Відьмак. Час Погорди

Розділ 6

Розбудила її спека. Спека, що, наче катівське залізо, палила її шкіру й привела до тями.

Не могла вона поворухнути головою, ту щось тримало. Шарпнулася і завила від болю, відчуваючи, як лопається і рветься шкіра на скроні. Розплющила очі. Камінь, на який спиралася головою, був брунатним від застиглої і засохлої крові. Вона обмацала скроню, відчула під пальцями твердий зашкарублий струп. Струп був приліплений до каменю, відірвався від нього від руху голови й тепер підтікав кров’ю та сукровицею. Цірі відкашлялася, харкнула, виплюнула пісок разом із густою липкою слиною. Вона підвелася на ліктях, потім усілася, роззирнулася навколо.

Звідусіль оточувала її кам’яниста, брунатно-червона, потята ярами та ущелинами рівнина, що де-не-де здіймалася кам’яними купками чи валунами дивних форм. Над рівниною, високо, висіло велике, золоте, розпалене сонце, насичуючи жовчю усе навкруги, спотворюючи виднокрай сліпучим блиском і тремтінням повітря.

Де я?

Вона обережно доторкнулася до розбитої, напухлої скроні. Боліло. Дуже боліло. Ото я добряче беркицнулася, здогадалася вона, по землі проїхалася тільки так. Раптом помітила розірваний, розшарпаний одяг і відкрила нові осередки болю — на крижу, у спині, на плечі, на стегнах. При падінні пил, гострий пісок та камінці дісталися усюди — у волосся, у вуха, рота, але й в очі, що тепер сльозилися та пекли. Горіли долоні та лікті, роздерті до живого м’яса.

Акуратно й потроху вона розпрямила ноги й застогнала знову, бо ліве коліно відізвалося на те тупим тягнучим болем. Обмацала його крізь неушкоджену шкіру штанів, але набряку не відчула. При вдихах відчувала зловісне поколювання у боці, а щойно спробувала нахилити тулуб, то мало не скрикнула, прошита гострим спазмом, що відбився внизу спини. Ото я побилася, подумала вона. Але, сподіваюся, що нічого собі не поламала. Якби я поламала кістки, було б гірше. Я ціла, просто трохи побилася. Зможу встати. Й устану.

Потихеньку, ощадними рухами вона змінила позу, незграбно стаючи навколішки й намагаючись поберегти забите коліно. Потім устала навкарачки, стогнучи, крекчучи й шиплячи. Врешті, через час, що здався їй вічністю, вона підвелася. Тільки для того, щоб відразу важко звалитися на камня, бо запаморочення затьмарило їй очі й миттєво підкосило ноги. Відчувши різкий приступ млості, вона лягла на бік. Розпечене каміння пекло, наче розжарене вугілля.

— Не встану… — захлюпала вона. — Не зумію… Спечуся на цьому сонці…

У голові пульсував тупий, тягнучий, непоступливий біль. Кожен рух призводив до того, що біль підсилювався, тож Цірі рухатися припинила. Закрила голову рукою, але біль скоро став таким, що витримати його виявилося несила. Зрозуміла, що мусить від нього втікати. Перемагаючи обезвладнювальний опір побитого тіла, мружачи очі від різкого болю у скронях, вона навкарачки поповзла в бік більшого каменю, який вітри висікли в формі дивного гриба, чий безформний капелюх давав трохи непевної тіні. Згорнулася у клубок, кахикаючи і шморгаючи носом.

Лежала довго, поки сонце, пройшовши небосхилом, знову не дістало її полум’ям, пролитим з неба. Вона пересунулася на другий бік каменю, лише для того, щоб пересвідчитися: воно не мало сенсу. Сонце стояло в зеніті, кам’яний гриб практично не давав уже тіні. Вона притиснула долоні до скронь, а ті рвалися від болю.

Розбудили її дрижаки, що били усім її тілом. Вогниста куля сонця втратила сліпучу золотистість. Тепер, ставши вже нижче, висячи над зубчастими, пошарпаними скелями, стала вона помаранчевою. Спека помітно зменшилася.

Цірі важко сіла, роззирнулася навколо. Головний біль стих, припинив засліплювати. Вона обмацала голову й пересвідчилася, що сонце спалило й висушило струп на скроні, перетворивши його на тверду слизьку шкарлупу. Втім, усе ще боліло в неї все тіло: здавалося, що немає на ньому живого місця. Вона відхаркнула, скрегочучи піском на зубах, спробувала сплюнути. Безрезультатно. Сперлася спиною на грибоподібний камінь, усе ще гарячий від сонця. Нарешті припинило палити, подумала вона. А тепер, як сонце схилилося на захід, можна витримати, та скоро настане…

Настане ніч.

Вона здригнулася. Де я, клятий дияволе, зараз є? Як я маю звідси вийти? Й куди? В який бік я маю йти? А може, не рухатися з місця, може, чекати, поки мене знайдуть? Адже стануть мене шукати. Ґеральт. Йеннефер. Адже не залишать мене саму…

Знову вона спробувала сплюнути, й знову не вийшло. Й тоді вона зрозуміла.

Спрага.

Пам’ятала. Як вже втікала, відчувала спрагу. Біля луки сідла чорного коня, на якому вона мчала до Вежі Чайки, була дерев’яна фляга, вона це точно пам’ятала. Але тоді не могла вона ту ані зняти, ані відчепити, не мала часу. Й тепер фляжки не було. Нічого не було. Нічого, окрім гострого розжареного каміння, окрім струпу, що стягував шкіру на скроні, окрім болю у тілі й у пересохлій горлянці, яку вона не могла змочити навіть слиною.

Я не можу тут залишатися. Я мушу піти й знайти воду. Якщо я не знайду воду, я загину.

Вона спробувала піднятися, ранячи пальці об кам’яний гриб. Устала. Зробила крок. І зі скавчанням звалилася навкарачки, скрутилася у сухому блювотному спазмі. Відчула корчі й запаморочення такі великі, що їй знову довелося набувати лежачої позиції.

Я безсила. Й сама. Знову. Всі мене зрадили, кинули, полишили саму. Так, як колись…

Цірі відчула, як невидимі кліщі стискають їй горло, як до болю зводить судомою м’язи на щелепах, як починають тремтіти пошерхлі губи. Немає нічого паскуднішого, аніж чародійка, яка плаче, — пригадала вона собі слова Йеннефер. Але ж… Але ж ніхто мене тут не побачить… Ніхто…

Вона згорнулася у клубок під кам’яним грибом, захлипала, заревіла страшним сухим плачем. Без сліз.

Коли підняла спухлі повіки, а ті противилися цьому, то впевнилася, що спека стала лагіднішою, а донедавна жовте небо набуло властивого для нього кобальтового кольору, який, на диво, був навіть пронизаний тонкими білими пасмами хмар. Сонячний диск почервонів, опустився ще нижче, але й надалі скидав на пустелю хвилі пульсуючого жару. А може, жар той бив від нагрітого каміння?

Вона всілася, констатувавши, що біль у черепі й у побитому тілі припинив докучати. Що тепер він був нічим, порівняно із судомами в шлунку й жорстоким, таким, що змушував її кашляти, із деренчанням у пересохлому горлі.

Не піддаватися, подумала вона. Не можна піддаватися. Так як у Каер Морені, треба встати, треба подолати, перемогти, задавити в собі біль і слабкість. Треба встати й іти. Тепер, принаймні, я знаю напрямок. Там, де тепер сонце, там захід. Я мушу йти, мушу знайти воду й щось попоїсти. Мушу. Інакше я загину. Це пустеля. Я залетіла в пустелю. Те, у що я увійшла у Вежі Чайки, це був магічний портал, чародійське устаткування, за допомогою якого можна переноситися на велику відстань…

Портал у Тор Лара був дивним порталом. Коли вона забігла на останній поверх, то не було там нічого, навіть вікон, тільки голі, вкриті грибком стіни. Й на одній раптом запалав правильний овал, сповнений опалесцентним світлом. Вона завагалася, але портал притягав її, кликав, майже запрошував. І не було іншого виходу, аніж отой палаючий овал. Вона заплющила очі й увійшла в нього.

А потім були сліпуче сяйво й безумний вир, подмух, що забивав дихання і стискав ребра. Пам’ятала вона політ серед тиші, холоду й пустки, а потім знову сяйво й повітря, яким вона захлиналася. Угорі була блакить, а внизу розпливчаста сірість.

Портал викинув її у польоті, наче скопа, що скидає занадто важку для неї рибу. Коли ж вона гепнулася об каміння, то втратила притомність. Не знала, як надовго.

Я читала в храмі про телепорти, згадала вона, витрушуючи з волосся пісок. У книжках описувалися телепорти неналаштовані чи хаотичні, які несуть невідомо куди й викидають невідомо де. Портал у Вежі Чайки був, напевне, таким. Викинув мене на краю світу. Ніхто не знає де. Ніхто не стане мене тут шукати й ніхто не знайде. Якщо я тут залишуся, то помру.

Вона встала. Мобілізуючи всі сили, притримуючись за камінь, зробила перший крок. Потім другий. І третій.

Ті перші кроки дали їй зрозуміти, що пряжки на правому чоботі зірвано й що халява, яка раз за разом спадає, робить неможливим пересування. Вона всілася, цього разу цілеспрямовано, не вимушено, зробила ревізію одягу та реманенту. Концентруючись на тих діях, забула про змореність і біль.

Першою річчю, яку вона знайшла, був кортик. Вона забула про нього, піхви пересунулися назад. Поряд із кортиком, на паскові, як завжди, був невеличкий капшук. Презент від Йеннефер. Де містилося те, що «завжди повинна мати при собі дама». Цірі розв’язала мішечок. Звичайний набір для дами аніскільки не полегшував становища, в якому вона опинилася. Капшук містив черепаховий гребінь, універсальний ножик-пилочку для нігтів, запакований тампон з лляної тканини й жадеїтову коробочку із мастилом для рук.

Цірі відразу змазала мастилом спечене обличчя і вуста й відразу ж жадібно злизала вологість із губ. Без роздумів вилизала усю коробочку, насолоджуючись жирністю та краплиною заспокоювальної вологи. Вжиті для ароматизації мазі ромашка, амбра та камфора виявилися гидкими на смак, але подіяли стимулююче.

Вона підв’язала халяву витягнутим з рукава ремінцем, устала, кілька разів тупнула для проби. Розпакувала й розвернула тампон, зробивши з нього широку пов’язку, що захистила розбиту скроню та обгоріле від сонця чоло.

Устала, поправила пояс, пересунула кортик ближче до лівого стегна, автоматично вийняла його з піхов, перевірила гостроту великим пальцем. Був гострим. Вона про це знала.

Маю зброю, подумала вона. Я відьмачка. Ні, я тут не загину. Що там голод, у храмі Мелітеле я постилася інколи навіть і два дні. А вода… Воду я мушу знайти. Йтиму так довго, доки її не знайду. Ця проклята пустеля мусить же колись скінчитися. Якби це була велика пустеля, я б щось про неї знала б, помітила б її на картах, які роздивлялася разом із Ярре. Ярре… цікаво, що він зараз робить.

Виходжу, вирішила вона. Йду на захід, бачу, де заходить сонце, це єдиний вірний напрямок. Адже я ніколи не гублюся, завжди знаю, в який бік треба йти. Якщо буде треба, йтиму й усю ніч. Я відьмачка. Щойно повернуться сили, бігтиму, як на Шляху. Тоді швидко доберуся до краю цього пустища. Витримаю. Мушу витримати… Ха, Ґеральт напевне не раз бував у пустелях, таких, як ця, і хтозна, чи не бував у ще гірших.

Іду.

Після першої години маршу краєвид не змінився. Навколо й далі не було нічого, тільки каміння, сіро-червоне, гостре, воно зсовувалося з-під ніг, змушувало до обережності. Рідкі кущики, сухі й страшнуваті, простягали до неї зі щілин покручені гілки. Біля першого куща, який їй трапився, Цірі зупинилася, сподіваючись, що знайде листя чи молоді гілочки, які можна буде висмоктати чи згризти. Але кущ мав тільки тернину, що калічила пальці. Не був придатним навіть для того, аби виламати з нього палицю. Другий і третій кущі були такі самі, наступні вона вже пропускала, минала, не затримуючись.

Швидко сутеніло. Сонце схилилося до зубатого, пошарпаного горизонту, по небу розлилися червінь та пурпур. Разом із сутінками йшов холод. Спочатку вона привітала його із радістю, холод вгамовував припалену шкіру. Втім, скоро стало ще холодніше, й Цірі почала стукотіти зубами. Пришвидшила кроки, розраховуючи на те, що зігріє її швидкий марш, але зусилля знову розбуркало біль у боці та коліні. Вона почала шкутильгати. До того ж сонце повністю сховалося за горизонтом і навколо запанувала суцільна темрява. На небі стояв молодик, а зорі, що рясно засіяли небосхил, допомагали мало. Скоро Цірі перестала бачити дорогу попереду. Кілька разів упала, болісно обдираючи собі шкіру з зап’ястків. Двічі вона потрапляла в щілини між камінням, і від переламу чи вивиху врятували її тільки відьмачі навички ухиляння при падінні. Зрозуміла, що це даремно. Марширувати у темряві неможливо.

Усілася на пласкій брилі базальту, відчуваючи розпач — він обезвладнював. Не мала поняття, чи утримує вона, йдучи, напрямок, давно вже загубила місце, де заховалося за горизонтом сонце, цілковито втратила з очей відблиск сяйва, на який вона прямувала перші години в темряві. Навколо була вже тільки оксамитна, непроглядна темрява. Паралізуюча темрява гризла суглоби, змушувала горбитися і втягувати голову в плечі, що вже боліли від скорченого стану. Цірі почала тужити за сонцем, хоча й знала, що, коли те повернеться, на скелі впаде спека, витримати яку буде непросто. Й у якій вона не зуміє продовжувати марш. Знову відчула, як горло її здавлює бажання плачу, як огортає її хвиля розпачу та безнадії. Але цього разу розпач і безнадія стали люттю.

— Я не плакатиму! — крикнула вона в темряву. — Я відьмачка! Я…

Чародійка.

Цірі підняла руку, торкнулася скроні. Сила є всюди. Є у воді, у повітрі, у землі…

Вона швидко встала, простягнула руки, повільно, невпевнено ступила кілька кроків, шукаючи джерело. Їй пощастило. Мало не відразу почула у вухах знайомий шум і пульсування, відчула енергію, що била від водної жили, прихованої у глибинах землі. Вона зачерпнула Силу разом із обережним, стриманим вдихом: знала, що ослаблена, а в такому стані раптовий кисневий голод міг миттєво позбавити її притомності, звести нанівець усі зусилля. Енергія поволі заповнювала її, несучи знайому миттєву ейфорію. Легені почали працювати сильніше й швидше. Цірі опанувала прискорений подих — занадто сильна насиченість киснем також могла призвести до фатальних наслідків.

Удалося.

Спершу втома, подумала вона. Спершу отой паралізуючий біль у плечах і стегнах. Тоді холод. Я мушу підвищити температуру тіла…

Поступово вона пригадала жести й закляття. Деякі виконала занадто поспішно й різко, відчула корчі й тремтіння, різкий спазм і запаморочення підтяли коліна. Вона всілася на базальтовій плиті, заспокоїла тремкі руки, опанувала рване, аритмічне дихання.

Повторила формули, змушуючи себе до спокою і точності, зосередженості й повної концентрації. І цього разу результат був миттєвим. По стегнах і карку розтеклося тепло. Встала, відчуваючи, як зникає втома, а м’язи замість тої втоми наповнюються пружністю.

— Я чародійка! — крикнула вона тріумфально, високо піднімаючи руки. — Прийди, безсмертне світло! Викликаю тебе! Aen’drean ve, eveigh Aine!

Невелика тепла куля вилетіла з її долоні, наче метелик, відкидаючи на каміння рухливу мозаїку тіні. Вільно рухаючи рукою, вона стабілізувала кулю, поставила її так, аби та висіла перед нею. Це виявилася не дуже добра ідея: світло засліплювало. Вона спробувала розмістити кулю за спиною, але й то дало кепський ефект — її власна тінь лягала на дорогу й погіршувала видимість. Цірі потроху пересунула сяючу сферу набік, підвісила її трохи вище правого плеча. Хоча куля та аж ніяк не могла зрівнятися зі справжньою магічною Аїне, дівчинка надзвичайно пишалася своїм чином.

— Ха! — сказала гордовито. — Шкода, що Йеннефер цього не бачить!

Хижо й енергійно відновила свій марш, крокуючи швидко й упевнено, вибираючи дорогу в миготливому й непевному chiaroscuro, що відбивалося кулею. Ідучи, вона намагалася пригадати собі інші закляття, але жодне не здавалося їй доречним, придатним у цій ситуації, оскільки були надто виснажливими, вона трохи їх боялася, не хотіла використовувати без явної необхідності. На жаль, не знала жодного, яке могло б створити воду чи їжу. Знала, що такі існують, але застосовувати не вміла жодного.

У світлі магічної сфери мертва досі пустеля наповнилася життям. З-під ніг Цірі незграбно втікали поблискуючі жуки й волохаті павуки. Невеличкий жовто-рудий скорпіон, тягнучи за собою сегментований хвіст, перебіг їй шлях, зник у щілині між камінням. Зелена довгохвоста ящірка гайнула в темряву, зашурхотівши камінчиками. Втікали від неї схожі на великих мишей гризуни, високо підстрибуючи на задніх лапках. Кілька разів вона помічала в темряві відблиск очей, а одного разу почула сичання, від якого холонула кров, — долинало воно зі скельної розпадини. Якщо спочатку Цірі мала ідею вполювати щось, що придатним було б для їжі, сичання те повністю знеохотило її, щоб лазити поміж камінням. Почала вона уважніше дивитися собі під ноги, а перед очима її з’явилися гравюри з книжок, які переглядала вона в Каер Морені. Гігаскорпіон. Скарлетія. Перестрах. Віхт. Ламія. Крабопавук. Потвори, що живуть у пустелях. Вона йшла, розглядаючись полохливо й сторожко, нашорошивши вуха, стиснувши в спітнілій долоні руків’я кортика.

Через кілька годин світлова куля потьмяніла, коло світла, що вона його відкидала, зменшилося, потемнішало, розмилося. Ледь концентруючись, Цірі знову промовила закляття. Куля на кілька секунд запульсувала яскравим блиском, але відразу почервоніла й пригасла знову. Зусилля похитнуло дівчинку, вона спіткнулася, перед очима їй затанцювали чорні та червоні плями. Вона важко всілася, заскреготівши гравієм та камінням.

Куля згасла повністю. Цірі вже не намагалася чарувати: втома, пустка й брак енергії, які вона відчувала, наперед перекреслювали шанси на успіх.

Перед нею, далеко на горизонті, з’явилася неясна заграва. Я загубила шлях, констатувала вона із страхом. Я все сплутала… Спочатку я йшла на захід, а тепер сонце прямо переді мною, а це значить…

Вона відчула обезвладнювальні втому та сонливість, яких не перебив навіть холод, що змушував її тремтіти. Я не засну, вирішила вона. Не можна мені засинати… Не можна…

Прокинулася вона від пронизливого холоду й від блідого світанку, опритомніла від болю у шлунку, що крутив тіло, від сухого й набридливого дертя у горлі. Спробувала встати. Не зуміла. Всі м’язи боліли, були наче дерев’яні й відмовлялися слухатися. Мацаючи навколо долонями, вона відчула вологу.

— Вода… — прохрипіла. — Вода!

Уся трясучись, вона підвелася навкарачки й припала губами до базальтових плит, нестямно збираючи язиком крапельки, що осіли на гладкій поверхні, висмоктуючи вологу із заглиблень на камені. В одній зібралося десь із півжмені роси — вона вихлебтала її разом із піском і камінцями, не маючи відваги спльовувати. Роззирнулася.

Обережно, аби ані крапельки не загубити, зібрала язиком блискучу вологу, що висіла на колючках карликового куща, який загадковим чином зумів прорости між камінням. На землі лежав її кортик. Вона не пам’ятала, коли витягла його з піхов. Клинок був мутним від роси. Вона вилизала метал — старанно й ретельно.

Змагаючись із болем, що рвав тіло, вона пішла навкарачки, шукаючи вологу на наступних каменях. Але золотий диск сонця уже виплив над кам’янистим виднокраєм, залив пустелю сліпучим жовтим блиском, миттєво висушив каміння. Цірі із радістю сприйняла тепло, що набирало силу, втім розуміла, що ще трохи — й під час немилосердної спеки сумуватиме за холодом ночі.

Вона відвернулася до яскравої кулі спиною. Там, де та світила, був схід. А вона мусила йти на захід. Мусила.

Спека зростала, посилювалася і скоро стала нестерпною. Близько полудня стала такою, що Цірі, сама того не бажаючи, мусила змінити напрямок, шукаючи укриття. Нарешті знайшла тінь: великий, схожий на гриб камінь. Залізла під нього.

І тоді помітила предмет, що лежав між камінням. Жадеїтову, дочиста вилизану коробочку з-під мазі для рук.

Не знайшла в собі достатньо сил, щоб плакати.

Голод і спрага перемогли втому й відчай. Похитуючись, вона продовжила йти. Сонце палило.

Далеко на горизонті, за розмитою заслоною спеки, вона помітила щось, що могло бути тільки гірським ланцюгом. Дуже далеким гірським ланцюгом.

Коли настала ніч, вона з чималими проблемами зачерпнула Силу, але створити чарівну кулю вдалося їй тільки після кількох спроб і втомило її настільки, що не змогла вже йти. Вона витратила всю енергію, закляття, що масажували б і гріли, не вдавалися, незважаючи на всі її намагання.

Вичароване світло додавало відваги та наснаги, але холод знесилював. Пронизливий і різкий, холод стрясав нею аж до ранку. Вона тремтіла, нетерпляче очікуючи сходу сонця. Вийняла кортик з піхов і завбачливо поклала його на каміння, аби метал укрився росою. Була страшенно змореною, але голод і спрага відгонили сон. Дотягла до світанку. Було ще темно, коли почала жадібно злизувати з клинка росу. Щойно розвиднілося, підвелася навкарачки й кинулася вишукувати вологу в заглибинах і щілинах.

Почула шипіння.

Велика кольорова ящірка, що сиділа на близькому скельному блоці, розкривала беззубу пащу, ставила сторчма чималий гребінь, надувалася і сікла камінь хвостом. Перед ящіркою виднілася невеличка, наповнена водою щілина.

Цірі спочатку відступила, налякана, але потім її охопили розпач і дика лють. Мацаючи навколо тремкими долонями, вона ухопила гострий шматок скелі.

— То моя вода! — завила. — Моя!

Кинула камінь. Схибила. Ящірка підскочила на довгопазуристих лапах, хутко розчинилася у скельному лабіринті. Цірі припала до каменю, вихлебтала рештки води з ямки й тільки тоді побачила.

За каменем, у круглому заглибленні, лежало сім яєць, трохи визираючи з червоного піску. Дівчинка не замислювалася ані на хвилину. Впала на коліна поряд із гніздом, схопила одне з яєць і вчепилася в нього зубами. Шкіряна шкарлупа репнула й розповзлася у її руках, липка юшка полилася по рукаві. Цірі висмоктала яйце, облизала руку. Проковтнула, не відчувши смаку.

Висмоктала усі яйця і лишилася навкарачках: липка, брудна, перемазана в пісок, зі шкуринкою, що звисала з рота, завзято гребучись у піску й видаючи нелюдські, судомні звуки. Завмерла.

(Випрямися, княжно. Не спирай на стіл лікті. Зважай, коли тягнешся до миски, то забруднюєш мереживо на рукавах! Витри рота серветкою і припини плямкати! Боги, чи ніхто не навчив цю дитину поводитися за столом? Цірілло!)

Цірі розплакалася, спираючи голову в коліна.

Витримала марш до полудня. Потім спека перемогла й змусила її відпочити. Дрімала довго, сидячи під кам’яним навісом. Тінь не давала прохолоди, але була краще за палюче сонце. Спрага й голод проганяли сон.

Далекий гірський ланцюг, як їй здавалося, палав і світився у сонячних променях. На верхів’ях тих гір, подумала вона, може лежати сніг, там може бути лід, можуть текти там струмки. Я мушу туди дістатися, мушу дістатися туди швидко.

Вона йшла майже всю ніч. Вирішила орієнтуватися по зорях. Усе небо було в зорях. Цірі шкодувала, що була неуважною на уроках і що не хотілося їй вивчати атлас неба, з тих, що були в храмовій бібліотеці. Зрозуміло, знала вона найважливіші сузір’я — Сім Кіз, Жбан, Серп, Дракона й Панну Зими, — але саме вони стояли високо на небосхилі, й важко було орієнтуватися по них на марші. Нарешті вона обрала одну досить яскраву зірку, яка, на її думку, вказувала вірний напрямок. Не знала, що то за зірка, тож сама дала їй назву. Назвала її Оком.

Ішла. Гірський ланцюг, до якого вона прямувала, анітрохи не наблизився — був настільки ж далеким, як і попереднього дня. Але вказував дорогу.

Ідучи, вона уважно роздивлялася по сторонах. Знайшла ще одне гніздо ящірки, було в ньому чотири яйця. Видивилася зелену рослинку, не довшу за мізинчик, що невідомо яким дивом зуміла прорости між камінням. Вистежила великого бурого жука. Й тонконогого павука.

З’їла їх усіх.

У полудень виблювала все, що з’їла, й знепритомніла. Коли прийшла до тями, відшукала шматочок тіні, лежала, згорнувшись у клубок, стискаючи долонями живіт.

На заході сонця продовжила шлях. Механічно, наче автомат. Кілька разів падала, вставала, йшла далі.

Ішла. Мусила йти.

Вечір. Відпочинок. Ніч. Око вказує шлях. Марш аж до цілковитого вичерпання, що настає значно раніше за світанок. Відпочинок. Неглибокий сон. Голод. Холод. Відсутність магічної енергії, фіаско при вичаровуванні світла й тепла. Спрага тільки посилюється після облизування вранці роси з клинка кортика та з каміння.

Коли сонце зійшло, Цірі заснула, зігріта його теплом. Розбудила її пекуча спека. Встала, щоб іти далі.

Зомліла через неповну годину маршу. Коли опритомніла, сонце стояло в зеніті, жарило. Вона не мала сил, аби шукати тіні. Не мала сил, аби встати. Але встала.

Ішла. Не здавалася. Майже увесь наступний день. І частину ночі.

Найбільшу спеку вона знову проспала, згорнувшись у клубок під похилим, заритим у пісок каменем. Сон був неглибоким і поганим. Снилася їй вода, вода, яку можна було пити. Великі, білі, оточені туманом і райдугами водоспади. Співучі струмки. Маленьке лісове джерельце із зануреними у воду папоротями. Палацові фонтани, що пахли мокрим мармуром. Порослі мохом криниці й переповнені цеберка… Краплі, що стікали по льодяних бурульках…

Вода. Холодна живильна вода, від якої зводило зуби, вода із неповторним, чудовим смаком…

Вона прокинулася, підірвалася на ноги й стала йти у напрямку, звідки прийшла. Поверталася, похитуючись і падаючи. Мусила повернутися! Ідучи, вона минула воду! Минула, не затримуючись, струмок, що дзюркотів між камінням! Як вона могла бути настільки нерозсудливою?

Опритомніла.

Спека стала меншою, наближався вечір. Сонце вказувало на захід. Гори. Сонце не могло, не мало права бути за її спиною. Цірі відігнала марення, стримала плач. Розвернулася і продовжила йти.

Ішла всю ніч, але дуже повільно. Не зайшла далеко. Засинала на ходу, марячи про воду. Світанок застав її, коли сиділа на кам’яній плиті й втупилася у клинок кортика й оголений зап’ясток.

Адже кров тече. Її можна пити.

Відігнала марення і кошмари. Облизала вкритий росою кортик і продовжила йти.

Зомліла. Опритомніла, спечена сонцем, і рушила по розжареному камінні.

Попереду, крізь пошарпану спекою завісу, бачила рваний, зубчастий ланцюг гір.

Ближче. Значно ближче.

Але вона вже не мала сил. Усілася.

Кортик у її долоні віддзеркалював сонце, горів. Був гострим, вона про те знала.

Навіщо ти страждаєш? — запитав кортик серйозним, спокійним голосом педантичної чародійки на ім’я Тіссая де Фрьес. Навіщо ти прирікаєш себе на страждання? Покінчи із тим нарешті!

Ні. Я не здамся.

Не витримаєш цього. Чи знаєш, як помирають від спраги? У будь-яку мить ти збожеволієш, і тоді вже буде пізно. Тоді вже не зумієш із тим покінчити.

Ні. Я не здамся. Витримаю.

Вона сховала кортик до піхов. Устала, похитнулася, упала. Встала, похитнулася, пішла.

Високо над собою, у жовтому небі, побачила вона стерв’ятника.

Опритомнівши знову, не пам’ятала, коли впала. Не пам’ятала, як довго лежала. Глянула угору. До стерв’ятника, що кружляв над нею, доєдналося ще два. А в неї не було сил підвестися.

Зрозуміла, що то вже кінець. Сприйняла це спокійно і з полегшенням.

Щось її торкнулося.

Щось легенько й обережно штовхнуло її у плече. Після довгої самотності, коли оточувало її виключно мертве й нерухоме каміння, дотик призвів до того, що вона, попри змореність, різко підхопилася. Принаймні, спробувала підхопитися. Те, що її торкнулося, відскочило, голосно пирхаючи й тупочучи.

Цірі сіла, протираючи великими пальцями кутики очей.

Я з’їхала з глузду, — подумала.

За кілька кроків попереду стояв кінь. Закліпала. Це не було злудою. Це справді був кінь. Коник. Молодий коник, майже лоша.

Вона повністю отямилася. Облизала потріскані губи й тихенько кахикнула. Коник підскочив і відбіг, скрегочучи копитами по гравію. Рухався він досить дивно, та й масть мав нетипову — чи то булану, чи то сіру. А може, тільки видавався таким, бо стояв на тлі сонця.

Коник форкнув і ступив кілька кроків. Тепер вона бачила його краще. Настільки, щоб разом із нетиповою мастю помітити дивовижну будову — малу голову, незвичайно струнку шию, тоненькі бабки, довгий пишний хвіст. Коник зупинився і глянув на неї, повернувши голову в профіль. Цірі безголосно зітхнула.

З опуклого чола коника стирчав ріг, довжиною, щонайменше, у дві п’яді.

Неможлива неможливість, подумала Цірі, опритомнюючи і збираючи думки докупи. Адже єдинорогів уже немає на світі, вони вимерли. Навіть у відьмацькій книзі у Каер Морені не було єдинорога! Про них я читала тільки в «Книзі міфів» у храмі. А, ще в «Physiologus», який я проглядала в банку пана Джанкарді, була ілюстрація, що представляла єдинорога… Але єдиноріг з картинки більше нагадував козла, аніж коня, мав кошлаті бабки й козлину борідку, а ріг його був довжиною десь зо два лікті…

Її дивувало, що вона так добре все пам’ятає, події, які сталися століття тому. У голові їй раптом запаморочилося, нутрощі прошив різкий біль. Вона застогнала й згорнулася у клубок.

Єдиноріг форкнув і підступив до неї на крок, затримався і високо підняв голову. Цірі раптом пригадала, що книжки говорять про єдинорогів.

— Можеш сміливо підійти… — прохрипіла вона, намагаючись усістися. — Можеш, бо я…

Єдиноріг форкнув, відскочив і пройшовся галопом, розмашисто замітаючи хвостом. А тоді зупинився, махнув головою, ударив копитом і голосно заіржав.

— Неправда, — застогнала вона з відчаєм. — Ярре тільки раз мене поцілував, і воно не враховується! Повернися!

Від зусилля в неї потемніло в очах, і Цірі безвладно впала на камінь. Коли, нарешті, зуміла підвести голову, єдиноріг знову був поряд. Уважно дивлячись на неї, він схилив голову й тихенько форкнув.

— Не бійся мене… — прошепотіла Цірі. — Не мусиш, бо… Бо я ж умираю…

Єдиноріг заіржав, трусячи головою. Цірі зомліла.

Коли прийшла до тями, була сама. Закоцюбла, зболіла, спрагла, голодна й сама, як палець. Єдиноріг був міражем, з’явою, сном. І зник, як зникає сон. Вона розуміла те, приймала, а втім відчувала жаль і розпач, наче створіння існувало насправді, було поряд і кинуло її. Як кинули її усі інші.

Хотіла встати, але не зуміла. Сперла обличчя на каміння. Поволі потягнулася до боку, взялася за кортик.

Кров — плинна. Я мушу напитися.

Почула стукіт копит, форкання.

— Ти повернувся… — прошепотіла вона, не підводячи голови. — Ти справді повернувся?

Єдиноріг голосно зафоркав. Вона побачила його копита, близько, відразу біля неї. Копита були мокрими. Майже обтікали водою.

Надія додала їй сил, виповнила ейфорією. Єдиноріг вів, Цірі йшла слідом, усе ще не маючи впевненості, що це не сон. Навіть коли втома перемогла, пішла навкарачки. Потім поповзла.

Єдиноріг увів її поміж скель, до неглибокого яру, дно якого було вислане піском. Цірі повзла з останніх сил. Але повзла. Бо пісок був мокрим.

Єдиноріг зупинився над помітним у піску заглибленням, заіржав, сильно вдарив копитом, раз, другий, третій. Вона зрозуміла. Підповзла ближче, допомогла йому. Рила, ламаючи нігті, рила, вигортала. Може, хлипала при цьому, але не була впевненою. Коли на денці заглиблення з’явилася болотиста рідина, Цірі відразу припала до неї устами, хлебтала брудну воду разом із піском, так завзято, що та зникла. Цірі з величезним зусиллям опанувала себе, поглибила ямку, допомагаючи собі кортиком, потім усілася і чекала. Скреготіла піском на зубах і трусилася від нетерплячки, але чекала, поки заглиблення знову наповниться водою. А потім пила. Довго.

За третім разом дозволила воді трохи відстоятися, випила десь із чотири ковтки без піску, з одним намулом. І тоді згадала про єдинорога.

— Ти, напевне, також спраглий, Конику, — сказала. — Але не питимеш бруду. Жоден коник не п’є бруд.

Єдиноріг заіржав.

Цірі поглибила ямку, зміцнюючи її краї камінням.

— Зачекай, Конику, нехай трохи відстоїться.

«Коник» форкнув, тупнув, відвернувся.

— Не сердься. Пий.

Єдиноріг обережно наблизив ніздрі до води.

— Пий, Конику. То не сон. Це справжня вода.

Цірі спочатку зволікала, не хотіла відходити від джерельця. Вона саме придумала новий спосіб пиття, що полягав у витисканні на уста намоченої у поглибленій ямці хусточки, що значніше дозволяло позбавитися піску та намулу. Але єдиноріг наполягав, іржав, тупав, відбігав і повертався знову. Звав у дорогу й показував шлях. Цірі, все обдумавши, погодилася — тварина мала рацію, треба було йти, йти до гір, виходити з пустелі. Вона рушила за єдинорогом, оглядаючись і докладно нотуючи в пам’яті розташування джерела. Не хотіла б заблукати, доведись їй сюди повертатися.

Ішли вони разом цілий день. Єдиноріг, якого вона звала Коником, вів. Був то дивний коник. Гриз і жував бадилля, якого не торкнувся б не тільки кінь, але навіть і зголодніла коза. А коли здибав колону великих мурашок, що вилися між камінням, почав їсти й їх. Цірі спочатку дивилася на те зі здивуванням, але потім приєдналася до частування. Була голодною.

Мурашки були страшенно кислими, але, може, саме завдяки тому не хотілося їй ригати. Крім того, мурашок було чимало, й можна було розім’яти задерев’янілі щелепи. Єдиноріг з’їдав мурашок цілими, вона задовольнялася нутрощами, випльовуючи тверді фрагменти хітинових панцирів.

Пішли далі. Єдиноріг видивився кілька кущиків пожовклих будяків та зі смаком схрупав їх. Цього разу Цірі не приєдналася. Але коли Коник знайшов у піску яйця ящірки, то вже вона їла, а він споглядав. Пішли далі. Цірі видивилася кущик будяків, вказала на нього Коникові. Через якийсь час Коник звернув її увагу на величезного чорного скорпіона із хвостом чи не на півтори п’яді. Цірі розтоптала паскуду. Бачачи, що вона не квапиться їсти скорпіона, єдиноріг з’їв його сам, а скоро після того вказав їй наступне гніздо ящірки.

Це була, як виявилося, цілком вдала співпраця.

Ішли.

Гірський ланцюг усе ближчав.

Коли наставала глибока ніч, єдиноріг зупинявся. Спав він навстоячки. Цірі, яка розумілася на конях, спочатку намагалася схилити його до того, щоб він ліг, — могла спробувати спати на ньому, користуючись його теплом. Нічого з того не вийшло. Коник страхався і відходив, усе ще зберігаючи дистанцію. Він аж ніяк не хотів поводитися класично, як описано в учених книгах. Схоже, не мав ані найменшого бажання класти голову їй у пелену. Цірі була сповнена сумнівів. Не виключала, що книжки брехали про єдинорогів і дівиць, але залишалася й інша можливість. Єдиноріг очевидним чином був єдинорогом-лошатком і як молода тваринка міг цілком не знатися на дівицях. Можливість, щоб коник був у змозі відчувати й серйозно трактувати ті кілька дивних снів, які їй колись приснилися, вона відкинула. Хто б узагалі мав серйозно трактувати сни?

Трохи він її розчарував. Ішли вони вже два дні й дві ночі, а він досі не знайшов води, хоча й шукав. Кілька разів затримувався, крутив головою, поводив рогом, потім гарцював, перевіряв скельні розпадини, грібся копитом у піску. Знайшов мурашок, знайшов мурашині яйця та личинки. Знайшов гніздо ящірки. Знайшов кольорову змію, яку вміло затоптав. Але води не знайшов.

Цірі зауважила, що єдиноріг петляє, не тримається прямої лінії. Росли в неї підозри, що створіння це в пустелі не живе. Що він просто тут заблукав.

Так само як і вона.

Мурашки, яких вони знаходили в чималій кількості, містили в собі кислу вологу, але Цірі дедалі серйозніше роздумувала про повернення до джерельця. Якби вони пішли ще далі й не знайшли води, на повернення могло вже не вистачити сил. Спека все ще стояла страшенна, а подорож змучувала.

Вона вже мала намір розтлумачити це Конику, коли той раптом заіржав протягло, махнув хвостом і погнав галопом униз, між зубатими скелями. Цірі пішла слідом, на ходу гризучи мурашині черевця.

Широкий простір між скелями заповнював широкий піщаний майданчик, а всередині нього виднілося чітке заглиблення.

— Ха! — втішилася Цірі. — Мудрий з тебе коник, Конику! Ти знову знайшов джерельце. У цій ямі мусить бути вода!

Єдиноріг протягло форкнув, йдучи навколо джерельця м’яким клусом. Цірі наблизилася. Заглиблення було великим, щонайменше футів двадцять шириною. Було досконало, рівнісінько округлим, нагадувало лійку, наче хтось відтиснув на піску величезне яйце. Цірі зрозуміла раптом, що така правильна форма не могла виникнути самостійно. Але було вже запізно.

На дні ями щось ворухнулося, і в обличчя Цірі вдарив струмінь піску й гравію. Вона відскочила, впала й помітила, що їде вниз. Ті струмені гравію били не тільки в неї — били вони й у краї ями, й ті осипалися, тягнули донизу. Вона крикнула, наче плавець молотячи руками, безрезультатно намагаючись знайти опору для ніг. Тоді зорієнтувалася, що різкі рухи тільки погіршують справу, посилюють обсипання піску. Вона перевернулася навзнак, уперлася підборами й широко розкинула руки. Пісок на дні ями ворухнувся, пішов хвилями, вона побачила коричневі, гачкуваті кліщі, які вилізли з-під нього — були вони десь із півсаженя довжиною. Вона крикнула знову, цього разу куди голосніше.

Град камінців раптом припинив сипатися на неї, ударив у протилежний край ями. Єдиноріг устав дибки, шалено іржучи, край під ним обсипався. Намагався він вирватися з грузького піску, але дарма — грузнув у ньому все глибше й усе швидше зсувався у напрямку дна. Страшезні кліщі різко заклацали. Єдиноріг розпачливо заіржав, забився, безсило лупаючи копитами передніх ніг у пісок, що просідав під ним. Задні ноги його вже повністю загрузли. Коли він осунувся на дно ями, цапнули його жахливі кліщі укритої на дні потвори.

Чуючи дикий виск болю, Цірі крикнула шалено, вишарпнула кортик і кинулася вниз. Щойно опинилася на дні, зрозуміла, що зробила помилку. Потвора ховалася глибоко, удари кортиком не досягали її через верству піску. До того ж єдиноріг, ухоплений кліщами й затягнутий у піщану пастку, шалів від болю, вищав, бив наосліп передніми копитами, загрожуючи переламати їй кістки.

Відьмацькі танці й фокуси були тут ні до чого. Але існувало одне досить просте закляття. Цірі призвала Силу й ударила телекінезом.

Угору підлетіла хмара піску, оголюючи вкриту досі потвору, що чіплялася за круп єдинорога, — а той вищав. Цірі від жаху скрикнула. Чогось настільки огидного вона не бачила ніколи в житті, на жодній ілюстрації, у жодній із відьмацьких книжок. Чогось настільки шкарадного вона навіть не могла собі уявити.

Потвора була брудно-сірою, закругленою і товстою, наче клоп, що напився крові, вузькі сегменти броньованого корпусу укривала коротка щетина. Ніг, здавалося, вона не мала зовсім, зате кліщі її були розміром із неї саму.

Позбавлена піщаного укриття потвора відразу відпустила єдинорога й почала закопуватися швидким, різким шарпанням товстого тіла. Виходило те в неї винятково вправно, а єдиноріг, який рвався з ями, ще й допомагав їй, спихаючи униз водоспади піску. Вона кинулася на потвору, ледь видну вже з-під піску, й усадила їй кортик у випуклий хребет. Атакувала ззаду, тримаючись подалі від клацаючих клешень, якими чудисько, як виявилося, уміло сягати досить далеко позаду себе. Цірі дзьобнула знову, а потвора закопувалася у несамовитому темпі. Але закопувалася у пісок не для того, аби втекти. Робила це, щоб атакувати. Для того щоб закопатися цілком, їй досить було ще пару раз шарпнутися. Сховавшись, вона різко погнала у її бік хвилю каміння, завалюючи Цірі до половини стегна. Та вишарпнулася і кинулася назад, але не було куди тікати — це все ще була та сама яма із піщаними стінками, й кожен рух тягнув її на дно. А пісок на тому дні пішов горбом і хвилею потік до неї. З тієї хвилі вихопилися дві клешні, що закінчувалися гострими гаками.

Урятував її Коник. З’їхавши на дно ями, він потужно вдарив копитами в горб піску, що видавав сховану потвору. Під дикими копняками відкрилася сіра спина. Єдиноріг схилив голову й наколов страшидло рогом, точно в місце, де озброєна клешнями голова поєднувалася із товстим тулубом. Побачивши, що клешні монстра безсильно тицяються у пісок, Цірі підскочила й з силою засадила кортик в охоплене дрижаками тіло. Вишарпнула вістря, потім ударила ще раз. І ще раз. Єдиноріг вирвав ріг і з силою опустив на бочкуватий корпус передні копита.

Стоптаний монстр навіть не старався уже закопуватися. Він узагалі вже не рухався. А пісок навколо нього став вологим від зеленуватої сечі.

Не без проблем, але вони вилізли із ями. Відбігши на кілька кроків, Цірі безвладно звалилася на пісок, важко дихаючи й тремтячи від хвиль адреналіну, що перехоплював гортань і бився у скроні. Єдиноріг обійшов її навколо. Йшов він незграбно, з рани на стегні лилася кров, стікаючи на бабку, забарвлюючи сліди червоним. Цірі підвелася навкарачки й раптом зблювала. Потім устала, хитнулася, підійшла до єдинорога, але Коник не дозволив до себе доторкнутися. Відбіг, після чого впав на пісок і почав там валятися. Потім почистив ріг, кілька разів дзьобнувши ним об пісок.

Цірі також почистила й витерла вістря кортика, раз за разом поглядаючи тривожно в бік недалекої ями. Єдиноріг устав, заіржав, підійшов до неї ступою.

— Я б хотіла оглянути твою рану, Конику.

Коник заіржав і труснув рогатою головою.

— Раз ні — то ні. Якщо можеш іти, ходімо. Тут краще не залишатися.

Невдовзі після того на їхньому шляху з’явилася ще один чималий піщаний майданчик, аж до краю скель, що її оточували, всіяний викопаними в піску ямами. Цірі зі страхом приглядалася — деякі ями були чи не вдвічі більшими за ту, де вони недавно билися за життя.

Вона не відважилися перейти майданчик, лавіруючи між ямами. Цірі була переконана, що ями були пастками для необережних жертв, а монстри із довгими кліщами, які там сиділи, були загрозою виключно для тих жертв, які до ям потрапляли. Дотримуючись обережності й тримаючись від ям подалі, можна було б перетнути піщані терени навпростець, не боячись, що котрась із потвор вилізе й почне за ними ганятися. Вона була впевнена, що ризику немає, але вирішила не ризикувати. Схоже, єдиноріг мав подібну думку — порскав, форкав і відбігав, відтягуючи її від піщаного поля. Вони зробили гак, широко оминувши небезпечні терени, тримаючись скель і кам’янистого ґрунту, під яким жодна з бестій не зуміла б прокопатися.

Ідучи, Цірі не спускала з ям ока. Кілька разів бачила, як зі смертельних пасток били уверх фонтани піску — потвори поглиблювали та підновлювали свої садиби. Деякі ями були настільки близько одна до одної, що пісок, викинутий одним монстром, потрапляв до інших пасток, збуджуючи потвор, що там сиділи, й тоді розпочиналася страшезна канонада й кілька хвилин пісок свистів і бив навколо, наче град.

Цірі роздумувала, на що ті потвори полюють у безводній та мертвій пустелі. Відповідь прийшла сама — з однієї із найближчих ям по широкій дузі вилетів якийсь темний предмет, із тріском упавши десь неподалік від них. Після короткої хвилі вагання вона збігла зі скельного майданчика на пісок. Тим, що вилетіло із ями, був труп гризуна, схожого на кроля. Принаймні хутром. Бо трупик був скорченим, твердим і сухим, наче віхтя, легкий і порожній, наче пухир. Не було в ньому ані каплі крові. Цірі здригнулася — уже знала, на кого та мерзота полює і як живиться.

Єдиноріг застерігально заіржав. Цірі підвела голову. У найближчій околиці не було жодних ям, пісок був рівним і гладким. І на її очах той рівний і гладкий пісок видувся і здуття те швидко посунуло в її бік. Вона кинула сухий труп і швиденько втекла на скелі.

Рішення оминути піщане поле виявилося досить слушним.

Вони пішли далі, оминаючи навіть невеличкі розсипи піску, ступаючи виключно по твердому ґрунту.

Єдиноріг ішов повільно, шкутильгав. З його скаліченого боку все ще текла кров. Але все ще не дозволяв їй підійти та оглянути себе.

Піщана смуга значно звузилася і почала звиватися з боку на бік. Дрібний і сипучий пісок поступився грубому щебеню, а тоді й гальці. Ям вони не бачили вже досить довго, тож вирішили йти виточеним піском шляхом. Цірі, хоча голод і спрага почали їй дошкуляти знов, рухалася тепер швидше. Була надія. Кам’яниста стрічка виявилася ніякою не стрічкою — була дном річки, що текла з боку гір. У річці не було води, але річище вело до витоків — надто слабких і малих, щоб наповнити водою потік, але ж, мабуть, достатніх, щоб напитися.

Вона йшла швидше, але мусила сповільнитися. Бо сповільнився єдиноріг. Ішов із явним зусиллям, шкутильгав, тягнув ногу, ставив копито набік. Коли настав вечір, він ліг. Не встав, коли вона підійшла. Дозволив їй оглянути рану.

Ран було дві, з обох боків спухлого, розжареного стегна. Обидві рани були гарячими, обидві кривавили, разом із кров’ю з обох тік липкий, смердючий гній.

Потвора виявилася отруйною.

Наступного дня погіршало. Єдиноріг ледь ішов. Увечері ліг на каміння і не хотів уставати. Коли вона присіла біля нього, потягнувся до пораненого стегна носом та рогом, заіржав. В іржанні тому був біль.

Ропа текла все сильніше, запах був мерзотним. Цірі витягла кортик. Єдиноріг тоненько пискнув, спробував підвестися, звалився задом на каміння.

— Не знаю, що я маю робити… — хлипала вона, дивлячись на клинок. — Насправді не знаю… Напевне, рану треба надрізати, витиснути гній та отруту… Але я не вмію! Можу зашкодити тобі ще більше!

Єдиноріг спробував підняти голову, заіржав. Цірі всілася на камені, обхопивши голову долонями.

— Не навчили мене лікувати, — сказала гірко. — Навчили мене вбивати, пояснюючи, що таким чином зумію рятувати. Була то величезна брехня, Конику. Обдурили вони мене.

Надходила ніч, швидко темнішало. Єдиноріг лежав. Цірі гарячково думала. Назбирала будяків і бадилля, що в чималій кількості росло на берегах пересохлої річки, але Коник не хотів того їсти. Голову він безвладно поклав на каміння і не намагався її підводити. Тільки блимав оком. На писку його з’явилася піна.

— Я не можу тобі допомогти, Конику, — сказала вона здавленим голосом. — Немає у мене нічого…

Окрім магії.

Я чародійка.

Вона підвелася, простягнула руку. Нічого. Потребувала чимало магічної енергії, а не було тієї і сліду. Не сподівалася на це, була заскоченою. Адже водяні жили є всюди! Вона ступила кілька кроків в один бік, тоді в інший. Пішла по колу. Відступила.

Нічого.

— Ти, клята пустеле! — крикнула, трусячи кулаками. — У тобі немає нічого! Ані води, ані магії! А магія мала бути всюди! Це також була брехня! Усі мені брехали, всі!

Єдиноріг заіржав.

Магія є всюди. У воді, у землі, у повітрі…

У вогні.

Цірі зі злістю ударила себе долонею в лоба. Раніше це не спало на думку, може тому, що там, серед голого каміння, не було навіть чому горіти. А тепер у неї під рукою було сухе бадилля та будяки, а для того, щоб створити хоч маленьку іскорку, тієї крихти енергії, що вона в собі відчувала, мало вистачити…

Вона назбирала побільше патиків, склала їх у стосик, обклала сухим бадиллям. Обережно витягнула руку.

— Aenye!

Стосик засяяв, мигнув вогонь, блиснув, охопив листя, пожер його, стрелив угору. Цірі докинула бадилля.

І що тепер? — подумала вона, дивлячись на живе полум’я. Черпати? Як? Йеннефер забороняла мені торкатися енергії вогню… Але я не маю вибору! Й не маю часу! Мушу діяти! Патики й листя згорять швидко… Вогонь згасне… Вогонь… який він гарний та теплий…

Не знала, коли й як то сталося. Задивилася на полум’я і раптом відчула пульсування у скронях. Схопилася за груди, мала враження, що тріщать у неї ребра. Унизу живота, у проміжності й у сосках запульсував біль, що миттєво перетворився на небувалу насолоду. Вона встала. Ні, не встала. Злетіла.

Сила наповнювала її, наче розплавлений свинець. Зірки на небосхилі затанцювали, наче віддзеркалені від поверхні ставку. Око, що палало на заході, вибухнуло світлом. Вона прийняла те світло, а разом із нею і Силу.

— Hael, Aenye!

Єдиноріг заіржав дико, спробував підвестися, спираючись на передні ноги. Рука Цірі сама піднялася, сама склалася у жест, губи самі викрикнули закляття. З пальців вирвалася сяюча, тремтлива світлість. Вогонь загудів полум’ям.

Хвилі світла, що били з її руки, торкнулися пораненого стегна єдинорога, сфокусувалися, всоталися.

— Хочу, щоб ти був здоровим! Бажаю цього! Vess’hael, Aenye!

Сила вибухнула в ній, виповнила дикою ейфорією. Вогонь вистрелив уверх, навколо посвітлішало. Єдиноріг підняв голову, заіржав, потім раптом підвівся з землі, ступив кілька невпевнених кроків. Вигнув шию, сягнув мордою стегна, ворухнув ніздрями, зафоркав — наче із недовірою. Заіржав голосно й протягло, вдарив задом, махнув хвостом і галопом оббіг вогнище.

— Я тебе вилікувала! — крикнула Цірі із гордістю. — Вилікувала! Я чародійка! Видобула я силу з вогню! І маю ту силу! Можу я все!

Вона розвернулася. Розпалений вогонь гудів, сипав іскрами.

— Ми не мусимо вже шукати джерел! Не станемо вже пити із намула! Я тепер маю силу! Відчуваю силу, яка є у цьому вогні! Я зроблю так, щоб у цій клятій пустелі випав дощ! Щоб вода забила зі скель! Щоб виросли тут квіти! Трава! Кольрабі! Я тепер можу все! Все!

Вона різко підвела обидві руки, викрикуючи закляття і скандуючи інвокації. Не розуміла їх, не пам’ятала, коли їх вчила й чи вчила їх хоч колись. Це не мало значення. Вона відчувала силу та палала вогнем. Вона була вогнем. Трусилася від потуги, що її переповнювала.

Нічне небо раптом проорала стрічка блискавки, серед скель й останців завив вітер. Єдиноріг заіржав проникливо й устав дибки. Вогонь ударив уверх, вибухнув. Назбирані патики та трава давно вже звуглилися, тепер горіла сама скеля. Але Цірі не звертала на те уваги. Відчувала силу. Бачила тільки вогонь. Відчувала тільки вогонь.

Ти можеш усе, шепотіло полум’я. Ти взяла нашу силу, ти можеш усе. Світ лежить біля твоїх ніг. Ти велика. Ти могутня.

Серед вогню — постать. Висока молода жінка із довгим, прямим, вороново-чорним волоссям. Жінка сміється, дико, жорстоко, вогонь шаліє навколо неї.

Ти могутня! Ті, хто тебе скривдив, не знали, до кого вони задираються! Помстися їм! Відплати їм! Відплати їм усім! Нехай тремтять зі страху біля твоїх ніг, нехай стукотять зубами, не в змозі глянути уверх, на твоє обличчя! Нехай скиглять про милосердя! Але ти — не знай милосердя! Відплати їм! Відплати їм усім і за все! Помста!

За спиною чорноволосої вогонь і дим, у диму ряди шибениць, шеренги паль, ешафотів і помостів, гори трупів. То трупи нільфгардців, тих, хто брав й плюндрував Цінтру, хто вбив короля Ейста і її бабцю Каланте, тих, хто різав людей на вулицях міста. На шибениці висить рицар у чорному обладунку, мотузка скрипить, навколо повішеного клубочаться ворони, намагаючись видзьобати йому очі крізь шпарини крилатого шолому. Далі шибениці тягнуться аж до горизонту, висять на них скойа’таелі, ті, що вбили Полі Дальберга з Кедвену, й ті, що переслідували її на острові Танедд. На високій палі б’ють дрижаки чародія Вільгефорца, його красиве, оманливо-шляхетне обличчя скорчене, синьо-чорне від муки, гострий скривавлений кінчик палі визирає в нього з-під ключиці… Інші чародії з Танедду стоять навколішки, із руками, зв’язаними за спиною, а загострені палі вже чекають…

Стовпи, обкладені в’язанками хмизу, стоять аж до високого, позначеного смугами диму горизонту. Біля найближчого стовпа, прикручена ланцюгами, стоїть Трісс Мерігольд… Далі Маргарита Ло-Антіль… Мати Неннеке… Ярре… Фабіо Сахс…

Ні. Ні. Ні.

Так! кричить чорноволоса. Смерть їм усім! Відплати всім, покажи їм погорду! Всі вони скривдили тебе або хотіли скривдити! Колись можуть захотіти тебе скривдити! Погорду їм, бо нарешті Час Погорди настав! Погорда, помста й смерть! Смерть усьому світу! Смерть, погибель і кров!

Кров на твоїх руках, кров на твоїй сукні…

Вони зрадили тебе! Ошукали! Скривдили! Тепер ти маєш силу, помстися!

Губи Йеннефер потяті й розбиті, сочаться кров’ю, на її руках і ногах кайдани, важкі ланцюги прикріплені до вогких і брудних стін льоху. Згромаджений навколо ешафоту натовп верещить, поет Любисток кладе голову на плаху, вгорі блискає лезо катівської сокири. Під ешафотом малі бандити розстелюють хустку, щоб зловити нею кров… Вереск натовпу глушить удар, від якого труситься поміст…

Вони зрадили тебе! Збрехали й ошукали! Всі! Ти була для них маріонеткою, лялечкою на палці! Вони використали тебе! Прирікли на голод, на палюче сонце, на спрагу, на поневіряння, на самотність! Настав Час Погорди й Помсти! Ти маєш силу! Ти могутня! Нехай увесь світ трясеться перед тобою! Нехай увесь світ трясеться перед Старшою Кров’ю!

На ешафот виводять відьмаків — Весеміра, Ескеля, Коена, Ламберта. Й Ґеральта… Ґеральт похитується, він увесь у крові…

— Ні!!!

Навколо неї вогонь, за стіною полум’я — дике іржання, єдинороги стають дибки, мотають головами, б’ють копитами. Гриви їхні — наче побиті часом бойові штандарти, роги їхні довгі й гострі, неначе мечі. Єдинороги великі, великі, наче рицарські коні, значно більші за її Коника. Звідки вони тут узялися? Звідки взялося їх аж стільки? Полум’я із ревінням стріляє угору. Чорноволоса жінка підводить голову, на руках її кров. Волосся її розвиває жар.

Гори, гори, Фалько!

— Геть! Іди! Я не хочу тебе! Я не хочу твоєї сили!

Гори, Фалько!

— Не хочу!

Хочеш! Прагнеш! Бажання і прагнення ті киплять у тобі, наче полум’я, насолода тебе зневолює! Це сила, це могутність, це влада! Це найсолодша насолода в світі!

Блискавка. Грім. Вітер. Стукіт копит й іржання шаліючих навколо вогнища єдинорогів.

— Я не хочу цієї сили! Не хочу! Відрікаюся від неї!

Не знала, чи то вогонь пригас, чи то в неї потемнішало в очах. Вона впала, відчуваючи на обличчі перші краплі дощу.

У істоти потрібно відібрати існування. Не можна дозволити, щоб існувала. Істота є небезпечною. Підтвердження.

Заперечення. Істота не закликала Силу для себе. Вчинила так, рятуючи Іхуарраквакса. Істота співчуває. Це дякуючи Істоті Іхуарраквакс знову із нами.

Але Істота має Силу. Якщо захоче її використати…

Не зуміє її використати. Ніколи. Зреклася її. Зреклася Сили. Абсолютно. Сила відійшла. Це досить дивно…

Ми ніколи не зрозуміємо Істот.

Не треба їх розуміти! Відберемо в Істоти існування. Поки не стало запізно. Підтвердження.

Заперечення. Підемо звідси. Залишимо Істоту. Залишимо її для її призначення.

Вона не знала, як довго лежала на камінні, як довго били її дрижаки, як довго вдивлялася вона в небо, що змінювало колір. Поперемінно ставало то світло, то темно, холодно й гаряче, а вона лежала безсила, висушена й порожня, наче той трупик гризуна, висмоктаний і викинутий із ями.

Не думала ні про що. Була самотньою, була порожньою. Не мала вже нічого й нічого не відчувала в собі. Не було спраги, голоду, втоми й страху. Зникло все, навіть воля до виживання. Була тільки велика, холодна, жахлива порожнеча. Відчувала вона ту порожнечу усім єством, кожною клітинкою організму.

Відчувала кров на внутрішньому боці стегон. Було їй байдуже. Була вона порожньою. Втратила все.

Небо змінювало кольори. Вона не рухалася. Чи для пустки кольори мали хоч якийсь сенс?

Не поворушилася, і коли навколо застукотіли копита, задзвонили підкови. Не відреагувала на голосні крики, на гучні голоси, на форкання коней. Не ворухнулася, коли схопили її тверді сильні руки. Піднята, вона безвладно обвисла. Не відреагувала на шарпання і колотнечу, на різкі гострі питання. Не розуміла їх і не хотіла розуміти.

Була порожньою і байдужою. Байдуже прийняла воду, плеснувши тою собі на обличчя. Коли їй приклали до губ фляжку, вона не закашлялася. Пила. Байдуже.

І далі залишалася байдужою. Її втягнули на сідло. Внутрішня поверхня стегон боліла. Вона трусилася, тож закутали її в попону. Була безвольна й м’яка, не могла втриматися, тож прив’язали її поясом до вершника, що сидів позаду. Вершник смердів потом й уриною. Їй те було байдуже.

Навколо були кінні. Багато кінних. Цірі байдуже дивилася на них. Була вона порожньою. Втратила все. Ніщо вже не мало значення.

Ніщо.

Навіть те, що рицар, який командував кінними, мав на шоломі крила хижого птаха.