Відлуння любові: чоловіки

Потім

Залишуся?

Та ні, вже треба йти…

Йти і думати: хто ж цей дурень, безсмертний, як сама дурість?…

Ниє застуджений поперек. Ноги майже не несуть — гудуть у клятих черевиках…

Все ж таки залишуся, посиджу на нашій з ним лавці. З деяких пір нас тут залишилося вдвічі менше, ніж в ті давні часи. Як не посміхнутися власним арифметичним здібностям. Розділилися два надвоє, в залишку виходить один і одна… Є він, тобто я, — але все одно це — рівно вдвічі менше, ніж було тоді, спочатку.

Почорнілі, відвислі щоки опівнічного неба усіяні бляклими, подекуди рожево-прищавий цяточками. І в цьому небі відбивається наше висихаюче озеро — бездонна водойма прісних слів, що ми їх роздратовано шпурляє один в одного.

Залишуся. Марно і безглуздо йти звідси, з цієї лави, нехай і давно задерев’янілої, від цього озера, в якому безліч схолоднілих шматочків золи, що колись біли вуглинами…

Сама знаю — не залишуся, все одно ж підведусь і піду — до наших чотирьох стін, побитим горохом докорів, образ і звинувачень. До розбитими горщиками не загоюються звинувачення, до отруйних черепків колючої іронії. Добра наживати виявилося навіть простіше, ніж передбачалося, — ось тільки добре, що у нас немає курей: було б сумно бачити, як вони відмовляються клювати ці легко нажиті золоті копійки, розкидані всюди — на подвір’ї, біля озера, в замку.

Піду, щоб знову перебирати хворими ногами в холодних черевиках по звичних білих сходах, схожих на білу халву, зачерствілу, коли вичерпалося моє дитинство. Черства халва — невже по ній вдавалося бігати?

Колись він, чекаючи моєї захопленої подяки, злетів вище пташиного польоту, але звідти мене неможливо не те що розгледіти, а хоча б помітити, — так чому ж захоплюватися і за що дякувати?

Політати, чи що, і мені, — я ж маю на це право, — щоб з висоти польоту не помічати обридлих дрібниць? На жаль, небо зайняте, двом у ньому можна лише розминутися. Та й дрібниць — всього нашого добра — нажито стільки, що нічого іншого, здається, вже й не залишилося. А добро все наживається й наживається…

— …Де ж ти, нарешті?

Хто з нас це запитав? Ні, не запитав, а спершу, дуже давно, роздратовано кинув, потім байдуже зауважив, потім втомлено позіхнув…

Якщо неясно, хто, значить — обидва?

— …Скільки можна збиратися?

Хто це говорить — він чи я? Навіть розминутися вже не вдається.

— …Ну, де ж ти?

Ключове питання. Точно ключ, що не підійшов до замка між нами, між ним і мною. Ніби замок, що не підійшов розділеним надвоє двом.

Я ставлю собі це питання тисячу разів на день. Я кручу й верчу мій ключ, але він слухняно і безвольно прокручується в зачиненому заржавілому замку, безсилий відімкнути його.

Я дивлюся в дзеркало — не стільки щоб подивитися, скільки щоб побачити себе, адже де ж ще я можу себе побачити? Якщо я десь і залишилася, то лише в дзеркалі, а скрізь, окрім дзеркала, хіба це — я?

— …Ти йдеш? Всі зібралися й чекають.

Чи впевнені вони, що чекають — мене? Чи знають вони моє ім'я? Чи пам'ятають, як мене кликали?

— Ваша величносте, дозвольте оголосити ваш вихід?…

Дозволю, звичайно, як не дозволити. А ви, натомість, дозволили б мені зрозуміти — куди і навіщо я зникла? А коли — я й сама пам'ятаю…

Адже і в дзеркалі — не я. Дивлюся, шукаю — не знаходжу.

Вдивляюся, визираю — але не бачу. Навіть у дзеркалі.

Під вікном — розвалений віз, який колись був парадним екіпажем. Вусатий кучер спить поруч із вічною мискою недоїденою гарбузової каші. Шестеро гостромордих, вузькохвостих коней розбрелися хто куди. Слуги в лівреях кольору відшмаганих дощем кущів, затертих, як мої незрозуміло до кого звернені прохання, хропуть собі у лакейській. Сплять усі, хто вирішив не приходити до мене з мого дитинства. Сплять, наче й не спали ніколи. Як ніби їх всього-навсього придумав той самий дурень — вічний, як сама дурість.

Все і всі — де їм годиться, це могло б заспокоїти.

Тільки й потрібно для щастя зрозуміти, де ж у моєму житті — я? Де я залишилася після того, як моє дитинство припинилося і всі, хто в ньому у мене був, розбрелися хто куди і поснули.

Поперек жалібно скиглить після задубілої лавки, від нескінченних палацових протягів…

Добре, зайду, адже всі зібралися, — все, крім тих, хто залишився в минулому.

Я відкриваю навічно замкнені двері і входжу до зали. На троні — його колишня величність, а до нього підходить — щоб зайняти місце поруч — колишня моя. Він дивиться на мене і, напевно, думає те ж саме: звідки взятися величності, якщо велич пішла? Непомітно для інших, вона зникла для нас, а мі — один для одного. Чи не це головне?

Ні, не це. Головне — черевики, найнестерпніша з усіх дрібниць. Через ці черевики я ненавиджу свої ноги навіть сильніше, ніж постійно ниючий поперек. Їх слід взувати відразу після сну і не знімати до наступного, щоб моїй чарівності й загальному розчуленню та захопленню не було меж.

Мені належить пурхати і випромінювати наївність, сріблясто дзвеніти у відповідь на вітання і заливатися червоним кольором втіленої наївності.

Присутні покликані прислужувати мені, а я — служити всім їм. Її величність служить своїм підданим. Служить недосяжним і тому манливим прикладом, втіленням недосяжної, але все ж одного разу досягнутою, а тому спокусливою мрії. Для цього я зобов'язана поставати перед підданими в уже давно тісній, хоча ще не зовсім вилинялій сукні й у мерзенних, некерованих черевиках. Під час кожного тріумфального — вони у мене всі тріумфальні, так положено, — виходу мені належить по-дитячому пустотливо клацнути пальчиками, немов ще один камінний вуглик чутно тріснув, непомітно для підданих перетворюючись на попіл, після чого засоромитися власної пустотливості, залитися рум'янцем і потупити погляд.

Гаразд, клацну, заллюсь, потуплю. Я змирилася з усім і з усіма. Піднімаю сукню до щиколотки, щоб зійти на трон і щоб піддані розчулились і щасливо перезирнулися: «Так, це вона — та ж, необхідна і вічна. Це її ніжки — в тих же, незмінних, незамінних черевичках».

Ритуал заведений, подібно палацовому годиннику, що б'є вічно, і вічно — невлад. А з деяких пір — з розмаху.

Значить, нехай мої ноги залишаються для підданих ніжками, і нехай піддані не чують, як нестерпно ці ніжки гудуть.

Піддані впевнені, що це — я.

Що це я — йду на трон, підставляю руку для королівського поцілунку, заливаюся сріблястим дзвіночком і рум’янцем.

Вони не помітили гарбуза, що валяється під вікнами палацу? Ну, що ж, хай буде так, хай вони, на своє щастя, не помічають того, що втратило важливість, — як і я не помічаю себе в дзеркалі.

Нехай ноги залишаються ніжками, а ненависні черевики — черевичками.

І нехай мені ніколи не дізнатися, який дурень, безсмертний, як сама дурість, вигадав ці кляті черевики й намовив стару недобру фею вдягнути їх на мої ноги-ніжки.

Ці по-жаб'ячому холодні й слизькі черевики.

Ці казкові черевички з кришталю.