Відлуння любові: чоловіки

Про що шуміли дощі (фрагмент роману)

…На кінчику вечірнього променя сонця, який проткнув скло давно не митого вікна, повис тягар ночі, яка неминуче насувається на місто.

За балконом — сутінки раннього вечора. Подумки я ще на узбережжі Камчатки. Хочу побачити світанкову зорю над чорним і холодним океаном, яку вже ніколи не побачу такою, якою милувався двадцять років тому.

Сутінки — це та мить, коли час зупиняється; час без кольору і звуків; мертвий і сумний. Писав Кастанеда, «Сутінки — це прошарок між світами». В цьому містичному проміжку причаїлась якась таїна — печальна, нелегка для душі, але важлива для розуму, вона таїть в собі велику суть дрібних речей.

Почуваю себе забутою книгою на схололому піску порожнього пляжу. Нудьгуючий вітер потріпує сторінки бездарно вигаданого тексту: то обережно, то сердито шелестить в такт хвилям, що набігають на гальку. Чи буде ще літо? І чи не набридне в цьому житті бути предметом чужого дозвілля?

Зрештою, над чим я розмірковую? Адже в тридцять п’ять життя закінчується. Далі — повтор і закріплення пройденого матеріалу. Багато з того, що наповнювало життя і було його сенсом — відпрацьований матеріал. Місце йому на смітнику. Залишились порожнеча, яка претендує стати смислом і виправданням всього теперішнього. І за таких обставин було б добре відшукати в собі сили, щоб знайти того, хто зміг би наповнити смислом ранковий дзвінок будильника.

Вистачило години, щоб наповнити пакунок двома пляшками горілки, банкою шпрот, традиційним лимоном, кількома яблуками, четвертинкою чорного хліба і завмерти на пару секунд перед дверима, перш ніж натиснути чорний ґудзик дзвінка.

— Ти???…

— Невже я так змінився?

На її обличчі ні подиву, ні радості. І питання, що прозвучало замість «привіт», — всього лиш інформація про те, що колись в її житті був я, і не дивно, що з’явився знову.

— Ні, не змінився.

— Увійти можна?

— А чи варто?

— Ти не одна?

— В мене такий безлад.

— Він мені завжди подобався.

— Чому?

— Бо відтворює порядок речей у космосі. Приготуй що-небудь, — протягую пакет, в якому пляшки підступно дзенькають боками.

— Ти переоцінюєш наші можливості, — коментує вміст пакету. На мить мені здалось, що між нами все залишилось як і було раніше.

— Гм-м-м, Воронін, час пити щось шляхетніше.

— Ти відвикла?

— Я й не звикала. Краще йди мити руки, а потому розповіси, чому це ти вирішив завітати. Тільки не говори, що скучив. До речі, ти як і раніше запиваєш горілку водою?

— Якщо є.

— В крані завжди є.

— Не всюди є кран.

Сліпі ревнощі до мого минулого, через те, що в ньому не знайшлося місця для неї. І взагалі, як я міг існувати, радіти життю, закохуватись, ділити з кимось ліжко, їжу? Як я міг?! Чому не чекав на неї? Чому не жив в півоберта, прагнучи зберегти себе для неї єдиної? Ревнощі до моєї легковажності, з якою я мандрував життям, не ускладнюючи власне існування пошуками відповідей на важливі питання.

З часом вона почала ненавидіти все, що було в моєму житті до неї, і все, що з’явилось в нинішньому житті без неї.

Спостерігаю за тим, як вона накриває стіл: все відбувається як і колись, ніяких змін, окрім в нас самих. В її та в моєму житті за незначний проміжок часу встигли з’явитись потрібні та непотрібні, корисні й безкорисні речі, люди, знайомства. Їх стільки багато й вони настільки різні, що крізь них нам несила розгледіти нас справжніх, тобто колишніх.

— Ти був щасливим?

— Мільйон разів!

— …???

— Коли вгамовував спрагу, коли рятувався від собачого холоду…

— Це тривіальне щастя. Ти хоч зараз можеш бути зі мною відвертим? Давай зігріємось відвертою розмовою. Я ж бачу, що тобі дошкуляють холодні протяги буття. Нам завжди не вистачало часу, щоб наговоритись досхочу. Напевне, через те ми й розстались, бо не вміли слухати одне одного. Так що, розповідай, адже коли ми ще ось так посидимо?

— Гаразд. Розповім про нетривіальне. Якщо життя втрачає будь який сенс — починаєш жити минулим. І тоді пам’ять відкриває такі деталі, про існування яких, здавалось, забув на віки. Так от, щастя, як я його розумію зараз — це коли прокидаєшся на світанку і перше, що ти чуєш — тиху, впівголоса розмову стареньких батьків, як потріскують в плиті сухі соснові дрова, охоплені язиками вогню, як за вікном в ранковій тиші скрипить на морозі старий клен і над всім цим — розмірене цокання старого настінного годинника. Щастя — це відчувати, як схололі за ніч кімнати будинку поступово наповнюються живим теплом, як пахне свіжістю наволочка, витіпана морозним сільським вітром. І тоді, на якусь мить здається, що всі прикрощі, радощі, розпач, втрати й знахідки — якась маячня. Насправді життя тільки-но починається, і попереду не має нічого — лише тривожне очікування майбутнього.

За стіною, в сусідній квартирі, розплакалась дитина. В кімнаті так багато ранкового сонця. Гадаю, що зараз не пізніше дев’ятої. Давно не сплю й розмірковую над тим, що час, який я провів у цій квартирі, створив стійку ілюзію колишньої близькості, але вона ні мені, ні їй не потрібна. І в цій ілюзії, яка через пару годин зруйнується, винен я. Вчорашні розмови і спогади перекинули з берега на берег хиткий місточок.

Чому мене мордує?

Боязко від думки, що в тридцять п’ять життя закінчується? Наче старий склеротик, з острахом озираюсь, щоб вкотре переконатися, що минуле — не вигадка і не епізоди з колись прочитаних книжок.

Двічі в одну річку не ступиш. До обіду я залишу цю квартиру і не знаю, чи повернусь коли-небудь?

В ранковій тиші чути, як за стіною в сусідній квартирі жіночий голос заспокоює дитину.

Наші погляди зустрілись тоді, коли я обережно, щоб не розбудити, перевертався на інший бік. З її заспаних очей стекли дві сльозинки.

— А ранок видався недобрим, — обережно витер на щоках сльози. — Що трапилось?

— Ти любиш дітей? — запитала вона.

— Люблю.

— А мене ти любив?

— Любив.

— Тоді чому в нас з тобою не має дитини? Чому все повинно було коли-небудь закінчитись? І чому ми зараз з тобою в одному ліжку, Воронін?

— Я до тебе більше не приїду.

— Ти ніколи до мене не приїдеш, аби сказати, що ти звідси ніколи й нікуди більше не підеш. Тому тобі краще збиратись. На тебе, мабуть, десь і хтось стомився чекати.

— Мене вже ніхто давно ніде не чекає.

— Ти один?

— Перманентно, бо це природно.

Вона йде до ванної кімнати, а я — варити каву. Приємно здивований тим, що до цього часу ще вцілів мій «штатний» халат. Випраний, випрасуваний. Весь такий свіженький, ніжно окутує моє тіло.

— Я думав, що ти вже ним давно миєш підлогу.

— Він, дурненький, все ще чекає, коли ти сюди повернешся.

— Аби всі халати в світі були такими розумними.

У відповідь вона гримає дверима. Шумить вода. Шумить так само, як і багато років тому. Все в минулому. Тільки ми — дві тремтячі тіні.

Курю натщесерце. Знаю — не варто було б, але іноді приємно зробити те, чого не слід би робити. Трішки дитинства — і фарби заграють. Мені подобається ранок. Момент істини — в перших хвилинах пробудження, а далі — бридке повернення до вчорашніх залишків життя.

— Кава готова.

— Є ще трішки вина. Зараз приготую бутерброди. Діставати вино?

— Я охоче вип’ю. У тебе сьогодні справи?

— На третю годину. Я займаюсь репетиторством. Та й тобі б не завадило серйозно зайнятись пошуками роботи.

— Мені вже давно нічого не завадить.

Переймаю в її погляді знайому тінь невдоволеності. Здогадуюсь: моє безтурботне існування починає її дратувати.

— Ранок інтелектуального ідіота. Коли б я писала з тебе нинішнього портрет, то назвала б його саме так.

— Чому інтелектуального? Чому нинішнього?

— Між нинішнім і колишнім утворилась глибока прірва.

— Якщо ти її бачиш, тоді поясни чому вона виникла.

— Причина твого ідіотизму — це наслідки безглуздого, стихійного накачування мізків відходами, які виливають на сайти інету та прилавки книжкових магазинів.

— Ех, винця мало.

— Ні, ти скажи мені, чому тобі подобається корчити з себе нещасного месію? Що трапилось в твоєму житті? Що було не так? Виріс в селі, привчений до роботи, служив в армії, недоїдав, недосипав, отримав класичну освіту в одному з кращих університетів України. І в результаті — розмазня. І не баба, і не мужик, і не інтелектуал, і не дебіл. Хто ти зараз?

— Відверто, тому — спасибі. Може ще збігати за пляшечкою? А то всухом’ятку така розмова душу дере…

— Ти, який умів радіти палітрі осінніх фарб, — її машина гніву почала набирати обертів. Моїх слів вона чи не чула, чи відверто ігнорувала. Я вже, чесно говорячи, пожалкував, що залишився пити каву. — Ти, який щиро радів ранковій росі, аромату скошеної трави, ти, який міг годинами проводжати сонце за горизонт зораного восени поля, ти, який вилазив на дах дев’ятиповерхівки, аби досхочу намилуватись серпневим зорепадом… Невже ти нинішній забув, як тікав з університетських пар, щоб блукати містом навмання, коли його припорошує лапатий сніг. Врешті решт, ти, який без всього цього не міг жити — на очах чахнув всихав, черствів і тепер, корчиш з себе містечкового Еклізіаста! Жах та й годі. В мне бракне слів… «Збожеволіле, деградоване людство буде пхатись по Землі в інвалідних колясках, а роботи будуть підтирати йому задницю», — це твій Пилип Мюре, так званий оптимізм якого допомагає тобі котитись вниз. Невже ти не чуєш, як дурно пахнуть твої думки? Невже нічого не існує такого, щоб могло тобі допомогти схаменутись?

— Нічого не допоможе: ні викурена цигарка, ні випите вино — все це лиш ілюзія, зволікання вироку.

— Це ти про що?

— Про те, що мені час іти.

— Воронін, хочеш, я перенесу репетиторство на завтра?

— Поспішайте сіяти розумне, добре, вічне.

— Звичайно, йди. Ми стали різними, і винен в цьому ти. Ну, йди, вже Бога ради.

Шумить, торохтить, за щось чіпляється боками ліфт. Ось я і обійшов всіх, хто б міг відкрити мені двері. Насправді ми не змінились, ніхто не став іншим: нас гне до землі холодна порожнеча електромагнітного простору мобільного зв’язку, квартир, електронних поштових скриньок, автовідповідачів. Ми ще не звикли так. Примирення наступає, мабуть, після тридцяти п’яти. І, напевне, ніяке воно не примирення, а звичайнісінька байдужість, біологічне виживання. Вибір один: залишитись в місті один на один, наче після вибуху атомної бомби.

Випробовувань, як таких не існує, а є наше суб’єктивне бачення ситуації і більше нічого. Тут ти сильний, а там — слабкий, лінивий, боязкий, брехливий і так далі.

«Мачо спрагло марить коханням», — набив речення під власним фото на сайті знайомств. Далі — анкета з дебільними питаннями типу: улюблений художник, поет, та інша нісенітниця. Заради інтересу набрав на сайтівському пошуковику бажані дані: Україна, Харків, дівчина 25–35 років». Через десяток секунд монітор видав десятки миленьких облич, які байдуже дивились повз мене, мимо усіх нас, спрагло шукаючих кохання.

Чого мене занесло на цей сайт? Робота в редакції повернула раніше втрачену можливість годинами сидіти в інеті. За цей час я так знудьгувався за його лабіринтами, що ладен путатися в цих нетрях днями.

Зазвичай, після ранкового ефіру і до обіднього випуску новин — цей проміжок часу наповнюю за власним розсудом. Як правило тиняюсь без діла, або ж втуплюсь в комп’ютер, чи цмулю третьосортною каву в редакційній забігайлівці.

Юркове пророцтво збулося: віднедавна — я знаменитість і запеклий ворог всіх українських метеорологів. В мене не замовкає телефон, мою електронну скриньку завалюють листами (щоправда, не завжди приємного змісту), мене запрошують місцеві та київські телеканали. І буває ж таке? Не йму віри!

Навмання клацнув мишкою під фото з надписом «Ріша, 26 років, Харків». З бездни інету винирнула мрія поета. На замуленому дні моєї душі, щось ворухнулось, але за секунду померло: «Іпохондриків, женатиків, хлопчиків до 25 років прошу не турбувати». А трішки далі, в розділі «Кого я шукаю»: «Мужчину, який заправляється 98-м». Я збунтувався, а як же кохання?!! Навів курсор на симпатичне личко Аліни. Вона виявилась справжньою красунею з довгими загорілими ніжками, і з більш земними інтересами: «Познайомлюсь заради сексу на один-два рази». Ото дає! Невже на більше не вистачить?…

Досить. Лишаю все це на потім. Метеокарти в цьому плані більш змістовні. Переходжу на сайти метеозведень, прогнозів та наукової аналітики. Тут, якщо добре понишпорити, то справжнє кохання можна знайти і в графічних зображеннях циклонів. Так говорять синоптики, хоча я в це вже не вірю.

Потому я вийшов покурити й заодно щось купити до чаю.

Напевне незнайомка на когось чекала, й від нудьги розглядала розвішані на стінах коридору фотографії відомих співаків, політиків, митців, кожен з яких свого часу був запрошений до прямого ефіру нашої радіостанції. Поряд з фотографіями — газетні статі з розповідями про містечкових радіозірок, дипломи, грамоти всіляких там журналістських конкурсів — все, що могло б здатись цікавим для відвідувачів редакції. Уповільнюю крок, щоб краще її розгледіти. На перший погляду — нічого особливого. Але на що я звернув увагу, так це на те, що в Харкові так не одягаються: без потуг на оригінальність — все звично до незвичайності. Ось це саме й приваблювало, підкреслювало її індивідуальність. Спускаючись сходинками, подумав: молодець дівчина — наче відбиток пальця!

— Познайомтесь, — Юрко підвівся в хмарах цигаркового диму з-за столу редакційної кав’яреньки. — Це Аркадія — наймолодший і найталановитіший архітектор нашого міста, героїня мого сьогоднішнього ранкового ефіру. Її проект отримав першу премію міжнародного конкурсу «Архітектори ХХІ століття». Дівчина не встигла долетіти літаком з Варшави до Харкова, а аеропорту вже вишикувалась черга бажаючих придбати її дебют. А їй всього лиш двадцять років. Три курси інженерно-будівельного. Вчись, студент!

І вже вмостившись, відрекомендував мене:

— Аркадіє, перед тобою наша знаменитість. Він не надто тямить в естетиці архітектурних форм, проте вщент руйнує брехливі прогнози наших синоптиків. Вадим з небом на «ти». Грім та блискавка — його стихія. І через неймовірну зайнятість, він рідко опускається з неба на Землю, через те наша з ним дружба неймовірно міцна.

— А я вас бачила, — кинула на мене поглядом новоявлена зірка архітектури, в якій я впізнав ту, яка очікувала на когось в коридорі редакції сьогодні вранці. — Випадково, в якомусь ток-шоу, і після цього довіряю тільки вашим прогнозам. Цікаво, як це вам вдається?

— Краще запитай в нього, як йому вдається лишатися живим за такої конкуренції?

— Дуже просто. Оскільки конкуренція державна, а значить — ніяка, — я лишався серйозним, почував себе скуто.

— Ні, я ж цілком серйозно, — не вгамовувалась героїня ранкового ефіру, — мені от що цікаво — ваше геніальне прогнозування має екстрасенсорне підґрунтя, чи фундаментально-академічне?

— Я не знаю, але насправді все доволі легко, а от пояснити — важко. От, наприклад, так само, як ви відчуваєте пропорції, форми. В мене аналогічне сприйняття природи. В якусь мить відчуваєш себе травою, деревом, річкою, а вони про погоду — все знають.

— Аркадіє, нехай це тебе не насторожує — він ще не дерево, — розсміявся Юрко, — і ти в цьому переконаєшся.

— Жартуєте? Чи це післяефірна релаксація? Але мені справді дуже цікаво?

— Гаразд, цю тему ви обговорити без мене. Краще чогось вип’ємо.

— Вадим, що будеш?

Я замовив горілки, Аркадія — «Рислінг». Й згодом відчув себе доволі комфортно та затишно: наче ми, які сидимо втрьох за одним столиком, знайомі багато років, у нас безліч спільних поразок і перемог. Ніхто ні від кого нічого не приховує, тому що ми завжди були разом.

Цей несподіваний, не зовсім справжній затишок подіяв настільки зворушливо, що на очі навернулись сльози. Словом — розкис. «Натікання хмарності перед холодним фронтом», — говорять синоптики. Нерви здають. Старію. Не в міру сентиментальний, занадто вразливий, чутливий, я стомився від грубощів життя і готовий пустити сльозу від випадкового дотику тендітної рученьки 20-літньої дівчинки. Про це я розмірковував, ретельно миючи руки в туалеті. Піду додому. Скільки ж можна, старий дурню, грати? Звідки ця жалість до самого себе? Помічаю, що за декілька кроків стоїть, витріщивши очі, хлопчик, і натхненно, потирає рукою матню.

З місця, не ступивши й кроку, легко можу дати йому ногою в живіт. А потім різкий удар в п’ятачок, щоб навзнак головою — і рожеві соплі на брудну кахлю.

— Не витріщайся, а то хребет труси висиплеться.

— Між іншим, — затьохкав він своїм голосочком, — тут давнішня стрілка для хлопчиків.

Боже мій, і тут не залишилось місця для нормального життя! Окинув поглядом цю жалюгідне створіння.

— Йшов би ти, хлопчику, краще до дівчаток, — застібуючись, я поплівся до дверей.

Доки пробирався до нашого столику, згадав, що так нічого й не довідався про проект Аркадії. Юрко не дав і слова мовити. Скільки вже сидимо, а я нічого про неї не знаю.

Чому ми слухаємо лише себе: і не важливо, розповідаємо, чи мовчимо? Звідки бажання безтактно нести порохняву у вічі співрозмовнику? Ми весь час завантажені, посилаємось на зайнятість, брак часу, але ж насправді зайняті всього лиш самими собою. І головне — нікому від такої зайнятості не стало легше.

«Так не довго і втопися можна. Тільки п’ятки мелькнуть, і тихе плесо вкриється дрібними бульбашками, — крадькома заглядаю в карі очі Аркадії. — Що вона робить в цьому місті? Доки не пізно — потрібно її рятувати. Я готовий віддати власний човен і рятівний жилет. Якщо сумніватиметься, що корабель справді йде на дно — силоміць виштовхаю за борт. А чому, власне, це мене хвилює? Насправді ж хвилюють мне випита горілка й карі очі навпроти. Один раз поглянув — і вже дурень».

— На коня? — запропонував Юрко.

— Вже час, — погодилась Аркадія. — Тільки за умови, що я пригощаю. Доволі прекрасний коктейль «Сублімація». Варто спробувати.

— Любиш випити чи сублімувати? — я помітив, що Аркадія не захмеліла, тоді як ми з Юрком добряче напідпитку.

— Ні те, ні друге, бо нажаль, наслідки в обох випадках однаковісінькі, -з серйозно відповіла архітекторша.

Любуюся її тоненькими, білими пальчиками на синьому склі фужеру й згадую Руслана. Цікаво, як би він охарактеризував її руки?

Їй — 20, нам — 35. Якими ж древніми й зачовганими, виглядимо ми зараз в її очах! Нудні, раз у раз повторюємося, частіше згадуємо про минуле, ніж розповідаємо щось нове. Її фундамент — інет, call-back, мобільник, Гаррі Поттер… І завтра для неї настане кінець світу, якщо плентаючись в ванну, вона виявить, що «не має зони покриття».

Що я тут роблю?

…Додому її проводжав Юрко. З’ясувалось, це зовсім поряд. Я б і сам охоче пройшовся поряд з ними сонним вуличками міста. Та краще іншим разом, бо напідпитку я занадто сентиментальний, від мене несе нафталіном.

На вулиці, обмінялися номерами телефонів. Прощаючись, наголосив, що хотів би ще раз побачитись, поговорити про архітектуру. А вона, усміхнувшись, відповіла, що навзаєм сподівається на зустріч, оскільки так і не довідалась про таємниці незвичайного прогнозування.

Десь йшов дощ. Точніше — поблизу сусіднього Бєлгорода. До ранку, а може й раніше, водяні хмари накриють Харків. Щоб скоротити шлях до метро, плутаю дворами, бо ще чого доброго, не встигну. Скоро дванадцята ночі.

В напівпорожньому вагоні метро розглядаю веселу компанію з двох дівчат та трьох юнаків. Всілись напроти мене й цмулять пиво. І самі такі ж різкі, як пиво: голосно говорять, вплітаючи через слово матюк, регочуть і зовсім ні на кого не звертають уваги. Заздрю я їм чи що? На наступній станції до вагону ввалилися ще купка таких самих. Майже діти. В хлопців — пози борзих баранів, руки вигнути дугою, наче по кавуну тримають попід руками, шиї, наче в гусаків — тільки не сичать. Один з них крізь зуби спльовує прямо на підлогу. Дівчатка зо сміху ледь на ногах тримаються, а хлопці в’яло, вимушено посміхаються.

З часів моєї юності уже виросло і влилося в життя нове покоління, й закономірно, що воно зовсім не схоже на нас тодішніх. А хотілося б. Відчуваю між нами прірву. Не різницю, а прірву. У цих молодих та заповзятих щось не так, щось там у них всередині барахлить.

Стоять, похитуючись чи від випитого, чи від щастя: зманіжені, прищаві юнці. Вони ніколи не знали і вже не узнають ні армії, ні романтики студентських будівельних загонів, ні осіннього трудового семестру на колгоспних полях, ні довгожданих зустрічей, ні гіркоти розлук. Смішно й водночас прикро дивитись, коли двадцятирічний здоровань сидить за комп’ютером і на повному серйозі бавиться дебільною стрілялкою, бо в свої двадцять він так і не зміг випустити справжню автоматну чергу по мішенях в гармидері полігону дивізійних навчань, стрибнути з парашутом, натиснути до межі акселератор броньованої машини вагою 35 тон… Та що там бойова машина? В своєму віці він не тримав в руках справжній АКМ. Цікаво, яким б вони «оригіналами» вигляділи усі ці віртуальні генерали в армії, під час курсу молодого бійця? Я ж знаю, я бачив — як плачуть і мочаться в штани такі ось мачо. І мені дуже шкода, що катарсис для справжніх чоловіків у вигляді служби в армії зразка 20–30 літньої давнини — тепер вже історія.

Все їхнє життя — простенька комп’ютерна іграшка. І складається вона з суцільних рефлексів і завчених рухів, що забезпечують вдоволення основного: сон, їжу і тотальне знищення часу. Цікаво, чи хто-небудь з них стане справжнім? Хоча, як можна стати справжнім в оточенні штучного.

В ніс б’є сперте повітря закритого тривалий час приміщення — це мій дім, цитадель самотності, дідько його нехай забере! Юрко, спасибі йому, урізноманітнив моє скромне житіє. Влаштував тут казна що. Час припиняти ці богемські вакханалії.

Спересердя кулаками підпушую й без того пухку подушку. Слід би випрати наволочку. Дратує прокурене повітря, вічний безлад, хронічна невизначеність у житті. До чорта бісового! В село! Вчителем географії. Заведу собі пасіку, тендітно-недоторканими ранками буду купатись в річці, сповитою сизими туманами. А вечорами подовгу сидітиму на порозі, аж доки не замерехтять на небі перші зорі, поруч — вірний пес слухатиме мої роздуми про життя…

Десь в купі скинутого одягу пищить мобілка. Куди я поклав джинси, в кишені яких повинна бути ця голосиста труба?! Нарешті знайшов. Який це дурень серед ночі відправив sms: «Скажи, чому зараз іде дощ?». Знущаються з генія? Ні, стривай, це ж архітекторша. Як на те зло на рахунку лишились копійки. Пару послань ще відішлю.

«Дощ іде том, у що сумно», — набираю текст відповіді.

«Все так просто?», — без зволікань надходить ще одне повідомлення.

«Простіше не буває. На рахунку закінчуються гроші. Sorry…»

Одразу ж зателефонувала.

— Доброї ночі. Не заважаю?

— Не переймайтесь. Радий чути. А де ж Юрко?

— Вже повинен бути вдома. Не хвилюйся, з ним все нормально. Схоже він не з таких, кого можна легко образити.

Аркадія ж не знає, що ми мешкаємо під однією стріхою. Та я й не став їй говорити про ці дрібнички. Це б похитнуло наш імідж.

— Чому не спиш? — запитую в неї про казна-що, аби не мовчки.

— Слухаю дощ.

— І про що ж він говорить?

— Про мрії, які не здійснились.

— Якщо дощ такий розумний дощ, то нехай підкаже, як мрії перетворити в реальність.

— Це ти говориш як синоптик — архітектору?

— Як «брат по нещастю».

— Приємно ось так серед ночі зустріти родичів.

— Всі люди — брати.

— «Всі люди — вороги», — сказав колись Олдінгтон.

— Які знання текстів світової літератури! — відверто дивуюся.

— Я б охарактеризувала їх, як випадкові.

— Хороші в твоєму житті були випадки.

— Були та мало, тому так і не дізналась — Олдінгтон — це письменник чи якийсь громадський діяч.

— Прозаїк, — уточнюю. Гадаю, це вона навмисне так говорить.

— А тобі чому не спиться?

— Не хочеться, — не говорити ж їй, що я не вкладаюсь спати, бо чекаю на Юрка, який все рівно розбудить, якщо повернеться сьогодні.

— Але вже ж пізно. Звик пізно лягати?

— Я ні до чого не звик.

— Про що зараз думаєш?

— Про мрії, яким ніколи не здійснитись.

— Невже тобі більше ні про що думати?

— Настав такий час.

— Корисно буде знати, коли ж настає такий час?

— Не раніше, ніж в 33 роки.

— А потім?

— А потім час мріяти минає. Так помирати легше.

— Чи не рано?

— Я взагалі, а не про себе.

— Чуєш, який розлогий грім?

— Звук залежить від типу хмар. Люблю слухати грім. Він, як і дощ, розповідає багато що.

— І що ж він мовив?

— Змінюється напрямок вітру. Хмарність рухається на північ. Висока вірогідність підвищення тиску. І через десять-п’ятнадцять хвилин над містом проясніє небо. Ясна і тиха погода встановиться не більше ніж на дві доби.

— Ніякої поезії.

— Поезія на землі. В небі — закони.

— А чим ти займаєшся, коли живеш поза небесними законами?

— Ховаюсь від людей. Іноді п’ю горілку, частіше — читаю книги, або просто лежу і дивлюся в стелю…

— Вадим.

— Що?

— Ти можеш розповісти, про що зараз шепоче дощ, але не по телефону.

— Доки я доїду, дощ може скінчитись.

— Невже ти ніколи не помиляєшся?

— Не помиляється тільки той, хто нічого не робить.

— Це не презумпція.

— Згоден, тоді вирушаю. Де той будинок, під вікнами якого шумить дощ?

— «Сталінка» за сотню кроків вверх по Сумській. Біля державного банку звертаєш вліво, потім ще з півсотні метрів по площі Поезії. Я гукну з балкону.