Відьмак. Час Погорди

Розділ 5

Командир загону зупинив коня, зняв шолом, причесав пальцями рідке, зліплене потом волосся.

— Кінець поїздки, — повторив, побачивши запитливий погляд трубадура.

— Га? Як це? — здивувався Любисток. — Чому?

— Далі не поїдемо. Бачте? Річка, що отамочки блискає унизу, то Стрічка. До Стрічки тілько ми із вами ескортувати й домовлялися. Значиться, час розставатися.

Решта загону затрималася позаду, але жоден із солдатів з коня не зліз. Усі неспокійно розглядалися на всі сторони. Любисток заслонив очі долонею, піднявся у стременах.

— Де ти ту річку бачиш?

— Сказав же — унизу. З’їдете яром, то вмить натрапите.

— Та хоча б до берега мене проведіть, — запротестував Любисток. — Вкажете брід…

— Та було б що вказувати. Від травня ніц, тільки сквар[9], то вода й опала, Стрічка-то й зміліла. Конем ви в будь-якому місці перейдете…

— Я вашому коменданту лист від короля Венцлава показував, — сказав трубадур і надувся. — Комендант із листом ознайомився, і я сам чув, як наказував вам провести мене до самого Брокілону. А ви хочете мене тут кинути, у цій гущавині? Що буде, як я заблукаю?

— Не заблукаєте, — буркнув похмуро другий солдат, який наблизився до них, але поки що мовчав. — Не зможете заблукати. Спершу вас мавкина стріла знайде.

— Ото ви зайці перелякані, — заглузував із них Любисток. — Ото ви тих дріад боїтеся. Адже Брокілон — тільки на тому березі Стрічки. Стрічка — це ж кордон. Ми його ще не перейшли!

— Їхній кордон, — пояснив командир, розглядаючись, — так далеко відходить, як їхні стріли летять. Стріла, пущена з того берега по вітру ажно до краю лісу долетить і розгону матиме досить, аби кольчугу проштрикнути. Те, що ви уперлися іти тудою, — то ваша справа, ваша шкіра. Але мені життя миле. Я далі не поїду. Чи воно мені тре’, довбешку в осине гніздо совати!

— Я вам пояснював, — Любисток зсунув капелюшок на потилицю і випростався у сідлі, — що я до Брокілону їду із місією. Я, сказати можна, амбасадор. Дріад я не боюся. Але прошу вас, аби ви захотіли ескортувати мене аж до берега Стрічки. Що буде, як мене в тих хащах якісь розбійники впіймають?

Той другий, похмурий, засміявся вимушено.

— Розбійники? Тут? Удень? Пане, тут серед дня душі живої не спіткаєте. Остатніми часами мавки з луків луплять по кожному, хто на березі Стрічки встане, а стріляють далеченько — й у наш бік. Ні, розбійників ви можете не лякатися.

— Це правда, — підтвердив командир. — Дуже дурнуватим той розбійник мусив би бути, аби вдень до Стрічки піти. Тому й ми не дурні. Ви сам-один їдьте, без зброї й обладунку, й на вояка, вибачте вже, аніскільки не схожі, то за милю видко. Але як нас мавки помітять, кінних і збройних, то сонечка нам не узріти від стріл летючих.

— Ха, що ж поробиш, — Любисток поклепав коня по шиї, глянув униз, у яр. — Їду туди сам. Бувайте, солдатики. Дякую за ескорт.

— Не поспішайте так, — похмурий жовнір глянув на небо. — Вечір близенько. Як туман з води встане, тоді й їдьте. Бо воно ж, знаєте…

— Що?

— У тумані стріли повз б’ють. Як доля до вас ласкава буде, то мавка схибить. Але вони, пане, хиблять рідко….

— Я говорив вам…

— Ага, говорити-то ви — говорили, я чув. Що начебто із міс’їю до них їдете. Але ось що я вам скажу: чи із міс’їю, чи з процес’їю — їм все ’дно. Вгатять у вас шип — та й по всьому.

— Ви що, налякати мене затялися? — знову надувся поет. — За кого ви мене маєте, за міського віршомаза? Я, панове солдати, бачив більше полів битв, ніж ви всі разом узяті. Й про дріад я знаю більше, за вас. Хоча б те, що вони ніколи не стріляють без попередження.

— Колись так воно й було, праві ви, — тихо сказав командир загону. — Колись остерігали. Пускали стрілу в дерево або на стежку: тут, значить, де шип отой, — межа, ані кроку далі. Як людина швидко поверне, то може й цілим піти. Але теперки все інакше. Теперки відразу б’ють вони так, аби вбити.

— Звідки та завзятість?

— Ну, — буркнув солдат, — воно, бачте, як є… Як королі мир із Нільфгардом узяли, то сильно перейнялися ельфійськими бандами. Й, видко, геть їх усюди притиснули, бо чи не кожної ночі недобитки через Брюґґе прокрадаються, у Брокілоні шукають як сховатися. А як наші ельфів гонять, то, бува, часом, і з мавками ся розправляють, які їм з-за Стрічки відсіч дають. А бува, що наше військо трохи серед ночі ся розганяло в погоні… Розумієте?

— Розумію, — Любисток уважно глянув на солдата, кивнув. — Переслідуючи скойа’таелів, ви переходили Стрічку. Вбивали дріад. А тепер дріади відповідають тим самим. Війна.

— Айно, пане, й є, прямо з язика в мене ви те зняли. Війна. Завжди це була битва на смерть, ніколи — не на життя, але зараз воно аж барзо зле стало. Велика між ними й нами ненависть. Ще раз скажу вам: як не мусите, то й не йдіть туди.

Любисток ковтнув слину.

— У тому воно й справа, — випростався у сідлі, із великим зусиллям прибираючи войовничого вигляду й зухвалої постави, — що мушу. І їду. Зараз. Вечір там, не вечір, туман, не туман — а треба рушати, раз обов’язок кличе.

Роки тренувань далися взнаки. Голос трубадура звучав красиво й грізно, суворо й холодно, бринів залізом і мужністю. Солдати глянули на нього із непідробним здивуванням.

— Перш ніж рушите, — командир відстебнув від кульбаки пласку дерев’яну баклагу, — глитніть собі горілки, пане півчий. Глитніть собі того…

— Легше вам помирати буде, — додав понуро той другий, маломовний.

Поет ковтнув з баклаги.

— Боягуз, — заявив із гідністю, щойно припинив кашляти й повернув дихання, — умирає сто разів. Чоловік мужній умирає тільки раз. Але Пані Фортуна сприяє сміливим, боягузів зневажаючи.

Солдати глянули на нього з іще більшим здивуванням. Не знали й знати не могли, що Любисток цитує слова героїчного епосу. До того ж написаного кимось іншим.

— А оцим, — поет витягнув з-за пазухи шкіряний дзвінкий мішечок, — хочу віддячити вам за ескорт. Перш, ніж повернетеся до форту, до того, як вас знову сувора служба-мати притулить, провідайте шинок та випийте за моє здоров’я.

— Дякую, пане, — командир трохи почервонів. — Гідна ви людина, ач ми… Вибачте, що самого вас лишаємо, але…

— То нічого. Бувайте.

Бард хвацько пересунув капелюшок на ліве вухо, штурхнув коня п’ятками й рушив униз яром, насвистуючи мелодію «Весілля у Буллерлині», славетної і винятково непристойної кавалерійської пісеньки.

— А корнет у форті казав, — почув він ще слова того похмурого, — що це дармоїд, боягуз і засранець. А це войний і добрий пан, хоча й віршомаз.

— То правда, — відповів командир. — Не з боязких він, цього не можна сказати. Навіть повікою не змигнув, еге ж? Ще й свистить, чуєте? Хо-хо… Чули, що казав? Що він басандор. Не бійся, аби кого басандором не назвуть. Голову на карку треба мати, аби басандором стати…

Любисток поїхав хутчіше, бажаючи віддалитися якомога швидше. Не хотів псувати про себе думку, яку так непросто оце заробив. А знав, що занадто довго свистіти не зможе, бо вже й губи йому пошерхли.

Яр був похмурим і вогким, мокра глина й килим гнилого листя стлумлювали стукіт копит каро-гнідого мерина, охрещеного поетом Пегасом. Пегас ступав поволі, звісивши голову. Був то один з небагатьох коней, яким завжди — все одно.

Ліс скінчився, але від річища, обсадженого пасом вільх, Любистка відділяла ще й широка очеретяна лука. Поет стримав коня. Озирнувся уважно, але нічого не помітив. Напружив слух, але чув лише кумкання жаб.

— Ну, конику, — він відкашлявся. — Раз козі смерть. Уперед.

Пегас трохи підвів голову й запитально наставив зазвичай обвислі вуха.

— Ти все добре чув. Уперед.

Мерин неспішно рушив, під копитами замляскало багно. Жаби довгими стрибками тікали з-під ніг коня. За кілька кроків попереду із фуркотінням і кряканням злетіла качка, від чого серце трубадура на мить зупинилося, а після того понеслося аж занадто інтенсивно. Пегас не перейнявся качкою аж ніскільки.

— Їхав герой… — пробурмотів Любисток, витираючи холодний піт з шиї хусткою, що витягнув з-за пазухи. — Безстрашно їхав через яр, не зважаючи на гадів, що стрибають, та драконів, що літають… Їхав і їхав… Аж дістався до безмежних водних просторів…

Пегас форкнув і зупинився. Були вони над рікою, серед очерету та бадилля, що сягало вище стремен. Любисток обтер піт із повік, пов’язав хустку на шию. Довго, аж поки почали сльозитися очі, вдивлявся у гущавину вільх на протилежному березі. Нічого й нікого не помітив. Поверхню вод морщили водорості, що їх коливала течія, над ними порхали бірюзово-помаранчеві зимородки. Повітря мигтіло від комашні. Риби ковтали поденок, залишаючи на воді великі кола.

Усюди, хоч куди кинь оком, видно було боброві гатки, купи хмизу, звалені та обгризені стовбури, що омивалися лінивою течію. Ото тут бобрів, — подумалося поету, — неймовірне багатство. Й не дивно. Ніхто тих холерних деревогризів не непокоїть. Не ходять сюди мисливці, ловці чи бортники, навіть усюдисущі трапери не ставлять тут пасток. Ті, які намагалися, отримували стрілу в глотку, а раки об’їдали їх у прибережному намулі. А я, ідіот, пхаюся сюди з власної волі, сюди, над Стрічку, над якою устає сморід трупів, що його не переб’ють навіть запах лепехи й м’яти.

Він важко зітхнув.

Пегас поволі зайшов у воду передніми ногами, опустив морду до поверхні, пив довго, потім повернув голову й подивився на Любистка. Вода стікала в нього з писка й ніздрів. Поет кивнув, зітхнув знову, голосно потяг носом.

— Глянув герой на збурений потік, — продекламував вірша, намагаючись не стукати зубами. — Глянув та й рушив уперед, бо серце його не знало страху.

Пегас опустив хвіст і вуха.

— Не знало, кажу, страху.

Пегас смикнув головою, подзвонюючи металом вуздечки й мундштука. Любисток штурхнув його п’ятками. Мерин увійшов у воду з патетичною байдужістю.

Стрічка була мілкою, але сильно зарослою. Перш ніж дісталися вони середини річища, за ногами Пегаса вже волоклися довгі пасма водоростей. Кінь ступав поволі й із зусиллям, при кожному кроці намагаючись струсити те, що пристало до ніг.

Очерет та вільхи правого берегу були вже недалеко. Так недалеко, що Любисток відчув, як шлунок у нього опускається — низько, дуже низько, до самого сідла. Він усвідомлював, що на середині річки, ув’язнений у водоростях, він є пречудовою мішенню, по якій неможливо промахнутися. Очима уяви він уже бачив вигини плечей луків, натягнену тятиву й вістря стріл, спрямованих на нього.

Він стиснув боки коня литками, але Пегас не звернув на те уваги. Замість приспішитися він затримався і задер хвіст. Яблука гною хлюпнули у воду. Любисток протяжно застогнав.

— Герой, — пробурмотів, прикриваючи очі, — не зумів форсувати ревучі пороги. Загинув доблесною смертю, прошитий багатьма стрілами. На століття укрила його синя безодня, прийняли його в обійми водні трави, зелені, наче нефрити. Зникнув по ньому будь-який слід, залишилося лише кінське гівно, віднесене течією до далекого моря…

Пегас, якому, видно, полегшало, без нагадувань швиденько рушив до берега, а на прибережній, вільній від водоростей бистрині дозволив собі навіть брикнути, через що дощенту змочив Любистку чоботи й штани. Поет того навіть не зауважив — картинка націлених у його живіт стріл не залишала його ані на мить, а страх повзав по спині й шиї, наче велика, холодна й слизька п’явка. Бо за вільхами, менш ніж за сто кроків, за сочистим зеленим пасом надрічкових трав, виростала з вересового поля прямовисна, чорна, грізна стіна лісу.

Брокілон.

На березі, за кілька кроків від течії, білів кінський скелет. Кропива й очерет лізли крізь клітку ребер. Лежало там трохи й інших, менших кісток, що на кінські не скидалися. Любисток затрясся і відвернувся.

Мерин, якого він підігнав, із млясканням і хлюпотом видерся з прибережного багна, намул гидко засмердів. Жаби на мить припинили свій концерт. Стало дуже тихо. Любисток прикрив очі. Вже не декламував, не імпровізував. Натхнення і фантазія відлетіли кудись у незнану далечінь. Залишився тільки холодний, огидний страх, почуття сильне, але цілком позбавлене творчих імпульсів.

Пегас застриг обвислими вухами й незворушно почалапав до Лісу Дріад. Який багато хто звав Лісом Смерті.

Я перетнув межу, — подумав поет. — Тепер усе вирішиться. Поки я був над річкою й у воді, вони могли залишатися приязними. Але тепер — уже ні. Тепер я непроханий гість. Як отой… Після мене теж може залишитися тільки скелет… Застереження для наступних… Якщо дріади тут є… Якщо вони за мною стежать…

Він пригадав змагання лучників, ярмаркові конкурси і стрілецькі покази, солом’яні щити й манекени, які шпигували й дерли наконечники стріл. Що відчуває людина, в яку влучать стрілою? Удар? Біль? А може… нічого?

Дріад навколо не було, а може, вони ще не вирішили, що робити із самотнім вершником, бо поет під’їхав до лісу ледь живий від жаху, але ж — живий, цілий і здоровий. Доступ до дерев боронила закручена, наїжачена корінням і віттям матня вітролому, але Любисток все одно не мав ані найменшого наміру доїжджати до самого краю — чи, тим більше, заглиблюватися у ліс. Він міг удатися до ризику — але не до самогубства.

Дуже повільно він зійшов з коня, прив’язав вузду до кореня, що стирчав угору. Зазвичай він того не робив — Пегас не звик віддалятися від власника. Втім, Любисток не був упевненим, як кінь відреагує на свист і фуркіт стріл. Досі ані себе, ані Пегаса йому не доводилося наражати на такі звуки.

Він зняв з луки сідла лютню, унікальний, висококласний інструмент зі струнким грифом. Подарунок від ельфійки, — подумав, гладячи інтарсійоване дерево. Може так статися, що він повернеться до Старшого Люду… Хіба що дріади залишать її на моєму трупі…

Неподалік лежало старезне, повалене вітрами дерево. Поет усівся на стовбурі, зіпер лютню на коліно, облизнув губи, витер спітнілі долоні об штани.

Сонце хилилося до заходу. Зі Стрічки піднімалася пара, затягуючи сіро-білим саваном луки. Похолоднішало. Клекіт журавлів пролунав і затих, лишилося тільки кувікання жаб.

Любисток ударив по струнах. Раз, потім другий, потім третій раз. Підкрутив кілки, підлаштував інструмент і почав грати. А за хвилю — й співати:

Сонце зникло за лісом. У тіні величезних дерев Брокілону відразу зробилося темно.

L’eassan Lamm feainne renn, ess’ell,

Elaine Ettariel,

Aep cor…

Він не почув. Відчув присутність.

— N’te mire daetre. Sh’aente vort.

— Не стріляй… — прошепотів він, слухняно не озираючись. — N’aen aespar a me… Я прибув з миром…

— N’ess a tearth. Sh’aente.

Він послухався, хоча пальці його мерзли й дерев’яніли на струнах, а спів ледь проходив крізь горло. Але в голосі дріади не було ворожості, а він, зараза, був професіоналом.

Цього разу він дозволив собі зиркнути через плече. Те, що присіло поряд зі стовбуром, дуже близько, нагадувало оповитий плющем кущ. Але це не був кущ. Кущі не мають настільки великих блискучих очей.

Пегас тихенько форкнув, а Любисток знав, що позаду, у темряві, хтось гладить по ніздрях його коня.

— Sh’aente vort, — знову попросила дріада, яка присіла за його спиною. Голос її нагадував шум листя під дощовими краплями.

— Я… — почав він. — Я є… Я друг відьмака Ґеральта… Знаю, що Ґеральт… Що Ґвинблейдд серед вас у Брокілоні. Я прибув…

— N’te dice’en. Sh’aente, va.

— Sh’aent, — лагідно попросила з-за його спини друга дріада, й майже хором із нею — третя. І хіба четверта — він не був упевненим.

— Yea, sh’aente, taedh, — сказало сріблястим дівочим голосом те, що мить тому здавалося поетові березкою, що росла кількома кроками перед ним. — Ess’laine… Taedh… Ти співай… Ще про Еттаріель… Так?

Він послухався.

Цього разу він почув кроки.

— Любистку.

— Ґеральте!

— Так, це я. Можеш уже припинити галасувати.

— Яким чином ти мене знайшов? Як ти дізнався, що я у Брокілоні?

— Від Трісс Мерігольд… Зараза… — Любисток знову спіткнувся і був би звалився, але дріада, яка йшла поруч, підтримала його надзвичайно сильною для такої невеличкої фігури хваткою.

— Gar’ean, táedh, — застерегла сріблясто. — Va cáelm.

— Дякую. Страшенно тут темно… Ґеральте? Де ти є?

— Тут. Не відставай.

Любисток прискорився, знову спіткнувся і мало не впав на відьмака, який зупинився у мороці попереду. Дріади безшелесно минули їх.

— Ото тут пекельний морок… Далеко ще?

— Недалеко. Зараз будемо в таборі. Хто окрім Трісс знає, де я ховаюся? Ти комусь розбовкав?

— Королю Венцлаву мусив сказати. Я потребував ґлейту на подорож через Брюґґе. Часи тепер такі, що й говорити не хочеться… Також я мусив мати його згоду на подорож до Брокілону. Але ж Венцлав тебе знає і любить… Назвав мене, уяви собі, послом. Я впевнений, що він збереже таємницю, я просив його про те. Не злися, Ґеральте…

Відьмак підійшов ближче. Любисток не бачив виразу його обличчя, бачив тільки біле волосся і помітну навіть у темряві білу багатоденну щетину.

— Я не злюся, — він відчув долоню на плечі, і йому здалося, що до того холодний голос трохи змінився. — Я тішуся, що ти приїхав, сучий ти сину.

— Холодно тут, — здригнувся Любисток, і хмиз, на якому він сидів, затріщав. — Може б, ото розпалити…

— Навіть про це не думай, — буркнув відьмак. — Ти забув, де ти?

— Вони настільки… — трубадур роззирнувся полохливо. — Ніякого вогню, так?

— Дерева ненавидять вогонь. Вони також.

— Прокляття. Станемо сидіти тут у холоді? Й у цій холерній темряві? Я як руку витягну — власних пальців не бачу…

— Так не витягай.

Любисток зітхнув, згорбився, розставив лікті. Чув, як відьмак, який сидів поруч, ламає у пальцях тонкі патики.

У темряві раптом засвітився зелений вогник, спочатку млявий і невиразний, але швидко пояснішав. Після першого заблищали наступні, у багатьох місцях, рухаючись і танцюючи, наче світляки чи болотні вогники. Ліс раптом ожив миготінням тіней, Любисток почав бачити фігури дріад, які їх оточували. Одна наблизилася, поставила біля них щось, що виглядало, наче розжарений клубок рослин. Поет обережно простягнув руку, наблизив долоню. Зелений жар був цілком холодним.

— Що воно, Ґеральте?

— Трухляки й різновид моху. Воно росте тільки тут, у Брокілоні. І тільки вони знають, як усе це разом сплести, щоб світило. Дякую тобі, Фауве.

Дріада не відповіла, але й не відійшла. Присіла поряд. Чоло її накривав віночок, довге волосся виглядало зеленим, а може, й насправді таким було. Любисток знав, що волосся дріад бувало надзвичайних кольорів.

— Taedh, — сказала вона мелодійно, зводячи на трубадура очі, що блистіли на маленькому личку, навскоси перетятому двома паралельними темними смугами маскувального малюнку. — Ess’ve vort shaente aen Ettariel? Shaente a’vean vort?

— Ні… Може, пізніше, — відповів він ґречно, старанно добираючи слова Старшої Мови.

Дріада зітхнула, обережно погладила гриф лютні, що лежала поряд, піднялася пружно. Любисток дивився на неї, коли йшла вона в ліс, до інших, чиї тіні колихалися у невиразному світлі зелених ліхтариків.

— Я її не образив, га? — запитав він тихо. — Вони говорять на власному діалекті, я не знаю ввічливих форм…

— Перевір, чи немає у тебе в череві ножа, — у голосі відьмака не було ані знущання, ані гумору. — Дріади реагують на образу, всаджуючи ножа в черево. Не бійся, Любистку. Здається, вони схильні пробачити тобі значно більше, ніж мовні проблеми. Концерт, що ти дав під лісом, схоже, припав їм до смаку. Ти зараз ard táedh, великий бард. Вони чекають на продовження «Квіту Еттаріелі». Ти знаєш продовження? Бо це ж не твоя балада.

— Переклад мій. Я також трохи збагатив ельфійську мелодію, ти не помітив?

— Ні.

— Я так і думав. На щастя, дріади краще розуміються на музиці. Я десь читав, що вони надзвичайно музичні. Тому я і придумав мій спритний план, за який, до речі, ти ще мене не похвалив.

— Хвалю, — сказав відьмак похвилі мовчання. — То було насправді спритно. Та й щастя тобі сприяло, як завжди. Їхні луки б’ють у ціль за двісті кроків. Звичайно, вони не чекають, коли хтось перейде на їхній берег річки й почне співати. Й вони дуже чутливі до неприємних запахів. А коли труп віднесе течія Стрічки, то їм не смердить під лісом.

— Та що там, — поет відкашлявся, ковтнув слину. — Найважливіше, що мені вдалося і що я знайшов тебе. Ґеральте, як ти тут…

— Ти бритви не маєш?

— Га? Ну певне що маю.

— Позичиш мені вранці. Ця борода доводить мене до сказу.

— А дріади не мали… Гммм… Ну так, бритви їм і насправді ні до чого. Звичайно, я тобі позичу. Ґеральте?

— Що?

— Я нічого не маю із собою з їжі. Чи ard táedh, великий бард, може, гостюючи в дріад, сподіватися на вечерю?

— Вони не їдять вечерь. Ніколи. А охоронниці на кордоні Брокілону не їдять і сніданків. Доведеться тобі потерпіти до полудня. Я уже звик.

— Але коли ми дістанемося до їхньої столиці, до того славетного, прихованого в пущі Дуен Канела…

— Ми ніколи туди не дістанемося, Любистку.

— Як це? Я думав, що… Адже ти… Адже вони дали тобі право притулку. Адже… терплять тебе…

— Ти вжив правильне слово.

Вони довго мовчали.

— Війна, — сказав нарешті поет. — Війна, ненависть і погорда. Усюди. В усіх серцях.

— Поетизуєш.

— Але ж воно так і є.

— Саме так. Ну, кажи, із чим ти прийшов. Розповідай, що сталося зі світом за той час, поки мене тут лікували.

— Перш за все, — Любисток тихенько кашлянув, — ти мені розповіси про те, що насправді сталося у Ґарштанзі.

— Трісс тобі не розповіла, вірно?

— Розповіла. Але я хотів би дізнатися твою версію.

— Якщо ти знаєш версію Трісс, ти знаєш версію докладнішу й, напевне, вірнішу. Розкажи мені про те, що сталося пізніше, коли я вже був у Брокілоні.

— Ґеральте, — прошепотів Любисток. — Я й насправді не знаю, що сталося із Йеннефер і Цірі… Цього ніхто не знає. Трісс також…

Відьмак різко ворухнувся, хмиз затріщав.

— Я питаю тебе про Цірі чи Йеннефер? — сказав зміненим голосом. — Розповідай мені про війну.

— Нічого не знаєш? Жодні новини до тебе сюди не доходили?

— Доходили. Але хочу все почути від тебе. Кажи, прошу.

— Нільфгардці, — почав бард, помовчавши, — атакували Лирію й Едірн. Без оголошення війни. Причиною був начебто напад військ Демавенда на прикордонний форт у Дол Анґра, що стався під час з’їзду чародіїв на Танедді. Дехто каже, що була то провокація. Що були то нільфгардці, перевдягнені у солдат Демавенда. Як воно було насправді, ми, мабуть, не довідаємося ніколи. В будь-якому разі, відповідь Нільфгарда виявилася блискавичною і масованою: кордони перетнула потужна армія, яку мусили концентрувати в Дол Анґра тижнями, якщо не місяцями. Спалла й Скала, обидві лирійські прикордонні фортеці, були захоплені сходу, за неповні три дні. Рівія готувалася до багатомісячної облоги, а капітулювала за два дні під тиском цехів і купецтва, яким обіцяли, що коли місто відчинить брами й заплатить викуп, то пограбованим не буде…

— Обіцянки дотримано?

— Так.

— Цікаво, — голос відьмака знову трохи змінився. — Дотримання обіцянок у теперішні часи? Не кажу вже про те, що раніше навіть не думали про складання таких обіцянок, бо ніхто їх не очікував. Ремісники й купці не відчиняли брам і фортець, а боронили їх, кожен цех — власну башту чи машикулі[11].

— Гроші вітчизни не мають, Ґеральте. Купцям усе єдино, під чиїм головуванням заробляти гроші. А нільфгардському палатину все єдино, від кого він буде отримувати податки. Мертві купці грошей не заробляють і податків не платять.

— Кажи далі.

— Після капітуляції Рівії армія Нільфгарду в небувалому темпі пішла на північ, майже не зустрічаючи опору. Війська Демавенда й Меви відступили, не в силах склепити фронт для вирішальної битви. Нільфгардці дійшли до Альдерсберга. Аби не допустити блокади фортеці, Демавенд і Мева вирішили прийняти битву. Позиція їхньої армії не була найкращою… Зараза, якби було трохи більше світла, я б тобі накреслив…

— Не кресли. Й коротше. Хто переміг?

— Ви чули, пане? — один із регістраторів, задиханий і спітнілий, продерся крізь групу, що оточувала стіл. — Прибув гонець із поля! Ми перемогли! Битву виграно! Вікторія! Наш, наш день! Розбили ми ворога, розбили наголову!

— Тихіше, — скривився Евертсен. — Голова розривається від цих ваших криків. Так, я чув, чув. Розбили ми ворога. Наш день, наше поле, й вікторія також наша. Теж мені, велика сенсація.

Комірники й регістратори стихли, дивлячись на свого начальника здивовано.

— Ви не радієте, пане комірнику

— Радію. Але вмію робити це тихо.

Регістратори мовчали, переглядаючись. Щенята, — подумалося Евертсену. — Молокососи збуджені. Їм я, зрештою, не дивуюся, але ж — прошу! — там, наверху, навіть Менно Коегорн й Елан Траге, та навіть сивобородий генерал Бребан, верещать, підстрибують із втіхи й луплять себе по спинах. Вікторія! Наш день! А чий він мав бути? Королівства Едірн і Лирія зуміли разом мобілізувати три тисячі кінноти й десять тисяч пішого жолдацтва, з яких одна п’ята була заблокована, відрізана по фортах і фортецях уже з перших днів вторгнення. Частина армії, що залишилася, мусила відступити для охорони флангів, яким загрожували глибокі рейди легкої кавалерії і диверсійні удари загонів скойа’таелів. Інші п’ять чи шість тисяч — причому не більше, ніж тисяча двісті рицарів, — прийняли битву на полях під Альдерсбергом. Коегорн кинув на них тринадцятитисячну армію, у тому числі десять панцирних хоругвів, цвіт нільфгардського рицарства. А тепер утішається, ричить, валить буздиганом об стегно й вимагає пива… Вікторія! Велика мені справа.

Різким рухом він згорнув і зібрав до купи мапи й нотатки, що застилали стіл, підвів голову, подивився навколо.

— Увага, — сказав нелюб’язно. — Даватиму доручення.

Підлеглі застигли в очікуванні.

— Кожен із вас, — почав він, — чув учора промову, виголошену паном фельдмаршалом Коегорном до хорунжих і офіцерів. Тож звертаю увагу мосьпанства, що те, що фельдмаршал говорив до військових, вас не стосується. Ви маєте виконати інші накази й завдання. Мої накази.

Евертсен замислився, потер лоба.

Війна замкам — мир хатам, — сказав учора командирам Коегорн. Ви знаєте таке правило, — додав він одразу після того, — ви вчили його у військовій академії. Правило це працювало до сьогодні, але завтра ви маєте про нього забути. Від завтра працюватиме інше правило, яке тепер буде девізом війни, яку ми ведемо. Той девіз, як і мій наказ, звучать: війна всьому, що живе. Війна всьому, що може горіти. Ви маєте залишити після себе випалену землю. Від завтра ми перенесемо війну за лінію, за яку ми відступимо після підписання мирного договору. Ми відступимо, але там, за лінією, має залишитися випалена земля. Королівства Лирія й Едірн мають перетворитися на попіл! Згадайте Содден! Зараз настав час помсти!

Евертсен голосно відкашлявся.

— Перш ніж вояки залишать там спалену землю, — сказав до мовчазних регістраторів, — вашим завданням буде витягти з тієї землі й з тієї країни все, що зможете, все, що зможе примножити багатство нашої вітчизни. Ти, Одегасте, візьмешся за завантаження і вивіз уже зібраного й поскладованого врожаю. Те, що є на полях і що не знищать доблесні рицарі Коегорна, належить забрати.

— Людей у мене малувато, пане комірнику…

— Вистачатиме полонених. До праці їх. Мардере й ти… Забув, як тебе звуть…

— Вельвет. Еван Вельвет, пане комірнику.

— Займетеся живим бидлом. Згрупувати в стада, перегнати до визначених пунктів на карантин. Зважати на ящур й іншу заразу. Хворих чи підозрілих — убити, падаль спалити. Решту гнати на полудень визначеними шляхами.

— Слухаюся.

Тепер спеціальне завдання, — подумав Евертсен, приглядаючись до підлеглих. Кому доручити? Всі юнаки, молоко на губах не обсохло, мало ще бачили, досвіду ані на гріш… Ех, не вистачає тут мені старих, бувалих комірників… Війна, війна, постійно війна… Вояки гинуть часто й густо, але комірники, маючи на увазі пропорції, куди рідше. Але серед вояків недостатку немає, усе йдуть і йдуть нові, бо вояком хоче бути кожен. А хто хоче бути ником і регістратором? Хто, коли його розпитають після повернення сини, захоче розповідати, як він міряв мірою зерно, рахував смердючі шкіри й важив віск, як вів через вибоїсті, вкриті коров’ячим гівном дороги конвой завантажених трофеями возів, гнав мекаюче й бекаюче стадо, ковтав пил, сморід і мух…

Спеціальне завдання. Гута в Гулеті, з великими печами. Плавильня, гута гальмею[12] і велика кузня заліза в Ейсенлаані, п’ятсот центнерів річної продукції. Ливарні й вовняні мануфактури в Альдерсберзі. Солодові млини, винокурні, ткацькі й красильні майстерні у Венґерберзі…

Демонтувати й вивезти. Так наказав імператор Емгир, Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворога. У двох словах. Демонтувати й вивезти, Еверстене.

Наказ — це наказ. Мусить бути виконаним.

Залишається найважливіше. Копальні шляхетних металів і їхній видобуток. Монети. Коштовності. Предмети мистецтва. Але цим я займуся сам. Особисто.

Поряд із чорними стовпами диму, що виднілися на горизонті, здіймалися наступні. Й наступні. Армія впроваджувала в життя накази Коегорна. Королівство Едірн ставало країною пожеж.

Дорогою із гуркотом, здіймаючи хмари куряви, тягнулася довга низка облогових машин. На Альдерсберг, що все ще захищався. І на Венґерберг, столицю короля Демавенда.

Петер Еверстен дивився і рахував. Калькулював. Підраховував. Петер Еверстен був великим комірником Імперії, під час війни — першим комірником армії. Він займав цю посаду вже двадцять п’ять років. Цифри й підрахунки — у цьому було все його життя.

Мангонель коштує п’ятсот флоренів, требушет — двісті, патерелла — мінімум сто п’ятдесят, найпростіша баліста — вісімдесят. Вишколена обслуга потребує дев’ять із половиною флоренів місячного жалування. Колона, яка тягнеться на Венґерберг, коштує, якщо рахувати із кіньми, волами, малим реманентом, — мінімум триста гривень. З гривни, інакше марки чистої породи, що важить із півфунту, б’ється шістдесят флоренів. Річний доробок великої копальні — це п’ять-шість тисяч гривень…

Колону обложників обігнала легка кавалерія. По знаках на прапорцях Евертсен упізнав тактичну хоругву князя Віннербурга, одну з тих, що перекинули з Цінтри. Так, подумав він, ці мають із чого втішатися. Битву виграно, армію Едірну розпорошено. Резервні загони не кинуть у важку битву із регулярним військом. Стануть вони наздоганяти тих, хто відходить, вибивати розпорошені, позбавлені командування групи, стануть убивати, грабувати й палити. Втішаються, бо на них чекає приємна, весела війнушка. Війнушка, яка не зморить. І не вб’є.

Евертсен підраховував.

Тактична хоругва поєднує десять звичайних хоругв і містить дві тисячі кінних. Хоча віннербуржців уже напевне не залучать до жодної великої битви, у сутичках загине не менше однієї шостої складу. Потім будуть табори й біваки, зіпсуте їдло, бруд, воші, комарі, погана вода. Прийде те, уникнути чого ніколи неможливо: тиф, дизентерія і малярія, які вб’ють не менше чверті. До цього треба додати оптом: нещасні випадки, звичайно десь із п’яту частину складу. Додому повернеться вісімсот. Не більше. А напевно й менше.

По гостинцю пройшли наступні хоругви, за кіннотою з’явилися корпуси піхоти. Марширували лучники в жовтих кабатах і круглих шоломах, арбалетники в пласких капалінах, щитоносці й пікінери. За ними йшла панцирна піхота, у броні, наче раки, — ветерани з Віковаро й Етолії, далі — розмаїта збиранина: затяжні кнехти з Метінни, найманці з Турну, Маехту, Ґесо й Еббінґу…

Незважаючи на спеку, загони марширували завзято, пил, збитий солдатськими ботами, клубочився над дорогою. Били барабани, вилися прапорці, коливалися і блищали жала пик, списів, алебард і гізарм. Вояки марширували весело й швидко. То йшла армія переможців. Непереможна армія. Далі, хлопи, вперед, на бій! На Венґерберг! Прикінчити ворога, помститися за Содден! Узяти участь у веселій войнушці, напхати сакви трофеями — й додому, додому!

Еверстен дивився. І рахував.

— Венґерберг упав через тиждень, — закінчив Любисток. — Здивуєшся, але там цехи вміло й до кінця боронили башти й визначені відтинки муру. Тож вирізано там усю залогу й люд міста, десь біля шести тисяч людей. Після звістки про те почалася велика втеча. Розбиті полки й цивільний люд почали масово тікати до Темерії та Реданії. Натовпи втікачів тягнулися долиною Понтару й перевалами Магакаму. Але втекти вдалося не всім. Кінні загоні нільфгардців пішли за ними, відрізали дорогу втікачам… Знаєш, про що йшлося?

— Не знаю. Я не розуміюся на… Не розуміюся на війні, Любистку.

— Йшлося про полонених. Про невільників. Хотіли вони загарбати в неволю якнайбільше людей. Це для Нільфгарду найдешевша робоча сила. Тому вони так завзято переслідували втікачів. Це було велике полювання на людей, Ґеральте. Легке полювання. Бо військо втекло, а людей, які втікали, ніхто не захищав.

— Ніхто?

— Майже ніхто.

— Не встигнемо… — прохрипів Вілліс, оглядаючись. — Не зуміємо втекти… Сука, кордон уже так близько… Так близько…

Райла підвелася на стременах, глянула на гостинець, що вився між укритими бором пагорбами. Дорогу, скільки було видно, всіював кинутий скарб, трупи коней, зіпхнуті на узбіччя вози й возики. За ними, з-за лісу, вставали в небо чорні стовпи диму. Все ближчав вереск, звуки битви — раз у раз наближалися.

— Прикінчують ар’єргардну сторожу… — Вілліс обтер обличчя від сажі й поту. — Чуєш, Райло? Наздогнали ар’єргардну сторожу й вирізають її під корінь! Не встигнемо!

— Тепер ми — ар’єргардна сторожа, — сухо сказала найманка. — Тепер наша черга.

Вілліс зблід, хтось із солдатів, що прислухалися до них, голосно зітхнув. Райла шарпнула вуздечку, розвернула коня: той важко дихав, ледь міг підвести голову.

— Усе одно не зуміємо втекти, — сказала спокійно. — Коні за хвилину впадуть. Доки доїдемо до перевалу, доженуть нас і зарубають.

— Кинемо все й заховаємося у лісі, — сказав Вілліс, не дивлячись на неї. — По одному, кожен за себе. Може, вдасться… вижити.

Райла не відповіла, поглядом і рухом голови вказавши на перевал, на шлях, на останні ряди довгої колони біженців, що тягнулися до кордону. Вілліс зрозумів. Вилаявся огидно, зіскочив з сідла, захитався, сперся на меч.

— З коней! — крикнув хрипко солдатам. — Завалити гостинець чим зможемо! Чого витріщилися? Раз мати народила, й здихати — один раз! Ми — військо! Ми ар’єргард! Мусимо затримати погоню, відтягнути…

Замовк.

— Якщо затримаємо погоню, люди встигнуть перейти до Темерії, по той бік гір, — закінчила Райла, також злізши з коня. — Там жінки й діти. Що витріщаєтеся? Це наше ремесло. За те нам платять, забули?

Солдати переглянулися. На мить Райлі здавалося, що вони таки втечуть, що поженуть мокрих, у піні коней в останній галоп, поскачуть за колоною утікачів, до рятівного перевалу. Помилялася. Погано їх знала.

Перевернули на шляху віз. Скоренько збудували барикаду. Нашвидкуруч. Низьку. Абсолютно погано зроблену.

Довго не чекали. До яру увірвалися двоє коней: хрипіли, спотикалися, з них шматками спадала піна. Тільки на одному був вершник.

— Блейзе!

— Готуйтеся… — найманець сповз із сідла в обійми солдатів. — Готуйтеся, суча лапа… Вони вже близько…

Кінь захрипів, ступив, наче в танці, кілька кроків, упав на зад, важко завалився на бік, ударив копитом, витягнув шию, заіржав протягло.

— Райло… — прохрипів Блейз, відводячи погляд. — Дайте… Дайте мені щось. Я втратив меча…

Воїтелька, дивлячись на дими пожеж, що вставали до неба, вказала рухом голови на сокиру, зіперту на перекинутого воза. Блейз підхопив зброю, похитнувся. Ліва штанина його була просякнута кров’ю.

— Що з іншими, Блейзе?

— Вирізали їх, — простогнав найманець. — Усіх. Цілий загін… Райло, то не Нільфгард… То білки… Це ельфи нас наздогнали. Скойа’таелі йдуть перед нільфгардцями, попереду.

Один із солдатів застогнав голосно, другий важко всівся на землю, затуляючи обличчя руками. Вілліс вилаявся, підтягуючи ремені.

— По місцях! — гарикнула Райла. — За барикаду! Не візьмуть нас живими! Я вам обіцяю!

Вілліс сплюнув, після чого швидко зірвав з плеча триколірний, чорно-жовто-червоний бант спеціальних військ короля Демавенда, відкинув його в хащі. Райла, вигладжуючи й чистячи власну відзнаку, криво усміхнулася.

— Не знаю, чи воно тобі допоможе, Віллісе. Не знаю.

— Ти обіцяла, Райло.

— Я обіцяла. Й обіцянки дотримаю. По місцях, хлопці! Арбалети й луки приготувати!

Довго не чекали.

Коли відбили першу хвилю, залишилося їх тільки шестеро. Бій був коротким, але завзятим. Мобілізовані солдати з Венґерберга билися наче дияволи, не поступаючись затятістю найманцям. Жоден не хотів потрапити до рук скойа’таелів живим. Воліли померти в бою. І помирали, прошиті стрілами, умирали від уколів дротиків й ударів мечами. Блейз умер лежачи, заколотий кинджалами двох ельфів, які звалилися на нього, стягнувши з барикади. Жоден із тих ельфів не встав. У Блейза також був кинджал.

Скойа’таелі не дали їм відпочити. Ринуло на них друге командо. Вілліс, утрете отримавши списом, упав.

— Райло! — крикнув невиразно. — Ти обіцяла!

Найманка, кладучи трупом чергового ельфа, швидко обернулася.

— Бувай, Віллісе, — вперла лежачому кінчик меча трохи нижче сонячного сплетення, натиснула сильно. — Побачимося у пеклі!

За хвилину була вже сама. Скоай’таелі оточували її з усіх боків. Воїтелька була замурзана кров’ю з ніг до голови, підняла меч, крутнула ним, труснула чорною косою. Стала серед трупів, страшна, скривавлена, наче демон. Ельфи відступили.

— Давайте! — крикнула вона дико. — Чого чекаєте? Живою мене не візьмете! Я Чорна Райла!

— Gláeddyv vort, beanna, — спокійно сказав світловолосий красивий ельф із обличчям херувима, із великими волошковими очима дитини. Виступив з-за скойа’таелів, що оточували її, досі вагаючись. Його білий, наче сніг, кінь хрипів, сильно махав головою уверх-униз, енергійно бив копитом об просякнутий кров’ю пісок шляху.

— Gláeddyv vort, beanna, — повторив вершник. — Кинь меча, жінко.

Найманка засміялася страшно, витерла обличчя манжетом рукавички, розмазуючи піт, змішаний із пилом і кров’ю.

— Мій меч занадто багато коштував, аби кидатися ним, ельфе! — крикнула. — Щоб його взяти, тобі доведеться ламати мені пальці! Я Чорна Райла! Ну, йдіть!

Довго вона не чекала.

— Ніхто не прийшов Едірну на допомогу? — запитав відьмак, помовчавши. — Адже начебто союзи існували. Договори про взаємну допомогу… Пакти…

— Реданія, — кашлянув Любисток, — у хаосі після смерті Візіміра. Ти знаєш про те, що короля Візіміра вбито?

— Знаю.

— Правління перейняла королева Гедвіга, але в країні безлад. І терор. Полювання на скойа’таелів та нільфгардських шпигунів. Дійкстра шалів по всій країні, ешафоти стали червоними від крові. Дійкстра все ще не може ходити. Носять його в паланкіні.

— Можу уявити. Тебе переслідував?

— Ні. Міг, але не переслідував. Ах, не важливо. У будь-якому разі, Реданія, занурена в хаос, не могла виставити армію на допомогу Едірну.

— А Темерія? Чому король Фольтест із Темерії не допоміг Демавенду?

— Щойно почалася агресія у Дол Анґра, — тихо сказав Любисток, — Емгир вар Емрейс вислав посольство до Визіми…

— До диявола, — просичав Бронібор, дивлячись на зачинені двері. — Про що вони так довго дебатують? Чого Фольтест узагалі принизився до перемовин, чому дав аудієнцію тому нільфгардському псові? Треба було його стратити й відіслати Емгиру голову! У мішку!

— Боги, воєводо, — обурився жрець Віллемер. — Це ж посол! Особа посла свята і недотична! Не годиться…

— Не годиться? Я скажу вам, що не годиться! Не годиться стояти й дивитися, як нападники спустошують країни, із якими в нас союз! Лирія уже впала, а Едірн — падає! Демавенд сам по собі не затримає Нільфгарду! Треба відразу вислати до Едірну експедиційний корпус, треба допомогти Демавендові ударом на лівий берег Яруги! Там мало війська, більшість хоругвів перекинуто до Дол Анґра! А ми тут патякаємо! Замість битися — балакаємо! Й до того ж приймаємо нільфгардського посла!

— Замовкніть, воєводо! — князь Геревард з Елландеру кинув на старого вояку холодний погляд. — Це політика. Треба вміти дивитися трохи далі за кінську голову та кінчик спису. Треба вислухати посла. Імператор Емгир не послав би його до нас без причини.

— Напевне не без причини! — гарикнув Бронібор. — Емгир саме громить Едірн і знає, що коли ми вступимо у війну, а з нами Реданія і Кедвен, то поб’ємо його, викинемо за Дол Анґра, до Еббінгу. Знає, що коли ми вдаримо в Цінтру, то вцілимо в його м’яке черево, змусимо битися на два фронти! Отого він боїться! Тож намагається налякати нас, аби ми не почали вторгнення. Саме з таким, і ніяким іншим завданням приїхав сюди нільфгардський посол!

— Тож належить посла вислухати, — повторив князь. — І ухвалити рішення згідно з інтересами нашого королівства. Демавенд нерозсудливо спровокував Нільфгард — і тепер переживає наслідки. А мені аж ніяк не хочеться умирати за Венґерберг. Те, що діється в Едірні, — не наша справа.

— Не наша? Що ви, диявол вам в дупу, варнякаєте? Те, що нільфгардці — в Едірні та Лирії, на правому березі Яруги, те, що відділяє нас від них лише Магакам, — ви вважаєте за чужу справу? Треба не мати ані крихти розуму…

— Досить цих суперечок, — застеріг Віллемер. — Ані слова більше. Король іде.

Двері зали відчинилися. Члени королівської ради встали, шурхаючи стільцями. Багато стільців були порожніми. Коронний гетьман і більшість командирів були у загонах, у Долині Понтару, у Магакамі й над Яругою. Порожніми були стільці, які зазвичай займали чародії. Чародії… Так, подумав жрець Віллемер, місця, які займали чародії тут, при королівському дворі у Визімі, залишаться порожніми. Хтозна, чи не назавжди.

Король Фольтест швидко пройшов крізь залу, став біля трону, але не всівся, тільки трохи нахилився, спираючи кулаки об стіл. Був дуже блідим.

— Венґерберг в облозі, — тихо сказав король Темерії. — Він буде от-от узятий. Нільфгард нестримно пре на північ. Оточені загони ще б’ються, але це вже нічого не змінить. Едірн втрачено. Король Демавенд утік у Реданію. Доля королеви Меви — невідома.

Рада мовчала.

— Нашого східного кордону, чи то виходу з долини Понтару, нільфгардці досягнуть за кілька днів, — продовжував Фольтест, усе ще тихо. — Хаґґе, остання фортеця Едірну, не протримається довго, а Хаґґе — це вже наш східний кордон. А на нашому південному кордоні… сталася дуже погана річ. Король Ервиль з Вердену склав ленну клятву імператору Емгиру. Він здався і відкрив фортеці в гирлі Яруги. У Настрозі, Рарозі й Бодрозі, які мали оберігати наш фланг, стоять уже нільфгардські залоги.

Рада мовчала.

— Дякуючи цьому, — продовжував Фольтест, — Ервиль зберіг королівський титул, але сюзереном його став Емгир. Верден — формально ще королівство, але практично — це вже нільфгардська провінція. Ви розумієте, що воно означає? Ситуація стала протилежною. Верденські фортеці й гирло Яруги в руках Нільфгарду. Я не можу форсувати річку. Й не можу ослабити армію, що там стоїть, створюючи корпус, який мав би увійти до Едірну й допомогти військам Демавенда. Я не можу цього зробити. Наді мною тяжіє відповідальність за мою країну й за моїх підданих.

Рада мовчала.

— Імператор Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгарду, — продовжив король, — зробив мені пропозицію… договору. Я пристав на ту пропозицію. Зараз я викладу вам, у чому той договір полягає. А ви, коли мене вислухаєте, зрозумієте… Визнаєте, що… Скажете…

Рада мовчала.

— Скажете… — закінчив Фольтест. — Скажете, що я приношу вам мир.

— Виходить, Фольтест підібгав хвоста, — пробурмотів відьмак, ламаючи в пальцях ще одну паличку. — Домовився із Нільфгардом. Залишив Едірн на ласку долі…

— Так, — підтвердив поет. — Але він увів війська в Долину Понтару, зайняв і поставив гарнізон у фортеці Хаґґе. А нільфгардці не увійшли на перевали Магакаму й не перейшли Яругу в Соддені, не атакували Брюґґе, яке після капітуляції Ервиля тримають у кліщах. Це, безсумнівно, була ціна нейтралітету Темерії.

— Цірі мала рацію, — прошепотів відьмак. — Нейтралітет… Нейтралітет зазвичай буває підлим.

— Що?

— Нічого. А що із Кедвеном, Любистку? Чому Генсельт із Кедвену не допоміг Демавенду й Меві? Адже вони мали пакт, їх поєднував союз. А якщо навіть Генсельт, за прикладом Фольтеста, сцяти хотів на підписи й печатки на документах і за ніц має королівське слово, то хіба це не дурня? Чи він не розуміє, що після падіння Едірну й перемир’я із Темерією настане його черга, що він наступний у нільфгардському списку? Кедвен мав підтримати Демавенда просто з розрахунку, бо це розумно. Немає уже на світі віри чи правди, але, може, розум ще залишився? Га, Любистку? Є ще розум на світі? Чи вже залишилися в ньому тільки підлість і погорда?

Любисток відвернувся. Зелені світильники були близько, оточували їх щільним кільцем. Він не зауважив того раніше, але тепер зрозумів. Усі дріади прислухалися до його розповіді.

— Мовчиш, — сказав Ґеральт. — А це значить, що Цірі мала рацію. Що Кодрінгер мав рацію. Усі мали рацію. Тільки я, наївний, анахронічний і дурнуватий відьмак, рації не мав.

Сотник Дігод, відомий під прізвиськом Півгарнець, відхилив завісу намету, увійшов, важко сапаючи й гнівно бурмотячи. Десятники підірвалися, прибираючи військової стійки й виразу облич. Зивік вправно накинув кожух на барильце горілки, що стояло між сідлами, раніше, ніж сотник звик до напівмороку. Не йшлося про те, що Дігод був якимось там затятим супротивником пиття на службі й у таборі — але скоріше про те, щоб зберегти барильце. Прізвисько сотника взялося не аби звідки — говорило воно про те, що за сприятливих умов той був у змозі відважно й за короткий час вихилити половину гарнця самогонки. Казенний солдатський кубок величиною у кварту сотник вихиляв як півкварти, одним махом, і рідко коли втрачав хоча б краплю.

— Ну й як воно буде, пане сотнику? — запитав Боде, десятник стрільців. — Що там вирішили вельможні коменданти? Які накази? Ми переходимо кордони? Кажи ж!

— Зараз, — простогнав Півгарнець. — Ото спека, най його холера… Зараз я усе вам викладу. Але спершу дайте чогось напитися, бо горло в мене наче сухе мочало. Й не кажіть мені, що нічого немає, бо оковитою від намету на версту несе. Й звідки несе — я знаю. О, з-під отого кожуха.

Зивік, бурмотячи лайки, добув барильце. Десятники збилися у тісну групку, забряжчали чарки й цинкові кубки.

— Аааах, — сотник обтер вуса й очі. — Уууух, але ж жахливе свинство. Лий ще, Зивіку.

— Ну ж, кажіть уже, — втрачав терпіння Боде. — Які накази? Ми йдемо на нільфгардців чи й далі стирчатимемо на рубежах, наче хер на весіллі?

— Ото вам так хочеться до бійки? — Півгарнець загарчав протягло, сплюнув, важко присів на кульбаку. — Ото вам так хочеться на рубіж, до Едірну? Підпирає вас, га? Затяті ви вовченята, ага, тільки іклами блискаєте.

— А то, — холодно сказав малий Стаглер, переступаючи з ноги на ногу. Їх він, як старий кавалерист, мав геть криві, наче колесо. — А то, пане сотнику. П’яту ніч у чоботях спимо, у готовності. От і хочемо знати, що воно буде. Або бійка, або назад у форт.

— Ідемо за рубіж, — коротко сказав Півгарнець. — Завтра на світанку. П’ять хоругов, Бура — першою. А тепер — увага, бо зараз скажу, що нам, сотникам і хорунжим, воєвода й вельможний пан маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу наказали — а останній зразу від короля прибув. Вуха нашороште, бо два рази не казатиму. А накази ті — незвичайні.

У наметі стало тихо.

— Нільфгардці пройшли крізь Дол Анґра, — сказав сотник. — Згалемсили Лирію, за чотири дні увійшли до Альдерсберга, там у вирішальній битві в пил розбебехали армію Демавенда. З ходу, ледь після шести днів облоги, зрадою взяли Венґерберг. Зара’ швидко йдуть на північ, спихаючи війська з Едірну до долини Понтару й до Дол Блатанна. Йдуть до нас, до Кедвену. Отож наказ для Бурої Хоругви такий: перейти кордон і форсовано йти на південь, ген до Долини Квітів. За три дні тре’ нам стати над річкою Дифною. Повторюю: за три дні, а значить, на рисях йтимемо. За річку Дифну — ані кроку. Ані кроку, повторюю. Скоро на тому березі з’являться нільфгардці. Із ними — тепер уважно мені! — у битву не лізти. Ні в якому разі, зрозуміло? Навіть якби ті десь намагалися річку перейти — то тільки показати їм, знаками показати, щоб зрозуміли вони, що то ми, кедвенське військо.

У наметі стало ще тихіше, хоча, здавалося, бути такого не могло.

— Як же це? — буркнув нарешті Боде. — Нільфгардців не бити? Ми на війну йдемо, чи що? Як же воно, пане сотнику?

— Наказ такий. Ми не на війну йдемо, тільки… — Півгарнець почухав шию. — Тільки із братньою допомогою. Переходимо кордон, аби надати охорону людям з Верхнього Едірну… Та що я там кажу… Не з Едірну, а з Нижньої Марки. Так сказав вельможний маркграф Мансфельд. Так і так, — торочив, — Демавенд програв, відкинув копита й лежить трупом, бо погано правив і політику мав до дупи. Тож — кінець йому й усьому Едірну. Наш король Демавендові позичив купу грошви, бо допомогу йому надавав, а не можна багатству такому пропадати, зара’ час грошики ті навзад відзичити із відсотками. Не можемо ми також дозволити, аби земляцтво наше й брати з Нижньої Марки пішли до нільфгардської неволі. Мусимо ми їх, той-того, визволити. Бо наші це одвічні землі, Нижня Марка, колись вона під берлом Кедвену була, а нині під те берло повертається. Аж до річки Дифни. Таку ото умову склав наш милостивий король Генсельт з Емгиром з Нільфгарду. Але умова умовою, а Бура Хоругва має стати над річкою. Зрозуміли?

Ніхто не відповів. Півгарнець скривився, махнув рукою.

— А, псом ви йохані дурбецели, гівно там ви зрозуміли, бачу. Але не переймайтеся, бо і я — не дуже. Але для розуміння — це йогомосць король, графи, воєводи й панство шляхта. А ми — військо! Нам слухати наказу: дійти до річки Дифни за три дні, стати там і стояти, наче стіна. Й усе. Налий, Зивіку.

— Пане сотнику… — затнувся Зивік. — А що буде… Що буде, як військо з Едірну чинитиме опір? Шлях загородить? Адже ж ми збройно крізь країну їхню ідемо. Що тоді?

— А як наші земляцтво й брати, — підхопив із кпиною Стахлер, — ті, що ми їх маємо, ніби, визволяти… Якби почали вони з луків бити, камінням кидатися? Га?

— Маємо за три дні стати над Дифною, — із натиском сказав Півгарнець. — Не пізніше. Хто б не хотів нас затримати чи сповільнити, той, виходить, ворог. А ворога на мечі треба брати. Але увага й обережність! Слухати наказу! У селах ані халупи не палити, у людей маєтності не брати, баб не ґвалтувати! Закарбувати те в пам’яті собі й солдатам, бо хто наказ той порушить, у зашморг піде. Воєвода разів десять те повторив: ми, сука, не з нападом ідемо, але з братерською допомогою! Чого зуби шкіриш, Стахлере? Це наказ, суча його мати! А тепер бігцем до десяток, усіх на ноги поставити, коні й спорядження аж блищати повинні, як місяць у повні! На передвечір’ї усі хоругви на огляд стануть, сам воєвода перевірятиме із хорунжими. Якщо через якусь десятку сорому наїмся, то мене той десятник пам’ятатиме, ой, пам’ятатиме! Виконувати!

Зивік вийшов з намету останнім. Щурячи засліплені сонцем очі, він дивився на розгардіяш, що панував у таборі. Десятники поспішали до загонів, сотники бігали й лаялися, шляхта, зброєносці й пажі плуталися під ногами. Панцирні з Бан Ард гарцювали по полю, збиваючи хмари пилу. Спека стояла страшезна.

Зивік пришвидшив крок. Минув чотирьох прибулих учора скальдів з Ард Каррайгу, які сиділи в тіні від багато прикрашеного намету маркграфа. Скальди, власне, складали баладу про переможну військову операцію, про геній короля, кмітливість командирів і про мужність простого солдата. Як завжди, робили то до операції, аби не гаяти часу.

— Вони вітали нас, як браття, вітали хлібом, вітали сііііллю… — заспівав для проби один зі скальдов. — Визвольників своїх вітали, вітали хлібом, вітали сііііллю… Гей, Графніре, підкинь якусь небанальну риму до «сіллю»!

Другий скальд риму підкинув. Зивік не дочув яку.

Десятка, що стояла над ставком, підхопилася, побачивши його.

— Готуватися! — крикнув Зивік, стоячи далеченько, аби дихання його не вплинуло на мораль підлеглих. — Перш ніж сонечко на чотири пальці встане — усім на огляд! Усе повинно блищати, як ясне сонечко, — зброя, реманент, коні — все! Буде перевірка, то якщо через когось я сорому наїмся, то ноги такому сучому синові повириваю! Живо!

— У бій ідемо, — здогадався вершник Краска, швиденько запихуючи сорочку в штани. — У бій ідемо, пане десятнику?

— А ти що думав? Що на танці, на Зажинки[13]? Переходимо кордон. Завтра на світанку уся Бура Хоругва вирушає. Сотник не казав, у якому строю, але ж наша десятка передом піде, як завжди. Ну, жвавіше, рухайте дупами! А, так, стояти. Зразу скажу, бо потім часу певне не знайдеться. Це не буде звичайна війнушка, хлопи. Якусь дурню новочасну вельможні придумали. Якесь визволання чи якось так. Ідемо не ворога бити, а на ті, ну, наші одвічні землі, із тією, як там її, братерською допомогою. Тож — увага, що скажу: людців з Едірну не чіпати, не грабувати…

— Як то? — роззявив рота Краска. — Як же то: не грабувати? А чим же коней годуватимемо, пане десятнику?

— На кінський прокорм грабувати, а так — ні. Й людей не сікти, халуп не палити, реманенту не нищити… Краска, стули пельку! Це ж не збори якісь, це, мати вашу, військо! Слухати наказу, бо інакше — на шибеницю! Кажу ж: не вбивати, не палити, баб…

Зивік урвав себе, замислився.

— Баб, — закінчив за хвильку, — ґвалтувати тихцем і так, щоб ніхто не бачив.

— На мосту над річкою Дифною, — закінчив Любисток, — вони потиснули один одному руки. Маркграф Мансфельд з Ард Каррайгу й Менно Коегорн, головнокомандувач нільфгардським військом з Дол Анґра. Потиснули один одному руки над скривавленим, помираючим королівством Едірн, запечатуючи бандитський розподіл здобичі. Найогидніший із жестів, які знала історія.

Ґеральт мовчав.

— І раз ми вже про огидності, — сказав за хвильку неочікувано спокійно, — то що там із чародіями, Любистку? Я про тих, із Капітулу й Ради.

— Біля Демавенда не залишився жоден, — почав після мовчанки поет. — А Фольтест усіх, хто йому служив, вигнав з Темерії. Філіппа в Третогорі, допомагає королеві Гедвізі з угамуванням хаосу, що все ще панує у Реданії. Із нею Трісс і ще троє, чиїх імен я не пам’ятаю. Кілька є у Кедвіні. Багато втекло до Ковіру й Генґфорсу. Обрали нейтралітет, бо Естерад Тиссен і Нєдамір, як ти знаєш, були й залишилися нейтральними.

— Знаю. А Вільгефорц? І ті, що його підтримали?

— Вільгефорц зник. Сподівалися, що вигулькне в захопленому Едірні, як намісник Емгира… Але й слід його зник. За ним і за всіма його спільниками. Крім…

— Кажи, Любистку.

— Крім однієї чародійки, яка стала королевою.

Філавандрель еп Фідаіль мовчки чекав на відповідь. Королева також мовчала, дивлячись у вікно. Вікно виходило на сади, які ще донедавна були гордістю попереднього володаря Дол Блатанна, намісника-тирана з Венґерберга. Втікаючи від Вільних Ельфів, які йшли в авангарді військ імператора Емгира, людський намісник зумів вивезти з ельфійського палацу більшість цінних речей, навіть меблі. Але сад він забрати не зміг. Знищив його.

— Ні, Філавандрелю, — нарешті сказала королева. — Це ще завчасно, надто завчасно. Ми не думаємо про розширення наших кордонів, бо поки що ми навіть не впевнені щодо точного їхнього пролягання. Генсельт з Кедвену навіть не думає дотримуватися миру й відійти з-над Дифни. Шпигуни доносять, що він аж ніяк не облишив думку про агресію. Може вдарити по нас у будь-який день.

— Виходить, ми не досягнули нічого.

Королева повільно простягнула руку. Метелик-вітрильник, що залетів у вікно, усівся на її мереживному манжеті, склав і розвів свої прорізані на кінчиках крильця.

— Ми досягнули більшого, ніж могли сподіватися, — сказала королева тихо, аби не сполохати метелика. — Після ста років ми нарешті повернули нашу Долину Квітів…

— Я б її так не назвав, — смутно посміхнувся Філавандрель. — Зараз, як пройшли війська, вона, скоріше, Долина Попелу.

— Ми знову маємо свою власну країну, — закінчила королева, приглядаючись до метелика. — Ми знову — Люд, не вигнанці. А попіл — то добриво. Весною Долина розквітне знову.

— Того замало, Маргаритко. Все ще замало. Ми знизили тон. Ще донедавна ми хвалилися, що зіпхнемо людей до моря, з-за якого вони прибули. А тепер ми стиснули наші кордони й амбіції до Дол Блатанна…

— Емгир Дейтвен дав нам Дол Блатанна в подарунок. Чого ти очікуєш від мене, Філавандрелю? Я маю жадати більшого? Не забудь, що, навіть приймаючи дари, треба дотримуватися міри. Особливо якщо йдеться про дари Емгира, бо Емгир нічого не дарує задарма. Землі, які він нам подарував, ми мусимо втримати. А сил, які ми маємо, ледь вистачає на утримання Дол Блатанна.

— Відізвемо командо з Темерії, Реданії і Кедвену, — запропонував біловолосий ельф. — Відізвемо усіх скойа’таелів, що воюють із людьми. Ти тепер королева, Енідо, вони послухаються твого наказу. Тепер, коли ми вже маємо наш власний клаптик землі, їхня битва не має сенсу. Їхній обов’язок тепер — повернутися сюди й боронити Долину Квітів. Нехай б’ються як вільний люд, обороняючи власні кордони. Бо зараз вони гинуть, наче розбійники по лісах!

Ельфійка опустила голову.

— Емгир не дає на те згоди, — прошепотіла. — Командо мають битися і надалі.

— Навіщо? З якою метою? — Філавандрель еп Фідаіль різко випростався.

— Я скажу тобі більше. Нам не можна їм допомагати й підтримувати. Це була умова Фольтеста й Генсельта. Темерія і Кедвен будуть терпіти нашу владу над Дол Блатанна, але тільки доти, доки ми офіційно засуджуємо битви білок і розмежовуємо себе й їх.

— Ці діти помирають, Маргаритко. Помирають щодня, гинуть у нерівній боротьбі. Після таємних договорів із Емгиром люди кинуться на командо й роздавлять їх. Це ж наші діти, наше майбутнє! Наша кров! А ти заявляєш мені, що ми маємо від них відмовитися? Que’ss aen me dicette, Enid? Vorsaeke’llan? Aen vaine?

Метелик злетів, затріпотів крилами, полетів до вікна, закрутився у потоках теплого повітря. Франческа Фіндабайр, прозвана Енідою ан Гленною, колись чародійка, а тепер королева Ен Сейдхе, Вільних Ельфів, підвела голову. У її чарівних блакитних очах блищали сльози.

— Командо, — повторила вона глухо, — мусять продовжувати боротьбу. Мусять дезорганізувати людські королівства, утруднювати військові приготування. Таким був наказ Емгира, а я не можу Емгиру суперечити. Пробач, Філавандрелю.

Філівандрель еп Фідаіль глянув на неї, глибоко вклонився.

— Пробачаю, Енідо. Але не знаю, чи пробачать вони.

— Жоден чародій не переосмислив ситуацію заново? Навіть коли Нільфгард убивав і палив в Едірні, жоден з них не кинув Вільгефорца, не доєднався до Філіппи?

— Жоден.

Ґеральт довго мовчав.

— Не вірю, — сказав нарешті, дуже тихо. — Не вірю, аби жоден не відійшов від Вільгефорца, коли справжні причини й наслідки його зради вийшли назовні. Я, як уже всім відомо, є наївним, нерозумним й анахронічним відьмаком. Але я і далі не вірю, щоб у жодного чародія не прокинулося сумління.

Тіссая де Фрьес поставила свій відпрацьований, вигадливий підпис під останньою фразою листа. Після довгих роздумів додала вона ще поруч ідеограму, що означала її справжнє ім’я. Ім’я, якого ніхто не знав. Ім’я, яким вона не користувалася дуже давно. З того часу, як стала чародійкою.

Жайворонок.

Вона відклала перо. Дуже старанно, рівно, точно поперек списаного аркуша пергаменту. Довгий час сиділа нерухомо, вглядаючись у червону кулю сонця, що заходило. Потім устала. Підійшла до вікна. Якийсь час дивилася на дахи будинків. Будинків, у яких саме вкладалися спати звичайні люди, змучені своїм звичайним людським життям і працею, сповнені звичайного людською непокою за долю, за завтрашній день. Чародійка глянула на лист, що лежав на столі. Лист, адресований звичайним людям. Те, що більшість звичайних людей не вміла читати, — не мало значення.

Вона стала перед дзеркалом. Поправила волосся. Поправила сукню. Струсила з пишного рукава неіснуючий пил. Вирівняла в декольте намисто зі шпінелі.

Підсвічники під дзеркалом стояли нерівно. Мабуть, зсунула їх служниця під час прибирання. Служниця. Звичайна жінка. Звичайна людина із очима, повними страху перед тим, що насувалося. Звичайна людина, загублена в часах погорди. Звичайна людина, що шукає надії і впевненості в завтрашньому дні в неї, чародійки…

Звичайна людина, довіру якої вона не виправдала.

З вулиці долинав звук кроків, стукіт важких солдатських чобіт. Тіссая де Фрьес навіть не здригнулася, не повернула голови до вікна. Було їй байдуже, чиї то кроки. Королівські солдати? Прево із наказом про арешт зрадниці? Наймані вбивці? Кати Вільгефорца? Їй було байдуже.

Кроки стихли удалині.

Підсвічники під дзеркалом стояли нерівно. Чародійка вирівняла їх, поправила серветку так, щоб кутик її був рівно посередині й був симетричним до чотирикутних підставок підсвічників. Зняла із зап’ястка золоті браслети й рівненько склала їх на розгладженій серветці. Глянула критично, але не знайшла ані найменшої помилки. Все лежало рівно, впорядковано. Так, як лежати мало.

Вона відсунула шухляду комода, вийняла звідти короткий ніж із кістяним руків’ям.

Обличчя її було гордовитим і нерухомим. Мертвим.

У будинку було тихо. Так тихо, що чути було, як на стіл спадає пелюстка зів’ялого тюльпана.

Сонце, червоне, наче кров, повільно падало за дахи будинків.

Тіссая де Фрьес усілася у кріслі біля столу, задмухала свічку, ще раз поправила перо, що лежало поперек листа, й перерізала собі вени на зап’ястках обох рук.

Виснаження від цілоденної подорожі й навали вражень далося взнаки. Любисток очуняв і зрозумів, що, схоже, заснув під час розповіді, захропів на половині слова. Він ворухнувся і мало не скотився з купи хмизу — Ґеральт уже не лежав поряд і не урівноважував лігвище.

— На чому… — він відкашлявся, усівся. — На чому-то я зупинився? Ага, на чародіях… Ґеральте? Де ти?

— Тут, — сказав відьмак, ледь помітний у мороці. — Продовжуй, прошу. Власне, ти мав мені розповісти про Йеннефер.

— Послухай, — поет чудово знав, що про згадану особу він не мав ані найменшого наміру навіть згадувати. — Я справді нічого…

— Не бреши. Я тебе знаю.

— Якщо ти так добре мене знаєш, — занервував трубадур, — то задля якої холери вимагаєш, аби я говорив? Ти знаєш мене як облупленого, тож мав відати й те, чому я промовчав, чому не повторюю почутих пліток! Мав ти також здогадатися, які то плітки й чому я хочу тебе від них уберегти!

— Que suecc’s? — одна із дріад, які тут спали, підскочила, пробуджена його підвищеним голосом.

— Вибач, — тихо сказав відьмак. — Ти — також.

Зелені ліхтарики Брокілону вже згасли, тільки деякі ще слабо тліли.

— Ґеральте, — перервав мовчанку Любисток. — Ти завжди стверджував, що стоїш осторонь, що тобі — байдуже… Вона могла в те повірити. Вірила в те, коли разом із Вільгефорцом почала ту гру…

— Досить, — сказав Ґеральт. — Ані слова більше. Коли я чую слово «гра», то маю бажання когось убити. Ах, давай ту бритву. Хочу нарешті поголитися.

— Зараз? Ще темно…

— Для мене — ніколи не темно. Я ж — дивовижа.

Коли відьмак вирвав у нього з рук мішечок із туалетним приладдям і відійшов у бік струмка, Любисток зрозумів, що сонливість цілком минула. Небо вже світлішало, обіцяючи світанок. Він устав, увійшов у ліс, обережно обминаючи притулених одна до одної дріад, які спали.

— Ти був серед тих, хто став цьому причиною?

Він різко повернувся. Дріада, яка спиралася на стовбур, мала волосся кольору срібла, й це було помітно навіть у напівтемряві вранішньої зорі.

— Занадто паскудний вигляд, — сказала, схрещуючи руки на грудях. — Хтось, хто все втратив. Знаєш, співаче, це цікаво. Свого часу мені здавалося, що не можна втратити все, що завжди щось залишається. Завжди. Навіть у Часи Погорди, коли наївність може помститися в найжорстокіший спосіб, не можна втратити все. А він… Він втратив кілька кварт крові, можливість нормально ходити, часткове володіння лівицею, відьмачий меч, кохану жінку, дочку, яку він дивом отримав, віру… Ну, думала я, але ж щось повинно в нього лишитися? Я помилялася. Він не має вже нічого. Навіть бритви.

Любисток мовчав. Дріада не рухалася.

— Я питала, чи ти був цьому причиною, — продовжила за хвильку. — Але, мабуть, питала дарма. Це очевидно, що — був. А якщо є в нього друзі, але він все одно усе втрачає, то вочевидь друзі в цьому винуваті. За те, що вони зробили, а особливо за те, чого не зробили. За те, що не знали, що зробити треба.

— А що я міг? — прошепотів він. — Що я міг зробити?

— Не знаю, — відповіла дріада.

— Я не сказав йому всього…

— Це я знаю.

— Я ні в чому не винуватий.

— Винуватий.

— Ні! Я не…

Він підскочив, затріщав віттям лігвища. Ґеральт сидів поряд, тручи обличчя. Пахнув він милом.

— Ти — не? — запитав прохолодно. — Цікаво, що тобі приснилося. Ти що, жаба? Заспокойся. Ти не вона. Ти дурбецел? Ну, тоді це міг бути пророчий сон.

Любисток роззирнувся. Вони були на галявині самі.

— Де вона… Де вони поділися?

— На край лісу. Збирайся, час і тобі.

— Ґеральте, мить тому я розмовляв із дріадою. Вона говорила загальною без акценту й сказала мені…

— Жодна з цього загону не говорить загальною без акценту. Тобі приснилося, Любистку. Це — Брокілон. Тут усяке може приснитися.

На краю лісу чекала на них самотня дріада. Любисток відразу її упізнав — була це та, із зеленкуватим волоссям, яка серед ночі принесла їм світло й хотіла вмовити його співати далі. Дріада підвела руку, наказуючи їм зупинитися. У другій руці тримала лук зі стрілою на тятиві. Відьмак поклав долоню на плече трубадура й міцно стиснув.

— Щось діється? — прошепотів Любисток.

— Авжеж. Стій тихо й не рухайся.

Густий туман, що лежав у річищі Стрічки, тлумив звуки, але не настільки, щоб Любисток не почув плюскіт води й пофоркування коней. Через річку йшли вершники.

— Ельфи, — здогадався він. — Скойа’таелі? Втікають до Брокілону, вірно? Ціле командо…

— Ні, — буркнув Ґеральт, вдивляючись у туман. Поет знав, що зір і слух відьмака неймовірно швидкі й чутливі, але не міг відгадати, оцінює він зором чи слухом. — Це не командо. Це те, що від командо залишилося. П’ятеро чи шестеро кінних, три вільних коня. Побудь тут, Любистку. Я піду туди.

— Gar’ean, — сказала, застерігаючи, зеленоволоса дріада, піднімаючи лук. — N’te va, Gwynbleidd! Ki’rin!

— Thaess aep, Fauve, — несподівано різко відповів відьмак. — M’aespar que va’en, ell’ea? Прошу, стріляй. Якщо ні — то стули пельку й не намагайся мене лякати, бо мене вже нічим не можна налякати. Я мушу порозмовляти із Мільвою Баррінг і зроблю це, подобається воно тобі чи ні. Залишся, Любистку.

Дріада опустила голову. Лук — також.

З туману випірнуло дев’ять коней, і Любисток побачив, що насправді лише шість із них несли вершників. Помітив фігури дріад, які виходили із хащів і йшли назустріч. Зауважив, що трьом вершникам довелося допомагати спускатися з коней і треба було їм допомагати, аби вони зуміли піти в бік рятівних дерев Брокілону. Інші дріади, наче духи, промайнули крізь вітролом і берег, зникли в тумані над Стрічкою. З протилежного берега пролунав крик, іржання коней, плюскіт води. Поету також здалося, що він почув свист стріл. Але в цьому впевненим не був.

— Переслідували їх… — пробурмотів.

Фауве повернулася, стискаючи долоню на перехваті луку.

— Ти співай таку піснь, taedh, — гарикнула. — N’te shaent a’minne, не про Еттаріель. Кохання — ні. Не час. Зараз час убивати, так. Така піснь, так!

— Я, — пробурмотів він, — не винен у тому, що діється…

Дріада хвильку мовчала, дивлячись убік.

— Я теж ні, — сказала й швидко відійшла в гущавину.

Відьмак повернувся десь за годину. Вів двох осідланих коней — Пегаса й гніду кобилу. Чепрак кобили був у крові.

— Це ж конячка ельфів, вірно? Тих, що перейшли річку?

— Так, — відповів Ґеральт. Обличчя і голос його змінилися, були чужими. — Це кобила ельфів. Утім, поки що вона послужить мені. А як матиму можливість, обміняю її на коня, який уміє нести пораненого, а коли поранений падає — залишається біля нього. Схоже, цю кобилу такому не вчили.

— Ми звідси їдемо?

— Ти їдеш, — відьмак кинув поету вуздечку Пегаса. — Бувай, Любистку. Дріади проведуть тебе зо дві милі уверх по річці, щоб ти не натрапив на жовнірів з Брюґґе, які напевне все ще крутяться на тому березі.

— А ти? Залишаєшся тут?

— Ні. Не залишаюся.

— Ти про щось довідався. Від білок. Ти довідався про Цірі, так?

— Бувай, Любистку.

— Ґеральте… Послухай мне…

— Що я маю слухати? — крикнув відьмак, і раптом горло йому перехопило. — Я ж її… Я не можу залишити її на поталу долі. Вона зовсім сама… Вона не може бути самою, Любистку. Ти цього не зрозумієш. Ніхто цього не зрозуміє, але я це знаю. Якщо вона буде самотньою, з нею станеться те саме, що колись… Те, що колись сталося зі мною… Ти цього не зрозумієш…

— Розумію. І тому я їду з тобою.

— Ти здурів. Ти знаєш, куди я збираюся?

— Знаю. Ґеральте, я… Я не сказав тобі всього. Я… Відчуваю себе винним. Я не зробив нічого, я не знав, що треба зробити… Але тепер знаю. Я хочу їхати із тобою. Хочу тебе супроводжувати. Я не сказав тобі… про Цірі, про чутки, які крутяться. Я зустрів знайомих з Ковіру, а ті, у свою чергу, чули доповідь послів, які повернулися з Нільфгарду… Я здогадався, що ті плітки могли дістатися навіть до білок. Що ти вже все знаєш від тих ельфів, які перейшли Стрічку. Але дозволь… аби то я… Аби то я тобі розповів…

Відьмак мовчав довго, безпорадно опустивши руки.

— Стрибай у сідло, — сказав нарешті змученим голосом. — Розповіси мені по дорозі.

Того ранку в палаці Лох Ґрім, літній резиденції імператора, панувала незвичайна біганина. Незвична тому, що будь-яка біганина, рух і пожвавлення були абсолютно невластивими нільфгардській шляхті, а прояви неспокою чи піднесення вважалися за прояв незрілості. Подібна поведінка сприймалася серед нільфгардських вельмож із такою зневагою і доганою, що виказувати пожвавлення чи піднесення соромилася навіть недозріла молодь, від якої мало хто очікував пристойної поведінки.

Утім, того ранку в Лох Ґрімі не було молоді. У Лох Ґрімі молоді не було чого шукати. Величезну тронну залу заповнювали поважні й суворі аристократи, рицарі й придворні, всі як один одягнені в церемоніальну придворну чернь, розбавлену тільки білістю брижів і манжетів. Чоловіків супроводжували нечисленні, але настільки ж поважні й суворі дами, яким звичай дозволяв розцяцьковувати чернь одягу крихтою скромної біжутерії. Усі вдавали, що вони достойні, поважні й суворі. Були ж вони несамовито піднесеними.

— Подейкують, що вона бридка. Худа й бридка.

— Але ж, начебто, королівська кров.

— З неправого ложа?

— Нічого подібного. Легальна.

— Тож вона сяде на троні?

— Якщо імператор так вирішить…

— Грім і блискавка, тільки гляньте на Ардаля еп Даги й на герцога де Ветта… Ото в них обличчя… Наче оцту напилися…

— Тихіше, графе… Ти дивуєшся їхнім обличчям? Якщо плітки підтвердяться, Емгир дасть ляпасу старим родам. Він їх принизить…

— Плітки не підтвердяться. Імператор не візьме шлюб із тією знайдою! Він не може того зробити…

— Емгир може все. Запам’ятайте ці слова, бароне. Слідкуйте за тим, що говорите. Були вже ті, хто твердив, начебто Емгир не може того чи іншого. Закінчували вони на ешафоті.

— Подейкують, що він вже підписав декрет про пожалування для неї. Триста гривень ренти, можете собі уявити.

— І титул принцеси. Чи хтось із вас уже її бачив?

— Відразу після прибуття її віддали під опіку графині Ліддерталь, а дім оточено гвардією.

— Її віддали графині, аби та втовкмачила шмаркачці трохи понять про манери. Говорять, що та ваша принцеса поводиться, наче дівка зі скотного двору…

— Що в тому дивного? Вона походить з Півночі, з варварської Цінтри…

— Тим неправдоподібніші плітки про одруження Емгира. Ні-ні, це абсолютно неможливо. Імператор візьме за дружину доньку де Ветта, як і планувалося. Він не ожениться з тією узурпаторкою!

— Саме час, щоб він одружився хоча б із кимось. З точки зору династії… Саме час, щоб ми отримали малого принца…

— Тож нехай він жениться, але не на цій приблуді!

— Тихіше, без екзальтації. Клянуся вам, шляхетне панство, що до такого зв’язку не дійде. Яка мета могла б бути в такого мар’яжу?

— Це політика, графинє. Ми ведемо війну. Цей зв’язок мав би політичне й стратегічне значення. Династія, з якої походить принцеса, має законні титули й підтверджені ленні права на землі над Нижньою Яррою. Якби вона стала дружиною імператора… Ха, це було б виважене рішення. Гляньте тільки туди, на послів короля Естерада, як вони шепочуться…

— Тож ви підтримуєте той дивний зв’язок, мосьпане князю? А може, це ви порадили Емгиру його, га?

— То моя справа, графине, що я підтримую, а що — ні. А рішення імператора я б не радив вам ставити під сумнів.

— Виходить, він уже прийняв рішення?

— Я так не думаю.

— Значить, ви, не думаючи так, помиляєтеся.

— І що ви, пані, хочете цим сказати?

— Емгир відіслав з двору графиню Бруенн. Наказав їй повернутися до чоловіка.

— Він порвав із Дерваллею Триффін Бруенн? Бути того не може! Дерваля була його фавориткою уже три роки…

— Повторюю, він відіслав її з двору.

— Це правда. Говорять, що Золотоволоса Дерваля страшенно скандалила. Четверо гвардійців силою садовили її у карету…

— Її чоловік зрадіє…

— Сумніваюся.

— Велике Сонце! Емгир порвав із Дервалею? Порвав із нею заради цієї знайди? Заради цієї дикунки з Півночі?

— Тихіше… Тихіше, дідько…

— Хто це підтримує? Яка партія це підтримує?

— Тихіше, я ж просила… Я хотіла сказати, що принцеса… Подейкують, вона бридка… Коли імператор її побачить…

— Ви хочете сказати, що він ще її не бачив?

— Не мав часу. Прибув з Дарн Руаху годину тому.

— Емгир ніколи не вподобував бридких. Айне Дермотт… Клара еп Гвидолин Ґор… А Дерваля Триффін Бруенн — це ж справжня красуня…

— Може, та знайда із часом розквітне…

— Коли її відмиють? Подейкують, княжни з Півночі миються нечасто…

— Слідкуйте за словами. Говорите ви, може, про дружину імператора…

— Це ще дитина. Їй не більше чотирнадцяти.

— Повторюю, це був би політичний зв’язок… Чисто формальний…

— Якби було так, Золотоволоса Дерваля залишилася б при дворі. Знайда із Цінтри політично й формально сиділа б поряд із Емгиром на троні… Але ввечері Емгир давав би їй погратися тіарою й імперськими клейнодами, а сам ішов би до спальні Дервалі… Принаймні, допоки шмаркачка досягла би віку, коли може безпечно народжувати.

— Гм… Так… Щось у тому є. Яке ім’я має та… принцеса?

— Ксерелла чи якось так.

— Та ні, неправда. Зветься вона… Зірілла. Так, хіба Зірілла.

— Варварське ім’я.

— Тихіше, прокляття…

— І більше поваги. Поводитеся, наче шмаркачі!

— Зважайте на слова! Зважайте, щоб їх не сприйняли як зневагу!

— Якщо хочете сатисфакції, то знаєте, маркграфе, де мене знайти!

— Тиша! Спокій! Імператор…

Герольду не довелося занадто напружуватися. Досить було єдиного удару палицею об підлогу, щоб прикрашені чорними беретами голови аристократів і рицарів схилилися, ніби колосся під ударами вихору. У тронній залі запанувала така тиша, що герольду не довелося напружувати також і голосу.

— Емгир вар Емрейс, Дейтвен Аддан ин Карн еп Морвудд!

Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворогів увійшов до зали. Пройшов повз ряди шляхти своїм звичайним швидким кроком, енергійно відмахуючи правицею. Його чорний одяг нічим не відрізнявся від одягу дворян, якщо не враховувати відсутності брижів. Темне волосся імператора, як звичайно, не підстрижене, у сякому-такому порядку утримувала вузька золота корона, на шиї поблискував імператорський альшбанд[14].

Емгир досить недбало усівся на троні на підвищенні, спер лікті на бильця, а підборіддя — на долоні. Не закинув ноги на друге бильце, що значило, що церемоніал і далі залишався важливим. Жодна зі схилених голів не підвелася навіть на дюйм.

Імператор голосно кашлянув, не змінюючи пози. Придворні зітхнули й випросталися. Герольд знову вдарив палицею об підлогу.

— Цірілла Фіона Елен Ріаннон, королева Цінтри, княжна Брюґґе й герцогиня Соддену, спадкоємиця Ініс Ард Скеллі й Інніс Ан Скеллі, сюзеренка Аттре й Абб Ярра!

Усі очі звернулися до дверей, де стала висока й достойна Стелла Конгрев, графиня Ліддерталь. А біля графині йшла власниця усіх згаданих мить тому високих титулів. Худа, світловолоса, надзвичайно бліда, трохи згорблена, у довгій блакитній сукні. У сукні, в якій вона, схоже, почувалася погано й не на своєму місці.

Емгир Дейтвен випростався на троні, а дворяни відразу зігнулися в уклонах. Стелла Конгрев непомітно підштовхнула світловолосу дівчину, обидві вони продефілювали вздовж рядів зігнутих у поклонах аристократів, представників перших родів Нільфгарду. Дівчина ступала напружено й непевно. Спіткнеться, — подумала графиня.

Цірілла Фіона Елен Ріаннон спіткнулася.

Некрасива й худорлява, подумала графиня, наближаючись до трону. Незграбна, а до того всього ще й нетямуща. Але я зроблю з нею красунечку. Зроблю з неї королеву, Емгир, як ти й наказував.

Біле Полум’я Нільфгарду придивлявся до них з висоти свого трону. Як звичайно, очі мав трохи примружені, на губах його танцювала тінь глумливої усмішки.

Королева Цінтри спіткнулася вдруге. Імператор спер лікоть на бильце трону, торкнувся долонею щоки. Усміхнувся. Стелла Конгрев була вже досить близько, щоб упізнати ту усмішку. Омертвіла від жаху. Щось не так, подумала вона з переляком, щось не так. Полетять голови. Велике Сонце, полетять голови…

Отямилася, уклонилася, змушуючи присісти в реверансі й дівчину.

Емгир вар Емрейс не встав з трону. Але трохи схилив голову. Придворні затамували подих.

— Королево, — сказав Емгир. Дівчина зіщулилася. Імператор не дивився на неї. Дивився на зібрану в залі шляхту. — Королево, — повторив. — Я щасливий, що можу привітати тебе в своєму палаці й у моїй державі. Клянуся тобі своїм імператорським словом, що недалеко той день, коли всі належні титули повернуться до тебе разом із землями, які є твоїми за правом наслідування, що законно й беззаперечно тобі належить. Узурпатори, які хазяйнують у твоїх волостях, розпочали зі мною війну. Напали на мене, оголосивши при тому, що захищають твої права й справедливість стану. Тож нехай увесь світ довідається, що ти звернулася за допомогою до мене, а не до них. Нехай увесь світ довідається, що тут, у моїй державі, ти отримаєш почесті, що належать як сюзеренці, так і твоєму королівському йменуванню, тоді, коли серед моїх ворогів була ти лише вигнанкою. Нехай цілий світ знає, що в державі моїй ти в безпеці, тоді коли вороги мої не тільки відмовляли тобі в короні, а й зазіхали одночасно на твоє життя.

Погляд імператора Нільфгарду затримався на послах Естерада Тиссена, володаря Ковіру, й на послові Нєдаміра, короля Лігі з Генґфорсу.

— Нехай увесь світ дізнається правду, а також і королі, які, здавалося, не відали, на чиєму боці слушність і справедливість. І нехай увесь світ довідається, що ти отримаєш допомогу. Твої і мої вороги будуть переможені. У Цінтрі, у Соддені й Брюґґе, в Аттре, на островах Скелліґе й у гирлі Ярри знову запанує мир, а ти сядеш на троні на радість твоїх співвітчизників і всіх людей доброї волі.

Дівчина в блакитній сукні опустила голову ще нижче.

— А до того, як це станеться, — продовжував Емгир, — ти будеш у моєму панстві прийнята із належною пошаною, мною і всіма моїми підданими. А оскільки в твоєму королівстві все ще палає полум’я війни, на доказ поваги, вшанування і приязні Нільфгарду я надаю тобі титул принцеси Рована та Їмлака, пані замку Дарн Рована, куди ти вирушиш зараз, аби очікувати приходу спокійніших, щасливіших часів.

Стелла Конгрев опанувала себе, не дозволила, аби на обличчі її з’явився хоча б слід здивування. Він не залишить її при собі, подумала, відсилає її до Дарн Ровану, на кінець світу, туди, де сам він ніколи не буває. Скоріше за все, він не має наміру залицятися до цієї дівчини, не думає про швидке одруження. Схоже, він не хоче навіть бачити її. Тож чому він позбувся Дервалі? В чому тут справа?

Вона обсмикнулася, швидко схопила принцесу за руку. Аудієнція закінчилася. Коли вони виходили із зали, імператор на неї не дивився. Придворні вклонялися.

Коли вони вийшли, Емгир вар Емрейс закинув ногу на бильце трону.

— Келлаху, — сказав. — До мене.

Сенешаль зупинився на дистанції, указаній церемоніалом, зігнувся в уклоні.

— Ближче, — сказав Емгир. — Підійди ближче, Келлаху. Я говоритиму тихо. А те, що я скажу, призначено виключно для твоїх вух.

— Ваша Величносте…

— Що ще на сьогодні?

— Прийняття вірчих листів і надання формального exequatur послові короля Естерада з Ковіру, — швидко перерахував сенешаль. — Призначення намісників, префектів і палатинів у нових Провінціях і Палатинатах. Затвердження графського титулу й апанажу для…

— Послові ми уділимо exequatur і приймемо його на приватній аудієнції. Інші справи — на завтра.

— Слухаюся, Ваша Величносте.

— Повідом віконтам Ейддону й Скеллену, що відразу після аудієнції посла вони мають прийти до бібліотеки. Секретно. Ти також там будеш. І приведеш того вашого відомого мага, того ворожбита… Як там його?

— Зартісій, Ваша Величносте. Він мешкає у башті за містом…

— Мене не цікавить, де він мешкає. Пошлеш по нього людей, мають доставити його до моїх кімнат. Тихо, без розголосу, таємно.

— Ваша Величносте… Чи це розумно, аби той астролог…

— Я віддав наказ, Келлаху.

— Слухаюся.

Не минуло й трьох годин, як усі викликані зустрілися в імператорській бібліотеці. Виклик той не здивував Ваттьє де Рідо, віконта Ейддона. Ваттьє був шефом військової розвідки. Емгир викликав Ваттьє досить часто — врешті-решт, тривала війна. Виклик не здивував також і Стефана Скеллена, на прізвисько Пугач, який виконував при імператорі функцію коронера, спеціаліста зі спеціальних завдань та дій. Пугача не дивувало ніщо й ніколи.

Зате третя викликана особа була незмірно здивована цим викликом. Тим більше що це до неї імператор звернувся передусім.

— Майстре Зартісію.

— Ваша Імператорська Величносте…

— Я мушу встановити місце перебування певної особи. Особи, яка загубилася або кимось приховується. Може — є ув’язненою. Чародії, яким я колись те доручав, зробити це не зуміли. Візьмешся?

— На якій відстані перебуває… може перебувати та особа?

— Якби я знав, не потребував би твоїх заклинань.

— Прошу вибачення, Ваша Імператорська Величносте… — заїкнувся астролог. — Справа в тому, що велика відстань утруднює астромантію, практично виключає… Гм-гм… А якщо та особа під магічною протекцією… Я можу спробувати, але…

— Коротше, майстре.

— Я потребую часу… Й компонентів для заклять… Якщо кон’юнкція зірок буде доброзичливою, то… Гм-гм… Ваша Імператорська Величносте, те, про що ви просите, це нелегка справа… Я потребую часу…

Ще мить, й Емгир накаже насадити його на палю, подумав Пугач. Якщо чарівник не припине белькотіти…

— Майстре Зартісію, — урвав імператор несподівано ґречно й лагідно. — Ти отримаєш усе, що тобі буде треба. А також час. У межах розумного.

— Зроблю, що в моїх силах, — заявив астролог. — Але я зумію встановити лише приблизну локалізацію… Чи то район, чи радіус…

— Що?

— Астромантія… — заїкався Зартісій. — При великих відстанях астромантія дозволяє лише приблизну локалізацію… Дуже приблизну, з чималою поправкою… З дуже великою поправкою… Я справді не знаю, чи зумію…

— Зумієш, майстре, — процідив імператор, а його темні очі зблиснули вороже. — Я сповнений віри в твої здібності. А щодо поправки, то чим меншим буде твоя, тим більшою виявиться моя.

Зартісій зіскулився.

— Я мушу знати точну дату народження тієї особи, — видавив. — За можливості, до години… Цінним також був би якийсь предмет, який тій особі належав би…

— Волосся, — тихо сказав Емгир. — Чи підійде волосся?

— Оооо! — повеселішав астролог. — Волосся! Це значно полегшить… Ах, якби я ще міг мати кал чи мочу…

Очі Емгира звузилися небезпечно, а маг скорчився знову й зігнувся у низькому поклоні.

— Принижено прошу пробачення у Вашої Імператорської Величності… — пробелькотів. — Прошу пробачення… Я розумію… Так, волосся вистачить… Цілком вистачить… Коли я зможу його отримати?

— Ще сьогодні доставлять його тобі разом із датою і годиною народження. Майстре, я не затримую тебе на довше. Повертайся до своєї башти й починай відслідковувати сузір’я.

— Хай Велике Сонце допоможе Вашому Імператорському…

— Добре, добре. Можеш іти.

Тепер ми, подумав Пугач. Цікаво, що чекає на нас.

— Кожного, — повільно сказав імператор, — хто хоч слово пискне про те, що буде сказане тут, чекає четвертування. Ваттьє!

— Слухаю, Ваша Величносте.

— Яким чином потрапила сюди та… принцеса? Хто був до того залучений?

— Із фортеці Настрог, — зморщив лоба шеф розвідки, — конвоювали її високість гвардійці під командуванням…

— Я не про те запитую, най тебе диявол! Звідки дівчина взялася у Настрозі, у Вердені? Хто доставив її у фортецю, хто там зараз комендант? Чи це той, від кого походив рапорт? Ґодиврон-якось-там?

— Ґодиврон Піткаїрн, — швидко сказав Ваттьє де Рідо. — Вочевидь, він був поінформований про місію Ріенса та графа Кагіра еп Келлаха. Через три дні після подій на острові Танедд у Настрозі з’явилося двоє людей. Вірніше: одна людина й один ельф-напівкровка. Це вони, посилаючись на доручення Ріенса й графа Кагіра, передали Ґодиврону принцесу.

— Ага, — імператор усміхнувся, а Пугач відчув холод по спині. — Вільгефорц клявся, що схопить Ціріллу на Танедді. Ріенс гарантував мені те саме. Кагір Мавр Диффрин еп Келлах отримав щодо цієї справи чіткі накази. Й ось до Настрогу над річкою Яррою, через три дні після афери на острові Танедд, Ціріллу привозить не Вільгефорц, не Ріенс, не Кагір, а людина й напівельф. Ґодиврон, вочевидь, не подумав навіть про те, щоб їх заарештувати?

— Ні. Покарати його за те, Ваша Величносте?

— Ні.

Пугач ковтнув слину. Емгир мовчав, тручи чоло, величезний діамант на його перстені блищав, наче зірка. Через хвильку імператор підняв голову.

— Ваттьє.

— Ваша Величносте?

— Постав на ноги усіх своїх підлеглих. Накажи схопити Ріенса й графа Кагіра. Я здогадуюся, що обидва вони перебувають на теренах, ще не зайнятих нашими військами. Використаєш для того скойа’таелів чи ельфів королеви Еніди. Обох арештованих доставити до Дарн Руах і піддати тортурам.

— Про що їх розпитувати, Ваша Величносте? — примружився Ваттьє де Рідо, вдаючи, що не бачить білості, що вкрила обличчя сенешаля Келлаха.

— Ні про що. Пізніше, коли вони вже трохи розм’якнуть, я розпитаю їх особисто. Скеллене!

— Слухаю.

— Відразу після того, як той старий гриб Зартісій… Якщо той недорікуватий копромант зуміє встановити те, що я наказав йому встановити… Тоді ти організуєш на вказаних ним територіях пошуки певної особи. Опис зовнішності отримаєш. Я не виключаю, що астролог вкаже територію, над якою ми маємо владу, тоді поставиш на ноги усіх, хто за ту територію відповідає. Увесь цивільний і військовий апарат. Це — найвищий пріоритет. Зрозуміло?

— Так точно. Чи я можу…

— Ні, не можеш. Сідай і слухай, Пугачу. Зартісій, скоріше за все, нічого не зуміє. Особа, яку я наказав шукати, напевне перебуває на чужій території і під магічним захистом. Головою б заклався, що розшукувана особа — у тому самому місці, що й наш таємничий загублений приятель, чародій Вільгефорц з Роґґевену. Тому, Скеллене, сформуєш і приготуєш спеціальний загін, яким командуватимеш особисто. Добереш людей між найкращими. Мають вони бути готовими на все… й не бути забобонними. Чи то — мають не боятися магії.

Пугач підвів брови.

— Твій загін, — закінчив Емгир, — матиме завдання атакувати й захопити оту поки що мені невідому, тож напевне добре замасковану й добре захищену криївку Вільгефорца. Нашого колишнього приятеля і союзника.

— Я зрозумів, — сказав спокійно Пугач. — А з особи, яку ми розшукуємо і яка там, напевне, може виявитися, навіть волосина не може впасти, я вірно розумію?

— Розумієш вірно.

— А Вільгефорц?

— З нього — може, — імператор жорстко усміхнувся. — У нього той волос навіть має впасти, раз і назавжди. Разом із головою. Інших чародіїв, яких ти застанеш у тій криївці, це також стосується. Без винятків.

— Я зрозумів. Хто займеться пошуками криївки Вільгефорца?

— Ти, Пугачу.

Стефан Скеллен і Ваттьє де Рідо перезирнулися. Емгир відхилився на спинку крісла.

— Усе ясно? Тоді… В чому справа, Келлаху?

— Ваша Величносте… — простогнав сенешаль, на якого досі, здавалося, ніхто не звертав уваги. — Прошу про милосердя…

— Немає милосердя для зрадників. Немає милосердя для тих, хто противиться моїй волі.

— Кагір… Мій син…

— Твій син… — Емгир примружився. — Я ще не знаю, як завинив твій син. Хотів би вірити, що вина його полягає тільки в дурості й нерозумності, а не в зраді. Якщо воно так, його буде страчено, а не поламано колесом.

— Ваша Величносте! Кагір не зрадник… Кагір не міг…

— Досить, Келлаху, ані слова більше. Винні будуть покарані. Вони намагалися мене ошукати, а такого я не пробачаю. Ваттьє, Скеллене, за годину прийдіть за отриманням підписаних інструкцій, наказів і повноважень, після чого відразу візьметеся виконувати завдання. І ще одне: я ж не мушу додавати, що дівчина, яку ви нещодавно бачили в тронній залі, має для усіх залишатися Ціріллою, королевою Цінтри й принцесою Рована. Для усіх. Наказую ставитися до цього як до державної таємниці й справи найвищого державного значення.

Зібрані глянули на імператора зі здивуванням. Дейтвен Аддан ип Карн еп Морвудд трохи усміхнувся.

— Чи ж ви не зрозуміли? Замість справжньої Цірілли з Цінтри нам підіслали якусь нещасну. Ті зрадники, напевне, вважали, що я її не впізнаю. Але я впізнаю справжню Цірі. Впізнаю її й наприкінці світу, й у темряві пекла.