Відлуння любові: чоловіки

Що з’єднав бог… (маленький етюд на тему сьогодення)

— Чуєш, хлоп, ти мєстний?

— Ну, так.

— О! Це мені й тре’. Десь тут поблизостi церква Київського патріархату має буть. Ти нє у курсі?

Надмірно розмальована, причепурена тіточка вичікувально дивиться на мене, нервово перекладаючи з руки у руку розкішний букет кал.

— Миколи Притиска є за три квартали.

— Во-во, Нiколи! А то я ткнулася туди-сюди, а там греко-католики, а ондо тамтечки, оказується, кацапська, — тіточка з полегшенням зітхає i тицьнувши пальцем кудись за спину, додає: — Оно тама. Тьху, чорт! А я ж так спiшу, так спiшу…

— А там що, весілля?

— Еге ж, свадьба, — охоче підтверджує тіточка.

— Ну, то пішли, проведу вас.

Я згортаю поліетиленовий пакет, ховаю до кишені та вислуховуючи компліменти тіточки, яка цокотить підборами трохи позаду, звертаю ліворуч, намагаючись не злякати зграйку горобчиків, котрі весело цвiрiнькають у пилюці i клюють розсипане кимсь пшоно. Проте цокотіння пiдборiв лякає їх, i пурхнувши, пташки рятуються на декілька метрів.

— Е-е-е, хлоп, а ми туди йдемо? — раптом непокоїться тіточка. — Я тiльки-но одтудова, а кацапської церкви менi не тре’…

Ми саме проходимо повз монастир. Тут вишикувалися у ряд чотири бабусі, які дрібно трусяться i б’ють чолом в асфальт. Перед кожною — іконка i консервна бляшанка. «Людоньки добрiї, подайте на хліб…»

— Туди, туди. Ви не дійшли до Миколи Притиска півквартали, — посміхаюсь я.

— А-а-а, ну, тодi добре, — полегшено зітхає тіточка, старанно кидаючи золотаві гривеники у бляшанки жебрачок, i прохає: — А ти не міг би йти мєдлєннiше? Я не вспiваю.

На прохання супутниці вповільняю ходу. Це дає можливість оцінити букет. Кали. Чом на весілля нареченим дарують похоронні квіти? Як символ похорону дiвочостi, чи що?! Це дійсно квіти скорботи: завітайте до будь-якого похоронного бюро та огляньте жалобні вінки. Декілька з них обов’язково будуть з калами.

Та ще й тільки вчора… Нi, позавчора я зупинився у переході на площі Льва Толстого біля квіткарок. Господи, який шикарний у них товар! Метровi чорнi троянди! Я б залюбки подарував бодай одну таку своїй Наталцi, та — гроші, гроші, де ж вас узяти безробітному?! I немовби навмисно поруч з’являється поважна пана, аби вибрати букет «подрузі на срібний ювілей».

— Вiзьмiть троянди, дамочка. Вiзьмiть! — хором переконували її квіткарки, та пані вперто заперечувала:

— Вони ж чорнi! Не можна. Краще б декілька кал…

— Ну і що з того, що чорнi? — не витримавши, я втрутився у розмову, хоча зазвичай ніколи не роблю цього. Але напередодні особливого для мене i моєї Наталочки дня!..

— Чорнi — то для небiжчикiв, молодий чоловіче, — повчально вiдповiла пані, навіть не глянувши на мене.

— Був такий собі Олександр Блок. Ви, бодай, колись чули про такого поета? — питаю цілком серйозно.

— Авжеж, — я нарешті удостоївся надмiнного погляду.

— Як ви вважаєте, поети знаються на коханні?

— Мабуть, так.

— Тож пригадайте, який подарунок він зробив прекрасній незнайомці:

— І що з того?!

— Невже поет здатен подарувати об’єкту пристрасті похоронну квітку в шампанському? Може, навпаки?…

I от сьогодні знов — похоронні кали нареченій. Людина — iстота цiкава. Принаймні, нездатна запам’ятати будь-яку елементарщину, це точно.

— А ми скоро? — хвилюється мiж тим тіточка.

— Вже прийшли.

Вивертаємо з-за рогу, і ось вона — церква Миколи Притиска!

— От спасибi тобi, хлоп…

Моя тіточка вітається, дарує нареченій траурні кали та тицяє нареченому конвертик з грішми.

Я ж завмираю на місці, здивований. Бо що ж це, що?!

Замість тривіальної ляльки до радіатора чорного «БМВ» прикручено розіпнутого Ісуса Христа, оповитого рожевими та блакитними стрічками. Тереновий вінець на чолі Господа та традиційна пов’язка на стегнах пофарбовані золотим, тіло темне — немовби засмагле. Здається, що це не Ісус страждає на хресті за гріхи людства, а красень Шварценеггер засмагає на середземноморському пляжі.

Наречений діловито «смолить» цигарку, а наречена поруч із ним… Вона… Вона ж!..

Так, сумна дівчина у білому вбранні вражає найбільше. Подібні речі помічаєш завжди, бо якщо жінка просто огрядна, її черево ніколи не буває настільки непропорційним по відношенню до всього тiла…

— Слухайте, вона що, вагітна? — пошепки питаю у червонопикого чолов’яги, який крутиться біля мене. Той миттю хапає мене за комір, тягне убік та дихаючи перегаром у лице, сичить:

— Ти шо, дурний?! Про се поштi нiхто не знає, не кричи на усю вулицю…

— Я не кричу, — запевняю, дружньо плескаючи червонопикого по плечу. — Я ж тихо…

— Лучче зовсiм замовч, — сичить вiн. — Ти з Галею прийшов? Ну то й заткнiся.

— Все, мовчу. А як же батюшка їх повінчає? — питаю, не зважаючи на обіцянку «заткнутися».

— А батя шо, нє тойво? — всміхається чолов’яга. — Дати йому на лапу, то повінчає, як мiлєнький. К тому же, Бог усім нужен, даже якщо зляглася з отим хмирьом.

Далі стежу за нареченою мовчки. Бліда як смерть, в очах — безвихідь. Що ж це таке?!

— Мамо, дайте маленький, — несподівано просить вона. До неї одразу пiдбiгає метушлива жіночка з невеличким гранчаком, яким торговки на базарі зазвичай міряють «подсолнуховi сємочки». Тільки зараз там не чорне насіння, а каламутна рідина. Наречена відкидає вуаль i єдиним духом осушує гранчака. А далi — сліпий погляд кудись на межу ніжно-блакитного неба i червоного даху чотириповерхового обшарпаного будинку.

Вагітна наречена дудлить самограй?! Майже на порозі Божого храму?! О Господи!!! Невже ніхто не бачить цього неподобства? Невже Ти не бачиш, якщо Ти справді є?! I як до цього ставитеся ви — люди, котрі привели до церкви отаких молодят…

Раптом у натовпі гостей помічаю дивного юнака. Він такий же блідий, як i наречена. I також дивиться на межу неба i даху. Що він там бачить? Бога iз сонмом янголів, що ридма ридають вiд скорботи цього весілля?! Та в юнака теж слiпi очі. Вiн завмер, немов пам’ятник людському розпачу, тільки губи дрібно сіпаються. Горопашний! Навіть рятівний гранчак «мама» йому не піднесе. Бо не мама вона йому. I не теща. I не стане тещею, поки… поки!..

Але тут на порозі церкви з’являється паламар i запрошує усіх заходити. Всі пішли до храму, й попереду весільного натовпу — наречена з букетом кал. Виявляється, це дійсно не весілля, а похорон. Он воно як буває…

Тільки юнак не пішов разом з усіма. Можливо, йому б і хотілося піти, проте біля порога церкви стовбичить червонопикий і неприязно позирає на нього. Неборака задкує…

Ні, не можу дивитись на це неподобство! Хай вам грець з таким весіллям, люди! I не в такий же день, як сьогодні! Чи ж спекотні лiтнi дні винні?! Наталочко моя, Наталочко, швидше до тебе…

За рогом ще одна сцена: мало не стикаюсь iз зарюмсаним дівчам. За нею йде розхристаний «крутелик» i волає на всю вулицю:

— Та ти шо, дурна?!

— Одв’яжися!!! — вона йому у вiдповiдь.

— Та шо ти слухаєш усяких х…йов?!

— Сам ти пішов на х!..

— Хто?! Я?!

— Ти!!!

Парочка гине у спекотному мареві. Терпіти не можу, коли жінка брутально лається. Хай вам обом грець!..

Але за декілька кроків помічаю метрову чорну троянду, що лежить на пiдвiконнi музею-аптеки. Зарюмсана дівчина відмовилася у «крутелика» брати, чи що? Е-ет, все’дно! Спасибі, Господи, за таку чудову квітку у такий день!

Мчу вулицею далi, пробігаю перед шеренгою вишколених жебрачок.

— Людоньки добрiї…

— Помогiть…

— На хліб…

— Пенсiйонерцi…

Мешкає в нашому домі одна така бабуся. Жебракує на Хрещатику, усі копійки старанно несе синові, а той їх пропиває. Люди, люди…

Мчуся розпашілою вулицею, ігноруючи професіоналок. Маю i копійки, i п’ятаки, та я не звик віддавати шану моді, вдаючи з себе віруючого!

Мов на крилах лечу до моєї Наталки. Тільки вона здатна врятувати мене вiд суцільної брехні! Тільки моя кохана, назавжди кохана…

— Це ти? — лунає з кімнати, ледь я відчиняю вхiднi двері квартири.

— Я. Хто ж іще?

Навмисно якомога сильніше грюкаю дверима, швиденько скидаю на порозі туфлі i застигаю з метровою чорною трояндою посеред темного коридорчика. Окрім музики до диснеївського мультика, з кімнати долинають кроки Наталки та голос нашого Сашка:

— Ма, куди ти?

— Тато прийшов iз покупками, треба йому допомогти…

Двері кімнати відчиняються, на порозі з’являється Ната. Моя Наталочка. Ще не зробила зачіску, тільки нiгтi нафарбувала. Але видно, готується до свята вже заздалегідь.

До нашого свята. Бо сьогодні дата, що має значення тільки для нас — i нi для кого більше у свiтi. Отакі ми дурні! Майже божевiльнi.

Поки Наталка не встигла вимовити жодного слова, кидаюся до неї, затуляю рота рукою.

— Тш-ш-ш-ш… Тихо.

Широко розпахнутi карі очі дивляться то на мене, то на троянду.

— Це… мені?! — шепоче вона крізь притиснуту до вуст долоню.

— А кому ж iще…

— А де продукти?

— Хіба не може безробітний раз у житті плюнути на жрачку i купити коханій жiнцi одну-єдину троянду? Не мільйон, а єдину, проте найкращу?

— Божевільний!.. — тихо стогне Наталка у моїх обіймах.

— Ма, iди сюди, — зве Сашко.

— У тебе Чiп i Дейл спішать на допомогу, дивись телек сам! — кричу я.

— Хочу з вами! — невдоволено гукає син.

— Не заважай, хлопче, ми зайнятi! — я додаю до голосу суворості.

— Божевільний, — сміється Наталка. Не випускаючи її з обіймів, розвертаю i штовхаю коридором. Обійнявшись, «паровозиком» ми підходимо до ванни. Троянда опиняється у кухні на холодильнику, а ми не вмикаючи світла заходимо у тісну ванну кімнату. Пускаю холодну воду, що дзвінко б’є в емальовану поверхню, булькотить i вирує. Примушую Наталку нахилитися.

— Впирайся i тримайсь мiцнiше, — в моєму голосі немає анi краплі жалю або співчуття до її «страждань».

— А якщо Сашко забіжить? — шепоче вона.

— Нічого, хай вчиться, як справжньому чоловiковi треба поводитися з коханою.

Наталка намагається вирватися i щось сказати, та я знов затуляю їй рота.

— Який сьогодні день? — питаю грізно.

Вона намагається рипнутись. Миттю ручка моєї зубної щітки впирається Наталці у шию.

— Знов синець буде! Як на мене на роботi дивитимуться? — обурюється вона.

— Горлянку переріжу!.. — сичу розлючено. — Краще вiдповiдай: в чому полягає жіноча доля?

— Бути зґвалтованою чоловіком.

— Яким чоловіком?

— Справжнім.

— Тож який сьогодні день?

Наталка розслабляється. Відкладаю щітку, відпускаю руку i починаю повільно задирати її халатик.

— Річниця, як ми уперше переспали, — шепоче дружина.

Подія, що має значення тільки для нас двох — i більше нi для кого. Спекотний місяць червень, що ти робиш з людьми!..

— Яка річниця?

— Шоста з половиною.

Наталка навмисно дратує мене. Це її доросла жіноча гра: бути iззовнi м’якою i покірною — проте словами дратувати чоловіка.

— Брешеш, рівно десята! На жаль, мушу тебе покарати.

— О нi! Нi! Не треба, зглянься на мене… — благає Наталочка.

— Нізащо. Зараз дістанеш од мене…

Потім троянда поринає у холодну воду, а я ставлю на вогонь чайника. Перш ніж піти за продуктами для святкової вечері, хочеться проковтнути міцного чаю. Збігавши до кімнати, Наталка пересвідчується: Чiп i Дейл ще раз допомогли комусь, а тепер розпочалася тривіальна біганина Тома i Джері. Сашко прикипів до екрану.

— Наталочко…

— Що?

Лише декілька хвилин тому я був впертим несамовитим самцем, який будь-що прагне спаруватися iз самицею, а тепер… Немовби з мене вилилася геть уся впевненість. Ну що я таке, кінець кінцем?! Безробітний на утриманні жінки — стидоба, та й годі! Навіть стримувати почуття розучився. Рiзнi «забавки» на кшталт сьогоднішньої вигадую. Щоправда, Ната каже, що то їй до вподоби, та хто ж цих жінок знає достеменно! Згадати хоча б сьогоднішню наречену. Чому вона згодилася на таке заміжжя?…

От ми з Наталкою досі не вiнчанi! Хіба можна було навіть подумати про таке за часів розвиненого соцiалiзму?! Загсiвський штамп у пачпортi — i будьздоровчик!

Раптом на мене нападають тисячі й тисячі невидимих страхіть.

— Ти мене не кинеш?… — питаю благально.

— Я?!

Наталка дивиться на мене, немов побачивши вперше у житті.

— Ти точно збожеволів від спеки?

— Я вже півроку безробітний. А ти старший менеджер… На твою зарплатню й живемо. Нащо тобі якийсь альфонс?

На плиті кипить чайник. Наталка підходить до мене упритул, бере за пiдборiддя, починає пестити волосся.

— Ти не альфонс, ти чоловік. А хто пiдтримав мене, коли я пішла зi свого клятого КБ, щоб цi креслення провалилися попід три чорти? На чию зарплатню i на чиї халтури ми жили тоді?

Це правда, свята правда… Свята, як її поцілунок.

— I взагалі, скільки тобі можна казати, що жінка прагне будь-що зберегти сімейне вогнище. Отакі ми дурні істоти, мiй любчику!

— Ти не звичайна жінка, ти матерiально забезпечений робітник будівельної фірми.

— З тобою просто жінка. Чом ти так кажеш? Навіщо ображаєш мене?

— Бо стомився жити неробою. Зневірився. Усе остогидло. До того ж ми не вiнчанi. Нас не з’єднав Бог.

Жахи все ще оточують мене. Чорт забирай, що верзе мій клятий язик?! Але нове безглуздя саме собою злітає з вуст:

— А за сучасними мірками якщо ми не вiнчанi, то…

Тепер вже її тоненькі пальчики владно замикають мої вуста.

— А якщо нас тричі обведуть навколо вівтаря, хіба ми поєднаємося мiцнiше, ніж тепер?

Саме цi слова! Так, саме їх мені бракувало, поки я вихором летів додому. Ната щось iще говорить, втішає, запевняє, що не сьогодні-завтра я знайду пристойну роботу. На плиті кипить чайник, на ньому дзеленчить кришечка. Наздогнати Джері Томові перешкодив Спайк. І мені ще треба закупити продукти для святкової вечірки у вузькому сімейному колi. Коли тебе утримує жінка, мимоволі береш незвичні чоловiковi хатні клопоти на себе.

Проте я не можу підвестися та знов вийти iз прохолодної кухні у літню спеку, не збагнувши, чому ми з Наталочкою поєдналися десять років тому в одне ціле, поєдналися нагло, без вінчання i навіть за півроку до вiдвiдин РАГСу. Чому й досі лишаємось не просто разом, а справді єдиним цілим, тоді як сьогоднiшнi молодята…

З надр пам’яті виринає хрипкий голос незабутнього співця. Великого барда, як кажуть зараз:

Хай там що, хай там як, та я точно чогось не розумію у цьому безглуздому свiтi, де геть усе пiшло шкереберть. I якщо Бог все ж існує, якщо янголи плакали, спостерігаючи сьогодні за протиприродним поєднанням під наглядом праведного священика двох чужих сердець, то сподіваюсь, вони поблажливо всміхнулась, коли я затягнув свою Наталочку до ванної кімнати. I делікатно відвернулися.