Відлуння любові: чоловіки

Блакитна намістина

Два підсліпуватих ока, кістляве тіло і одвічна мітла в руках. Ось так виглядає Карукова тітонька.

— Каруче! — вона завжди кричала з-за дверей.

Зір у неї був ніякий: іноді вона приймала за Карука клаптик тканини на стіні або й сонячного зайчика.

Карук був заклопотаний тим, що майстрував на даху біля горища повітряного змія. Прикріпив дві дощинки одна до одної, потім — аркуші паперу до них, далі звив із ниток хвіст. Довгу міцну шворку — аби повітряний змій злітав високо, сягав верхівок тополь, самої гори — Карук узяв у тітоньки. Бо ж знав, де вона зберігає свої нитки.

Урешті, змайструвавши повітряного змія, хлопець злегка підстрибнув із ним: цікаво, а якби можна було осідлати свого змія, сісти на нього верхи, аби вітер підняв його вище тополь… і щоб був літній полудень, і щоб односельці, які працюють у полі (чи то женці, чи косарі), здивовано покидали свою роботу… жінки, які розвішують випрану білизну на дахах, чи навіть воли, що ремигають, собаки на вулицях села, кури на кам’яних огорожах, тобто, всі, всі — і з острахом, і зі здивуванням — задивилися б угору… І мали б упізнавати його: «Та це ж Карук, син Сако», і почали б вигукувати: «Яке диво! Диво!» А йому не було б і діла до того, що біля дверей стоїть тітонька з мітлою в руці і погрожує.

А ще… Серед усіх цих зачудованих спостерігачів неодмінно мала б бути Маран, і побачити його зі свого даху…

— Каруче!.. — це знову лунав голос тітки.

Карукові тут же захотілося, щоб злі духи вийшли з погребів з доолом[1] і зурною[2], або щоб Святий Саркіс[3] пройшовся вулицями зі своїми сазандарами[4], або щоб здоровецька череда корів і овець посунула б селом із нестямним муканням і беканням… А якби ж усього цього не було, то бодай би кішка знайшлася, якій би він прищемив хвоста дверима на горищі, — і то настільки сильно, щоб вона так заверещала і зам’явкотіла, аби заглушити голос тітоньки, і він не долітав сюди на дах.

Злякавшись тітчиних погроз, він перескочив через кам’яну огорожу і тихо, непомітно підійшов до неї, якраз тоді, коли тітка готувалася знову закричати: «Каруче!» Відтак вона додала: «Помчи, наче голуб, до своєї хресної, візьми в неї кислого дріжджового тіста і одразу ж повертайся!». Карук видав звук, що нагадував кінське іржання, і помчав, вдаючи того ж таки коня із роздутими до вітру ніздрями.

Хресна мешкала неподалік. Карук не раз міг бачити її з даху свого будинку, як вона вивішувала сушити випрану білизну. Та все ж він припустив уздовж городів щосили, будучи впевнений, що біжить зі швидкістю і статтю чистокровного скакуна.

На березі струмка малі діти гралися «у млина»: вони змайстрували з тополиних трісок подобу колеса, на яке лилася вода, і їхнє колесо крутилося. Карук захотів, щоб його пшеницю змололи першою. «Ні, не вийде», — сказав маленький Давид, який призначив себе мірошником. «Вийде». — «Не вийде!». Розгнівався Карук і безжально скинув маленьке колесо; тріски розпалися, і вода забрала їх, немов черговий казковий палац. Карук був старшим за своїх товаришів: хто з них мав право наважитися йому перечити? І знову риссю шляхетного скакуна продовжив шлях — по кисле тісто.

Сад, що належав родині Маран, був уже близенько. Карукові хотілося побачити Маран і показати їй свій жвавий кінський біг. Адже Маран часто бувала тут у садку зі своїм маленьким телям, яке завжди паслося біля самої стіни.

Так… добре, що він згадав: на грушевому дереві є гніздо, на якому він бачив зозулю; Карук поки що не чіпав її яєчок, очікував, коли в одну прекрасну днину захопить її зненацька за їх висиджуванням.

Він виліз на дерево, засукав рукав, простяг руку в гніздо, і раптом зозуля випурхнула з іншого боку. Яєчка були теплі, різнокольорові й краплисті. Він не став їх розбивати, тим паче, що це була зозуля з грушевого дерева Маран. І він продовжив свій шлях — по кисле тісто.

За хвильку він опинився біля двору Аракела. При вході стояла собака зі звислими сосками. Карук зайшов, бо ж мусив дізнатися, скільки цуценят вона народила. І вже потім продовжив свій шлях — по кисле тісто.

На якусь мить він зупинився перед крамницею торговця м’ясом. Здивувався, що м’ясник не викрикував ціну свого товару. От якби ж Карук сам торгував м’ясом… І він знову продовжив свій шлях — по кисле тісто.

Коли він врешті увійшов до хати хресної, то почув, як тітонька розмовляє із нею і скаржиться: «Ну що я можу з ним удіяти, скажи на милість? Та хай би вже Господь забрав мою душу, аби я позбулася цього шибеника».

Тітка взяла тісто і, тримаючи Карука за руку, розсерджена, мало не силоміць потягла його додому.

Вони йшли повз ворота будинку Маран. Як же ж переживав Карук, щоб Маран не опинилася на порозі дому, і щоб не побачила його в цьому принизливому становищі! Натомість вони побачили мати Маран, яка підмітала поріг, тож тітка зупинилася, аби знову поскаржитися на Карука і розповісти про його непутящість.

— Але ж вони ще зовсім маленькі, тітонько-баджі[5], — заговорила мати Маран. — Завтра вони підростуть, і вже не будуть такими. А у Маран ось уже зо два дні, як вискочив великий прищ на грудях. Така ось біда — захворіла.

Тітка послабила стискання Карукової руки, і відпустила його. Здається, її роздратованість минула. І вона із властивою старим людям авторитетною інтонацією почала пояснювати, як треба чинити в таких випадках.

— Обв’яжи її цибулею. Засмаж як слід цибулину, додай трохи мила, кілька ложок оливкової олії, змішай усе разом, подрібни гарненько в ступці і ще поки гаряче перев’яжи місце, де є запалення; суміш не тільки прорве прищик, але й вбере в себе гній.

— Звідки ж мені взяти оливкової олії, тітонько-баджі?

— У нас вдома трохи є. Я пришлю з Каруком.

— Дякую тобі, тітонько-баджі. Нехай Карук принесе, щоб я зробила перев’язку. Минулої ночі моя кровиночка зовсім очей не зімкнула.

За якийсь час Карук із маленькою засмальцьованою скляночкою в руках увійшов до будинку Маран; її мати смажила цибулину.

Маран лежала в ліжку немов у півсні, в забутті. Карук говорив навмисне голосно, щоб її розбудити. Як же ж би йому хотілося хоча б разочок глянути на цей прищик на грудях!..

Мати дівчинки стружила мило, коли Карук почув голос тітки: «Каруче!..»

— Твоя тітка кличе тебе, Каруче, — сказала мати Маран.

Карук ще трохи потоптався: йому страшенно хотілося побачити, як мати перев’язуватиме Маран груди.

— Каруче!.. — вдруге почувся голос тітки.

Карук згадав, що тітка вже сердилася на нього через кисле тісто, і щоб не розгнівати її ще більше, таки зібрався йти. У ліжку Маран поворушила ногами.

— Каруче!.. — знову тітка.

— Хлопчику, від крику у твоєї тітки надірвався голос, — звернулася до нього матір Маран, накладаючи стерту цибулину на клаптик марлі.

Карукові довелося йти… Так і не побачивши прищика на грудях Маран!..

Селяни не мали потреби в настінному календарі. Коли вони бачили, що Карук вийшов із хати босоніж, це означало, що почалася весна, і земля потепліла. Коли холоші Карукових штанів були роздерті по коліна, це означало, що настало літо. А якщо Карук ловив під мостом раків, було зрозуміло, що наближається осінь.

Цього літа в житті Карука не відбулося нічого знаменного. Він з’їв усю черешню з дерева в саду Маран. Та ще, коли вони гралися з Маран на тоці, він попросив у неї про поцілунок, але отримав відмову. Маран навіть розповіла про це матері, мати — його тітці, а тітка надавала Карукові добрячих ляпанців.

В один із осінніх днів Карук знайшов під мостом, де ловив раків, синю намистинку. Він просунув у неї нитку і повісив на шию, щоб оберегти себе від злого ока, отруйної колючки і вроків. Він чув від тітки, що синя намистинка допомагає, рятує від пристріту. У компанії друзів Карук не раз розповідав про чудодійні властивості намистинки. Бувала серед них і Маран. І одного разу вона навіть виявила бажання потримати намистинку.

Того дня Маран, як зазвичай, пасла теля в своєму саду і плела вінок із ромашок, коли — гоп!.. — зі стіни зістрибнув Карук…

— …Ага, і ще — коли людина одягає на себе цю намистинку, у вовка одразу ж закривається паща, — розповідав Карук із широко розкритими очима. — Коли граєш у кості, то все щастя приходить до тебе. Якщо впадеш із дерева, з тобою нічого не станеться. Коли намистинка з тобою, тобі ніщо не загрожує — ані злива, ані вогонь.

Чого, чого тільки не говорив Карук! Маран заворожено слухала.

— Каруче, нехай же ця намистинка залишиться зі мною, добре? — просила Маран.

— Е ні, нізащо! Ні за які гроші. Навіть якщо даси мені сто золотих монет, все одно не віддам тобі намистину.

— Ну, нехай вона побуде в мене хоча б один-єдиний день, не будь же скнарою! — просила Маран, додаючи личкові першого жіночого кокетства і даруючи посмішку.

Колір синьої намистинки здавався Маран усе знадливішим, до того ж сховане було в ній якесь незрозуміле тепло. Ах, як гарно було б, якби намистинка залишилася у неї хоча б на один-єдиний день!

У саду — нікого; зрідка чулося лише лопотіння крил птахів, що пролітали у своїх справах; Карук і Маран сам на сам.

І від цієї їхньої усамітненості Карук несподівано відчув, як у нього влилося незнайоме тепло. Маран здалася йому ще вродливішою від того трепетного, сором’язливого голосу, коли просила віддати їй намистинку.

— Маран… — вимовив хлопець.

Голос, здавалося, виходив із самої глибини його душі.

— Що, Каруче?

Карук не зміг одразу відповісти: в його тілі росло тепло, душа палахкотіла так само тремтливо, як синя намистинка на долоньці в Маран.

Ах, він ніяк не міг їй сказати цього! А якщо вона відмовить?

Він злегка нахилився і прошепотів дівчинці на вухо:

— Якщо поцілуєш мене, я віддам тобі цю намистинку.

Маран ще більше засоромилася, зашарілась і опустила очі. Чи мала погодитись? Аж якщо мати дізнається?… Ні, того не можна й припустити!

І все ж, утримуючи маленьку прикрасу, вона вже не хотіла її віддавати. Намистина в її долоні немов потеплішала, а колір став яскравішим…

— Ні, не хочу, Каруче, — заговорила Маран.

— Ну, якщо так, то поверни мені, — зажадав Карук.

Але Маран ні за що не хотіла розлучатися зі своїм чудом. Завтра ж вона могла б повісити на шию цю кругленьку, теплу і синю намистинку!

— Ні, Каруче, якщо я тебе поцілую, ти неодмінно комусь скажеш.

— Та щоб мені осліпнути, Маран, та щоб мені провалитися на місці, та щоб мені живим у могилу зійти, — забожився Карук.

Маран знову замовкла, наче далі непевно роздумуючи. Відмовити?

— Все… поверни мені мою власність, — наполіг Карук.

— Та… — вимовила Маран сором’язливо…

… І з наче підсолодженою, награною неприязню наблизила личко до уст Карука…

О, які ж теплі були вуста в Карука. Навіть тепліші, ніж синя намистинка, що горіла на її долоні.