Відлуння любові: чоловіки

І дощ обвінчав нас…

Я обійняв її зі змішаним почуттям гіркоти й тривоги: маленька, вона стояла переді мною, немов клубок нерозв'язних протиріч, а небо за нею — низьке, похмуре, непередбачуване…

— Мені пора додому. І ніколи більше я не зачеплю твого самолюбства, — раптом судомно смикнула вона тендітним плечиком, вивільняючись із моїх обіймів. — Я тут замерзаю, мені холодно, я більше не хочу!

— Мені теж невесело, — байдуже промовив я. І це було єдине, що спало мені на думку, коли сонце, наче підсумовуючи наші з нею спільні поневіряння різними країнами протягом останнього року, досить низько опустилося над Ботнічною затокою, яка буквально потопала в негоду. — Я до дідька стомився від тебе, повір! — мимоволі вирвалося у мене. — Хоч, зізнаюсь, блукати з тобою світом — не найнудніше заняття в житті.

Дарина силувано посміхнулася краєчком тонких губ, як це робить лише вона. Причому щоразу, коли таке трапляється, мені стає нестерпно боляче й… нудно: хочеться втопитися чи повіситись; ох, ця диявольська усмішка! Наскільки вона чарівна на її примхливих губах — настільки ж і нещадна! Важко вгадати, що тебе чекає одразу після такої посмішки: покарання чи милість… Мені при цьому не вистачає повітря; а вона може спокійнісінько продовжувати в тому ж дусі, змінюючи лише тональність голосу, залежно від настрою й місця нашої сварки: у ресторані, каюті корабля або де-небудь на острівній Греції.

— Спочатку, пам'ятаю, було якось усе інакше, еге ж? — висловлює вона, здавалося б, беззлобний докір. — І лексика у тебе була іншою, та й сам ти…

— Можливо… Тоді було літо. А ще — гаряче італійське повітря… Але тепер на дворі — осінь, і ми — в Швеції; от і настала пора підбивати підсумок. Сиро тут і холодно, сама ж сказала. Може, пора спати? Зігріємося, а там, дивись, і почуття потеплішають?

— Я — не маленька, щоб мене вмовляли.

— А я — не такий старий, аби вмовляти когось. У ліжку — ми завжди друзі… Чи не так?! — намагаюся взяти реванш уперше за останні дні, може, навіть тижні кошмарного протистояння зі своєю неймовірно впертою пасією. На мою долю, зізнаюся, випали не найприємніші часи… — Я ніколи не ставив перед собою таке завдання — вмовляти тебе. Але не каюсь, якщо так виходило: це — непогана школа для чоловіка середніх років…

— Мерзенно, проте… Ти знову намагаєшся використовувати мої слабкості?…

— Я їх неодмінно використаю, навіть оком не моргну, варто лише помацати…

— Чому ж… Я ніколи не робила секрету з того, що люблю секс. І тобі це відомо більше, ніж комусь. Ти завжди користувався цим! Але чи благородно це? Ти, мов старий лис, безпомилково відчуваєш, коли здобич — поруч, і ніколи свого шансу не втратиш. Навіть зараз: ще трохи завзятості — і я біля твоїх ніг. Ти ж це відчуваєш, правда?

— То якого дідька ми стирчимо тут, на холодному березі, цілісінький вечір, коли можна піти й лягти в ліжко?! Навіщо ці вибрики, якщо заздалегідь відомо ім'я переможця, і звуть його — секс, еге ж?

— А може, мені так цікавіше! Хоч, мабуть, уся справа в моїй жіночій натурі…

— Хай їй грець, твоїй мінливій натурі, непередбачуваній, мов пізня шведська осінь! І її ти ще смієш називати жіночою? Мені вона здається вкрай егоїстичною й нестерпно дурною!

— Боже… які закиди! Подумати тільки — і ця людина лише рік тому клялася мені у вічній любові! Що з вами, мілорде? Чи я вже вам не мила?

— Не називай мене дурними середньовічними титулами. Я не збираюся переглядати свої погляди на життя. Вони тобі чудово відомі.

— Тоді перестань обзиватися. Терпіти не можу, коли лаються. З батьком у нас теж так виходило: тільки-но він починав сваритися, я просто переставала його чути — зовсім! Він і розлючувався тому, що я здійснювала ті ж помилки, від яких батько намагався мене вберегти. Так і продовжувалося доти, доки я не пішла з дому. Звичайно, приємно, що ти чимось схожий на нього; адже кожна дівчинка все життя сумує за своїм татом, шукає щось батьківське у всіх зустрічних чоловіках. Думаю, Фрейд у даному випадку правий. Але все ж… Я б не хотіла, щоб ти у всьому був схожим на нього. Тоді у нас із тобою нічого путнього не вийде. Я просто втечу звідси, куди очі дивляться, як колись пішла з дому, зовсім ще юною. Врахуй, це може трапитися будь-якої хвилини. Тоді ти залишишся без мене.

Вона замріяно глянула на схід — у бік Росії, ніби намагаючись відчути тепло рідного вогнища через холодні простори Балтики. Я зрозумів — ми знову говоримо з нею різними мовами. Останні тижні між нами все вище піднімалася неприступна стіна непорозуміння, яку ми самі зводили з будь-якого підручного матеріалу: буденних сварок, непорозумінь та інших безглуздих дрібниць. Стіна зростала швидше, ніж могла б, і стала тепер фізично відчутною. Але ми все одно продовжували сподіватися на якесь диво — оте рятівне друге дихання…

Я згадав спекотну Венецію, куди ми подалися одразу ж після знайомства. Сп'янілі любов’ю, гуляли з Даринкою майже безлюдними вулицями під палючими променями італійського сонця, ховаючись від спеки в незліченних крамничках, чекаючи вечірньої прохолоди, щоб повеселитися в обраних нами вдень ресторанах; а пізніше вночі поверталися до себе під казковим пологом південного неба, милуючись загадковими зірками, які блимали нам по-змовницькому, обіцяючи божевільну ніч кохання.

Коли ми чимчикували містом, Дарина не пропускала буквально жодного магазинчика, і я вже за годину починав стомлюватися від такого ходіння, аж в очах рябіло; тож зазивав дівчину куди-небудь у тінь. «Вип'ємо бодай щось: я — пиво, а ти — що хочеш; або поласуй морозивом», — благав її. Однак морозиво вона бажала їсти на ходу і не давала затягнути себе в бар, доки не стомлювалася від шопінгу до чортиків.

Пам’ятаю, зазирає вона в чергову крамничку, а я чиню опір:

— Навіщо нам цей магазин? Давай пройдемося до каналу, пора вже нам промочити горло!

— Ні! — вперто капризує Даринка. — Ну, ходімо, ходімо сюди!

— Та навіщо воно тобі здалося? — противлюсь я. — У тебе ж усе є!

— Ні! — твердить вона. — Давай заглянемо сюди. Раптом тут є те, без чого я жити не можу, але сама про це ще не знаю!

Так вона мучила мене в спекотній Італії. І от зараз, у вогкій Швеції, продовжує знайомити мене з «принадами» горезвісної й загадкової жіночої натури. Я збираюся з думками, щоб якомога переконливіше викласти своє рішення; і нарешті видаю:

— Так ось тобі моє останнє слово: або ми одружуємося, або я з тобою більше не сплю!

Вона відповіла не одразу; присівши на березі, набрала в жменю студеної води й бризнула на мене, мовляв, схолонь!

— Сумно. А я думала, ми ще повеселимося. Від душі… Я не хочу заміж. Мені буде нудно з тобою. Я знаю себе, не сердься, будь ласка; справа — не в тобі, а в нас. Ми обоє шукаємо одне в одному не те, що є, а те, чого нам хочеться: ти в мені — дружину, а я в тобі — коханця. Невдача і тут, і там.

— Панночко, по-твоєму, все, на що я можу розраховувати в нашому з тобою майбутньому, — ці галасливі ресторани з вічно напахченими дамами й казенно ввічливими офіціантами?! Вибачай, але в мені зароджується втома. Можна сказати, я вже стомився…

— Все так банально, по-домашньому… З кожним днем ти все більше стаєш схожим на мого батька, хоч він — росіянин, а ти — швед. А може, саме він був більше шведом, ніж ти, — взяв і виставив мене за двері, ледь встигла переступити поріг повноліття. Втім, я й сама тоді сиділа вже на валізах, шукала лише підходящого приводу, щоб вирватися на волю… Якби не мама, пішла б ще раніше, — якось запитально зиркнула вона на мене.

Я промовчав.

— А ти, значить, більше росіянин, ніж він. Бачте, домашнього затишку йому захотілося! Такому холодному й гордовитому! — сміється вона, наче маленька неслухняна дитина, бризкаючи на березі мені в обличчя крижаними краплями Балтійського моря. — Я сподівалася, все о'кей, ніяких проблем: гроші у тебе є, а світ — такий великий, набагато більший, ніж я думала раніше, коли жила в Росії. Цей світ ніколи не стане для мене буденним, вважала я. І справді, нам би його вистачило для розваг. Я не втомлюся розважатися, обіцяю! Розкішних магазинів і крамничок навкруги стільки, хіба стомишся? Лише гроші давай! Скільки нам ще належало поїздити, всього подивитися, помилуватися, встигнути; а ти вже скис… Теж мені, тевтонський лицар!

Як не важко було мені в цьому зізнатися, але вона говорила правду… Хіба я сам не про це мріяв, зустрівши її рік тому на березі Неви, коли покликав Даринку розділити зі мною — все ще невідомим письменником, якому перевалило за сорок — авантюру майбутніх днів? Хіба не був я тоді сповненим романтики й пристрасного кохання? То звідки ж ця печаль невдоволеності? І скільки вона ховатиметься й ростиме в моїй душі, перетворюючись на небезпечний підводний риф? Чи встигну я потім позбутися цього безпричинно небезпечного смутку, щоб наш щасливий корабель якомога пізніше розбився вщент, якщо йому все-таки судилося розбитися? Чи встигнемо ми по-справжньому покохати одне одного, доки наш взаємний інтерес не згасне, мов відсирілий гніт? Зараз між нами — лише чергова сварка й словесна баталія, але ж за нескінченними взаємними докорами може настати й справжня нудьга…

— Можливо, ми з тобою продовжимо поневірятися по світу. Але не інакше, як чоловік та дружина. Не випробовуй мого терпіння! Як бачиш, я сьогодні дуже й дуже злий.

Тут вона вхопилася за свою улюблену рятівну соломинку, яка є у кожної жінки; вони їх тримають за пазухою — про всяк випадок.

— А як бути з моїм хлопцем? Він же — факт, реальність. Коли-небудь він приїде й відвезе мене до Росії. Бо не може жити без мене, повір! Ми любимо одне одного. Він мене не залишить тут надовго…

— Я вже чув цю історію. Це — плід твоєї фантазії! Твоє уявлення про кохання. Ти видаєш бажане за дійсне. А світ влаштований зовсім по-іншому — не думаю, що набагато складніше, ніж тобі здається, але й не настільки примітивно, аби ти могла робити в житті все, що заманеться твоїй маленькій і симпатичній голівоньці! Твій коханий — міф! Він живе лише в твоїй відчайдушній уяві; бо якби був живим, давно б стомився чекати. Хоч тепер він намагається поселитися і в моїх мізках, чорт би його забрав…

— Не смій його чіпати — він мій! Прощає всі мої витівки: і те, що я подорожувала одна, і, коли зв'язавшись із тобою, затрималася тут на рік, — все це для нього дрібниці! По суті, наші з тобою шури-мури для нього нічого не значать. Для нього головне — я!

— Знаєш, про що я шкодую? Про те, що він — всього лише твоя вигадка. Якби він існував насправді, тоді мені легше було б із ним змагатися.

— Я тобі співчуваю… — з'єхидничала вона.

— Авжеж, здається, я потребую співчуття, — не відставав я. — Якщо не тепер, то в найближчому майбутньому точно не обійдуся без нього; адже не можу жити в такій постійній виснажливій боротьбі з твоєю жіночою натурою. Симпатичних і молодих — мільйони, а я — один. І життя у мене — теж одне. Зрозумій, рано чи пізно тобі доведеться обрати між реальністю й твоєї фантазією. Як же бути, якщо я — не оригінальний і банально хочу одружитися?

— Дати тобі жилетку? Поплач по-справжньому! Може, тоді полегшає.

— Дякую, вже полегшало. Однак нам пора забиратися звідси; інакше з хвилини на хвилину просто на нас перекинеться небо…

Ми почимчикували бульварами, де на клумбах цієї печальної осінньої днини подекуди доживали свої останні дні літні квіти. Засвітилися ліхтарі, створюючи відчуття тепла й затишку. Але це був всього лише уявний спокій…

— Перейду на інший бік, а то права рука вже затекла, — пролунав її голос дещо м'якше, ніж я очікував.

Нас усе більше огортала імла. Ми ніби потрапили на самісіньке дно холодної дощової ночі північної Швеції. Глушина ще та… Навкруги — пітьма, зимно, безлюдно. Ми мерзли, але ще кілька годин безцільно блукали сонним містом. Зігрілися, опинившись зовсім ненадовго в маленькому нічному ресторанчику, де нам не дуже сподобалось. Між іншим, коли потрібно вибрати ресторан, наші з Даринкою смаки майже завжди збігаються. Взагалі, мені подобається немало з того, що бажає вона. У неї — бездоганний смак на гарячі страви, а в мене, на її думку, — на закуску та спиртне. Пам'ятаю, нам обом дуже сподобалося обідати в сільському ресторані на Егейському узбережжі Туреччини, на Кушадасі, звідки рукою подати до грецького Самоса; де приємно проникала в душу й тіло полуденна спека, а звуки усіляких комах, особливо сюрчання цикад, — немов чарівна музика, заколисували слух. І серед цього маленького світу для тебе, й тільки для тебе, котрий затишно розлігся на тапчані під тінню розкішних оливкових дерев, неподалік на багатті смажать рибу, що тільки-но плавала зграйкою в басейні, і на яку ти, мов середньовічний султан, вказав пальцем. І ось риба чудово приготовлена. А скільки всякої запашної зелені до неї: їж — не хочу! І за все це ти платиш зовсім небагато: ціни — божеські; а коли йдеш, тобі дякують, чемно проводжаючи до самої хвіртки оливкової саду, повного голосів екзотичних комах. А турецька спека так і струмує між масляно-сріблястим листям оливок…

— Така злива вперіщила… — ніби ненароком констатує моя супутниця, яка на хвильку вигулькнула з-під широкої, чорної, мов ніч, парасольки, вдивляючись кудись угору, звідки нестримно обрушився на нас дев'ятий вал небесної стихії.

— Це — не на одну годину, і не на дві… Може, нам все-таки повернутися до готелю? — обережно пропоную я, щоб не зіпсувати залишок вечора під проливним дощем. Розумію, що в душі моєї супутниці триває внутрішня боротьба: вона вирішує, що їй робити далі?

Раптом цей вечір виявиться для нас із нею останнім? Адже Дарина може хоч завтра виїхати, залишивши мене одного. Чи він стане початком нових, спокійних, зовсім інших вечорів?… Мені здавалося, я був готовим прийняти будь-яке її рішення; а вона чомусь думала, мучилася, пручалася…

— Ні! — твердо відповіла промерзлим голосом. — Я вирішила ще погуляти. Рано повертатися до того, що вже відомо наперед! Не хочеться! Мені більше до душі незнайоме, незвідане…

— Гаразд, тоді сховаємося під тент. Бачиш, він там, на іншому боці парку?

Розташувавшись під тентом, ми виявили, що не одні. Відчувши присутність людей, із дерева над нами каркнула самотня ворона — змерзла, мабуть, не менше за нас.

— Тільки цього ще не вистачало, — пробурчала невдоволено Дарина. — Кажуть, погана прикмета…

— Мене це не лякає!

І ми мимоволі почали видивлятися в гіллі нічну весталку. Однак у гущі листя, ледь потривоженій осіннім листопадом, не так легко було помітити скоцюблену негостинну істоту. Втім, наразі стало тихо; і ми заспокоїлися, припинили шукати ворону.

— Може, вона нас більше не турбуватиме? — стенув плечима.

Тиші, яка запанувала на кілька хвилин, доки моя супутниця викручувала свій носовичок, яким користувалася, мов промокашкою, вистачило для того, щоб я знову згадав про можливі наслідки нашої любовної історії тут, у шведській глушині, де плітки — така ж звичайна справа, як де-небудь на Рязанщині. Ясно, що моє кохання до юної росіянки без уваги не залишиться. Надто вже все очевидно! А мій найкращий друг Ронні — мешканець великого дружного села, де й мене донедавна вважали своїм хлопцем. Однак приїзд панночки з Росії — неабиякий привід для пікантних чуток. Тож у селі тільки ледачий не знав про наші стосунки. Пояснюється така цікавість дуже просто — я завжди був там бажаним гостем…

Вотчина Ронні ховається в лісі, далеко від великих доріг. Де ж іще жити любителям усіляких пліток, якщо не в такому місці? У селищі поблизу автомагістралі завжди є чим зайнятися: якщо не торгівлею, то хоча б розбоєм; а плітки — доля маленьких, віддалених сіл. Недарма така глухомань, як Персон, споконвіку славиться не лише своїми казкарями, але й язикатими феськами.

Чув, що Кеннет, наш спільний приятель-швед, уже встиг, між іншим, пожартувати там щодо нас із Даринкою, натякнувши на «любовний трикутник». Ці начебто безневинні слова товариша — немов бальзам для торохтійки Карін, ще однієї знайомої, знаменитої на всю округу тим, що здатна з дохлої мухи зробити справжнього слона. Хоч цього разу Кеннет неабияк ризикує, адже незабаром Карін може поцікавитися: а де ж обіцяна інтрига? Все-таки втрьох нас ще ніхто не бачив! Тут і з’ясується, що приятель передав куті меду…

Цікаво: чи здасться тоді Кеннет? Напевне, ні, не повинен! Як завжди, чіплятиметься за будь-яку дрібницю, аби не зізнатися в тому, що без пліток йому страшенно нудно в своїй дірі. Але тепер, мабуть, він загрузне глибше, ніж будь-коли! До дна сьорбатиме рідку кашу, яку сам так необачно заварив. Ось тоді й настане пора розплати, бо язиката Карін у спокої знайомого вже не залишить: доведеться відповідати за свою вигадку! Ну, й по заслузі йому…

Мої спогади про тихе село, де бурхливо обговорюють особисте життя кожної людини, перервала Даринка:

— Ти кудись запропастився… Про що замислився?

— Про любов. Про що ж іще?…

Вона уважно вслухалася в шелест листя і розсміялась:

— Який жах!

— Авжеж, — погодився я, начебто допускаючи, що кохана прочитала мої думки, — все це не зовсім романтично. І мені здається, краще одружитися, інакше нам не уникнути різних пліток.

— Одружуватися, щоб уникнути пліток? Але я ще не вагітна! До того ж мені не подобається виходити заміж. Це нудне заняття. Особливо пригнічує кінцевий результат: треба ставати люблячою дружиною, далі — матір'ю, а там, кажучи по-російському, і справжньої бабою! Ні, це не по мені!

— А мені все це подобається, і хочу бути одруженим на тобі. Тим більше, коли Кеннет і Карін поважають лише одружених. Інакше, який взагалі сенс одружуватися в цій глушині?!

— Залишимо Кеннета й шведську глушину в спокої. Поговоримо про нас із тобою.

— Давай! — погодився я з деякою тривогою.

Вона тут же поспішила додати:

— Але про нас із тобою ми вже набалакалися. Давай краще помовчимо…

— Давай тоді поговоримо про погоду. Дощ намагається нам щось сказати… Може, підкаже щось розумне.

— Немає дощу розумнішого за мене! — прорекла Даринка з пафосом, і сама засміялася.

— Чим не предмет гордості для майбутнього чоловіка: атмосферні опади — дурніші моєї обраниці! Лише скажи, що виходиш за мене…

— Тільки якщо ти чесно зізнаєшся, навіщо хочеш одружитися на мені? Хіба тут, у Швеції, баб для вас, мужиків, мало? Навіщо я тобі — тендітна жінка з такої ж глушини в Росії: ні тобі приданого, і ноги у мене від вух не ростуть…

— Мені на тобі воду не возити. А кохання — само по собі вже найцінніше придане. Та, якщо чесно, готовий одружитися на тобі виключно з любові до історії. Навіщо ж іще? Твоє ім'я нагадує мені про давнього перського царя — його звали Дарій… Дружина, будинок, діти, ну і добрі сусіди, — що ще потрібно мужикові для сімейної гармонії й абсолютного щастя?!

— Якщо чоловік закоханий до такої міри, то у жінки вибір невеликий: вийду, напевно, але не одразу… Аргументи у тебе — слабенькі.

Я окинув поглядом промоклу маленьку фігурку моєї норовливої коханої.

— У мене предостатньо аргументів, ти це знаєш, але варіантів — лише два: або я на тобі одружуся, або ти виходиш за мене заміж! Я приймаю обидва варіанти.

— У мене — лише один варіант: дати ляпас Кеннету. Не треба було плескати язиком, пліткуючи про мою бідолашну матусю. Ніколи раніше не думала, що наклеп і наговори можуть збити мене з пантелику… У тебе ж нічого з нею не було, правда?

— Клянуся шведським богом!

— Це заспокоює, але мені цього мало; я ще й мамі допит влаштую. Цікаво — яким богом вона буде клястися? Якщо теж шведським — тобі гаплик!

— Даринко, важливий не бог сам по собі, а той, хто клянеться.

— Авжеж, матуся для мене — на першому місці. Ніяке божество з нею не зрівняється!

— Тоді гарний будь-який бог.

— Що-що, але в цьому у нас збігаються погляди на всі сто: була б людина хороша, а бог згодиться будь-який! Гарний той бог, який об'єднує, а не сварить людей. Але ти — жалюгідний брехунець. Звичайно ж, ти з самого початку задумав на мені одружитись, проте не хотів у цьому признаватися. Ти брехав мені: і в Римі, і у Венеції, і в Греції — біля ніг древніх богів! Цього боги тобі ніколи не пробачать! Не пробачу і я! Ти водив мене за ніс цілий рік!

— І мені це вдавалося?

— Аж ніяк. У такі хвилини ти просто ставав нестерпним…

Високо на дереві знову каркнула наша ворона. Самотньо й сумно. Судячи з усього, вона просто гинула під холодним дощем. Можливо, ми були останніми, хто чув її відчайдушне благання про допомогу; але залишалися байдужими, адже нам вистачало й власних турбот. Раптом птаха зірвалася з гілки і з останніх сил перелетіла під тент. Сіла поряд із нами й спробувала обтруситися; проте марно — вона ледь не беркицьнулася з краю дошки. Втрималася в останню мить, зачепившись кігтями за поручні. Так і сиділа — мокра, похнюплена, але нас зовсім не боялася.

— Бідолаха, як вона змерзла, — співчутливо промовив я.

— А що я замерзаю, тобі — наплювати! — пролунав раптом приглушений жіночий голос моєї супутниці. — Мені вже час додому, до Росії. Тільки там я можу прийняти правильне рішення. Не можна мені тут, під дощем, коли все так незвично й незрозуміло. Тут навіть ворони каркають по-іншому!

— Мені тебе ніколи не збагнути! Ти ніде не хочеш відповідати прямо — ні в теплому ліжечку, ні тут, під дощем. Якого біса тоді валандаємося й мокнемо вночі?!

— Ні, не квап, я повинна ще подумати. Не можу… — потягнулася вона до мене, — до того ж, мені дуже холодно; і я хочу, щоб мене зігріли — ну, хоч трошечки. Хіба не для цього потрібен гарячий закордонний коханець?

— Мені набридло бути твоїм коханцем. Хочу, щоб ти мила посуд, прала, приводила в порядок мій холостяцький будинок. Хочу, щоб ти була затишною, мов загадковий світ ось цих нічних ліхтарів. Вони мені завжди подобаються: і в дощ, і в сніг, і в звичайні дні. З них ллється спокійне, золотаве світло, що заспокоює душу в будь-яку погоду, як світло твоїх відданих очей. До речі, зараз вони світяться якимось ніжним, загадковим вогнем…

— А коли ми одружимося, ти вже до мене не залицятимешся? Невже свято життя скінчиться так швидко? Знаєш, ти — як цей дощ, мов ця ворона, котра шукає тепло і затишок в негоду! Це нечесно — ти мене знову вмовляєш. Хіба ти не можеш якось по-іншому, суто по-чоловічому…

Тоді я обійняв її і з силою притягнув до себе:

— Знаєш, тут дуже часто йдуть дощі. Мені — самотньо, коли за вікном, зовсім близько, періщить злива, а ти — далеко…

— Мені теж не вистачає когось, коли негода. Може, ти і є той чоловік, який божевільно кохає мене, незважаючи ні на що. Чи не так? Давай помріємо, щоб дощ не закінчувався до ранку!

— Давай! — погодився я. — І що тоді?

— Дурненький… Тоді ми обвінчаємося! Тільки обіцяй, що ми будемо обідати в тому оливковому саду, коли мені того захочеться. Обіцяй, що сховаємося з тобою від негоди назавжди — ВДВОХ!

І дощ лив усю ніч, рятуючи нас від негод прийдешніх днів…