Відлуння любові: чоловіки

Химери

Щодня навколишній світ ми бачимо поверхнево і рідко коли задумуємося над його внутрішнім наповненням. Ми прокидаємося вранці за велінням обов’язків і галасливої мелодії будильника. Готуємо каву, чистимо зуби, вмиваємося. Ми вибираємо собі одяг, який слугуватиме відображенням нашого настрою. А потім поспіхом біжимо на роботу, забуваючи потрібні речі вдома, підхоплюючи непотрібні. А на вулиці сотні поспішних недоспаних механізмів швидко заковтуються маршрутними автобусами чи власними автомобілями. Отак під час руху всередині транспорту хтось спілкується зі знайомим по мобільному телефону, а хтось уже мріє швидко дістатися офісу, щоб засісти за робочий комп’ютер, аби стати повноцінним убивцею свого робочого часу. І тільки спокійний прибиральник вулиць нікуди не їде і не поспішає. Він змітає за напівсонними механізмами останки невстигаючих рухів, залишки слідів і слів, наслідки розгульної ночі. А ти заходиш у свій вулик-офіс і одразу ж натрапляєш на іскристі гримаси свого начальника, який не постарався встати з ліжка з потрібної ноги. Нарешті ти помічаєш, що вчорашні маски доброти змінені на підступні й злісні. Лише тоді ти спостерігаєш за внутрішньою порожнечею кожної людини і навіть мимохідь, поглянувши у вікно, розумієш, що все наскрізь просочене сірістю. Що навколишній світ просто проковтнув для тебе сьогоднішню невдачу разом із зустрічними посмішками, з привітними будинками та спокійними вуличками. Сьогодні ти вкотре заглянув у очі сумному дню. Але день невблаганний — він змінив свою добру маску на маску сірості й непривітності.

Нічим особливим не відрізняються похмурі дні від доброзичних, але не всі люди налаштовані бути сумними і недієвими. Отак у кафетерії «Поцілунок Привида», за одним зі столиків, сиділо восьмеро молодих людей. Худеньке дівчисько, десь приблизно рочків вісімнадцять-двадцять, і шестеро хлопців, майже того самого віку, що й дівчина. А навпроти цієї компанії сидів старший чоловік, років сорока п’яти, з невеличкою борідкою і трохи випуклими очима, що похапцем палив люльку і щось захоплено розповідав молоді. Час від часу його голос трохи зривався на вигуки, але, бачачи, що на їхню дискусію певна кількість присутніх звертає увагу, чоловік припиняв розмову. А потім переходив на спокійніший тон. На столику в попільничках шипіли недопалки, в повітря здіймалась легенька цівка пари від горнят замовленої кави. Трохи прокашлявшись від диму, старший чоловік погладив свою бороду і виважено перейшов на ділову бесіду. Молодь принишкла, уважно вислуховуючи кожне його речення.

«Так от, продовжу. Певно, вам цікаво, чому я вас забрав із навчання і привів сюди. Ви всі, звісно, чули, що за декілька кілометрів від нашого міста є селище з дивною назвою: Химери. Так от: мова піде про величезний скарб. Місцеві люди знають про його існування, але навіть наблизитися до того місця бояться. Легенда, яку я розповім згодом, багато чого для вас прояснить. Думаю, ніхто не проти з вас, коли я не розповідатиму її, а читатиму зі своїх нотаток. У цих записах я повністю відтворив розповіді старших людей та історичні документи, намагаючись не втратити легендарний колорит тих часів у цій оповіді. Ніхто не знає, скільки в тій землі добра приховано, але старожили знають, що пан жадібним був дуже і мав і срібла і золота чимало. А от коли помер — ніхто не відає, куди його добро зникло. Тож прохання до вас. Дайте згоду, що ніхто, ні з ваших друзів, ні батьків, не матиме права знати, за чим ми підемо. Щось вигадайте вдома, а в університеті — то вже мої справи. Проблем не буде ніяких. Заодно я всім зарахую успішний залік з історії за цей семестр. Уявляєте, яке ми можемо зробити відкриття? Я нікого не буду примушувати йти зі мною на пошуки, але щоб дати свою згоду, варто вислухати до кінця легенду. Тож слухаймо:

Приблизно двісті років тому купив безлюдні землі жадібний поміщик. Кажуть, за безцінь купив — інший панок, власник цих нетрів, на своє лихо дуже любив у карти грати і так програвся, що надумав батьківський спадок закласти. Але не встиг того зробити, бо саме скупий панище навідався до нього і видурив лани. Не було на тій землі ні маєтку, ні осель, але ліс був великий, куди навіть з волості пани приїздили, аби дичину вполювати. Хто був попереднім землевласником, ніде достеменно не записано, а ось новий пан, на прізвище Явдух та на ім’я Даміан, вирішив забудувати ці землі. Казали, правда, що колись на цьому місці вже було поселення, та ніхто і не знає, що то за люди були і де вони зникли потім. Подейкують, що жили тут у сиву давнину мольфари, а може, й чури якісь пригрішені, але ніхто не міг нічого щось сказати напевне. Тож історія Химер почалася саме з того моменту, коли пан церкву поставив. У народі кажуть: тільки пана заведи, а холопи збіжаться. То так і сталося. Кожного пана мучить гординя і відчуття слави, тож і назвав це село своїм прізвищем Явдухи, а люди згодом швидко перекривили його на свій лад. «Явдохи» — і край, ну як перевчиш селян? Невдовзі село почало розширюватися — де не глянеш, то тут, то там мазанки стоять. А вже і ниви почали родити, оброблені селянами. Згодом і млин поставили, олійниця та свинарник побудувалися. Тож селяни церкву собі вимагати стали, ну то що поробиш. Побудував їм церкву, бо бунтувати стануть. А щоб не витрачати гроші на попа, якогось селянина знайшов, що читати вмів. Церкву то добротну поставив, кам’яну. Не хотілося перед сусідами соромитись.

Недолюблював пан селян: якоюсь смердючою юшкою нагодує їх раз на день — і працюйте. А грошей не давав. Та не втікали селяни від нього, бо оковиту любив здорово, а як нап’ється, то радість усім була. Ніхто не знав, що у нього в житті не склалося, але подорожував, кажуть, багато і країн об’їздив чимало. Тож попривозив собі масок індійських різних. І ото як нап’ється, то давай себе актором вважати та маски одну за одною приміряти. І так, бувало, захопиться грою, що ніби вже й не один він, а десять хлопів роблять різні трюки та виконують ролі. А люди тішаться та аплодують йому. А він на радощах і набере жмені флоринів та талярів і на голови сіє ними. Коли п’ятдесят срібляками, а коли й до сотні доходило. Але золотими дукатами люд не обсипав. Зате тверезим і крейцера не подасть, та ще й виговорить злісно: «А чи я тебе не годую? Тож яка з мене тобі плата? Ти ще й винен мені! А будеш просити — підв’яжу тебе на в’їзді догори ногами і здихай, поки тебе ворони до кісток не склюють!» Та люди не особливо нарікали на долю — Явдух лінивим був і рідко коли перевіряв, що там на угіддях робиться. Селяни ж дружні були, і коли хтось у біді, то допомагали бідакам. Особливо тим, хто дуже злиденним був. Трохи панським збіжжям ділилися, та й даровані ринські виручали часто. Тож ніхто й не голодував на селі, хоча взимку всім сутужно було. Особливо важко велося новоприбулим переселенцям. Сам пан був наскільки жадібним, що навіть упорядника і скарбничого собі не наймав — грошей шкода було на них. А з-за ліні своєї — рахував не гроші, а тільки кількість глечиків. Але коли за щось заплатити потрібно було, то лише дріб’язком платив, бувало, що він і сто гульденів міддю рахував.

Сам Явдух був худорлявим, років мав усього лише двадцять шість і мав руду чуприну і такого ж кольору невеличкі вуса. Щоправда, косооким трохи був і не добачав багато чого, але загалом ославлений був той пан неабияким красенем.

У пана не було щирих друзів, але в лісових угіддях Явдухових різна дичина водилася. Тож і з’їжджалися звідусіль усілякі вельможі, щоб за їхній рахунок він удосталь потішався на полюванні. Ще б пак — усяка смакота не його була, пригощали багатії його своїми їствами та добротними винами. Отак якось на полюванні, гонячи уперед себе кабана, забрів поміщик до невідомої йому річечки. Дивиться, а по той бік річки дубова хата стоїть. Та велика така — видно, що не селянського покрову була. А через річку місток перекинутий. Біля містка дівчина на мілині білизну пере. І така кралечка — сорочка на ній хрестами вишита та не християнські вони, а якісь із хвостиками. Русява коса довга така, лише зібрана в оберемок і хустиною підв’язана, щоби у воді не намочити. Певно, коли вона хустину зніме, то й коса до самих п’ят досягатиме. Забув панок про біглого кабана, навіть зброю кинув. Приглянулася йому дівчина, очей не в силі відвести. Тож побрів він через місток до панночки. А панночка ще на тій стороні річки побачила його і присоромилася трохи, бо сорочка, аби не замочити, вище колін вузлом зав’язана була. Підійшов пан — привітався чемненько, назвав своє ім’я. Назвалася й дівчина — а її Славомирою батьки кликали. І давай він кралі себе розхвалювати: скільки горщиків дукачів має та яке розкішне помістя в нього. А ще скільки худоби всякої та скільки селян у робітниках у нього. Про все розповів, лише про свою жадібність, лінощі та любов до оковитої нічого їй не розказав. Хто ж про свої вади красуням розповідає? А потім її за жону обіцяв узяти, якщо погодиться вона. Ходімо до хати, — каже дівчина пану, — з батьками поговоримо, то й, може, до чогось домовимося. Бачу, що файний ти пан, молодий і русявий, тож не буду тобі суперечити. Я давно на нареченого чекаю.

Зайшов пан до хати, чемно вклонився громаді і привітався з усіма присутніми. Чистенько було у хаті — на вікнах рушники вишивані та долівка рівно вимащена. Та тільки ікон не було християнських, а лише якісь статуї дерев’яні у святому кутку стояли. Сонячне проміння з вікна освітлювало їх, і пану навіть здалося, що вони живі істоти. Їхні суворі погляди так і проймали наскрізь чужинця. Посередині хати тесаний стіл стояв, а за ним сидів високий чорнявий чоловік, який батьком дівчини назвався. Поруч із ним жінка сиділа, що за матір панночці була. А по обидва боки столу — четверо дорослих синів. На високому ослоні дід дрімав, сивий весь, і борода його така довга була, що білою змією аж на п’ять аршинів до самого ґанку стелилася. Коли панок заходив до хати, то ледь не наступив на ту бороду. Не знав пан, що то за люди були, та й звідки йому знати, коли він випадково у цю місцину забрів. Довгобородого діда звали Яромиром, і він першим суворо заговорив до пана: «Пощастило тобі, Даміане, маєш нагоду стати зятем нашим. Не віддали б ми свою доньку за тебе, та традиція у нас є, що з покоління в покоління переходить. Коли народжується русява, ми вже знаємо, що вона не матиме нашої сили, хоч і захищатимемо її, поки живі будемо. Ми, давнє покоління мольфарів, скільки віків на цьому світі живемо — тобі не порахувати. Так от. У нас народилося три русяві доньки, і коли їм виповнюється вісімнадцять літ, ми чекаємо на першу зустрічну людину. Головне — аби звичайним чоловіком був, бо не маємо ми права справляти їм забави з такими ж самими, як ми. Тож дуже добре, що жодній із доньок старезний пан не трапився, всі молодими були, як і ти ось. Віддамо ми останню свою доньку за тебе. Але не посилай до нас сватів. Більше ти нас ніколи не побачиш, і коли перейдеш місток, то забудеш про все, що тут було. А ми щезнемо навіть з пам’яті твоєї. Прийдеш додому — Славомира вже чекатиме на тебе. Все забудеш, але те, що тобі зараз скажу, най залишиться в голові твоїй: По-перше, є у нас Свята П’ятниця, то ти не питай ніколи жінку, куди вона зникає щотижня в цей день. І не борони їй ніколи в її проханні. Вона до нас на гостину ходитиме, тож маєш не суперечити жінці. Друга умова тобі: ні в якому разі не давай їй ніякої роботи в п’ятницю, бо лихо тобі буде страшне. А третя умова буде такою. Ніколи не ображай жінку і ні в якому разі не бий її. Порушиш обумовлене — виправити не зможеш і дочекаєшся від нас посланця у свій дім. Він і прокляне тебе навіки і прирече на муки вічні! А тепер сідай з нами до столу, поїж трохи. Певно, що стомився в дорозі. Лише нічого не питай — ми чужинцям не розповідаємо таїни наших пращурів. Все, що потрібно, — тобі вже все сказано!»

Смачненько підобідавши і запивши смакоту зеленавим вином, панок незчувся, як опинився за містком. Якась мла наскочила, а за нею розвіявся і той будинок, і річка, і той місток. Ніби нічого й не було насправді — не пам’ятав пан зовсім про свою пригоду. Біля ніг лежала загублена рушниця, він підібрав її і почав в лісовій гущині дорогу до села шукати. Биту годину ще лісом блукав, аж поки на галявину не вийшов. А там і село зобачив та й помістя своє.

Вдома молода дружина вже чекала на чоловіка. Не переймався пан тим, звідки вона взялася. Йому здавалося, що давно вона за ґаздиню порядкує в домі. Пам’ятав лише про наказане, але не навантажував свою голову питанням, хто йому це наказував. Тож і не перечив дружині, коли та щоп’ятниці кудись збиралася. А вона лишень на ґанок ступить — і одразу якась невідома сила робила її невидимою і несла, куди тільки їй потрібно було. Все було, як і раніше, от лише в чарчину перестав заглядати та флорини селянам розсипати. Та батьки не вчили Славомиру людей ображати, добра вона від природи була. Тож пан знав тільки кількість горщиків з добром, але ліньки йому було кількість монет перевіряти. Так ніби візьметься та порахує в одному горщику дукачі золоті — та й завершиться на тому. Тож його жона і брала по монетці з кожного горщика і селянам щосереди роздавала гроші. А глеків шістдесят два було із золотом. А чотири зі срібними флоринами були, і ще вісім для панських розрахунків з крейцерами дрібними були. Тож було, що в когось із селян і воли з’являться, і свинок хтось прикупить. Розумів пан, що щось не те діється, та все ж не особливо й задумувався. Любив дуже жону свою і не нарікав ні на що. Сам вдачу не лиху мав. Що не зберуть з полів та не вивезуть на базар до міста, все швидко розпродувалось до останку. А інші стоять — та й четвертини продати за день не вдається. А то й худобу повезуть на базар, то й дивися, а вже через дві години пан з грошима додому їде.

Отак вони вдвох ґаздили декілька років, а не було дітей у них. Дуже хотілося пану спадкоємця від Славомири мати, та щось не виходило. І надумав тоді пан до повитухи в сусіднє село їхати. Домовився з нею, що з жінкою приїде, а вона їм на п’ятницю назначила. Як його жінка не суперечила чоловікові, але він на своєму наполягав. Так силоміць і повіз він жінку до тої бабці. Коли приїхали, та їх обох одразу на лавку посадила, а сама якесь вариво у баняку почала варити. Жінці ж наказала на ліжко лягти і живота оголити свого. Довго якісь трави на ньому водила та порошки якісь сипала на живіт. А потім наказала випити смердючий узвар їй. Коли жінка випила, відьма налила іншого узвару в чашку і наказала ще й пану випити. Вже після того веліла сісти за стіл навпроти одне одного, а сама сіла так, щоб їх обох бачити. Десь із півгодини проймала поглядом обох, а потім сказала, що не вийде в них діточок. Розлютився пан, вибіг на вулицю, не попрощавшись навіть, стрибнув на воза — і тільки його й бачили. А дружину залишив у відьми, ніби пану тепер і не рідна йому стала.

Добрі люди завжди знайдуться, та ще й коли відьма просить. Не була стара баба злою людиною, не накликала зла ні на кого. Лише добро людям приворожувала, тож поважали її в селі. А скільки вона діточок малих від хвороб рятувала, ніхто й не порахує. І завжди, коли їй платити щось хотіли, казала: «А що дасте, то й мені буде». Розгніваний пан ані крейцера їй не дав, панночка щедро золотим дукачем нагородила стареньку.

Постукала у вікно до сусіда і розповіла йому про дівчину, попрохавши його додому відвезти її. Сусід той паном був цього села, тож своєму слузі Омельку наказав швидко коней в дорогу споряджати. Смеркало, коли він до маєтку панночку довіз.

Поміщик по дому ходить та слова злісні говорить. Начепив на себе маску дідька якогось, час від часу підходить до столу й оковиту собі нахлюпує в склянку. Побачив жінку свою і давай на неї кричати, що то вона в усьому винна. Не захотіла мати від нього дітей, от і по п’ятницях у знахарки якоїсь супротив робила. А потім зняв із себе брудні чоботи й кинув перед нею, наказуючи: «А щоби блищали вони до ранку і сорочку мені хутко заший, бо дорогою подер». Злякалася вона оскаженілого чоловіка — не бачила ніколи його таким розгніваним. Нічого не промовила йому, а лише взялася за роботу наказану. Вже впустив господар біду в дім, тож не повернеш усе назад. А пан усе з поверху на поверх бігає та до оковитої прикладається. Залатала дірку на сорочці панночка та й подає чоловікові її. Та не вгодила панові — розлючений він надто. Вдарив із розмаху жінку кулаком в обличчя. А потім заходився все зло на ній зганяти і так її побив, що вона встати з підлоги вже не могла. Трохи і плакала, і просила пана за розум узятися, та пану байдуже — задере догори маску, перехилить чарчину і знову лається на всю хату та жінку б’є. Вже й похитувався в різні боки, хтів ще раз жінку копирснути, та коли підійшов — зобачив, що вона вже бездиханна лежала. Хміль якось одразу вивітрився, і зрозумів поміщик, що лиха непоправного накоїв. Заплакав він, помутніло в голові у пана, і впав він біля коханої своєї. Очі заплющив, аби не бачити біди страшної. І надійшов сон йому: з’явився хлопчик на подвір’ї та й кістки продає. Побачив Явдух його з вікна — та так захотілося собі кістку купити. А в самого хлопця свита подрана вся, і на споді лише тіло світиться. Взяв пан грошей мідних та й вийшов до хлопця на вулицю. Підійшов ближче до хлопця — а то вже не хлопченя зовсім, а потвора якась небачена. Ноги обгорілі до чорних кісток, свита пошита з тої матерії, що мерців нею накривають. Руки ж — кігті звірячі, а в них потвора не кістки тримає, а дві голови людські за волосся. А натомість своєї голови те химерне створіння мало три голови звірячі та на всіх маски потворні. Заволав той пан з переляку — та тільки голосу й не чути його. Втекти хотів, але ноги ніби чужими стали. І не зміг пан хоч якийсь рух зробити. «От бачиш, — спокійно заговорило з паном потворисько, — ти порушив усе те, що тобі наказували дотримуватись. Я посланий до тебе мольфарами, щоб поквитатися з тобою і оголосити тобі їхній вирок. П’ятдесят років твої землі не знатимуть спокою, але ти ще довше не знатимеш його. А тепер повзи геть від мене, очі мої не виділи б тебе. Ти найгірше створіння, яке я за всі віки свого існування бачив!» Відійшло від пана зціпеніння, впав він на землю і поповз до вхідних дверей своєї оселі. Повзе пан — та ті декілька метрів такими довгими йому здаються. І раптом прокидається він уже всередині маєтку, де і впав. Затужив він дуже, підвівся з підлоги та й бачить, що вже не лежить на підлозі його дружина. А по кімнаті попіл літає та то до носа, то до рота потрапляє. Плаче пан гірко і від горя заподіяного, і від сажі їдкої. Його розібрав нежить, і так чхає, що аж маски на стінах дрижать. А коли тільки чхне, то новий пан у його подобі з’являвся. А зі стіни маска злітала і приростала до обличчя нового пана. Так було до тих пір, поки не злетіла зі стіни остання маска. Боляче приростала вона до обличчя справжнього пана. Найжахливіший вид на тій масці відобразився — і жалюгідність, і лінощі, і підступність, і жадібність, і вбивство. А очі пана, що світилися крізь маску, вже не були людськими — сіро-молочними стали.

Коли панів стало більше двадцяти, верхній поверх камінцями почав кришитися на вулицю. Злякався справжній пан лиха і до своєї скарбниці побіг швидко і почав монети в лантухи висипати. А пани всі за ним побігли й те саме роблять. Поки все по мішках розпихували, то й другого поверху зовсім не стало. Висипався весь на вулицю по самі верхівки вікон, що й вулиці не видко було. Хотіли пани спробувати двері відсунути, та де там — і вони камінням іззовні підперті. Надумалося тоді їм печеру копати під будинком, щоб хоч якось себе і скарби порятувати. Добре, коли людей багато, а в біді й пани працювати вміють. Тож одні копають, інші землю в куток носять і висипають, а деякі будинок із середини розбирають. Стіни ж бо добротні були — подвійні. З вулиці камінь тесаний, а зсередини балки дубові. Добрий матеріал на укріплення. Пробували вибивати камінь на укріплення, та не піддається панам камінь. А до ранку вже й не було маєтку, а натомість нього гора утворилася вдвічі вища за колишній маєток…

Вийшли селяни по свіжому ранку на роботу та й здивувалися побаченому. Не було і сліду маєтку, а натомість нього гора виросла. Уночі ніхто не чув сторонніх звуків, хоча перепуджений дід Андрій розповідав усім щось неймовірне. Йому не спалося, і він на лавці біля своєї мазанки люльку палив. То ніби бачив, як будинок пана немовби танув, а над будинком химера триголова кружляла. І не повірити б діду, але маєтку-то дійсно немає. Де шукати причину? Та й панночки та пана не було. Тож селяни і придумали собі, ніби гора та сама сталася, перетворивши господарів також у каміння. Коли ж наблизилися до гори, то побачили за нею два великих уламки зі стін. Але дивно так, нібито ота химера, з дідової оповіді, здійняла їх у повітря і глибоко вткнула у землю. А ще й розташувала їх паралельно одне одному, порівнявши уступи з землею. Відстань поміж ними була два сажні, і віддалялися стіни одне від одної ровом. Тож у вишину були з сажень, в довжину цілих два були. А з лівого боку якась яма під стіну йшла. Підійшли селяни ближче до ями, а з неї голоси почулися. Але не людськими вони були зовсім. Злякалися селяни та втекли від лиха щонайдалі.

Тиждень минув після того; ані пана, ані панночки так ніхто і не бачив, тож селяни стали нового покупця виглядати. Але де пан свої скарби сховав перед щезненням? Якщо перетворився на чура, то навіщо йому золото, коли чури навіть з попелу можуть його сфальшувати? Але ж панночка добра людина була, то куди ж вона зникла?

Пани на селі один за одним з’являлися, та навіть і фундамент закласти не встигали. Помирали від якоїсь хвороби, хоча й забудовувалися подалі від того проклятого місця. А через деякий час пожежа страшна сталася. Згоріло все те, що ще нагадувало залишки села, і навіть люди, які трохи розбагатіли за часів скнари-пана та не покидали рідне село, ні худоби не врятували, ані себе. Ніхто не очікував такої біди, — загорілася хата, а від неї всі згоріли. В той день ще й вітер страшенний лютував, от і наробив шкоди. Глухої ночі, кажуть в іншому селі, те сталося. Лише кам’яна опустіла церква лишила по собі купу згадок. Про те, що тут колись до неї миряни заходили і що тут жили люди. Заросли ниви бур’яном, знову пустою земля стала. Розсіявся ліс на пустирях, сховавши від подорожуючих у собі панську таїну. Ще деякий час мисливці ходили в нічиї ліси на полювання, але з ними ставалося таке, що навіть і зброя не допомагала, певно, звір якийсь роздирав їх. А ті, хто живими лишалися, — всілякі страхіття розповідали. Начебто у глибині лісу якась невідома істота живе. Реве несвітським голосом, а ти йдеш покірно на її гук, і повернути кудись убік несила. І так, аж поки не потрапляв пан на якусь глуху місцину. Та істота три голови мала і реготала щосили над нещасним. А потім з’являлися горщики з золотом. Потвора висипала золото з горщиків і наказувала рахувати монети: «Порахуєш все до третіх півнів, то знайдеш дорогу до своєї оселі. А ні, то тебе і не знайдуть більше!» І тільки вправні арифметики вибиралися з лісу. Перестали тоді мисливці в ті ліси ходити, і прості люди обминали ті зловтішні місця. Та навіть і собаки скавуліли і близько не підходили до лісу. А згодом і назву нову Явдухам дали — Химери…

Недалеко від тих покинутих місць жив пан Тадеуш. В народі вважався доброю людиною, і дав йому бог щастя довго жити на білому світі. Та смерть однаково рано чи пізно всіх забирає під свою немилість. От і помер той пан у віці ста чотирьох років, залишивши по собі Огниська, свого сина-спадкоємця, керувати селом. Від роду син шістдесят років мав, і йому належали вже чимало невеликих хуторів. Після смерті батька вирішив розширити батьківські землі, об’єднавши їх. Не був він забобонним, тож вирішив і покинуте село придбати. Тим пак у волості за нього просили зовсім небагато, незважаючи на те, що ліс величезний. А якщо посадити молодняк і розширити ліс, щоби потім виторг з нього добрий мати? — думав собі пан Огнисько. Так і зробив. А де був колись Явдухів маєток, люди не пам’ятали. Знищили роки пам’ять, та й за довгий час дерева заглушили згадки. Лише про прокляття земель пам’ятали люди, та не знали вони, що минув уже той час.

Шанували Огниська селяни, як і його батька. Розсудливо і справедливо до всього ставився, бо серце добре мав. Та все одно лише небагато людей підтримали панську ідею щодо лісу, бо дуже боялися накликати на себе лихо проклятих нетрів. Пам’ятали вони, скільки біди було в тих землях, та не знали, що небезпечним було лише те місце, де було колись обійстя жадібного пана. Не заслужив покараний пан ще прощення. І не наближався ніхто до руїн, та й не знав ніхто, де вони є. Уночі там ще й досі чулися стогони та пекельні голоси з-під землі. Володарями проклятої місцини були лише височенні суворі граби. Ледь гору високу не затуляли своїми вершинами. А дітям старі вуйки охоче розповідали страшну історію, щоби самі вдаль лісу не заходили. Казали: «Дійдеш Явдухової гори, забере тебе скнара-пан навіки до себе!»…

Тож отак невеликий гурт людей розширював ліс, а коли й запальні мисливці благополучно потрапляли додому, то й швидко розходилася чутка по навколишніх селах, що прокляття зникло. Все більше і більше селян почало розбудовувати село, і грабові зруби рядками від церкви вишукувались у вулички. Та й церкву поновили, і попа запросили грамотного до неї. А невдовзі й деревопереробний завод забудувався. А що на селі стало народу багато, то й інші промислові споруди з’явилися. І олійниця нова, і курник та свинарник побудувалися. І вже до сусіднього селища недалеко їхати було. Не забудовували люди місцину в бік колишнього маєтку, а від церкви почали забудову. А незабаром і другу церкву поставили, на іншому краю села…

— …Що ж, така-от історія села, що за містом, — закінчив історик легенду, переходячи знову на ділову розмову. — Звичайно, те, що я використовував із легенд у розповіді, частково є народними вигадками, але мої дослідження таки доводять певну долю правди. Судячи з документів, жадібний пан дійсно заснував це село, а зі згадок мешканців інших сіл той пан дійсно характеризується заможним і успішним торговцем. Я з розповідей старих людей різного довідався. І що було в нього сто горщиків дукачів, — хтось навіть більше називав, але більшість називала ту кількість, яку я зазначив у легенді. Отже, чутки про величезний скарб вірогідні. Вас, певно, цікавить, чому я взявся за це дослідження? Легенду ще колись, у незрілому віці, мені переповідала мати, що була уродженкою села Химери. Ми навіть ватагу із пацанок і бойових хлопців збирали, оголосивши себе шукачами скарбів. Так нічого і не знайшли, бо забобону людського боялися. Нам тоді від десяти до дванадцяти років було, тож так і не добрели навіть і близько до тих місць. Певно, усе б і забулося, якби не випадок двомісячної давності. Мій товариш по школі розповів історію, яка змусила мене продовжувати пошук. А сталося от що. Лісове господарство випилювало старі дерева, щоб поновити молодняком. Одна з бригад, випилюючи старі граби, випадково натрапила на ту місцину, про яку я оповідав у легенді. Четверо робітників провалилися в глибоку яму, і їх живими звідти дістати не змогли. Їх дубовими зрубами та кістками завалило. Але звідки ті дубові зруби на глибині півтора метра? Я ще дещо довідався. Під час радянської окупації звозили полонених до гори і там розстрілювали їх. Вода вимила неподалік того звірства глибокий рів, куди й кидали трупів. А коли прийшов наказ припинити розстріли й замінити їх роками ув’язнення, то полоненим наказали зрівняти той рів з поверхнею землі. Кажуть, сотні людей там закопали і лише з метр землі на них накидали. Полоненні копачі були останніми, кого розстрілювали на тій місцині, — свідків не хотіли мати. Так і не знаходили довгий час тої могили, хоч як і намагались історики відновити пам’ять про полеглих. Але ніхто не знав тоді, що під тілами печера викопана була. Отак трупи набухали, утворюючи порожнисту пастку до тих часів, поки хтось та й не втрапить в неї. Там робітники і потрапили в халепу. Я був на тому місці, навіть гору бачив і в яму спускався. Коли друг мій розповів про те, що сталося, і коли я взнав, що на тому місці задіяні історики і солдати, то я одразу ж виробив відповідний дозвіл і поїхав туди. Вони розкопували яму вшир і витягували кістки, щоби перепоховати розстріляних. Я ж у свою чергу, згадавши материнські легенди, вирішив поновити свої згадки і ледь стримав своє здивування, коли досяг дна ями, спустившись на лебідці. Дійсно, були розкидані старі дубові балки. Самої печери я не бачив, певно, дубові зруби колись були укріпленням печери і з часом печера обвалилася. Не відомо, на скільки метрів ушир засипало печеру, але те, що вона дійсно була, я вже цілком усвідомлював. Тим пак знайшов і той рів, і ті дві стіни, і яму під одною зі стін. Спускатися до неї не мав часу — вечоріло. В чому ми виграємо? Робітникам не до скарбів було, і нам це може стати в пригоді. Вони лише кістки викопували з ями, більше їх ніщо не цікавило. Так я почав досліджувати повністю про скарб, щоб потім вас зібрати і повідомити про своє рішення. На сьогодні я зібрав усю ймовірну інформацію про той легендарний скарб, яку подав сьогодні вам.

— А є якісь відомості про рік заснування села? І чи є якийсь науковий факт того, що село порожніло п’ятдесят років? Чому після відродження ніхто не натрапив на панське обійстя, адже церква лишилася, а отже, село відроджувалося на тому самому місці, що й було до того? — запитала студентка.

— За архівними даними, дату заснування села затвердили відтоді, коли було побудовано першу церкву. А її возвели в 1786 році. Роботу закінчили на Покрови, отже, десь у середині жовтня. Бо і назвали її на честь Покрови Божої Матері. А перші поселенці на селі, певно, з’явилися за чотири-п’ять років до будівництва храму. Пан, який відродив село, реконструював церкву згідно зі збереженими в архівах кресленнями, а згодом розширив її. Наукових підтверджень запустіння села немає, але деякі припущення науковців говорять про те, що на селі якась хвороба була. Я думаю, скнара-пан пошкодував грошей на лікарів, і тому ніхто спинити хворобу не міг. А коли загорілося село, то недогнилі трупи розвіювали хворобу свою, тому й, певно, мисливці гинули. А ті, хто виживав з них, просто інстинкт добрий мали. Відбулися лише гарячкою, їм пощастило. Від церкви до маєтку було зо три кілометри, бо село початок брало раніше з іншого краю. Я ж у своїх записах говорив про це. Та й нині вона біля узлісся знаходиться, закінчується нею село і ліс починається. Були й після пана-відбудовника інші пани-відбудовники, але таки два кілометри до міста не досягнули. Спочатку одна війна зашкодила, потім інша, а там і радянські окупанти все на свій комуністичний лад почали перероблювати. Так і лишилася ідея об’єднання лише ідеєю. Тепер інше. Коли будували трасу — Химери обминули. Ті села, через які пролягав шлях, об’єднали поміж собою в одне велике, що згодом стало нашим містом. Ту саму процедуру об’єднання було пророблено і з недалекими селами, і коли наше місто стало найбільшим, воно отримало статус районного центру.

— Тепер зрозуміло, — сказав невеличкого зросту, в драних модних джинсах, хлопець-брюнет. — Тож коли ми вирушаємо у похід і що із собою брати?

— Добре визначення — «похід», — посміхнувся ректор, — але я вже попередив вас, що ми вирушаємо нелегально, тож повторююсь: ніхто не має права щось комусь розповідати! То що, всі хочуть іти зі мною на пошук панських скарбів чи хтось утримається?

— Усі, усі йдемо! — хором відповіли студенти, знову привернувши до себе увагу поодиноких відвідувачів.

— Завтра у нас четвер, це якраз вдалий день для починань. Збираємося поблизу цього кафе на десяту годину ранку. Підготуйте на завтра все, що потрібно в таких випадках для подорожі. Хто має саперки, мотузку, сокири? Ну, і запас їжі беріть на 2 дні. Думаю, у суботу ввечері повернемося до міста…

…Студенти зібралися всі майже без запізнень. Вирішили йти до потрібного місця пішки, таким чином поєднавши приємне з корисним. Тим пак до села було якихось там сім кілометрів. Близько третьої години подорожуючі майже дісталися заповітної місцини. Поблизу гори знайшли ще не засаджену молодняком галявину. Вирішили на ній розбити табір, тим пак що гілок навколо, після випилювання лісу, було повно. Поки підготувалися та розпалили вогнище, вже й вечір набрів. Полохлива ватра народжувала своєю іскрою на небі зорі, а юрба повсідалася навколо багаття вечеряти та різні байки розповідати. Так хвилина за хвилиною час за оповідками швидко минав, і компанія незчулася, як ніч до свого понулення наблизилась. Звідкись, не зовсім здалека, почулося щось схоже на вовче виття. «То, певно, вітер гуляє в печерах, — почав заспокоювати присутніх викладач, — у деяких місцях печери утворилися отвори, тож вітер і використовує їх як сопілку». Та виючі звуки наближалися ближче до юрби, аж поки присутні не побачили привида, який і створював той гул. По обидва боки того прозорого створіння мелькотіли безліч масок. Не важко було здогадатися, що то був сам примарний господар таїн зруйнованого обійстя. Його маски-супровідники то різко здіймалися в повітря, а то знову кружляли навколо пана. А потім маски розліталися в різні сторони і знову поверталися з моторошним свистом. Аж раптом вони закружляли навколо зляканої юрби і боляче почали вростати в обличчя присутніх. Лише дівчину не зачепила жодна з масок. Щось у ній було таке особливе, що навіть маски не знайшлося. Певно, вона була єдиною людиною, яку вела до скарбу не жадоба, а лише думка про те, що той скарб дійсно зробить важливе відкриття для науки.

«Що, за моїми багатствами прийшли? — засичав пан-привид. — А ви його заслужили, коли від вас віє жадобою не до свого? Йдіть тепер зі мною — тепер відроблятимете мені свої вади до скону. Бо мої двійники постаріли і вже за вітром розлетілися, а печери руйнуватися починають. Нікому укріпляти їх стало». На поверхні землі утворилася глибока тріщина, яка поглинула всіх присутніх одразу в себе і зачинилася знову, ніби то був старомодний ґаманець за застібках. Отак невдалі шукачі пригод, поневолені привидом, опинилися повністю в його владі, у його печерних володіннях.

А в самій печері, освітлений фосфоричними породами, стояв двоповерховий маєток. Майже такий, як і в легенді розповідалося, але чомусь світився наскрізь. Ефемерним він був і водночас не було нічого видко того, що в самому обійсті було. Жестом пан-привид вказав «гостям» на двері, таким чином запрошуючи їх до будинку. Дівчина йшла позаду всіх. Її колишні друзі сварилися, подекуди й билися поміж собою. В них уже не було нічого людського — ніби всі водночас у тварин перетворилися. Один за одним вони падали долілиць, і вмить той, хто падав, зникав. Пан дико реготав, а коли лишився один із розбишак, привид пройшов крізь нього, перетворивши його на прозорі бульки. Злякана дівчина не могла вимовити і слова, та все ж ішла покірно за паном. Вони опинилися перед скляними дверима, в які пан жестом вказав дівчині заходити. Опинившись у вітальні, привид знову жестом наказав дівчині сідати на лавку біля стіни. Залившись із полонянкою наодинці, привид почав їй роз’яснювати те, чому так все сталося:

«Не переймайся за своїх друзів — як і мною колись, ними керувала лише жадоба, бажання збагатитися, дводушність і злість. Маски їх швидко відловили, та вони не зникли зовсім. Чуєш стукіт? То вони стіни укріплюють у тих місцях, де печера трохи осіла. Тебе ж вони використовували, знаючи твою чесність, і лукавили тобі. Бо насправді ваш учитель давно підготував твоїх друзів до походу, а для тебе вигадали мало-правдиву історію. Тож ти і без маски лишилася, бо чесність без личини ходить. Не бійся — я відпущу тебе. Твоя безкорисність і чесність і є причинами того, чому я не заподію тобі шкоди. Але є ще й інша причина моєї доброти до тебе. Обернися. Бачиш картину на стіні? На ній зображена моя дружина, а ти як дві краплі води схожа на неї. Забереш собі ту картину — бо я вже зовсім не людина, хоча й досі пам’ятаю про Славомиру. Цей портрет я замовляв у відомого майстра, не пошкодувавши золота ні на трішки. Єдиний раз у житті розрахувався золотом, хоч і не велів мені батько такого робити ніколи. Шкода, що подарувати тобі більше нічого, бо були криваві часи, коли пограбували мене. Ті злодії були такими вмілими, що я нічого і вдіяти не встиг. Ні чорта, ані привидів не боялися, а ще й розкопали саме в тому місці, де я горщики з дукачами зберігав. Треба ж було мені не вгадати місце на поверхні землі, і саме сонце освітило тоді копачів. Та й не глибоко було копачам, півсажня всього. А сонце шкідливе для мене. Я розчиняюся перед світлом. У них навіть мова була інакшою. Ніби й наша, але попсована якась. Єдине, що я тоді від них зрозумів, так це те, що сталася велика війна і вони тепер керівники цього світу під назвою «радянська влада». Хоча, знаєш, я тобі все-таки свій щасливий дукач подарую. Він у нашому роді з покоління в покоління передавався. Це він збагатив мене. Колись удачу мені в договорах та торгівлі приносив, але ні до чого мені він тепер. Не я отримав прокляття, ми від початку були прокляті. Коли ти отримував спадкову монету — батьки щезали кудись. Хто знає — може, і вони десь глибоко в землі тепер живуть у прозорих маєтках. Певно, з розповідей свого вчителя ти знаєш, за що я проклятий. То щира правда. Отак і я чекав на свого спадкоємця, та, певно, я народився, аби на мені закінчився наш рід. А монета для тебе безпечна і вже не містить у собі містичної сили — звичайний шматок металу, на якому щось зображено. Тим пак, знаю, що не продаси дукача — збережеш, як згадку. Тож забирай портрета та монету і рушай хутко зі мною — я виведу тебе на дорогу до села. А там і місто недалеко — повернешся додому. Бо перші когути запіють, і я не матиму сили тебе вивести з печери».

Сховавши монету до кишені джинсів, дівчина побачила, як з привида зіскочила жалюгідна маска, і то вже не мара перед нею стояла, а пан у тому вигляді, в якому колись він був проклятим. Тільки очі не блищали злобою та жадобою. Та його вуса й волосся були зовсім сивими.

Коли дівчина вийшла з будівлі, печера, ніби горіх, розлущилася навпіл, і за мить пан і його гостя опинилися саме на тому місці, де зовсім недавно жевріло вогнище. Та не було ні наметів, ні чиїхось речей, а лише наплічник дівчини. Ніби й не було нікого поруч з нею, а вона сама серед ночі опинилася в глибині лісу. Дівчина підхопила наплічник на плечі й хутко рушила далі за паном. Невдовзі загавкали налякані пси і завиднілася сіра смужка сільської дороги. Заспівав перший когут — передвісник світанку. Пан попрощався з дівчиною і вже мав зникати, аж раптом з посрібленого неба, на повній швидкості, до нього наблизилася сувора хмара. Дівчина помітила, що та хмара нагадує якусь трилику потвору. Хмара зашипіла, заревла, а потім почувся грізний голос: «Ти прощений, іди до своїх. Досить тобі порожні горщики охороняти. Ти вільний…» Хмара так само раптово зникла, як і з’явилась. Зник і пан. Дівчина рукою попрощалася вслід зникаючому пану і поспішила своєю дорогою. Сірі багатоповерхівки з-за гори показали свої розпатлані голови. Небо розвиднилося повністю. Щаслива усмішка сонця привіталася з наступним днем, який уже розвіяв старі примарні сни. Вранішні птахи підхоплювали мелодію вітру і переспівували її на гарний настрій…