Відлуння любові: чоловіки

Від ненависті — до любові…

Чернігівець Андрій Савченко одружувався сім разів, Антоніна Савченко — п’ять. Нещодавно вони знову побралися — між собою, втретє… Ось така неймовірна арифметика. Тепер обоє запевняють, що буквально створені одне для одного і у них — все попереду. Ще б пак! Щасливим молодятам не виповнилося ще й тридцяти. Тоня більше не лупцює Андрія, а її чоловік, настрибавшись у гречку, нарешті переконався, що саме його дружина — ідеальна коханка!

У дев’ятому «Б» класі поруч із відмінницею, красунею Тонею посадили дивного хлопчину. Андрій абсолютно не звертав увагу на її вроду, не смикав за коси і навіть не списував у неї контрольні. Натомість зосереджено гриз кінчик олівця і годинами малював якихось фантастичних істот. Його родина нещодавно переїхала до Чернігова, але в новій школі хлопчик поводився так, ніби навчався тут уже сто років.

— Він не прагнув комусь сподобатися, ігнорував місцевих «авторитетів» — у нас, як і скрізь, вчилися такі акселерати-«качки», перед якими тремтів увесь клас, — розповідає Тоня. — Звісно, це було не за правилами. Проте, коли йому спробували дати прочуханки, він наступного дня приніс до школи кастет і мовчки розбив одному з кривдників голову… Більше його не чіпали. Хоч дівчатка на перерві шушукались: от, мовляв, який загадковий пацан — симпатичний і водночас відлюдькуватий… Не знаю, що на мене раптом найшло, та я заявила: «Ось побачите, за кілька тижнів я зумію його приручити!»

— Теж мені дресирувальниця, — посміхається Андрій. — Вона, вирішивши, що найкоротший шлях до серця чоловіка — через шлунок, почала з дому тягати мені апельсини. Потім пропонувала цукерки, жувальні гумки… Ну, я й поцікавився: «Ти хочеш зі мною зустрічатися?»

— Уявляєте, він це промовив на увесь клас, я тоді від сорому таких раків пекла — не знала, куди подітись! Розсердилася: «Чудовисько, як ти тільки міг це подумати! Ти мене дратуєш, відколи з’явився в нашому класі! Я тебе ненавиджу!!!» Так ми вперше посварилися і довго не розмовляли. Та, малюючи своїх чортиків, він, ніби між іншим, якось сказав: «Ти мені теж подобаєшся…» Це було промовлено дуже тихо, але я почула…

— Я просто прагну говорити те, що думаю. Навіщо все ускладнювати?

— Бо ти своєю відвертістю всіх шокуєш. Людям від цього некомфортно. Їм така твоя щирість непотрібна. Треба бути толерантним…

— Толерантним чи лицемірним?

— О, здається, ми зараз знову засперечаємося…

Вони сварились мільйон разів — щоразу через дрібниці. Сварилися навіть у ліжку, коли вперше покохались (Тоня часто приходила до Андрія готувати уроки за відсутності його батьків)… А потім дівчина відчула себе зле, як могла, приховувала свій стан, доки одного разу не з’ясувалося — вона вагітна.

— Розумієте, нам було по 16 років. Це ж скандал на всю школу! — зітхає Тоня. — Мої тато й мама наполягали: потрібно робити аборт, вже й акушерку підшукали… Я була дурна, страшенно налякана й пригнічена, тому погодилась.

— А я виявився розумним і просто поцупив її з лікарні! Тоня мешкала у моїх батьків, доки народився хлопчик, — пригадує Андрій. — До своїх вона переїхала тільки тоді, коли ми з нею трішки побили глек…

— Нічого собі трішки! Я Андрійка щосили відлупцювала кімнатним капцем, бо він так закомизився — хотів, аби нашу дитину ми обов’язково назвали Мстиславом. Що це за ім’я таке?

— Нормальне ім’я, давнє, слов’янське — на честь князя Мстислава. За його правління Чернігівщина була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи. Я Мстиславом захоплююся!

— Ти, упертюх, в першу чергу повинен захоплюватися мною. А то, через якогось Мстислава, втратив мене на цілий рік!

— Чому це я тебе втратив? Ми ж одружилися…

— Нас одружила моя рідня, щоб у Миколки був тато. Але мешкали ми окремо! Доки не розлучилися офіційно…

За кілька днів після тієї прикрої події Андрій перестрів колишню дружину з малям, мовчки взяв коляску й рушив до себе додому. Тоня слухняно пішла за ним, а увечері зателефонувала мамі і приголомшила новиною: «Ми помирилися!»

— Рік прожили нормально… — продовжує розповідати Антоніна.

— Нічого собі нормально, — не погоджується Андрій. — Ти мене «пиляла» щодня: то шкарпетки не там поклав, то надто швидко заснув…

— Покажи мені сучасну жінку, яка не «пиляє» свого чоловіка! Ви, індики самовпевнені, тільки думаєте, що живете при патріархаті… Я — не феміністка, але оте, як ти кажеш, «пиляння» — це цілком нормальний процес. Мені треба виговоритися! Я не можу тримати все в собі! Розумієш, ми, жінки, так влаштовані…

— А я напрацювався, нанервувався на роботі, мені треба прийти і відпочити, натомість на мене «наїжджають» через якість шкарпетки. Господи, яка різниця, де вони лежать?!

Цього разу розлучення було бурхливим — Савченки потрощили всі меблі та перебили посуд. Антоніна затято лупцювала Андрія його ж таки паском, він захищався її халатом. Але, коли дружина влучила бляхою в обличчя, чоловік по-справжньому розлютився і… пожбурив у вікно члена сім’ї — телевізор. На лемент позбігалися налякані сусіди, одразу ж викликали правоохоронців.

— Якби не міліція, все б завершилося добре, а так ми просто не встигли помиритися, — зітхає Андрій.

— Так, ще б трохи, і ми кинулися б одне одному в обійми, — погоджується Тоня. — І кохалися б до ранку. Ми, коли миримося, у нас таке неймовірне, неземне кохання! Ну, не пощастило…

— А потім вийшло непорозуміння: сусідка підвернула ногу, я їй лише допоміг до оселі дійти, та про нас почали пліткувати. А що таке Чернігів? Велике село! Тоня дізналася і вирішила мені помститися, завела роман із дідуганом!

— Не перебільшуй, йому було тільки 45 років, без п’яти хвилин полковник, троянди носив оберемками…

— Ну, то й лишалася б із ним. Теж мені — велике цабе!

— Ти — також «молодець», мало мені весілля не зіпсував. Це ж додуматися треба: взяти шлюб з якоюсь артисткою саме того дня, коли нас із Григорієм розписували!

— Вона — не артистка, скільки тобі вже казати…

— Артистка, трактористка — яка різниця? Ти мені зрадив!

— А ти мені?

— А я тебе просто ненавиділа! Подумаєш, уже й поненавидіти трішки не можна. Що, не міг зачекати, доки я з Грицьком розлучуся? Це ж так, не по-справжньому, аби тебе, егоїста, провчити! А ти наче з ланцюга зірвався — то трактористка, то 17-літнє дівча…

— Бо вона завагітніла!

— Хто?

— Школярка…

— Ну, так, ти ж у нас по школярках — великий спеціаліст!

— Тонечко, ми ж про це вже сто разів поговорили, а ти все одно ревнуєш…

— О, сам у гречку скочив, а я винна. Суто чоловіча логіка!

Андрій докірливо хитає головою і… вимикає диктофон. Якусь мить вони мовчки обмінюються поглядами. Першою усміхається Тоня:

— Любий, все гаразд?

У Андрія одразу — посмішка до вух. Обережно кладе долоню на коліно дружині, задоволено погладжує…

Перепрошую, що змусив їх понервувати, пригадуючи минуле.

— Ну, що ви, хіба це сварки? Так, невеликі дискусії… — ніяковіє Антоніна. — Знаєте, який він хороший? Я більше місяця в обласній лікарні пролежала, то він доглядав за мною, як за малою дитиною! Прав, прасував, готував… Щодня в коханні зізнавався — такі слова говорив, що сусідки в палаті від розчулення плакали. Казали: «Не чоловік, а золото!» Миколка його взагалі обожнює. У них така міцна чоловіча дружба! Якщо відверто, раніше коханий не цурався чарчини, полюбляв цю справу, та зараз — кинув, не п’є…

— А Тоня курити облишила! — з гордістю додає Андрій.

— Це коли я після Грицька вийшла заміж за Вацлава. Інтелігентний такий чоловік, серйозний. Познайомилися в Трускавці — у мене тоді саме з нирками проблеми почалися. Сиділа за столиком у кав’ярні, нудьгувала. Він підсів, щось запитав російською — у нього виявився дуже смішний акцент… «Ну, — думаю, — не все втрачено, подруго, якщо до тебе іноземці чіпляються!» У нас був звичайний курортний роман, нічого особливого, чесне слово. Тож уявіть собі, як я здивувалась, коли він запропонував вийти за нього! «А що, — вирішила, — і вийду. Поїду в Прагу, то хоч нарешті матиму спокій — забуду коханого…»

— Коли я дізнався, що вона — в Чехії, з відчаю ще двічі одружувався, — зітхає Андрій. — Нормальні були жінки, гарно до мене ставилися, але, як виявилось, я — однолюб: лягав у ліжко з однією, а мріяв про іншу…

— У мене — те ж саме! Ні, ну, коли ми тільки з Миколкою приїхали, все ходили, милувалися Прагою — таке красиве місто! Мені було справді цікаво. Але далі почалися щоденні подружні обов’язки — мусила вдавати, що просто млію від насолоди… Насправді ж, увесь час згадувала, як у нас з Андрійком було — буквально на сьоме небо від пристрасті злітали! Звісно, Вацлав піклувався і про мене, і про сина. Обіцяв, що незабаром усе владнається, я звикну і ми заживемо, мов у раю. Зарплатня у нього — нівроку, будинок — просторий, розкішне авто… Та й хіба теперішня Чехія — не рай? Це ж — Євросоюз! Можна на вікенд без проблем з’їздити до Німеччини, Франції чи, скажімо, Люксембургу. Начебто таке заможне, безтурботне і цілком передбачуване життя… Ні, не звикла, не змогла себе перебороти. Одного дня прокинулася та й дременула з отого раю до свого Андрійка!

А її коханий вже скрізь розшукував чеську адресу Тоні. Батьки колишньої дружини рішуче відмовили: «Ти і зятем був поганеньким і чоловіком нікудишнім, отож свій шанс згаяв. Тому і собі серце не край, і доньці нашій голову не мороч. І так скільки вона, бідолашна, з тобою настраждалася! Будь ласка, дай їй спокій…»

— Проте я відчував, що обов’язково маю поговорити з Тонечкою, попросити вибачення за все заподіяне їй лихо та ще раз освідчитися в коханні. І як вона вирішить, так і буде, — запевняє Андрій. — Якщо скаже забиратися під три чорти, назавжди зникну з її життя і не заважатиму щастю. Звичайно, я розумів, що не маю таких статків, як її чех. Та й не матиму ніколи! Не зможу влаштувати їй подорож до Ейфелевої вежі чи прогулянку Єлисейськими полями. Але в глибині душі я сподівався, що, почувши мій голос, Тоня не кине слухавку і, принаймні, вислухає мене…

— Ой, Андрійку, як ти міг навіть сумніватися в моєму коханні? Дурненький ти мій, я ж увесь час тільки про тебе й думала! — розчулюється Тоня. — Знаєте, нещодавно дзвонив Вацлав. Цікавився моїми справами, говорив, що дуже скучає і не стримався — запропонував: «Мила, якщо передумаєш, приїжджай. Прийму, як найдорожчих мені людей, і тебе, й синочка!» Вацлав — гарна людина, хай би йому поталанило створити власну сім’ю. Бо я вже ніколи не передумаю!

Вони зустрілися і відтоді більше не розлучаються. А якщо й виникають якісь дискусії з приводу дрібниць, одразу прагнуть… усамітнитися в ліжку.

По секрету Антоніна зізналася, що знову вагітна. Цього разу з приводу імені майбутньої дитини подружжя не сперечатиметься. «Головне, щоб малюк народився і ріс здоровим. Власне, Мстислав Андрійович — звучить начебто непогано. Як ви гадаєте?» — посміхається Тоня.

Вони ніжно горнуться одне до одного. Очі у Антоніни блищать. Та й ліжко поруч… Я киваю і вимикаю диктофон.