я здатний, ви мусили бачити, мастере Кунраде, — розвів руками Данило.

— У замку Штіллме я бачив лише твою рішучість та силу, — заперечив той. — Але якби сталося так, що з отим цепом ти кинувся на мене, то був би давно мертвий. Обери собі зброю і стань зі мною у позицію.

Який з нього воїн — Данило зрозумів одразу. Піднявши важку, але недовгу корду, схожу на абордажну шаблю, якими билися капери, він кинувся на супротивника, намагаючись випадково не скалічити. Та здивувати споглядачів цього разу не вдалося. Зазубрене від постійних тренувань лезо щоразу розсікало повітря. Кунрад рідко підставляв під удар палаш, переважно ухиляючись, і час од часу демонстрував хитрі випади, кожен із яких у справжньому бою був би для Деніела останнім.

Зрозумівши марність зусиль, Данило змінив тактику. Тепер він не кидався на ворога стрімголов, натомість, узявши зброю і в другу руку, намагався переграти досвідченого вояка у випадах. Тепер йому стало легше захищатися, але вразити командира замкової варти годі було сподіватися. Однак як не крути, Данило був дужчий та молодший, і думка про те, що Кунрад скоро змучиться та здасться, завзято сиділа у голові.

Супротивник і далі рухався легко та швидко, не розкидаючись силами. Данило ж відчув невдовзі важкість у ногах, а потім почало бракувати повітря для дихання. Зрештою він зупинився.

— Гаразд, — мовив Кунрад, застромлюючи зброю. — Уміння у тебе мало, проте не бракує бажання та сил. Тепер день твій щоранку починатиметься ось тут. Я сам тебе вчитиму. Якщо мене не буде, ти слухатимешся ван дер Молена, командира замкової сторожі, й займатимешся удвічі довше, ніж інші жовніри. Їстимеш разом із ними. А після обіду повертатимешся до Вілфорта на верф.

Життя, що почалося далі, було сповнене іншим, новим, чого раніше бракувало. Не те щоб у ньому завжди жило бажання перемагати озброєних супротивників, хоча за дитячих років усе починалося саме з цього. Тепер було щось незвідане. Він уже не відчував себе тим неотесаним парубком, руки якого могли лише стругати дерево, а голова — виконувати те, що вкажуть пальцем. Дедалі частіше траплялося, коли наказувати доводилося йому.

Саме тоді й утямила голова, яку інші завжди вважали дурною, чому не дозволяв кульгавий Вілфорт майструвати одному робітникові щоглу або кіль від початку до кінця. Якщо таких щогол треба було багато, швидше виходило, коли один робітник обтесував тільки грубі кінці, інший рівняв саму щоглу, а третій лише перевертав її. За такого методу часу втрачали менше, а виходило краще. Робітники розподілялися на купки, котрі Вілфорт називав цехами, і виконували тільки однакову роботу, а те, що виходило у різних цехів, інші потім складали докупи.

Були й деякі речі, яких тут робити не вміли, — полотно для вітрил ткали у тому ж Генті, що був, за словами Вейнанда, величезним містом. Розповідали, що тканням вітрил там зайняті цілі вулиці, хоча до Північного моря звідти простягалася величезна відстань, а у самому Генті, відколи він стояв, не бувало жодного корабля.

Усе це Данило слухав з роззявленим ротом, кліпаючи очима, та коли повертався до свого цеху, де працювали тільки теслярі, простакуватий велетень набував іншого вигляду. Руки його дбайливо обмацували кожен виріб, а потім брали тесло і поправляли те, що не доробили інші, котрі поступово звикали називати його «мастер Деніел».

А що вже було казати про дні, коли йому, належачи до озброєного загону, доводилося об’їжджати дамби та сусідні замки! Двічі на рік це здійснював дейхграф. Щомісяця ж на чолі загону вирушав у ліси ван дер Молен, і тоді «мастер Деніел» очолював менший загін із десяти вершників. Він же й проводив тепер щодня з ними вправи під стіною, відчуваючи, як твердне рука, як стають невтомними ноги, навчившись не робити зайвих рухів, як довго залишається свіжим усе тіло.

За цей рік він засвоїв науку володіння будь-яким видом зброї, що розкладали на траву або сніг у куті поблизу внутрішніх воріт. Та одного разу хтось із жовнірів, збираючись до обіду, побачив у зброярні прикиданий цеп із замку Штіллме, який за наказом дейхграфа ще тоді забрали до Гронінґена.

Другого ж ранку страшну зброю винесли до стін, аби мастер Деніел показав, що робив нею з лотаринзькими найманцями. Відчувши бажання, він узяв цеп до рук. А вимахнувши кілька разів, зрозумів, що місяці вправ із палашем не минули дарма. Зброя ця, яку міг підняти не кожен, виписувала у його руках дивні кола, змушуючи жовнірів несамохіть відходити подалі.

На верфі ван Герста тепер стояли двоє однакових кораблів. Власне, ці недороблені посудини лише готувалися стати кораблями, проте ніколи не бачена форма, справді схожа до фужерського келиха, привертала увагу кожного. Вілфорт, який напочатку лише плювався, по-справжньому захопився роботою. Та перед тим, як почати будівництво, Данилові довелося зробити йому дві довбні, значно більших від тієї першої.

Вони мали зовсім іншу форму, що нагадувала справжній галеон, і Данило не заручився б, що зміг би проплисти на такому човні бодай невелику відстань. На його думку, човен мав одразу перекинутися. Та кульгавий Вілфорт, облишивши решту справ, стояв над головою «мастера Деніела» день і ніч, доки вийшло те, що потрібно.

Човен і справді перекинувся, навіть не дочекавшись, коли туди влізе човняр-велетень. Та їдкий язик одноногого стариганя не промовив жодної лайки. Майже одразу він наказав Данилові братися до нового. І все вдалося. Маленький, видовбаний із суцільної колоди галеон погойдувався на хвилях, а у нього накидали мокрий морський пісок із мушлями просто з дна. Сипали, доки його не стало більш як до половини, а потім намагалися перекинути — спочатку помічник Вілфорта сам, опісля кілька робітників. Перекинули усі скопом, коли долучився й найголовніший тесля.

Не здатний стримуватися, Вілфорт смішно підскочив на дерев’яній нозі й допомагаючи нею, виліз мало не на шию велетня, цілуючи Данила, куди доведеться. Цієї ночі грог варили надзвичайно довго, а пили майже до ранку. Опівночі до помешкання корабельного майстра завітав сам дейхграф. А Вілфорт не міг стулити рота, розповідаючи, як небачені досі кораблі плистимуть до Нового світу.

— Налийте повні кухлі, — звелів дейхграф Йоганн. — Нехай вільні корабели вип’ють за нові землі, що відкриють фламандці та фризи.

Це було справді нове, інше життя.

Острів Джерба зустрів своїх блудних синів безмежними пісками під палючим сонцем. На березі купками та поодинці, зовсім близько від води, росли пальми, викидаючи навсібіч жорстке листя, що не дарувало прохолоди. Неподалік височіли стіни напіврозваленої фортеці.

Був час припливу, і гребці запрацювали веслами, розганяючи галери у напрямку берега, де, вгрузнувши носами у пісок, стояли такі самі. Крики команди гучнішали, й ось перша зупинилася, споровши кілем піщане дно. З радісними вигуками реїси стрибали у воду.

Почали вивантажувати привезене. Те, що могло плисти і не псувалося, кидали просто у воду, решту передавали з низьких бортів тим, хто стояв ногами на твердому. Лук’яна попхали до краю і наказали стрибати. Було високо, і він злякано схопився за борт. Бородатий розбійник у чалмі хапнув його за штани і, підтримавши за руку, викинув униз. Сміх та вигуки залунали з новою силою. Нещасний пирхав водою, намагаючись відкашлятися. Та чиїсь руки вже тягли його до берега.

Увесь цей галасливий натовп, навантажений здобиччю, рухався в напрямку касби — фортеці, стіни якої виявилися вищими, ніж здавалося з моря. Верхівки пальм, що росли поруч, сягали трохи вище за їхню середину. Все це виглядало схожим на Аль-Джазаїр і Тлемсену, проте одразу впадали в очі малолюдність та бруд. Частина фортеці стала руїнами. Усі, хто траплялися назустріч, мали зброю, а жінок Лук’ян не побачив узагалі.

Його заштурхали до якогось глухого закутка, що не мав навіть дверей. Утім, куди він міг подітися — це ж був острів. Краєм ока Лук’ян помітив, що далі по березі догори були скелі, вкриті якимись рослинами. Гамір навколо стояв до глибокої ночі. Зрештою, укінець перемучений, він затиснувся в кут і, заплющивши очі, провалився у сон.

Дні, що настали, були сповнені тривоги і важкої безвиході. Раз на день йому, наче псові, кидали об’їдки, аби хоч трохи задовольнив голод. Він носив сміття, мив глиняний посуд, зашивав одяг, потрошив зловлену рибу — одне слово, робив те, що накажуть. Поруч увесь час траплялися бранці, які мали на собі залізо і з вигляду були християнами. Вони працювали здебільшого на стінах фортеці, вичищаючи руїни, та носили каміння, з якого, вочевидь, збиралися добудовувати стіни. Їх били, коли щось ставалося, а двох — Лук’ян бачив на власні очі, вивезли на човні та втопили у морі.

І жодного разу більше не траплявся на очі отой бородатий реїс, якому подарував його емір Тлемсени для допомоги у шатранджі. Тут не було і не могло бути нічого схожого. Багато реїсів спали просто на піску під стіною, підстеливши під себе напівпротрухлу вітрильну тканину або суху водорость. Кілька разів на день вони молилися, схоже, як і мешканці Тлемсени, втім, робили це нашвидкуруч.

Марко де Агостіні у напнутому на голову бордовому береті цього вечора мав неабиякий настрій. Кругом гиготіли, хлопчики-бербери ледве встигали носити печену рибу з тандирів, а він виходжував поміж низенькими столами, попиваючи вино, і чекав на чергового супротивника. Залишені самі на себе, реїси розважалися.

Той, хто вийшов цього разу, був мало не удвічі ширшим за Марка. Його волосаті руки та густа борода у поєднанні з червоною чалмою, прикрашеною каменем, справляли неабияке враження. Дві короткі абордажні шаблі загрозливо дивилися у бік вигнанця з Неаполя, улюбленця Хизира.

Араб зробив перший випад. За своєї кремезної постави він виявився напрочуд рухливим, і залізо тільки виблискувало навколо нього то з одного, то з іншого боку. З усіх сил він намагався відбити довгу рапіру Марка та вразити його. Втім, усе було марно. Вістря тонкого та довгого меча з крученою гардою увесь час утікало від його ударів, а сам неаполітанець пересувався легко і швидко на напівзігнутих ногах, встигаючи ляснути реїса плазом своєї зброї як не по плечах, то по стегні.

Навколо гиготіли, підбадьорюючи супротивників. Зрештою, розвага набридла. Плюнувши, араб склав обидві шаблі під пахву й забрався геть. Усівся й де Агостіні, згадавши нарешті про їжу. Від випитого вина його хитало. А навколо розгорялися інші пристрасті. Реїси, скориставшись відсутністю Хизира, грали у кості. Тут уже не було одного переможця. Удача весь час від когось відверталася, голублячи іншого, й навпаки. В заклад ішли золоті динари, зброя, одяг. Вогнища завзято горіли, і розвага мала тривати до ранку.

Лук’ян приніс спечену рибину і збирався непомітно вислизнути геть. Там, біля печі, від останнього тунця відламався великий плавник, на якому залишалося ще досить м’яса, і напівголодний хлопець тільки й думав про те, щоб за його відсутності їжа куди не поділася. Та вийти непоміченим йому не вдалося.

— Стань на місці! — гукнув до нього невисокий араб. — Клянуся Аллахом, це той самий сібі, якого емір подарував нашому повелителю!

— Він знається на грі у дерев’яне військо!

— Цей хлопець служив у еміра і навчався мудрої гри. Отже, він виграє у кості в кожного з нас!

Регіт залунав із новою силою. Нещасного виштовхали на середину і дали в руки глиняний кухоль.

— Грай з ним!

Переляканий Лук’ян струсив кухля і викинув кості на дошку. Вони робили це по черзі, а голоси навколо кричали, що його повісять за ноги на реї, якщо не зможе перемогти. Він не тямив нічого у цій дурній грі, але, коли голоси залунали з новою силою, зрозумів, що програв.

— Повісити невірного! — зазвучало звідусіль.

— Не можна! — проголосив високий араб, голий до пояса, за яким стирчав кривий і товстий ніж. — Це раб Хизир-реїса. Ми мусимо замінити страту чимось іншим.

— Нехай б’ється проти Марка! — вигукнув хтось. — Усі вже з ним билися. Нехай тепер сібі!

Реготали так, що трусилися стіни фортеці. Лук’янові тицьнули до рук шаблю, яку той ледве тримав, і почали пхати до неаполітанця у береті, який завзято їв рибу, не звертаючи найменшої уваги на те, що робилося. Не знаючи, куди подітися, нещасний стояв на місці й тільки здригався від стусанів, що ставали дедалі частішими й підпихали його до воїна, не схожого на інших.

Зрештою хтось першим витягнув зброю. Вістря впивалося у його тіло й посувало хлопця ще на пів кроку до того, хто мав довгу шаблю і перемагав усіх.

— Марку, встань, син віслюка!

— Устань, невірний боягузе! Він хоче з тобою битися!

Здавалося, цьому не буде кінця. Їхні обличчя виблискували червоним од вина й жару вогнищ. Реїси кривлялися, кололи його вістрями ножів та копали ногами. Лук’ян зашпортався і впав. Усе почалося спочатку. Напевно, це б не скінчилося ніколи, та несподівано за стінами залунали крики на знак того, що нові галери пристають до острова.

Хизир ступив на пісок по коліна у воді під світлом численних смолоскипів. Усі, хто не спав, скупчилися навколо. Крики ще лунали час од часу, доки прибували нові мешканці касби Аль-Кебіра. Зрештою, запала тиша, й у ній чулися найменші хвилі, що намагалися розгладити збурений за день пісок Джерби.

— Браття мої! Вірні слуги Аллаха! Ці галери щойно припливли з Аль-Джазаїра. Їх привів я, Хизир-реїс. Вони вийшли з Аль-Джазаїра, минули фортецю невірних, названу Пеньоном, і, пропливши здовж берега Тунісси, лягли на пісок Джерби. Браття мої! Ви розумієте, що це означає?

Слабкий вечірній прибій продовжував товктися у пісок, і звук його хвиль не був порушений жодним із голосів, котрі щойно ревіли у нестямі, нездатні замовкнути.

— О великий Аллах! Ти свідок, що я кажу правду! Це означає, що галеони невірних залишили берег Магрибу, покинувши гарнізон фортеці. Це означає, що в Аль-Джазаїрі безвладдя і скоро на його трон посягнуть вожді кочівників Бану або ж емір Тлемсени Хамму Ахмад, який зрадив Аруджа. Ми повинні захопити Аль-Джазаїр! Там тисячі ремісників, склодувів, гончарів — наших братів, яких вивіз із Гранади Арудж, урятувавши від смерті та неволі. Вони підуть за нами. Ми маємо спільно виступити проти нечестивих псів! Це також означає, що халіф не чинитиме спротиву нашому походові. Годі тинятися морями й тулитися на порожніх островах, наче бездомні! Аль-Джазаїр повинен стати домом для реїсів! Час настав! Хвала всемогутньому Аллахові! Завтра ми збираємо галери.

Гамір наростав швидше, ніж північний буревій, і слова Хизира вже губилися у ньому. Сильна правиця лягла на руків’я та, вихопивши важку криву шаблю, підняла її.

— Нехай усі реїси Ак-Деніза пливуть до Джерби! Я поведу вас на Аль-Джазаїр! Аллах великий! Я поведу вас!

Ця зима у Гронінґені видалася особливо холодною. Щодня дув пронизливий вітер, замітаючи кучугурами вулиці поміж високих похмурих будинків, які й літнього ясного дня мали невеселий вигляд. Роботи на верфі припинилися. Обидва флюїти, а саме так назвав нові галеони Йоганн ван Герст, стояли на якорях виведеними у відкрите море.

Вони гойдалися на хвилях під сніговою завірюхою — заокругленої форми та з високими щоглами, а вузькі вітрила давали змогу вправлятися зі судном набагато меншій команді. Місткі трюми могли перевозити більший вантаж, а заокруглені до середини борти забезпечували стійкість на хвилях та можливість ставити гармати на верхній палубі. Останнім Йоганн ван Герст цілковито був зобов’язаний Деніелу, найкращому теслі своєї корабельні, відколи вона діяла.

Сам же колишній капер побачив першим ще одну перевагу такої форми корпусу галеона — завдяки заокругленим бортам судно ставало незручним для абордажу під час морської битви. Та й на цьому не сталося. Роботи з будівництва першого флюїта дещо випереджали другий, і коли прорізали порти для гармат, саме Данило вирішив робити їх набагато раніше, у той час, коли борти судна лише починали зашивати дошками.

Утім, гарматій таки продовжував жити у ньому, навіть коли Данило вже забув і згадувати свого колишнього шкіпера. І коли кульгавий Вілфорт додумався відсунути верхні гармати від борту ближче до середини палуби, щоби збільшити стійкість, він не залишився у боргу. За два дні перша гармата отримала передній та задній виступи, що обмежували її відкат і давали змогу вести вогонь з усіх гармат одночасно, не боячись перекинути судно. Назва «флюїт» причепилася, адже це вже був не галеон, і скоро з Антверпена прибув подивитися на гронінґенське диво барон Мательдорф — найближчий сусід, судна якого плавали далеко за межі Північного моря. Обидва флюїти демонстрували дива маневру, ходили під вітрилами крутим курсом до вітру, а кількість моряків, які виконували це, здивувала гостей — команда зменшилася удвічі. Та справжнє захоплення сусідів викликав залп одночасно з усіх гармат одного борту. Здавалося, дивовижної форми галеон повинен був гойдатися від цього, якщо взагалі не перекинутися на інший бік. Та відбувалося протилежне — легкий нахил палуби, навпаки, у бік пострілу, з відпливом судна у протилежний бік.

Бенкет у головній залі замку Гронінґен тривав до півночі. Не розуміючи ні бельмеса у панських розмовах, Данило сидів на самому краєчкові довжелезного столу поруч із Вілфортом, чекаючи нагоди забратися геть, адже тут усе чинили за правилами.

Жодного разу йому ще не доводилося бачити подібної розкоші. Довкола стояли вирізьблені маленькі та більші фігури янголів, величезні образи на стінах були вдягнуті у золоті рамки, крісла — з височезними спинками, а до тканини, що їх вкривала, лячно було торкнутися. На вікнах громадилися штори з таких тканин, що ніколи б не уявив. Молоді хлопці у розшитих камзолах прислуговували й несли стільки їжі й напоїв, що не змогли б з’їсти гості, навіть якби кожен з них був завбільшки як він. У куті музиканти грали на лютнях та гнусавих сопілках.

Ні, це не було схоже на «казкову країну», бачену колись разом із каперами. Її велич не могло перевершити ніщо. Та разом з тим тут було справжнє царство, справжній палац. Солодкий ель ударив у голову, і нараз Деніелу здалося, що він, колись голий та босий, також є його частиною, бо сидить за столом тутешнього короля, наче… сам князь Михайло, про якого там, на Русі, доводилося лише чути.

А коли гостей провели на відпочинок, трапилося те, чого взагалі не можна уявити. Вони вклонилися, прощаючись із господарем до наступного дня. Ван Герст рідко всміхався. Зазвичай його довге обличчя з горбатим носом було похмуре, а погляд такий, наче сам він перебував десь далеко.

— Залишся, Деніеле, — наказав дейхграф, а коли усі вийшли із зали, промовив, дивлячись йому в очі. — Ти заслужив велику милість. Кілька місяців тому з моєї верфі зійшли два кораблі, подібних до яких іще не було. Вони зможуть доплисти до Нового світу. Ти попливеш зі мною туди? Я можу наказати, і зі мною піде багато людей, навіть ризикуючи життям. Але це плавання буде найбільшим з усіх, які здійснювали будь-коли мешканці країни Великих корабелів. Тому я питаю — ти приймеш цю милість із власної волі?

— Так, мілорде, прийму і матиму за щастя.

— Тоді йди.

Ван Герст узявся за двері, коли почув за спиною:

— Мілорде! Ваша милосте! А що таке Новий світ? Я чув, про це говорив ваш брат. Але він не збирався туди плисти, лише намагався перестріти галеон «гішпанів», щоб відібрати золото, яке везуть звідти. Ми також попливемо за золотом?

— Ти хочеш знати про Новий світ? — скинув бровами Йоганн. — То ходи зі мною.

Вони перейшли головну залу, потім кілька коридорів, і господар відчинив двері. Тут уже не було охорони.

— Іди за мною!

Те, що побачив Данило, змусило його заклякнути на місці з роззявленим ротом. У кімнаті горіли свічки, розкидаючи спалахи по кам’яних стінах. Біля однієї з них стояло велике ліжко, дерев’яні частини якого були вирізьбленими янголами у різних позах. А на стіні навпроти… Просто на нього дивилася молода прекрасна дама у багатому вбранні. Її біляве волосся було розкидане по плечах, а обличчя всміхалося. Сама ж вона в якомусь незрозумілому бажанні нахилилася уперед, розтуливши губи, ніби збиралася щось промовити.

Він вражено застиг.

— Чому так дивишся? — обернувся ван Герст. — Ти хотів почути про Новий світ.

— Хто це, мілорде? Що це? Я жодного разу в житті такого не бачив.

— Це моя дружина. Вона померла. Вже давно.

— А… — Данило спромігся тільки простягти руку.

— А це… Так малюють творці живопису. Фарбами. Ти ж бачив у бенкетній залі. На портреті дружина дуже схожа. Наче дві краплі води. Така, як була насправді. Це робота великого майстра Альбрехта Дюрера, саксонського живописця. Він у той час подорожував та вчився у наших, фламандських майстрів. Підійди сюди.

У куті зали стояло ще одне диво — величезна куля, що могла обертатися, і на ній серед чудернацьких кривих ліній написані слова невідомою мовою.

— Ось він, Новий світ, — тицьнув пальцем у кулю дейхграф.

— Де, у ній? — не зрозумів Данило.

— Ні, він далеко. А це просто карта. Хіба капери не мали карт, на яких зображалися землі та як до них плисти?

— Мали, — розгубився Данило. — Я бачив. Але… Чому куля?

— Це карта усієї Землі. Такою її створив Господь Бог — круглою. І вона обертається. Ти не знав цього?

— Ні, — похитав головою Данило. — Звідки ж?

Ван Герст покрутив кулю і мовив:

— Ось так. Просто ми цього не відчуваємо. А ось Північне море. Оце наше узбережжя. І десь отут замок Гронінґен.

— І ми у ньому? — Данило був без перебільшення спантеличений. — Карту я бачив тільки здалека. Ваш брат ніколи її не показував. А де «казкова країна»?

Як міг, Данило розповів про недовге перебування каперів у ній.

— Ця земля називається імперією османів. Ось вона. Звідси ви припливли. А сюди попливли далі. Хоча з імперії османів до нас можна дійти й суходолом. Ось так…

Ван Герст продовжував розповідати про море, що звалося у Гронінґені Середнім, хоча мешканці Казкової країни називали його Ак-Деніз. А замакітрена Данилова голова несамохіть оберталася назад, туди, звідки дивились янголи і схожа на них жінка з білявим волоссям, розкиданим по плечах.

— Тепер іди, — мовив Йоганн. — Але запам’ятай: про те, що ти тут бачив, не варто балакати будь-де. Не всім це відомо. І не всі хочуть це знати. Якщо ж бути необережним, можна потрапити на вогнище і тебе спалять живцем.

— Хто це зробить? — не зрозумів Данило. — Хіба ви накажете?

— Не я. Таке саме можуть зробити і зі мною також.

— Та хто ж посміє? — вигукнув Данило. — Ви самі караєте та милуєте, у вас велика сторожа…

— Ти і так багато дізнався сьогодні, — посміхнувся ван Герст. — Для одного разу буде забагато. Іди.

— Слухаюся, мілорде, дякую вам. А ви дозволите… Пробачте, якщо це зухвалість… Можна мені торкнутися лише до одного янгола?

— Торкнися, — засміявся господар замку. — І що?

Руки Данила торкнулися голови та крил. Усе, навіть волосся було вирізьблено з дерева. Це створили людські руки. Руки того, хто був справжнім майстром.

— Хто це зробив? — запитав Данило. — Хто зміг зробити це диво?

— Не знаю, — відповів Йоганн. — Це родове ліжко батьків моєї покійної дружини. Воно зроблено давно, можливо, мене ще не було на світі. Ніхто не знає імені майстра.

— Я… також хотів би… — Данило насилу добирав слова, яких таки починало бракувати, коли доводилося говорити довго. — Я б також хотів таке робити… Пробачте мою зухвалість… Колись я насмілився зазирнути до церкви, яка стоїть за північною стіною. Там, де моляться жителі замку. Я хотів помолитись… І бачив там… Вони ще кращі, як тут, — великі, вирізьблені з дерева… І з каменю також… І я б хотів…

Він зробив жест руками, наче вони тримали тесло. Обличчя дейхграфа було зосередженим, коли з цієї незв’язної мови він намагався зрозуміти бодай якийсь зміст, та зрештою Йоганн весело розсміявся і поляскав тесляра по могутніх плечах:

— Насмішив… Це створювали великі майстри, які вчилися половину свого життя в інших, у далеких країнах, про які ти навіть не чув і не почуєш ніколи. Я не гніватимуся. Але стародавні латиняни казали: «Богові — богове, а цісарю — цісареве». Ось так. Тому роби щогли. Це у тебе виходить. І не ляскай язиком будь-де. Особливо там, де бачитимеш отих янголів.

…Вітер припинився. Сніг тепер кружляв м’якими великими пір’їнами, створюючи особливий настрій. Добрівши до корабельні, Данило привітався зі сторожею і виколупав зі снігу чималий шмат деревини. Ще минулої зими йому дозволили забирати обрізки, що лишалися після пил та сокир, щоб розпалювати піч. Закинувши на плече залишок стовбура, з якого ще стирчало коріння, він рушив до замку, де невдовзі мали зачинити ворота.

Хизир діяв жорстко. Ті, хто був поруч із ним, не побачили всепоглинальної люті, якою постійно дихав Арудж. Проте усе, що він лише починав робити, виглядало невідворотним, наче воля Аллаха.

Не минуло й десяти днів відтоді, коли він повернувся на Джербу, як двадцять три галери, заповнених реїсами, увійшли до гавані Аль-Джазаїра. Жодне гарматне ядро не вилетіло зі стін фортеці Пеньон у бік цього каравану. Іспанці принишкли за високими стінами, наче миші, охоплені тривогою, — чи намагатимуться реїси взяти фортецю?

Уже ввечері місто належало Хизирові, а зрання прибули вожді племен Бану — визнавати його владу. Оголосивши себе беєм, Хизир швидко навів лад, не вчепивши нікого. Цілими залишилися навіть юдейські квартали. Усі, хто мав підстави чекати його гніву, заздалегідь покинули місто, сховавшись у Тлемсені.

Одразу ж почалися роботи на стінах. Ремісники працювали на повну, обладнуючи галери. Минаючи Тлемсену, сюди потяглися купецькі каравани. А по закінченні місяця Джумада троє галер під командуванням Сіді-алі, якому доводилося плавати до найвіддаленіших земель, вирушили на схід уздовж берега Тунісси в напрямку Істанбула. Вони везли подарунки султанові Селіму Першому Явузу, а сам Сіді-алі мав донести володареві звістку — Хизир-реїс, бей Аль-Джазаїру та всього узбережжя, на чолі свого флоту збирається вирушити до Істанбула, щоби визнати верховну владу великого османського правителя на землях Магрибу та принести клятву воювати з невірними на морі й суходолі в ім’я Всемогутнього Аллаха.

Прийом у Хамму Ахмада не минув дарма. Залишивши еміра Тлемсени навічно у касті своїх ворогів, Хизир, однак, перекрутив його науку на власний лад і почав носити дорогий субун, поверх якого тепер завжди вдягав суджер, розшитий золотою ниткою. Руків’я ножа, що стирчало за кушаком, було оздоблене каменями, а шаблю, до якої звик, віддав до рук аль-Хаммада, кращого зброяра, після чого вона також засяяла прикрасами.

Почет, котрий тепер постійно супроводжував бея, складався з п’ятьох багато, хоч і на свій лад кожен, вдягнутих реїсів. Поруч із ним, відстаючи на пів кроку, завжди йшов Сінан, який і далі отримував кпини у бік свого юдейського племені, проте вірний слуга та соратник тепер іще більше, ніж колись, докучав порадами. Позаду трималися кілька молодих хлопців з галер, завданням яких було передавати накази та приносити звістки, адже новий володар Аль-Джазаїра прагнув бути одночасно скрізь.

Лук’яна вдягли у короткий дзапшин і каїс із білого мусліну. На голові його тепер постійно сидів невеликий білий тюрбан поверх червоної шапки, що укупі з башмами синього кольору довго викликало сміх оточення новоспеченого бея. Його постійно тягали зі собою, і завжди, коли Хизира не було поруч, нещасний отримував кілька стусанів як не від одного, то від іншого з числа почту. А сеньйор Марко де Агостіні довго намагався розтлумачити Хизирові, яку роль відіграє блазень при дворах християнських правителів, за що зрештою був обізваний невірним псом.

У протилежному кінці Аль-Джазаїра, куди не могли долітали ядра, випущені з фортеці Пеньон, Хизир зайняв один з невеликих палаців, у якому завжди жили місцеві правителі. Коли сідало сонце, володар молився, пив виноградне вино, якого з року в рік потрапляло достатньо із захоплених торгових галеасів, а розваги нового бея не відрізнялися різноманіттям. Не раз йому приводили жінок, з яких той після прискіпливих оглядин обирав одну. Проте частіше Хизир запалював смолоскипи і залишався сам на сам зі своїм улюбленим синьйором Марком, а в залі довго дзвеніло залізо.

Вони могли битися безкінечно, почавши із змагання заради відточування майстерності володіння зброєю. Та чим далі тривав несправжній бій, обоє розпалювалися, удари ставали сильнішими, а голоси реїсів із почту володаря — тривожнішими. Безперечно, Марко де Агостіні знав більший толк у цій справі й був справжнім майстром. Не раз із горлянки неаполітанського вигнанця, щедро промоченої вином, лунали спогади про великого італійського майстра Трамаццоне зі славетного міста Болоньї, у школі якого він займався за юних років.

Утім, із Хизиром також усе було не просто. Годинами Лук’янові доводилося, стоячи під стіною, спостерігати за двобоями цих навіжених, переконуючись, що у такій справі, з першого погляду грубій та жорстокій, також багато спільного із шатранджем, який опальний синьйор називав шахами. Обоє увесь час намагалися надурити один одного й завдати підступний удар, звідки не чекав супротивник. Синьйор Марко робив це легко та з посмішкою, а рух його зброї, що здавалося, не мала ваги, важко було передбачити.

Хизир діяв, навпаки, просто та жорстко; втім, його масивна постать рухалася надзвичайно легко, і він майже завжди встигав захиститися від хитрощів де Агостіні. А коли обом набридало або ж лють володаря грозила захлиснути, наче розбурхана хвиля через борт галери, синьйор Марко кидав зброю та здіймав руки над головою, після чого обоє продовжували пити вино за балачками.

У такі часи Хизир згадував про Лукані та змушував свого мудрого раба розповідати про те, що вважав корисним. Іноді це обмежувалося шатранджем. У кутку зали рукотворець Ашер із торгових рядів розкреслив маленький шатрандж, фігурки ж воїнів подарував новому бею один з купців, за словами якого — привіз їх із самої Індії, де придумали велику гру.

На подив Лук’яна, вино ніяк не впливало на думки повелителя, і той міг, на відміну від синьйора Марка, думати й запам’ятовувати мудрість древніх майстрів. Часто Хизир змушував його просто розповідати про мудрі книги і прочитане в них. І Лук’янові якимось чуттям удавалося вгадувати те, що викликало його цікавість та змушувало не раз слухати, забувши про усе решта. Втім, це завжди мало іншу сторону. Наближені бея зиркали на непомірно мудрого раба з ненавистю, яка згодом мала обов’язково позначитися на ньому ж. Інколи після цих байок важка рука Хизира вдоволено ляскала по його плечах, мало не збиваючи на кам’яну підлогу, від чого сміялися вже усі разом.

Та одного разу сталася подія, після якої Хизир наказав своїм наближеним берегти раба, мов зіницю ока. Одначе життя Лукані знову перетворилося на пекло. Фортецю Пеньон після того, як Аль-Джазаїр захопив кастильський король Фердинанд, було збудовано на маленькому, але високому острівці, скелі якого виростали з води недалеко від берега. Там не було і клаптика вільної землі, проте християни таки зуміли отримати свій зиск та втілити у життя розрахунок хитрого кардинала Хіменеса, політика якого за умови нестачі в іспанській казні коштів для тотального завоювання Магрибу давала змогу хоча б зачепитися за цей берег й утримувати його фортецями та боєздатними гарнізонами, які імперська флотилія постачала двічі на рік.

Уся незручність Пеньона для Хизира полягала у тому, що ядра його гармат легко залітали за стіну Аль-Джазаїра й сягали базарної площі та бедуїнських поселень, а за тривалого обстрілу могли би зруйнувати стіну. Взяття ж добре захищеної фортеці тепер не могло входити у його плани. Тим паче, іспанці сиділи тихо і не порушували спокою реїсів, яких, безперечно, боялися. Знявши з галер кілька найбільших гармат, здобутих колись із захоплених галеонів, реїські каноніри сушили голову і намагалися підвести батарею до самої стіни, зміцнивши бійниці, аби мати змогу в разі чого протидіяти невірним.

— Вони розгромлять усе це лише за один схід сонця, — скрушно мовив Сінан.

— Треба ще більше зміцнити стіну, — наказав Хизир. — Накажіть рибалкам пірнати далі від берега і шукати чорне каміння.

— Уздовж усього берега не знайдеться стільки каміння, як потрібно для цього, — скрушно похитав головою П’ялі-араб. — Необхідно штурмувати фортецю.

— Ні! — тупнув ногою Хизир. — Не зараз. Загине багато реїсів, а навесні однаково доведеться воювати з галеонами, що припливуть. І якщо ми переможемо, вони самі здохнуть із голоду. Ми не підемо на приступ!

— Дозвольте сказати, великий володарю реїсів… — несподівано озвався слабкий голос позаду.

Плечі Лук’яна відразу ж отримали такого стусана, що той ледве встояв.

— Цього сібі мені подарував мій ворог — емір Тлемсени! — загрозливо промовив Хизир. — Хто сміє чіпати скарб свого володаря? Говори, нещасний.

— О великий! — тихо мовив Лук’ян. — Я читав мудрі книжки у палаці твого ворога. Вони підказують, як це зробити. І водночас ці книжки вчать правовірних мусульман забирати у ворога разом із землями його мудрість та змушувати служити собі.

Склавши долоні поперед грудьми, Лук’ян покірно схилив голову.

— І в чому ж мудрість наших ворогів? Що кажуть ці книги? Повідай нам!

— Їхня мудрість гласить, що гармати, які ти наказав зняти з галер, потрібно тягнути не ближче до стін, а навпаки — далі від них. І тоді їхні ядра перелітатимуть через фортецю й падатимуть на тих, кого ви звете невірними.

Регіт лунав довго. Першим почав Сінан, далі підхопила решта почту. Не сміявся лише Хизир.

— Якщо ти поясниш чому, я накажу тебе не сікти за ці слова.

— Володарю, я читав у книзі, яку написав великий чужоземний мудрець на імя Арістотелес, а вірні слуги Аллаха зуміли перекласти арабською мовою, що стріла, випущена з лука, завжди летить ось так.

Розгрібши башмою пісок нарівно, він намалював криву лінію.

— Будь-що має вагу, бо тяжіє до землі. Мудрець Аль-Біруні з Багдада дізнався, що Земля обертається і тому все, що є на ній, тягне до себе. Отже, і гарматне ядро летітиме за такою самою кривою лінією.

Лук’ян, присівши навкарачки, квапливо креслив на піску, а навколо нього стояли у вологих од поту чалмах озброєні здоровані, з яких лише двоє могли щось зрозуміти.

— Гармати треба сунути далі від стіни, у бік руїн, адже місцина там різко йде догори. Тоді вони стоятимуть вище від рівня води у морі. І навіть вище, ніж починається ворожа стіна. Тоді оця крива лінія, по якій летітимуть ядра, якщо жерла поставити під ось таким кутом, повинна сягнути за стіну їхньої фортеці.

— Повісьте це щеня за ноги, аби кров припливла до його дурної голови, — пересміявшись, мовив Сінан.

— Його повісять, коли зробити це накажу я, — обірвав Хизир. — То про це писали у тих розумних книгах?

— Ні, володарю, — пояснив Лук’ян. — У тих книгах ішлося про закони тяжіння, однакові для усього, що люди кидають у повітря. Стосовно гармат і ядер — то придумав я.

— І де тепер ці книги? — запитав бей. — Сінане, ти зможеш прочитати їх?

— Ті книги наказав спалити ваш брат, Арудж-реїс, коли вдерся до Тлемсени, — похилив голову Лук’ян. — Принаймні так казав мій учитель, Хашир ібн Махді.

— Я спалю його разом із тобою, коли увійдемо до Тлемсени, — почав, було, знову Сінан, проте миттю замовк під поглядом грізного ватажка.

— То ти кажеш, що ядро полетить далі, хоча ми відсунемо гармату назад, завдяки тому, що піднесемо її на гору?

— Так, володарю, — вже сміливіше мовив Лук’ян. — Усе залежить від того, наскільки посунемо і як високо піднесемо. Цієї висоти вистачить. Якщо б мені дали аструлаб, я міг би порахувати краще.

— Що таке аструлаб? — не зрозумів Хизир.

— Я бачив, як Сінан-реїс вимірює на морі відстань до землі за допомогою кута між луком і тятивою. Але один бік лука кривий, тому можна помилитися. Мені потрібен аструлаб. Таку річ мав мій учитель Хашир ібн…

— Зараз ми спорядимо галеру до Тлемсени, і ти попросиш у свого…

Регіт різнобарвного почту заглушив подальші слова П’ялі-араба.

— Замовкніть зараз же, в імя Аллаха! — вигукнув Хизир. — Я знаю, про що ти говориш. Цю річ завжди мав на своїй галері Сіді-алі, але ніхто не бачив її у дії. Ти можеш таку зробити? Я накажу привести ремісників з торгового ряду.

— Я спробую, володарю, бо це легше, ніж тягнути гармату догори.

Робота зайняла увесь час до заходу сонця, і зранку Лук’ян уже робив виміри, шкрябаючи написи на вигорілому під сонцем камені.

Гармату волочили сорок найдужчих реїсів. Схил круто здіймався догори, і її мусили тягти на мотузках, клянучи усе на світі. А там, де закінчувався підйом, були руїни старого мінарету, що цілим не бачив жоден, навіть найстаріший мешканець Аль-Джазаїра. Обдираючи руки й ноги, вони згадували шайтана і кликали на голову невірного усі сили зла, якщо задум не вдасться. І жоден не вірив, що ядро долетить до стіни Пеньона.

Сонце сідало, коли гармату встановили на лафет, і Хизир самочинно навів її жерло догори, надавши напрямку пострілу половинний кут.

— О Великий! — мовив Лук’ян, спостерігаючи за приготуваннями гарматіїв, — не гнівайся. Дайте ще два ісби донизу. Я не міг подумати, що гармату підноситимуть ще й на висоту мінарету. Опустіть лише на два ісби.

— Підпаліть ґніт, — похмуро мовив Хизир. — Якщо ядро не долетить до стіни, я накажу прип’яти твій ніс на два ісби нижче поверхні води, і ти дихатимеш через раз, аж поки не відступить приплив.

Ґніт піднесли до запалу, і гармата, давши по вухах усім, вивергнула зі сопла вогонь, а за мить страшний удар струсив верх стіни Пеньона. Каміння сипалося униз, а скажені вигуки реїсів лунали кругом, аж поки густий дим не здійнявся з фортеці та ядро у відповідь знесло кілька низьких дахів далеко від мінарету. Тепер гармати невірних могли зрівняти із землею квартали бедуїнів, але жодна з них не дістала б до місця, де стояли батареї Аль-Джазаїра.

— Славу про розум вашого юдейського племені перебільшили порожніми балачками нерозумні жінки гаремів, — промовив Хизир, навіть не глянувши у бік Сінана.

А пізно увечері, коли закінчилися розваги у палаці бея, Лук’ян, не дійшовши до дверей, отримав такий поштовх у спину, що відчинив їх чолом і мало не зрівняв колінами горбатий поріг.

Звістка швидко розносилася фламандськими землями, облітала численні графства та герцогства, пливла Північним морем разом із фризькими кофами, ширилася узбережжям. Помер великий імператор Священної Римської імперії цісар Максиміліан, залишивши вільним трон германський, а заразом титул, більшого за який не існувало від атлантичного узбережжя, де починався морський шлях у Новий світ, до диких степів на сході, куди вплив Святої Церкви вже не сягав.

Країна великих корабелів та ремісників оживала, наче пожухла трава навесні. Щоправда, у Брюгге і надалі сидів регент, містами та селами продовжували нишпорити папські єзуїти, пхаючи носи кругом та час од часу запалюючи вогнища, аби врятувати люд од диявола. Так само збиральники податків продовжували тягти соки для імперської казни. Однак люди чекали змін і говорили про них.

Роботи на верфі відновилися. Тепер поміж будівельним риштуванням стояв лише один корабель — третій флюїт, що за такого темпу роботи мав зійти на воду восени. Доходів од торгових кораблів бракувало, і ван Герст двічі за цей час подорожував до Гента, щоб обумовити позику в банку міста, яким користувалися усі фламандські купці.

Обидва рази Данило супроводжував свого господаря, а вдруге, коли недуга вклала у ліжко Кунрада і ван дер Молен посів його місце, — колишньому тесляреві довелося скакати на чолі загону з тридцяти воїнів. Цю науку Деніел засвоював значно швидше, ніж морську або канонірську справу, що мали багато складних нюансів. Тут усе було надзвичайно просто — умій володіти зброєю, захищай свого господаря, швидко виконуй його накази та віддавай накази іншим. Усе. Найбільші труднощі виникали з їздою верхи, та скоро і його зад зумів притертися до сідла.

Справи ван Герста просувалися швидко, і загін збирався невдовзі повернутися додому. Тут, у Генті, «мастеру Деніелу» довелося побачити дві речі, які вразили так, що довго не йшли з голови. У день, коли господар мав завершити справу, Данило супроводжував його до костелу, де Йоганн ван Герст бажав відбути вранішню месу. День рухався до полудня, і годинник на міській ратуші — ще одне побачене диво — сповістив, що вже пора. Дзвін дванадцяти ударів розносився далеко кам’яним містом, залазячи у його найвіддаленіші кутки, відбивався від височезних непохитних стін, створюючи дивовижні враження. Люди йшли до церкви, гострі та високі вежі якої здіймалися так високо, що перехоплювало подих.

А там, усередині, диво виростало настільки, що надовго забивало дух. Величезні колонни губилися високо під стелею, на якій були зображені янголи та величезні люди, вдягнуті інакше, святі, й довкола написано щось невідомою для Данила мовою, бо фламандською він уже вмів прочитати. Балкони з маленькими колонами нависали зі стін, і там усе тримали руками маленькі янголи. І роздивитися це просто бракувало часу.

Ось тут, у такій величі, справді міг жити Господь. Та не встиг Данило розглянутись, як почалася меса. Мова, якої він не розумів, була співучою, звуки приємними, а потім залунало таке, що серце його стиснулося від неймовірно величного враження. Звуки Господньої музики проникали у тіло не лише через вуха. Здавалося, вони завжди жили там. А Господня Лютня продовжувала звучати, і груди від цього сповнювалися нечуваними враженнями. Губи розтулилися немов самі, й Данило хрестився, щось промовляючи.

— Мілорде, що це було? — вони йшли вузькою горбатою вулицею, яку стискали високі кам’яні стіни з маленькими віконцями, йшли, насилу розминаючись із тими, хто поспішав назустріч.

— Це орга́н. На ньому грає той, хто допомагає священнику під час меси. Тобі сподобалося?

— Оце диво!.. Мілорде, ось де справжнє диво… Якщо б розповіли мені, що буває таке, я б не повірив. Я бачив янголів! Ще гарніших, аніж у Гронінґені… І це також зробив майстер?

— Це робили багато майстрів, — пояснив дейхграф.

Вони вийшли на площу. Тут знову було багато народу. Натовп вирував. Але сьогодні Данило не побачив мандрівних артистів, і сміху також не чулося. Ближче до стіни були наскладані дрова, а навколо усе обнесене хмизом. Кострубаті дошки утворювали настил, на якому до стовпа була прип’ята жінка. До іншого вже закінчували припинати чоловіка. Серце Данила забилося у тривозі.

Прийшли озброєні люди зі смолоскипами. Стоячи біля самого постаменту, двоє священників з хрестами у руках щось говорили до цих нещасних. Жінка плакала і благала. Очі відмовлялися вірити. Усе це збиралися запалити!

— Що вони роблять?! — цей вигук неможливо було стримати.

Усі, хто стояв поруч, озирнулися на нього.

— Мовчи. Стій та мовчи, — нахилившись до його вуха, мовив Йоганн. — Якщо не бажаєш стати поруч із ними.

— За що?! — не міг зрозуміти той.

— Колись, можливо, я тобі поясню, — прошепотів ван Герст. — А зараз дивися та мовчи, заради життя.

Вогонь швидко охопив постамент. Обоє нещасних кричали так, що мороз ішов по шкірі. Першим замовк чоловік, потім жінка. Вогнище продовжувало горіти, здіймаючи до неба страшні язики з чорними пасмами. Це відбувалося поруч, зовсім недалеко від місця, де жив Господь Бог. І Його слуги брали у цьому участь. Невже Він не міг зупинити цього жаху? Ця величезна та велична церква була такою високою, аж до неба. Там жили такі янголи і звучала така музика… Чому Він не бачив?

Народ поступово розходився, а вражений Данило не міг переступити ногами. Губи його ворушилися і, напевно, озвучували усі ці думки, бо ван Герст, нахилившись до нього, мовив:

— Він знав про це. І він це дозволив.

Цієї ночі Данило надовго застряг у таверні при постоялому дворі, де зупинився загін. Більшість жовнірів розійшлися спати, а він із кількома продовжував сидіти над кухлем міцного елю, не підтримуючи розмову. Поруч за стінкою, що просвічувалася, шепотілися такі самі, як вони, забувши за напоєм, котрий б’є у голову, про вуха, що їх іноді мають стіни.

Та жовнірам дейхграфа було не до них. Данило ж знову згадував Джоні й каперів. Цього не траплялося вже давно. Абордаж фламандського коха знову сплив у спогадах. Молодий хлопець, який на колінах молив про пощаду і якого у Данила на очах зарубав старий Нілліс. Оте, що довелося побачити сьогодні, перевершувало те давнє, напівзабуте. Голоси з диявольського вогнища досі лунали у вухах і не бажали вступатися, а сморід паленого мяса не губився у запаху з кухля.

Гер Йоганн щось знав про усе це, але не говорив. Чому? Сам він за ці роки жодного разу не спалив нікого, навіть тих, кого страчували у Гронінґені за розбій. Він же ж наказав не розмовляти про це ні з ким.

Голова Данила ставала все важчою, проте вуха могли чути. Спершись на дерев’яну стінку, він розумів їхню розмову. Вочевидь, за кухлем елю сиділи двоє, один із яких жив у Генті, інший приїхав з якогось далекого міста.

Місцевий, котрий, схоже з розмови, служив десь писарем, розповідав, що у місті почалася смута, пов’язана з розчаруваннями новим володарем, який став ним після смерті старого імператора. Про це Данило вже знав. Виявилося, новий імператор, що посів трон у Мадриді, був родом якраз із Гента, і мешканці обурювалися, що не отримали у зв’язку з цим жодних привілеїв. Далі йшлося про те, що Карл із родини Габсбурґів залишив тією ж самою майже всю владу, а заразом і порядки, а отже, сподівання на краще не виправдалися.

Відтак розмова стала ще тихішою, і Данило напружив слух. Жовніри за столом заважали неймовірно, тому, гупнувши кухлем, він відрядив їх спати, а сам знову сперся на стінку.

— А найголовніше з того, про що розповів цей німець, — король зустрічався у Римі з Папою. І було там ще багато кого. Не благословив його Папа на імператорство. Тоді заявив Карл із Габсбурґів, що сам нарече себе прирівняною до імператора особою, не чекатиме цього роками, як його покійний дід, Максиміліан, упокій, Господи… а влади на цих землях йому і так не бракує. А ще…

Вони тепер перемовлялися зовсім пошепки, і Данило пошкодував про випитий ель. Втім, таки й так дещо вдалося почути.

— Найгірше, що сталося… коли ставав королем Іспанії… давав клятву не обертати людей чужої віри у свою… Нема більше ніякої клятви… новий кардинал благословив… Палять книжки в усіх містах… За анабаптизм смерть на вогнищі…

— У нас оголосили новий трибунал святої інквізиції, я сам чув, на площі… — голосніше почав співрозмовник. — У місті з’явилося багато іспанців…

— Тихіше! — цикнув на нього перший. — Тихо… Вони здійснюватимуть арешти. У Фландрії це триває вже місяць. Невинних спалюють на вогнищах. Книжки, що фламандською мовою написані, палять майже щоночі. Біблію самому читати заборонено! Бідна країна…

Дейхграф із ван дер Моленом прибули надрання. Данилові вдалося закуняти зовсім перед світанком. Жовнірів піднімали на ноги — ван Герст наказав їхати негайно. Міські ворота вже відчинили, і там чатував величезний загін, ціле військо вдягнених в однакові залізні обладунки та шоломи вояків, які розмовляли між собою мовою «гішпанів», що там, у каперів, не раз доводилося чути.

Зупинка тривала недовго. Показавши начальникові сторожі якісь папери, гронінґенський загін рушив далі. Та занепокоєння на обличчях обох не поменшало. А наступного дня їх наздогнали двоє вершників. Перекинувшись кількома словами з господарем, вони забралися назад, а на поближньому роздоріжжі увесь загін несподівано повернув на північ.

Вони відстали утрьох, і скоро Йоганн ван Герст зупинив коня. Обоє розвернулися до нього. Коні хоркали, мало не торкаючись один одного мордами. Щось мало статися.

— Ти чужинець, — промовив дейхграф, — але мені не раз доводилося переконуватись у твоїй чесності та відданості своєму господарю. Жодного разу я у тобі не помилився. І жодного разу ти не згадав мені про тортури, що їх я тобі несправедливо завдав. У мене небагато вірних людей, на яких справді можна покластися. Ти здатний піти у небезпеку задля справи, яку я роблю?

— Так, мілорде, — не вагаючись, відповів Данило, серце котрого стислося у важкому передчутті.

— Навіть якщо за це можна потрапити на вогнище?

— Ви завжди перемагаєте, завжди неодмінно досягаєте свого, — подумавши, відповів той. — І якщо ми триматимемося вас, так буде і цього разу.

— Гаразд, — ван Герст натягнув поводдя. — Тоді мусиш очолити увесь загін. І якщо доведеться боронитися, навряд чи ми переможемо. Але смерть у бою краща, ніж на вогнищі.

Данило мовчки поглянув на ван дер Молена.

— Я поїду в інший бік, — мовив той, — аби виконати іншу місію. У Генті ми зробили важливу справу. Але, схоже, про це стало відомо. Якщо нас наздоженуть, усе буде дарма.

— Ти чужинець, — повторив Йоганн, — і навряд чи зрозумієш, що до чого, але можеш стати нашим братом, якщо усе вдасться. Тобі обирати.

— Мілорде, — схилив голову Данило, — може, ви гніватиметесь, але я розумію, про що йдеться. У мастера ван дер Молена до сідла приторочені книги у мішку. Я бачив краєм ока. Ви хочете сховати їх у своєму замку, а коли поговорили з цими двома, почали боятися, що вас наздоженуть та відберуть їх, а вас спалять…

— Ти говорив з кимось про це?! Я ж забороняв тобі!

— Ні, мілорде, — заперечив Деніел. — Лише послухав чужі розмови. У корчмі двоє про це теревенили, один з них писар із Гента, інший — купець з якогось далекого міста. Вони не знали, що їх чують. А я… все-таки не такий бовдур, як іноді кажуть. І тепер добре розумію, хто і за що спалив тих двох нещасних на площі.

Йоганн і ван дер Молен перезирнулися.

— Той, хто віддав нам книги, вже у катівні, й гадаю, усе розповів. Якщо так, нас можуть перестріти на будь-якому роздоріжжі. Якщо він не витримав тортур, голуби зі звісткою про нас уже полетіли до Антверпена та ще далі. І якщо нам не судиться врятуватися самим, я хочу зберегти хоча би книги. У них воля та мудрість фламандців. І їх мають читати наші діти.

— Мілорде, — мовив Данило, — якщо вони чекатимуть на дорогах, треба плисти морем. Ми досить проскакали на північ, і воно не так далеко. Якщо ви зможете купити маленьку шхуну…

— Посланці інквізитора чатують і на морі. Вони перевіряють кожен корабель, що викликає підозру.

— А якщо човном? Просто плисти здовж берега рибальським човном, яких повно поблизу вашого замку. Тут море мілке. Ак-Деніз, у якому я плавав із вашим братом, набагато глибше, тому галеони підходять до самого берега. А тут можна довго йти, і не втопишся, навіть якщо не вмієш…

— Хто ж допливе човном? — знову перезирнулися обидва. — Ти уявляєш, скільки звідси до замку Гронінґен?

— Скільки б не було, — стояв на своєму Данило. — Я допливу. Шхуна або коф через глибшу осадку не зможуть до мене підплисти, а на веслах мені нема рівних. Хто мене перегребе? Ночами плистиму, щоб міста обминати.

Загін, зупинившись, стояв неподалік, зрозумівши, що це надовго. А вони троє не рухалися нікуди й не злазили з коней. Зрештою, ван дер Молен перекинув спаровані мішки через сідло Данилового коня.

— Із тобою поїде Міхель — єдиний, кому я повністю довіряю з усього загону. Сховаєшся неподалік берега, доки він не купить човна і не припливе до тебе. Леуварден — за день шляху до Гронінґена. Знайдеш барона де Кройна. Довіряю тобі своє життя, Деніеле, і не лише.

Загін розділився. Частина вояків на чолі з ван дер Моленом рушила далі у напрямку Роттердама. Коли вони зникли за обрієм, друга частина повернула назад до Антверпена, і лише двох — Деніела та Міхеля, наче передумавши, гер Йоганн згодом відправив навздогін першій. Тепер жоден із жовнірів не зміг би розповісти навіть під тортурами, куди вони поділися. Щойно ці двоє залишилися самі, вони повернули у бік моря.

Звістка про захоплення Аль-Джазаїра швидко рознеслася хвилями Ак-Денізу, досягнувши самого Мадрида, де новий король Карл Габсбурґ сприйняв її як особисту образу. Не чекаючи сигналів од еміра Тлемсени, кораблі якого щойно відпливли від іспанських берегів, залишивши данину та визнання його влади, майбутній імператор усіх християн одразу ж відрядив посланців навздогін із закликом до еміра виступити суходолом до Аль-Джазаїра й чекати його приходу морем, аби скарати узурпатора. Діяти належало якнайшвидше, бо з доносів вірних людей було відомо, що хитрий розбійник намагався заручитися підтримкою султана Селіма Явуза, володіння якого швидко поширювалися у напрямку Європи і після падіння Константинополя наступними могли стати Відень або Трансильванія.

Перемови з Папою Римським Лео Децімусом зайшли до глухого кута. Зайнятий проблемами порожньої скарбниці, церковним заколотом Лютера і наляканий зростанням могутності нового Габсбурґа, Папа і слухати не хотів про коронування Карла, короля Кастилії і Арагону на імператора Священної Римської імперії. Розуміючи небезпеку османського поширення на захід, із міркувань дипломатії Карл змушений був вичікувати і сподіватися, що зрештою це зрозуміють у Римі та потягнуться до того, хто є реальною силою.

Але заки його єзуїти торгували індульгенціями на просторах від Фландрії до Мюнстера, сам Папа, попри щоденну свою зайнятість у колі скульпторів, акторів та повій, намагався навести лад у рідній Флоренції, зміцнюючи позиції родини Медічі, з якої походив. Отже, час діяти ще не настав. Тому все підказувало майбутньому імператорові завдати удару в іншому напрямку, відволікаючи османів од задумів щодо Європи.

Дон Уго де Монкада найкраще підходив для виконання цієї місії. Жорстокий та честолюбний віце-король Сицилії, поборник святої інквізиції прагнув нових злетів. Водночас мадридський двір, обурений політикою нового короля, котрий, прибувши, потягнув за собою купу фламандської аристократії, з якою легше знаходив спільну мову, не мовчав. Сповнені амбіцій кортеси бажали, щоб король швидше ставав «своїм». Такий крок мав задовольнити місцеву знать. Водночас від’їзд на тривалий час Монкади, який, знайшовши спільну мову з наступником кардинала Хіменеса, каламутив воду при дворі, сповна задовольняв королівські амбіції Карла.

Ескадра відпливла рано навесні та, швидко досягнувши берегів Магрибу, вздовж лінії своїх фортець наблизилася до Аль-Джазаїра. Однак висадитись у самому порту Пеньона виявилося непросто.

Звістку про галеони християн Хизир отримав за три дні до прибуття самої армади. Сторожеві галери, що він відправив, пливли удень та вночі, змінюючи гребців, аби випередити вітрильні кораблі ворога, яким сприяв попутний вітер.

Усі реїські галери стояли в бухті Аль-Джазаїра за межею досягнення гармат Пеньона. Хизир одразу ж наказав зняти з них решту гармат і встановити їх на стіни, а галерам вийти у відкрите море й чекати.

Частина ватажків почала противитися такому рішенню, та Хизир швидко угамував непокірних. Найбільше репетував П’ялі-араб. Товстун кричав, що не здійме зі своїх галер жодної гармати, оскільки не бажає йти на дно годувати крабів.

Передчуваючи велику бучу, бей зібрав своїх капуданів.

— Ви чули від наших сторожових, якими силами припливли невірні! — кричав П’ялі. — Стінам Аль-Джазаїра не встояти проти їхніх гармат. Вони обстрілюватимуть місто одночасно з фортеці й галеонів. Що зможемо ми, повністю обеззброєні? Як атакувати їхні галеони?

— Чи є серед вас такі, котрі бажають здати Аль-Джазаїр? — не звертаючи уваги на цей лемент, запитав Хизир.

Відповіддю було лише мовчання.

— Тоді слухайте мене. Усі галери треба вивести з бухти. Якщо невірні вирішать вас атакувати, наказую не встрявати у бій, а відходити у відкрите море. Навіть якщо вітер буде супутній — одне вітрило галери та весла зможуть довго змагатися з багатьма вітрилами галеона, поки той наздожене. Але вони не гнатимуться за вами, бо прийшли забрати назад місто. Ті, хто залишаться тут, боронитимуть стіни. У нас також багато гармат, і ми зможемо стояти, шкодячи ворогу. А ви чекатимете, доки невірні не почнуть висаджуватися на берег для штурму. І лише тоді атакуватимете їх з моря.

— Не гнівайся, володарю, — зрештою мовив Сінан, — але мушу сказати, що тепер про це думає багато реїсів. Ти збираєшся робити усе те саме, що брат твій Арудж, нехай пощадить його душу всемогутній Аллах. Усе повторюється. І навіть емір Тлемсени уже вийшов з військом у напрямку Аль-Джазаїра, щоб відрізати шлях. Серед нас є живі свідки тієї битви. Усе як тоді. Арудж був великий воїн, але не зміг їм протистояти. Ми дочекаємося, коли упадуть стіни і невірні, вдягнуті у залізо, полинуть у місто, й ми їх не стримаємо. А виходу з цієї пастки не буде, адже позаду вже стоятиме твій ворог Хамму Ахмад. То чи не краще все-таки зустріти галеони у відкритому бою на морі, де реїсам нема рівних?

— З нами Аллах, — упевнено сказав Хизир. — Він допоможе нам перемогти. Ми довго триматимемось і дочекаємося, коли вітер вщухне повністю. Це рано чи пізно станеться. І тоді галеони перетворяться на плавучі діжі без вітрил та весел. І їм не допоможуть усі їхні гармати. Ось коли наші галери, яких не мав тоді Арудж, вступлять у бій. І я знову запитую вас, браття, — чи є такі, хто хотів би віддати Аль-Джазаїр, коли з нами воля великого Аллаха?

Крики залунали зі страшною силою. У гавані зчинився рух. Галери виходили у море, а люди, окрилені надією, лізли на стіни, тягнучи за собою гармати та ядра. Цієї ночі вогонь горів скрізь. Місто не спало, готуючись стати проти ворога, могутнішого за якого в усьому світі не існувало.

Дон Уго зупинив армаду на невеликій віддалі від фортеці, прийняв на борт свого флагмана помічника коменданта Пеньона і після недовгої наради, користуючись попутним вітром, рушив у бік застиглих галер. Та щойно ті зрозуміли його задум, їхні весла спінили воду. Монкада віддав наказ повертатися. А ввечері наступного дня прибули посланці фортеці Вахран зі звісткою, що військо еміра Хамму Ахмада перебуває за чотири дні шляху до Аль-Джазаїра.

Монкада вирішив діяти розважливо. Можна було просто зараз почати бомбардування міста й висадку війська під прикриттям Пеньона. Та що вирішували кілька днів, за яких штурм розбійницького кубла розпочнеться відразу з усіх боків? Не надто вірячи у боєздатність найманців-бедуїнів, дон Уго все-таки вирішив чекати.

Хамму Ахмад не з’явився і п’ятого дня. А ввечері несподівано подув сильний вітер у напрямку берега, перетворившись уночі на справжній ураган. Галеони розхитувало та зривало з якорів, а тоді гнало просто на скелястий берег, розбиваючи об каміння, що тримало на собі фортецю Пеньон.

Паніка була тотальною. Не маючи найменшої змоги плисти у протилежний бік, іспанці ставили вітрила, намагаючись якимось неймовірним галсом пройти здовж берега і вислизнути зі смертельної пастки. Вдалося це не усім. Багато галеонів, котрі уникли смерті на скелях, були викинуті на пісок, і по них, не чекаючи перших сонячних променів, ударили гармати Аль-Джазаїра.

А невдовзі у вранішньому мороці запалало вогнище на східній стіні. Вітер роздував вогонь, закликаючи реїсів П’ялі-араба до повернення. З першими сонячними променями потік воїнів линув із воріт міста на берег. Розгром був повний. Оскаженілі від крові, п’яні від першого успіху реїси добивали невірних, яким уже не могли допомогти ні залізо, ні гармати. Хто міг, намагався дістатися до острова й заховатися у фортеці. Вони знімали кіраси й кидалися уплав, але нещасних топили хвилі, б’ючи об каміння.

Галери ж на усіх веслах таранили велетенські кораблі, викинуті на мілину, і брали їх на абордаж. Кровопролиття тривало аж до вечора. Флагман Монкади зумів таки у числі небагатьох вислизнути попри стіну, зловивши кілька ядер, і, дивом не сівши на мілину, вийшов у відкрите море в напрямку Тунісси.

Усе це мали змогу бачити передові загони кінноти Хамму Ахмада, які й поквапилися вчасно повернутися, щоби донести до володаря звістку про повну поразку армади могутнього сюзерена. Зважаючи на це, хитрий і далекоглядний емір повважав за краще зупинитися, аби не прибути до Аль-Джазаїра надто рано, пошкодувавши одночасно, що за невдалих розкладів його вже могли побачити з фортеці Пеньон, стіни якої височіли над островом, а отже, майбутній повелитель усіх невірних зможе запідозрити неповороткого союзника у зраді.

Гарматні обстріли припинилися наступного дня. Фортеця Пеньон, прийнявши останніх уцілілих, на міцно зачинила ворота. Хизир наказав припинити вогонь, адже взяти її згарячу однаково не вдалося б. Аль-Джазаїр заповнили юрби полонених християн. Бійки, страти та крики поранених — усе це тривало ще не один день, аж поки відголос великої битви почав ущухати. За кілька днів повернулася решта галер, яким удалося наздогнати й захопити ще один ворожий галеон. Його також притягли до гавані.

Місто заспокоювалося довше, ніж розбурхане море. Хизир-бея звеличували на кожному кутку, в торгових рядах і далеко за стінами. Сам же Хизир-реїс прославляв усемогутнього Аллаха, який дарував перемогу. А невдовзі повелитель реїсів, котрому тепер було не до розваг, відплив до Джерби, віддавши місто під опіку Сінанові. Ті ж, хто залишився, натхненно говорили про майбутнє плавання до Істанбула, рейд на Сицилію, захоплення Пеньона і багато іншого, на що збирався спромогтися володар Магрибу.

Розваги ж тривали без нього. П’яні од великої перемоги, реїси віддавалися вину, грі у кості, молитвам та інколи насущним справам. Цього вечора Марко де Агостіні влив до горлянки набагато більше червоного напою, ніж могла витримати його голова у яскраво-бордовому береті. П’яний неаполітанець вештався коридорами палацу і шукав Хизира, з яким давно не схрещував славетної шпаги, адже більше ніхто з реїсів не бажав цього робити. Не хто інший як Сінан спромігся нагадати йому, що до битви з невірними синьйор Марко хвалився, що стане проти мудрого сібі, якого бей, зайнятий новими турботами, залишив разом із набридлим почтом.

Лук’яна збудили й притягли до зали. Регіт стояв неймовірний, коли до рук йому тицьнули абордажну шаблю і наказали битися. Він застиг у розгубленості й не розумів, що має статися далі, — закінчиться це звичайним знущанням чи тіло його таки проштрикнуть рапірою, оскільки він більше не потрібен володареві. Нещасного боляче штуркали з усіх боків, підштовхуючи до синьйора Марка. Не в змозі далі терпіти це, Лук’ян кинув зброю на каміння.

Обурені вигуки залунали на повну, і шаблю знову вклали до його рук, а де Агостіні, якому набридло, ляснув щосили його по стегні плазом рапіри. Біль був дикий, і відразу ж залізо вдарило у другу ногу.

— Бийся, свиноїде! — кричали з усіх боків. — Інакше він товктиме тебе, доки не здохнеш!

Новий удар був іще сильнішим, і Лук’ян засмикався на камінні, не здатний угамувати біль. Терпіти це далі ставало неможливо. Він схопив шаблю й почав махати нею на усі боки. Вони реготали, а Марко кривлявся, виписуючи піруети кінцем своєї зброї. Важко дихаючи, нещасний іще продовжував триматися, бо так його хоча б не били, проте руки швидко налилися вагою, і шабля дзенькнула по підлозі. Й одразу ж різкий біль пронизав його стегно.

Це був край. Бажання померти охопило цілковито, адже терпіння його остаточно скінчилося. Схопивши шаблю, Лук’ян кинувся на де Агостіні, намагаючись проштрикнути ворога, та той встигав кудись зникнути, і вістря розсікало повітря. А сили кінчалися швидко.

П’яні реїси, забувши про все, підбадьорювали суперників.

— Трамацону! Марку, покажи йому Трамацону! — лунав регіт.

Де Агостіні картинно зупинився посеред зали і розвів руки, відкриваючи власні груди для удару супротивника. А того знову почали штуркати чим попало, під’юджуючи до нападу. Не тямлячи, що робить, Лук’ян докульгав до нього, а потім зробив іще один крок. Ворог не рухався, наче навмисно бажав бути простромленй наскрізь. Лезо шаблі застигло поруч із його грудьми. У залі запанувала тиша. І тоді, не в змозі стримати переможного крику, Лук’ян засадив це вістря у розхристаний камзол неаполітанця.

На превеликий подив нещасного, залізо дзенькнуло по залізі, й шабля його зупинилася на перешкоді, створеній рапірою всюдисущого Марка, а ще за мить рука досвідченого бійця, що стримала цим швидким рухом шаблю нападника, зробила блискавичний оберт кистю, через що лезо рапіри описало широке півколо, і вона вгатилася у плече Лук’яна знову ж таки плазом.

Той упав на місці. Тіло його смикалося по підлозі, не здатне витерпіти біль. А навколо лунали захоплені вигуки. Перекинувши його ногою навзнаки, Сінан переконався, що рука сібі не відрубана. Ба більше — на ній не було навіть рани. Лише тоді він дав знак двом, які вже чекали. Схопивши м’яке тіло за руки та ноги, його винесли й кинули у темний підвал, зачинивши двері.

Неспокій оселився на фламандських землях уздовж усього узбережжя, де новий імператор намагався навести лад. Здавалося, віддалений Грюнс із замком Гронінґен, що примостився майже на самому березі, куди крізь болотяне мереживо непросто було потрапити навіть звісткам з інших земель, захищені від усього поганого. Та насправді це було не так.

Якщо сюди не конче досягали пильні очі й кровожерливі кігті папських єзуїтів та іспанських інквізиторів, постійні зазіхання саксонських найманців зі сходу та півдня шкодили землям, на яких вільнолюбиві фризи ще якось трималися власним розумом посеред царства розбрату.

Герцог саксонський Георг, нащадок курфюрста Альбрехта, вперто ходив слідами батька й ніяк не міг заспокоїтися, що той, ведучи свого часу постійні війни на півночі, так і не отримав повної влади над фризькими землями, на які з далекої Іспанії тепер відверто зазіхав його могутній суперник Карл Габсбурґ, перший претендент на імператорство.

Утім, потерпаючи від жорстокого протистояння з Лютером та перехрещенцями на власних територіях, численних селянських повстань, Георг на прізвисько Бородатий швидко знайшов спільну мову з тираном, який жорстко притискав будь-яку церковну реформацію на підвладних землях. Підбурюваний несподіваним союзником, Карл таки розв’язав війну в нижньому стихті Утрехтського єпископства, де авторитет єпископа Хендріка ван дер Пфальса був слабший. Та за підтримки вільнолюбивих фризів опір бунтівного єпископа змусив загрузнути у болотах імперське військо й перетворити таким чином єпископство на останній оплот незалежності.

…Восени з корабельні зійшов на воду третій флюїт ван Герста. Рух на дорогах, що з’єднували Грюнс із замком Гронінґен, пожвавився. Місто, скарбниця якого отримувала найбільший притік грошви з рибальських і торгових кораблів, заходилося обладнувати новий флот. Цехи ремісників працювали на повну. Вози з вітрильною тканиною, мотузками, смолою тяглися у напрямку берега. Озброєні кавалькади вершників та піші жовніри чатували на роздоріжжях, охороняючи все це від германських найманців, загони яких потрапляли з боку Мюнстера й чинили розбій.

Йоганн ван Герст, здавалося, припинив спати й із ранку до вечора був у сідлі, мотаючись між корабельнею, де усе вантажили на човни, і замком, у якому тепер завжди були присутні люди з ради бюргерів. Із першими морозами прибули замовлені в Антверпені гармати.

Відтоді на багато днів Данило забув про берег. Удвох зі старим Вілфортом вони встановлювали гармати, ладнаючи нові відкатні пристрої, випробовували, й увесь цей час навіть до далекого Леувардена долунала канонада, наче почалася війна на морі.

Роботи на першому флюїті завершилися. Ван Герст із радою бюргерів Грюнса залишилися задоволеними. І тоді Деніел із Вілфортом розпливлися по двох інших кораблях, адже час не чекав. Величезні галеони чудернацької форми погойдувалися на спокійних хвилях під стукіт сокир та молотків, збираючи опущеними вітрилами перших білих мух.

Для Йоганна нова зима виявилася важким випробуванням. Посланці до імператорського двору з багатими подарунками та проханням, яке підписала рада бюргерів, відбули до Брюгге, де їх улітку прийняв сам штатгальтер і дав згоду. Більше нічого вдіяти самочинно ван Герст не міг. Та ескорту так і не вдалося виїхати за межі Фландрії. У Генті чекали на приїзд імператора Карла. З цього приводу до міста прибув регент. Обоє разом із штатгальтером визнали недоцільною подальшу подорож. Посланці залишилися у Генті чекати на імператора.

Отримавши звістку, ван Герст також вирушив до Гента, однак повернувся, так і не дочекавшись. Власне, штатгальтер зобов’язався представити найвищій особі прохання дейхграфа та жителів міста Грюнс щодо дозволу на спорядження ескадри до берегів Нового світу.

— Іноді здається, що мені не вистачить на це життя, — одного разу гірко протягнув герр Йоганн, звертаючись до Вілфорта.

Роботи на кораблях було закінчено, й усі три хоч зараз могли виходити у далеке плавання. Потяглися довгі зимові дні. Данило усамітнився у своєму домі, віддаючись улюбленій справі. Це почалося давно, коли після випитого на графському бенкеті вина крутилося у голові, проте він таки дотягнув до дверей та вніс усередину величезний обрізок із залишками коріння й усю ніч тесав, пхаючи у піч усе зайве.

Перша спроба не вдалася. Янгол мав надто тонку шию, а вирізати крила вже не було з чого. Відставивши зіпсовану деревину в кут, творець-невдаха знайшов меншу, але грубшу та почав знову. Тепер Данило не квапився відтинати надто великі шматки, уявляючи все наперед і намагаючись одразу надати творінню майбутню форму.

За місяць із грубого обрізка дерева проступили руки та обличчя святого. Тепер майстер, узявши тесло, боявся дихнути. А за кілька днів прийшов до замку й, уклонившись, попросив дейхграфа наказати ковалеві викувати для нього особливі тесла.

І справа зрушилася. Тепер на крилах янгола почали з’являтися окремі пір’їнки, а Данило, розкопавши сніг в одному місці на березі, знайшов кілька каменів та мушлю, які не могли тесати дерево, але гострими краями знімали з нього тонкий шар, схожий на пилюку.

Коли янгол був готовий, Данило сховав його у той самий кут, для чого довелося витягти першу колоду, з якої колись нічого не вийшло. Думка, що надійшла так несподівано, по-справжньому налякала. Не так давно його кликали до замку. Тесля отримав завдання зробити ще одну карту за зразком тієї круглої, що могла крутитися і яку дейхграф привіз із далеких земель. Вона мала бути меншою й обертатися у капітанській каюті флагманського флюїта.

Він упорався швидко, витесавши круглу колоду з двох частин, котрі потім склав докупи, а проробивши у кожній канавку, зміг насадити це на залізну вісь, яку інший майстер обточив з тонкої рапіри. Ефес заважав кулі опускатися донизу, і вона крутилася. Рамку з кривої гілки Данило стесав нарівно, і дерев’яне півколо з’єднало ефес із вістрям зброї. Тепер металеве руків’я можна було встромити у пророблену в ще одній колоді діру, і пристрій вільно крутився. Тією ж мушлею Данило зробив поверхню кулі гладкою. Далі настала черга писаря, котрий прибув аж із Грюнса.

А майстер, повернувшись додому, розвішав на кривому та незграбному стільці величезний камзол, розшитий золотими нитками та прикрашений блискучими мідними ґудзиками — подарунок дейхграфа разом зі шоломом, зробленим із заліза, що знайшов своє місце поруч із важким палашем, отриманим після повернення з Леувардена від барона де Кройна, який залишив у себе врятовані книги. Та не щедрі панські дарунки викликали у Данила хвилювання!

Думка, що виникла тепер, коли розглядав і торкався покинутого колись недоробленого янгола, бентежила й лякала. Але руки самі тяглися до гострих тесел та шкребків, яких у помешканні майстра було вже досить. Образ жінки з картини тепер постійно перебував у його уяві. Та, яку доводилося бачити щодня, працюючи над картою, що оберталася. Стриматися було важко. Янгол справді вже б не вийшов, а от…

Стружка з висохлого за рік дерева горіла весело та яскраво, а він сидів ночами, палячи свічки. І вона щоранку ставала все більше схожою на своє зображення у замку. А щовечора руки тяглися до мушлі, адже тепер ані теслом, ані шкребками цей витвір не можна було поліпшити, хіба лише зіпсувати.

Сніг зійшов повністю і, походивши берегом, Данило відшукав кілька великих та твердих мушель, що мали потрібну форму. Перше весняне тепло обгорнуло схили замку Гронінґен зеленою соковитою травою, і він боявся тепер лише одного — скоро відновляться роботи у корабельні або прийде депеша від імператора, після чого він разом з усіма вантажитиметься зі своїм інструментом на флюїти, і диво це скінчиться. Та несподіванка надійшла з іншого боку.

Одного разу вночі у двері постукали, і рішучий голос жовніра проголосив:

— Власною особою дейхграф Гронінґена Йоганн ван Герст. Відчиніть двері!

Схопивши статую, Данило поставив її в кут і накрив рядниною разом із янголом. Нога посунула набік стружки, а відтак засув скрипнув, пропускаючи несподіваного гостя.

Ван Герст увійшов сам, наказавши сторожі чекати за дверима. Погляд був недовірливий, і, ставши посеред дому, він обдивився навколо.

Схиливши голову, Данило привітав свого господаря.

— Я прийшов сам, бо звик довіряти тобі, адже цю довіру ти заслужив. Окрім цього, ти справний тесля й один із кращих вояків, які служать мені. Тому я б хотів, щоб так було і надалі.

— Хіба я зробив щось таке, що змусило мого пана сумніватися у мені? — не зрозумів Данило.

— Не знаю, Деніеле. Сподіваюся, що ні, але хочу переконатися. Хтось із жителів замку доніс нашому кюре, що ти майже щоночі не спиш. У тебе горить свічка. І ти щось робиш, а крізь двері чути різні звуки. Кюре підозрює, що це можуть бути сили диявола, які тобою володіють. Я хочу знати, правда це чи ні.

— Ні, мілорде, то неправда! — вигукнув нещасний. — Ніколи душа моя не була підвладна дияволу. Я молюся Господу нашому щиро й чистосердечно! Так було завжди і є тепер.

— То мусиш це довести, — мовив гер Йоганн. — Не так мені, як нашому кюре, інакше про це тобі доведеться говорити зі святою інквізицією. Але і я б хотів це знати. Що робиш ночами?

Схиливши голову, Данило зізнався:

— Мілорде, я покажу вам, чим займаюся уночі, але боюся, що ваша милість розгнівається.

— Ти вважав, що я розгніваюся, і все-таки робив це?!

— Я не робив нічого поганого, мілорде, хоч і порушив вашу заборону. Я… спробував витесати янгола, такого, як у церкві. Хіба ж це зло?

— І де він, твій янгол?

Обережно відхиливши ряднину, Данило витягнув постать із крилами та поставив перед ним. Обличчя дейхграфа висловило більш аніж здивування. Ступивши уперед, він торкнувся рукою голови, потім крил, а тоді обійшов творіння навколо.

— Боже святий… це зробив ти?

— Так, ваша милосте…

Ван Герст продовжував розглядатися по неохайній домині, де кругом валялася стружка та інструменти митця.

— І це ти робив щоночі? Скільки часу?

— Не знаю, мілорде. Довго. Але щойно сідав за цю роботу, як швидко наставав світанок.

Не здатний оговтатися, Йоганн розглядав дерев’яну статую з усіх боків, коли погляд його впав на щось схоже, закрите обривком вітрильної тканини.

— А це що? Що ще ховаєш?

Данило лише мовчав, втупивши очі у землю.

— Відкрий, наказую тобі!

Не в силах чекати, ван Герст смикнув простирадло, скидаючи його на каміння.

— Сили небесні…

Це прошепотіли губи нещасного дейхграфа. А Данило незграбно застиг, спостерігаючи картину, як на жорсткому, понищеному вітрами та сіллю обличчі господаря проступають зовсім інші риси, такі, що годі було сподіватися колись побачити.

— Сили небесні…

Очі його зволожилися, а горло зробило рух, наче суворий шкіпер бажав проковтнути те, що заважало. Губи ж ледь чутно промовляли слова молитви.

Утім, ця людина не мала права на слабкість. Йоганн різко повернувся і промовив, дивлячись на свого слугу:

— Я забираю це.

— Так, ваша милосте. Дозвольте занести до вашого замку.

— Ні, це зробить моя сторожа. Зараз.

У дверях дейхграф обернувся і мовив:

— Невдовзі до тебе завітає кюре з монахами братства Святого Мартіна. Скажи їм, що на створення янгола тебе спонукали любов до Господа і бажання збагатити святе Братство. А творіння своє віддай їм.

Засідання трибуналу святого братства розтяглося на кілька днів. І хоча вже першого дня святі отці визнали богоугодний вигляд Данилового творіння, суперечка з приводу того, чи місце йому в церковній обителі, розгорілася не на жарт. Вікарій, котрий прибув із Грюнса, марно намагався з’ясувати, в яких місцях народився та жив підсудний, а отже, і до якої церкви належав. Згадка Данила про короля «литваків» Ягеллона нічого не прояснила, бо, за свідченням капелана, у цих землях поряд із католицтвом процвітала єресь. Молитви рідною мовою забулися, а фризькою або ж латиною ніхто його не навчив.

Усе закінчилося просто — Деніелу, визнаному заблудлою вівцею на шляху до Господа, враховуючи його заслуги перед містом та святою церквою, було запропоновано прийняти католицьку віру — як свідчення відсутності зв’язків із дияволом. Янгол того ж самого дня зайняв місце у церкві замку Гронінґен поруч із вівтарем, а майстрові було дозволено створювати під наглядом братства святі образи з дерева і каменю.

Але на цьому не сталося. Найголовніше відбулося лише згодом. Одного вечора, коли виправданий сидів у темному домі, не знаючи, радіти такому закінченню чи ні й куди тепер прикласти руки та душу, неспокійну із недавніх часів, у двері постукали. Його кликав господар. Із завмиранням серця Данило увійшов та вклонився. Слуга зачинив двері за його спиною.

— Деніеле, — промовив дейхграф, — це творіння тепер завжди стоятиме ось тут. А ти… Ти зробиш іще одну. Я втратив віру, що новий імператор згадає про мене. Скоро зима. Зібратись у це далеке плавання ми вже не встигнемо. Я надішлю ще одне прошення. А ти зробиш іншу Елізу, яку Вілфорт встановить на бушприті мого флагмана. Вона поведе нас за собою до берегів Нового світу. І принесе нам удачу.

Погляд його світився, а очі випромінювали шалену надію.

— Ми знайдемо нові землі. І збудуємо там міста й села. І храми, в яких не буде папських єзуїтів, а тих, хто читатиме Біблію фламандською, не палитимуть на вогнищах. І заберемо туди святі книги, які ти врятував у Леувардені. Ми попливемо туди разом. Я вірю, це станеться.

Данило стояв, глибоко вражений, і дивився в очі своєму панові, якого жодного разу не бачив таким.

— А тим часом…

Підійшовши до іншого темного кута просторої зали, ван Герст із зусиллям підняв щось велике й рушив до Данила.

— Ось, це іспанська кіраса, яку носять командувачі імператорського війська. Ти бачив, напевно. Її переробили на твоє велетенське тіло. Бери, бо у нас багато ворогів. І залишся живий до того часу, коли ми відпливемо від фламандських берегів. І тоді — обіцяю тобі — ти викинеш її, а заразом палаш та шолом. Забудеш гарматну премудрість. Це робитимуть інші. Клянуся святим Мартіном, ти вирізатимеш янголів для храмів, що простягнуть куполи до самого неба, на якому відтоді житиме наш Бог.

Молот у вмілих, закопчених вогнем руках робив свою справу. Розпечений до білого, довгастий шмат заліза під його частими ударами ставав довшим і поступово набував форму шаблі. Піт прозорими доріжками стікав чолом Мехмета, змиваючи чорну пилюку.

Кинувши молот, він засунув недороблене у піч, а двоє хлопчиків, тримаючи кліщами таке саме залізо, вже клали його на ковадло. Удари залунали знову. Накульгуючи, Лук’ян затягнув до кузні черговий міх із вугіллям і, висипавши у куті, почав закидати до пічної топки.

Його хитало. На розбитому обличчі понасихали кірки, а руки не бажали згинатися. Молот припинив стукати. Наближався час вечірнього намазу, і Мехмет, вийшовши з кузні, постелив килимок із морської трави та опустився на коліна у молитві. Голова його час од часу хилилася, торкаючись чолом постеленого, а губи промовляли слова, звернені до всемогутнього Аллаха. Спершись на стіну кузні, Лук’ян також прошепотів кілька слів молитви. Мова, якою це промовляв, давно змінилася, а кількість слів, що злітала з порепаних губ, щороку ставала меншою, адже Господь їх однаково не чув.

Простягнута рука коваля тримала шмат напівзасохлого пляцка. Схопивши їжу, Лук’ян уп’явся в неї зубами. Руки тремтіли, відмовляючись слухатися. Та хлопець знав, що після їжі дріж мине і він зможе притягти ще один міх вугілля. Сонце збиралося сісти за море, й від нього вже не боліли очі.

Прожувавши, Лук’ян вклонився і подякував за їжу. Цей коваль був доброю людиною, хоч і рідко щось говорив.