Відкинуті Богом

Норберт також облишив весло, проте кілька зайвих гребків з його боку призвели до того, що шебек розвернувся носом до розбитої галери і наплив на занурену палубу. М’який поштовх припинив рух човна. Це виявилося наче знаком для шкіпера, і, хапаючись за борт, Данило нетвердими ногами вийшов на ніс та переліз на берберську галеру.

— Мастере Деніеле! Куди ви?

Але він уже не чув. Підлізши майже рачки до напівлежачого реїса, Данило опустився на коліна й завмер.

Це був Лук’ян. Його спина спиралася на розламаний шпангоут, через що тіло не з’їхало донизу, хоча руки ні за що не трималися. Розплющені очі ще блищали, хоча дивитися вже не могли. На ньому був той самий чорний бусурманський одяг, а права рука, зігнута у лікті, затискала рану на грудях, нижче якої тканина засохла від крові.

Не привиділося. Саме він тримався за щоглу, розмахуючи шаблею, на галері, яка атакувала «Святу Елізу». Саме він, а не хто інший вигадав хитрість, що дала змогу берберському судну обдурити канонірів найбільшого флюїта і наблизитися на абордажну відстань. І усе лише з однією метою — той, хто лежав перед ним, також жадав зустрічі. Втім, волею Небес вона мусила відбутися саме у такий спосіб…

Сухі порепані губи Данила розтулилися несамохіть, наче він хотів щось сказати, проте й далі мовчав, адже досі не міг збагнути хто перед ним — мертве тіло чи жива людина. Позаду гукали, а шкіпер, забувши про залишки своєї команди, далі сидів навколішки, розглядаючи того, кого дотепер з упевненістю міг назвати принаймні ворогом.

Лук’ян помирав, але був ще живий. Це Данило зрозумів остаточно лише тоді, коли погляди їхні зустрілися. Так дивитися могли тільки живі очі. Одне з них колись давно було неймовірно скалічене, та вони обоє бачили і розуміли, хто перед ними. Цей погляд не висловлював нічого. І марно було шукати у ньому бодай сліду від того, чим живе людина, коли руки її ще тримають шаблю. Зброя лежала поруч, і пальці лівої руки Лук’яна, що безсило сповзла на палубу задовго до того, як його ворог підійшов сюди, торкалися руків’я.

Він дивився на Данила байдужим поглядом, у якому годі було намагатися уздріти бодай залишок ненависті. Ці очі не просили нічого, натомість просто споглядали, оскільки ще здатні були бачити світ. Данило хапнув грудьми, наче збирався щось мовити, але слово це ніяк не могло злетіти з уст, адже той, хто зараз помирав перед ним, завжди мав інше ймення. Споконвіку він був Чихонею, створінням, на яке шкода навіть плюнути, тому й не вимовлялося оте справжнє ім’я, котрим нарекли цю людину в церкві.

— Лук’яне…

Вичавлене з власних вуст, воно звучало справді дивно і неймовірно різало слух, але Данило спромігся ще раз:

— Лук’яне!

От і розставили по місцях… Той, хто застиг перед ним, дихаючи через раз, не міг бути Чихонею. Бо справжній Чихоня, якого він пам’ятав, навіть будучи напівмертвим, мусив плазувати на колінах, благаючи про порятунок. Перед Данилом сидів воїн, і рука його, вже не здатна втримати життя у власному тілі, тяглася до зброї, тому що мусила її торкатися.

— Лук’яне, ти живий?

Простягши руку, Данило торкнувся його плеча. Той не застогнав, та обличчя нещасного ледь помітно скривилося. Повіки опустилися, проте одразу ж розплющилися знову. Те, що відбулося кілька років тому, постало у пам’яті зненацька. Палуба тієї галери також наполовину занурювалася у воду. Дикий біль пронизував груди, з яких стирчав кинджал, бракло повітря, клекотало у горлі й темніло в очах. Здавалося, він бачить смерть, і могутнім рукам уже не ставало сили подерти ворога на шмаття. У сліпій некерованій люті пальці Данила намагалися застромитися в очі того, хто зараз прощався із життям, кого він мав утопити ще багато років тому в річці Бог.

А далі сталося диво-дивне. Усередині почало щось коїтися. Щось невідоме та незбагненне дерло зараз його душу. Пошерхлі губи ворушилися, а Данилові причувався пташиний спів, що завжди стояв у ранковому гаю над річкою. А запах щойно скошеної хобти на росистому лузі не давав дихати. Це відбулося раптово, наче зарипіли двері старенької хатини, а за ними простяглося те, що давно вже мало зникнути назавжди — вишневий цвіт, дзвони, кукурікання півнів і парне молоко у глечику, а над усім цим — голоси невідомо чиї, але рідні. Виходить, ще не зникло, просто заховалося, лишилося десь дуже далеко.

І той, хто зараз помирав перед ним, був останньою мотузкою, навіть ниткою, дуже тоненькою, що за стільки земель та років ще єднала його з отим давнім. Ця волосінь дивним чином намагалася втримати його здоровенне тіло, досі прип’яте до тих давніх-давен, котрі тепер уже справді кануть безслідно у чорноті морської глибини, щойно заплющаться очі пораненого. Кануть навічно.

— Лук’яне!

Тепер це слово, як і всі інші, взагалі не хотіло вимовлятися. Щось душило груди зсередини, й від цього жахливо пекло у горлі та здригалися плечі. Витримати таке було неймовірно важко. Троє позаду, нічого не розуміючи, мовчки дивилися йому в спину.

— Лук’яне! Розплющ очі! Не помирай!

Підіпхавши руки під його коліна та плечі, Данило підняв Лук’яна і рушив до краю. Палуба хитнулася під вагою двох тіл, але він устояв і, переступивши через борт, обережно поклав свою ношу там, де кіль заглиблювався у дно, а корма нависала, створюючи захист від сонця. Руки тремтіли, і, стягнувши зі себе камзол, Данило надрізав та відірвав його нижню частину, оперезавши смугою тканини рану на грудях Лук’яна, решту скрутив та підклав йому під голову.

Розігнавши залишки туману, сонце палило. Вітер зовсім заспокоївся, і спека збиралася поглинути увесь світ, аби доконати п’ятьох нещасних, двоє з яких і без неї збиралися віддати Богові душу. Вітрило шебека було спущене, і Данило, чиркнувши з краю кинджалом, віддер добрячий шмат.

— Мастере Деніеле! — цей крик одночасно вихопився у Крюйса та жовніра, котрий ще тримався на ногах. — Що ви робите? Ви збожеволіли!

— Мовчати! — засичав Данило, обертаючись до них. — Геть. Сідайте на весла! Нам потрібно на берег!

— Мастере Деніеле, — рука Крюйса лягла на руків’я палаша, бо зброя ще залишалася при старому воякові. — Ми не хочемо гинути разом із вами. Навіщо вам цей бербер? Викиньте його за борт!

Усі троє загрозливо насувалися на свого шкіпера, у котрого Господь, вочевидь, забрав розум. Крюйс був попереду, двоє інших притискалися до бортів. Норберт узагалі не мав зброї, проте відчував, що настає мить, коли знову доведеться боротися за власне життя.

Данило кинувся першим і, блискавично збивши набік клинок Крюйса кинджалом, з усієї сили вгатив його у груди так, що той відлетів до носової частини човна. Поштовх плечем відкинув жовніра на борт, і він, випустивши занесену догори зброю, шубовснув у воду. Ззаду навалився Норберт, але зробити щось голіруч із таким велетнем найманцю не вдалося. Здерши його зі себе, Данило перекинув нещасного назад у хвилі, які за останню добу стали для нього рідними, і тепер обидвоє вояків хапалися за краї шебека з того боку, аби не втопитися.

Крюйс повільно підводився, тримаючись за груди.

— У команді один шкіпер, — важко дихаючи, мовив Данило. — І хто його не слухає — бунтівник. Ти мав би краще за них розуміти це.

— Я все розумію, мастере Деніеле, — кривився від болю той. — Не розумію лише, навіщо вам цей розбійник. Господь забрав у вас розум. Вони дерли шкіру з наших жовнірів. Викиньте його за борт, інакше я зроблю це сам.

— Цей воїн не є бербером, — відповів Данило. — Ми росли з ним ув одній землі. Разом росли. А потім разом потрапили до татарського полону. Нас викрали ще юнаками. Він мій. А розум Господь забрав у вас, якщо кидаєтеся на свого шкіпера зі зброєю. Ви хочете жити. Без мене вам важче буде гребти та боронитися.

Ноги Крюйса підігнулися, і він змучено сів на дно.

— Пробачте мене, капітане…

— Склади усю зброю на кормі, — наказав Данило. — Я віддам її вам, якщо доведеться битися. І витягни цих двох. Без них ми також швидше загинемо. Триматися разом! Це наказ. І слухати мене…

Суперечка забрала чимало часу та сил. Сонце нещадно палило з небосхилу, крадучи останні краплі життя в людей, готових кинутися уплав до скелястого берега, на якому могла текти холодна джерельна вода. А могло лише стирчати розпечене каміння. Від цих думок паморочилося головах.

Шебек таки заскреготав днищем по камінню, насунувшись на відлогий берег. Тут скеля вже не могла затулити нещасних од палючого сонця, але між кам’яними брилами проглядався шлях догори. Прісна вода була єдиним порятунком. Данило простягнув зброю Крюйсу та Норберту, котрі зібралися зійти на берег, а сам розтягнув шмат парусини між кормою і бортом.

Очі Лук’яна тепер були заплющені. Сухі й порепані губи розтулилися, і крізь них ще проривалося час од часу слабке дихання, майже непомітне. Відірвавши нитку від вітрильної тканини, Данило тримав її біля рота помираючого, і вона раз у раз рухалася, а отже, життя ще теплилося у тілі. Крюйс стояв над ними, споглядаючи це.

— Мастере Деніеле… Я нічого не раджу вам і буду підкорятися вашим наказам, але… Дайте йому померти. Навіть якщо ми з Норбертом знайдемо воду і принесемо її, він не доживе до цього. Відпустіть нещасного на небеса, хоч би якому Богу він молився.

Данило не відповів нічого. Мовчки всівшись під саму корму, він уклав голову Лук’яна собі на коліна і витягнув кинджал.

— Це мудре рішення, шкіпере, — мовив Крюйс. — Повірте, я розумію вас…

Він зігнувся, оглядаючи порожній міх для води, котрий збирався узяти зі собою. Коли ж старий вояк знову обернувся до свого капітана, рот його несамохіть роззявився, а голова скрушно хитнулася. Прикре зітхання вихопилось із грудей.

Кинджал валявся на дні шебека, натомість на згині ліктя Деніела зяяла невелика рана, перетинаючи жилу. Темна густа кров цюрком бігла до розтуленого рота Лук’яна і коли заливала його губи, горло пораненого робило ковтальний рух. Тоді Данило тулив до рани пальця, перетискаючи жилу, а потім забирав його, чекаючи, доки живильна рідина знову наповнить рота. Троє знесилених вояків застигли на місці й дивилися на них, забувши про усе навколо.

— Я чув про таке, коли плавав із Джоні ван Герстом. У такий спосіб капери рятували тих, кого будь-що належало вберегти. Не стійте. Йдіть шукати воду.

Так само мовчки Крюйс та Норберт вилізли на берег і зникли серед скель. Лук’ян припинив ковтати і чергового разу зайва кров розтеклася по його губах та підборідді. Затиснувши міцно лікоть, Данило сперся спиною на борт і заплющив очі, а коли отямився, перед ними синіло небо. Воно не мало меж. Здавалося, лише тепер він остаточно це зрозумів. Над ними з криками кружляли чайки, час од часу потрапляючи у поле зору, але вони були тут, поруч, дуже близько. Самі ж небеса простягалися хтозна-куди.

І зараз на повний голос кликали до себе.

Дамір сидів на високому березі й латав просохлі на сонці сіті, плутаючи тонкі мотузки хитрими вузлами там, де діри займали не більше кількох вічок. Дійшовши до величезної діри, витягнув ножа й почав вирізати клапоть із шматка старої сіті, щоб заставити його туди та пришити нитками. Робота не надто ладилася. Чомусь сьогодні особливо боліла скалічена минулого року нога, а жир, що замішала на травах Айпера, закінчився.

Засіб допомагав, і, відчуваючи, що до старої знахарки ще доведеться звертатися, він час од часу передавав їй частину зловленої риби, яку невеличким возом доставляв до поселення у горах дванадцятирічний хлопець Васко. Він і тепер крутився поруч — розплутував сітку та витягав мотузки з великого жмута, а коли залишався без роботи, теж брався до затягування дір. Ще один помічник — уже старший хлопець Кадрі порався у хатині, готуючи їжу. Латання зайняло увесь день, а на вечір, знявши сіті поблизу мису, вже можна було заставити ці, готові.

Відклавши роботу, Дамір замислився. Сьогодні від самого ранку думки його були далекими від морських глибин поблизу мису та можливого улову, який ближче до осені щоразу збільшувався. Його турбувало інше — нога, звичайно, і ще дещо.

Хлопчик також відклав роботу і подивився на рибалку, якому доводився дуже далеким родичем, а тоді запитав:

— Стріче, а що буде, як ми не встигнемо до заходу сонця? Залишимо сітку ще на день?

— Ми справді не встигнемо, — зітхнув Дамір. — Бо далі я лататиму сам.

— А я?

— Тебе я пошлю…

— Куди, стріче? — зрадів хлопець, якому набридла одноманітна праця.

— Зараз скажу… В’яжи поки що!

Робота продовжилася. Нога боліла чимдалі дужче, і завтра йому буде важко ходити, не те що тягати сіті. Васко до вечора обернеться, і тоді біль притупиться, тим паче, якщо Айпера передасть животворної мазі. Але ще одна думка, крім недуги, мучила Даміра. Він став на ноги і, приставивши долоню до чола, заглянув у далечінь. Там, біля наступного мису, до якого плисти пів дня, хвилі відблискували на сонці. Щогол не було видно. Воно й не дивно. Прибуваючи у північні води, реїси завжди ховали свої галери.

Цього разу вони пристали до берега в бухті, де рибалив старий Нікол. Він також мав общину, яка ховалася високо у горах, недосяжних для різного роду мореплавців, котрі полюбляли приплисти і, забравши рибу та прісну воду, наробити ще багато біди людям. Тому попри берег ставили завжди лише кілька хатин для ночівлі рибалок, і якщо прибували непрохані гості, ці примітивні помешкання просто залишали.

Реїси не кривдили рибалок і зазвичай задовольнялися їжею, а якщо потребували вина, шкір або ще чогось — платили золотом. Щоправда, їхні ватажки знали, що на ворожому березі є місця, де можна сховатися, перечекати бурю та поповнити запаси провізії, а заразом розпитати селян про ворожі кораблі. Цього разу дві галери зупинилися в бухті Нікола. Дамір не мав нічого проти, адже раптові гості — це завжди клопіт. Але тепер думки його постійно сягали туди, тим паче, минав третій день стоянки морських розбійників, а отже, невдовзі вони рушать на південь, до Магрибського узбережжя.

Відтоді, як це сталося, минуло вже два повних місяці. Щойно відгриміла велика битва біля затоки Амвраїкосу, до берега поблизу мису пристав ущент розбитий шебек — на таких плавали османи далеко на сході. Та вийшло з нього п’ятеро християн, обличчями різні, до того ж, двох із них винесли на руках. Побачивши, що берег обжитий, вони знайшли рибальські сіті, хатини та зловили Васко, який не встиг утекти.

Дамір не покинув хлопця і, прийшовши до незнайомців, спробував випросити його, пропонуючи їжу та воду. Це були воїни, яким удалося врятуватися з битви, й жоден із них не говорив мовою шкіптарів або грецькою, яку Дамір також знав. Чужинці не відпускали хлопця, вимагаючи їжі, тканини та зілля для поранених. Він приніс усе.

Один із цих нещасних помер третього дня, але інший, котрий мав вигляд слабшого та скаліченішого, ще жив. Даміру не залишалося нічого іншого, як посилати Кадрі до поселення, наказавши йому мовчати про чужинців. Кадрі йшов і приносив те, що було наказано, бо люди у горах знали, що це для реїсів.

Васко тримали в кутку, прив’язаним мотузкою, проте годували і не кривдили. Поруч із ним увесь час перебував хтось із чужинців — молодий вояк або старий. Третій — кремезний воїн, яких ще не доводилося бачити Дамірові, був у них ватажком і проводив увесь час біля пораненого, перемотуючи йому рану на грудях, годував та доглядав його. Щодня, коли було тепло, він виносив пораненого на повітря під гілки оливкових дерев і вкладав на м’яке сіно.

Лише за місяць той почав оживати — їв сам, пив воду і міг перекрутитися на своєму настилі. Одного разу, коли Дамір на самоті мучився з човном, здоровезний воїн, якого кликали Деніелом, підійшов і, схопившись за корму, перетягнув його у зручне місце, а потім сам перекинув догори дном. Він знав толк у цій справі, бо коли Дамір заходився конопатити пробоїну, зупинив його.

Ці кремезні руки вміли не лише вювати. Узявши сокиру, він виламав дві підгнилі дошки, не пошкодивши при цьому інших. А те, на що спромігся потім, виявилося для рибалки справжнім дивом. Зробивши тесло, Деніел вистругав дві такі самі, й невдовзі вони лягли на місце, наче завжди там були. Конопатив човни він також по-іншому, і до глибокої ночі вони з Даміром сперечалися, переважно на знаках, про те, який спосіб кращий.

Наступного дня човна спустили на воду, і побачивши, що пораненому маленькому воїнові краще, Деніел тягав сіті, чистив та солив рибу, а на ніч заходився ладнувати двері обох хатин. Його руки могли справді усе. На березі між брилами валялися залишки розбитого човна. Розібравши його, Деніел повитягав незогнилі дошки і склав з них іншого, набагато меншого. Новий човен мав дивакуватий вигляд, не тримався на воді, перекидаючись на бік. Не витримавши, Дамір розсміявся.

Але це зовсім не збентежило чужинця, і, зрубавши невеличке деревце, він узявся за весло. Човен не мав жодного кочета, а весло так і залишилося одним-єдиним. Приладнавши на його кінець маленьку поперечину, Деніел увійшов по коліна у хвилі й попхав човна ногою, а щойно той намірився перекинутися, поставив її на дно. Очі Даміра здивовано закліпали, коли кремезний чолов’яга відіпхнувся від каміння і став у човен обома ногами, а потім загріб лопаттю весла. Човен рушив від берега, підскакуючи на хвилях, а рибалка сміливо гріб навстоячки та увесь час із одного боку, спрямовуючи, однак, човна туди, куди бажав. Допливши до сітей, він усівся на його дно і почав тягти, а коли траплялася риба, кидав її навколо себе.

Це було диво. Упоравшись, Деніел так само навстоячки підплив до берега і скочив у воду. Дамір схопився за голову, проте дивний човен і не збирався перекидатися, натомість, заповнений рибою, твердо гойдався на хвилях. Коли здобич витягли на берег, Дамір вирішив спробувати, та встояв у човні лише мить. Дно гойднулося та вискочило з-під ніг, і рибалка з головою занурився у воду. Ось коли настала черга чужинця. Він сміявся весело й завзято, показуючи пальцем і балакаючи по-своєму.

Дамір не здався. Два дні рибалка терпляче опановував чудернацьку варку, бо, засвоївши цю науку, отримував змогу при потребі рибалити на самоті. І це вдалося. Третього дня він уже справно плив, тримаючи рівновагу, та спритно загрібав наприкінці кожного руху від борту, аби човен не крутився по колу.

Того ж вечора Деніел відв’язав Васко та привів до нього. Він багато говорив, доповнюючи мову знаками, але з усього рибалка зрозумів лише одне: усі повинні залишитися в бухті доти, доки не одужає поранений. Цей чоловік, грізний напочатку, тепер просив про допомогу, даючи зрозуміти, що інакшого виходу в них нема.

Гірше минулося. Навіть Васко без остраху ходив поміж ними та виконував звичну роботу. Втім, чорні думки поверталися і не раз. Що станеться далі? Чого забагнуть чужинці, коли йтимуть? Та й куди звідси підеш? Шебек надто великий, аби учотирьох плисти у море. Власне, утрьох — отой найменший та поранений — не гребець. Що далі?

Сам Деніел, незважаючи на страшний вигляд, не викликав здригання. Відчувалося, що цей воїн не мав би образити беззахисного. Кілька днів тому він змайстрував із дровиняки вулик. Роблячи — усміхався. Тепер там гудуть бджоли. А решта?

Старий і похмурий, котрого кликали Крюйсом, виглядав злим та підступним. Такий за потреби знесе голову Васко чи ще меншому хлопцеві, як буде потрібно. Молодий вояк — також не знати хто. Як зиркне спідлоба отой Крюйс — що завгодно зробить. Реїси ж плавають багато років. З ними усе зрозуміло. А за цих віддячать і пам’ятатимуть. Тихо підпливуть та заберуть надрання всіх разом. І усе скінчиться. Він далі ловитиме рибу та готуватиметься до зими. Тим паче, кілька днів тому Кадрі приніс із селища тривожну новину. Дізнавшись, що до чого, Траян висловлював занепокоєння довгою присутністю чужинців. Насувалася зима, і належало починати великий лов. Люди не бажали спускатися з гір, щоб це бачили чужинці. Скільки їх потім припливе, щоби грабувати селище?

Дамір поклав голову на коліна й важко замислився.

— То куди мені бігти, стріче? — нетерпляче озвався Васко.

— Можливо, ти попливеш човном до старого Нікола.

— Туди, де причалили бербери?

— Цить! — визвірився рибалка. — Мовчи, паскуднику! Прикуси язика свого. І не дай Боже тобі при чужинцях сказати, що бачив галери. Замовкни й роби те, що скажу.

Данило приладив дашок до ковбана, з якого була вибрана середина, і прорізав унизу вузьку щілину. Тепер залишилося запустити сюди рій, який напередодні сів на колюче дерево з маленькими листочками. Поруч стояв трохи менший вулик, зроблений кілька днів тому, і в ньому вже гуділи бджоли.

Рипнули двері, й усередині щось здригнулося. У кутку Крюйс і Гален грали в кості. Лежанка Лук’яна була порожньою.

Обличчя Деніела висловило надто багато, тому, не чекаючи його гарчання, Крюйс мовив:

— За хату вийшов, на траві полежати.

— Сам? — тільки й видихнув Данило.

— Сам, — підтвердив Гален. — Мастере Деніеле, він устав та пішов.

Лук’ян лежав на боці, підігнувши коліна до живота, й не рухався. Данило занепокоєно зігнувся над ним.

— Лук’яне!

Очі його були розплющені й дивилися перед собою.

— Що з тобою? Навіщо виліз сюди?

— Ти носив мене на руках. Тепер я можу сам. То навіщо?

Він говорив, не повертаючи голови, лише поклав руку на правий бік грудей, бо так дихалося легше.

— Болить? — запитав Данило.

— Не дуже. Я можу ходити, — відповів той.

— Покажи, — попросив Данило. — Стань на ноги. Я хочу бачити це.

Мовчки розігнувшись, Лук’ян перекинувся на живіт, знову підтягнув під себе коліна, опісля повільно випростався і тепер стояв нерухомо, притискаючи рукою пов’язку на грудях.

Данило став навпроти і задоволено спостерігав картину, як Лук’ян робив доволі тверді кроки, а потім забаг:

— Стій отак! Не сідай. Бачу, ноги твої стали твердими. Чекай на мене.

Він прожогом кинувся до хатини, а коли повернувся, Лук’ян ще стояв. Підійшовши, Данило витягнув з-за спини шаблю і подав йому.

— Ось. Я зберіг. І чекав цього дня, щоб віддати тобі. Це твоя зброя. Візьми, і нехай руки твої стануть такими самими твердими, як були. Змахни нею! Покажи мені свій удар, який я бачив лише раз! Удар Шейтан-бея. Ти ж не знаєш — за рік після того він урятував мене. Зараз я б не стояв отут. Колись розповім. Але не тепер.

— Дякую тобі, — проказав Лук’ян, сідаючи на траву. — Цю шаблю я сам зробив у кузні Ахмета. Своїми руками. Вона рятувала мене.

— Розповіси, — Данило присів поруч. — Обов’язково. Лук’яне! Скоро ти зовсім станеш на ноги. Треба буде йти звідси. Послухай мене. Крюйс і Гален хочуть повертатися до Фризії, де ми жили у замку Гронінґен. Норберт також, бо Саксонія та інші германські князівства лежать поруч, якщо йти звідти на схід. Перед початком битви я бачив карту цих земель. Дейхграф ван Герст привіз із германських країв, де її склали вчені люди за королівським наказом. Я довго роздивлявся цю карту й запам’ятав усе. Бачив не лише море, в якому мала відбуватися битва з берберами, а й усе, що навколо. Там є річка Бог. Їхньою мовою вона зветься «Буг». Ми ж звідти. Не може бути ще однієї річки з такою назвою. Та й потім — вона впадає у менше море, яке вузькою протокою з’єднується з великим, де й відбувалася наша битва. Це море на тій карті зветься «Білим», а ще наші шкіпери звуть його Середнім.

— Ак-Деніз, — мовив Лук’ян. — І я бачив не раз карти мореплавців зі сходу. Вони схожі між собою. На мові османів це море зветься Ак-Деніз. А оте маленьке, куди впадає річка Бог, — Кара-Деніз, тобто Чорне море. Туди мене вивезли у татарському човні.

— Коли я покинув тебе, — додав Данило. — Ти розв’язав мені руки, а я кинув тебе і втік. Давай забудемо те, що сталося колись, — добре воно чи погане. Викиньмо — і все. А шлях до річки Бог тепер є по землі. На захід звідси імперія Карла Габсбурґа, за якого ми воювали, Рим, а ще далі — фламандські землі. На сході — «Золота країна», за яку бився ти. Я бачив її, коли ще давно плавав із каперами. Ти звеш її османським царством. Ми підемо на північ між ними. Десь там річка Бог. Давай підемо! Якщо довго йти, то дійдемо. Там, у Фризії, я також розглядав карти. Бачив навіть круглу, мов куля. Ти знаєш, що Земля також, наче куля! Вона кругла!

— Звісно, — відповів Лук’ян. — Я прочитав про це багато мудрих книжок і знаю навіть її розмір та відстань до Сонця. І те, що вона обертається навколо Сонця, а не Сонце навколо неї, як може здатися людині.

— Брешеш! — не повірив Данило. — Як таке може бути? Та й де ти міг узяти такі книжки?

— У палаці халіфа, якому служив. Це ви звете їх дикими розбійниками. Насправді вони вміють вимірювати відстані, плавити скло, робити пахощі та ще багато такого, що навіть важко уявити.

— І ти бачив це?

— Навіть робив, оцими руками. Доки не став… реїсом. Так, я став воїном, хоча ніхто не вірив у це. Власне, я й сам не вірив. Уже багато років я реїс. Але… не відчуваю, що народився саме для цього.

Лише тепер Лук’ян зазирнув йому в очі.

— То давай підемо! — не вгавав Данило. — Там, у замку Гронінґен, я рахував шлях од Фризії до наших земель. До річки Бог. Це не так складно. На схід од Фризії пролягають германські землі. Там багато князівств, але всі говорять однією мовою. А далі — ти не повіриш — польське королівство! Це ж поляки разом із литваками живуть попри землі русинів. Ми ж із тобою русини! Звідти, з Фризії це не так уже й далеко. Я бував у германських землях разом зі своїм дейхграфом, який — уяви собі — знав нашого пана, того, котрий звався князь Глинський Михайло. Світ не такий уже й великий. Ти не повіриш — я бачив сотника! Гатило — пам’ятаєш? Це ж він у всьому винен. Польському королю тепер служить, до германського курфюрста послом приїжджав. Упізнав мене. Ми навіть билися, доки королівська варта не розтягла! Шкода, не дали мені цю паскудну голову відтяти. Що — не віриш?!

Він бачив, як спохмурніло обличчя Лук’яна, та продовжував доводити й закликати у подорож, щойно той зовсім одужає. Йти навпростець через волоські землі було швидше, хоча головну небезпеку тут становили татарські вершники — ординці, які господарювали у степах північніше моря, зазіхаючи на усі боки.

— Це землі, які русини звуть Диким полем, пам’ятаєш? Перейти його — і вже Русь. А як забрати трохи на захід — то, може, й легшою буде дорога. Підемо! Годі по світі тинятися. То що?

— Важко мені ще, — зітхнув Лук’ян. — Не чую сили. Лише побалакав про дорогу, а ноги — наче увесь день ішов. Лягти хочу.

…Зранку, коли Данило прокинувся, щойно почало сіріти. Усі спали. Крюйс хропів. Лук’ян скрутився обличчям до стінки, натягнувши на голову козячу шкіру. Не раз здавалося, що він уже не дихає. Та, нахилившись ближче, Данило розрізняв слабкий рух його грудей і тихе сопіння. Цього разу стояти довелося довше. Аж ось нарешті рухнулася рука.

Над морем починався світанок. Тут, на березі, до сходу сонця сяйво виходило від води. Воно було ніжним та прозорим, не різало очей, хоча й увібрало в себе усі кольори глибин. Легкий вітерець куйовдив поверхню, наче роздумуючи — заспокоїтися чи розгулятися високими та чорними хвилями до самої ночі.

Даміра не було ніде, а у схові поблизу берега стояли обидва його човни. Куди подівся рибалка так рано? Міг піти до свого поселення, таємницю якого ретельно беріг од чужинців. Чи не замислив чого? Останніми днями ця думка не раз бентежила Данила.

Шурхіт за спиною змусив його обернутися. Лук’ян стояв позаду, тримаючи в руці шаблю. Дивний вираз очей земляка змусив Данила здригнутися. Від того дня, коли знайшов його на розбитій галері, вони дивилися, але нічого не висловлювали. І лише зараз уперше намагалися зазирнути у саму глибину.

— Що ти, Лук’яне?

Той підійшов і мовчки простягнув йому шаблю.

— Навіщо? — не зрозумів Данило.

— Візьми, — мовив Лук’ян. — Візьми та убий мене.

— Що ти верзеш? — не зрозумів той. — Чого виліз у таку рань?

— Не спав я, зовсім. Убий мене, — повторив Лук’ян. — Бо інакше бути не може. Це ж я продав тебе. Побачив твій схов, коли ловив рибу, сам пішов до сотника Гатила і продав тебе. Наче Юда. Сам привів княжих вояків до схову, а ще забаг, аби зв’язали мене, бо тебе боявся. А ти… власною кров’ю мене поїв, щоб я не вмер… того й вона у горло мені не лізла. Візьми та вбий, бо неможливо так жити. Як іти разом? Тепер ти знаєш, хто я. Не Шейтан-бей. І не Лук’ян. Навіть не Чихоня… Юда.

Шабля Шейтан-бея впала Данилові під ноги, а сам він обернувся спиною та присів, скулений, на землю. Голова похилилася, і Лук’ян із приреченою байдужістю чекав своєї долі. Думка про те, що нехай би це сталося швидше, засіла так, що чекання ставало нестерпним.

Рух позаду був важкий та розмірений, відповідно до тіла того, хто там стояв. Зараз. Зітхання, не менш важке, супроводжувало його, а тоді Данило опустився поруч та обійняв Лук’яна за плече.

— Давно я то знаю. Сотник сказав, — зітхнув Данило.

— І ти… мене… після цього… — слова стрягли у горлі Лук’яна, не даючи висловити думку.

— Я ж кажу — забудемо. А ти далі щось вигадуєш. Було то й було. Не треба ворушити. Хто зна — чи вчинив би ти так, якби я тобі жити давав. Хай воно там лишається. А ми інші тепер. І для цього стільки перейшли. Я також не спав. І знаєш, про що думав? Давай братами будемо. Відколи живемо — завжди разом. Наче мотузкою пов’язані. Навіть отут, у морях чужих, мусили віднайтися. Підемо до рідних країв. А такого більше не говори. Дурним треба бути, щоби, знайшовши брата за стільки земель, — убити його.

…Дамір сидів на камені та споглядав за морем. Сонце зійшло. Вітер ущух ще вчора, і тільки легке хвилювання не давало заснути в цей вранішній час обгорнутому залишками мороку камінню. Щогли двох галер з’явилися біля скель бухти Нікола. Реїси збиралися у зворотний шлях. Посипалося каміння, та рибалка навіть не повернув голови. Скочивши униз, Васко всівся поруч.

— Я готовий, стріче. Куди мені плисти?

— Не треба плисти, — мовив Дамір. — Біжи у селище. Візьми в Айпери живильної мазі для моєї ноги. Чимраз дужче болить. А Траяну скажеш — я зрозумів його. Вони не зроблять зла і скоро підуть. Дуже скоро.

Сонце готувалося сісти за обрій. Велике, червоняве, воно вже не різало очей. Звідси, зі схилу невисокої гори було добре видно, як сивуватий серпанок затягує низину та річечку з порослим кущами берегом. Звуки, що лунали знизу, змусили обох завмерти та прислухатися. Не здалося.

— Пахне як, відчуваєш? — прошепотів Данило. — І серпанок вечірній. Зовсім, як у нас. Може, ми вже близько? А струмок оцей? Кущі такі самі. Очерет унизу.

— Ще далеко, — зітхнув Лук’ян. — Не буває так. Ще Дике поле. Воно ж ніде не поділося. Перейдемо — тоді. Чужі ще краї, не наші. Але… справді чимось схожі. Чув перепілок?

— Авжеж. Отам унизу пітпадьомкали. Отже, близько вже. Скоро прийдемо. Зиму втратили — давно б уже дійшли.

— Яка взимку мандрівка? — не згодився Лук’ян. — У сніги, завірюху. Ночувати десь треба. Му́ка, та й годі. А так: чисте поле — то наш дім. Де йшов — там ліг. Хоча, зимніше стало, навіть улітку. Не Магриб. Ночі холодні. Отже, таки ближче ми.

Обоє замовкли, згадуючи зиму, що застала їх у волоських горах. Їм так і не вдалося потрапити до поселення тосків, або шкіптарів, як називали себе Дамір із хлопцями. Занепокоєння рибалок, щоправда, поменшало, коли Крюйс із Галеном та Норбертом одного ранку зібралися та вирушили у далеку дорогу, сподіваючись дістатися фризьких берегів. Наступного ж дня, повернувшись із поселення, Васко приніс два луки та стріли, а Дамір пошив дві одежини з козячих шкір на кшталт тих, у які вбирався сам.

Лук’ян достатньо зміцнів, і не варто було більше гаяти часу. Вони йшли багато днів у пошуках величезної річки Істр, про яку розповідав Дамір. За нею мали починатися інші землі, про які у поселенні Траяна лише чули. До річки було далеко, і вона мала простягатися так широко, що іноді протилежний берег ледь виднівся. Данило не раз згадував схожу ріку на карті ван Герста, хоча там вона звалася інакше — Дунау. Навколо неї жили волохи, котрі також воювали з османами, потерпаючи від їхніх набігів.

Сніг почав падати зненацька. І перша ж хуртовина змусила обох шукати прихистку в найближчому з поселень, які зазвичай обходили стороною. Гірське селище було невеликим, і Букур, найстарший там, довго вирішував, чи варто зв’язуватися зі зайдами. Обступивши їх, селяни балакали між собою незрозумілою мовою. Закінчилася рада тим, що чужинцям запропонували віддати зброю, а тоді показали кілька монет, натякаючи на сплату за ночівлю. У відповідь Данило лише мотав головою, демонструючи власні руки, готові працювати.

Перемови затяглися. Селян ставало дедалі більше, деякі з них були озброєними, і голоси їхні не звучали дружньо. Дедалі більше людей махали палицями, вказуючи у засніжену далечінь. Обоє перезирнулися, розуміючи, що прихистку тут не знайдуть. Та коли вже готові були забратися геть, їх покликав скривлений чоловік, який стояв осторонь, спираючись на таку саму палицю. Змарніле обличчя селянина заросло густою бородою, і він рушив до іншого краю поселення, припадаючи на скалічену ногу.

Складена з каменю теж крива хатина мала крихітні віконця та солом’яний дах, а при наближенні незнайомців з неї висипало п’ятеро дітей, одне одного менше — брудних та обдертих. У будівлі поруч, яка наче виростала задньою стіною зі скелі, лежали в кутку дві кози. Саме її перекошені двері немічний господар відчинив перед незнайомцями, пояснивши, що за гостинність їм доведеться рубати та носити дрова, бо він каліка, а діти мерзнуть.

Обоє, не гаючи часу, взялися до роботи. Побачивши, що чужинці прості та роботящі, Тіту приніс у горщику пригорщу звареної каші, а господиня, яку звали Дорою, спромоглася відлити козячого молока, подоївши в тому ж кутку обох кіз. Халупа стояла попід самою горою, вище від інших, і щодня, пораючись біля хат, селяни бачили, як зрання до вечора обоє чужинців працюють, не покладаючи рук, а на подвір’ї Тіту росте купа дров.

Діти вже не мерзли, а Данило за кілька днів спромігся полагодити обоє дверей та підбити стрих, після чого зникли протяги й до хати перестало надувати снігу. А ще за кілька днів їм усміхнулася удача і припинило смоктати у вічно голодних животах. Вище у горах, де росли грубші дерева, ходило стадо оленів, і побратимам удалося підкрастися та послати кілька стріл у найбільшого.

Зранку наступного дня прибув Букур із двома хлопцями та возом, пояснивши, що усі ліси та гори належать прінтулові Тадеу, а отже, і звірина, яка бігає по них, також його. Вони пішли, забравши більше половини оленя, втім, залишків м’яса мало вистачити надовго.

Чутки про мирних та роботящих чужинців ширилися селом, і невдовзі до них почали приходити люди, котрі через свої слабості не могли важко працювати. У хатині Тіту з’явилося зерно, і теплу кашу та юшку дітлахи їли тепер щодня. А одного разу, взявши під пахву свій витвір, Данило вирушив на пошуки обійстя, де мешкав Букур.

Той довго розглядав щойно закінчений вулик, а майстер пояснював про догляд за бджолами та звідки забирають мед. Староста лишився задоволений і, подякувавши, запросив приходити на працю.

Коли запахло весною та першим теплом, Данило з Лук’яном були добре вдягнуті, а чоботяр Мірча пошив обом чоботи з волової шкіри, що мали витримати будь-яку дорогу. Не чекаючи, коли зійде останній сніг, обоє вирушили далі. За словами Букура, до ріки Дунау залишалося близько семи днів шляху. Далі простягалися землі, де на мандрівників чекала небезпека.

На березі Дунау вони сиділи до самого вечора. Перед тим довго йшли у пошуках вужчого місця, а тоді заздалегідь підготували переправу, витягши з лісу величезну суху дровиняку, здатну втримати обох. Ріка була широчезною, більшою від річки Бог, у якій також не раз тонули сільські рибалки, котрі вважали, що самі плавають, наче риба. До того ж, посередині пропливло двоє човнів з вітрилами. Відстань була такою, що розрізнити людей не вдалося.

— Дюрбун здався б… — протягнув Лук’ян.

— Це що? — не зрозумів Данило.

— Труба така, щоби далеко бачити.

— То це веррекієр, — уточнив той. — У Фламандії це диво так зветься.

— Хіба ж це диво? — знизав плечима Лук’ян. — У трубі скло заставлене, яке склодуви навмисно виплавляють кривим. Тому воно збільшує або зменшує, залежить, яким боком поставити. А якщо через два скла глянути, то ще більше наближає. Треба лише знайти необхідну відстань між ними, інакше розпливеться усе.

— Звідки ти знаєш? — здивувався Данило.

— Читав книжки, в яких мудрість усього світу позбирана. Хашир ібн Махді, вчитель мій, багато їх мав. А коли емір віддав мене Хизирові, ну, тому, якого ти бачив, а той захопив Туніссу, в мене самого книжок ще більше стало. Усі, що були у палаці халіфа, він мені подарував. Я лише боявся, що життя бракне перечитати їх. Так і сталося…

— Шкодуєш? — помовчавши, запитав Данило.

— Не знаю. Радше, ні. Наче перекрутилося щось у голові. По-іншому тепер усе.

— Гер Йоганн мав найбільший… як ти сказав — дюрбун? Слово яке… На цьому човні у нього було б навіть видно, хто з якою зброєю. Це господар мій, той, який з твоїм битися не схотів. Пам’ятаєш?

— Звісно, — зітхнув Лук’ян. — Як не згадати. Через це ми тоді один одного мало не спровадили на небеса. Хоча… Хіба ж через це?

— І мені не раз то згадувалося, — продовжив Данило. — Дурними були. Але труба здалася б. Моя вже на дні, напевно. Корабель, де я шкіпером був, мабуть, уже там. Якби не битва, може, ми з дейхграфом Йоганном зараз до Нового світу пливли б. Це землі далекі, де сонце сходить. Там багато золота і різних див. Туди лише галеони імператора Карла плавають, а мій господар також хотів.

— До золота жадібний? — уточнив Лук’ян.

— Землю свою хотів звільнити, — пояснив Данило. — Габсбурґа вигнати. А для війни багатства потрібні. Зброя, гармати — усе за золото. Хіба у вас по-іншому?

— Та ні, — знизав плечима Лук’ян. — Ти також на чужині у люди вийшов. Шкодуєш?

— Є трохи… — зізнався побратим. — Справедливий пан був. Це ж рідкість. Та й мав я за нього хтозна-що. Книжок мудрих не читав, але… Уяви собі — янголів із дерева вирізав. Бачив би ти, що у церквах їхніх робиться! Це навіть казок таких нема, щоб описати, що там! Янголи наче справжні — кожна волосинка руками людськими вирізьблена. Побачив — самому захотілося. Думав — не зможу, та руки — вони усе зроблять. А образи́ — під куполами, до яких, наче до неба! І я сам це робив, оцими руками, і не гірше від митців їхніх. Єпископ Грюнський хотів, щоб я службу в замку лишив, до них ішов. Обіцяв до кращих майстрів у навчання віддати. І мені… ну, до душі воно було.

— Шкодуєш… — упевнено промовив Лук’ян.

— Може, й так. Але… Тепер усе справді якось по-іншому. Додому йдемо. Що там ті янголи проти цього! А я вже й думати забув про землю нашу. То виходить, лише здавалося. Стільки років — а воно не померло. Десь там ховалося, усередині. Все згадав. Аж попід груди холоне. І зараз дивлюся на річку цю — а вона схожа до нашої. Верби на берегах, і вода спокійна. Та й риба така сама. Учора — це ж вусань. І земля чорна!

Зачерпнувши її з-під ніг у жменю, Данило поплював та розтер між пальцями.

— Майже як наша. Родюча, напевно. Ні, близько вже. Господи, де ж та річка Бог! Бачив би ти, що у Фризії люд виробляє, аби хліб їсти! Там же ж землі зовсім нема — саме болото! З піску та бруду вали довжелезні будують — за день не обійдеш. Дамба називається, щоби болота повисихали, лише тоді щось на землі можна садити. І ще охороняти треба, щоб лиходії не зруйнували. А бува, на морі вода здійметься і піде через дамбу — тоді усе пропало. А в нас чорнозем. Тільки ори та сій.

— На Магрибі взагалі самий пісок, — додав Лук’ян. — І сонце з небес палить. А бедуїни у піску мотиками шпортають, також хліб хочуть їсти. В оазах сіють. Місця такі серед піску, де вода є. Тої оази — кіт наплакав. А тут тобі дощі що через день. Лише ори та сій. Хоча…

— Що? — не зрозумів Данило.

— Земля-то панська. Забув? Сіяти — сіють, а самим мало що лишається.

— Нічого, — упевнено мовив Данило. — Тепер так не буде. Є у мене дещо. Бачиш пояс? То він не тільки шаблю тримає. Золото у ньому зашите. Я ж при господареві головну службу ніс. І розпорядником у замку, і командиром його жовнірів був, та й не скупився гер Йоганн. Я й зашив у пояс золотих дукатів. Різне ж із людиною стається. Наскочить корабель на скелю підводну або розіб’ється у шторм — випливеш на берег. І що? У чужих краях із золотом легше.

— А я нічого не маю, — зітхнув Лук’ян. — Увесь час при Хизирові був. Не тягають реїси за собою скарбів. Здобувають і ховають. Хіба бунчук золотий, що ти зберіг.

— Також добре, — згодився Данило. — Однаково воно наше. Ми ж брати тепер. Ось і матимемо землю. Дійти б лише…

— Дійдемо…

Сонце сідало за їхніми спинами, і скоро сутінки вкрили широчезне плесо. Щойно смерклося, вони випхали дровиняку з прив’язаним скарбом та увійшли у темну воду. Так і гребли, тримаючись за пліт, орієнтуючись на північну зірку, котра запалилася у небесах разом з іншими, коли морок опустився на величну ріку.

Дике поле зустріло їх нескінченними просторами високих трав, що ходили буйними хвилями під вітром, а той лягав спати лише із заходом сонця. Іноді вони наважувалися йти удень, але зазвичай долали шлях ночами. Данило йшов попереду, залишаючи за собою добре помітну стежину. Тим паче, з коня цей слід мав бути помітний із ще дальшої відстані. Обоє добре розуміли, що татарва швендяє тут наїждженими місцями, і якщо загін вершників перетне їхні ще свіжі сліди, їм буде непереливки.

Та мовчазний степ до пори до часу шкодував мандрівників. У степу водилося повно звірини, і не раз їм доводилося користуватися стежинами, що протоптали у хащах стада оленів та диких свиней. Вони ж служили подорожникам і нескінченним джерелом їжі.

Ще на початках блукань Диким полем вони застрелили підсвинка й кілька днів стояли на місці, запасаючи їжу. М’ясо і сало розпустили тонкими смугами, на які пішла уся сіль. Її не було багато, тому м’ясо довелося довго сушити на сонці, аби харч не зіпсувався дорогою. Складали солонину так, щоб у мішку її добре провівав вітер, а на дощі м’ясо доводилося берегти накритим чим доведеться, іноді й власним тілом.

Утім, вистачило цього ненадовго, і Лук’янові, який міг влучно пустити стрілу, довелося знову полювати. Сире м’ясо не лізло у горлянку, і, промучившись кілька днів, обоє змирились із небезпекою, котру тягло за собою розпалене багаття. Обравши вітряний день, коли над головою швидко пливли низькі хмари, глибоко у байраці Данило видобув вогонь кресалом, зробленим ще у поселенні волохів, і заходився готувати.

М’ясо молодого оленя знову порізали на смуги й, намотавши на рогатку, намагалися засушити над вогнем на шкварок, щоби довше витримало у дорозі. У байраці тік малесенький струмок, і два дні вони від’їдалися та думали, як бути далі. Лук’ян чатував з горба, оглядаючись на усі боки. Та навколо лише вітер гудів.

Здавалося, це Дике поле, про яке так багато чули ще за дитячих років, не закінчиться ніколи. Щоразу, коли попереду бачилися пагорби, кудись дівалася втома. Ноги самі несли догори, звідки мав відкриватися вигляд на широку ріку між скелястими берегами. Це ще не була річка Бог. Тірас — так називав її Дамір, у поселенні ж Букура казали про ріку Ністру, що тече в тому ж напрямку далеко за Дунау. На карті, яку пам’ятав Данило, назва річки не була написана, як і наступної, через що, стоячи над нею поруч із ван Герстом, він довго намагався визначити — яка з них його.

Та щоразу за кожним із пагорбів простягався лише нескінченний степ, і тоді ноги їхні знову ставали важкими, а вночі млоїли, народжуючи неспокійні та тривожні думи.

Біда підстерегла несподівано, коли з одного пагорба замість ріки вони побачили у долині ворожий стан. Вершників було багато — більше сотні. Татари відпочивали після переходу. Над станом піднімався дим з багаття, було чути далекі голоси. Обоє завмерли, намагаючись роздивитися ворога. Ще десяток вершників прискакав із західної сторони. Довелося повернутися у долину власними слідами — на інших пагорбах, а можливо, й зовсім поруч могли стояти їхні вартові.

До ворога було далеко, і роздивитися, чи є у таборі бранці, з горба не вдалося. Якщо татари везли ясир — отже, їхали на схід, у бік моря, вертаючись із походу. Тоді обходити належало зі заходу, і чим подалі. Якщо ж тільки йшли у похід — за день вершники перетнуть їхній шлях і можуть піти по сліду. Від кінного у степу не втечеш.

— Із заходу потрібно обходити, — упевнено мовив Данило. — Навіть якщо в похід ідуть, навіщо їм за двома у степу ганятися — лише час гаятимуть. Їм ціле селище вивезти — ото ясир.

— Розумно кажеш, — згодився Лук’ян. — А бачив: іще кілька вершників під’їхало? Може, на них чекали. А може, ще не один десяток має повернутися. Ті, які злі, перемучені та без здобичі. Такі не попустять.

— Тоді що — чекати, поки заберуться? — запитав Данило. — Сидітимемо тут, немов миші. Скільки?

— Три дні, — запропонував Лук’ян. — Чую, не товктимуться довго, підуть.

Зранку табір залишався на місці, а наступного дня перед полуднем степ наповнився тупотом копит. Великий загін проскакав майже поруч. Іржання коней, гикання вершників перейшлося полем і стихло за горбом. А коли сонце зійшло ще раз, долина спорожніла.

Побратими обходили далеко і тільки надвечір перетнули шлях, що залишили ординці, які поверталися з походу. Копита вибили траву аж до землі, а ширина смуги свідчила про те, що вели бранців. Місцями проглядалися сліди від возів, отже, ясир був багатий. Швидко перетнувши слід, вони заглибилися у трави.

Ішли швидко, майже без відпочинку. Води в бурдюку залишалося обмаль, а долу, де міг текти струмок, на шляху не траплялося. Обоє розуміли, що треба відійти якнайдалі від небезпечного місця, тому мовчки терпіли спрагу, роблячи час од часу лише по маленькому ковтку.

А щойно сонце перейшло небосхил, позаду пролунав глухий стукіт копит. Лук’ян почув його першим і, схопивши побратима за плече, притулив пальця до вуст. Не здалося. По їхньому сліду таки скакали вершники.

— Давай, — кивнув головою Данило, — як домовлялися. Храни тебе Господи, брате.

— І тебе нехай береже Аллах.

Вони кинулися у різні боки, а тоді кожен швидко повернувся назад попри стежку, щойно пророблену їхніми ногами у високій траві, що сягала грудей. Обоє зачаїлися по обидва боки від власного сліду й чекали. Тільки серця калатали так гучно, що здавалося, ніякі копита не здатні їх заглушити.

П’ятеро татарських вершників їхали слідом, роздивляючись навсібіч. Їм добре було видно згори, що діється поруч, і коні тупотіли риссю, від чого їхні кошлаті шапки ледь-помітно дріботіли над верхівками трав’яних китиць. Степові розбійники розтяглися ланцюжком і один за одним неквапно скакали слідом, що не знати звідки узявся в неторканому степу. Найімовірніше, це була частина загону, яка заблукала у степах, далеко відставши від головних сил.

Останній татарин зрівнявся з місцем, де зачаївся Лук’ян, маленьке тіло якого майже не зрушило стеблин бур’яну збоку від стежини. Саме тепер передній помітив зворотний слід з іншого боку і голосно гикнув до своїх.

Стріла вдарила у спину заднього водночас із цим вигуком, а Лук’ян, вихопивши нову, прицілився у наступного. І тієї ж миті Данило, скочивши на ноги, пустив стрілу в переднього вершника, а тоді голіруч кинувся до найближчого, стягаючи його зі сідла.

Зчинився рух. Налякані коні ставали дибки, плутаючись у високих бур’янах. Та середній вершник, блискавично розвернувши скакуна, кинув його грудьми на Лук’яна, і той, збитий з ніг, перекидаючись, летів у хащі. Позаду задзвеніло залізо. Двома потужними ударами Данило завалив супротивника, розсікши третім майже наполовину, а тоді з криком кинувся на останнього, котрий топтав конем у травах майже непритомного ворога.

Бракнуло лише якоїсь миті. Татарин вчасно побачив позаду нападника і, гикнувши, вдарив коня чобітьми під живіт. Дике іржання розкотилося над степом, і скакун почав вивертати траву копитами, коли палаш Данила здійнявся догори. Лезо чиркнуло по крупу, розсікши шкіру, і невдовзі тупіт копит стих у далині степу.

Данило зігнувся, вишпортуючи з пожмаканої трави тіло побратима. Лук’ян був живий і намагався сам стати на ноги. З голови його юшило.

— Лук’яне! Живий? Можеш іти?

Звівшись на ноги, той озирнувся назад.

— Ш-шейтан… Утік?

— Утік, — зітхнув Данило. — Я лише коневі по сраці встиг. Не глибоко. Доїде, аспид…

— Заки мене топтав, я по нозі коневі чиркнув. Але доїде. Шабля десь тут лежить…

Вирвавши листок з трави, Лук’ян притулив до рани на голові. Данило тицьнув шаблю йому до руки, і вони рушили до місця сутички. Татарин, який отримав стрілу першим, так і залишився у сідлі. Тіло його відкинулося назад, і древко стріли, що стирчало зі спини, муляло у пахву коневі, заважаючи йти. Данило схопив поводдя і скинув мертве тіло у бур’яни. Другий із стрілою в грудях устиг відповзти убік, поки не завмер. Данилового супротивника не було ніде, широкий слід пораненого ворога губився у траві. Троє коней блукали у степу неподалік і, сівши на того, що дістався Данилові, вони змогли схопити одного з них. Це була кобила, й з нею інші коні легко підпустили до себе.

— Тепер не гаяти часу, — мовив Лук’ян, озираючись навколо. — Повернеться татарва. Тоді кінець. Так диво, що стільки без них пройшли.

Утікачі рушили на північ. Скакали, пересідаючи на інших коней, від долу до долу. Воду побачили аж надвечір. Коні жадібно пили. Сповнений місячного сяйва степ шумів, і, наповнивши бурдюк до країв, вони вирушили далі. Лук’ян сильно кульгав, проте міг спиратися на ногу. Незвичні сідла так нагризли зади, що хотілося злізти й піти пішки, але верхи навіть кроком виходило швидше.

Лук’ян тепер майже увесь час лежав грудьми на шиї скакуна, обхопивши її знизу.

— Зійду я, не можу більше, — мовив Данило.

Очі заплющувалися від утоми, та лягти й заснути побратими не наважилися. А зранку, щойно почало сіріти, поскакали далі й ближче до полудня знайшли озерце у низині. Коні ледве рухали боками. Густа пара здіймалася над їхніми тілами.

— Як гадаєш, женуться за нами чи ні? — запитав Лук’ян.

— Може, й женуться. Татарва — вона прикра. Степ — їхній дім. Тут нікому, крім них, нема права хазяйнувати, а ми… Чотирьох ординців поклали… Чуєш, як від коней смердить? Що це?

Полізши під сідло, Данило витягнув незрозумілий шмат. Це було м’ясо. Широка смуга його, перекинута через круп коня, товклася там, набираючи кінського поту.

— Це що вони — їдять таке?

Інший кінь мав на собі схожий запас.

— Мені й не таке доводилося їсти, — зізнався Лук’ян. — Знав би ти… Давай хоч на горб виїдемо. Коням відпочити треба. Згори швидше побачимо. Рушаймо.

Позв’язувавши чужих скакунів, вони сиділи на пагорбі та ловили насолоду від того, що тіло перебуває у спокої, не гоцаючи по горбах, а нутро не підкидається догори. Лише у головах тривало гупання, наче досі скакали степом.

— Поспи трохи, — сказав Данило. — Я пильнуватиму.

— Не хочу, — відповів Лук’ян. — Не засну. Давай ти.

— Ти поранений, — наполягав той. — Тебе товкли кіньми. Впадеш скоро. Мені ж нічого!

— Кажу тобі, — не засну. Однаково не зможу. Давай ти.

Суперечка закінчилася, наче й не починалася. Позаду біля обрію з’явилася хмарка. Пилюка здіймалася над травами, в яких ще неможливо було розрізнити вершників. Хмара розросталася, а тоді почала спускатися зі схилу. Далі усе зникло.

— Не бачу, — розвів руками Данило. — Їй-богу, не бачу.

— Вони ще аж за тим горбом. Коли побачимо, пізно буде. Гайда звідси!

Скочивши у сідла, побратими дременули далі. Гонитва тривала довго. Кінь під Данилом упав у долині, де бур’яни росли високо. Лук’ян лише почув крик друга та шурхіт за спиною, а коли повернувся, той, кульгаючи, брів до нього. Коні хропіли, вкриті піною, і мали невдовзі попадати усі троє. Данило насилу виліз у сідло. Ворожа зграя у кошлатих шапках сунула згори. Вони були ще далеко, але вже бачили здобич, і крайні розтягалися на обидва боки, намагаючись охопити своїм строєм ширшу відстань.

Схил не був надто крутий, та кидок на верхівку наступного пагорба забрав у коней останні сили. Обоє вершників гнали їх в останню гонитву, розраховуючи невідомо на яке диво. Те, що вони побачили згори, змусило стріпнутися серця нещасних. Широкою гладдю внизу розкинулася ріка. Швидка течія гнала води між високих берегів, і хвилі вирували, вивертаючись за крутоярами. До неї ще було й було, та навіть звідти вода тягла до себе втікачів з незвіданою силою.

Гикнувши, вони спрямували коней униз. Трави понижчали, і загнані коні мчали, немов вітер, наче також повірили у порятунок. Другий кінь упав під Данилом на самому березі. Підхопившись, він прийняв іншого, якого тримав за поводдя Лук’ян, і з розгону потягнув у воду. Шубовснуло тричі, й за мить вони вже пливли, тримаючись за поводдя, та щосили загрібали руками. Швидка течія несла знесилених коней разом із втікачами туди, де річка робила вихиляс і вода вирувала, змішуючись так, що навіть вітер не міг здійняти на ній хвиль.

Доскакавши до ріки, татарський загін рушив уздовж берега. Їх було два десятки. Стріли полетіли у небо. Відстань до втікачів залишалася чималою, і татари пускали стріли високо, аби ті змогли долетіти до цілі. Шестеро спрямували своїх скакунів у хвилі, та, не допливши й до середини, один за одним почали повертати назад.

Кінь Лук’яна дико заіржав. Стріла сіла йому глибоко у шию, й одразу ж інша вдарила майже поруч, пришпиливши одяг. Кінь хропів та вип’ячував очі, занурюючись ногами усе глибше, а за мить і голова зникла у хвилях. Рвонувши руку до себе, Лук’ян випірнув. Глибина затягувала донизу, і не було вже сил із цим боротися.

Данило плив з іншого боку, але все бачив. Стримати гнідого у прагненні швидше виплисти було неможливо, тому довелося вилізти верхи. Лише коли кінь почав тонути, Лук’ян у кілька гребків зумів наздогнати нещасну тварину й учепився за поводдя зі свого боку. Данило зліз одразу, і їх понесло далі. Рукам бракувало сил здійматися над водою, неймовірна вага тягла на дно, й обоє розуміли, що без коня їм не виплисти. Якщо той потоне — ріка забере і їх. Тому, пирхаючи, вони докладали нових зусиль, допомагаючи гнідому не захлинутися.

Берег ставав ближчим, але річка, як на біду, в цьому місці робила закрут. І коли обом здалося, що їх знову відносить на середину і хвилі зараз зімкнуться над головою, кінь несподівано поплив із такою силою, що обох потягло уперед, наче човном.

Це була мілина, така, як переважно є на закруті ріки, й кінські копита, намацавши її, зробили останнє зусилля. Поводдя вислизнули з рук побратимів, а ноги далі товкли по камінню, загрібаючи його разом із намулом. Рачки вони вилізли з води і, в’язнучи у болоті й падаючи, кинулися до дерев, що росли по березі.

Татари залишилися на тому боці. Крики ще лунали далеко поза спинами, а тоді затупотіли копита. Зробивши ще крок, Данило послизнувся і впав. Грудям бракувало повітря. Поруч долілиць лежав Лук’ян і також ледве дихав. Тіло дрібно била дрож. Данило перекинувся на спину та ледве простогнав:

— Ти віриш, що ми врятувались? Я — ні.

Навколо розкинувся гай. У гілках співали птахи, й після стількох днів блукання степом це здавалося казкою. Данило заплющив очі. Кінь хоркнув зовсім поблизу. Шкода, що тільки один залишився. Нічого, відійде до ранку. Доведеться їхати по одному, але буде все-таки швидше, ніж пішки. Ось який Ністр, чи як його… Врятував.

Від раптової здогадки серце Данила здригнулося, і він сів. А коли оглядався, уявляв, що зараз побачить. Так хоркати могли тільки свіжі коні. Їх було багато. Більшість вершників — у таких самих кошлатих шапках, але не татари. Обличчям ці люди скидалися на християн. Лише двоє здалися схожими на ординців. Дехто був пішим, інші тримали коней. Не надто ховаючись, вони мовчки стояли за деревами і споглядали непроханих гостей. Здавалося, ці вояки стежили за гонитвою на тому березі, проте не мали бажання втручатися, і тепер просто спостерігали її закінчення.

Зовсім спантеличений, Данило штурхнув Лук’яна у бік, і той підхопився, вражено оглядаючись.

— Ну і звідки ви такі невіруючі взялися? — запитав дебелий незнайомець із сивими вусами, виходячи наперед.

— Господи… — прошепотів Данило, склавши перед собою долоні. — Господи милостивий та всепрощаючий… Наші… свої… Чуєш, Лук’яне? Дійшли ми! Дійшли!

Багаття тріщало, розкидаючи навсібіч жовті іскри. Дика втома розливалася змученими тілами, і від цього очі заплющувалися попри бажання, проте Данило неслухняним язиком намагався щось говорити. Лук’ян сидів мовчки, притулений спиною до дерева, і споглядав за несподіваними рятівниками.

— То так вам удалося зустрітися у тридесятому царстві за тридев’ять земель? — не міг повірити ватажок, якого звали Самійло.

— Отак воно буває, — Данило зібрався з думками. — А скільки ще до річки Бог?

— Днів з десять, а може, й більше. Дивлячись як іти, — відповів той. — А навіщо воно вам? Тут воля, життя козацьке. Сам собі господар. От скажи, Гулею, ти ж із Брацлавщини, — хочеш додому?

— Не дуже, батьку, — озвався чорнявий вояк із кривою шаблею. — Що мені там? Панська нагайка, та спину гнути зрання до заходу сонця. А тут усе наше — і гай зелений, і звірина у ньому, і риба в ріці. А молодицю у селі здобуду, як треба. Тут є де. Татарва часом залетить — то у нас коні не гірші, а простору тут не менше, ніж у Дикім полі. Спробуй зловити нас.

— Та й не такий сміливий татарин на цьому березі, як у себе, — додав Самійло. — А доведеться шаблю витягти — що ж… тоді як Бог дасть.

— Усі колись поляжемо, — пробуркотів постарший дядько, якого звали Климом. — Я, слава Богу, до сивого волосся дожив.

— Добре вам кажу, — знову почав Самійло. — Минулої зими ми з молдовським господарем ходили, Стефаном. То наче як князь на Русі. Золотом платив. Скупо, але платив.

— Чому ж пішли від нього? — не зрозумів Данило.

— Влітку татарва у похід іде. І на Молдову, і на Волощину, і на Русь. Тут уже краще самому собі. З ординцями битися — воно непевно. Сила у них, не кожен князь чи господар проти орди виступити наважиться. Хіба король польський. Краще у лісах відсидітися. А на зиму дах над головою потрібен, тож ідемо комусь із князів служити. Там що — на селян хіба гримнути, як бунтувати починають. І татарва взимку більшістю до моря свого тиснеться, весни чекає. Їм у поході коней годувати треба. Як виросте трава — тоді знову сунуть.

— І що, візьме вас назад оцей господар, як ви його перед татарським набігом покинули?

— А його вже нема, — гмикнув Гулей, який сидів поруч із ватажком. — Свої бояри вбили.

— Турки призначили його років два тому, — пояснив Самійло. — Тоді, як султан на Волощину в похід ходив. Данину туркам платив, своїх бояр, казали, добре оббирав. Тож збунтувалися пани їхні. Кажуть, обрали господарем якогось боярина на ім’я Корень. Той своїх воєводами настановив. Он, Микита колись у портара Богдана Кузи служив. То тепер той воєвода при новому господареві. От і наймемося. А заки тепло — ще пару куренів поставимо, та й риба у Ністрі не перевелася. Давай з нами, бачу, ти справний вояк. Ближче до осені до пана одного маємо нагрянути. Тож і в нас похід буде. Там і пшениці, і молодиці!

Сьорбнувши медовухи, Данило невизначено знизав плечима:

— Навоювалися ми, пане-добродію. Віриш — і в походи находилися за стільки років. Додому хочемо.

— А що там? — не вгавав отаман. — Бідося і скупа ласка панська. Нема життя на Русі. Нема й ніколи не буде. Тут воно, життя. Ось тут, де Вкрайна.

— Вкрайна? — не зрозумів Данило. — То що воно?

— А що бачиш, друже. Ще не Дике поле начебто, а вже й не Русь. І татарва, буває, зазіхне, і панство руки простягає інколи. Але як тим, так й іншим — зась. Наше тут. Самий край. І тягнеться він ой як далеко! Аж на схід, де ріка Дніпр, і ще далі. І тут того правда, чия сила. А в тебе руки дай боже. Лишайся з нами. Побратим твій, бачу, не виріс до бою, та у тебе за двох сили. Куліш варитиме.

— Не хотів би я більше з побратимом своїм до бою стати один проти одного, — мовив Данило, тягнучи сорочку догори. — Ось. Його слід. У чеснім бою зроблений. Тож й іншим не раджу.

— Диви… — здивувався Самійло. — Молодець, якщо не брешеш. А про те, що кажу, подумай. Не кожного до себе кличемо.

…Ватага вкладалася спати. До ріки було далеко. Отаман наказав виставити вартових, і всі вляглися.

Очі Данила заплющилися, та шепіт за спиною одразу ж витяг його зі сну.

— Чого тобі? Спи, давай.

— Тривожно мені, — шепотів Лук’ян. — Справді. Розбійники вони. Ті самі реїси. Хіба що ті на морі, а вони у лісах.

— То й що? — не зрозумів Данило. — Сам був такий. Забув? Ото ж бо. А вони свої. Наші. Спати хочу, помираю.

— Спатимемо ніч пополовині, — не вгавав побратим. — Я очей не заплющу. Ти перший, потім розбуджу тебе. Добре?

— Гаразд, — прошепотів Данило, аби він лише відчепився.

— Але пообіцяй, що тоді до ранку чатуватимеш!

— Добре, — буркнув той, занурюючись у сон.

Та на прощання в уяві Данила, що також збиралася заснути, спливло обличчя того, хто навічно канув у сивій давнині. Це був Джоні ван Герст, або Ханс, як називав його гер Йоганн. Джоні сміявся, а навколо нього товклися капери, навіть ті, кого забрало море, або зарубала ворожа шабля. Це видовище розпливалося, розмазуючись настільки, що облич неможливо було розрізнити, наче дюрбун, у який він дивився, відсували від ока. За мить Данило вже хропів.

…Ранок був холодний. Данило мружив очі й тулився спиною до дерева, біля якого сидів Лук’ян, та обхоплював себе руками. Він справді не зімкнув очей від половини ночі й тепер знову хотів спати. Рух на галявині розростався, навколо гомоніли голоси, і скоро запахло вогнищем. Він лайнувся та сів, протираючи очі.

На вогні в казані булькотіло, і товариство збиралося до сніданку. Поруч з’явилися нові коні, до деяких уже торочили схожі до гаківниць самопали. Казан зняли з вогню, й усі їли, скупо перемовляючись. Ватага збиралася вирушати.

Підійшовши, Самійло всівся навпроти.

— Ну, то що, пани-добродії, — почав іздалека, — кажіть, що надумали. Товариство чекає.

— Дякуємо за гостину і що шматком поділилися, — відповів Данило, — але шлях наш — додому. Підемо до річки Бог. Там наше.

— Що ж, — мовив отаман, — не сміємо неволити. — Але… є у нас звичай. Той, хто з одного казана їв, під одним деревом спав — усе ділить порівну. Так я кажу?

Навколо схвально загомоніли, ствердно киваючи головами.

— То прощаючись, як уже стається таке, належить ділитися. Ми з вами поділилися. Тепер ваша черга.

Данило з Лук’яном мовчки перезирнулися.

— Із чужих країв ми вертаємося, — мовив Данило, — іздалеку. Від татар ледь живі вирвалися. Що можемо дати вам? Хіба коня беріть.

— Кінь не ваш, ординський, — невдоволено гмукнув Гулей. — Та й у нас своїх не бракує.

— Кінь у бою захоплений, отже, наш, — не згодився Данило.

Лук’ян продовжував сидіти мовчки, втім, краєм ока уздрів, як дехто з козаків непомітно намагається зайти поза кущами їм за спину.

— Кінь ваш дохлий, загнаний, та й стріла у нього з крупа стирчить, ви й не помітили, як утікали. Що ми з ним робитимемо?

— Що ж дати вам? — запитав Данило, дедалі більше розуміючи, до чого йдеться.

— Ну, хоча б зброєю поділіться. Ви ж у Русь ідете, там тихо тепер. Сіяти збираєтеся. Навіщо вам зброя? А нас у цій Вкрайні татарва доїдає. От і боронитимемо вас, як самі не бажаєте. Добре я кажу?

Товариство знову загуділо, стверджуючись у єдиній думці.

— Зброю ми вам не віддамо, — твердо промовив Данило. — Жоден лицар не віддасть своєї шаблі, яка у битвах рятувала. Та й шляху ще досить. І з татарами зустрітися можна, і багато ще з ким. Тож не гнівайтеся, хлопці.

— Ну то є у нас ще один звичай, — вів далі Самійло, — хто з братами ділитися не хоче — так усе віддає. Силою беремо. Ще й на прощання вчимо, як жити треба.

Ватага наближалася, охоплюючи їх півколом. Водночас подорожні разом звелися на ноги. Дерево було грубе, і таки заважало нападникам зайти зі спини.

Данило першим вихопив палаша, а лівою рукою кинджал. Одразу ж схопився за зброю й Лук’ян. Товариство зупинилося. Їх було два десятки з гаком.

— Кидайте зброю, бо не пошкодуємо, — загрозливо мовив Гулей.

— Не діждете, — просичав Данило. — Будемо битися. Кістками ляжемо, а ваших пару-трійку зі собою заберемо. Так ви земляків зустрічаєте? Виходь, хто сміливіший, чи, мо’, усією ватагою, наче татари, посунете? Які ви православні тоді?

— А здається мені, — старий, який звався Климом, хитро зіщулився, — що пояс отой твій заморський надто грубий. Я щойно побачив, як ти шаблю висмикував. І такий він має вигляд, що у ньому золоті зашиті. Га? Якщо справді воно так, то, може, й миром розійдемося. Га, Самійле? Навіщо нам оті шаблі їхні?

Ватажок думав недовго, а потім запитав:

— Правду каже старий? Відповідай зараз же!

— Правду, — уперше за весь час промовив Лук’ян. — Віддай їм.

— Гаразд, — похмуро вичавив із себе Данило. — Але не віддам, а розділю. Як він казав — порівну. І слухати більше нічого не хочу. Як не заберуться — на смерть битимуся. Усі чули? Троє ваших замість золота загибель свою знайдуть. Це я за себе говорю. А скільки мій побратим із собою забере — то вже його справа.

Застромивши палаш перед собою, Данило розстібнув пояс і кинджалом розпоров нитки, якими той був вшитий. Гомін прокотився юрбою. А непоступливий велетень відраховував золоті дукати та кидав їм під ноги. Нарахувавши двадцять два, він залишив два собі й почав рахунок знову.

Поділ скінчився. Здавалося, він влаштував гостинних хазяїв. Усівшись на коней, ватага зникла у лісовій хащі.

Ординський кінь пасся на галявині поруч, і з крупа у нього справді стирчала стріла.

— Сідай, — похмуро мовив Данило. — Срака у мене болить після тієї їзди. Йтиму пішки. Не дійшли ми ще, виходить. А я вже зрадів…

— Живі, та й добре, — невесело відповів Лук’ян. — Рушаймо, бо ще повернуться, до біди. Десять днів іще. Там річка Бог.

— Там наше, — підтвердив Данило, беручи коня за вузду.

Яро сидів на потрісканому ковбані, у невеселих думках смикаючи овес. Його старший, який останні роки завжди ходив на панщину, загнав у ногу скалку, і тепер вона гнила, а на панське поле мала йти Мотря, бо сам він, після того, як потовкли коні, міг мало що. Одна нога стала коротшою, погано гнулася і дико скиміла від ходьби. Що, як із Оверком станеться те саме?

Хата валилася. Кут її, що стояв від сонця, просів, і стіна трісла аж до піддашшя. Солома погнила, й дощ потрапляв біля тієї ж стіни, від чого кут мазанки просідав ще глибше, а глина відлітала шматками. Літо минало, а восени до цього руки не дійдуть, бо взимку треба щось їсти.

Із зусиллям ставши на ноги, Яро обійшов хатину, аби ще раз глянути на сумне видовище. Вона стояла на самому краю села, і північні вітри також робили свою справу. Він оглянув стіну мазанки й почухав голову, збираючись із думками.

Двоє чужих ішли схилом, спускаючись до села. Той, хто крокував попереду, був великий, немов гора, із широчезними плечима. Здавалося, від його важкого поступу тремтить земля. Другий, малий та жилястий, ішов за ним швидким кроком, аби не відстати. Обоє були при зброї і час од часу зупинялися, оглядаючись у пошуках невідомо чого.

Яро застиг, а очі прикипіли до чужинців. Йому ніколи не доводилося бачити цих людей, хоча не раз бував у навколишніх селах. Та й вигляд їхній свідчив, що незнайомці прийшли здалеку. Менший уздрів його, й обоє завернули до похиленої хатини. Щось здригнулося у грудях, коли побачив їхні обличчя, а чому — не розумів сам.

— Дай, Боже, здоров’я тобі, добрий чоловіче, — проказав більший.

— І вам дай Боже, люди добрі, — відповів Яро, не розуміючи, чому слова стрягнуть у горлі.

— А скажи нам, що за село це? Ми у Глинське йдемо. А колись, іще давно, воно звалося Заплави.

— Тож… воно і є Глинське. А ви… про Заплави звідки знаєте? Що — тутешні? Я начебто ніколи вас…

Мова, якою говорив цей велетень, була цікавою — слова звичайні, але звучали вони якось не так, дивно.

— А мо’, ви литваки?

— Яро? — несподівано запитав дебелий. — Яро, це ти?

— Я-а… — розгубився той, — а звідки…

— Я ж Данило! Корж! Забув мене? А я упізнав! На галявині билися, ну! Ти з Поляном, а я сам. Ще хлопцями — пам’ятаєш? Це ж я!

— Данило…

Він розглядав зайду і не міг повірити, що це той самий, про кого вже давно й думати забули.

— Даниле, ти?! Ти ж пропав! Разом із вояками княжими. Довго шукав вас той сотник. Усе село, усі плавні перешнирив, а ти… Де ж ти подівся? Стільки часу…

— Ось так буває, — задоволено всміхався Данило. — Татари наскочили, у полон забрали. На чужині я був усі ці роки, а тепер… Ось, повернувся. А його упізнаєш?

Данило відійшов набік, щоб не затуляти іншого.

— Ні, не знаю… — промимрив ґазда, намагаючись збагнути, хто б це міг бути.

— Лук’ян! — промовив Данило. — Що, невже забув?

— Який Лу…

— Котира! Він же ж на тому березі жив, там, де луки заливні, де сіно соковите росло. Ти що…

— Лук’ян… — силкувався згадати Яро. — Який Лук’ян… Чихоня… Це ти?!

Той лише усміхнувся.

— Не Чихоня він. І ми побратими, — спохмурнів Данило. — Затям це.

— Побратими… — не міг второпати Яро. — Цур мені… Ти ж утопити його клявся!

— Мало що за дитячих років бува, — посміхнувся Данило. — Я й тебе колись уперіщив. Пам’ятаєш? Ти хіба зло на мене тримаєш?

— Ні, що ти… — зніяковів той. — Скажеш таке… Але як, за стільки років… Не упізнав би ніколи. Особливо…

Він подивився на Лук’яна.

— Ще б пак, — мовив той. — Багато води річка Бог відтоді винесла. А ми обидвоє через таке перейшли… Тепер от повертаємося. У вас тут як?

Обоє вирячилися на мазанку, що вростала вікнами у землю, та болото навколо.

— Ніби не бачите… — опустив очі Яро. — Біда тут. Ще більша, ніж колись.

— А що з ногою?

— Коні панські потовкли. Вже дві зими минуло. Так і не оклигав я відтоді. Який тепер з мене робітник?

— Нічого, якось буде, — заспокоїв Данило. — Дай обдивитися. А там щось придумаємо. Ми ж ідемо й гадаємо — наше село чи ні. Забулося. То воно таки Глинське? А де князь? Звів замок?

— Що я про князів можу знати, — буркнув Яро. — Ви панів питайте. А я бідний хлоп. Ганзевичів тепер це село. Їх і питайте про князя.

— Гаразд, а хлопці як? Полян, Гліб, а цей… мірошника син… Радим!

— Полян уже давно голову склав. Літ із двадцять тому. Як пішов із княжим військом, так не повернувся. Гліб уже років з п’ять до вільних земель ходить, козакує. А зо дві зими ніхто його тут не бачив. Хто зна, чи живий. Радим отой млин успадкував, як старий мірошник умер. Цей живе трохи. Торік, як татари наскочили, мало не втопився. Усі в гай чкурнули, а він добро не хотів лишити, човном віз, перекинувся. Живий… А менший брат його Федько дяком у Брацлаві.

— А староста хто тепер? — запитав Данило. — Старий Сова вже помер, напевно?

— Повісився, — зітхнув Яро. — Наступного ж року після того, як ти пропав.

— Чого раптом?

— Кажуть, довів його сотник. Накрав староста добра княжого, а Гатило усе вивідав, не попустив, ну й…

— Весело вам тут живеться, — зітхнув Данило. — А добре щось є?

— Усе, що бачите, — розвів руками той, киваючи на мазанку.

— Матері моєї давно нема? — запитав Лук’ян.

— Давно. Вже й не згадують. А хата завалилася. Та й на тім березі вже ніхто не живе. На луках косять, а щоб жити — ні: позаростало усе.

— А мої що?

— Ніхто не знає, — зітхнув Радим. — Спалив сотник одразу Тишову хату. Як вояки разом із тобою пропали. Лютував, пройдисвіт. А дядько Степан з тіткою Килиною пішли світ за очі, казали, до Брацлава, а може, й ще далі. Ніхто відтоді не бачив їх. Землю їхню ще тоді небіж отця Никодима відкупив чи випросив.

Данило спохмурнів. Кулаки його стиснулися.

— Знав би про це — не стримала б мене сторожа королівська. На площі на шмаття подер би…

— Про що ти, Даниле? На якій площі?

— У Коніксберзі, місті такому, далеко звідси, — пояснив той. — Билися ми біля палацу. Із сотником тим. Уже полковник він був. То вибігла сторожа й розтягла нас. Не дали. Королю Польському Гатило служив тоді. А де зараз… хто зна?

— Не бачили його більше, — розвів руками Яро. — Як повернувся старий князь Острозький — більше не бачили. Та що з того? Теперішні не кращі…

Із важким серцем ішли обидва спорожнілим селом, не упізнаючи хат та людей, із якими віталися. За розлізлими парканами росли яблуні, гуділи бджоли, та кудись поділася ота радість, яку обоє очікували відчути, увійшовши до рідного, майже забутого села.

До хати ворожки вони постукали надвечір.

— Пусти переночувати, Вістуню, — попросив Лук’ян. — Пам’ятаєш мене? Більше не маємо де. Відробимо ми.

Вістуня постаріла. Вона схудла, і тепер щоки, раніше повні та рожеві, пообвисали донизу глибокими зморшками. Волосся посивіло, а очі втратили блиск. Голос змінився.

— Як же ж, не вижила ще з пам’яті, хоча люди різне кажуть. Обох пам’ятаю. Чому це ви разом? Невже потоваришували?

Вона засміялася, але то був уже інший сміх. Він глухо розкочувався у голих стінах, на яких колись висіли рушники та вишиті гобелени. Нічого цього не залишилося. Лише розвішені трави давали зрозуміти, куди вони потрапили.

— Побратими тепер ми, — пояснив Лук’ян. — На чужині зустрілися. Тепер повертаємося. Прихисти нас хоч ненадовго, поки не маємо свого даху. На господарстві робитимемо.

— Де ви господарство бачили? — далі сміялася ворожка. — А ти ще кращий став. Не хлопчисько вже. А очі ті самі. Мо’ й що буде мені з тебе! Та не бійся, не бійся… Стара я вже. Пішли роки мої. Тільки ворожба тепер лишилася.

Почервонівши, Лук’ян опустив очі.

— Там, у краях чужих, дівки за тобою, певно, падали! А скоро сам старигань будеш!

— Різне траплялося… — мовив Лук’ян.

— А ти, бугаю? Ох, забила б я тебе тоді, якби наздогнала!

— Чого старе поминати? — миролюбно бубонів Данило. — Інші ми тепер. Стільки пережили разом…

Староста Козим Гузь виявився приземкуватим прудким чоловічком, який говорив не швидко, проте очі його починали одразу бігати з боку в бік, коли той замовкав. При ньому крутився кремезний легінь Тимко, який виконував роботу на побігеньках.

— Тишів пам’ятаю, — хитав головою староста. — А ти ще малий, видно, був.

Він ходив навколо та підозріло оглядав обох, міряючи очима з ніг до голови.

— На тому березі, кажеш…

— Материна хата на ньому, — пояснив Лук’ян. — Відбудуємо та й житимемо поки що там.

— А їстимете що? — не зрозумів староста. — Земля панська. І люди майже усі панські тепер. На панській землі працюють та й хліб їхній їдять. Для себе наділи мають — на життя стає. Я вам так скажу, братчики, — якраз місце вам тут. І я слівце замовити можу — слухає мене боярин. А самим серед лісу жити — не діло. Он, Петро Кажан і пару таких, як він — ще тримаються, та вже недовго лишилося їм. Землі на тому березі неродючі, врожаю нема, упроголодь зимують, а татарин як наскочить — самі розумієте.

— Як татарин наскочить, — то ви усі по гаях біжите ховатися, — похмуро зауважив Данило.

— Ох ти який сміливий! — обурився Козим. — Давно сам з-під татарина вийшов? Диви, як балакає!

— З-під татарина давно ми повиходили, — спокійно відповів Данило. — І від нас їм не менше дісталося, а мо’, й більше. А в краях, де жити довелося, останніми не були. І навчилися багато, і князям тамтешнім із нас користь була. І скажу тобі, старосто, живуть на чужині люди. Не те, що у нас. І ми так хочемо. Щоб на своїй землі, звідки діди наші, толк був.

— Та де ж вона — своя? — засміявся Гузь. — Панська вона. І діди панські були. І ваша така доля!

— Вільними ми пішли звідси, — промовив Данило. — Не по своїй волі пішли — татари захопили. Тож і вільними повертаємося. Руки маємо, не пропадемо. Вміємо багато що. І тобі користь буде з нас, і па́нові.

— Хто зна, побачимо… — хитав головою староста. — Тільки як на це пан Ганзевич подивиться? Його то села, усі чотири, що з цього берега.

— А що нам пан? — стояв на своєму Данило. — До рідної хати вертаємося. Землі чужої не хочемо. Самі себе годуватимемо.

— І що ж ви вмієте такого? — скривився Гузь.

— Багато можемо. Човни робити, великі, з вітрилами.

— А навіщо їх? — не зрозумів той. — Сіта на рибу й у довбанці поставиться, і сама риба до берега довезеться.

— Мудрий ти чоловік, старосто, — не вгавав Данило, — а не розумієш. Великим човном багато чого везти можна — і зерно, і мед, і худобу.

— А навіщо його везти?

— Продати. Увесь світ так живе.

— Та ж навіщо продавати його — самим треба! Щозими не знаєш, чи до літа стане!

— Гаразд, — не здавався Данило, — ковалі є у Глинськім? Тесел нароблять, плугів, збруї до коней, а ми — вуликів, медогонок, ціпів — і на продаж, до Брацлава чи ще куди далі.

— Турку ти, один коваль у нас — на себе не стане.

— То нехай вчить іще двох, — не здавався Данило, — й утричі більше робитимуть. А я до теслярства хоч десятьох навчу! І матимеш тоді як у хаті, так і поза нею. І зерна на зиму буде за що купити, як земля не вродить. Пане старосто, дай лише руки нам прикласти та розум свій — побачиш, як воно стане!

— Знаєш що, хлопе, — втратив терпець Козим, — іди з очей моїх, бо голова болить од тебе. Іди роби свого вулика, а я без тебе тут гризоти маю. І сінокосів на тім березі не чіпай, коли батогів не хочеш! Панське це сіно!

Зробивши довбанку, вони плавали на той берег та ловили рибу, аби прогодуватися. На місці, де стояла хата, не залишилося майже нічого, і, вирубавши чагарники, побратими звели курінь із невеличкою піччю, обмастивши стіни глиною.

Радим привітно зустрів старих знайомих, всипавши їм кілька пригорщ борошна у невеличкий міх; утім від Лук’яна не сховався його підозріливий погляд, що кидав мірошник поза спину. Обидва довго вмовляли його взяти їх на ярмарок до Брацлава, аби купити краму, без якого неможливо обійтися. Зрештою той згодився.

Дорогою вони балакали, і побратими дізналися, що княжа хорогва пішла другого ж року, відколи зникли вони з Лук’яном, а про Глинського тут більше ніхто не чув. Каміння, що селяни за рік знесли для будівництва замку, так і лишилося на горі. Натомість намісником у Брацлаві знову сів Острозький, після чого у селах почав заправляти його люд. Не хотів старий князь слухати байок про те, що статки позабирав Глинський. За п’ять років його бояри збирали. Усе прокляв бідний люд. А тоді прибув отой самий сотник Гатило, тепер уже із хоругвою нового князя. І далі збирав по селах військо — казав, що Глинський князь — зрадник і з царем московським Русь хоче повоювати, і нас також. Тоді Поляна у військо забрали і багатьох іще. Жоден не повернувся.

— А сотник? — запитав Данило.

— Більше ніхто не чув про нього. Казали, що Острозькому князеві так само справно служив. А ще за кілька років усе спустошили татари. Дісталося й Брацлаву. Звенигород, у якім воєвода завжди сидів, геть зовсім зрівняли із землею.

Радим плутався, згадував, та минуло вже надто багато часу, щоби пам’ятати різне дрібне.

— Татарва пішла, проте біда не минулася. Дійшли чутки, що помер старий князь Острозький Костянтин. А невдовзі з’явився новий пан Ганзевич, який, казали, служить князю Пронському Семенові, а той начебто — самому королю Польському. І той подарував Пронському всі ці землі. А хто з нас тут знає — як насправді? У Брацлаві мені таке жиди казали. Ті усе знають.

Вони злізли з воза там, де починався ярмарок, а Радим поїхав далі з борошном, яке віз до панського маєтку, бо Ганзевич жив у Брацлаві. Та від’їхавши від площі, мірошник злодійкувато озирнувся й рушив у інший бік. Віз під’їхав до шинку, втім, Радим не зайшов туди, звідки лунали гучні розмови та пахло смажениною, а постукав у бічні двері. Помічник Радима Петро лишився біля воза з мішками.

— Я до Йосифа Гевеля, — мовив мірошник, коли двері рипнули.

Його завели до комірки, де у мороці невеличкого віконця сидів сивуватий згорблений жид із пейсами, у чорному пожмаканому капелюсі.

— Пане Гевелю, — закрадливо почав Радим, — я мірошник із Глинського, що належить панові Ганзевичу, ви ж пам’ятаєте мене. У минулім році я…

— Ой, навіщо стільки слів, добродію, — скривився той. — Якби я не пам’ятав такого, вже давно жебрачив би в Чигирині, а так тримаю шинок у Брацлаві. Що привело сюди мірошника? Ви привезли мені мішок добірного борошна?

— Ні, Гевелю, я приніс вам оцей золотий і хочу запитатися — чого він вартий? Його привезли з…

— Ша, дорогий мій, — притулив пальця до губ юдей. — Мені не треба розповідати, звідки його привезли. — Він покрутив у пальцях дукат і продовжив: — Я й без того скажу вам, що коштує він півтора десятка срібних грошів, і це тільки з доброї пам’яті про наші стосунки та з надії, що колись ви все-таки привезете мені мішечок добірного борошна.

— Дякую, що розповіли що до чого, я ж темний стосовно золота, — посміхнувся Радим. — Але мені його дали двоє чужинців, аби я розпитав, що можна за нього купити. А це дуже мало. Якби він коштував дорожче, я б узяв у них більше таких дукатів і приніс до вас. А так… Можливо, варто поїхати до старого Рейхеля, котрий живе біля ратуші?

— Дорогий мій! — змахнув руками Йосиф. — Навіщо вам Рейхель? Це ж усе змінює! Якщо йдеться про більше дукатів, то вони й коштуватимуть більше! А особливо для вас!

— А на скільки? — зглитнув мірошник.

— Ну… для ваших друзів вони можуть коштувати по два з половиною десятки срібних грошів за один такий золотий. А крім цього, ви отримаєте від мене по десятку за кожен!

Радим вийшов задоволений, однак голова його увесь шлях аж до панського маєтку була зайнята думками про те, скільки ж дукати коштують насправді й чи не варто таки проїхатися до старого Рейхеля. Потім його думки сягнули ще далі. Мірошника наче чорти смикали за бороду показати золотий панові, а заразом доповісти про появу двох чужинців, поки це не зробив староста. Це піднімало б його відданість у панських очах. Але одне стримувало Радима. Золотий, найімовірніше, залишився б у Ганзевича. Звісно, не було б і десятка срібних грошів за кожен наступний, а перед цим здоровидлом, від якого не знати, чого чекати, мусив би відповісти за втрачений дукат.

Сильно вагаючись, мірошник промовчав і, знявши кілька мішків біля комори, рушив далі. Але не встиг виїхати за межі панського обійстя, як побачив Тимка, що виходив із дверей маєтку в супроводі челяді. Ото було б! Хитрий Козим таки випередив його, першим повідомивши про чужинців. Золотий пропав би задарма. Огрівши коней батогом, він рушив далі, аби прислужник старости не побачив його.

Данило віддав три золотих дукати з п’яти, що залишилося у нього. Усіх їх не вистачило б для купівлі доброго шмату землі, й побратими вирішили не зачіпатися з цим. Натомість тепер їхали назад верхи та везли зі собою сокиру, тесла, пилку та інше знаряддя. Поверталися разом, проте віз мірошника їхав далеко попереду. Вони відстали і говорили між собою.

Кінь ішов кроком. Тепер Данило їхав верхи, а Лук’ян біг поруч, тримаючись за поводдя.

— Завтра на березі біля старої тополі ми закладемо першого човна. Це буде щось схоже на верф. А човен буде завбільшки як отой шебек, у котрому ми пливли, пам’ятаєш? До зими встигнемо. А тканину для вітрила купимо у Брацлаві. Продамо те, що зуміємо витесати. Усе вдасться.

Тадеуш Ганзевич нервово перейшовся світлицею і знову визирнув у вікно. Там уже ладнали вози. Вершники виводили коней. Крам складали, накриваючи рядниною, й усе це робили за його наказом. Треба було вирушати. Лист до князя Фрідріха давно був згорнутий цидулкою та скріплений печаткою, проте на столі лежав іще один, написаний учора, і намісник вагався, чи варто його відсилати разом із першим. Певні міркування, цілком зрозумілі, стримували його, розпалюючи уяву, втім рука тяглася до паперу в бажанні скрутити його цидулкою і також віддати посильному.

Уже рік із гаком він господарював на землях уздовж річки Бог, будучи намісником князя в тамтешніх селах. Усе вдавалося, податки справно платили до королівської казни, а попри це зростав і його дохід. Купивши маєток у Брацлаві, пан Ганзевич бачив своє майбутнє княжим управителем на довколишніх землях. Сам князь не сидітиме тут. Потрапивши в ласку короля Жигимонта, він безвилазно перебував при дворі, розраховуючи невдовзі сісти воєводою Київським. І тоді Брацлав…

Ні, князь Пронський, звісно, не залишить брацлавського старостинства, але рук на усе ні в кого не вистачить, і він, Тадеуш Ганзевич, буде намісником у самому Брацлаві. Тільки коли це станеться? Зрештою, Ганзевич не мав на що нарікати. Де зараз його поплічники? Дрібна шляхта, яку зрадили королі й магнати, кинулася хто куди — від служіння посіпаками у панів до продажництва у жидівських шинках. Дехто навіть на землі працював, а інші в Дике поле подалися — козакувати.

Щось схоже чекало і на нього, коли багато років тому недовчений спудей після смерті батька — збіднілого шляхтича — мусив кинути у Вроцлаві науку та повернутися на Пониззя, де процвітали біда та безлад. Хто зна, як склалося б усе для боярина, який не славився ні статками, ні бажанням до ратної служби, якби він не впав ув око князеві Пронському, котрий високо злетів при дворі короля, прийнявши католицтво та перехрестившись із Семена на Фрідріха.

Його новий господар та покровитель розумів, що боярин цей не відзначається хоробрістю, проте пильне всевидяче око Ганзевича завжди бачило те, що ховалося від інших. Пан Тадеуш нічого не забував і за неповний рік навів лад на землях поблизу Брацлава, давши змогу князеві займатися важливішими справами.

Він узяв зі столу папір і пробіг очима власноруч писані рядки:

«…Вельмишановний Княже! Усе, що виклав тут я, ваш вірний слуга, підтверджено доказами. Так, дня третього липня вони розплатилися золотими дукатами з гербом римського імператора Карла Габсбурґа, які були віддані жидові Йосифу Гевелю в обмін на королівські талери. При цьому Данило Корж пояснив, що отримав їх за вірну службу в самого імператора, беручи участь у військовій баталії в південних морях. Разом з тим я, ваш вірний слуга, на власні очі бачив зброю, що мав при собі цей хлоп, і, беручи до уваги її особливості, це може свідчити стосовно правдивості його слів. Цього ж місяця липня сільський староста Глинського добродій Козим Гузь, який справно виконує службу на землях Вашої Світлості, став свідком їхнього двобою на шаблях між собою, і бій цей свідчив про школу фехтування, відмінну від нашої, та неабияку майстерність обох бійців. Об’їжджаючи володіння Вашої Світлості, я мав нагоду бачити згаданих людей та розмовляти з ними і зауважив, що звички їхні не є хлопськими, хоча, за свідченням селян, обоє вийшли з останнього бидла. Це також вказує на те, що вони могли служити у віддалених землях при високих особах».

Що він міг випустити важливого, пишучи листа? Пан Тадеуш думав, і згадки надходили одна наперед іншу. Тим паче відбувалося це зовсім недавно.

Коли староста розповів про чужинців, він наказав покликати обох, та, згадавши про човен, вирішив глянути на диво власними очима. Те, що побачив, змусило його роззявити рота. Дві обтесані рівні сосни лежали напоперек берега, занурюючись грубими кінцями у воду. На них було влаштоване дерев’яне пристосування, що тримало недовершений човен, який по землі не потягли б і чотири пари коней, утім, приведене в дію лише двома кіньми, воно спускало його на воду. Борти човна загиналися дивним чином досередини, й у них зяяли пророблені бійниці, з яких можна було стріляти гарматами. Настил палуби ще не був суцільний, проте щогла виростала догори посередині, а ще одна косо стирчала з носової частини, нахиляючись над водою. Кермо, ще не прилаштоване, лежало поруч.

Обдивившись усе це з неабиякою цікавістю, Ганзевич запитав:

— Навіщо такий великий? І як ви збираєтеся ним плисти?

— Пане, він зовсім не великий, — відповів той, який іменувався Данилом. — У краю, що зветься Фризія, де я служив у дейхграфа ван Герста, будують набагато більші човни. У них перевозять крам, який продають в інших землях. Річка Бог велика та глибока, і такий човен здатний перевезти стільки, скільки можуть десять возів, для яких потрібно десять пар коней і десять візників. А щоби плисти цим човном, вистачить чотирьох людей не хто зна якої сили.

— Ти збираєшся стати купцем? — засміявся пан Тадеуш, якому Гузь постійно нашіптував на вухо. — А де ж ти візьмеш отого краму? У тебе є золото?

— Немає, пане, — розвів руками Данило. — Було, зароблене за службу, та пограбували дорогою добрі люди. За останній дукат купили тесла та сокиру.

— Чому ж не боронилися? Кажуть, ви і вояки справні…

— Багато їх було, Твоя Світлість, — виправдовувався той. — Віддали, бо життя дорожче. А крам… Усе руками зробимо. Та й люди у селі вмілі.

— Люди у селі на землях панських працюють, — невдоволено зауважив Ганзевич. — І тобі, з карком бичачим, належить орати.

— Хіба зроблю я цими двома руками на землі стільки, як тут? — доводив Данило. — Ну, за двох зможу, а більше… І що тобі з того, як усе село оре та сіє? А корабель більший прибуток дасть. Порахуй, пане. Добро твоє до Брацлава возитиму і ще далі. Статки твої примножуватимуться більше, ніж від того, що подвійний наділ зорю.

— Ладно навчили тебе, коли не брешеш, — пробурмотів той.

— А чого ж нам брехати, пане. Навчили нас — свята правда, що не все на світі самими жилами робиться. Хай навіть тріснуть вони — людина не потягне більше, ніж може. У них інакше живуть. Розумом.

— Ану, навчи нас, темних, — продовжував ходити колами Ганзевич. — Кажуть, ти тут власний фільварок на землі панській влаштувати хотів.

— У тім, що твій староста, пане, фільварком якось назвав, люди просто роблять, що вміють. А там, де був я, — інакше працюють. Я лише пробував вільних людей навчити, тих, які на цім березі лишилися. Однаково ж вони самі по собі живуть.

— Навчи мене, — продовжував насміхатися Ганзевич.

— А що ж тут учити? Ось, бачите це корито, пане? Воно зі стовбура видовбано. Щоби зробити його, треба зрубати дерево, відтяти шмат стовбура, кору почистити, обтесати. Тоді навпіл розколоти. Відтак з половини середину видовбати. І вийде отаке корито.

— І що? — не зрозумів пан Тадеуш.

— А те, що я чи хто інший, якщо вміє, то зробить таке корито за день. А щоб два зробити — два дні потрібно. А тепер уявіть, пане, що є троє теслярів. То скільки корит вони за день зроблять?

— Ти, хлопе, хочеш перевірити, чи вмію я рахувати? — ще гучніше засміявся Ганзевич. — Ну, нехай, пробачу тобі це. Три корита зроблять.

— Так, пане, три. Як робитиме кожен своє від початку до кінця. Але якщо один з них буде лише різати дерево та колоти навпіл, другий — тільки обтесувати те, що вийшло у першого, а третій лише видовбувати середину — то троє вони за день зроблять чотири корита. А мо’, й більше.

Пан Тадеуш якийсь час міркував, а тоді спитав:

— Поясни, яким чином? За рахунок чого? Чи, може, ти насмілюєшся глузувати з мене?

— Що ви, пане! — вигукнув Данило. — Я також не раз думав над цим, доки не навчили. Якщо одна людина виконує однакову роботу, у неї саме це починає виходити краще і швидше. Менше часу йде, щоб зібрати приладдя для іншої роботи, наміритися, подумати, як краще… Не знаю, пане. Там давно зрозуміли, що так ліпше. Якщо комусь, приміром, потрібно п’ять возів, то наймає він п’ятьох робітників, але ніколи не робить кожен з них свого воза від початку до кінця. Один дошки струже, інший — колеса майструє, третій — дишла, а вже останній усе зроблене докупи складає. І звуть вони такий спосіб цехами. Я у великих містах бував — Гент, Брюгге, та й Грюнс — не маленький. Усі — більші від Брацлава і багатші. І в усіх так роблять. А навіщо робити менше, коли можливо більше?

Думки пана Тадеуша крутилися, й усе підказувало, що двоє хлопів, з яких менший переважно мовчав, мали слушність. Згадав і свої юні роки, коли ще будучи Тадеєм, за посиланням батька їхав до Вроцлава, а звідти до Гамбурга, де й побачив багато дивного. І тоді панська уява малювала зміни у княжих фільварках, за якими наглядав, а разом із цим — зростання статків не лише княжих, а і його особистих. Його б туди — нехай би керував. Утім, не все було так собі просто. Як сприйме князь? А втілити подібні нововведення без нього тягло за собою непевність. А не вдасться щось бува?

Ганзевич давно бачив, що сільський староста собі на умі. У Глинському й інших селах постійно не сидітимеш, отже, приховати прибутки не вдасться. Хитрий Козим усе бачитиме, і чи не зважиться хтось із подібних до нього свого часу пошепотіти на вухо князеві, так, як час од часу робив це йому? А віддати цьому магнатові Пронському все, у чім головна заслуга його власна, — тоді навіщо воно?

— Пане, вози зібрані, — постукавши до покоїв, упорядник уклонився і запитливо глянув на нього. — Накажете вирушати?

— Ще ні, — думаючи про своє, відповів пан Тадеуш. — Іди перевір усі колеса та змасти, щоб не повідлітали дорогою.

— Змащено! — вигукнув той.

— Іди, сказав! Геть! Закличу сам.

Упорядник миттєво зник, а Ганзевич знову взяв зі столу листа.

«Вельмишановний княже! У день, коли двоє згаданих чужинців плавали річкою, я заслав людей, які вірно служать Вашій Світлості, й вони задля виявлення можливої брехні з боку Данила Коржа та Лук’яна Котири пристрасно обдивилися халупу, що ті поставили, та подвір’я і знайшли схов, у якому, крім іще одного імперського дуката, побачили золоту буллу завбільшки як горіх із причепленим волоссям кінського хвоста, що зветься бунчуком і є знаком влади у ординських татар та в османському війську. Це доводить правдивість слів вищезгаданого Лук’яна Котири стосовно його служби в султана».

— А ти чого мовчиш? — запитав тоді Ганзевич меншого, який звався Лук’ян. — Отвори у бортах навіщо? Чотирма веслами такого човна попхати збираєшся? А сил стане? Навіть такі бугаї, як поплічник твій, довго не попливуть. Хотів би я глянути на це!

— Пане, — відповів той, — для нас було б великою ласкою, якби ви схотіли подивитися, а мо’, й поплисти із нами. Але човна гнатимуть уперед вітрила. Він не матиме жодного весла.

— А… навіщо ті діри?

— Тут можна поставити гармати, і тоді…

Ганзевич сміявся, витираючи сльози, а челядь, серед неї і Гузь, лише несміливо підгигикувала.

— Насмішили… Де ж ти гармати візьмеш? Ти хоч знаєш, бовдуре, де їх виливають і скільки треба сплатити золотом за одну? А може, не забрали у вас усе дорогою? Може, брешете, і десь воно сховане?!

Інтонації пана Тадеуша звучали загрозливо, проте Лук’ян, ані трохи не знітившись, відповів:

— Пане добрий, золоті дукати справді забрали усі, то й не маємо ми схову ніякого. А гармати — то думали, може, Ваша Милість захоче купити у ливарні германській та поставити.

— Та ви зовсім дурні! — не витримав Ганзевич. — Сміятися з княжого намісника вирішили?

— Що ви, пане! Аж ніяк, — клявся Лук’ян.

— То навіщо я маю вам гармати везти?

— Не нам, Ваша Милосте, — пояснював той. — Собі. Нам не треба їх, хоча Данило у князя свого був найкращим гарматієм і всіма гарматами командував. Ми думали, що найсвітліший пан хоче прославитися і бути вище, ніж той князь, за якого ми у полон потрапили.

— Це ж про якого князя ви говорите? — не зрозумів той.

— У рік перед тим, коли нас татари забрали, король дарував ці землі князю Глинському Михайлові, аби той збудував на горі замок, щоб татар стримувати. Навіть у повинність селянам дали тягати каміння для стін. Мені було призначено дві сотні малих каменів, і я їх носив. Досі вони там лежать. А Данилові так само, але великих. Так і не збудували фортеці, хоча стільки років минуло. Травою ті камені вже позаростали, ми бачили.

— І що з того?! — геть утратив терпець Ганзевич.

— А те, що там, де служив Данило, будують дуже великі човни і звуть їх галеонами, а ще флюїтами. І човен такий має близько чотирьох десятків гармат, по два з кожного боку. І стріляти може на обидва боки, а ще плисти куди завгодно. У султана не було таких великих. Реїси, з якими я плавав на менших човнах, називали їх плавучими фортецями. Я бачив, як бився Данило, і галери розліталися на тріски від пострілів його гармат. А яка користь із замку, що стоятиме на горі, хай би гармат було там іще більше? Татари, які йтимуть у похід, зроблять переправу далеко від нього і перейдуть річку Бог. А там уже грабуватимуть досхочу. А якщо така фортеця плистиме по ріці? Вистежать татарву вартові наші, підпливе така фортеця — і кінець їм. А якщо не одна — дві чи три таких на ріці чатуватимуть? Забудуть татари шлях на землі наші.

— Ти диви який… — похитав головою пан Тадеуш. — Уже готовий гетьман! Ще від батогів їхніх спина не вистигла, а вже б’є татар. Язиком… Може, вам у військо княже? Скоро станеться нагода.

— Чого ж, пане, ми й шаблею вміємо, не лише язиком, — знизав плечима Лук’ян. — Тільки от шаблею… Ну, нехай за двох зможу. А корабель такий як попливе по ріці — скільки татар згубить, а вояків наших скільки збережеться! Мене воїн один великий вчив з далекого міста Неаполь — синьйор Марко. То він казав, що у війні є два вміння — стратіджа й тактикат. Як не володієш тактикатом — тебе швидко простромлять шаблею. А от якщо володієш стратіджею — можливо, навіть не доведеться витягати її з піхов.

Ганзевич замовк, відчуваючи неабияке бажання пошкребти потилицю, та гмукнувши двічі, промовив:

— Гаразд, вояки… Будуйте цього човна, а там побачимо. Сам приїду дивитися. І якщо дізнаюся, що золото сховали або ще щось…

Згадки про дивакуватих чужинців, які не скидалися на своїх ані мовою, ані звичками, хоч і були бидлом з бидла, бентежили пана Тадеуша. А дурні думки лізли одна за одною, наче Данило та Лук’ян врекли його. Втім, чого не буває, адже той самий Козим Гузь розповідав, що, прийшовши до села, обоє жили якийсь час у місцевої ворожки. Може, через неї…

Спересердя сплюнувши, Ганзевич брався до справ, але поміж ними, що були одна нуднішою за іншу, уявлялися різні картини. Особливо засіло до голови оте з човнами. Він знав про великі вітрильні кораблі, що плавали далекими морями, зустрічаючись у військових баталіях. Ці двоє прийшли звідти — надто вже правдиво розповідали про речі, які важко уявити собі тут, на річці Бог. А творіння їхніх рук уже стояло попри берег, готове зійти на воду. І якщо вони збудували удвох такий малий корабель — із помічниками зроблять і більший.

Йому вже марився прийом при дворі короля Жигимонта, де проголошують про його заслугу в зміцненні південних меж королівства, а далі титул, багатство і слава завжди змішувалися у такий безладний клубок, що нічого неможливо було розібрати. Усе припиняли кілька випитих чарок. Це був шлях, що давав можливість злетіти, але разом із тим зайвий привід упасти.

На дворі біля маєтку стояли вози. Хоркали коні, челядь не знала, де себе подіти в очікуванні його наказу. Лист знову попросився до рук.

«Ваша Світлосте! Усе, що здобув та виклав я, Ваш вірний слуга, свідчить про те, що Лук’ян Котира та Данило Корж справді служили при високих посадах у монарших державах, які є найближчими сусідами з нашими стражденними землями. І беручи до уваги ненадійні стосунки Королівства Польського та Литовського з Римом і можливість близької війни з турецьким султаном Сулейманом, згадані особи становлять інтерес для проведення з ними пристрасного дізнання з метою отримання відомостей про сили й наміри ворожих держав. Чекаю від Вашої Світлості вказівок щодо моїх дій стосовно цих людей.

З безмірною вдячністю і шаною до Найсвітлішого Князя — ваш вірний слуга навіки Тадеуш Ганзевич».

Цей шлях був набагато легший. Нехай князь вирішує сам. Відправивши цих двох у кайданах до Кракова, він зайвого разу підтвердить свою пильність та вірність йому і Його Величності. Човен, схожий до корабля, вже завершений, і його не забере ніхто. А усе оте стосовно гармат та дозорів легше робити разом із князем та з королівського благословення. Доведеться віддати золоту буллу, бо про неї вже написано у листі. Може, не варто було? Та посіпаки, які шукали, однаково знають і не мовчатимуть.

Наважившись миттєво, пан Тадеуш скрутив листок паперу, поклав у футляр та скріпив печаткою. За вікном заторохкали колеса. Цокали підкови. Останній вершник залишив подвір’я маєтку.

…Загін дістався Кракова на дев’ятий день. Вийшовши на ґанок, князь Пронський зустрічав кінний ескорт. Вози заїхали у двір, а посильний, зіскочивши з коня, увесь у пилюці, наблизився до князя.

Уклонившись, він витягнув дві цидулки та простягнув Його Світлості.

— Обоз та листи від пана Ганзевича, Великий Княже…

— Добром нехай підкомірник займається. Усе довіз?

Забравши цидулки, князь Фрідріх повернувся нагору. Він чекав цього ескорту. Увагу Його Величності дедалі менше займали справи на Поділлі та Правобережжі, адже всі зусилля король спрямовував на збільшення свого впливу в Угорщині, претендуючи на володіння Сілезькими землями. Тим паче, мета його упродовж останніх років була як ніколи близькою.

Помиривши між собою двох угорських королів — Януша, якого підтримував султан, та Фердинанда — брата імператора Карла, Жигимонт уклав «вічний мир» з османами, одночасно закріпивши свої позиції перед Габсбурґом. Це був напрочуд вдалий дипломатичний хід, бо підносив його значимість як монарха на політичній арені, проте він перекреслював можливість будь-яких подальших втручань Королівства Польсько-Литовського у справи Угорщини. Ласий шмат, який дерли на клапті внутрішні роздори, вислизав із рук.

Так здавалося усім, та Жигимонт виявився хитрішим й уклав угоду про шлюб своєї доньки з королем Янушем, ставши таким чином поперек горла Сулейману, гарнізони якого ще стояли в угорських фортецях. Сподіватися, що султан спокійно сприйме таку зухвалість та відступиться від того, за що втратив не одну сотню яничарів, міг лише дурень. А таким князь Пронський не був. Османи звинувачували короля Польського у віроломстві. До того ж, Януш несподівано помер, не доживши до власного шлюбу, і тепер Жигимонт у відповідь звинувачував Сулеймана в отруєнні угорського короля.

Те, що гряде нова війна, розуміли всі — й король, і шляхта, і магнати, від яких той був залежний, хоча й намагався вести власну політику. Кожен шукав у ній не лише змогу втриматися, а й шлях до збагачення. При дворі тепер обговорювали переважно те, що пов’язане з перспективою війни. Князь Фрідріх відчував, що втрачає позиції при дворі. Та що міг вдіяти він, коли Його Величність більше не цікавили східні кордони Королівства!

Відкривши першу цидулку, князь пробіг очима листа, і вираз обридлості при цьому не полишав його обличчя. Уся дріботінь, про яку писав намісник, не могла цікавити короля. Не плекаючи особливих надій, він розпечатав меншу. Вираз обличчя Пронського змінювався на очах, а руки, що тримали папір, почали нетерпляче рухатися, заважаючи дочитати. Ледве упоравшись, князь визирнув за двері й загукав:

— Антипе! Полковника до мене! Негайно! Де Гатило?

Переляканий упорядник прибув одразу ж.

— Пан полковник депешу повіз. За наказом Вашої Милості.

— Забирайся геть!

Він усівся в крісло, сперши голову на руки, а тоді знову взяв листа. Здавалося, нинішній день не закінчиться ніколи.

Гатило повернувся далеко за полудень. Він увійшов із похмурим обличчям, розуміючи, що нетерпець Його Світлості, виплеканий зрання до обіду, не може вилитися у щось добре, з чим би не був пов’язаний, і тепер доведеться довго вислуховувати те, в чому нічим не завинив.

— Кликали, найсвітліший княже?

— Кликав, од самого ранку, — буркнув Пронський.

— Волею Вашої Милості я мусив…

— Я знаю, що ти мусив, — перервав князь. — Скажи мені, Мироне, ти ж служив на Пониззі ще за давніх часів, за короля Ягеллона, упокой, Господи, його душу. Якщо мене не зраджує пам’ять, ти був намісником у землях уздовж річки Бог.

— Не був я там намісником, княже, — приклавши руку до грудей, уклонився Гатило. — Проте служив сотником у хоругві князя Михайла Глинського, яка тривалий час стояла у селах, що по лівому березі ріки. Це були смутні часи, і, виконуючи волю князя, я наводив лад на цих землях, які дарував йому король.

— Гаразд, — нетерпляче мовив Пронський. — Сьогодні я отримав листа від Тадеуша Ганзевича, і той пише про двох людей із села Глинське, які, з його слів, вийшовши зі самого бидла, дослужилися до високого стану: один ув османів, інший — у північних землях, що належать Риму. Не думаю, що пан Тадеуш бреше. Він цупкий та пролізе скрізь, тому й тримаю його. У листі все, що стверджує, — підкріплює доказами. Читай! Якщо тут навіть лише половина правди — ці двоє можуть бути нам корисними.

Узявши листа, Гатило повільно читав, слухаючи одним вухом князя, котрий чув лише себе, тож не одразу помітив, як змінився вираз обличчя полковника.

— Його Величність далеко зайшов у намаганнях приєднати Сілезькі землі, й тепер наше становище дуже хитке. Якщо два роки тому ми твердо стояли між Сулейманом і Карлом Габсбурґом, догоджаючи обом одночасно, то тепер опинилися знову там, де летить каміння, яке султан та імператор кидають один в одного. Королівство буде втягнуте у війну, хочемо ми цього чи ні. А отже, увага короля цілковито прикута до цих двох імперій, на боці однієї з яких нам доведеться виступити, й усього, що пов’язане з цим. І тепер уся дипломатія й таємна служба Його Величності зайнята одним питанням — на чиєму боці це доведеться зробити. Тому оті двоє, які воювали за ці сторони по різні боки, можуть становити для нас неабиякий інтерес. А якщо усі потрібні відомості ми витягнемо з них власноруч, то ще й матимемо нагоду викласти їх королю у такому вигляді, який вигідний насамперед нам, заслуживши водночас ще і схильність Його Величності. Розумієш, про що я веду мову?

— Розумію, княже!

Та Пронський не дав йому продовжити:

— Для нас значно більший інтерес становить союз із султаном. До нього ближче. Під Сулейманом усі татари, які приходять із Дикого поля. А наші статки йдуть з Пониззя. Не сьогодні-завтра я сяду воєводою Київським. Ось де наше. А до імператора Карла далеко. До нас йому з Риму рук бракне. Якщо ж із султаном воювати — ми перші своє втратимо.

— Найсвітліший княже! — не витримав Гатило. — Дозволь на Поділля скакати і привезти обох! Я знаю одного. Того, який Данилом зветься. Усе, що пише про нього Ганзевич, — чиста правда. Він служив у фламандського графа, який був підданим імператора. Командував його жовнірами. Я сам це стверджую! А другий… Ні, не може бути, щоби побратими. Не знаю за другого. А того, що Данилом зветься, я зустрічав у Коніксберзі, куди їздив за наказом князя Острозького Костянтина у році тридцять першому. Цей хлоп був у дорогих обладунках та при своїй варті й мав нахабство тримати себе як рівний зі мною. Я бився з ним!

— Навіщо? — викотив очі Пронський.

— Ця бидлота втекла з війська, яке збирав я за наказом князя Глинського. Через нього загинули мій десятник і купа вояків, а побачивши мене, він ставив себе, наче шляхтич! Я мусив скарати пройдисвіта. Та мені не дали відтяти йому голову. Несподівано прибув єпископ Ласький…

— Хто?! — не зрозумів князь Фрідріх.

— Єпископ наш, Ян Ласький, якого слухає Його Величність. Його особисто приймав саксонський герцог, біля палацу котрого те трапилося. Ласький знав того фламандського графа, якому служив Данило. Він не дав провчити його. Нас розтягла сторожа. І герцог їхній бік прийняв, хоча також підданий Його Величності Жигимонта. Не шляхетно вчинив із нами. Дозвольте їхати, Ваша Світлосте!

— Он як… — задумливо протягнув князь. — Спритний цей пан Ганзевич. Недарма я… Їдь! Привезеш обох живими. І Ганзевича також зі собою бери.

— Так, Великий Княже! Вирушаю негайно і молитиму дорогою Господа нашого, щоб вони нікуди не поділися.

Він рушив до дверей, та Пронський зупинив, не давши вийти:

— І гляди, Мироне… Живими! Ти коли лютий — розум утрачаєш. Не засмути мене. Мертвих на палю не садять.

Отець Мефодій марно намагався згадати, у котрому місяці мірошник Радим сплачував десятину. Щойно він повернувся від сільського старости і тепер перебував у засмучених почуттях, тому й намагався вдатися до інших думок, щоб забути прикрість. А на день цей покладав стільки надій! Козим Гузь завжди платив справно. От тільки десятина його рік у рік ставала меншою. Кілька разів дяк Михаїл натякав цьому щуряці, що Господь, який заповів ділитися статком із церквою, усе бачить, але жадібність застила йому очі, спрямовуючи на грішний шлях. Той уперто робив вигляд, наче не розуміє, про що йдеться.

Саме сьогодні терпець глинського пресвітера урвався, і він намірився власноруч скерувати грішника на шлях істинний.

— Не гоже, Козиме, чинити так, як ти, — почав, було, священник. — Мене можна обдурити, а Господь усе бачить.

— Про що ви, святий отче? — не зрозумів той.

— Ходиш до храму святого, а не хочеш вділити належного.

— Ви наче не старий ще, отче, щоби забуватися, — здивувався Гузь. — Не пізніше як днів два тому сплатив я десятину до храму Божого. Чи не пам’ятаєте ви? То дяк ваш записував.

— Чому ж, — розвів руками той, — але не десятина то була. Скоро прибуток з панського селянина буде більшим, як твій. Грішно це. Скупість — гріх. Сам Великий Князь Володимир Київський, хреститель наш, першим віддав десяту частку своїх статків, а ти…

— А ти статки мої не рахуй! — розізлився староста. — Ич, який! Диви на нього! Ти книги церковні почитай. Там написано — «дай те, що можеш, не сприймає Бог ані занадто малого, ані занадто великого податку!»

Отець Мефодій наче ковтнув язика і стояв якийсь час, не спроможний щось відповісти.

— А це де ти таке вичитав?

— А от там і вичитав. Пошукай. Ідіть з Богом, святий отче. Вимагати зі стражденних — також великий гріх.

Ні з чим повернувся отець Мефодій до церкви і тепер розмірковував, як краще вчинити — ославити скупця на всю околицю чи махнути рукою й не зв’язуватися з ним.

…Здоровезний хлоп нерішуче потупцював у дверях, але таки увійшов і, перехрестившись з лівого на праве плече, склав долоні наперед грудей, читаючи молитву. Губи його ще ворушилися, а очі обдивлялися навколо, щось шукаючи по стінах та склепіннях. Дебела постать, здавалося, зайняла увесь простір невеличкої церкви, й отець Мефодій на якийсь час закляк, здивовано розглядаючи незнайомця.

— Мир вам, святий отче! — промовив гість.

— Ти звідки такий узявся? — оговтався панотець, обходячи його навколо. — Чув я, двоє зайд за рікою поселилися. Ти звідти, певно?

— Звідси я, пане отче, зі села цього. Ще хлопцем до полону татарського потрапив. Тепер повернулися з побратимом.