Відьмак. Час Погорди

Магія світу відьмака

Магія у циклі відіграє роль однієї з підвалин світу відьмака. І справа тут не стільки в загальному вигляді магічної системи, якою користуються тутешні чарівники, — справа в самому місці, яке магія займає у Королівствах Півночі. Висока значимість її — як й інтегрованість у систему суспільних відносин — потребує того, щоб ми зафіксували низку мікросюжетів, кожен із яких є важливим для розуміння законів та закономірностей, за якими живе світ відьмака Ґеральта.

Натурфілософія магії. Магія у світі відьмака цілком органічна. Джерелом її є не людина-чарівник чи якась третя потойбічна сила (як, наприклад, у християнській концепції чародійства). Магія тут — частина природи.

Чародій виступає не стільки генератором магічної сили, скільки маніпулятором. Його стандартні дії стосовно магічної енергії: виявити її джерело, встановити канал «перекачування» енергії, використати магію для реалізації своїх планів. Взаємодії між магом та магічною енергією можуть бути щонайменше трьох різновидів: (1) накопичення (щоб не сказати акумулювання) певного запасу її всередині свого організму (це дозволяє магам чарувати в будь-який момент); (2) використання магічної сили, яка є в розпорядженні іншої магічної істоти (у цьому разі «свій» запас магії не витрачається; до того ж здатність до акумуляції магії чарівними істотами — скажімо, усіма чотирма різновидами геніїв: д’ао, д’жінні, іфритами й марудами — незрівнянно вищі, аніж в істот нашого світу); (3) третій шлях — і він найризикованіший — перетворення себе магом не на акумулятор, а на свого роду канал із постійною підкачкою магічною енергією. У цьому останньому випадку маг може створювати дивовижні речі (як Цірі в шостому розділі цієї книжки), але організм його — фізіологічно чи психічно — швидко виходить з ладу.

Магія не є здобутком виключно людської цивілізації: із текстів, що входять у цикл, нам відомо, що людські маги в перші роки свого перебування на нових землях, куди вони потрапили на останньому етапі Кон’юнкції Сфер, активно вчаться у магів ельфійських. Ми також мали можливість спостерігати за магічним умінням трансформації Борха Три Галки, дракона Віллентретенмерта й за проявами магії у єдинорогів.

Магія не є ресурсом і прерогативою виключно сапієнтних, розумних мешканців світу відьмака: нам відомі приклади використання її магічними істотами, повної розумності яких немає остаточного підтвердження (усілякі примари й привиди, Дике Полювання, наприклад напіврозумні хижаки, як брукса, — чи такі, що використовують магію інстинктивно: кікімора, вій тощо).

Короткий виклад, так би мовити, «магічної космології» ми можемо знайти в оповіданні «Останнє бажання» (ОБ): «Чародії… черпають свою міць із сил природи, а точніше — з так званих Чотирьох Елементів, або Первістків, які популярно звуться стихіями. Повітря, Вода, Вогонь і Земля. Кожен із цих елементів має свій власний Вимір, що на жаргоні чаклунів зветься Площиною. Існують Площина Води, Площина Вогню і так далі. Виміри ті, для нас недоступні, заселені істотами, званими геніями».

Разом із тим, у часи, що передували Кон’юнкції Сфер, можливості маніпулювання людей тією енергією були набагато більшими, а зараз ми користуємося лише залишковими резервуарами або нетривкими каналами передачі Сили: «Вона {магія} є за дверима, які Кон’юнкція Сфер перед нами зачинила. Звідти, з-за зачинених дверей, магія якось простягала до нас руку. За нами» (КЕ).

Утім, ці Чотири Елементи не просто замкнені у своїх Площинах: вони присутні як матеріальні об’єкти і в нашій безпосередній реальності, у матеріальному світі. Можна, мабуть, сказати, що вони поєднуються з однойменними частками навколишнього середовища: за словами Йеннефер, «земля, по якій ми ступаємо. Вогонь, який не гасне в її середині. Вода, з якої вийшло будь-яке життя і без якої життя неможливе. Повітря, яким ми дихаємо. Досить простягнути руку, аби над ними запанувати, змусити піддатися. Магія є всюди. Вона в повітрі, у воді, у землі й вогні» (КЕ).

Сутність же ставлення до магії у людському світі викладено тією ж Йеннефер у «Крові Ельфів» (КЕ), і зводиться це до наступних максим: «Пам’ятай.… Магія є Хаосом, Мистецтвом і Наукою. Вона є прокляттям, благословенням і поступом. Усе залежить від того, хто магією користується, як і з якою метою».

І це зручна позиція для продовження розмови про магію.

Магія як покликання та професія. Звернімо увагу, що магія — у площині людського її сприйняття — фіксується не тільки як природний первень, але і як сфера активної позиції суб’єкта: як Мистецтво й Наука.

Обидва ці варіанти, в принципі, дають, відповідно до нашого повсякденного досвіду, досить чіткий образ того, що допомагає перетворювати людину на мага. По-перше, це відповідний склад розуму. По-друге — чіткі й продумані технології накопичення знань й умінь, система навчання та передавання специфічного досвіду від вчителя до учня.

До другого моменту ми ще повернемося, поки ж — щодо першого пункту.

На сторінках циклу раз у раз іде розмова про сутність магії — але й про те, що це значить «бути чарівником». І раз у раз з’являється момент розірваності між двома станами: упевненістю, що магом може стати лише обраний, що для цього треба мати фізіологічні й психологічні властивості — і розумінням, що бути Джерелом недостатньо, аби стати хоча б пересічним магом.

«Магія… з точки зору декого є мистецтвом. Мистецтвом величним, елітарним, таким, що може творити речі чарівні й незвичні. Магія — це талант, даний небагатьом обраним» (КЕ). Це — перша опорна точка у сприйнятті чарівника як активного суб’єкта процесу взаємодії із магією.

Шлях до магії непростий. Ми точно знаємо, що лише кілька персон стали чарівниками у зрілому віці (хоча саме вони й уважалися пізніше найсильнішими магами; утім, є підозри, що вони вже були магами на момент висадки перших поселенців у гирлі Яруги). Ми точно знаємо, що відсоток тих, хто розпочали магічне навчання (у тому числі — й у магів-ельфів) — досить невелике, а кількість тих, хто пройшов його до кінця, — ще менше. Але ми знаємо, що за п’ятсот років експансії поселенців-людей більшість невеличких містечок мали — або, принаймні, могли мати — чарівників, які працювали на місцеву чи центральну владу.

Стратегія взаємодії чарівників із дитиною-Джерелом — незмінна: зафіксувати її присутність, узяти під контроль, за можливості схилити до прийняття нею своєї долі — долі навченого чарівника. Змінилася тактика такої взаємодії — але не стратегія. «Ви вже не забираєте обдарованих дітей у батьків і опікунів. Ви спостерігаєте за такими дітьми, щоб пізніше, у слушний момент, захопити їх магією, схилити…» (КЕ).

Але є й інший бік магії: у того, хто їй навчається, змінюється уся система світосприйняття, оскільки магія — це не тільки покликання: це ще й професія. Недаремно тут з’являються слова «наука» й «поступ». («Аби опанувати її, не досить таланту й уроджених здібностей. Необхідні роки пильного навчання і важкої праці, необхідні витривалість і внутрішня дисципліна. Так отримана магія є знанням, є пізнанням, чиї межі постійно розширюються світлими й живими розумами, через досвід, експеримент, практику. Так здобута магія — це поступ») (КЕ).

Не буде великою помилкою сказати, що магія у світі відьмака займає те саме місце, яке у нашому світі займає наука, — найраціональніший спосіб пізнання світу.

Тож магія — раціональна?

В усякому разі, раціональними залишаються інтенції та справи чародіїв. Бо — що таке раціональність з точки зору практично орієнтованої теорії, наукового підходу до світу? По-перше, це необхідність вибудовувати теорії, за допомогою яких — універсальним чином — будуть пояснені факти та системи навколишнього світу (у тому числі й факти приховані або на перший погляд не пов’язані між собою), узагальнення отриманих результатів, систематизація даних. По-друге, це експериментальний шлях примноження знання за принципами повторюваності результату. По-третє, це об’єктивність процесу отримання знання. Нарешті, це опертя на логіку як найсприятливішу систему організації дослідницького досвіду, розробка специфічної мови, яка використовується для фіксації експериментів та трансляції отриманого результату.

Маги мають власну мову для опису своєї діяльності й навколишнього світу. І мова ця, як і її терміносистема («представники вимираючих видів», «механізми спадковості», «генетика», «експерименти» тощо), — занадто вже нагадують звичний для нас науковий дискурс. І це — не просто так.

Магія — на рівні її реалізації — поєднує контроль над Силою і специфічні практики, які цю Силу реалізують у формі кінцевого результату.

Магія — це положення руки, чітко відміряні жести й рухи. Це — специфічні формули.

Нарешті, це характерне інтонування цих формул при вимовлянні, поєднане із жестом та рухом рукою.

Ми пам’ятаємо, що, аби нейтралізувати чарівницю, її треба зробити максимально нерухомою («Прив’яжіть її, хлопці, добре до колеса, обидві лапки до ободу, так, аби й пальцем не могла ворухнути» (ММ)). Але й тоді для накладення чар вистачить і того, щоб вірно промовити формулу, — жест можна виконати й ногою, як воно було із Йеннефер у «Межі можливого». Тож для володіння магією потрібно мати добру пам’ять, мовні навички й меткий розум.

Маги проводять досліди експериментального характеру. («Вони перейшли до майстерні. Тіссая не могла стриматися, щоб не кинути оком на робочий стіл, на якому громадилися реторти, тиглі, пробники, кристали й незліченне магічне приладдя… Миттю зорієнтувалася у конфігурації недавно застосованої апаратури. Служила та для викриття місцезнаходження персон, які зникли, і для психобачення методом “кристал, метал, камінь”» (КЕ)).

Маги вибудовують специфічний опис світу. («Навіть у місті нескладно знайти роботу для відьмака.… Істредд твердить, що це вже стає правилом. Місце кожного вимираючого створіння з лісів чи мочарів займає щось інше, якась нова мутація, пристосована до штучного, створеного людьми середовища» (КЛ)). Й опис той навряд чи відповідний до світогляду інших соціальних груп, у тамтешньому світі активних.

Але у будь-якій науці йдеться про тяглість, нерозривність традиції не тільки виробництва, але й трансляції специфічних форм знання. Для науки важливе існування систем освіти та можливість виховання наступних поколінь своїх працівників.

Системи навчання: виліпити мага. Опис магічних університетів для сучасного читача давно став жанровим штампом. Цим нікого не здивуєш. Утім, університети у світі Ґеральта мають свою специфіку — і чималу при тому.

По-перше, тут існує дві системи освіти, вибудувані зі знайомих нам елементів, — і магічний із них лише один. Університетів у Королівствах Півночі є щонайменше три. Перший з них — світський і класичний, науковий. Це університет в Оксенфурті. Він має знайомі риси навчального закладу часів модерної Європи: поділений на факультети, факультети рознесено територіально, студенти вчаться встановлений строк і, здається, за більш-менш усталеними програмами. Утім, у ньому є і рудименти суто середньовічних закладів освіти: наукові диспути на філософські теми можуть закінчитися тут загальною бійкою, університет усе ще користується правом екстрадиції, а жаки-студенти горою стоять за власні свободи.

Навчання в Оксенфурті не знає станового чи територіального розподілу, але не знає і гендерної дискримінації: дівчина-студентка тут дивина менша, аніж студент-нелюдина (із романів нам відомо навіть про заворушення при спробах університетського істеблішменту обмежити нелюдам доступ до навчання — або хоча б увести щось на кшталт їхньої сегрегації).

Ці вчені й цей університет — досить дистанційовані від магіків, хоча утворюють таку собі «паралельну» систему виробництва наукового знання (причому досить скептичного стосовно магічних реалій та істот: досить згадати розмови бакалавра Ліна Пітта з «Крові Ельфів»).

Іншою системою, що випускає не просто вчених, а вчених-магів, є магічні академії. Їх у Королівствах Півночі — дві; окрема для дівчат, Аретуза на острові Танедд у Реданії, та для хлопців — у місті Бан Ард, другому за розміром у Кедвені.

Отож, по-друге, у магічних школах своєрідні системи набору студентів. Так, тут можуть навчатися — щонайменше на початкових курсах, — і не Джерела, а діти поважних родин Королівств Півночі (як от в Аретузі). Водночас, досить специфічні правила вступу існують і для Джерел. З одного боку, нам відомо, що навчання тут платне («— Скільки коштує річна оплата у школі в Аретузі?… — Тисяча двісті новіградських крон, — сказав Джанкарді. — Для нової адептки — ще й сплата зарахування у школу, десь близько двохсот» (ЧП)). Сума для зарахування у школу Аретузи — чимала: наприклад, двісті п’ятдесят крон є майже критичною сумою для Ґеральта (при оплаті послуг Кодрінгера й Фенна). З іншого — настільки ж твердо нам відомо, що маги повинні повідомляти Раду й Капітул про будь-яку знайдену дитину-Джерело, щоб мати можливість узяти їх під свою опіку, коли це буде доречно.

(Це останнє є, здається, необхідною умовою: дитина-Джерело, яка без опіки та контролю мага ризикує своїм життям: «Неконтрольовані здібності — страшні. Для Джерела й для оточення. Оточенню Джерело може загрожувати багатьма способами. Собі — лише одним. Ним є психічна хвороба. Найчастіше — кататонія» (КЕ)).

Цьому є, здається, єдине розумне тлумачення: досить часто за майбутніх магів доводиться сплачувати не родині, а, так би мовити, магам-менторам, тим, хто приводить дітей-Джерел у стіни магічних академій. Частково це могло б пояснювати й перебування магів та магічок, які закінчили навчання, на позиціях асистентів, по суті — підмайстрів. Так, наприклад, Істредд пригадує про ці свої роки: «Аби дійти до якоїсь вправності у чорнокнижництві, мав я чимало попрацювати. Іще щеням, коли мої ровесники бігали полями із луками, ловили рибу чи грали в лови, я скнів над манускриптами.… мій майстер, старий Ройдскільд, ніколи не пропускав нагоди стьобнути мене нагайкою по спині, видно, вважаючи, що без того я не досягну задовільного прогресу в науці» (КЛ).

Ця ситуація певним чином пояснюється і специфічним контингентом майбутніх чародійок: «Чародійками ставали виключно доньки із нульовими шансами знайти чоловіка. На противагу жрицям та друїдкам, які неохоче брали потворних чи скалічених дівчаток, чародії приймали кожну, хто виявляв необхідні нахили» (ОБ). У цих умовах ситуація, коли батьки за дівчину, за яку вони не можуть отримати зиск — у вигляді зв’язків чи соціального становища її майбутнього чоловіка, — ще й приплачують, здається нам неможливою (бо сума навчання неймовірна для пересічного міщанина — рік навчання в Аретузі коштує, як дві найдорожчі машини для облоги фортець: мангонелі — чи як п’ятнадцять баліст).

Дитина ж із магічними здібностями сама по собі не коштує нічого. Вона до певного часу не є самодостатнім суб’єктом не те що соціальних відносин — але й взаємин із магією: «Джерело, — пояснила чародійка холодно, — не контролює своїх можливостей, не панує над ними. Воно — медіум, щось схоже на передавач. Несвідомо контактує з енергією, несвідомо її перетворює» (КЕ).

А на огранку її потрібні час та зусилля.

Причому ми точно знаємо, що не всі ті, хто вступає до магічних академій, вдало закінчують своє навчання: «Піна зі школи чародіїв зазвичай вчиться на вбивць» (ЧП).

Сама система навчання на мага складається з кількох етапів. Спочатку йде попереднє тестування розумових здібностей дитини (сенс цих тестів — не тільки розподілити учнів по групах відповідно до їхньої сили; сенс їх — встановити можливі межі самоконтролю майбутніх магів: бо магія — це сила й контроль). Тоді настає час для вивчення специфічних жестів та положень рук (це — перша стадія навчання; нею можуть оволодіти й відьмаки, які не є магами у повному розумінні цього слова: «Так званий Знак Аард… це дуже просте закляття із групи психокінетичних чарів, що полягають у поштовху енергії в заданому напрямку. Сила поштовху залежить від концентрації волі того, хто їх накладає, і від сили, яку він використовує. Вона може бути значною. Відьмаки адаптували те закляття, скориставшись із факту, що воно не вимагає знання магічної формули — достатньо концентрації й жесту. Тому й назвали те Знаком» (КЕ)). Потім настає час для завчання формул, які треба промовляти із характерними інтонаціями.

Але все це — лише підготовчий рівень, зовнішні елементи, стафаж, тоді як головним залишається опанування Силою: «Нагадую: контролюй вихід сили. Випустити її ти можеш лише стільки, скільки ти взяла. Якщо видаси її хоча б на крапельку більше, зробиш то коштом власного організму. Таке зусилля може позбавити тебе свідомості, а в крайньому разі навіть убити. Якщо ж при цьому ти віддаси все, що взяла, — втратиш можливість повторення, тобі доведеться черпати ще раз, а ти знаєш, як воно нелегко та болісно» (КЕ).

І нарешті, повністю навчений чародій/чародійка переходить під контроль своїх майстрині чи майстра — і це може тягнутися скільки завгодно довго (приклад Лідії ван Бредеворт, асистентки Вільгефорца, тут цілком показовий).

На всіх цих рівнях учень, адепт й асистент є до певної міри (або й цілковито — як адептки Аретузи) ізольованими від системи усталених соціальних контактів.

Але настає час, коли маг позбувається додатку «майбутній» і змушений налагоджувати нові для себе соціальні зв’язки.

Чарівник поміж народом та короною: магія як система соціальних зв’язків.

Спочатку було б незайвим нагадати про первинні умови, вихідну точку, середовище, з якого починається шлях чародія/чародійки. Щодо хлопчаків ми маємо досить небагато відомостей (хоча історія Вільгефорца — хлопця з низів, який устиг пройти шлях найманця, дезертира, розбійника й волоцюги, — видається нам досить показовою).

До того ж, маючи на увазі генетику, батьками майбутніх магіків часто виявляються чародії. А системи родинних зв’язків у магів та чародійок — із їхнім надзвичайно довгим життям, із їхнім високим ступенем егоїзму, із їхніми важкими дитячими психотравмами — виявляються максимально послабленими. (Історія Вільгефорца тут також показова: «Сплодили мене, випадково, зрозуміло, двоє людей, з яких принаймні один був чародієм.… Один чи двоє мерзенних магів, позбавлених сердець і людських відчуттів мерзотників вкинули мене до канави після мого народження» (ЧП)).

Недарма в «Отруєній крові», своєму останньому творі — фактично, заповіті, — Тіссая де Фрьес окреслювала головну проблему спадкування магії як процесу: «Більшість із нас, чародіїв, втрачає можливість прокреації у результаті соматичних змін і порушень функціонування гіпофізу. Деякі — а чи не сказати «деяке» — налаштовуються на магію, зберігаючи функціональність гонад. Можуть зачинати й народжувати — і мають зухвалість вважати те за щастя і благословення. А я повторюю: ніхто не народжується чародієм. І ніхто не повинен ним народжуватися!» (КЕ)

А ось про становище дівчат до потрапляння у школи магії у нас є прямі відомості: «Усі вони {чародійки} походили з тих суспільних прошарків, у яких єдиним призначенням дочок було заміжжя. Хто б там намислив прирікати доньку на роки копіткого навчання і на тортури соматичними змінами?… Тому чародійками ставали виключно доньки з нульовими шансами знайти чоловіка» (ОБ).

Більше того, таке становище дівчинки означало наявність у неї фізичних вад — а інколи й просто каліцтв чи потворності. Оскільки ж престиж магічки вимагав фізичної досконалості, в останні роки навчання «наставала черга магії, яка випрямляла й вирівнювала ноги, виправляла погано зрощені кістки, латала заячі губи, усувала шрами, родимі плями та віспини.… Результатом були псевдогарні жінки зі злими, холодними очима погануль, бридуль, не здатних забути про свою бридкість, приховану за магічною маскою, до того ж не заради щастя, а виключно заради престижу професії» (ОБ).

Це — початкові умови існування магів у їхньому середовищі, — але й первинні психологічні установки щодо суспільного оточення взагалі.

Утім, маги — особливо в умовах нового світу, в якому люди — тільки чергова хвиля поселенців (наче в міфологічній історії про заселення Ірландії), виявилися персонами напрочуд важливими із суто меркантильної точки зору. Як кажуть «тут-і-зараз» представники професії гінців: «З Венґерберга до Визіми ніхто не доскаче швидше, ніж за чотири {дні}… А чарівнику з Венґерберга скільки треба, аби магічну звісточку передати до чарівника у Визімі? З півгодини, або й того менше» (ЧП).

Трансляція повідомлень (до того ж — магічно зашифрованих, щоб попередити їхнє перехоплення), портали для миттєвого магічного переміщення, нові ліки, закляття, що дозволяють швидше зводити міцніші башти та фортеці, читання думок, підкорення людини магією — простір використання магії для суто соціальних дій широкий. Неможливо обійти мовчанкою і суто цілительську магію чародійок («— Ґеральте, ти знаєш, скільки Йеннефер може заробити перериванням вагітності знатній дамі? —…за лікування безпліддя вона бере ще більше» (ГР)).

А до цього ж треба додати й можливості взаємодії за віссю «людина — природа»: «Більшість містян живе з моря.… Часом шторм утихомирю, часом викличу, часом західним вітром прижену ближче до берега зграйку мерланів чи тріски» (МЗ).

По суті, наскільки це нам відомо, резидентури чарівників є в усіх великих — та й, часто, і малих — містах Чотирьох Королівств. Більше того, проблеми між магами та можновладцями (як воно було у Рінді, де дійшло до сутичок між Капітулом та владою міста на економічному ґрунті — і до такого собі «магічного інтердикту» в місті) свідчать про магію як про соціальну силу, глибоко інтегровану в суспільство: без неї життя містян уже годі собі уявити.

Від часу Першої висадки, коли, згідно з легендою, Ян Беккер утихомирив бурхливе море та — пізніше — викресав, наче Мойсей, воду зі скелі, магія залишалася глибоко інтегрованою в соціальне життя суспільства (аж до незаможних верств населення: «— Дурню верзеш, чоботарю. Якби не добрі пані з Аретузи, ти б давно із торбою пішов! Їм дякуючи маєш що жерти!» (ЧП))

У цих умовах аж ніяк не дивним є те, що головними конкурентами магів стають храми богів — особливо чоловіча частина жрецтва. Саме вони раз у раз нападають на магію і магіків із дурнуватими інвективами («Єдиний є закон у світі! Закон божий! Уся природа закону тому кориться, уся земля і все, що на землі тій живе! А чари і магія є закону тому противні! Тож прокляті чарівниці, і близький вже день гніву, коли вогонь з небес знищить їх мерзотний острів! Впадуть тоді мури Локсії і Ґарштангу!» (ЧП))

Утім, поки що інвективи ці лише просто стрясають повітря і не призводять до негативних наслідків (хоча є вже тривожні симптоми: наприклад, діяльність рицарів ордену Білої Троянди, які, як ми знаємо, не терплять присутності поряд із собою магії та магів).

Куди цікавіше складалися взаємини між чародіями та верховною владою.

Базовою подією тут стала Новіградська Унія, укладена у перші роки приходу людей на Кораблях Вигнанців. Тоді троє найсильніших чародіїв тих часів — Беккер, Джамбаттіста й Монк — уклали угоду із королями, жерцями й друїдами. За формулюванням Вільгефорца: «щось на кшталт пакту про ненапад і про відділення магії від держави» (ЧП). Другою подією, що усталила взаємини магів і королів, був прецедент із Раффаром Білим, який, замиривши володарів під час Шестирічної Війни, відмовився від корони.

Скликаний кількома роками пізніше Капітул й ухвалення Закону підбило підсумок того періоду: на довгі роки маги відділилися від державних справ. Продовжувалося то до часів Першої війни із Нільфгардом: Содденська Гора докорінним чином змінила поведінку та практики чарівників. Із цього часу участь магів у справах держави у статусі радників стає загальноприйнятою практикою.

Інтриги, участь у королівських Вищих Радах, шпіонаж та контррозвідка: ось головні напрямки, до яких вдаються чародії та магічки після Содденської гори. Доля Чотирнадцяти-з-Гори на певний час стала запорукою соціального визнання магів як самостійних політичних гравців. Якщо років за десять-п’ятнадцять до того відьмак Ґеральт міг кидати в обличчя Стреґобору дошкульні слова: «Ви скористалися маячнею божевільного, аби посилити вашу владу. Щоб зруйнувати союзи, розірвати заручини, створити плутанину в династіях, словом, міцніше посмикати за мотузки, прив’язані до коронованих маріонеток» (МЗ), то тепер таку ситуацію неможливо собі навіть уявити.

І тому в останній рік перед Другою війною із Нільфгардом Трісс Мерігольд відчуває за собою право говорити: «Так, ви бороните сиріт. Я ж, натомість, б’юся за те, щоб сиріт було якнайменше. Б’юся з причинами, не з наслідками. Тому я — у раді Фольтеста з Темерії, сиджу там разом із Феркартом і Кайрою Мец. Радимо, як не допустити війни, а якби до неї дійшло — як захиститися» (КЕ).

Чародії стають суб’єктами й учасниками Великої Гри.

І це призводить до катастрофи.

Маги як суспільна група: чужі серед своїх. Останній пункт нашої розмови про магію у світі Ґеральта треба присвятити ще одній системі соціальних зв’язків, у які вбудовано чародіїв: зв’язків не вертикальних, із нижчими чи вищими соціальними верствами, а — горизонтальних, зі «своїми». Поговорити про проблему «магічного Братства» як елемента соціальної історії Королівств Півночі.

Усе, що ми говорили про первинні умови тих, хто завдяки наполегливій праці ставав, кінець кінцем, магом, означає, щонайменше, один важливий момент: родина для мага ніколи не відігравала занадто важливу роль у його житті після початку навчання. «Незважаючи на повагу, якою втішалися маги, родина чародійки не мала б з неї жодної користі, бо, доки дівчина закінчувала навчання, її зв’язки із родиною уривалися — важливим залишалося тільки професійне братерство» (ОБ).

Відносини ж у системі магічного Братства вибудовувалися за двома осями: щодо колег по навчанню — і за ставленням до майстрів.

В останньому випадку не треба забувати, що стосунки всередині магічної конфратерії нагадують ті, що встановлювалися усередині ремісничого цеху: до певного, суто формального моменту учень або асистент не мав права на самостійність — а то й голосу. Він — майже власність майстра, працює там, де майстер його поставить, наскільки б ризикованими не були ті умови: «Чотири роки тому, за дорученням Вільгефорца, її майстра, Лідія взяла участь у дослідженнях властивостей артефакту, знайденого під час розкопок старовинного некрополя. Артефакт виявився захищеним потужним закляттям. Активізувався тільки раз. Із п’яти чародіїв, учасників експерименту, троє загинуло на місці. Четвертий втратив очі, обидві руки й збожеволів. Лідія вийшла з опіками, розтрощеною щелепою і мутацією гортані й горла, що досі чинила опір спробам регенерації» (КЕ).

Утім, раніше чи пізніше асистент (фактично — підмайстер) ставав повноцінним представником чародійської спілки — і тоді наново вибудовував взаємини із колишніми своїми майстрами, але тепер — як із рівними (характерними, на наш погляд, є стиль розмов у «Часі Погорди» Маргарити Ло-Антіль, теперішньої ректорки Аретузи, із Тіссаєю де Фрьес — ректоркою колишньою і колишньою ж учителькою Маргарити).

Інша справа — взаємини із тими, з ким мага та чародійку пов’язують роки навчання. У цьому випадку те, що об’єднувало чарівників під час навчання, продовжує лишатися актуальним, якими б ті взаємини не були — добрими чи поганими. Подруги під час навчання залишаються подругами й у самостійному житті, а конкурентки в навчанні відчувають заздрість одна до одної і через багато років після виходу з Академії.

Це створює досить специфічний психологічний клімат у співдружності магіків: таких собі «заклятих друзів» — й опис з’їзду на Танедді, із яким читач ознайомився у «Часі Погорди», є чи не найкращою до цієї тези ілюстрацією.

Однак, якими б не були суто суб’єктивні взаємостосунки між окремими представниками гільдії магів, є щонайменше два органи, чиї повноваження і авторитет до тих подій, про які читач дізнається із книжок циклу, були поза критикою. Це Капітул і Рада Чародіїв.

Виникнувши ще на початку існування осередків магів, Капітул й організація, що склалася навколо нього, інтегрували в себе більшість чародіїв (про долю тих, хто не визнав повноваження нового органу в магічному середовищі, досить мальовничо розповідає на сторінках тому Вільгефорц: «Тут, якщо бути щирим, також аж напрошується додаткова батальна сцена. Бо скоро в брутальній війні прикінчили всіх, хто не хотів визнавати Капітул і підпорядковуватися Закону. Між іншим — Раффара Білого» (ЧП)).

Наскільки нам відомо, Закон, установлений Капітулом, регулював не тільки взаємини між чарівниками й світською владою — він унормовував і саму діяльність чарівників. Так, низка досліджень у магічній царині — наприклад, викликання демонів або створення специфічних монстрів — виявилися поза законом, і тим, хто ті закони порушував, загрожувала смерть (у читачів, маємо сподівання, ще буде можливість ознайомитися із цим фрагментом історії відьмака у романі «Сезон гроз»).

Проте, схоже, що розкольники (або, скоріше, непідписанти, чи, як їх воліють звати у світі відьмака, «ренегати») були винищені не за рік-два, а створили розгалужену систему дослідницьких лабораторій: із результатами їхньої роботи героям циклу доводиться мати справу й через кілька століть після остаточного, здавалося б, вирішення питання магів-ренегатів. Так сталося із матір’ю Ґеральта, Вісенною, в оповіданні «Дорога, з якої не повертаються», так сталося із самим Ґеральтом в уже згаданому романі «Сезон гроз». В обох випадках монстри, з якими герої борються, створені найвідомішими майстрами-ренегатами: Козімо Маласпіном та Альзуром. Альзур, скажімо, відповідальний за появу низки найнебезпечніших чудовиськ світу Ґеральта: кащея та вія (які, на відміну від реліктових чудовиськ, як то, наприклад, гулей, створені вже в межах нових трофічних ланцюжків — і в ті, здається, включено й людину).

Маги-ренегати, як уже відомо читачеві, стоять і за створенням відьмаків — як специфічно зміненого підвиду людини, чиїм призначенням є знищення результатів невдалих магічних експериментів і захист людства від загроз, що заподіюють чудовиська. Процес створення відьмаків, описаний самим Ґеральтом ще в оповіданні «Голос розуму», видаються нам процесом суто наукової лабораторно-дослідницької діяльності: «Каер Морен… Там виробляли таких, як я.… Там я пройшов звичайну мутацію. Випробовування Травами, а потім — як завжди. Гормони, зілля, зараження вірусом. І знову. І ще раз. До результату». А Трісс Мерігольд, перебуваючи у Відьмачому Оселищі, створює у своїй уяві досить чітку картину діяльності відьмаків у межах підготовки нових кадрів: «безсумнівним фактом є те, що мутагенні еліксири в забуті часи розробив якийсь чародій-ренегат, а наступники чародія роками вдосконалювали їх, роками магічно контролювали процес Змін, яким піддавали дітей. І в якусь мить ланцюг обірвався. Забракло магічного знання та вмінь. Відьмаки мають зілля і Трави, мають Лабораторію. Знають рецептуру. Але не мають чародія» (КЕ).

Більше того, сама спроба знищення Каер Морену як — окрім іншого — найбільшого оплоту тих самозваних чародіїв, була проведена за допомогою магів Капітулу — і стала чи не останньою операцією зі знищення ренегатів-недобитків. Тут ми знову можемо надати слово Трісс Мерігольд: «без допомоги чародіїв фанатики не здобули б тоді замок. І отой мерзотний пасквіль, отой поширений «Монструм», який збудив фанатиків і надихнув їх на злочин, також, подейкують, був анонімним твором якогось чарівника» (КЕ).

І, мабуть, із тим певною мірою пов’язано й нелюбов магів до відьмаків — нехай навіть на повсякденному рівні та й пояснюється профанізацією відьмаками Великого Мистецтва.

Нарешті, останньою ланкою у системі зв’язків тих, кого стосується магічне мистецтво, є історія зі студентами, які відсіюються — через різні причини — під час навчання. Бо академії магії закінчують не всі — і не всі стають навіть асистентами-підмайстрами. Саме таким є уже відомий читачеві садист та вбивця Ріенс: «Він два роки навчався у школі чародіїв у Бан Арді. Витурили його звідти, впіймавши на мілких крадіжках» (ЧП). А два роки, як виявляється, строк достатній, щоб засвоїти основи магічних знань і вміти накладати прості закляття (наприклад, паралізуючі чи прості бойові).

Інакше кажучи, раз засвоєні магічні знання залишаються із колишнім студентом назавжди, не елімінуються після вигнання з чарівницької конфратерії.

І цей факт чудово відомий королівським службам: саме вони чигають під ворітьми магічних шкіл, саме вони пропонують магам-недоучкам роботу — шпигунів, дізнавальників, найманих убивців: «Під школою, як завжди, чатували вербувальники з кедвенської розвідки. Ріенс дав себе завербувати. Що він робив для розвідки Кедвену, встановити мені не вдалося. Але піна зі школи чародіїв зазвичай вчиться на вбивць» (ЧП).

Професійні ж маги невдахами, витуреними зі шкіл, принципово гребують: за всі події циклу приклад співпраці офіційного мага й вигнанця-недучки є лише один: Вільгефорц та Ріенс — причому підставою для їхньої співпраці є не психологія, а суто матеріальні інтереси: Ріенс — найманий працівник, і не більше.

Ergo. Такий у світі відьмака, так би мовити, «Шлях Мага»: від маргіналій соціального світу, де перебуває більшість із них до приходу в магічні школи — некрасивих і потворних дівчаток, хлопців-волоцюг, небажаних виплодів миті хтивості магічно обдарованих батьків, — до вершин світу й до перетворення на тих, кому здається, що в їхньому кулаці долі усього людства.

Але магія — жива і природна сила — раз у раз вислизає із хватки людини, а призначення творить світ, не зважаючи на думки про те навіть і найсильніших з магів. Бо «Магія є Хаосом, Мистецтвом і Наукою. Вона є прокляттям, благословенням і поступом.… Бо в кожному з нас є Хаос і Порядок, Добро й Зло»[19].