Відьмак. Час Погорди

Розділ 7

— Ади на ї. Сонцем спалена, покалічена, запилена. Усе ще п’є, гиби губка, а голодна така — що страх. Кажу вам, зі сходу вна причалапала. Крізь Корат перейшла. Пательнею.

— Баїш! На Пательні ніц не виживе. Вна із заходу йшла, від гір, річищем Сухака. Єлі по краю вна Пательню зачепила, але й того було доста. Як ми знайшли ї — то впала вже й без духу лежала.

— На заході пустеля також милями тягне си. Тож звідки вна йшла?

— Не йшла, а їхала. Хтозна, як здалеку. Біля неї сліди копит були. Мусив кінь ї у Сухаку скинути, тому вна оббита, у синцях.

— Чом вна така для Нільфгарду важлива, ото мие цікаво? Гий нас префект у пошуки послав, метикувалем, може, якась цна шляхетка згубилася. А ця? Звичайна бриднуля, помело подерте, а до того ж німота очманіла. Ото не знаю, Скиглику, чи ту що тре’ знайшлисме…

— Вна то. Й аж ніяк не є звичною. Звичну неживою знайшли бих.

— Та небагато ся їй залишало. Виходить, дощ ї врятував. Зараза, та май старші діди дощу на Пательні не пам’ятають. Хмари Корат завжди оминають… Навіть як у долинах дощить, тамко ані крапелька не спаде!

— Ади на неї, як хльоцає. Гейби тиждень у роті ніц не мала… Гей ти, шелепа! Чи солонинка смакує? Хлібець сухий?

— По ельфійську питай. Або по нільфгардську. Вона людську не розуміє. То ельфій послід якийсь…

— То дуринда, недоїда. Як я ї вранці на коня саджав, то наче саджав ляльку дерев’яну.

— Та чи очей не маєте, — блиснув зубами той, кого називали Скигликом, потужний і лисуватий. — Що ви за Хвати такі, кедь у ї не розібрали си ще! Ані глупа вна, ані немовна. Удає токмо. Ото дивна й хитра пташина.

— А чом вна для Нільфгарду важна така? Нагороду си обіцяли, патрулів повсюду нагнали… Чом?

— Того не вєм. Айбо якщо бих ї добряче розпитати… Канчуком — та по спині… Ха! Бачки, гий вна на мене глянула? Все вна розуміє, слухає уважненько. Гей, дівко! Я — Скиглик, слідопит, що ся Хватом зве. А ото, глянь-но сюди, ото нагайка, що ся канчуком зве! Мила тобі шкіра на спині? То кажи відразу…

— Досить! Мовчати!

Гучний, різкий наказ, що не передбачував навіть тіні опору, пролунав від другого вогнища, біля якого сидів рицар зі своїм зброєносцем.

— Нудитеся, Хвати? — грізно запитав рицар. — То гайда до роботи! Коней спорядіть! Обладунок та зброю мою почистіть! До лісу по дрова! А до дівчини — зась! Зрозуміли, хами?

— Айно, шляхетний пане Сверсе, — буркнув Скиглик.

Його товариші похнюпилися.

— До роботи! Виконувати наказ!

Хвати узялися до діла.

— Доля нас покарала отим засранцем, — забурмотів один. — Те, що префект акурат його над нами поставив, лицаря йоханого…

— Важний, — стиха буркнув другий, розглядаючись тихцем. — А це ж бо саме ми, Хвати, дівку імили… Через наш нюх до річища Сухака поїхалисме.

— Аги. Наша заслуга, а вельможний форсу візьме, а нам ачей грошик малий крапне… Флорена під ноги жбурне: тримай, Хвате, та дякуй за ласку панську…

— Писки стуліть, — просичав Скиглик, — бо ще почує…

Цірі залишилася біля вогнища сама. Рицар і зброєносець дивилися на неї допитливо, але не озивалися.

Рицар був чоловіком у віці, але — моцним, із суворим, позначеним шрамами обличчям. Під час їзди він завжди мав на голові шолом із пташиними крилами, але не були це крила, які Цірі бачила в сонних кошмарах і потім, на острові Танедд. Не був то Чорний Рицар із Цінтри. Але був то рицар нільфгардський. Коли віддавав він накази, то говорив загальною добре, але із помітним акцентом, схожим на акцент ельфів. Зі зброєносцем же своїм, хлопцем, ненабагато старшим за Цірі, розмовляв він мовою, близькою до Старшої Мови, але менш співучою, твердою. Мусила то бути нільфгардська. Цірі, яка добре знала Старшу Мову, більшість слів розуміла. Але не видавала себе. На першому постої, скраю пустелі, яку звали Пательнею чи Коратом, нільфгардський рицар і його зброєносець засипали її питаннями. Тоді вона не відповідала, бо була байдужою і приголомшеною, напівпритомною. Через кілька днів їзди, коли вони вийшли із кам’янистих ярів і з’їхали вниз, у зелені долини, Цірі опритомніла, почала нарешті помічати світ навколо й сяк-так реагувати. Але й далі не відповідала на питання, тож рицар взагалі припинив до неї озиватися. Здавалося, не звертав він на неї уваги. Займалися нею лише драби, які наказували звати себе Хватами. Ті також намагалися її розпитувати. Були агресивними.

Але нільфгардець у крилатому шоломі швидко вгамував їх. Було ясно й очевидно, хто тут пан, а хто слуга.

Цірі удавала дурнувату німу, але вуха нашорошувала. Потроху починала розуміти свою ситуацію. Вона потрапила в лабети Нільфгарду. Нільфгард шукав її і знайшов, відслідкувавши, напевне, шлях, яким відіслав її хаотичний телепорт у Тор Лара. Те, що не вдалося Йеннефер, те, що не вдалося Ґеральту, вдалося крилатому рицарю і слідопитам Хватам.

Що сталося на Танедді із Йеннефер та Ґеральтом? Де була вона? Мала найгірші підозри. Хвати й їхній ватажок, Скиглик, говорили простецькою, грубою версією загальної, але без нільфгардського акценту. Хвати були звичайними людьми, але служили рицарю з Нільфгарду. Хватів утішала думка про нагороду, яку за знайдення Цірі заплатить їм префект. У флоренах.

Єдиними краями, де обіговою монетою був флорен, а люди служили нільфгардцям, були імперські Провінції на далекому Півдні, що управлялися префектом.

Наступного дня, на постої над берегом струмка, Цірі почала задумуватися над можливістю втечі. Магія могла їй допомогти. Вона обережно спробувала найпростіше закляття, легенького телекінезу. Але побоювання її справдилися. Не мала в собі навіть крихти чародійської енергії. Після нерозсудливої забавки з вогнем магічні здібності повністю її полишили.

Вона знову стала байдужою. До всього. Замкнулася в собі й поринула в апатію. Надовго.

До дня, коли дорогу на вересових полях заступив їм Блакитний Рицар.

— Йой, — буркнув Скиглик, дивлячись на кінних, що загородили їм шлях. — Біда буде. Оде Варнхагени з форту Сарда…

Кінні наблизилися. На чолі, на могутньому сивкові, їхав гігант у воронованому, поблискуючому блакиттю обладунку. Одразу за ним тримався другий панцирний, ззаду наближалися двоє вершників у простому бурому одязі — безсумнівно, пахолки.

Нільфгардець у крилатому шоломі виїхав назустріч, стримуючи гнідка, танцюючою риссю. Зброєносець його помацав руків’я меча, розвернувся на кульбаці.

— Стати ззаду й пильнувати дівчину! — гарикнув на Скиглика й Хватів. — Не втручати си!

— Я що, шелепа, — сказав тихо Скиглик, ледь тільки зброєносець віддалився. — Що я, шелепа, аби ся мішати в сварку панів з Нільфгарду…

— Буде бійка, Скиглику?

— Айно. Між Сверсами та Вархагенами родова ворожнеча й кривава мста. З коней. Стережіть дівку, бо в ній грошва наша й зиск. Як пощастить, то й усю нагороду за неї візьмемо.

— Варнхагени дівку-то мо теж шукають. Як переможуть, відберуть у нас ї… Нас тілько четверо…

— П’ятеро, — блиснув зубами Скиглик. — Один з пахолків із Сарди — то, гейби, свояк мій. Побачите, із бійки тієї зиск для нас буде, а не для панів-лицарів…

Рицар у блакитних обладунках натягнув вузду сивка. Крилатий устав навпроти. Товариш Блакитного під’їхав риссю, зупинився ззаду. Дивний шишак його оздоблений був двома пасами шкіри, що звисали з забрала й виглядали наче два величезні вуса чи моржеві ікла. Впоперек сідла Моржеві Ікла тримав грізну на вигляд зброю, що трохи нагадувала еспонтон[15], який носили гвардійці Цінтри, але зі значно коротшим держаком і куди довшим вістрям.

Блакитний і Крилатий обмінялися кількома словами. Цірі недочула — якими саме, але тон обох рицарів не залишав місця для сумнівів. Не були це приязні слова. Блакитний раптом підвівся у сідлі, різко вказав на Цірі, сказав щось голосно й гнівно. Крилатий у відповідь крикнув настільки ж гнівно, махнув рукою у броньованій рукавичці, наказуючи, схоже, Блакитному йти геть. І тоді почалося.

Блакитний всадив у сивка остроги й ринув уперед, вишарпуючи сокиру з петель біля сідла. Крилатий поставив гнідка дибки, вириваючи із піхов меча. Втім, до того, як панцирні встигли стикнутися у бою, атакував Два Ікла, погнавши коня у галоп держаком еспонтона. Зброєносець Крилатого скочив на нього, вихоплюючи меча, але Два Ікла підвівся у сідлі й кинув йому еспонтон прямо в груди. Довге вістря із тріском пробило горжет і кольчугу, зброєносець крикнув несамовито й гепнувся з коня на землю, обіруч тримаючись за держак, вбитий аж по перекладину.

Блакитний і Крилатий зіткнулися зі стукотом і грюкотом. Сокира була грізнішою, але меч — швидшим. Блакитний отримав у плече, фрагмент воронованого наруча полетів убік, крутячись і вимахуючи ременем, вершник похитнувся у сідлі, на блакитному обладунку залисніли кармазинові смуги. Галоп розділив поєдинщиків. Крилатий нільфгардець розвернув гнідка, але тоді накинувся на нього Два Ікла, обіруч підносячи меч для удару. Крилатий шарпнув віжки, Два Ікла, керуючи конем тільки за допомогою ніг, промчав повз. Крилатий, утім, зумів у цей час рубанути його. На очах у Цірі бляха наплічника увігнулася, з-під бляхи бризнула кров.

Уже повертався Блакитний, вимахуючи сокирою, із криками. Обидва панцирні в розгоні обмінялися важезними ударами, розділилися. На Крилатого знову накинувся Два Ікла, коні зіткнулися, задзвеніли мечі. Два Ікла тяв Крилатого, розвалюючи наплічник та рондель[16], Крилатий вирівнявся й ударив справа потужним замахом у бік наперсника. Два Ікла хитнувся у сідлі. Крилатий підвівся на стременах і з розмахом тяв ще раз, між розрубаним, погнутим уже наплічником і шишаком[17]. Вістря широкого меча із гуркотом врубилося у залізо, зав’язло. Два Ікла вигнувся і затрусився. Коні зіткнулися, тупаючи і скрегочучи зубами по вудилах. Крилатий сперся на луку, вихопив меча. Два Ікла звис із сідла й упав під копита. Підкови дзенькнули по подавленому панциру.

Блакитний розвернув сивка, атакував, піднімаючи сокиру. Ледь управлявся із конем пораненою рукою. Крилатий помітив це, вміло підїхав до нього справа, підвівся у стременах для страшезного удару. Блакитний упіймав удар на сокиру й вибив меч з руки Крилатого. Коні знову зіткнулися. Блакитний був справжнім силачем, важка сокира в його руці здійнялася і впала, наче тростинка. На панцир Крилатого із гримотінням впав удар, від якого гнідок присів на задні ноги. Крилатий хитнувся, але втримався у сідлі. Раніше, ніж сокира встигла впасти вдруге, він випустив вуздечку й крутнув лівою рукою, хапаючись за важкий гранований буздиган, що звисав на петлі ременя, та навідліг гепнув Блакитного по шоломі. Шолом загудів, наче дзвін, і тепер уже Блакитний похитнувся у сідлі. Коні вищали, намагалися кусатися і не хотіли роз’їжджатися.

Блакитний, явно приголомшений ударом буздигану, зумів усе ж ударити сокирою, із гуркотом втрапивши супротивнику в нагрудник. Те, що обидва вони ще утримувалися у сідлах, здавалося справжнім чудом, але було просто заслугою високих лук. По боках обох коней стікала кров, особливо добре помітна на світлій масті сивка. Цірі дивилася із жахом. У Каер Морені навчили її битися, але вона не могла уявити собі, яким би чином могла противитися комусь із таких силачів. І парирувати хоча б один із настільки потужних ударів.

Блакитний обіруч перехопив держак сокири, глибоко вбитої у нагрудник Крилатого, згорбився і напер, намагаючись звалити супротивника з сідла. Крилатий з розмаху вцідив його буздиганом, раз, другий, третій. Кров бризнула з-під заборола шолому, на блакитний обладунок і на шию сивка. Крилатий ударив гнідого острогами, стрибок коня видер вістря сокири з його наперсника; Блакитний, що хилитався у сідлі, випустив держак сокири. Крилатий переклав буздиган у праву руку, налетів, страшенним ударом пригнув голову Блакитного до кінської шиї. Перехопивши вуздечку сивка вільною рукою, нільфгардець валив буздиганом, блакитний обладунок дзвенів, наче залізне горнятко, кров прискала з-під погнутого шолому. Ще один удар, і Блакитний, головою уперед, упав під копита сивка. Сивок відбіг, але гнідий Крилатого, як видно навчений, із брязкотом стоптав поваленого. Блакитний іще жив, про що свідчили розпачливі крики болю. Гнідий продовжував його топтати — із таким розмахом, що поранений Крилатий не втримався у сідлі й з гуркотом звалився поряд.

— Позабивали один одного, сучий хвіст, — простогнав Хват, який тримав Цірі.

— Панове лицарі, мор на них і зараза, — сплюнув другий.

Пахолки Блакитного переглядалися звіддаля. Один розвернув коня.

— Стій, Ремізе! — крикнув Скиглик. — Куди це ти? До Сарди? Спішно тобі під шибеницю?

Пахолки затрималися, один глянув, заслоняючи очі долонею.

— То ти, Скиглику?

— Я! Під’їжджай, Ремізе, не бій си! Лицарські сварки нам за ніц!

Цірі раптом облишила байдужість. Управно вишарпнулася із рук Хвата, кинулася бігом, дісталася сивка Блакитного, одним стрибком опинилася у кульбаці із високою лукою.

Може, й удалося б їй, якби не те, що пахолки з Сарди були в сідлах і на відпочилих конях. Наздогнали її без труда, вишарпнули вуздечку. Вона зіскочила й помчала у бік лісу, але кінні знову її наздогнали. Один на ходу схопив її за волосся, потягнув, поволік. Цірі крикнула, повисла в нього на руці. Кінний кинув її просто під ноги Скиглика. Свиснула нагайка, Цірі завила, скрутилася у клубок, заслоняючи голову руками. Нагайка свиснула знову й шмагнула її по руках. Вона відкотилася, але Скиглик підскочив, копнув її, потім наступив чоботом на крижі.

— Утекти хтіла, змія?

Нагайка свиснула. Цірі завила. Скиглик копнув її знову й шмагнув канчуком.

— Не бий мене! — крикнула вона, скорчившись.

— Заговорила, зараза! Розшнурувала рота? От я тебе зара’…

— Скиглику, схамени си! — крикнув хтось із Хватів. — Чи ти життя вшитко з ї вибити хчеш, чи що? Так вона зацно варта, аби змарнувати ї!

— Ясна холера! — сказав Реміз, злазячи з коня. — Гейби це не та, яку нільфгардці вже тиждень шукають?

— Вна.

— Ха! Усі гарнізони ї шукають. То якась для нільфгардців цна персона! Бовкають, гейби який поважний маг виворожив, що та мусить десь у цих околицях бути. Так у Сарді мовили. Де ї знайшлисте?

— На Пательні.

— Бути не може!

— Може, може, — гнівно промовив Скиглик, кривлячись. — Маєсмо ї, і нагорода — наша! Чого стоїте, гиби колоди? Спутайте-но мені ту пташечку — і на кульбаку ї! Виносимо си зтуд, хлопи! Ражно!

— Вельможний Сверсе, — сказав один з Хватів, — хіба ще дихає…

— Довго не дихатиме. Най-би пес йо брав! Їдьмо просто на Амарілло, хлопи. До префекта. Віддамо йму дівку й загорнемо нагороду.

— До Амарілло? — Реміз почухав потилицю, глянув на поле недавньої битви. — Тамто вже кат нас вигляда! Що ти префекту скажеш? Лицарі биті, айбо ви цілі? Гий вшитко наверх вийде, префект вас повісити накаже, а нас етапом у Сарду відішле… Й тоді вже Варнхагени шкіру-то з нас злуплять. Вам, може, й до Амарілло шлях, але мені краще у ліси залягти…

— Ти ж шваґер мій, Ремізе, — сказав Скиглик. — І хоча псячий ти сине, бо сестру мою колотив, усе ж родич. Тож я ти шкіру збережу. Кажу, їдьмо до Амарілло. Префект зна, що між Сверсами й Варнхагенами — ворожнеча. Зустріли си, побили си вба, звичайна для них справа. Що моглисме? А дівку — от зара’ запам’ятайте мої слова — знайшлисме пізніше. Ми, Хвати. Й ти в’єдно віднині Хват, Ремізе. Префект хрін там зна, скілько нас зі Сверсом поїхало. Не підрахує…

— А ти ніц не забув, Скиглику? — запитав спроквола Реміз, споглядаючи на другого пахолка з Сарди.

Скиглик повільно розвернувся, після чого блискавично вихопив ніж і з розмаху всадив його пахолку в горло. Пахолок захрипів і звалився на землю.

— Я ніц не забуваю, — холодно сказав Хват. — Ну, то зара’ ми тута свої всі. Свідків катма, та й голів для поділу нагороди — не забагато. На коней, хлопи, до Амарілло! Ще чималий шмат дороги між нами й нагородою, ніц нам зволікати!

Коли виїхали вони із темного вологого букового лісу, побачили біля підніжжя гори село, кільканадцять стріх всередині кільця низького частоколу, що вигороджував закрут невеликої річки.

Вітер приносив запах диму. Цірі ворухнула задерев’янілими пальцями рук, прив’язаних ременями до луки сідла. Задерев’янілою вона була уся, сідниці боліли нестерпно, докучав повний сечовий міхур. У сідлі була вона від світанку. Вночі не відпочила, бо наказано було їй спати із руками, прив’язаними до зап’ястків Хватів, що лежали по обидва боки від неї. На кожен її рух Хвати реагували лайкою й обіцянками стусанів.

— Селище, — сказав один.

— Бачу, — відповів Скиглик.

Вони з’їхали згори, копита коней захрустіли серед високої, спаленої сонцем трави. Скоро вони всі опинилися на вибоїстій дорозі, що вела просто до села, до дерев’яного містка й брами в частоколі.

Скиглик затримав коня, підвівся у стременах.

— Що вно за село? Ніколи тута си не ходили. Ремізе, околиця тобі відома?

— Гейби колись, — сказав Реміз, — звала си та околиця Білою Річкою. Але гий крутанина ся почала, пара тутешніх пристали до повстанців, і тоді Варнхагени з Сарди червоного півня тудой підпустили, людей посікли альбо в неволю погнали. Тепер оде самі нільфгардські осадники тута мешкають, новопоселенці. А село переназвали Ґлисвеном. Ті осадники — люди недобрі, затяті. Кажу вам: тута ми не погуляємо. Їдьмо далі.

— Коням тре’ відпочинок, — запротестував один з Хватів, — та й нагодувати їх тре’. А в мене й самого в кишках грає, гейби орган тамко гудить. Що нам ті новопоселенці, курява одна, дрібнота. Наказом префекта під носом їм махнемо, а префект — як і вони, нільфгардець. Побачте, у пояс нам си кланяти стануть.

— Аги, — буркнув Скиглик, — бачив чи хтось нільфгардця, який у пояс си кланяє. Ремізе, а корчма якась у тому Ґлисвені є?

— Є. Корчму Варнхагени не спалили.

Скиглик розвернувся у сідлі, глянув на Цірі.

— Тре’ ї розв’язати, — сказав. — Не можна, аби хто впізнав ї. Дайте їй опанчу. Й каптур на довбешку… Гей! Куди це ти, бриднуле?

— У кущі мушу…

— От я тобі, падлюка, дам — у кущі! Біля дороги сци! Й пам’ятай: у селі — ані пари з вуст. Не думай, що ти хитра! Кедь писнеш — так горло й переріжу. Ейби я за тебе флоренів не отримам, так і ніхто не отрима.

Вони під’їхали ступою, копита коней застукотіли об місток. З-за частоколу відразу випірнули постаті осадників зі списами в руках.

— При брамі чатують, — буркнув Реміх. — Цікаво — чом би то?

— Ото й мені цікаво, — відбуркнув Скиглик, встаючи в стременах. — Браму чатують, а від млина частокіл розбебеханий, хоч би й возом їдь…

Вони під’їхали ближче, стримали коней.

— Вітайте, господарі! — крикнув благодушно, хоча й дещо ненатурально, Скиглик. — У добрий час!

— Хто б то? — запитав коротко найвищий з поселенців.

— Ми, куме, військо, — збрехав Скиглик, розсівшись у кульбаці. — По службі його вельможності пана префекта з Амарілло.

Поселенець провів долонею по держаку списа, подивився на Скиглика спідлоба. Схоже, не пригадував собі, на яких то хрестинах став Хват його кумом.

— Прислав нас сюди ясновельможний пан префект, — брехав далі Скиглик, — аби взнали ми, як тута його зьомкам, добрим людям з Ґлисвену веде си. Шле його ясновельможність поздоровлення і пита, чи не тре’ людям з Ґлисвену якої допомоги?

— Якось ми си раду даємо, — відповів поселенець. Цірі почула, що загальною говорить він, наче Крилатий, із тим самим акцентом, хоча стилем мовлення старався наслідувати жаргон Скиглика. — Звикли си самі раду давати.

— Радий буде пан префект, як ми му те повторимо. Корчма відчинена? У горлах в нас пересохло…

— Відчинена, — похмуро сказав поселенець. — Поки-но відчинена.

— Поки-но?

— Поки-но. Бо ми корчму ту скоро си розберемо, крокви й дошки на комору си згодять. Бо з корчми — ніякого вжитку. Ми в полі в поті чола працюймо й до корчми не ходьмо. Корчма тільки приїжджих тягне, більшість з тих, кому ми не раді. Зара’ там саме такі на попас встали.

— Хто? — Реміз зблід трохи. — Не з форту Сарда, часом? Не вельможні пани Варнхагени?

Поселенець скривився, ворухнув губами, наче мав бажання сплюнути.

— Ні, на жаль. То міліція панів баронів. Ніссіри.

— Ніссіри? — зморщився Скиглик. — А звідки вни? Під чиїм верхом?

— Старший над ними — високий, чорний, вусатий, наче сом.

— Ха! — Скиглик розвернувся до товаришів. — Щасти нам. Одного тільки такого й знаю я, ні? Гиби, буде це старий наш товариш Веркта «Вір мені», пам’ятаєте йго? А що тута у вас, куме, ніссіри поробляють?

— Панове ніссіри, — похмуро пояснив поселенець, — до Тиффі шлях прямують. Надали честь нам візитом своїм. Бранця везуть. Одного з банди Щурів узяли в полон.

— Та авжеж, — пирхнув Реміз. — А нільфгардського импирантора — не взяли?

Поселенець нахмурився, стис руку на держаку списа. Товариші його глухо заґелґотали.

— Їдьте до корчми, панове вояки, — жовна поселенця заграли. — Й поговоріть із панами ніссірами, товаришами вашими. Ви ж, кажете, на службі в префекта. Тож запитайте панів ніссірів, чому бандита вони до Тиффі везуть, замість того щоби тут, на місці, швиденько на палю його волами насадити, як префект наказав. І нагадайте панам ніссірам, товаришам вашим, що владою тута — префект, а не барон з Тиффі. А ми вже й вола маємо під ярмом, і палю нагострену. Як пани ніссіри не захочуть, то ми самі учинимо, як треба. Скажіть їм про те.

— Скажу, авжеж, — Скиглик зі значенням глянув на товаришів. — Бувайтесте, людоньки.

Рушили вони ступою між хатами. Село, здавалося, вимерло, не бачили ані живої душі. Під одним із тинів рилася худезна свиня, у грязюці паплалися брудні качки. Дорогу вершникам перебіг великий чорний котяра.

— Тьфу-тьфу, котяча твоя морда, — Реміз схилився у сідлі, сплюнув, склав пальці в знак, що оберігав від зурочення. — Дорогу перебіг, сучий син!

— А щоби йму так миша поперек горла встала!

— Чого? — обернувся Скиглик.

— Кіт. Гиби смола чорний. Дорогу перебіг, тьфу-тьфу.

— Та й грець із ним, — Скиглик поглянув навколо. — Гляньте токмо, яка пустеля. Але ж я через пухирі бачу: сидять людиськи по хатам, слідкують. А ото, з-за тамтих воріт, і сулиця блиснула.

— Баб пильнують, — засміявся той, хто зичив коту проблеми із мишою. — Ніссіри ж у селі! Чули, що кметь балакав? Видко було, що не раді вони ніссірам.

— І не дивина. «Вір мені» й кумпанія йго ані сукні не пропустить. Ех, дограють си вони ще, ті панове ніссіри. Барони їх «Сторожею Порядку» звуть, за те й платять їм, аби ті лад стерегли, шляхи пильнували. А крикни хлопу над вухом: «Ніссір!» — то побачиш, як і ноги собі від страху пообсирає. Айбо воно до часу, до часу. Ще одне телятко заріжуть, ще одну дівку спортять — і візмуть їх хлопи на вили, от побачите. Бачилисте тих, біля воріт, які мордяки там завзяті? Це ж нільфгардські поселенці. Із ними жартів зась… Ха, а оде й корчма…

Підігнали коней.

У корчми був трохи запалий, порослий мохом дах. Стояла вона на певній віддаленості від хат і господарських споруд, утім, визначаючи центральну точку усього огородженого кривим частоколом поселення, місце перетину двох доріг, що проходили через село. У тіні єдиного навколо дерева була конов’язь, загорожа для скотини й окрема для коней. У тій останній стояло вже п’ять чи шість нерозсідланих скакунів. Перед дверима, на східцях, сиділо двоє типів у шкіряних куртках і гостроверхих хутрових шапках. Обоє голубили біля грудей глиняні кухлі, а між ними стояв полумисок, повний обгризених кісток.

— Що за одні? — крикнув один з типів, як побачив Скиглика й його компанію, що сходила вже з коней. — Чого ви тута нишпорите? Геть пішли! Зайнята корчма, іменем закону!

— Та не каркай, ніссіре, не каркай, — сказав Скиглик, стягаючи Цірі з сідла. — А двері ширше відкрий, ми усередину хочемо. Твій командир, Веркта — то знайомий наш.

— Не знаю вас!

— Бо молокосос ти! А я і «Вір мені» разом служилисме ще за давніх часів, доки Нільфгард тута настав.

— Ну як так… — завагався тип, відпускаючи руків’я меча. — Входьте. Мені-то воно все ’дно…

Скиглик штурхнув Цірі, другий Хват схопив її за комір. Увійшли всередину.

Усередині було темно й душно, пахло димом і печенею. Корчма була майже порожньою — зайнятим був лише один зі столів, що стояв у смузі світла, яке протискувалося крізь віконце, затягнуте риб’ячими пухирями. Сиділо біля нього кілька чоловіків. У глибині, біля пічки, крутився корчмар, побрязкуючи горнятками.

— Чолом панам ніссірам! — гримнув Скиглик.

— Ми не чолом з першим-ліпшим волом, — гарикнув один з компанії під вікном, спльовуючи на підлогу. Другий жестом стримав його.

— Тихцем, — сказав. — То свої хлопи, не впізнаш? Скиглик і його Хвати. Вітаю, вітаю!

Скиглик розпромінився і рушив у напрямку столу, але затримався, побачивши, як товариші його втупилися у стовп, що підтримував стропила даху. Під стовпом на табуреті сидів худорлявий світловолосий молодий хлопак, дивно напружений і вигнутий. Цірі побачила, що неприродна позиція випливає з факту, що руки хлопця викручені назад і зв’язані, а шию притримує біля стовпа шкіряний пояс.

— А най мене короста обсипле, — голосно зітхнув один із Хватів, той, що тримав Цірі за комір. — Тільки-но глянь, Скиглику! Це ж Кейлі!

— Кейлі? — Скиглик схилив голову набік. — Щур Кейлі? Бути не може!

Один з ніссірів за столом, товстун із волоссям, стриженим у мальовничий чуб, розсміявся горлово.

— Може, — сказав, облизуючи ложку. — То Кейлі, власною паршивою особою. Недарма на світанку вставалисме. Отримаймо за нього, ачей, з півкопи флоренів доброю імперською монетою.

— Кейлі зацапали, йой, — нахмурився Скиглик. — Значиться, вірно нільфгардський кметь балакав…

— Тридцять флоренів, псяча його мати, — зітхнув Реміз. — Чимала грошва… Платить барон Люц із Тиффі?

— Вірно, — підтвердив другий ніссір, чорноволосий і чорновусий. — Вельможний барон Люц з Тиффі, наш пан і добродій. Щури йго економа на гостинці пограбали, то він затявся у злості й нагороду визначив. І це ми, Скиглику, нагороду ту візьмемо, вір мені. Ха, тільки гляньте, хлопи, як він си надув! Не до смаку йму, що ми то, а не він Щура цапнув, хоча і йму префект банду вистежувати наказав!

— Хват Скиглик, — товстун із чубом вказав ложкою на Цірі, — також щось хватнув. Бач, Веркто? Діваха якась.

— Бачу, — чорновусий блиснув зубами. — Що, Скиглику, біда тебе так придавила, що дітей крадеш для викупу? Що воно за бруднуля?

— Тобі до того — зась!

— Ач, який срогий, — засміявся той із чубом. — Ми тілько си упевнити хочемо, що воно не дочка твоя.

— Його дочка? — засміявся Веркта, той, із чорним вусом. — Та де там! Аби дочку сплодити, треба ж яйця мати!

Ніссіри вибухнули сміхом.

— Та ржіть, ржіть, довбешки баранячі! — крикнув Скиглик і надувся. — А тобі, Веркто, так скажу: ще й тиждень не мине, а си здивуєш, про кого голосніше мовлено: про вас і Щура вашого, чи про мене й те, що я зробив. І побачимо, хто щедріший: барон ваш чи імператорський префект в Амарілло!

— Та можеш у дупу мене поцілувати, — презирливо заявив Веркта й повернувся до сьорбання юшки, — разом із твоїм префектом, твоїм імператором й усім Нільфгардом, ото я тобі скажу. Й не надувай си. Знаю я, що Нільфгард уже тиждень якусь дівку гонить — аж курява дорогами йде. Знаю, що нагорода за ниї є. Айбо хрін там воно мені цікаво. Я вже префектові й нільфгардцям прислугуватися не бажаю, пес із ними. Я зара’ в барона Люца служу, під ним одним ходжу, й не під ким більше.

— Барон твій, — харкнув Скиглик, — замість тебе руку нільфгардську цьомкає, чоботи нільфгардські лиже. Тому й ти не мусиш, тому й гадати тобі легко.

— Не надимай си, — сказав примирливо ніссір. — Не проти тебе мовлю, вір мені. Що ти дівку, що ї Нільфгард шука, знайшов — добре, радий я бачити, що нагороду ти візьмеш, а не ті засрані нільфгардці. А те, що префектові служиш? Ніхто собі панів не обирає, то вони обирають, чи не так? Ну ж бо, сідайте із нами, вип’ємо, як вже трафила си зустріч.

— Айно, чом ні, — погодився Скиглик. — Дайте тілько спершу шматок віжки. Прив’яжу дівку до стовпа коло вашого Щура, добре?

Ніссіри рикнули сміхом.

— Бачте на нього, пострах пограниччя! — зареготав товстун із чубом. — Збройна рука Нільфгарду! Зв’яжи ї, Скиглик, зв’яжи, та тугіше! Айбо ланцюг тре’ залізний, бо віжки ту твій важний бранець розірве та морду тобі натовче, перед тим як гайне відци. Грізно виглядає, ажно дрижаки по шкірі!

Навіть товариші Скиглика пхикнули стлумленим сміхом. Хват почервонів, крутнув пояс, підійшов до столу.

— Я аби для певності, аби не здиміла…

— Дупою не крути, — урвав його Веркта, ламаючи хліб. — Хчеш погомоніти, то сідай, простав си як належить. А ту кішасонку, ки твоя воля, хуш за ноги до повали си підвісь. Мені до того стільки діла, як до лайна свинячого. От тільки страшезно це смішно, Скиглику. Для тебе й для префекта твого вна, може, й важливий бранець, але для мене вна застрахана та забита дитина. В’язати ї хочеш? Вна, вір мені, ледь на ногах тримає си, де їй там до втечі. Чого си ти боїш?

— А я скажу, чого си бою, — Скиглик стиснув губи. — Це нільфгардське селище. Нас тута хлібом-сіллю не вітали, а для вашого Щура, казали, вже й паля нагострена. Й у праві вони свойму, бо префект наказ дав, аби захоплених батярів на місці управляти. Гий бранця їм не віддасте, то готові вони й на вас палі обстругати.

— Ова, — сказав товстун із чубом. — Їм тілько гав і лякати, засранцям. А проти нас хай краще й не стають, бо кров їм пустимо.

— Щура ми не віддамо, — додав Веркта. — Наш він, і до Тиффі піде. А барон Люц усю справу із префектом злагодить. А, що бовкати дарма. Сідайте.

Хвати, крутячи пояси з мечами, охоче присіли до столу ніссірів, кричучи до корчмаря і вказуючи на Скиглика як на того, хто платить. Скиглик копняком підсунув табурета до стовпа, шарпнув Цірі за плече, пхнув так, що та впала, ударившись плечем об коліна зв’язаного юнака.

— Тут сиди, — гарикнув. — І не руш си мені, бо гиби суку вибатожу.

— Ти гнидо, — загарчав юнак, дивлячись на нього звуженими очима. — Ти, собако…

Цірі й не знала більшості слів, які вилітали зі злих, скривлених губ юнака, але по змінах, що ставалися із обличчям Скиглика, зробила вона висновок, що мусили то бути слова винятково огидні й образливі. Хват зблід від люті, замахнувся, ударив зв’язаного в обличчя, схопив за довге світле волосся, шарпнув, б’ючи хлопака потилицею об стовп.

— Гей! — крикнув Веркта, підводячись з-за столу. — Що ся воно діє?

— Ікла я йму, Щуру паршивому, повибиваю! — гримнув Скиглик. — Ноги зі сраки вирву, вби!

— Та ходь сюдой і не тре’ морду драти, — ніссір усівся, вихилив одним духом кухоль пива, витер вуса. — Своїм бранцем як хочеш крути, а від нашого — вара. А ти, Кейлі, у крутія не грай. Сиди тихо та починай про ешафот думати, що барон Люц уже наказав у містечку ставити. Список того, що пан кат із тобою на ешафоті вчинить, вже написаний, і, вір мені, лікті три в ньому довжини. Півмістечка вже заклади ставлять, до якого пункту ти витримаєш. Тож бережи сили, Щуре. Я й сам малий грош поставлю, і ся сподіваю, що не підведеш ти й, принаймні, до кастрування витримаєш.

Кейлі сплюнув, відвертаючись, наскільки дозволив ремінь, затягнутий на шиї. Скиглик підтягнув пояс, зміряв зловорожим поглядом Цірі, яка присіла на табурет, а тоді долучився до компанії за столом, лаючись, бо в принесеному корчмарем пивному жбані залишилася вже тільки піна.

— І як ви Кейлі взяли? — запитав, сигналізуючи корчмарю про бажання розширити замовлення. — Та ще й — живого? Бо в те, що інних Щурів посікли, я віри не йму.

— Правду кажучи, — відповів Веркта, критично придивляючись до того, що він оце зараз видлубав з носа, — пощастило нам, та й усе. Сам-один він був. Від шайки відлучив си й до Нової Кузні до дівулі прискакав на нічку. Солтисина взнав, що ми неподалік стоїмо, дав знати. Встигли ми перед світанком, хапнули його на сіннику — ані писнув навіть.

— А з дівкою його усі разом погралисме, — зареготів товстун із чубом. — Як їй Кейлі уночі не задовольнив, то може си не зобижати. Так ми ї вранці задовольнили, що після ані рукою, ані ногою не могла ворухнути!

— Ото ви, скажу, дурні й засранці, — заявив Скиглик голосно й насмішкувато. — Протрахали купу грошви, дурбецели. Замість час на дівку втрачати, тре’ було залізо калити й Щура випитувати, де банда ночує. Усіх ви могли мати, Ґіселера й Рефа… За Ґіселера Варнхагени із Сарди двадцять флоренів рік тому давали. А за оту лахудру, як там її… Містель хіба… За неї префект ще більше дав бих після того, що вна племіннику його вчинила під Дру, як Щури конвой обскубали.

— Ти, Скиглику, — скривився Веркта, — або з народження дурний, або життя важке розум тобі з лоба виїло. Є нас шестеро. Мав я сам-шостим на всю шайку вдарити, чи як? А нагороді нас і так не минути. Барон Люц у льошку Кейлі п’яти пригріє, часу не пожаліє, вір мені. Кейлі все виспіває, сховки їхні видасть і схрони, тоді силою і купою ми поїдьмо, схопимо банду, виберемо, наче раків із сака.

— Ая. Будуть вони чекати. Взнають, що ви Кейлі взяли, — й в інших сховках і очеретах си скриють. Ні, Веркто, тре’ тобі правді в очі глянути: спаскудили ви справу. Розміняли нагороду на бабську дірку. Такі ви й є, знаю вас… тільки дірки в вас на думці.

— Та сам ти дірка! — Веркта вихопився з-зі столу. — Як тобі тре’, то сам за Щурами із геройством своїм лети! Айбо, бач, на Щурів іти, мосьпане пахолок нільфгардський, це не те, що дівку недозрілу хапати!

Ніссіри й Хвати почали кричати й обзиватися навзаєм огидними іменами. Корчмар швиденько подав пива, вирвавши порожній жбан з рук товстуна із чубом, що вже намірювався начинням на Скиглика. Пиво швиденько залагодило суперечку, остудило горлянки й заспокоїло темпераменти.

— Жерти давай! — крикнув товстун корчмарю. — Яєчні із ковбасою, квасолі, хліба й сиру!

— І пива!

— Що ти очиська вирячив, Скиглику? Ми зара’ при грошві! У Кейлі коня взяли, капшук, блискоток, меч, сідло й кожух, усе я ґномам продав!

— І чобітки дівки його, червоні — також продалисме! ЙІ коралі!

— Хо-хо, тоді й справді, є з чого випити! Добре!

— А чом бих ти такий радий? Ми маємо, за що випити, не ти. Ти в свого поважного бранця хіба що шмарклі з-під носа зняти можеш, або вошей в нього пошукати! Який бранець, такий і трофей, ха-ха!

— От ви псячі сини!

— Ха-ха, жартував я, сідай, рота закрий.

— Вип’ємо за згоду! Угощаймо!

— Де та яєчня, корчмарю, най би тебе чума пожерла! Скоріше!

— І пиво давай!

Скорчена на табуреті Цірі підвела голову, зустрівши люті зелені очі Кейлі, що вдивлялися у неї з-під сплутаної гриви світлого волосся. Прошили її дрижаки. Обличчя Кейлі, хоча й не бридке, було злим, дуже злим. Цірі відразу зрозуміла, що той ненабагато старший за неї хлопець здатен на все.

— Хіба боги тебе мені послали, — прошепотів Щур, свердлячи її зеленим поглядом. — Подумати тільки, я у них не вірю, а вони — послали. Не оглядайся, мала ідіотко. Мусиш мені допомогти… Нашорош вуха, зараза…

Цірі зіщулилася ще більше, опустила голову.

— Слухай, — засичав Кейлі, воістину по-щурячому блискаючи зубами. — За хвилю, як буде мимо проходити корчмар, крикнеш… Слухай, дідько б тебе…

— Ні, — прошепотіла вона. — Поб’ють мене…

Губи Кейлі скривилися, а Цірі відразу зрозуміла, що биття Скигликом — не найгірше, що може із нею статися. Хоча Скиглик був великим, а Кейлі худим і до того ж зв’язаним, вона інстинктивно відчувала, кого треба боятися більше.

— Якщо мені допоможеш, — прошепотів Щур, — то я допоможу тобі. Я не сам. У мене є друзі, такі, що в біді не лишають… Розумієш? Але поки друзі мої встигнуть сюди, поки почнеться, я не можу стирчати біля цього стовпа, бо ті лотри мене зарубають… Нашорош вуха, най тебе пес… скажу тобі, що маєш зробити…

Цірі опустила голову ще нижче. Губи її тряслися.

Хвати й ніссіри жерли яєчню, чамкаючи, наче кабани. Корчмар помішав у казані й приніс на стіл наступний жбанок пива й буханку петльованого хліба.

— Я голодна! — писнула вона слухняно, трохи збліднувши.

Корчмар зупинився, глянув на неї приязно, а тоді повернувся до учти.

— Можна їй дати, пане?

— Геть! — крикнув Скиглик, червоніючи й плюючися яєчнею. — Вара до неї, крутирожно засратий, бо я тобі ноги повикручую! Не можна! А ти, волоцюго, тихо сиди, бо я тебе…

— Гей, Скиглику, чого то ти, прихворнув, чи як? — втрутився Веркта, із зусиллям ковтаючи обкладений цибулею хліб. — Гляньте, хлопаки, на жаднюгу: сам жере за чужу грошву, а дівулі жаліє. Дай їй миску, господарю. Я плачу — тож я й кажу, кому давати, а кому ні. А кому не подобає си, той зара’ може в зарослу морду отримати.

Скиглик почервонів ще сильніше, але не сказав нічого.

— Дещо си пригадало, — додав Веркта. — Тре’ й Щура нагодувати, аби не здох дорогою, бо з нас барон шкіру-то зняв бих, вір мені. Дівка його нагодує. Гей, господарю! Накидай якого їдла для них! А ти, Скиглику, чого бурчиш? Що тобі не до смаку?

— Тре’ за нею у два ока приглядати, — Хват кивнув на Цірі, — бо якась вна дивна пташина. Якби була вна звиклою дівкою, тоді б Нільфгард за нею не ганяв си бих, префект нагороди не обіцяв бих…

— Чи звичайна вона, чи незвичайна, — зареготав товстун із чубом, — то зараз можна побачити, тре’ межі ноги їй зазирнути! Що ви на те, хлопи? Візьмемо ї до стодоли, на хвильку?

— Щоб з вас ніхто си ї ані торкнув! — гарикнув Скиглик. — Не дозволю!

— Ова! А то ми питати станемо!

— Грошва моя і голова моя на тому, аби цілою її довезти! Префект з Амарілло…

— Та срати ми на префекта твого хтіли. Ти за гроші наші пив, а для нас потрахушки пожалів? Гей, Скиглику, не будь скнарою! Та й голова твоя цілою лишить си, си не бій, як і грошва тобі залиши си! Цілою довезеш. Дівка — не пухир риб’ячий, від тискання не репне!

Ніссіри заревіли від сміху. Товариші Скиглика їх підтримували. Цірі затряслася, поблідла, підвела голову. Кейлі насмішкувато усміхнувся.

— Ти вже зрозуміла? — просичав з-за розтягнених в усмішці губ. — Як нап’ються, візьмуться за тебе. Познущаються. В одній упряжці йдемо. Роби, що я наказав. Удасться мені — й тобі вдасться…

— Їжа готова! — крикнув корчмар. Нільфгардського акценту він не мав. — Підійди, панянко!

— Ніж, — прошепотіла Цірі, відбираючи у нього миску.

— Що?

— Ніж. Хутко.

— Як мало, то на більше! — крикнув ненатурально корчмар, поглядаючи в бік бенкетуючих і докладаючи каші в миску. — Прошу тебе, йди.

— Ніж.

— Іди, бо їх позву… Не можу… Корчму спалять.

— Ніж.

— Ні. Жаль мені тебе, дочко, але я не можу. Не можу, зрозумій. Іди…

— З цієї корчми, — повторила вона тремтливим голосом слова Кейлі, — ніхто живим не вийде. Ніж. Швидко. А як почнеться — утікай.

— Тримай миску, нездаро! — крикнув корчмар, повертаючись так, щоб затулити собою Цірі. Був блідим і ледь чутно стукотів зубами. — Ближче до пательні!

Вона відчула холодний дотик ножа, який він сунув їй за пояс, затуляючи руків’я кубрачком.

— Дуже добре, — просичав Кейлі. — Сядь так, аби мене затулити. Постав мені миску на коліна. У ліву руку бери ложку, у праву — ніж. І пиляй мотузку. Не тут, дурна. Під ліктем, біля стовпу. Обережніше, дивляться.

Цірі відчула сухість у горлі. Нахилила голову майже до миски.

— Годуй мене і їж сама, — зелені очі вдивлялися у неї з-під напівприкритих повік, гіпнотизували. — Й пиляй, пиляй. Сміливіше, мала. Якщо вдасться мені — вдасться і тобі…

Правда, — подумала Цірі, тнучи мотузку. Ніж смердів залізом і цибулею, вістря мав нерівне від багаторазового точіння. — Він правий. Чи я знаю, куди везуть мене ті лотри? Чи я знаю, чого хоче від мене нільфгардський префект? Може, й на мене чекає у тому Амарілло майстер-кат, може, чекають колесо, свердла та кліщі, червоне залізо… Не дам завезти себе, наче вівця до різника. Вже краще ризикнути…

Із гуркотом вилетіло вікно, разом із рамою і колодою для рубання дерева, закинутою усередину, все те опинилося на столі, чинячи спустошення поміж мисок і кухлів. Слідом за колодою на стіл скочила світловолоса, коротко стрижена дівчина в червоному кубрачку й у високих лискучих чоботях, що сягали вище колін. Упавши на столі на коліна, вона крутнула мечем. Один з ніссірів, найповільніший, який не встиг зірватися з місця і відскочити, перекинувся назад разом із лавкою, стікаючи кров’ю з розпластаного горла. Дівчина зграбно скотилася зі столу, даючи місце для хлопця у короткому гаптованому напівкожусі, який саме заскакував у вікно.

— Щуууриииии!!! — крикнув Веркта, шамотячись із мечем, навколо якого обкручений був пояс.

Товстун із чубом вихопив зброю, стрибнув у бік дівчини, яка стояла на колінах на підлозі, замахнувся, але дівчина, хоча й на колінах, уміло парирувала удар, відкотилася, а той у напівкожусі, який заскочив за нею, розмашисто тяв ніссіра в скроню. Товстун упав на підлогу, обм’якнувши раптом, наче скинутий сінник.

Двері корчми відчинилися від копняка, до хати увірвалися два наступні Щури. Перший був високим і чорнявим, носив набитий заклепками каптан і червону пов’язку на чолі. Той двома швидкими ударами меча послав двох Хватів у протилежні кутки, зійшовся із Верктою. Другий, широкоплечий і світловолосий, широким ударом розпластав Реміза, швагера Скиглика. Інші кинулися навтьоки, прямуючи до кухонних дверей. Але Щури вдиралися вже й туди — із задніх дверей вискочила раптом темноволоса дівчина в казково різнобарвній одежі. Швидким уколом пробила одного з Хватів, крутнувши клинком відігнала другого й одразу після того зарубала корчмаря, раніше ніж той устиг крикнути, хто він такий.

Залу наповнили крики й брязкіт мечів. Цірі сховалася за стовпом.

— Містле! — Кейлі, перервавши надрізані мотузки, шамотівся із ременями, які все ще прив’язували шию до стовпа. — Ґіселере! Рефе! До мене!

Утім, Щури були зайняті боєм — крик Кейлі почув тільки Скиглик. Хват розвернувся і прицілився пхнути мечем, бажаючи прибити Щура до стовпа. Цірі відреагувала блискавично й рефлекторно — як під час битви із виверною у Ґорс Велені, як на Танедді, усі вивчені в Каер Морені рухи виконалися раптом самі, майже без її участі. Вона вискочила з-за стовпа, крутнулася у піруеті, зіткнулася зі Скигликом і сильно вдарила його стегном. Була замалою і задрібною, аби відкинути великого Хвата, але вдалося їй збити ритм його руху. І звернути на себе його увагу.

— Ти, шалаво!

Скиглик замахнувся, меч завив у повітрі. Тіло Цірі знову саме по собі виконало ощадне ухиляння, а Хват мало не перекинувся, полетівши за клинком. Мерзенно лаючись, рубанув іще раз, вкладаючи в удар всю силу. Цірі відскочила ловкенько, впевнено приземляючись на ліву ногу, крутнулася в зворотному піруеті. Скиглик рубанув ще раз, але й цього разу не зумів її дістати.

Між ними раптом звалився Веркта, забризкав обох кров’ю. Хват відступив, роззирнувся. Оточували його виключно трупи. Й Щури, що наближалися з усіх боків із наставленими мечами.

— Стійте, — холодно промовив чорнявий у кармазиновій пов’язці, звільняючи, нарешті, Кейлі. — Схоже на те, що він дуже хоче зарубати ту дівчину. Не знаю чому. Не знаю також, яким дивом йому досі це не вдалося. Але дамо йому шанс, якщо він уже так хоче.

— Дамо й їй шанс, Ґіселере, — сказав той плечистий. — Хай воно буде чесний бій. Дай їй якесь залізо, Іскро.

Цірі відчула в долоні руків’я меча. Трохи затяжкого.

Скиглик сапнув люто, кинувся на неї, завертівши клинком у розмитій «вісімці». Був повільним — Цірі уникала ударів у швидких півобертах і ухиляннях, навіть не намагаючись парирувати ударів, що сипалися на них. Меч служив їй тільки як противага, що полегшувала ухиляння.

— Несамовито, — засміялася коротко стрижена. — То акробатка!

— Вона швидка, — сказала та різнобарвна, яка дала їй меча. — Швидка, наче ельфійка. Гей ти, товстуне! Може б, ти таки волів когось з нас? Із нею в тебе не виходить!

Скиглик відступив, роззирнувся, раптом несподівано стрибнув, цілячи в Цірі кінчиком меча, витягнувшись, наче чапля із виставленим дзьобом. Цірі уникнула уколу коротким ухилянням, крутнулася. На мить побачила набряклу, пульсуючу жилу на шиї Скиглика. Знала, що в позиції, у якій він опинився, він не зуміє ані уникнути удару, ані парирувати його. Знала, як і куди треба вдарити.

Не вдарила.

— Досить цього, — вона відчула руку на плечі.

Дівчина в різнокольоровому одязі відіпхнула її, одночасно два інші Щури, той, у під кожушку, й та, коротко стрижена, загнали Скиглика в кут кімнати, погрожуючи йому мечами.

— Досить цієї забавки, — повторила кольорова, розвертаючи Цірі до себе. — Воно трохи затягнулося. І це з твоєї вини, панянко. Можеш убити, але не вбиваєш. Щось мені здається, що довго ти не проживеш.

Цірі здригнулася, дивлячись у великі мигдалеві очі, бачачи відкриті в посмішці зуби, такі дрібні, що посмішка та виглядала страшезно. Це не були людські очі й людські зуби. Різнокольорова дівчина була ельфійкою.

— Час диміти, — різко сказав Ґіселер, той, із кармазиновою пов’язкою, схоже — ватажок. — Це й справді задовго триває! Містле, прикінчи мерзоту.

Коротко стрижена наблизилася, піднімаючи меч.

— Милосердя! — крикнув Скиглик, падаючи на коліна. — Даруйте мені життя! Я дітей маю… Малесеньких…

Дівчина різко рубанула, скрутившись у стегнах. Кров бризнула на побілену стіну широкою нерівною смугою кармінових точок.

— Не терплю малесеньких дітей, — сказала стрижена, швидким рухом зганяючи пальцями кров з кровостока.

— Не стій, Містле, — підігнав її той, із кармазиновою пов’язкою. — До коней! Треба звалювати! Це нільфгардське село, приятелів тут у нас немає!

Щури блискавично вибігли з корчми. Цірі не знала, що робити, але часу думати над тим не мала. Містле, та, коротко стрижена, попхала її у напрямку дверей.

Перед корчмою, серед шкаралупи кухлів й обгризених кісток, лежали трупи ніссірів, що пильнували вхід. З боку села набігали озброєні списами поселенці, але, побачивши Щурів, що вискакують на подвір’я, хутко сховалися між будинками.

— Кінно їздиш? — крикнула Містле до Цірі.

— Так…

— То вперед, хватай якогось і скачемо! За наші голови — нагорода є, а це нільфгардське село! Всі вже за луки та рогатини хапаються! Уперед, за Ґіселером! Серединою вулиці! Від хат подалі тримайся!

Цірі перескочила низький бар’єрчик, схопила віжки одного з коней Хватів, заскочила в сідло, вдарила коня по крупу плазом меча, якого так і не випустила з рук. Погнала різким галопом, випереджаючи Кейлі й різнобарвну ельфійку, яку називали Іскрою. Погнала за Щурами в напрямку млина. Побачила, як з-за рогу однієї з хат вискакує чоловік із арбалетом, цілячись у спину Ґіселера.

— Рубай його! — почула ззаду. — Рубай його, дівчино!

Цірі відхилилася у сідлі, шарпанням вуздечки й ударами ніг змушуючи галопуючого коня змінити напрямок, крутнула мечем. Чоловік із арбалетом розвернувся в останній момент, вона побачила його викривлене страхом обличчя. Піднята для удару рука на мить завагалася, і того вистачило, аби галоп проніс її далі. Почула клацання звільненої тятиви, кінь завищав, мотнув задом, устав дибки. Цірі стрибнула, вириваючи ноги зі стремен, вправно приземлилася, падаючи у напівприсяд. Над’їжджаюча Іскра перевісилася з сідла в різкому замасі, тяла арбалетника в потилицю. Арбалетник упав на коліна, похилився уперед і плюснув чолом у калюжу, розбризкуючи багнюку. Поранений кінь іржав і бився неподалік, нарешті погнав поміж хатами, б’ючи задом.

— Ти ідіотка! — крикнула ельфійка, минаючи в розгоні Цірі. — Ти холерна ідіотка!

— Застрибуй! — крикнув Кейлі, під’їжджаючи до неї.

Цірі підбігла, схопилася за витягнуту руку. Розгін підірвав її із землі, плечовий суглоб аж затріщав, але вона зуміла заскочити на коня, притиснутися до спини світловолосого Щура. Пішли вони у чвал, минаючи Іскру. Ельфійка розвернулася, наздоганяючи ще одного арбалетника, що кинув зброю і втікав у напрямку воріт стодоли. Іскра наздогнала його легко. Цірі відвернулася. Почула, як утятий арбалетник завив: коротко, дико, наче звір.

Наздогнала їх Містле, що тягла осідланого коня. Крикнула щось, Цірі не зрозуміла слів, але зрозуміла, чого та хоче. Відліпилася від спини Кейлі, зіскочила на землю на повному ходу, побігла до коня, небезпечно наближаючись до будинків. Містле кинула їй вузду, обернулася і крикнула щось, застерігаючи. Цірі відвернулася саме вчасно, аби спритним напівобертом уникнути зрадницького уколу списом, який наніс кремезний поселенець, що оце вискочив із хліва.

Те, що сталося пізніше, довгий час переслідувало її уві снах. Пам’ятала усе, кожен рух. Півоберт, який врятував її від наконечника спису, поставив її в ідеальну позицію. Списоноша ж, сильно вихилившись уперед, не міг ані відскочити, ані заслонитися держаком, який тримав обіруч. Цірі рубанула пласко, викручуючись у зворотній напівоберт. На мить побачила відкритий для крику рот на обличчі, порослому кількаденною щетиною. Бачила продовжене лисиною чоло, світле вище лінії, над якою шапка чи капелюх рятували від засмаги. А потім усе, що вона бачила, заслонив фонтан крові.

Вона все ще тримала коня за вузду, а кінь, наполоханий тим жахливим виттям, сіпнувся, зваливши її на коліна. Цірі вузду не випустила. Поранений вив і харчав, конвульсивно бився між соломою і гноєм, а кров з нього бризкала, наче зі свині. Цірі відчула, як шлунок підходить до горла.

Поряд урила копитами свого коня Іскра. Хапаючи вузду її тваринки, шарпнула, ставлячи на ноги Цірі, яка все ще чіплялася за неї.

— У сідло! — крикнула. — І риссю!

Цірі стримала нудоту, скочила в кульбаку. На мечі, який вона все ще тримала в руці, була кров. Ледь опанувала бажання відкинути залізо якнайдалі від себе.

З-поміж хат випала Містле, гонячи двох людей. Один зумів утекти, перескочивши через тин, другий, коротко рублений, упав на коліна, обома руками схопившись за голову.

Вона й ельфійка, обидві, зірвалися у галоп, але за хвилину зупинили коней, спираючись на стремена, бо з боку млина повертався Ґіселер разом з іншими Щурами. За ними, додаючи собі відваги вереском, бігла громадка озброєних поселенців.

— За нами! — крикнув на ходу Ґіселер. — За нами, Містле! До річки!

Містле, перехилена набік, натягнула вузду, розвернула коня і помчала за ним, переплигуючи через низькі тини. Цірі притиснулася обличчям до гриви й кинулася за нею. Поряд пролетіла Іскра. Вітер розвіював її красиве темне волосся, відслоняючи мале гостре вухо, оздоблене філігранною сережкою.

Поранений Містле все ще стояв на колінах посеред дороги, хилитався, обіруч тримаючись за скривавлену голову. Іскра розвернула коня, під’їхала до нього, рубанула мечем згори, сильно, з усієї сили. Поранений завив. Цірі побачила, як відтяті пальці полетіли на всі боки, наче тріски з розлупаного поліна, впали на землю, наче білі товсті хробаки.

З чималим зусиллям стримала блювоту.

Біля дірки в частоколі чекали на них Містле та Кейлі, решта Щурів були вже далеко. Вся четвірка пішла різким, витягнутим кар’єром, промчали через річку, розбризкуючи воду, що била вище за кінські голови. Похилені, притиснуті щоками до грив, вони вдерлися на піщаний укіс, погнали через фіолетову від люпину луку. Іскра, кінь якої був найкращим, вирвалася наперед.

Увірвалися у ліс, у мокру тінь, між стовбурів буків. Наздогнали Ґіселера й інших, але сповільнилися лише на мить. Коли пройшли лісом і виїхали на верескові поля, знову пішли чвалом. Скоро Цірі й Кейлі почали залишатися позаду, коні Хватів не могли витримувати крок чудових породистих скакунів Щурів. У Цірі був і додатковий клопіт — на великому коні вона ледь дотягувалася стопами до стремен, а під час чвалу підтягнути попруги не могла. Вміла їздити без стремен не гірше, ніж зі стременами, але знала, що при такій посадці галоп вона витримає недовго.

На щастя, через кілька хвилин Ґіселер сповільнив швидкість і стримав перших, дозволяючи, аби й вона, й Кейлі приєдналися до них. Цірі перейшла на рись. Підтягнути попругу вона все ще не могла, на ремені бракувало дірок. Не сповільнюючи, перекинула праву ногу над лукою і всілася по-дамськи.

Містле, побачивши позу дівчинки, вибухнула сміхом.

— Бачиш, Ґіселере? Не тільки акробатка, а ще й вольтижерка! Гей, Кейлі, звідки ти витрусив цю дияволицю?

Іскра, стримуючи свою чарівну каштанку, все ще суху й здатну продовжувати галоп, під’їхала ближче, напираючи на гречкувато-сірого коня Цірі. Кінь захропів і відступив, підводячи голову. Цірі нап’яла вузду, відкинувшись у сідлі.

— Чи знаєш, чому ти все ще жива, кретинко? — гарикнула ельфійка, відкидаючи волосся з чола. — Хлоп, якого ти милосердно пощадила, передчасно звільнив клямку, влучив у коня замість тебе. Інакше сиділа б та стріла в тебе у спині по самі пера! Навіщо ти той меч носиш?

— Облиш її, Іскро, — сказала Містле, обмацуючи мокру від поту шию свого скакуна. — Ґіселере, мусимо сповільнитися, бо загонимо коней! Та й ніхто нас не гонить.

— Я хочу якнайшвидше перейти Вельду, — сказав Ґіселер. — За річкою відпочинемо. Кейлі, як твій кінь?

— Витримає. Він не породистий, на перегони не піде, але витривала тваринка.

— Ну то вперед.

— Зараз, — сказала Іскра. — А та шмаркуля?

Ґіселер озирнувся, поправив кармазинову пов’язку на чолі, затримав погляд на Цірі. Обличчя його, його вираз нагадували трохи Кейлі — та сама зла гримаса на губах, такі само примружені очі, худі високі вилиці. Втім, був він старшим за світловолосого Щура — синювата тінь на щоках свідчила про те, що голиться він уже регулярно.

— Ну власне, — сказав жорстко. — Що з тобою, мандрьохо?

Цірі опустила голову.

— Вона допомогла мені, — відізвався Кейлі. — Якби не вона, той паршивий Хват приколов би мене до стовпа…

— У селі, — додала Містле, — бачили, як вона втікає із нами. Одного вона хльоснула, і я сумніваюся, що він виживе. Це поселенці з Нільфгарду. Якщо дівчина потрапить їм у лапи, вони її заб’ють. Не можемо ми її полишити.

Іскра пирхнула гнівно, але Ґіселер махнув рукою.

— До Вельми, — вирішив, — нехай вона їде із нами. Потім побачимо. Всядься на коні як належить, дівко. Якщо відстанеш, ми оглядатися не будемо. Зрозуміла?

Цірі квапливо кивнула.

— Кажи, дівчино. Що ти за одна? Звідки ти? Як звешся? Чому їхала під стражею?

Цірі схилила голову. Під час поїздки мала досить часу, щоб спробувати вигадати якусь історійку. Вигадала кілька. Але ватажок Щурів не виглядав на того, хто повірить хоча б в одну.

— Ну, — підігнав її Ґіселер. — Ти їхала з нами кілька годин. Їси з нами, а я ще не мав можливості з’ясувати, як звучить твій голос. Ти німа?

Вогонь вистрелив угору полум’ям і снопами іскор, заливши руїни пастирської хати хвилею золотого світла. Наче слухаючись наказів Ґіселера, вогонь висвітлив обличчя допитуваної, щоб зручніше було по ньому викрити брехню і фальш. Але ж я не можу сказати їм правди, подумала Цірі із розпачем. Це розбійники. Бриганди. Коли довідаються про нільфгардців, про те, що Хвати схопили мене задля нагороди, то самі можуть захотіти ту нагороду здобути. Крім того, правда занадто неправдоподібна, аби в неї повірити.

— Ми вивезли тебе з поселення, — повільно продовжував отаман банди. — Забрали тебе сюди, до однієї з наших криївок. Отримала ти їжу. Сидиш біля нашого вогню. Тож кажи, хто ти така!

— Дай їй спокій, — відізвалася раптом Містле. — Як дивлюся на тебе, Ґіселере, то так і бачу ніссіра, Хвата, або й одного із тих нільфгардських сучих синів. І відчуваю себе наче на допиті, прив’язаною в підвалі до катівської лавки!

— Містле права, — сказав світловолосий, одягнений у півкожух. Цірі здригнулася, почувши його акцент. — Дівчина, схоже, не хоче говорити, хто вона, — й має на те право. Я, коли до вас приєднався, також був маломовним. Не хотів видавати, що був одним із нільфгардських сучих синів…

— Не плети, Рефе, — махнув рукою Ґіселер. — Із тобою воно по-іншому було. Та й ти, Містле, також аж занадто. Це ніяке не слідство. Я хочу, аби вона сказала, хто вона й звідки. Коли довідаюся про те, вкажу їй шлях до дому — й по всьому. А як я то маю зробити, коли не знаю…

— Нічого ти не знаєш, — Містле відвела погляд. — Навіть того, чи має вона взагалі дім. А мені так здається — що не має. Хвати загорнули її зі шляху, бо була вона сама. Це схоже на тих боягузів. Якщо наказуєш їй іти, куди ноги понесуть, вона не виживе в горах на самоті. Роздеруть її вовки, або сконає вона з голоду.

— То що ми маємо із нею вчинити? — сказав юначим басом той плечистий, тицяючи палкою у головні вогнища. — Залишити поблизу якогось селища?

— Чудова ідея, Ассе, — закепкувала Містле. — Хлопів не знаєш? Їм зараз рук до праці бракує. Змусять дівчину пасти худобу, зламавши спершу ногу, щоб не могла втекти. Ночами стануть вважати її нічиєю, а тому — спільною власністю. Буде вона платити за їдло й дах над головою сам знаєш якою монетою. А навесні отримає родову гарячку, народжуючи комусь байстрюка в брудному хліві.

— Якщо ми залишимо їй коня і меч, — повільно процідив Ґіселер, усе ще дивлячись на Цірі, — то я не хотів би опинитися у шкірі хлопа, який задумав би зламати їй ногу. Або зробити байстрюка. Ви бачили плясовисько, яке вона відтанцювала в корчмі із тим Хватом, якого пізніше зарубала Містле? Він повітря сік, а вона танцювала собі, наче ніде нічого… Ха, якщо чесно, то мало мені діла до її імені й роду, але те, де вона навчилася цим фокусам, я був би радий дізнатися…

— Фокуси її не врятують, — відгукнулася Іскра, яка досі гострила меча. — Вона тільки танцювати й уміє. Щоб вижити, треба вміти вбивати, а цього вона не зуміє.

— Хіба зуміє, — вищирив зуби Кейлі. — Як у селі тяла через шию того хлопачину, кров на півсажня вгору полетіла…

— А вона від того мало не зомліла, — пирхнула ельфійка.

— Бо це ще дитина, — втрутилася Містле. — Я здогадуюся, ким вона є і де навчилася цих фокусів. Бачила я таких, як вона. Це танцюристка чи акробатка з якоїсь мандрівної трупи.

— А відколи це, — знову пирхнула Іскра, — є нам справа до танцюристок чи акробаток? Псячий хвіст, північ наближається, спати хочеться. Закінчуйте, нарешті, із цією порожньою балаканиною. Треба виспатися і відпочити, щоб завтра до сутінок встигнути в Кузню. Тамтешній солтис, ви ж про це не забули, видав Кейлі ніссірам. Тож усе селище повинне побачити, як нічка стає багряною. А дівчина? Має коня, має меч. І те, й інше вона чесно здобула. Дамо їй трохи їдла та грошви. За те, що врятувала вона Кейлі. Й нехай собі йде, куди схоче, нехай сама про себе дбає…

— Добре, — сказала Цірі, стискаючи губи та підводячись.

Настала тиша, яку переривало тільки потріскування вогню. Щури дивилися на неї із цікавістю, чекали.

— Добре, — повторила вона, дивуючись чужому звучанню свого голосу. — Я не потребую вас, не просилася… І зовсім не хочу бути із вами! Поїду відразу…

— Виходить, ти не німа, — похмуро констатував Ґіселер. — Умієш говорити, причому — досить зухвало.

— Гляньте їй в очі, — пирхнула Іскра. — Гляньте, як тримає голову. Хижа пташка! Молода соколиця!

— Хочеш поїхати, — сказав Кейлі. — А куди, якщо можна дізнатися?

— А вам яка справа? — крикнула Цірі, а очі її загорілися зеленим блиском. — Чи я у вас запитую, куди ви їдете? Немає мені до того діла! І до вас мені діла немає! Ви мені ні до чого! Я зумію… Дам собі раду! Сама!

— Сама? — повторила Містле, дивно усміхаючись.

Цірі замовкла, опустила голову. Щури також мовчали.

— Нині ніч, — сказав нарешті Ґіселер. — Уночі не їздять. І не їздять на самоті, дівчино. Той, хто сам, — мусить загинути. Там, біля коней, лежать попони й хутра. Вибери собі щось. Уночі в горах холодно. Що ти так витріщаєш на мене свої зелені ліхтарі? Готуй собі постіль і спи. Мусиш відпочити.

За хвильку вона вирішила послухатися. Коли повернулася, тягнучи ковдру й хутро, Щури вже не сиділи навколо вогнища. Стояли півколом, а червоний відблиск полум’я відбивався у їхніх очах.

— Ми — Щури Пограниччя, — із гордістю сказав Ґіселер. — Здобич ми відчуваємо за милю. Не боїмося пасток. І немає такої перепони, крізь яку ми не прогризлись б. Ми — Щури. Підійди сюди, дівчино.

Вона послухалася.

— Ти не маєш нічого, — додав Ґіселер, вручаючи їй гравірований сріблом пояс. — Візьми хоча б це.

— Ти не маєш нічого й нікого, — сказала Містле, із посмішкою накидаючи їй на плечі зелений атласний кабатик і вкладаючи в руку блузку в мереживі.

— Ти не маєш нічого, — сказав Кейлі, а презентом від нього був невеличкий кинджал у піхвах, що аж іскрилися від коштовного каміння. — Ти — сама.

— Ти не маєш нікого, — повторив за ним Ассе.

Цірі прийняла оздоблений презент.

— Ти не маєш близьких, — сказав із нільфгардським акцентом Реф, вручаючи їй пару рукавичок із м’якенької шкіри. — Не маєш жодних близьких і…

— …і всюди ти чужа, — закінчила удавано недбало Іскра, швидким і досить безцеремонним рухом надягаючи на голову Цірі беретик із пір’ям фазана. — Усюди чужа й завжди інша. Як ми маємо звати тебе, мала соколице?

Цірі глянула їй в очі.

— Gvalch’са.

Ельфійка засміялася.

— Коли ти вже починаєш говорити, то говориш багатьма мовами, Мала Соколице! Ну, добре. Станеш носити ім’я Старшого Люду, ім’я, яке ти сама для себе обрала. Будеш Фалькою.

Фалька.

Вона не могла заснути. Коні тупали й хропіли в темряві, вітер шумів у кронах ялин. Небо іскрилося від зірок. Ясно світило Око, що так довго було її вірним провідником у скелястій пустелі. Око вказувало на захід. Але Цірі вже не була впевненою, чи вірний це напрямок. Ні в чому не була впевненою.

Не могла заснути, хоча чи не вперше за багато днів почувала себе в безпеці. Не була вже сама. Лігвище з хмизу вона вимостила собі на узбіччі, подалі від Щурів, які спали на зігрітій вогнем глинобитній підлозі зруйнованої колиби. Була вона далеко від них, але відчувала їхню близькість і присутність. Не була сама.

Почула тихі кроки.

— Не бійся.

Кейлі.

— Я не скажу їм, — прошепотів світловолосий Щур, стаючи навколішки й нахиляючись над нею, — про те, що тебе шукає Нільфгард. Не скажу про нагороду, яку дає за тебе префект з Амарілло. Там, у корчмі, ти врятувала мені життя. Я тобі віддячу. Чимось милим. Зараз.

Він ліг поряд із нею, поволі й обережно. Цірі намагалася скочити на ноги, але Кейлі притиснув її до постелі, рухом не різким, а сильним і рішучим. Обережно поклав їй пальці на вуста. Не було потреби. Цірі була паралізована страхом, а з перехопленого, болісно сухого горла не добула б крику, навіть якби кричати хотіла. Але не хотіла. Тиша й темрява — краще. Безпечніше. Більш по-домашньому. Приховували її страх і сором.

Вона застогнала.

— Тихо, мала, — прошепотів Кейлі, потроху розшнуровуючи їй сорочку. Повільно, лагідними рухами зсунув тканину з її плечей, а низ сорочки підтягнув вище стегон. — І не бійся. Побачиш, як воно приємно.

Цірі затряслася від дотику сухої, твердої і жорсткої долоні. Лежала нерухомо, напружена й нап’ята, сповнена страхом і потрясінням, що обезвладнювали, позбавляли волі, атакували скроні й щоки хвилями тепла. Кейлі сунув ліву руку їй під голову, підтягнув її ближче до себе, намагаючись відсунути руку, яку вона судомно стискала на подолі сорочки, даремно намагаючись стягнути його донизу. Затремтіла.

В темряві вона раптом відчула рух, струс, почула відгомін удару ногою.

— Ти здуріла, Містле? — гарикнув Кейлі, привстаючи.

— Залиш її, ти, свиня.

— Відвали. Йди спати.

— Я сказала, залиш її у спокої.

— Та чи я її турбую, га? Чи вона кричить чи виривається? Я хочу тільки пригорнути її до сну. Не заважай.

— Геть звідси, бо я тебе поріжу.

Цірі почула скреготіння кинджалу в металевих піхвах.

— Я не жартую, — повторила Містле, невиразно стаючи в темряві над ними. — Пішов до хлопців. Давай.

Кейлі всівся, вилаявся під ніс. Без слова встав і швидко відійшов.

Цірі відчула сльози, що стікали по щоках, швидко, все швидше, що, наче рухливі хробачки, заповзали у волосся біля вух. Містле лягла поряд, дбайливо прикрила хутром. Але не поправила задертої сорочки. Залишила так, як була. Цірі знову затрусилася.

— Тихо, Фалько. Уже все добре.

Містле була теплою, пахла живицею та димом. Долоня її була меншою за долоню Кейлі, делікатнішою, м’якішою. Приємнішою. Але дотик її напружив Цірі знову, знову скував усе тіло переляком й острахом, стиснув щелепи й перехопив горлянку. Містле притислася до неї, притуляючись турботливо й шепочучи заспокійливо, але в той самий час її маленька долоня безупинно повзла, наче теплий слимачок, спокійний, упевнений, рішучий, свідомий щодо шляху й мети. Цірі відчула, як залізні лещата страху й переляку розтискаються, звільняють хватку, відчула, як вона виборсується з їхнього утиску й падає униз, униз, глибоко, усе глибше, у тепленьке й мокре болото зречення дій і безсилої покірності. Гидотно й принизливо приємної покірності.

Вона застогнала глухо, розпачливо. Дихання Містле обпалювало їй шию, оксамитові вологі губи залоскотали плече, ключицю, повільно зсунулися нижче. Цірі застогнала знову.

— Тихо, Соколице, — прошепотіла Містле, обережно засовуючи їй руку під голову. — Ти вже не будеш сама. Вже ні.

Уранці Цірі встала вдосвіта. Вислизнула з-під хутра повільно й обережно, не будячи Містле, яка спала із розкритими устами й з передпліччям на очах. Передпліччя укривала гусяча шкіра. Цірі дбайливо прикрила дівчину. Після миті вагання нахилилася й обережно поцілувала її в стрижене волосся, що стирчало, наче щітка. Містле замуркотіла крізь сон. Цірі витерла зі щоки сльозу.

Вона вже не була сама.

Решта Щурів іще спали, хтось голосно хропів, хтось настільки ж голосно пукав. Іскра лежала із рукою поперек грудей Ґіселера, буйне волосся її було розсипане в безладі. Коні форкали й потупували, дятел стукотів у стовбур сосни короткими серіями.

Цірі збігла до струмка. Милася довго, трясучись від холоду. Милася різкими рухами тремтливих рук, намагаючись змити з себе те, чого вже неможливо було змити. Щоками її стікали сльози.

Фалька.

Вода пінилася і шуміла камінням, пливла вдалечінь, у туман.

Усе відпливало в далечінь. У туман.

Усе.

Були потолоччю. Були дивною збираниною, створеною війною, нещастям і погордою. Війна, нещастя і погорда поєднали їх і викинули на один берег, як набубнявіла річка викидає на пляжі й залишає там чорні, вигладжені об каміння шматки дерева, що їх вона несе в собі.

Кейлі прийшов до тями серед диму, пожежі й крові у сплюндрованому замку, лежачи між трупами названих батьків та їхніх родичів. Ступаючи по засланому трупами дворищі, натрапив він на Рефа. Реф був солдатом з карної експедиції, яку імператор Емгир вар Емрейс вислав на придушення повстання в Еббінґу. Був одним із тих, хто захопив і сплюндрував замок після дводенної облоги. Здобувши замок, товариші кинули Рефа, хоча Реф був живий. Але догляд поранених не входив до звичаїв різунів із нільфгардських спеціальних загонів.

Спочатку Кейлі хотів добити Рефа. Але Кейлі не бажав залишатися сам. А Рефові, як і Кейлі, було шістнадцять.

Разом вони зализували рани. Разом убили й пограбували митаря, разом пили пиво в корчмі, а пізніше, їдучи через село на трофейних конях, розкидали навколо решту пограбованих грошей, регочучи при цьому, що аж черево тріскалося.

Разом утікали від погоні ніссірів і нільфгардських патрулів.

Ґіселер дезертирував з армії. Скоріше за все, була то армія володаря з Песо, який уклав союз із повстанцями з Еббінґу. Скоріше за все. Ґіселер не дуже знав, куди саме забрали його вербувальники. Був тоді п’яним у шток. Коли протверезів і отримав на муштрі перших батогів від сержанта, здимів. Спочатку бродив на самоті, але коли нільфгардці розгромили конфедерацію повстанців, у лісах аж зароїлося від інших дезертирів й утікачів. Утікачі швиденько згуртувалися у банди. Ґіселер пристав до однієї з них.

Банда грабувала й палила села, нападала на конвої і транспорти, танула в диких утечах від ескадронів нільфгардської кінноти. Під час однієї з втеч банда напоролася у гущавині на лісових ельфів і знайшла невидиму погибель, що сичала сірим пір’ям стріл, які летіли з усіх боків. Одна зі стріл пробила навиліт плече Ґіселера й пришпилила його до дерева. Тією, хто вранці витягнула стрілу й перев’язала рану, була Ениеведдіен.

Ґіселер ніколи не довідався, чому ельфи прирекли Ениеведдіен на баніцію[18], за які провини прирекли її на смерть — бо для вільної ельфійки смертельним вироком ставала самотність на вузькому пасі нейтральної землі, що відділяла Вільний Старший Люд від людей. Самотня ельфійка мусить загинути. Якщо не знайде товариша.

Ениеведдіен товариша знайшла. Її ім’я, що у вільному перекладі означало «Дитя вогню», було для Ґіселера занадто складним і занадто поетичним. Називав він її Іскрою.

Містле походила з багатої шляхетської родини з міста Турн у Північному Маехті. Її батько, васал князя Рудіґера, вступив до повстанської армії, дав себе перемогти й пропав безвісти. Коли населення Турну втікало з міста на село перед карною експедицією, що саме наближувалася, від сумнозвісних Пацифікаторів з Ґеммери, родина Містле також утекла, а Містле загубилася в охопленому панікою натовпі. Виряджена й делікатна панянка, яку з наймолодших років носили в паланкіні, не зуміла дотримуватися швидкості втікачів. Через три дні мандрів вона потрапила до лап ловців людей, що тягнулися за нільфгардцями. Дівчата менше сімнадцяти років були в ціні. Якщо були незаймані. Ловці не займали Містле, спочатку перевіривши, чи справді вона незаймана. Після тієї перевірки Містле проревіла цілу ніч.

У долині річки Вельми караван ловців був розгромлений і вибитий до ноги бандою нільфгардських мародерів. Убито було усіх ловців і бранців чоловічої статі. Пощадили тільки дівчат. Дівчата не знали, навіщо їх пощадили. Незнання те не тривало довго.

Містле була єдиною, що вижила. З рову, до якого її кинули, голу, укриту синцями, мерзотою, брудом і засохлою кров’ю, витягнув її Ассе, син сільського коваля, який вистежував нільфгардців уже третій день, ошалілий від бажання помсти за те, що мародери зробили з його батьком, матір’ю і сестрами і на що йому довелося дивитися, сховавшись у коноплях.

Усі вони зустрілися на святкуванні Ламмаса, Свята Жнив, в одному з сіл в Ґесо. Війна й злидні ще не заволоділи повною мірою краєм над Верхнім Вельдом — селяни традиційно, із гучними розвагами й танцями, святкували початок Місяця Серпа.

Не шукали себе занадто довго у веселому натовпі. Надто багато їх вирізняло. Надто багато мали вони спільного. Поєднувала їх любов до крикливого, кольорового, примхливого одягу, до награбованих блискіток, гарних коней, мечів, яких вони не відчіплювали навіть під час танцю. Відрізняли їх зухвалість і гординя, упевненість у собі, насмішкувата задерикуватість і різкість.

І погорда.

Вони були дітьми Часів Погорди. Й тільки погорду мали вони для інших. Важливою залишалася тільки сила. Управність у володінні зброєю, яку вони швидко роздобули на шляхах. Рішучість. Швидкий кінь і гострий меч.

І товариші. Приятелі. Друзі. Бо той, хто сам, — мусить загинути: від голоду, від меча, від стріли, від хлопських колів, від мотузки, від пожежі. Хто сам — той гине: заколотий, затовчений, побитий, сплюгавлений, наче іграшка, яку передають із рук на руки.

Вони зустрілися на Святі Жнив. Похмурий, чорний, довготелесий Ґіселер. Худий, довговолосий Кейлі зі злими очима й губами, застиглими в злій гримасі. Реф, який все ще говорив із нільфгардським акцентом. Висока, довгонога Містле із постриженим, жорстким, наче щітка, волоссям кольору соломи. Великоока й різнобарвна Іскра, вертка й зграбна в танці, швидка й убивча в битві, із вузькими губами й дрібними ельфійськими зубами. Плечистий Ассе зі світлим кучерявим пухом на підборідді.

Отаманом став Ґіселер. А прозвалися вони Щурами. Хтось колись їх так назвав, а їм це сподобалося.

Грабували й убивали, а жорстокість їхня увійшла в прислів’я.

Спочатку нільфгардські префекти не звертали на них уваги. Вони були впевнені, що, як й інші банди, вони скоро стануть жертвою скоординованих дій розлюченого селянства, що винищать і виріжуть одне одного самі, коли кількість зібраних трофеїв змусить жадібність перемогти бандитську солідарність. Префекти мали слушність щодо інших банд, але помилялися щодо Щурів. Бо Щури, діти Погорди, зневажали трофеї. Нападали, грабували й убивали для розваги, а награбованих у військових транспортах коней, бидло, зерно, корм, сіль, дьоготь і сукно — роздавали по селах. Жменями золота й срібла платили кравцям і ремісникам за те, що любили понад усе, — за зброю, одежу й оздоби. Ті, кого вони обдаровували, годували їх, поїли, приймали й переховували і, навіть збатожені до крові нільфгардцями й ніссірами, не видавали Щурових криївок і шляхів.

Префекти призначили чималу нагороду — і спочатку знайшлися такі, хто зазіхнув на нільфгардське золото. Але ночами хати донощиків огортало полум’я, а ті, хто втік від пожежі, умирали від лискучих клинків примарних вершників, що з’являлися з диму. Щури атакували пощурячому. Тихо, зрадницьки, жорстоко. Щури любили вбивати.

Префекти взялися до випробуваних проти інших банд методів — кілька разів намагалися підіслати до Щурів зрадника. Не вдалося. Щури не приймали нікого. Збита й здружена шістка, створена в Часи Погорди, не хотіла чужих. Гордувала ними.

Допоки не з’явилася вправна, наче акробатка, сіроволоса, маломовна дівчина, про яку Щури не знали нічого.

Крім того, що була вона — як і самі вони колись, як кожен із них. Самотня і сповнена жалю, жалю за тим, що забрав у неї Час Погорди.

А в часи погорди той, хто сам, — мусить загинути.

Ґіселер, Кейлі, Реф, Іскра, Містле, Ассе й Фалька.

Префект з Амарілло неймовірно здивувався, коли йому донесли, що Щури гуляють шляхами усімох.

— Семеро? — здивувався префект з Амарілло, дивлячись на солдата із недовірою. — Семеро їх було, не шестеро? Ти впевнений?

— Та щоб мені здоровим бути, — невиразно сказав єдиний уцілілий у різанині солдат.

Бажання було доречним — голову й половину обличчя вояка обмотували брудні й просякнуті кров’ю пов’язки. Префект, якому доводилося бувати не в одній битві, знав, що солдат отримав мечем згори — самим кінчиком клинка, ударом зліва, ударом влучним, точним, таким, що вимагає вправності й швидкості, спрямованим у праве вухо й щоку, у місця, які не закриває ані шишак, ані залізний комірець.

— Розповідай.

— Ішли ми берегом Вельми в бік Турну, — почав солдат. — Був наказ, аби конвоювати один із транспортів пана Евертсена, що йшов на південь. Напали на нас біля заваленого мосту, де ми через річку переправлялися. Один віз загрузнув, тоді ми випрягли коней з другого, щоб той перший витягнути. Решта конвою поїхала, я залишився із п’ятьма й з комірником. І тоді на нас наскочили. Комірник, раніше, ніж його вбили, устиг крикнути, що то Щури, а потім ті вже насіли нашим на шию… І висікли їх до ноги. Як я то побачив…

— Як ти то побачив, — скривився префект, — то дав коневі остроги. Але запізно для того, щоб урятувати шкіру.

— Вона дістала мене, — опустив голову солдат, — саме та сьома, яку я на початку не бачив. Дівуля. Майже дитинка. Думав я, залишили її Щури позаду, бо вона молода й недосвідчена…

Гість префекта висунувся із тіні, де він сидів.

— То була дівчина? — запитав він. — Як виглядала?

— Як усі вони. Вимальована та намазана, наче ельфійка, барвна, наче папуга, одягнена в блискітки, в оксамит і парчу, у капелюшку із перами…

— Світловолоса?

— Може, пане. Коли я її зобачив, налетів конем, думав — хоча б одну засічу за товаришів, кров’ю за кров відплачу… Справа на неї зайшов, щоб управніше рубати… Як вона те вчинила — не знаю. Але я схибив. Начебто з’яву чи мару якусь тяв… Не знаю, як та дияволиця це зробила… Я й закрився, але ж вона через блок мене дістала. Просто в морду… Пане, я під Содденом був, під Альдерсбергом був. А нині від дівки мальованої — пам’ятка на морді на все життя…

— Утішайся, що ти живий, — буркнув префект, дивлячись на свого гостя. — І втішайся, що тебе, посіченого, на переправі знайшли. Тепер будеш героєм. Якби ти без бійки втік, якби без пам’ятки на морді доповідав мені про втрату коней і вантажу, швиденько б на мотузці п’яткою у п’ятку бив би! Ну, кроком руш. До лазарету.

Солдат вийшов. Префект повернувся до гостя.

— Самі бачте, вельможний пане коронере, що непроста тут служба, що немає спокою, що повні руки справ. Ви там, у столиці, вважаєте, що в Провінціях байдики б’ють, пиво жлуктять, дівок мацають і хабарі тягнуть. Про те, аби людей чи грошви трохи більше прислати, — ніхто й не думає, тільки накази шлють: дай, зроби, знайди, усіх на ноги постав, від світанку до сутінків у справах літай… А тут голова розривається від власних клопотів. Таких банд, як Щури, гуляє тут п’ять чи шість. Правда, Щури — найгірші, але ані дня немає…

— Досить, досить, — видув губи Стефан Скеллен. — Знаю, чому має служити оте ваше бідкання, пане префекте. Але бідкаєтеся ви дарма. Від наказів, що віддані, ніхто вас не звільнить, на це не розраховуйте. Щури чи не Щури, банди чи не банди, а маєте й далі проводити пошуки. Усіма доступними засобами, поки наказ не скасують. Це — розпорядження імператора.

— Шукаємо три тижні, — скривився префект. — Зрештою, не дуже знаючи, кого чи що ми шукаємо: з’яву, Духа чи голку в копиці сіна. А який результат? Тільки кілька людей у мене щезли без вісті, напевне через бунтівників чи бригантів якихось. Ще вам раз скажу, пане коронере, якщо досі не знайшли ми тієї вашої дівчини, то вже й не знайдемо. Якщо навіть і була тут така, у чому я сумніваюся. Хіба що…

Префект обірвав себе, задумався, дивлячись на коронера спідлоба.

— Та дівка… Та сьома, яка зі Щурами їздить…

Пугач легковажно відмахнувся, намагаючись, аби його жест і вираз обличчя виглядали переконливо.

— Ні, пане префекте. Не видивляйтеся занадто простих рішень. Виряджена крутихвістка чи інша яка бандитка в оксамиті — це напевне не та дівчина, про яку нам ідеться. Це напевне не вона. Продовжуйте пошуки. Це наказ.

Префект набурмосився, глянув у вікно.

— А із цією бандою, — додав удавано байдужим голосом коронер імператора Емгира, Стефан Скеллен, прозваний Пугачем, — із тими Щурами, чи як їх там… Наведіть лад із ними, пане префекте. У Провінції має запанувати порядок. Беріться до роботи. Схопити й повісити, без хороводів і церемоній. Усіх.

— Легко сказати, — пробурмотів префект. — Але зроблю, що в моїх силах, запевніть імператора. Я усе ж думаю, що ту сьому дівчину зі Щурів варто було б узяти для певності живою…

— Ні, — урвав Пугач, намагаючись, щоб голос його не зрадив. — Жодних винятків, повісити усіх. Усю сімку. Ми не хочемо більше про них чути. Ми не хочемо більше чути про них і слова.

Кінець другого тому