Відьмак. Час Погорди

Розділ 2

Одразу біля розстані, у місці, де закінчувався ліс, вбито в землю дев’ять стовпів. До верхівки кожного стовпа пласко причеплено колесо від возу. Над колесами клубочилися ворони й круки, дзьобаючи й шарпаючи трупи, прив’язані до спиць і втулки. Висота стовпів і сила птаства дозволяли, щоправда, лише припускати, чим саме були не розпізнавані рештки, що спочивали на колесах. Але були вони трупами. Не могли бути нічим іншим.

Цірі відвернулася і з огидою зморщила носа. Вітер віяв з боку стовпів, млосний дух напіврозкладених трупів висів над розстанню.

— Чарівна декорація, — Йеннефер нахилилася у сідлі й сплюнула на землю, забуваючи, що цілком недавно за подібний плювок вона різко ганила Цірі. — Мальовнича й пахуча. Але чому тут, на краю пущі? Зазвичай щось таке ставлять одразу під міськими стінами. Я ж права, добрі люди?

— Це білки, шляхетна пані, — поспішив із поясненням один із мандрівних торговців, яких наздогнали на розстані, стримуючи запряженого в двоколку рябого коника. — Ельфи. Там, на тих стовпах. Тому й стовпи в лісі стоять. Іншим білкам для перестороги.

— Чи це значить, — чародійка глянула на нього, — що взятих живцем скойа’таелів привозять сюди…

— Ельфів, пані, рідко вдається живцем узяти, — перебив торговець. — А навіть як когось вояки схоплять, то до міста йго везуть, бо там осілі нелюди живуть. І як оті страти на ринку побачать, так враз із них охота сходить, аби до білок приставати. Але коли в бою яких ельфів уб’ють, то трупи на розстань везуть і на стовпи вішають. Не раз здаля привозили їх, довозять уже засмерділими…

— Подумати тільки, — гарикнула Йеннефер, — що нам заборонено некромантські практики через пошану до величності смерті й тлінних останків, які потребують вшанування, спокою, ритуального і церемоніального погребіння.

— Що ви кажете, пані?

— Нічого. Рушаймо звідси скоріше, Цірі, аби подалі від цього місця. Тьфу, мені здається, що я вже вся просякнула тим смородом.

— Я теж, буеее, — сказала Цірі, риссю об’їжджаючи навколо упряжку торговця. — Поїдемо галопом, добре?

— Добре… Цірі! Галопом, але не карколомним!

Скоро вони побачили місто, велике, оточене мурами, наїжачене вежами зі шпилястими, блискучими дахами. А за містом видно було море, зелено-синє, іскристе в променях уранішнього сонця, поцятковане там і тут білими плямами вітрил. Цірі затримала коня на краю піщаного обриву, підвелася на стременах, жадібно втягнула носом вітер і запах.

— Горс Велен, — сказала Йеннефер, під’їжджаючи й стаючи бік у бік. — Нарешті доїхали. Повертаймося на гостинець.

На гостинці знову пішли легким галопом, залишивши позаду кілька волових запряжок й обвішаних в’язанками дров піших. Коли випередили вони усіх і залишилися самі, чародійка сповільнилася і жестом притримала Цірі.

— Під’їдь ближче, — сказала. — Ще ближче. Візьми віжки й поведи мого коня. Мені потрібні обидві руки.

— Для чого?

— Візьми віжки, я просила.

Йеннефер вийняла з в’юків срібне дзеркальце, протерла його, після чого тихо промовила закляття. Дзеркальце вислизнуло з її долоні, піднялося і зависло над кінським карком, точно навпроти обличчя чародійки.

Цірі зітхнула з подиву, облизала губи.

Чародійка видобула з в’юків гребінь, зняла берет і наступні кілька хвилин енергійно розчісувала волосся. Цірі зберігала мовчанку. Знала, що під час розчісування волосся Йеннефер не можна було заважати чи розпитувати. Мальовничий і начебто недбалий безлад її кручених і буйних локонів з’являвся як наслідок довготривалих старань і вимагав чимало зусиль.

Чародійка знову потягнулася до в’юків. Уп’яла у вуха діамантові сережки, а на обох зап’ястках застібнула браслети. Зняла шаль і розстібнула блузку, відкриваючи шию і чорну оксамитку, оздоблену зіркою з обсидіану.

— Ха! — не стрималася нарешті Цірі. — Я знаю, чому ти це робиш! Хочеш гарно виглядати, бо ми їдемо до міста! Я здогадалася?

— Здогадалася.

— А я?

— Що ти?

— Я теж хочу гарно виглядати! Розчешуся…

— Надягни берет, — сказала гостро Йеннефер, усе ще вдивляючись у дзеркальце, що висіло між вухами коня. — На те само місце, де він був. І сховай під нього волосся.

Цірі гнівно пирхнула, але послухала миттєво. Вже давно навчилася розрізняти барви й відтінки голосу чародійки. Знала, коли можна намагатися сперечатися, а коли ні.

Йеннефер, уклавши нарешті локони на чолі, видобула з в’юків маленьку баночку із зеленого скла.

— Цірі, — сказала лагідніше. — Ми подорожуємо таємно. І подорож наша ще не скінчилася. Тому ти маєш ховати волосся під беретом. У кожній міській брамі є ті, яким платять за докладне й пильне спостереження за подорожніми. Розумієш?

— Ні, — відповіла нахабно Цірі, натягуючи віжки чорного жеребчика чародійки. — Ти причепурилася так, що в тих спостерігачів у брамі очі повилазять! Нічого собі — таємність!

— Місто, до брам якого ми прямуємо, — посміхнулася Йеннефер, — це Горс Велен. Я не мушу камуфлюватися у Горс Велені, а зовсім, я б сказала, навпаки. Із тобою — інша справа. Тебе ніхто не повинен запам’ятати.

— Ті, які витріщатимуться на тебе, помітять і мене!

Чародійка відкоркувала баночку, з якої запахло бузком й аґрусом. Зануривши в баночку вказівний палець, втерла собі під очі трохи її вмісту.

— Сумніваюся, — сказала, все ще загадково посміхаючись, — щоб хтось звернув на тебе увагу.

Перед мостом стояв довгий ряд вершників і возів, а перед брамою товклися подорожні, очікуючи своєї черги на контроль. Цірі обурилася і забурчала, роздратована перспективою довгого чекання. Утім Йеннефер випросталася у сідлі й рушила риссю, дивлячись високо над головами подорожніх — ті ж швиденько розступалися, давали місце, кланяючись із пошаною. Стражники в довгих кольчугах також відразу помітили чародійку й проклали їй вільну дорогу, не жаліючи держаків списів, якими підганяли тих, хто противився чи був занадто повільним.

— Туди, туди, вельможна пані, — закричав один зі стражників, витріщаючись на Йеннефер і змінюючись на виду. — Сюди заїжджайте, прошу ласкаво! Розступіться! Розступіться, хами!

Поспішно викликаний командир варти виплив з кордегардії набурмосений і злий, утім, при виді Йеннефер почервонів, широко відкрив очі й рота, зігнувся у низькому поклоні.

— Смиренно вітаю у Горс Велені, ясна пані, — пробелькотів, випростуючись і витріщаючись. — Що накажете… Чи можу я чимось прислужитися вельможній? Ескорт дати? Провідника? Може викликати когось?

— Не треба, — Йеннефер випросталася на кульбаці, глянула на нього згори. — Пробуду в місті недовго. Їду на Танедд.

— Зрозуміло… — жовнір переступив з ноги на ногу, не відводячи погляду від обличчя чародійки. Як й інші стражники. Цірі гордо випрямилася і задерла голову, але констатувала, що на неї не дивиться ніхто. Начебто її зовсім не існувало.

— Зрозуміло, — повторив командир варти. — На Танедд, так… На з’їзд. Ясно, зрозуміло. Тоді зичу…

— Дякую, — чародійка погнала коня, явно натякаючи, що їй байдуже, що там хотів зичити комендант. Цірі послідувала за нею. Стражники вклонялися Йеннефер, коли та проїжджала повз, а її і далі не удостоювали і поглядом.

— Навіть про ім’я він тебе не запитав, — пробурмотіла, наздоганяючи Йеннефер й обережно керуючи конем серед прокладених у багнюці вулиці колій. — Ані про те, звідки ми їдемо! Ти їх зачарувала?

— Не їх. Себе.

Чародійка повернулася, а Цірі зітхнула голосно. Очі Йеннефер горіли фіолетовим вогнем, а обличчя випромінювало вроду. Сліпучу. Дику. Грізну. Й неприродну.

— Зелена баночка! — відразу здогадалася Цірі. — Що там було?

— Гламур. Еліксир, а скоріше — мазь для спеціальних випадків. Цірі, ти мусиш в’їжджати у кожну калюжу на дорозі?

— Хочу помити коневі бабки!

— Уже з місяць не було дощу. Це все — помиї та кінська сеча, не вода.

— Ага… Скажи, навіщо ти застосувала той еліксир? Аж так сильно тобі важило…

— Це Горс Велен, — перебила її Йеннефер. — Місто, яке своїм добробутом значною мірою завдячує чародіям. А точніше — чародійкам. Ти сама бачила, як тут сприймають чародійок. А я не мала бажання називатися чи доводити, хто я є. Хотіла, щоб те було очевидним з першого погляду. За тим червоним будинком — повертаємо ліворуч. Ступою, Цірі, стримуй коня, бо стопчеш якусь дитину.

— А навіщо ми сюди приїхали?

— Я уже тобі говорила.

Цірі пирхнула, стиснула уста, сильно штурхнула кобилу п’ятками. Та затанцювала, мало не зіштовхнувшись із запряжкою, що їх минала. Візниця встав на козлах і намірився ударити її фурманським прутом, але, узрівши Йеннефер, швидко всівся і зайнявся прискіпливим аналізом стану власних черевиків.

— Ще один такий вибрик, — процідила Йеннефер, — і ми розгніваємося. Поводишся, наче незріла коза. Соромиш мене.

— Ти хочеш віддати мене до якоїсь школи, так? Я не хочу!

— Тихіше. Люди дивляться.

— На тебе вони дивляться, не на мене! Я не хочу йти до жодної школи! Ти мені обіцяла, що завжди будеш зі мною, а зараз хочеш залишити мене! Саму! Я не хочу бути сама!

— Не будеш сама. У школі багато дівчат твого віку. Будеш мати багато коліжанок.

— Я не хочу коліжанок. Хочу бути з тобою і з… Я думала, що…

Йеннефер різко повернулася до неї.

— Що ти думала?

— Я думала, що ми їдемо до Ґеральта, — Цірі із викликом задерла підборіддя. — Я добре знаю, про що ти думаєш усю дорогу. І чому вночі — зітхаєш…

— Досить, — просичала чародійка, і вигляд її палаючих очей змусив Цірі сховати обличчя у гриві. — Надто вже ти роззухвалилася. Нагадую тобі, що час, коли ти могла мені опиратися, минув безповоротно. Й це сталося з твоєї власної волі. Тепер ти маєш бути слухняною. Зробиш те, що я накажу. Ти зрозуміла?

Цірі кивнула.

— Те, що я накажу, буде для тебе найкращим. Завжди. Й тому ти будеш мене слухати й виконувати мої доручення. Ясно? Зупиняй коня. Ми приїхали.

— Це та школа? — забурчала Цірі, зводячи очі на величний фасад будинку. — Це вже…

— Ані слова більше. Злізай. І поводься, як належить. Це не школа, школа — в Аретузі, не в Горс Велені. Це банк.

— А навіщо нам банк?

— Подумай. Злазь, я сказала. Не в калюжу! Залиш коня, для того є слуги. Зніми рукавички. У банк не заходять у рукавичках для їзди. Глянь на мене. Поправ берет. Вирівняй комірець. Вирівняйся. Не знаєш, що робити із руками? Тоді нічого із ними не роби.

Цірі зітхнула.

Слуги, які виточилися з воріт будинку й, гнучись у поклонах, прийняли коня, були ґномами. Цірі дивилася на них із цікавістю. Хоча так само низькі, кремезні й бородаті, нічим вони не нагадували її товариша, Ярпена Зігріна, чи його «хлопців». Слуги були старшими, однаково одягненими, ніякими. Й приниженими, чого про Ярпена та його «хлопців» у жодному разі було неможливо сказати.

Вони увійшли всередину. Магічний еліксир усе ще діяв, тож з’ява Йеннефер призвела до миттєвого й чималого заворушення, біганину, уклони, подальші смиренні вітання і декларації готовності до послуг, кінець чому поклала з’ява неймовірно товстого, достойно одягненого білобородого ґнома.

— Шановна Йеннефер! — загудів ґном, подзвонюючи золотим ланцюгом, що звисав з могутньої шиї значно нижче білої бороди. — Що за несподіванка! Й що за честь! Прошу, прошу, до кабінету! А ви — не стійте та не витріщайтеся! До роботи, до рахівниць! Вільфлі, мигцем до кабінету пляшку «Кастель де Нойф», року… Ну ти знаєш, якого року. Швиденько, одна нога тут, інша — там! Прошу, прошу, Йеннефер. Справжня радість тебе бачити. Виглядаєш… Ех, зараза, аж дихання спирає!

— Ти також, — посміхнулася чародійка, — непогано тримаєшся, Джанкарді.

— Ну, напевне. Прошу, прошу, до мене, до кабінету. Але ж ні, ні, пані вперед. Ти ж знаєш дорогу, Йеннефер.

У кабінеті було темнувато й приємно прохолодно, у повітрі висів запах, який Цірі пам’ятала з вежі писарчука Ярре, — запах чорнил, пергаменту й куряви, що вкривала дубові меблі, гобелени й старі книжки.

— Сідайте, прошу, — банкір відсунув від столу важке крісло для Йеннефер, кинув на Цірі зацікавлений погляд. — Гммм…

— Дай якусь книжку, Мольнаре, — недбало сказала чародійка, зауваживши погляд. — Вона любить книжки. Сяде собі в кінці столу й не заважатиме. Правда, Цірі?

Цірі вирішила, що підтвердження непотрібне.

— Книжку, гм-гм, — задумався ґном, підходячи до комоду. — Що тут у нас є? О, прибутково-видаткова книжка… Ні, це ні. Мита й портові збори… Теж ні. Кредит і рамбурс? Ні. О, а це звідки взялося? Холера його знає… Але, мабуть, якраз буде. Прошу, дівчинко.

Книжка мала назву «Physiologus» і була дуже старою й дуже подертою. Цірі обережно перегорнула обкладинку й кілька сторінок. Праця та її зацікавила відразу, бо в ній ішлося про загадкових потвор та бестій і було повно гравюр. Наступних кілька хвилин вона намагалася ділити цікавість між книжкою і розмовою чародійки й ґнома.

— Маєш для мене якісь листи, Мольнаре?

— Ні, — банкір налив вина Йеннефер і собі. — Жодних нових не було. Останні — десь місяць тому — я передав, як було домовлено.

— Я їх отримала, дякую. А чи часом… ніхто тими листами не цікавився?

— Тут ні, — посміхнувся Мольнар Джанкарді. — Але цілишся ти у вірний бік, моя дорогенька. Банк Вівальді проінформував мене, що листи намагалися відслідковувати. Їхня філія у Венґерберзі також викрила спробу відслідковувати операції на твоєму приватному рахунку. Один із працівників виявився нелояльним.

Ґном замовк, глянув на чародійку з-під кущистих брів. Цірі нашорошила вуха. Йеннефер мовчала, граючись своєю обсидіановою зіркою.

— Вівальді, — продовжив банкір, понизивши голос, — не міг чи не хотів проводити слідство в цій справі. Нелояльний і податливий на підкуп клерк упав з п’яних очей у рів і втонув. Нещасливий випадок. Шкода. Надто швидко й необачно…

— Мала шкода й короткий жаль, — підібгала губи чародійка. — Я знаю, кого цікавили мої листи й рахунок, слідство у Вівальді не було сенсаційним.

— Якщо ти так вважаєш… — Джанкарді почухав бороду. — Ти їдеш на Танедд, Йеннефер? На той загальний з’їзд чародіїв?

— Авжеж.

— Щоб вирішувати долю світу?

— Не перебільшуй.

— Різні плітки ходять, — сухо сказав ґном. — І різні речі відбуваються.

— Які ж, якщо не таємниця?

— З минулого року, — сказав Джанкарді, гладячи бороду, — я спостерігаю дивні рухи в податковій політиці… Я знаю, тебе воно не цікавить…

— Кажи.

— Подвоєно розмір поголовного та гіберни, податків, які стягують безпосередньо військовою владою. Усі купці й підприємці додатково мусять платити в королівську скарбницю «десятий грош», цілком новий податок, один грош з кожного нобля обігу. Ґноми, ельфи, половинчики й гноми платять, крім того, збільшено пільгове та подимне. Якщо проводять вони торгівельну чи ремісницьку діяльність, обтяжені зверху того обов’язковою «нелюдською» донацією, у розмірі десять зі ста. Таким чином, я віддаю у скарбницю понад шістдесят відсотків прибутку. Мій банк, враховуючи усі філії, дає Чотирьом Королівствам шістсот гривень щорічно. До твого відома: це майже в три рази більше, ніж можний герцог чи граф платять кварти з чималої королівщини.

— Люди донацією на військо не обтяжені?

— Ні. Платять лише гіберну й поголовне.

— А тому, — покивала чародійка, — це ґноми й інші нелюди фінансують кампанію проти скойа’таелів, яка точиться у лісах. Я сподівалася на щось таке. Але що податки мають спільного зі з’їздом на Танедді?

— Після ваших з’їздів, — пробурмотів банкір, — завжди щось відбувається. Зрештою, цього разу сподіваюся, що буде навпаки. Розраховую на те, що з’їзд ваш приведе до того, що відбуватися перестане. Дуже був би я радий, наприклад, якби припинилися ці дивні стрибки цін.

— Кажи ясніше.

Ґном розлігся у кріслі й сплів пальці на прикритому бородою череві.

— Я працюю у моїй галузі пару-другу років, — сказав. — Достатньо довго, щоби навчитися пов’язувати деякі рухи цін із деякими фактами. А останнім часом дуже зросли ціни на дорогоцінне каміння. Бо на нього є попит.

— Перетворюють готівку на дорогоцінності, щоб уникнути втрат через стрибки курсів і паритету монет?

— Це теж. Каміння має і ще одну чималу перевагу. Капшучок діамантів на кілька унцій, що поміщається у кишені, відповідає вартості якимось п’ятидесяти гривням, а така сума в монеті важить двадцять п’ять фунтів і займає чималий мішок. Із капшуком у кишені тікається значно швидше, аніж із мішком на плечі. Й обидві руки тоді вільні, що теж має значення. Однією рукою можна тримати дружину, а другою, якби була така необхідність, можна комусь ввалити.

Цірі стиха пирхнула, але Йеннефер відразу вгамувала її грізним поглядом.

— А тому, — підвела вона голову, — є такі, хто вже заздалегідь готуються до втечі. А куди, цікаво?

— Найбільше котується далека Північ. Генґфорс, Ковір, Повісс. По-перше, це по-справжньому далеко, по-друге, ці країни нейтральні й мають із Нільфгардом добрі стосунки.

— Розумію, — злостива усмішка не зникнула з губ чародійки. — Тож діаманти до кишені, дружину за руку й на Північ… Чи не зарано? Хоча, хай йому. Що ще дорожчає, Мольнаре?

— Човни.

— Що?

— Човни, — повторив ґном і вишкірив зуби. — Усі шкутники з узбережжя роблять човни, замовлені квартирмейстерами армії короля Фольтеста. Квартирмейстери добре платять і постійно роблять нові замовлення. Якщо маєш вільний капітал, Йеннефер, інвестуй у човни. Золоте дно. Робиш човник з кори й очерету, виставляєш рахунок на баркас із першосортної сосни, прибуток ділиш із квартирмейстером наполовину…

— Не жартуй, Джанкарді. Кажи, про що йдеться.

— Ті човни, — неохоче сказав банкір, дивлячись на стелю, — транспортують на південь. До Соддену й Брюґґе, до Яруги. Але з того, що я знаю, їх не застосовують для вилову риби на річці. Ховають їх у лісах над правим берегом. І кажуть, що військо годинами тренується на посадку й висадку. Поки що — на суші.

— Ага, — Йеннефер закусила губу. — Але чому комусь так спішно хочеться на північ? Яруга ж на півдні.

— Існує обґрунтоване побоювання, — буркнув ґном, дивлячись на Цірі, — що імператор Емгир вар Емрейс не буде радий звістці, що вищезгадані човни спущено на воду. Дехто вважає, що таке приводнення може Емгира розізлити, й що тоді краще опинитися подалі від нільфгардського кордону… Холера, аби до жнив протриматися. Як буде вже по жнивах, я зітхну із полегшенням. Якщо щось має статися, станеться до жнив.

— Врожай буде в коморах, — повільно сказала Йеннефер.

— Вірно. Коней важко пасти на стерні, а фортеці із повними коморами довго облягати… Погода сприяє землеробам, а врожай має бути непоганий… Так, погода на диво добра. Сонце гріє, шуліки дощик виглядають дарма… А Яруга в Дол Анґра дуже мілка… Легко її перейти вбрід. В обидва боки.

— Чому Дол Анґра?

— Сподіваюся, — банкір погладив бороду, окинувши чародійку швидким поглядом, — що можу тобі довіряти?

— Завжди міг, Джанкарді. Й нічого не змінилося.

— Дол Анґра, — повільно сказав ґном, — це Лирія й Едірн, які є у військовому союзі із Темерією. Ти ж не вважаєш, що Фольтест, який купує човни, має намір скористатися ними сам?

— Ні, — повільно сказала чародійка, — Не вважаю. Дякую за інформацію, Мольнаре. Хтозна, може, ти й правий? Може, на з’їзді нам і справді вдасться вплинути на долю світу й людей, які в цьому світі мешкають?

— Не забудьте про ґномів, — пирхнув Джанкарді. — Й про їхні банки.

— Намагатимемося. І якщо ми вже про це…

— Слухаю тебе уважно.

— Маю витрати, Мольнаре. А якщо зніму щось із рахунків у Вівальді, знову хтось може втопитися, тож…

— Йеннефер, — перебив ґном, — ти маєш у мене необмежений кредит. Погром у Венґерберзі був дуже давно. Може, ти забула, але я не забуду ніколи. Ніхто з родини Джанкарді не забуде. Скільки тобі треба?

— Тисячу п’ятсот темерійських оренів, переказом на філіал Джанкарді в Елландері, на рахунок храму Мелітеле.

— Зроблено. Хороший переказ, гроші для храмів не оподатковуються. Що ще?

— Скільки коштує річна оплата в школі в Аретузі?

Цірі нашорошила вуха.

— Тисяча двісті новіградських крон, — сказав Джанкарді. — Для нової адептки — ще й сплата зарахування у школу, десь біля двохсот.

— Подорожчало, зараза.

— Усе подорожчало. Адепткам не жаліють нічого, живуть в Аретузі наче принцеси. А з них половина міста живе: кравці, шевці, цукерниці, постачальники…

— Знаю. Сплати дві тисячі на рахунок школи. Анонімно. Із зазначенням, що йдеться про зарахування до школи й завдаток на оплату… За одну адептку.

Ґном відклав перо, глянув на Цірі, посміхнувся із розумінням. Цірі, вдаючи, що гортає книгу, слухала уважно.

— Це все, Йеннефер?

— Ще триста новіградських крон для мене, готівкою. Для з’їзду на Танедді я потребуватиму принаймні три сукні.

— Навіщо тобі готівка? Я тобі банківський чек дам. На п’ятсот. Ціни імпортованих тканин також холерно зросли, а ти ж не одягаєшся у вовну й льон. А якщо ти чогось потребуєш, для себе чи для майбутньої адептки школи в Аретузі, мої лавки й склади — відчинені.

— Дякую. На який відсоток ми домовимося?

— Відсоток, — ґном підвів голову, — ти заплатила родині Джанкарді авансом, Йеннефер. Під час погрому у Венґерберзі. Не будемо вже про те говорити.

— Я таких боргів не люблю, Мольнаре.

— Як і я. Але я — купець, ґном справи. Я знаю, що таке зобов’язання. Знаю його вартість. Повторюю, не будемо ми про те говорити. Справи, про які ти просила, можеш вважати залагодженими. Справу, про яку ти не просила, — також.

Йеннефер підвела брів.

— Один близький тобі відьмак, — захихотів Джанкарді, — нещодавно відвідав місто Доріан. Доповіли мені, що він заборгував там лихварю сто крон. Лихвар працює на мене. Я скасую той борг, Йеннефер.

Чародійка глянула на Цірі, сильно скривила губи.

— Мольнаре, — сказала холодно, — не пхай пальців у ті двері, бо в них завіси попсувалися. Сумніваюся, щоб він усе ще вважав мене близькою, а якщо довідається про скасування боргу, то зненавидить мене повністю. Ти ж його знаєш, він має заскок на гонорі. Давно він був у Доріані?

— Якихось днів десять тому. Потім бачили його в Малій Балці. Звідти, як мені доповідали, поїхав він у Гірундум, бо мав доручення від тамтешніх фермерів. Як завжди, якась потвора для убивства…

— А за вбивство, як завжди, заплатять йому гроші, — голос Йеннефер трохи змінився. — Яких, як завжди, ледь вистачить на сплату лікування, якщо потвора його зачепить. Як завжди. Якщо ти й справді хочеш щось для мене зробити, Мольнаре, то підключися до цього. Сконтакутй з фермерами із Гірундума й підвищи нагороду. Так, аби він мав за що жити.

— Як завжди, — пирхнув Джанкарді. — А якщо він нарешті про це довідається?

Йеннефер глипнула на Цірі, яка приглядалася і прислухалася, навіть не намагаючись удавати зацікавленість «Psyhologus».

— А від кого, — процідила вона, — він мав би про те довідатися?

Цірі відвела погляд. Ґном посміхнувся зі значенням, погладив бороду.

— Перш ніж подасися на Танедд, виберешся до Гірундуму? Випадково, зрозуміло?

— Ні, — чародійка відвернулася. — Не виберуся. Змінимо тему, Мольнаре.

Джанкарді знову погладив бороду, глянув на Цірі. Цірі опустила голову, закашлялася і закрутилася на стільці.

— Слушно, — підтвердив. — Час змінити тему. Але твоя підопічна, схоже, нудиться за книжкою… і нашою розмовою. А те, про що я зараз хотів би із тобою порозмовляти, знудить її ще більше, як я підозрюю… Долі світу, долі ґномів цього світу, долі їхніх банків — яка ж це нудна тема для молодих дівчат, майбутніх студенток Аретузи… Випусти її трохи з-під крил, Йеннефер. Нехай пройдеться містом…

— Ой, так! — крикнула Цірі.

Чародійка обурилася і відкрила рота, аби запротестувати, але раптом змінила намір. Цірі не була впевненою, але їй здалося, що вплив на те мало незначне підморгування, що супроводжувало пропозицію банкіра.

— Нехай-но собі дівчина подивиться на чарівні красоти старовинного міста Горс Велен, — додав Джанкарді, широко посміхаючись. — Потрібно їй трохи свободи перед… Аретузою. А ми тут собі ще погомонимо про певні справи… гмм… особисті. Ні, я не пропоную, аби дівча ходило самотнє, хоча це й безпечне місто. Дам їй товариша й опікуна. Одного з моїх молодших клерків…

— Вибач, Мольнаре, — Йеннефер не відповіла на посмішку. — Але мені не здається, що в теперішні часи, навіть у такому безпечному місті, товариство ґнома…

— Мені б і в голову таке не прийшло, — обурився Джанкарді, — щоб це був ґном. Клерк, про якого я кажу, є сином шанованого купця, людини, так би мовити, на всю губу. А ти вважала, що я наймаю сюди тільки ґномів? Гей, Вільфлі! Поклич мені сюди Фабіо, швиденько!

— Цірі, — чародійка підійшла до неї, легенько нахилилася, — тільки без усіляких дурощів, щоб мені не було соромно. Й тримай перед клерком язика за зубами, розумієш? Пообіцяй мені, що зважатимеш на вчинки й слова. Не кивай. Обіцянки дають у повний голос.

— Я обіцяю, пані Йеннефер.

— Слідкуй інколи ще й за сонцем. У полудень повернешся. Пунктуально. А якщо… Ні, не думаю, щоб тебе хтось упізнав. Але якщо ти побачиш, що хтось занадто приглядається до тебе…

Чародійка сягнула до кишеньки, дістала невеличкий, позначений рунами хризопраз, відшліфований у формі клепсидри.

— Сховай його в капшук. Не загуби. У разі потреби… Закляття пам’ятаєш? Тільки обережно, активація дає сильне відлуння, а амулет, як почне діяти, висилає хвилі. Якщо поблизу буде хтось чутливий до магії, ти відкриєшся замість того, щоб замаскуватися. Ага, ось тобі ще… Якщо ти захочеш щось собі купити.

— Дякую, пані Йеннефер, — Цірі поклала амулет і монети до капшука, із цікавістю глянула на хлопця, який забіг до кабінету. Хлопець був веснянкуватий, хвилясте каштанове волосся падало йому на високий комірець сірої уніформи клерка.

— Фабіо Сахс, — представив його Джанкарді. Хлопець ґречно вклонився.

— Фабіо, це пані Йеннефер, наш достославний гість і шанована клієнтка. А ця панна — її вихованка, вона має бажання провідати місто. Станеш її супроводжувати, послужиш провідником й опікуном.

Хлопець уклонився знову, на цього разу — явно до Цірі.

— Цірі, — сказала холодно Йеннефер. — Устань, прошу.

Вона встала, трохи здивована, бо розумілася у звичаї настільки, щоб знати, що той такого не вимагає. І відразу зрозуміла. Клерк, щоправда, виглядав її ровесником, але був на голову від неї нижчим.

— Мольнаре, — сказала чародійка. — Хто ким має опікуватися? Ти не міг би делегувати на те завдання когось із трошки значнішими габаритами?

Хлопець почервонів і запитливо глянув на принципала. Джанкарді кивнув, дозволяючи. Клерк знову вклонився.

— Вельможна пані, — випалив він плавно й без ніяковості. — Може, я і не завеликий, але на мене можна покластися. Я добре знаю місто, передмістя й усі околиці. Буду опікуватися цією панною, найкраще як умію. А коли я, Фабіо Сахс Молодший, син Фабіо Сахса, роблю так, як умію краще, то… То жоден велетень мені не дорівнюватиме.

Йеннефер дивилася на нього хвилинку, а потім повернулася до банкіра.

— Дякую, Мольнаре, — сказала. — Ти вмієш підбирати працівників. Будеш у майбутньому тішитися своїм молодшим клерком. Воістину, добра порода дзвенить, коли по ній ударити. Цірі, із повною довірою ввіряю тебе під опіку Фабіо, сину Фабіо, бо ж то є чоловік поважний і гідний довіри.

Хлопець почервонів аж до коренів каштанового волосся. Цірі відчула, що також зарум’янилася.

— Фабіо, — ґном відкрив шкатулку, попорпався у її брязкітливому вмісті. — На тобі півнобеля і три… Й два п’ятаки. На випадок, якщо панна матиме якісь бажання. Якщо не матиме — принесеш назад. Ну, можете йти.

— У полудень, Цірі, — нагадала Йеннефер. — Ні хвилиною пізніше.

— Пам’ятаю, пам’ятаю.

— Мене звуть Фабіо, — сказав хлопець, щойно вони збігли сходами й вийшли на залюднену вулицю. — А тебе ж звуть Цірі, так?

— Так.

— На що хочеш подивитися у Горс Велені, Цірі? Головну вулицю? Завулок Сріблярів? Морський порт? А може, ринок і ярмарок?

— Усе.

— Гмм… — задумався хлопець. — Ми маємо час лише до полудня… Найкраще буде, якщо ми підемо на ринок. Нині торговий день, там можна буде побачити багацько цікавих речей! А спершу давай зійдемо на мур, з якого видно всю Затоку й славетний острів Танедд. Як тобі?

— Ходімо.

Вулицею з туркотінням котилися вози, чалапали коні та воли, бондарі котили діжки, всюди панували галас і поспіх. Цірі була трохи приголомшена рухом і розгардіяшем — незручно зіступила з дерев’яного тротуару й по кісточки занурилася у грязюку й гній. Фабіо хотів узяти її під руку, але вона вирвалася.

— Я сама вмію ходити!

— Гмм… Ну так. Тоді ходімо. Тут, де ми є, — головна вулиця міста. Зветься вона Кардо й поєднує обидві брами, Головну й Морську. Туди он, оночки, шлях до ратуші. Бачиш ту вежу із золотим півником? То, власне, ратуша. А там, де висить отой кольоровий щит, там корчма «Під Розстібнутим Корсетом». Але туди… гм… туди ми не підемо. Підемо он туди, скоротимо собі дорогу через рибний базар, що на вулиці Окружній.

Вони звернули в провулок і вийшли прямо на плацик, стиснутий стінами будинків. Плацик було заповнено ятками, діжками й діжами, з яких бив сильний рибний запах. Тривала жвава й галаслива торгівля, торговки й покупці намагалися перекричати чайок, що крутилися вгорі. Під муром сиділи коти, удаючи, що риба їх цікавить найменшою мірою.

— Твоя пані, — сказав раптом Фабіо, лавіруючи поміж ятками, — дуже сувора.

— Знаю.

— Вона ж не твоя родичка, вірно? Це відразу видно!

— Так? З чого?

— Вона дуже вродлива, — сказав Фабіо із жорстокою, обеззброюючи-вільною щирістю молодої людини.

Цірі розвернулася, наче пружина, але до того, як устигла вразити Фабіо якимось гострим зауваженням, що стосувалася його веснянок чи зросту, хлопець потягнув її поміж візками, діжками і ятками, пояснюючи одночасно, що башта над плациком має назву Злодійської, що каміння, яке узято для її будови, походить із морського дна, й що дерева, що під нею ростуть, звуться платанами.

— Але ж ти страшенно маломовна, Цірі, — ствердив він раптом.

— Я? — удала вона здивування. — Нічого подібного! Я просто уважно слухаю те, що ти говориш. Ти розповідаєш дуже цікаво, знаєш? Я саме хотіла тебе запитати…

— Слухаю, питай.

— А чи далеко звідси до… до міста Аретуза?

— Ні, зовсім близько! Бо Аретуза це ніяке не місто. Зійдемо на мур, покажу тобі. Оно, там сходи.

Мур був високим, а сходи стрімкими. Фабіо спітнів і задихався, і не було в тому нічого дивного, бо увесь час — патякав. Цірі довідалася, що мур, який оточував місто Горс Велен, — конструкція недавня, набагато молодша за саме місто, збудоване ще ельфами, що в ній тридцять п’ять футів висоти й що це — так званий мур казематний, зроблений із тесаного каміння і необпаленої цегли, бо такий матеріал краще протистоїть ударам таранів.

На верху привітав їх й овіяв освіжаючий морський вітер. Цірі із радістю дихала ним після густої і нерухомої задухи міста. Сперла лікті на край муру, дивлячись з висоти на порт, кольоровий від вітрил.

— Що то, Фабіо? Що воно за гора?

— Острів Танедд.

Острів був, здавалося, дуже близько. Й острів — не нагадував. Виглядав, наче вбитий у морське дно гігантський кам’яний стовп, величезний зикурат, обведений спіральним шляхом, зигзагами сходів і терасами. Тераси зеленіли від гаїв та садів, а із зелені, приліплені до скель, наче гнізда ластівок, стирчали білі стрілчасті вежі й оздоблені куполи, що вінчали комплекси будинків, огороджених галереями. Будинки ті аж ніяк не здавалися вибудуваними. Здавалося, що їх вирізали на схилах цієї морської гори.

— Це все збудували ельфи, — пояснив Фабіо. — Кажуть, що за допомогою ельфійської магії. Утім з незапам’ятних часів Танедд належить чародіям. Близько до вершини, там, де оті блискучі куполи, розташований палац Ґарштанг. Там за кілька днів розпочнеться великий з’їзд магів. А отам, глянь, на самісінькому вершечку, та висока самотня вежа із бланками, це Тор Лара, Вежа Ластівки…

— Чи туди можна дістатися по суші? Це ж близенько.

— Можна. Є міст, який поєднує берег Затоки із островом. Ми його не бачимо, бо закривають дерева. Бачиш ті червоні дахи біля підніжжя гори? То палац Локсія. Туди веде міст. Тільки через Локсію можна дійти до шляху, що веде на верхні тераси…

— А там, де оті красиві галереї і містки? Й сади? Як воно тримається на скелі й не падає? Що воно за палац?

— Це, власне, і є Аретуза, про яку ти питала. Там славетна школа для молодих чародійок.

— Ах, — Цірі облизнула губи. — Значить, це там… Фабіо?

— Слухаю.

— Ти ж часом бачиш молодих чародійок, які вчаться у тій школі? У тій Аретузі?

Хлопець глянув на неї, явно здивований.

— Ні, ніколи! Ніхто їх не бачить! Їм не можна покидати острів і виходити до міста. А на терени школи нікому немає доступу. Навіть для бургграфа й бейліфа, якщо мають справу до чародійок, іти можуть тільки до Локсії. На найнижчий рівень.

— Я так і думала, — Цірі кивнула, задивившись на лискучі дахи Аретузи. — Це не школа, а в’язниця. На острові, на скелі, над прірвою. В’язниця, та й усе.

— Трохи так, — визнав Фабіо, подумавши. — Звідти непросто піти… Але ні, це не так, як у в’язниці. Адептки — це ж молоді дівчата. Їх треба стерегти…

— Від чого?

— Ну… — хлопець затикнувся. — Ти ж знаєш…

— Не знаю.

— Гммм… Думаю… Ох, Цірі, їх же ніхто не тримає у школі насильно. Вони самі хочуть…

— Ну, напевне, — Цірі змовницьки усміхнулася. — Хочуть — і сидять у тій своїй в’язниці. Якби не хотіли, то не дали б себе там закрити. Ніякого дива, досить вчасно дати драла. Ще до того, як там опиняться, бо після може виявитися непросто…

— Як це? Утікати? А куди б вони мали…

— Вони, — перебила вона, — певне, не мали б куди. Бідолашні. Фабіо? Де місто… Гірундум?

Хлопець глянув на неї, упійманий зненацька.

— Гірундум — це не місто, — сказав. — Це велика ферма. Є там сади, городи, що постачають овочі й фрукти усім містам навколо. Також є там ставки, у яких вирощують коропів й іншу рибу…

— Як далеко звідси до Гірундума? Й куди? Покажи мені.

— А навіщо це тобі знати?

— Покажи мені, прошу.

— Бачиш ту дорогу, що веде на захід? Там, де ті вози? Власне тим шляхом і їдуть до Гірундуму. Якихось п’ятнадцять миль, увесь час лісами.

— П’ятнадцять миль, — повторила Цірі. — Недалеко, якби мати хорошого коня… Дякую тобі, Фабіо.

— За що ти мені дякуєш?

— Неважливо. А тепер веди мене на ринок. Ти обіцяв.

— Ходімо.

Такої штовханини й гаму, як на ринку Горс Велену, Цірі не бачила ще ніде. Галасливий рибний базар, через який вони недавно проходили, у порівнянні із ринком справляв враження тихого храму. Плац був по-справжньому гігантським, й усе ж здавалося, що вони, щонайбільше, зуміють тільки здаля подивитися на нього, бо щоб дістатися на територію ярмарки не можна було й мріяти. Втім Фабіо сміливо вдерся у збитий натовп, тягнучи її за руку. Цірі одразу запаморочилася голова.

Торговки дерлися, покупці дерлися ще голосніше, погублені в штовханині діти вили й лементували. Бидло ревіло, вівці бекали, птаство квоктало й кудкудакало. Ґномські ремісники завзято валили молотками у якусь бляху, а коли припиняли ваління, щоб напитися, починали гидко лаятися. Із кількох точок торговища чулися флейти, гуслі та цимбали, мабуть, давали там виставу ваганти та музики. На додачу хтось невидимий у натовпі безустанно дув у мідяну сурму. І точно, музикою він не був.

Цірі відскочила з дороги свині, що, пронизливо кувікаючи, бігла підтюпцем, і наштовхнулася на клітки із курами. Коли її відштовхнули, наступила на щось, що було м’яким; м’яке занявчало. Вона відскочила, ледь розминувшись із копитами великого, смердючого, огидного бидла, що розштовхувало людей кудлатими боками.

— Що то було? — простогнала вона, вирівнюючись. — Фабіо?

— Верблюд. Не бійся.

— Я не боюся! Теж мені!

Роздивлялася із цікавістю. Глянула на роботу половинчиків, які на очах у публіки виробляли баклаги з козиної шкіри, позахоплювалася красивими ляльками, що ними торгувала у ятці пара напівельфів. Подивилася на вироби з малахіту і яспису, які виставив на продаж похмурий і буркотливий гном. Із інтересом і знанням справи обдивилася мечі в лавці зброяра. Поспостерігала за дівчатами, які плели кошики з лози, й дійшла висновку, що немає нічого гіршого, ніж праця.

Той, хто дув у сурму, перестав дути. Мабуть, його вбили.

— Що воно так смаковезно пахне?

— Пончики, — Фабіо помахав капшуком. — Хочеш з’їсти один?

— Хочу з’їсти два.

Торговець подав три пончики, прийняв п’ятак і видав чотири мідяки, з яких один переломив навпіл. Цірі, потроху набуваючи впевненості, приглядалася до операції ламання, жадібно поглинаючи перший пончик.

— Чи це звідси, — запитала, беручись за другий, — походить прислів’я «гроша ламаного не вартий»?

— Звідси, — Фабіо проковтнув свого пончика. Адже менших монет, ніж гріш, немає. Чи там, звідки ти походиш, півгрошей не вживають?

— Ні, — Цірі облизала пальці. — Там, звідки я походжу, уживали золотих дукатів. І крім того, все те ламання не мало сенсу й було непотрібне.

— Чому?

— Бо я маю бажання з’їсти третього пончика.

Наповнені сливовим повидлом пончики подіяли як чудодійний еліксир. У Цірі покращився настрій, а вируюча площа перестала лякати, навіть почала подобатися. Уже не дозволяла, аби Фабіо волік її за собою, сама потягнула його в найщільніший натовп, до місця, де хтось промовляв, залізши на зіставлену з бочок імпровізовану трибуну. Промовцем був підстаркуватий товстун. По голеній голові й бурим шатам Цірі розпізнала мандрівного жерця. Бачила вже таких, інколи провідували вони храм Мелітеле в Елландері. Мати Неннеке ніколи не говорила про них інакше, ніж «ці фанатичні дурні».

— Єдиний є закон на світі! — гарчав товстий жрець. — Закон божий! Уся природа закону тому кориться, уся земля і все, що на землі тій живе! А чари й магія закону тому противні! Тож прокляті чарівниці, й близько вже день гніву, коли вогонь із небес знищить їхній мерзотний острів! Упадуть тоді мури Локсії, Аретузи й Ґарштангу, за якими й збираються ці язичники, щоб обмислювати свої інтриги. Впадуть мури ці…

— І тре’ буде їх, псяча їх мати, заново ставити, — пробурмотів мулярський челядник в убабляному вапном кілті, що стояв поруч.

— Заклинаю вас, люди добрі й набожні, — верещав жрець, — не вірте чарівникам, не звертайтеся до них ані за порадою, ані із проханням! Не дайте звабити себе ані видом їхнім чарівним, ані мовою гладкою, бо істинно скажу вам, що є ті чародії, наче гроби поваплені: зверху красиві, всередині ж гнилизни сповнені та кісток спорохнявілих!

— Бачили його, — сказала молода жіночка із кошиком, повним моркви. — Який балакучий. На магів гавкає, бо завидки його беруть, та й усе.

— Напевне, так, — погодився муляр. — У самого, гляньте, макітра, наче яйце, полисіла, а черево на коліна звисає. А чародії — вродливі, ані товстунів між ними, ані лисунів… А вже чародійки, ха — сама краса…

— Бо дияволу душу вони за красу ту продали! — крикнув низький мосьпан із шевським молотком за поясом.

— Дурню верзеш, чоботарю. Якби не добрі пані з Аретузи, ти б давно із торбою пішов! Їм дякуючи маєш що жерти!

Фабіо потягнув Цірі за рукав, вони знову занурилися у натовп, який поніс їх до центра плацу. Почули вони биття барабана й голосні крики, що закликали до тиші. Натовп вгамовуватися і не думав, але крикуну на дерев’яному підвищенні це аніскільки не заважало. Мав він міцний, тренований голос і вмів ним користуватися.

— Цим сповіщається, — загорлав, розгорнувши сувій пергаменту, — що Гуго Ансбах, за народженням половинчик, з-під права вийнятий, бо злочинним ельфам, які білками себе кличуть, у домі своєму дав нічліг і гостинну. Так само Юстін Інвар, коваль, за родом ґном, який безчесним отим наконечники для стріл кував. Сим бургграф на обох них слід оголошує і наказує їх переслідувати. Хто схопить їх, тому нагорода: п’ятдесят крон готівкою. А якщо хто дасть їм страву чи переховування, то за спільника вини їхньої стане вважатися, і ту само кару йому, як і їм, відміряно буде. А якщо на хуторі чи у селі їх упіймано буде, увесь хутір чи село дадуть плату…

— Та хто ж би, — крикнув хтось із натовпу, — половинчика переховувати б став? По їхніх фермах нехай шукають, а як знайдуть, то усіх їх, нелюдів, до ями!

— На шибеницю, а не до ями!

Глашатай заходився читати подальші розпорядження бургграфа й міської ради, але Цірі втратила інтерес. Вона саме мала намір виборсатися з натовпу, коли раптом відчула руку на сідницях. Абсолютно невипадкову, нахабну й надзвичайно вмілу.

Тиснява, здавалося, робила неможливим поворот, але Цірі навчалася у Каер Морені, як рухатися у місцях, де важко рухатися. Крутнулася, викликавши трохи метушні. Молодий жрець, який стояв біля неї із оголеною головою, усміхнувся нахабною, завченою усмішкою. Ну й що, — говорила та усмішка, — що ти зараз зробиш? Зарум’янишся чарівно, й на тому рум’янці все скінчиться, вірно ж?

Жрець, мабуть, ніколи не мав справи із ученицями Йеннефер.

— Лапи тримай при собі, ти, лиса падлюко! — крикнула Цірі, бліднучи від люті. — За власну жопу себе схопи, ти… Ти, гроб поваплений!!!

Користуючись тим фактом, що ув’язлий у натовпі жрець не міг рухатися, мала намір його копнути, але цьому перешкодив Фабіо, відтягнувши її подалі від жреця і місця пригоди. Бачачи, що вона аж труситься від злості, заспокоїв її, запропонувавши кілька посипаних меленим цукром оладків, побачивши які Цірі миттю забула про інцидент. Вони стали біля прилавка, у місці, звідки було видно ешафот із загінчиком. У загінчику, втім, не було жодного злочинця, а сам ешафот був декорований гірляндами квітів і прислужився групці вдягненим, наче папуги, мандрівних музик, які голосно бряжчали на гуслях і попискували на дудках та флейтах. Молода чорноволоса дівчина у вишитому цехінами сердачку співала й танцювала, трусячи тамбурином і весело тупотячи маленькими туфельками.

Шла магічка через греблю, вкусили її змії.

Усі гади передохли, а магічка жиє!

Згромаджений навколо ешафоту натовп реготав до знемоги й плескав у ритм. Продавчиня оладків кинула в киплячу олію чергову порцію. Фабіо облизнув пальці й потягнув Цірі за рукав.

Яток було безліч, і всюди пропонували щось смачненьке. Вони з’їли ще по тістечку із кремом, пізніше — за компанію — в’яленого вугрика, після чого підправилися чимось дуже дивним, смаженим і насадженим на патик. Пізніше затрималися біля діжок із квашеною капустою й удали, що куштують, аби купити більше. А коли об’їлися і не купили, торговка назвала їх засранцями.

Пішли собі далі. На решту грошей Фабіо купив кошик грушок-бергамоток. Цірі глянула на небо, але вирішила, що ще не полудень.

— Фабіо? А що то за намети й будки, там, під муром?

— Різні розваги. Хочеш подивитися?

— Хочу.

Перед першим наметом стояли виключно чоловіки, у піднесенні переступаючи ногами. Зсередини долинали звуки флейти.

— «Чорношкіра Лейла… — Цірі насилу прочитала кривий напис на полотнищі, — видасть у танці всі секрети свого тіла…» Дурня якась! Які там секрети…

— Ходімо далі, ходімо далі, — підігнав її Фабіо, трохи почервонівши. — О, глянь, оце щось цікаве. Тут приймає ворожка, яка віщує майбутнє. У мене є ще саме два гроші, цього вистачить…

— Шкода монет, — пирхнула Цірі. — Теж мені провіщення — за два гроша! Щоб віщувати, треба бути віщункою. Віщування — це чималий талант. Навіть серед чародійок найбільше одна зі ста має такий…

— Моїй найстаршій сестрі, — втрутився хлопець, — ворожка наворожила, що та вийде заміж — і воно так і сталося. Не кривися, Цірі. Ходімо, поворожимо собі…

— Я не хочу виходити заміж. Не хочу ворожби. Спекотно, а з того намету смердить ладаном, не піду туди. Якщо хочеш — іди сам, я почекаю. Не знаю тільки, навіщо тобі віщування? Що б ти хотів знати?

— Ну… — промовив Фабіо. — Найсильніше, це… Чи буду я подорожувати. Я хотів би подорожувати. Побачити увесь світ…

Буде, подумала раптом Цірі, відчуваючи запаморочення. Буде плавати на великих білих вітрильниках… Добереться до країн, яких ніхто раніше не бачив… Фабіо Сахс, відкривач… Його іменем назвуть півострів, краєчок континенту, який тепер ще не має назви. Маючи п’ятдесят чотири роки, дружину, сина й трьох дочок, помре він, далеко від дому й близьких… Від хвороби, яка нині ще не має назви…

— Цірі! Що із тобою?

Вона витерла обличчя рукою. Мала враження, що виринає з води, що пливе до поверхні з дна глибокого, крижано-холодного озера.

— Це нічого… — пробурмотіла, роздивляючись й опритомнюючи. — Щось у мене в голові запаморочилося… Це через спеку. Й через ті пахощі з намету…

— Скоріше через ту капусту, — серйозно сказав Фабіо. — Даремно ми стільки з’їли. У мене також у череві бурчить.

— Та зі мною — нічого! — Цірі зухвало задерла голову, й справді почуваючи себе краще. Думки, що пролітали їй через голову наче вихор, розвіялися і загубилися у забутті. — Ходімо, Фабіо. Ходімо далі.

— Хочеш грушку?

— Та певно що хочу.

Під муром група підлітків грала на гроші в дзиґу. Дзиґу, акуратно обмотану шнурком, треба було зручним, наче ляскання батогом ривком відправити в рух, так, щоб вона виписувала кола по вимальованим крейдою полям. Цірі вигравала в дзиґу в більшості хлопців у Скелліге, також виграла в усіх адепток у храмі Мелітеле. Вона вже обдумувала концепцію входження у гру й виграшу в босяків не тільки мідяків, але й полатаних портків, коли увагу її раптом привернули гучні крики.

Біля самого кінця ряду наметів і будок, утиснута під мур і кам’яні сходи, стояла дивна напівкругла загорожа, зроблена із полотнищ, розтягнених на саженних тичках. Між двома тичками був вхід, який закривав високий, віспуватий чоловік, одягнений у гамбезон[4] й смугасті штани, заправлені в матроські боти. Перед ним товклася групка людей. Після вкидання у руку рябого кількох монет люди по черзі зникали під полотнищем. Рябий ховав гроші до чималої кружки, подзвонював нею і покрикував хрипло.

— До мене, добрі люди! До мене! На власні очі побачите найстрахітливіше створіння, яке створили боги! Жах і тремтіння! Живий василіск, отруйний страх зерріканських пустель, диявол утілений, людожерця ненаситний! Ви, людоньки, в житті таку потвору не бачили! Тільки-но схоплений, з-за моря на кораблі привезений! Гляньте, гляньте на живого, жахливого василіска на власні очі, бо такого ніколи й ніде ви вже не побачите! Остання можливість! Тут, у мене, всього за три п’ятаки! Баби із дітьми — за два п’ятаки!

— Ха, — сказала Цірі, відганяючи ос від грушок. — Василіск? І живий? Мушу його побачити. Досі я бачила лише гравюри. Ходімо, Фабіо.

— Я вже не маю грошей…

— Я маю. Заплачу за тебе. Ходімо, сміливіше.

— Шість треба, — рябий глянув на кинуті йому в руку мідяки. — Три п’ятаки з особи. Дешевше тільки баби із дітьми.

— Він, — Цірі вказала грушкою на Фабіо, — дитина. А я — баба.

— Дешевше тільки баби із дитиною на руках, — забурчав рябий. — Ну ж, докиньте ще два п’ятаки, хитра панянко, або геть звідси й пропустіть інших. Поспішіть, люди! Ще тільки три місця вільні!

За загородою з полотнища товклися міщани, оточуючи щільним кільцем збитий з дощок поміст, на якому стояла дерев’яна, вкрита килимом клітка. Впустивши бракуючих до комплекту глядачів, рябий заскочив на поміст, узяв довгу тичку й скинув нею килим. Повіяло падлом і неприємним гадячим смородом. Глядачі зашуміли й трохи відступили.

— Вірно робите, добрі люди, — заявив рябий. — Не тра’ близько, бо воно небезпечно.

У клітці, помітно для нього тісній, лежав, згорнувшись у клубок, ящур, укритий темною лускою дивного малюнка. Коли рябий стукнув об клітку тичкою, гад зашамотівся, заскреготів лускою об пруття, витягнув довгу шию і пронизливо засичав, демонструючи гострі, білі, конічні зуби, що сильно контрастували із майже чорною лускою навколо пащі. Глядачі голосно охнули. Кудлатий песик зайшовся різким гавкотом — його тримала на руках жінка, з вигляду торговка.

— Дивіться уважно, добрі люди, — крикнув рябий. — І радійте тому, що подібне страхіття у ваших краях не живе! Ото потворний василіск із далекої Зерріканії! Не наближайтеся, не наближайтеся, бо хоча він замкнений у клітці, самим диханням своїм може вас отруїти!

Цірі й Фабіо пропхалися урешті наперед глядачів.

— Василіск, — коментував рябий з підвищення, спираючись на тичку, наче вартовий на алебарду, — це найотруйнійша бестія на світі! Бо василіск королем усіх гадів є! Якби було василісків більше, пропав би світ цілком і повністю! На щастя, дуже рідкісна то повтора, бо народжується він з яйця, півнем знесеним. А ви ж і самі знаєте, людоньки, що не кожен півень яйця несе, а лише той мерзотник, який як квочка іншому півню дупу підставляє.

Глядачі хоровим сміхом відреагували на масний — якщо не сказати «намащений» — жарт. Не сміялася тільки Цірі, увесь час уважно роздивляючись потвору, яка, роздратована галасом, звивалася і билася об пруття клітки й кусала її, даремно намагаючись розвернути покалічені перетинки крил.

— Яйця, таким півнем знесені, — продовжував віспуватий, — мусять сто й одна отруйна змія висидіти! А коли з яйця проклюнеться василіск…

— Це не василіск, — заявила Цірі, гризучи бергамотку. Віспуватий глянув на неї скоса.

— …коли василіск проклюнеться, кажу, — продовжив, — тоді всіх змій у гнізді повижере, поглинувши їхню отруту, але шкоди ніякої від того не зазнає. А сам отрутою так насититься, що не тільки зубом зможе вбивати, не тільки дотиком навіть, але й диханням самим! А коли кінний рицар візьме й списом василіска проб’є, то отрута по держаку уверх піде, заразом і коня, і вершника на місці вбиваючи!

— Це неправдива неправда, — голосно сказала Цірі, випльовуючи кісточку.

— Правда найправдивіша! — запротестував рябий. — Уб’є коня і вершника уб’є!

— Аякже!

— Стихни, паняночко! — крикнула торговка із песиком. — Не заважай! Хочемо подивуватися і послухати!

— Цірі, припини, — прошепотів Фабіо, штовхнувши її убік. Цірі пирхнула на нього, потягнувшись до кошика за наступною грушкою.

— Перед василіском, — рябий почав говорити голосніше в шумі, який здійняли глядачі, що почали грізно бурчати, — будь-яка тварина тікає, щойно шипіння його почує. Кожен звір, навіть дракон, та що я там, кокодрил навіть, а кокодрил — неможливо страшенний, хто бачив його, той знає. Тільки одне звірятко не лякається василіска, й це куниця. Куниця, коли потвору побачить у пустелі, то бігцем до лісу скоренько біжить, там тільки їй одній зілля знане знаходить і з’їдає його. Тоді отрута василіска вже куниці нестрашна, й тоді та загризти його на смерть може…

Цірі пхикнула сміхом і зімітувала губами протяжний, майже непристойний звук.

— Гей, мудрило! — не витримав віспуватий. — Якщо тобі щось не до смаку, то виходь! Не примушую ані дивитися тебе на василіска, ані слухати про нього!

— Це ніякий не василіск.

— Так? А що воно, пані премудра?

— Виверна, — заявила Цірі, відкидаючи хвостик грушки й облизуючи пальці. — Звичайна виверна. Молода, невеличка, голодна й брудна. Але виверна й тільки. На Старшій Мові — віверн.

— Ач, гляньте! — крикнув віспуватий. — Яка вумна й учена нам тут трапилася! Стули писок, бо я тобі…

— Гей-гей! — відізвався світловолосий молодик в оксамитовому береті й позбавленому герба вамсі зброєносця, який тримав під руку тоненьку й бліденьку дівчину в сукні кольору абрикоса. — Тихіше, пане звіролове! Не погрожуйте шляхтичці, аби я вас тим мечем суворо не покарав. Та й щось мені тут обманом запахло!

— Яким обманом, молодий пане лицарю? — аж захлинувся віспуватий. — Бреше та шмар… Хтів сказати: помиляється та шляхетно народжена панна! Це — василіск!

— Це виверна, — повторила Цірі.

— Яка там верна! Василіск! Гляньте тільки, який страшний, як шипить, як клітку кусає! Які зубиська має! Зубиська, кажу, як у…

— Як у виверни, — скривилася Цірі.

— Як ти зовсім з розуму впала, — віспуватий увіткнув у неї погляд, якого не постидався б й автентичний василіск, — то наблизься! Підійди, аби він на тебе дихнув! Ураз усі побачать, як ти копита відкинеш, від отрути посинівши! Ну, підійди!

— Прошу, — Цірі вишарпнула руку з хватки Фабіо й ступила крок уперед.

— Не дозволю того! — крикнув світловолосий зброєносець, кинувши свою абрикосову подружку й загороджуючи Цірі шлях. — Не може того бути! Занадто ти, мила дамо, ризикуєш.

Цірі, яку ще ніхто так не титулував, трохи почервоніла, глянула на юнака й затріпотіла віями так, як багато разів випробовувала на писарчуку Ярре.

— Немає ніякого ризику, шляхетний рицарю, — посміхнулася звабливо, всупереч пересторогам Йеннефер, яка й далі часто нагадувала їй приказку про дурня і сир. — Нічого зі мною не станеться. Оте нібито отруйне дихання — то бздури.

— Утім, хотів би я, — молодик поклав руку на руків’я меча, — бути поряд із тобою. Для охорони й оборони… Чи дозволиш?

— Дозволю, — Цірі не знала, чому вираз люті на обличчі абрикосової панни дає їй таке задоволення.

— Це я її охороняю та захищаю! — Фабіо задер голову й глянув на зброєносця із викликом. — І я також із нею йду!

— Панове! — Цірі нашорошилася і задерла ніс. — Більше гідності. Не штовхайтеся. Усім вистачить.

Кільце глядачів захвилювалося і забурчало, коли вона сміливо наблизилася до клітки, майже відчуваючи дихання обох хлопців у себе на зашийку. Виверна люто засичала й зашамотілася, у ніс ударив зміїний запах. Фабіо голосно засопів, але Цірі не відступила. Підійшла ще ближче й простягнула руку, майже торкаючись клітки. Потвора кинулася на пруття, гризучи ті зубами. Натовп знову захвилювався, хтось скрикнув.

— Ну й що? — Цірі обернулася, гордовито взявши руки в боки. — Померла я? Отруїла мене ота нібито отруйна потвора? Такий з неї василіск, як з мене…

Перервала, побачивши раптову блідість, що покриває обличчя зброєносця і Фабіо. Блискавично розвернулася і побачила, як два прути клітки розлазяться під напором розлюченого ящера, вириваючи з рами заіржавлені гвіздки.

— Тікайте! — зайшлася з усіх сил. — Клітка розпадається!

Глядачі із криками кинулися до виходу. Кілька намагалося пробитися крізь полотнище, але тільки заплутали в ній себе й інших, поперекидалися, утворюючи верескливий клубок. Зброєносець схопив Цірі за плече саме тоді, коли вона намагалася відскочити, в результаті чого обоє вони спіткнулися, заточилися і впали, перекинувши також і Фабіо. Кудлатий песик торговки почав лаяти, віспуватий — мерзотно лаятися, а цілковито дезорієнтована абрикосова панна — перелякано пищати.

Пруття клітки виламалися із тріском, виверна вирвалася назовні. Віспуватий зіскочив з помосту й намагався втримати її тичкою, але потвора вибила ту одним ударом лапи, скрутилася і шмагнула його хвостом із колючками, перетворюючи віспувату щоку на криваву кашу. Сичучи й розпростовуючи покалічені крила, виверна злетіла з помосту, кинувшись на Цірі, Фабіо й зброєносця, які все намагалися піднятися з землі. Абрикосова панна зомліла й упала на місці навзнак. Цірі напружилася для стрибка, але зрозуміла, що не зуміє.

Врятував їх кошлатий песик, який вирвався з рук торговки, яка впала, заплутавшись у шести своїх спідницях. Тоненько гавкаючи, собацюра кинувся на потвору. Виверна засичала, підвелася, наступила на песика кігтями, скрутилася зміїним, несамовито швидким рухом і уп’яла йому зуби в зашийок. Песик заскавчав дико.

Зброєносець зірвався на коліна, сягнув до боку, але вже не знайшов руків’я, бо Цірі була швидшою. Блискавичним рухом вихопила меч із піхов, підскочила ближче в півоберті. Виверна підвелася, відірвана голова песика звисала з її зубастої пащі.

Усі вивчені в Каер Морені рухи, як здалося Цірі, виконалися самі, майже без її волі й участі. Вона тяла заскочену зненацька виверну в черево й відразу закрутилася, ухиляючись, і ящір, що кинувся на неї, упав на пісок, бризкаючи кров’ю. Цірі перескочила над ним, уміло уникаючи свистячого хвоста, певно, точно й сильно рубанула потвору в зашийок, відскочила, рефлекторно виконала непотрібне вже ухиляння і відразу додала ще раз, тепер перерубавши хребці. Виверна скрутилася і стала нерухомою, тільки вузлуватий хвіст іще тремтів і звивався, розкидаючи навколо пісок.

Цірі швидко тицьнула зброєносцю скривавлений меч у руку.

— Уже все! — крикнула до натовпу, що все ще тікав і до глядачів, які продовжували виплутуватися з полотнища. — Потвору вбито! Той мужній рицар зарубав її на смерть…

Раптом відчула тиск у горлі й вирування у шлунку, в очах їй потемнішало. Щось зі страшною силою гепнуло її у сідниці, так, що аж зуби клацнули. Вона роззирнулася невпевнено. Те, що її ударило, — було землею.

— Цірі… — прошепотів Фабіо, стоячи біля неї на колінах. — Що з тобою? Боги, ти бліда, наче труп…

— Шкода, — пробурмотіла вона, — що ти себе не бачиш.

Люди товклися навколо. Кілька штурхали тіло виверни киями й коцюбами, кілька обдивлялося віспуватого, решта вітала героїчного зброєносця, безстрашного драконозабійцю, єдиного, хто зберіг холоднокровність і запобіг різанині. Зброєносець приводив до тями абрикосову панну, все ще із легким остовпінням споглядаючи на клинок свого меча, покритий розмазаними смугами крові, що вже підсихала.

— Мій герою… — абрикосова панна опритомніла й закинула зброєносцеві руки за шию. — Мій рятівнику! Мій коханий!

— Фабіо, — сказала Цірі слабким голосом, побачивши міських стражників, які пропихувалися між натовпом, — допоможи мені встати й забери мене звідси. Швидко.

— Бідні діти… — товста міщанка в чепці глянула на них, коли вони потихеньку вибиралися із збіговиська. — Ой, пережили ви. Ой, якби не безстрашний рицарьок, очі ваші матері виплакали б!

— Визнайте, в кого отой молодик зброєносцем є! — крикнув ремісник у шкіряному фартусі. — Вартий він за той вчинок поясу й острогів!

— А звіролова в дибу! Батогів йому, батогів! Таку потвору до міста, між людей…

— Води, скоріше! Панна знову зомліла!

— Бідолашна моя Мушка! — завила раптом торговка, схилившись над тим, що залишилося від кудлатого песика. — Собацюрка моя нещасна! Людииии! Хапайте ту дівку, ту шельму, що дракона розізлила! Де вона? Хапайте її! То не звіролов, то вона в усьому винна!

Міські стражники, яким допомагали численні добровольці, почали пропихуватися через юрму й роззиратися. Цірі справилася із запамороченням.

— Фабіо, — прошепотіла. — Розділяємося. Зустрінемося за хвильку на тій вулиці, по якій ми прийшли. А якщо хто тебе затримає і розпитуватиме про мене, то ти мене не знаєш і не відаєш, хто я така.

— Але… Цірі…

— Іди!

Вона стиснула в кулаці амулет Йеннефер і пробурчала закляття активізації. Чари подіяли миттєво, а час був найважливішим. Стражники, які вже проштовхувалися в її напрямку, зупинилися, дезорієнтовані.

— Що за лихо? — здивувався один із них, дивлячись, здавалося, прямо на Цірі. — Де вона? Я ж тільки-но її бачив…

— Там, там! — крикнув інший, вказуючи в протилежному напрямку.

Цірі повернулася і пішла собі, все ще трохи ошелешена й ослаблена ударом адреналіну й активізацією амулета. Амулет діяв так, як повинен був діяти — абсолютно ніхто її не помітив і ніхто не звертав на неї увагу. Абсолютно ніхто. В результаті раніше, ніж вона вийшла з натовпу, її безліч разів штовхнули, копнули та понаступали на ноги. Чудом вона уникнула скинутої з возу скрині. Мало не вибили їй око вилами. Закляття, як виявилося, мало свої добрі й погані сторони — стільки само переваг, скільки й вад.

Дія амулета не тривала довго. Цірі не мала досить сили, аби його опанувати й продовжити тривалість закляття. На щастя, чари перестали діяти в слушний момент — коли вибралася з натовпу й побачила Фабіо, який чекав її на вуличці.

— Ой-йей, — сказав хлопець. — Ой-йей, Цірі. Ти тут. Я непокоївся…

— Не треба було. Ходімо, швидше. Полудень уже минув, мушу повертатися.

— А ти непогано справилася із тією потворою, — хлопець глянув на неї із подивом. — І швидко ж ти діяла! Де ти тому навчилася?

— Чому? Виверну вбив зброєносець.

— Неправда. Я бачив…

— Нічого ти не бачив! Прошу тебе, Фабіо, ані слова нікому. Нікому. А особливо пані Йеннефер. Ой-йей, ото ж би вона мені дала, якби взнала…

Вона замовкла.

— Ті там, — вказала за себе, у бік ринку. — Вони мали рацію. То я роздратувала виверну… То через мене…

— То не через тебе, — заперечив переконано Фабіо. — Клітка була гнилою та й збитою абияк. Могла розтріскатися будь-якої миті, через годину, завтра, післязавтра… Краще воно, що вийшло сьогодні, бо ти врятувала…

— Зброєносець врятував! — крикнула Цірі. — Зброєносець! Убий це собі, нарешті, в голову! Кажу ж тобі, якщо видаси мене, перетворю тебе на… На щось жахливе! Я знаю чари! Зачарую тебе…

— Еге ж, — пролунало з-за її спини. — Годі вже!

Одна з жінок, які йшли за ними, мала темне, гладко зачесане волосся, блискучі очі й вузькі губи. Носила напнутий на плечі короткий плащик із фіолетової камки[5], облямований хутром із сонь.

— Чому ти не в школі, адептко? — запитала холодним, звучним голосом, міряючи Цірі пронизливим поглядом.

— Зачекай, Тіссає, — сказала друга жінка, молодша, світловолоса й висока, у зеленій, сильно декольтованій сукні, — я її не знаю. Вона, може, не є…

— Є, — перебила її темноволоса. — Я впевнена, що це одна з твоїх дівчат, Рито. Ти ж не знаєш усіх. Це одна з тих, що вибралися з Локсії під час бардаку при зміні кімнат. І тепер вона сама нам у тому признається. Ну, адептко, я чекаю.

— Що? — нахмурилася Цірі.

Жінка стиснула вузькі губи, поправила манжети рукавичок.

— У кого ти вкрала камуфлюючий амулет? А може, хтось тобі його дав?

— Що?

— Не випробовуй моєї терплячості, адептко. Твоє ім’я, клас, ім’я прецепторки. Швидко!

— Що?

— Удаєш дурнувату, адептко? Ім’я! Як тебе звуть?

Цірі стиснула зуби, а очі її запалали зеленим жаром.

— Анна Інгеборга Клопшток, — процідила нахабно.

Жінка підняла руку, й Цірі відразу зрозуміла всю величину своєї помилки. Йеннефер тільки раз, зморена довгим зволіканням учениці, продемонструвала їй, як діють паралізуючі чари. Враження було винятково паскудне. Так само, як і тепер.

Фабіо глухо крикнув і кинувся до неї, але друга жінка, світловолоса, схопила його за комір і втримала на місці. Хлопець бився, але рука жінки була наче із заліза. Цірі ж не могла навіть поворухнутися. Мала враження, що потроху вростає у землю. Темноволоса нахилилася і втупила в неї блискучі очі.

— Я не любителька тілесних покарань, — сказала льодяним голосом, знову поправивши манжети рукавичок, — але постараюся, аби тебе відшмагали, адептко. Не за неслухняність, не за крадіжку амулета й не за прогули. Не за те, що ти носиш недозволену одежу, що ходиш із хлопцем і розмовляєш із ним про справи, про які говорити тобі заборонено. Будеш відшмагана за те, що не вмієш розпізнавати архимайстриню.

— Ні! — крикнув Фабіо. — Не кривди її, вельможна пані! Я — клерк у банку пана Мольнара Джанкарді, а та панянка є…

— Стули пельку! — крикнула Цірі. — Сту…

Закляття, що закрило їй рот, було накладено швидко й брутально. Вона відчула на вустах кров.

— Ну? — підігнала Фабіо світловолоса, відпускаючи й пестливим рухом розгладжуючи комір хлопця. — Кажи. Ким є ця горда панянка?

Маргарита Ло-Антіль з плюскотом випірнула з басейну, розбризкуючи воду. Цірі не могла стриматися, аби не придивитися. Бачила голу Йеннефер не раз і не вважала, що хтось може мати кращу фігуру. Помилялася. Побачивши голу Маргариту Ло-Антіль, від заздрості почервоніли б навіть мармурові статуї богинь і німф.

Чародійка схопила цеберце холодної води й вилила його собі на бюст, надзвичайно при тому лаючись й обтрушуючись.

— Гей, дівчино, — кивнула Цірі. — Будь ласка, подай мені рушника. Ну, припини нарешті на мене дутися.

Цірі стиха пирхнула, все ще ображена. Коли Фабіо видав, хто вона така, чародійки волокли її силою через половину міста, виставляючи на посміховисько. У банку Джанкарді справа, зрозуміло, відразу прояснилася. Чародійки вибачилися перед Йеннефер, пояснивши свою поведінку. Йшлося про те, що адептки з Аретузи були тимчасово переведені до Локсії, бо приміщення школи віддали для учасників і гостей з’їзду чародіїв. Скориставшись із замішання при переводі, кілька адепток вибралися з Танедду й утекли в місто. Маргарита Ло-Антіль і Тіссая де Фрьес, попереджені активацією амулета Цірі, прийняли її за одну з утікачок.

Чародійки вибачилися перед Йеннефер, але жодна не подумала про те, аби вибачитися перед Цірі. Йеннефер, вислухавши вибачення, дивилася на неї, і Цірі відчувала, як горять її вуха. А найгірше було Фабіо — Мольнар Джанкарді вилаяв його так, що в хлопця сльози стояли на очах. Цірі було його шкода, але вона й гордилася ним — Фабіо дотримав слова й навіть не писнув про виверну.

Йеннефер, як виявилося, чудово знала Тіссаю і Маргариту. Чародійки запросили її у «Срібну Чаплю», найкращий і найдорожчий заїжджий двір у Горс Велені, де Тіссая де Фрьес затрималася по приїзді, з тільки їй відомих причин зволікаючи з поїздкою на острів. Маргарита Ло-Антіль, яка виявилася ректоркою Аретузи, прийняла запросини старшої чародійки й тепер на якийсь час ділила із нею помешкання. Заїжджий двір і справді був розкішний: мав у підвалах власну лазню, яку Маргарита й Тіссая найняли виключно для себе, заплативши за те неймовірні гроші. Йеннефер і Цірі, зрозуміло, були запрошені користуватися лазнею — і в результаті усі поперемінно плавали в басейні й пітніли в пару вже кілька годин, безустанно при тому пліткуючи.

Цірі подала чародійці рушник. Маргарита делікатно ущипнула її за щоку. Цірі знову пирхнула й з плюсканням скочила у басейн, у воду, що пахла розмарином.

— Плаває, наче малий тюлень, — засміялася Маргарита, простягаючись біля Йеннефер на дерев’яному лежаку. — А зграбна, наче наяда. Даси мені її, Йеннефер?

— Для того я її сюди й привезла.

— На який рік я маю її прийняти? Знає основи?

— Знає. Але нехай почне як усі, з яслів. Їй то не зашкодить.

— Мудро, — сказала Тіссая де Фрьес, зайнята поправлянням розставлених бокалів на мармуровому, вкритому шаром роси від пару столі. — Мудро, Йеннефер. Дівчині буде легше, якщо розпочне разом з іншими новачками.

Цірі вискочила з басейну, всілася на краю, віджимаючи волосся і бовтаючи ногами у воді. Йеннефер і Маргарита ліниво пліткували, час від часу витираючи обличчя змоченими в холодній воді серветками. Тіссая, скромно замотана в простирадло, не втручалася у розмову, справляючи враження людини, яка поглинута наведенням порядку на столі.

— Смиренно вибачаюся, вельможні дами! — крикнув раптом зверху невидимий хазяїн заїзду. — Прошу мене вибачити за те, що посмів заважати, але… Якийсь офіцер прагне зараз же бачити пані де Фрьес! Говорить, що не потерпить тяганини!

Маргарита Ло-Антіль захихотіла, підморгнула Йеннефер, після чого обидві як по команді відкинули зі стегон рушники й прибрали досить вишуканих і дуже визивних поз.

— Нехай офіцер увійде! — крикнула Маргарита, стримуючи сміх. — Запрошуємо! Ми готові!

— Наче діти, — зітхнула Тіссая де Фрьес, крутячи головою. — Накрийся, Цірі.

Офіцер увійшов, але витівка чародійок виявилася ні до чого. Офіцер при їхньому вигляді не збентежився, не почервонів, не роззявив рота й не вибалушив очі. Бо офіцер був жінкою. Високою стрункою жінкою із товстою чорною косою і мечем при боці.

— Пані, — сухо промовила жінка, із хрустінням кольчуги трохи вклоняючись Тіссаї де Фрьес, — доповідаю, що я виконала твоє доручення. Прошу дозволити повернутися до гарнізону.

— Дозволяю, — коротко відповіла Тіссая. — Дякую за супровід і за допомогу. Щасливої дороги.

Йеннефер усілася на лежаку, дивлячись на чорно-золото-червоний бант на ремені воїтельки.

— Я тебе знаю?

Воїтелька вклонилася злегка, витерла спітніле обличчя. У лазні було гаряче, а вона мала на собі кольчугу та шкіряний каптан.

— Я часто бувала у Венґерберзі, — сказала. — Пані Йеннефер, звуся Райлою.

— Судячи по банту, служиш ти в спеціальних загонах короля Демавенда?

— Так, пані.

— У якому ранзі?

— Капітана.

— Дуже добре, — розсміялася Маргарита Ло-Антіль. — У війську Демавенда, як я із задоволенням констатую, почали нарешті давати офіцерські патенти солдатам із яйцями.

— Чи я можу йти? — воїтелька випросталася, сперши долоню на оголів’я меча.

— Можеш.

— Я відчула ворожість у твоєму голосі, Йенно, — сказала по хвильці Маргарита. — Що маєш до пані капітана?

Йеннефер устала, зняла зі столу два бокали.

— Ти бачила стовпи, що стоять на розстанях? — запитала. — Мала бачити, мала відчувати сморід гниючих трупів. Ті стовпи — це їхня ідея і їхня справа. Її і тих, ким вона командує у спеціальних загонах. Банда садистів!

— Це війна, Йеннефер. Та Райла не раз мала бачити товаришів по зброї, що живцем потрапили до лап білок. Повішених за руки на деревах, як мішені для стріл. Осліплених, кастрованих, із ногами, спаленими в кострищах. Жорстокостей, які чинять скойа’таелі, не посоромилася б і сама Фалька.

— Методи спеціальних загонів також надто нагадують методи Фальки. Але не в тому справа, Рито. Я не бідкаюся над долею ельфів, знаю, що таке війна. Знаю також, як війна виграється. Виграють її солдати, які із переконанням і жертовністю захищають країну, захищають свій дім. Не виграють її такі, як та Райла, із найманцями, що б’ються заради грошей, які не вміють і не стануть жертвувати собою. Вони навіть не знають, що воно таке — самопожертва. А якщо знають, то гребують нею.

— Та хай їм грець, тим самопожертвам і гребуванню. Чи воно нас обходить? Цірі, накинь щось на себе й стрибни нагору за новою карафою. Маю охоту сьогодні нажертися.

Тіссая де Фрьес зітхнула, покачавши головою. Це не пройшло повз увагу Маргарити.

— На щастя, — захихотіла вона, — ми вже не в школі, кохана майстрине. Ми вже можемо робити те, що нам подобається.

— Навіть у присутності адептки? — уїдливо запитала Тіссая. — Я, коли була ректоркою Аретузи…

— Ми пам’ятаємо, пам’ятаємо, — із посмішкою перебила її Йеннефер. — Ми б навіть хотіли б — не забули. Йди по карафу, Цірі.

Нагорі, чекаючи на карафу, Цірі була свідком від’їзду воїтельки і її загону, що складався з чотирьох солдатів. Із цікавістю і подивом вона дивилася на те, як вони сиділи, на їхні вирази облич, одяг і зброю. Райла, капітан із чорною косою, власне сварилася із хазяїном заїзду.

— Я не стану чекати до світанку! Й хрін там мені є діло, що брама зачинена! Я хочу зараз же за мури! Знаю, що в корчми є власний підземний хід! Наказую його відчинити!

— Розпорядження…

— Та хрін там мені до розпоряджень! Виконую накази архимайстрині де Фрьес!

— Добре, капітане, не кричіть. Я вам відчиню…

Той хід, як виявилося, був вузьким, міцно замкненим переходом, а вів — просто за мури міста. Перш ніж Цірі взяла з рук слуги карафу, побачила, як хід той відчинили, а Райла та її загін виїхали назовні, у ніч.

Вона ж — замислилася.

— Ну, нарешті, — зраділа Маргарита, не відомо, чи то Цірі, чи карафі, яку та несла. Цірі поставила карафу на стіл — схоже, поставила погано, бо Тіссая де Фрьес знову мусила її поправити. Наливаючи, Йеннефер зіпсувала всю композицію, і Тіссаї знову довелося поправляти. Цірі із жахом уявила собі Тіссаю у ролі вчительки.

Йеннефер і Маргарита повернулися до перерваної розмови, не жаліючи карафи. Для Цірі стало ясно, що скоро їй знадобиться бігти за новою. Замислилася, прислухаючись до розмови чародійок.

— Ні, Йенно, — труснула головою Маргарита. — Ти, бачу, не в курсі. Я із Ларсом порвала. Це вже скінчено. Elaine deireádh, як кажуть ельфи.

— І тому ти маєш бажання нажертися?

— Між іншим, — кивнула Маргарита Ло-Антіль, — мені смутно, не приховую. Я ж з ним була чотири роки. Але мусила із ним порвати. З такої муки хліба не буде…

— Особливо, — пирхнула Тіссая де Фрьес, вдивляючись у золоте вино, що колихалося у бокалі, — беручи до уваги, що Ларс був жонатий.

— Саме це, — стенула плечима чародійка, — я вважаю за неважливий момент. Усі привабливі чоловіки у віці, що мене цікавить, жонаті, нічого із тим не поробиш. Ларс кохав мене, та й мені якийсь час здавалося… Ах, що тут багато говорити. Забагато він хотів. Став загрожувати моїй свободі, а мені стає млосно від самої думки про моногамію. Зрештою, я узяла приклад з тебе, Йенно. Пам’ятаєш ту нашу розмову у Венґерберзі? Коли ти вирішила порвати стосунки із тим своїм відьмаком? Я тобі радила тоді, аби ти подумала, казала, що кохання на вулиці не валяється. Але ти мала рацію. Кохання — коханням, а життя — життям. Кохання минає…

— Не слухай її, Йеннефер, — холодно сказала Тіссая. — Вона зараз запекла й сповнена жалю. Знаєш, чому не йде на банкет в Аретузі? Бо соромиться з’явитися там сама, без чоловіка, із яким її пов’язували вже чотири роки. Через якого їй заздрили. І якого вона втратила, бо не вміла оцінити його кохання.

— А може б нам порозмовляти про щось інше? — запропонувала Йеннефер удавано безтурботним, але трохи зміненим голосом. — Цірі, налий нам. Холера, замала карафа. Будь миленька, принеси ще одну.

— Принеси дві, — засміялася Маргарита. — В нагороду отримаєш ковточок і сядеш із нами, не треба буде тобі нашорошувати вуха здалеку. Твоя освіта починається тут, зараз, ще до того, як потрапиш до мене в Аретузу.

— Освіта! — Тіссая підвела очі до стелі. — Боги!

— Тихо, улюблена майстрине! — Маргарита хлопнула себе долонею об мокре стегно, удаючи гнів. — Тепер я ректорка школи! Тобі не вдалося зрізати мене на випускних екзаменах!

— Шкодую.

— Я також, уяви собі. Мала б зараз приватну практику, як Йенна, не мусила б мучитися із адептами, не мусила б витирати носи тим плаксам чи сваритися із тими гордячками. Цірі, слухай мене й учися. Чародійка завжди діє. Погано чи добре — виявиться пізніше. Але треба діяти, хапати життя за гриву. Повір мені, маленька, я шкодую виключно про бездіяльність, нерішучість, вагання. Про вчинки й рішення, нехай навіть вони інколи завдають смутку й жалю, я не шкодую. Глянь на ту поважну пані, яка сидить отам, корчить міни й педантично поправляє, що може. Це Тіссая де Фрьес, архимайстриня, яка виховала десятки чародійок. Навчаючи їх, що треба діяти. Та нерішучість…

— Облиш, Рито.

— Тіссая права, — сказала Йеннефер, усе ще вдивляючись у куток лазні. — Облиш. Я знаю, що тобі сумно через Ларса, але не перетворюй це на життєві повчання. Дівчина ще має час для цього типу науки. Й отримає їх не у школі. Цірі, йди по карафу.

Цірі встала. Була вже повністю одягнена.

І повністю рішучою.

— Що? — крикнула Йеннефер. — Як це? Як це — поїхала?

— Наказала… — пробурмотів господар, збліднувши й притискаючись спиною до стіни. — Наказала осідлати собі коня…

— І ти послухав її? Замість того, щоб звернутися до нас?

— Пані, звідки я міг знати? Був упевнений, що пішла вона за вашим наказом… Й у думці в мене не було…

— Ти, клятий дурню!

— Спокійно, Йеннефер, — Тіссая приклала руку до лоба, — не піддавайся емоціям. Уже ніч. Її не випустять через браму.

— Вона наказала, — прошепотів господар, — відчинити собі підземний прохід…

— І їй відчинили?

— Через той з’їзд, пані, — господар опустив очі, — у місті повно чародіїв… Люди бояться, ніхто не сміє стати в них на шляху… Як я міг їй відмовити? Говорила вона так само, як ви, пані, точнісінько таким само голосом… І дивилася так само… Ніхто їй навіть в очі не смів дивитися, не те що ставити питання… Була, як ви… Точнісінько… Наказала подати собі перо й чорнила… й написала листа…

— Давай!

Тіссая де Фрьес була швидшою.

Пані Йеннефер!

— прочитала вголос.

Вибач мені. Їду до Гірундуму, бо хочу побачити Ґеральта. Перш ніж піду до школи, хочу його побачити. Вибач мені неслухняність, але я мушу. Знаю, що ти мене покараєш, але не хочу шкодувати через нерішучість і вагання. Якщо вже маю шкодувати, то нехай воно буде через вчинок і дію. Хапаю життя за гриву. Повернуся, як тільки зумію.

Цірі

— Це все?

— Є ще постскриптум.

Скажи пані Риті, що в школі вона не муситиме мені витирати носа.

Маргарита Ло-Антіль із недовірою покачала головою. А Йеннефер вилаялася. Корчмар почервонів і відкрив рота. Чув уже чимало лайок, але такої — ще ніколи.

Вітер віяв від суші у бік моря. Хвилі хмар наїхали на місяць, що висів над лісом. Дорога до Гірундуму потонула в темряві. Галоп став занадто небезпечним. Цірі сповільнилася, пішла риссю. Про те, щоб їхати ступою, навіть не думала. Поспішала.

Здаля чути було бурчання грози, що йшла слідом, горизонт раз у раз відсвічував відблисками блискавок, що виривали з темряви зубчасту пилку верхівок дерев.

Вона стримала коня. Була на розстані — дорога розходилася надвоє, обидва розгалуження виглядали ідентично.

Чому Фабіо нічого не говорив про розстані? А що там, адже я ніколи не гублюся, я ж завжди знаю, куди треба йти чи їхати…

То ж чому тепер не знаю, на яку дорогу звернути?

Гігантський абрис безшумно просунув над її головою. Цірі відчула, як серце її провалюється у шлунок. Кінь заіржав, ударив копитом і помчав галопом, вибравши праву дорогу. Вона через хвильку стримала його.

— То тільки звичайна сова, — видихнула, намагаючись заспокоїти себе й коня. — Звичайний птах… Немає чого боятися…

Вітер став сильнішим, темні хмари повністю закрили місяць. Але попереду, в перспективі шляху, у зяючій посеред лісу щербині, було світло. Вона поїхала швидше, пісок полетів з-під копит.

Скоро мусила затриматися. Попереду був обрив і море, з якого виростав знайомий чорний стовп острова. З місця, де вона перебувала, не було видно вогнів Ґарштангу, Локсії чи Аретузи. Бачила вона тільки самотню, стрільчату вежу, що вінчала Танедд.

Тор Лара.

Загриміло, а миттю пізніше сліпуча стрічка блискавки поєднала похмуре небо із вершиною вежі. Тор Лара глипнула на неї червоними вирлами вікон, здавалося, що всередині башти на мить запалав вогонь.

Тор Лара… Башта Чайки… Чому назва та пробуджує в мені такий жах?

Вітер нагнув дерева, гілки зашуміли. Цірі примружилася, пил і листя ударили її у щоку. Вона повернула коня — той форкав і йшов боком. Уже зорієнтувалася. Острів Танедд вказував на північ, вона мала їхати в західному напрямку. Піщана дорога лягала в темряві виразною білою стрічкою. Цірі перейшла на галоп.

Знову гримнуло, у світлі блискавки Цірі раптом побачила вершників. Темні, невиразні, рухливі фігури по обидва боки дороги. Почула окрик.

— Gar’ean!

Вона не роздумуючи поставила коня дибки, натягнула вузду, розвернулася і перейшла на галоп. За нею крик, свист, стукіт копит.

— Gar’ean! Dh’oine!

Галоп, стукіт копит, тиск повітря. Темрява, у якій мигтять білі стовбури придорожніх беріз. Грім. Блискавка, у її світлі двоє кінних намагаються перекрити їй шлях. Один тягне руку, щоб схопити вузду. До шапки прип’ято хвіст білки.

Цірі вдаряє п’ятами, притискається до кінської шиї, проноситься поряд. За нею крик, свист, гуркіт грому. Блискавка.

— Spar’le, Yaevinn!

У чвал, чвал! Швидше, конику! Грім. Блискавка. Роздоріжжя. Ліворуч! Я ніколи не помиляюся! Знову роздоріжжя. Праворуч! Чвалом, конику! Швидше, швидше!

Дорога йде вгору, під копитами порох, кінь, хоча вона й підганяє його, сповільнюється…

На вершині пагорба вона озирнулася. Наступна блискавка освітила шлях. Зовсім порожній. Вона прислухалася, але чула тільки вітер, що шумів у листі. Гримнуло.

Тут нікого немає. Білки… Це тільки спомин про Кедвен. Троянда з Шерраведду… Це все мені здалося. Тут немає живої душі, ніхто мене не переслідує…

У неї вдарив вітер. Вітер дме із суші, — подумала вона, — я відчуваю його на правій щоці…

Я заблукала.

Блискавка. У світлі її блищить поверхня моря, на тлі її стовп острову Танедд. І Тор Лара. Вежа Чайки. Вежа, що притягує, наче магніт… Але я не хочу до тієї вежі. Я їду до Гірундуму. Бо я мушу побачити Ґеральта.

Знову блиснуло.

Між нею й урвищем стояв чорний кінь. А на ньому сидів рицар у шоломі, оздобленому крилами хижого птаха. Крила раптом забилися, птах зривається у політ…

Цінтра!

Паралізуючий страх. Руки до болю стиснуті на ременях віжок. Блискавка. Чорний рицар піднімає коня дибки. Замість обличчя він має жахливу маску. Крила б’ють…

Кінь пішов у галоп без її допомоги. Темрява, яку рвуть блискавки. Ліс закінчується. Під копитами плюскіт, в’язка багнюка. За нею шум крил хижого птаха. Все ближче… Ближче…

Лютий галоп, очі сльозяться. Блискавки тнуть небо, у їх світлі Цірі бачить вільхи й верби по обидва боки дороги. Але це не дерева. Це — слуги Короля Вільх. Слуги чорного рицаря, який мчить за нею, а крила хижого птаха шумлять на його шоломі. Жахливі потвори по обидва боки дороги тягнуть до неї криві руки, сміються дико, роззявляючи чорні пащеки дупел. Цірі лежить на кінській шиї. Гілки свистять, шмагають, шарпають, чіпляються за вбрання. Страшезні стовбури тріщать, дупла клацають, регочуть насмішкувато…

Левеня із Цінтри! Дитя Старшої Крові!

Чорний рицар уже позаду неї, Цірі відчуває його руку, що намагається схопити її за волосся на потилиці. Підігнаний криком, кінь рветься уперед, різким стрибком бере невидиму перешкоду, із тріском ламає очерет, спотикається…

Вона натягнула вузду, відкинувшись у сідлі, повернула коня — той хрипів. Крикнула дико, люто. Вишарпнула меч із піхов, крутнула ним над головою. Це вже не Цінтра! Я уже не дитина! Я уже не беззбройна! Не дозволю…

— Не дозволю! Ти мене вже не торкнешся! Не торкнешся уже мене ніколи!

Кінь із плюском і хлюпанням зупинився у воді, що сягала йому черева. Цірі нахилилася, крикнула, вдарила коня п’ятами, вискочила назад на греблю. Ставки, подумала. Фабіо казав про рибні ставки. Це Гірундум. Я добралася. Я ніколи не помиляюся…

Блискавка. За нею гребля, далі чорна стіна лісу, що врізається у небо, наче пилка. Й нікого. Тиша, що переривається тільки скавчанням вітру. Десь на болотах крякає налякана качка.

Нікого. На греблі немає нікого. Ніхто за мною не женеться. То була мара, кошмар. Спогади із Цінтри. Це мені тільки здавалося.

Удалині вогник. Ліхтар. Чи вогонь. То ферма. Гірундум. Уже близько. Ще тільки одне зусилля…

Блискавка. Одна, друга, третя. Без грому. Вітер раптом стихає. Кінь ірже, крутить головою, стає дибки.

На чорному небі з’являється молочна стрічка, швидко світлішає, звиваючись, наче змія. Вітер знову б’є у верби, збиває куряву, засохле листя і траву на греблі.

Далекий вогник зникає. Тоне, розмивається у паводку мільярда блакитних вогників, якими раптом освітлюється, палає усе болото. Кінь форкає, ірже, шаліє на греблі, Цірі ледь утримується у сідлі.

У смузі, що суне по небу, з’являються невиразні, кошмарні фігури вершників. Вони все ближче, все виразніше. Коливаються буйволові роги й облізлі плюмажі на шоломах, з-під шоломів біліють трупні маски. Вершники сидять на скелетах коней, укритих рештками капаризонів. Шалений вихор виє серед верб, клинки блискавиць безперестанно тнуть чорне небо. Вітер виє усе голосніше. Ні, це не вітер. Це примарний спів.

Кошмарна кавалькада повертає, летить просто на неї. Копита примарних коней киплять відблисками блукаючих вогників, що висять над болотами. На чолі кавалькади галопує Король Полювання. Іржавий шишак коливається над трупною маскою, що зяє дірами очних ям, у яких палає синій вогонь. В’ється обірваний плащ. Об укритий іржею нагрудник стукотить намисто, пусте, наче старе горохвиння. Колись у ньому було коштовне каміння. Але випало під час дикої гонитви небом. І стало зірками…

Це неправда! Цього немає! То кошмар, мара, обман! Це мені лише здається!

Король Полювання ставить скакуна-скелет дибки, вибухає диким, жахливим сміхом.

Дитя Старшої Крові! Ти належиш нам! Ти наша! Приєднайся до почету, приєднайся до нашого Полювання! Будемо гнати, гнати аж до кінця, аж до самої вічності, аж до краю існування! Ти наша, зіроока дочка Хаосу! Приєднайся до нас, пізнай радість Полювання! Ти наша, ти одна з нас! Серед нас — твоє місце!

— Ні! — крикнула вона. — Їдьте геть! Ви мертві!

Король Полювання сміється, клацають гнилі зуби над заіржавленим краєм обладунку. Синім горять очні ями маски черепу.

Так, ми — мертві! Але це ти — смерть.

Цірі притискається до кінської шиї. Не довелося підганяти коня. Відчуваючи за собою близькі примари, скакун рвався по греблі в карколомному чвалі.

Берньє Гофмайер, половинчик, фермер з Гірундуму, підвів кучеряву голову, вслухаючись у далекий відгомін грому.

— Небезпечна справа, — сказав, — така гроза без дощу. Гахне десь блискавка — й пожежа готова…

— Трохи дощу б не завадило, — зітхнув Любисток, підкручуючи кілочки лютні, — бо повітря таке, що ножем можна краяти… Сорочка до хребта липне, комарі жеруть… Але, вважаю, закінчить нічим. Кружляла гроза, кружляла, але з якогось часу блискає десь на півночі. Хіба над морем.

— У Танедд лупить, — підтвердив половинчик. — Це найвища точка тут. Та вежа на острові, Тор Лара, проклятущо притягує блискавки. Під час порядної грози виглядає так, наче у вогні стоїть. Аж дивно, що не розлетілася досі.

— То магія, — переконано ствердив трубадур. — Усе на Танедді магічне, навіть сама скеля. А чародії блискавок не бояться. Та що я там! Чи знаєш, Берньє, що вони вміють блискавки хапати?

— Та авже! Брешеш, Любистку.

— Та хай мене грім… — Поет урвав себе, неспокійно глянув у небо. — Хай мене свиня копне, як я брешу. Кажу тобі, Гофмайере, маги ловлять блискавки. Я на власні очі бачив. Старий Горазд, той, якого пізніше вбили на Горі Содден, схопив колись блискавку на моїх очах. Узяв довгий шматок дроту, один кінець заціпив на верхівку своєї вежі, а другий…

— Другий кінець дроту тре’ в пляшку вкласти, — запищав раптом син Гофмайера, який крутився по ґанку, маленький половинчик із чуприною, густою і кучерявою, наче овече руно. — У скляний глечик, такий, у якому татко вино жене. Блискавка по дроту до глечика стрибне…

— Додому, Франкліне! — крикнув фермер. — У ліжко, спати, вперед! Майже північ, а зранку працювати тре’! І нехай-но я тебе спіймаю, коли під час грози ти коло глечиків чи дротів мудруєш, то буде для ременя робота! Дві неділі на дупі не всидиш! Петуніє, забери ж його звідси! А нам іще пива принеси!

— Досить вам, — гнівно промовила Петунія Гофмайер, забираючи синка з ґанку. — Чимало ви вже вижлуктали.

— Не бурчи. Відьмак от-от повернеться. Гостя годиться почастувати.

— Як відьмак повернеться, так і принесу. Для нього.

— От скупа баба, — буркнув Гофмайер, але так, щоб дружина не почула. — Усі свояки її, Бібервельдти з Луки, що до одного — скнара на скнарі й скнарою поганяють… А відьмака щось довго не видко. Як пішов на ставки, так і пропав. Дивна він людина. Бачив, як учора на дівчаток дивився, на Ціню та Тангерінку, як ті на подвір’ї бавилися? Дивний погляд мав. А тепер… Не можу відкинути думки, що пішов він, аби на самоті побути. А в мене на постій став, бо ферма моя на узбіччі, звіддаля від інших. Ти, Любистку, його краще знаєш, тож скажи…

— Я його знаю? — поет пристукнув комара на карку, бренькнув на лютні, вдивляючись у чорні контури верб над ставком. — Ні, Берньє. Не знаю. Думаю так, що ніхто не знає. Але щось із ним коїться, бачу це. Навіщо він приїхав сюди, у Гірундум? Щоб бути ближче до острова Танедд? А коли вчора я запропонував йому спільну поїздку до Горс Велена, звідки Танедд видно, відмовився відразу. Що його тут тримає? Дали ви йому якесь прибуткове завдання?

— Та де там, — буркнув половинчик. — Сказати щиро, я аж ніяк не вірю, щоб там насправді якась потвора була. Того дітлаха, що в ставку втопився, могли судоми схопити. Але відразу всі в крик, що воно утопець чи кікімора і що відьмака треба кликати… А гроші йому такі нікчемні обіцяли, що аж соромно. А він що? Три ночі по греблях лазить, а вдень спить або сидить без слова, наче бенеря, на дітлахів дивиться, на дім… Дивно. Я б сказав — незвичайно.

— Добре сказав би.

Блиснула блискавка, освітлюючи подвір’я і будівлі ферми. На мить засвітилися білим руїни ельфійського палацу на кінці греблі. По хвильці над садами прокотився грім. Зірвався різкий вітер, дерева й очерет над ставком зашуміли й пригнулися, дзеркало води зморщилося і стало матовим, наїжачилося листям латаття, що стало сторчма.

— А все ж іде до нас гроза, — фермер подивився на небо. — Може, маги її чарами від острова відігнали? На Танедд з’їхалося їх, балакають, зо дві сотні… Як вважаєш, Любистку, про що вони там будуть радитися, на тому своєму з’їзді? Буде з того щось добре?

— Для нас? Сумніваюся. — Трубадур провів великим пальцем по струнах лютні. — З’їзди ті — зазвичай показ мод, плітки, нагода для сварок та внутрішніх перепиханок. Розмови про те, чи розповсюджувати магію, чи робити її елітарною. Скандали між тими, хто служить королям, і тими, хто воліє здалеку на королів лаятися…

— Ха, — сказав Берньє Гофмайер, — щось підказує мені, що під час того з’їзду стане той Танедд блискати й гриміти не гірше, ніж під час грози.

— Можливо, але нам яке до того діло?

— Тобі — ніякого, — похмуро промовив половинчик. — Бо ти лишень на лютні бренькаєш і співаєш. Дивишся на світ навколо й тільки ноти та рими й бачиш. А нам тут тільки за останній тиждень вершники два рази капусту й ріпу копитами збили. Військо гониться за білками, білки петляють і тікають, та й одним, і другим шлях через нашу капусту веде…

— Не час жаліти капусту, коли ліс горить, — промовив поет.

— Ти, Любистку, — Берньє Гофмайер глянув на нього криво, — як скажеш щось, то не зрозуміти, плакати, сміятися чи під сраку тебе копнути. Я серйозно кажу! Й ось що скажу тобі: паскудний прийшов час. Біля шляхів — коли, шибениці, на галявинах і по перехрестях — трупи, та, суча мати, край той отак, мабуть, за часів Фальки виглядав. І як тут жити? Вдень приходять королівські люди й погрожують, що за допомогу білкам візьмуть нас у диби. А вночі з’являються ельфи — й спробуй їм у допомозі відмовити! Відразу поетично пообіцяють, що побачимо червоне обличчя ночі. Такі вже поетичні вони, що обригатися. Отак і взяли нас між двома вогнями…

— Розраховуєш на те, що з’їзд чародіїв щось змінить?

— А й розраховую. Ти сам сказав, що серед магів сперечаються дві групи. Бувало вже колись, що чародії королів угамовували, клали кінець війнам та розбратам. Адже це саме магіки мир із Нільфгардом встановили три роки тому. То, може, й зараз…

Берньє Гофмайер замовкнув, нашорошив вуха. Любисток поклав пальці на струни.

Із темряви на греблі випірнув відьмак. Ішов повільно в бік дому. Знову блиснула блискавка. Коли загриміло, відьмак був уже біля них, на ґанку.

— Ну і як воно, Ґеральте? — запитав Любисток, аби перервати незручну мовчанку. — Вистежив тварюку?

— Ні. Ця ніч не для вистежування. Це неспокійна ніч. Неспокійна… Заморився я, Любистку.

— Сідай, відпочинь.

— Ти мене не зрозумів.

— І справді, — буркнув половинчик, дивлячись у небо й прислухаючись. — Неспокійна ніч, недобре щось у повітрі висить… Тваринки в сараї товчуться… А у вихрі тому крики чути…

— Дике Полювання, — тихо сказав відьмак. — Позачиняйте добре віконниці, пане Гофмайере.

— Дике Полювання? — перелякався Берньє. — Мороки?

— Не бійтеся. Високо пройде. Влітку воно завжди високо йде. Але діти можуть прокинутися. Полювання кошмари приносить. Краще зачинити віконниці.

— Дике Полювання, — сказав Любисток, неспокійно поглядаючи вгору, — віщує війну.

— Дурня. Забобони.

— Ага! Незадовго перед нільфгардським нападом на Цінтру…

— Тихо! — Відьмак урвав його жестом, раптом устав рівно, вдивляючись у темряву.

— Що там…

— Вершники.

— Суча мати, — просичав Гофмайер, скакуючи з лавки. — Вночі це лише скойа’таелі можуть бути…

— Один кінь, — обірвав його відьмак, піднявши з лавки меч. — Один справжній кінь. Інші — то привиди з Полювання… Зараза, неможливо… Влітку?

Любисток також зірвався на ноги, але втікати було йому соромно, бо ані Ґеральт, ані Берньє до втечі не готувалися. Відьмак вийняв меч і побіг у напрямку греблі, а половинчик не роздумуючи погнав слідом, озброєний вилами. Знову блиснуло, на греблі замаячив кінь — ішов галопом. А за конем неслося щось неокреслене, щось, що було неоформленим, зітканим із мороку й сяйва клубком, виром, марою. Щось, що будило панічний страх, огидний жах, що скручував кишки.

Відьмак крикнув, підіймаючи меч.

Вершник його зауважив, приспішив галоп, озирнувся. Відьмак крикнув знову. Гримнув грім.

Блиснуло, але цього разу це не була блискавка. Любисток зіщулився біля лавки, й був би заліз під неї, але та виявилася занизькою. Берньє опустив вила. Петунія Гофмайер, яка вибігла з дому, скрикнула.

Сліпучий блиск матеріалізувався у прозору сферу, всередині якої замаячила постать, у блискавичному темпі набираючи контурів і форм. Любисток розпізнав її відразу ж. Знав ті чорні дикі локони й обсидіанову зірку на оксамитці. Тим, чого не знав і ніколи раніше не бачив, було обличчя. Обличчя Люті й Шаленства, обличчя богині Помсти, Вбивства й Смерті.

Йеннефер підняла руку й прокричала закляття, з руки її стрелили із сичанням спіралі, розбризкуючи іскри, розітнули нічне небо, тисячами відблисків відбившись від поверхні ставків. Спіралі наче списи увіткнулися у клубок, що наздоганяв одинокого вершника. Клубок той забурлив, Любистку здалося, що чує він примарні крики, що бачить кошмарні образи коней-мар. Бачив то мить, бо клубок раптом стиснувся, стягнувся у кулю і полетів уверх, у небо, у гоні своєму витягуючись, із хвостом, подібним до комети. Встановилась темрява, що її розганяв лише розгойданий вогник ліхтаря, який тримала Петунія Гофмайер.

Вершник зупинив коня на подвір’ї перед домом, злетів із сідла, похитнувся. Любисток моментально зрозумів, хто то. Ніколи раніше не бачив цієї худорлявої сіроволосої дівчини. Але відразу її упізнав.

— Ґеральте… — тихо промовила дівчина. — Пані Йеннефер… Я вибачаюся… Я мусила. Адже ти знаєш…

— Цірі, — сказав відьмак.

Йеннефер зробила крок до дівчини, втім зупинилася. Мовчала.

До кого вона підійде, — думав Любисток. — Жоден із них — ані відьмак, ані чародійка — не зробить ані кроку, ані жесту. До кого вона спершу підійде? До нього? Чи до неї?

Цірі не підійшла ні до одного з них. Не вміла вибирати. Тож — зомліла.

Дім був порожнім, половинчик й уся його родина вирушили працювати на світанку. Цірі вдавала, що спить, але чула, як Ґеральт і Йеннефер виходять. Вислизнула з ліжка, швидко вдягнулася, тихцем вийшла із хати, пішла за ними до саду.

Ґеральт і Йеннефер звернули до греблі між ставками, що біліли ліліями й жовтіли лататтям. Цірі заховалася за зруйнованим муром і слідкувала за обома через щілину. Вважала, що той Любисток, славетний поет, чиї вірші вона неодноразово читала, ще спить. Але помилялася. Поет Любисток не спав. І спіймав її на гарячому.

— Гей, — сказав, підходячи зненацька й хихочучи. — Чи воно добре, отак-от підглядати й підслуховувати? Більше тактовності, мала. Дозволь їм трохи побути наодинці.

Цірі почервоніла, але відразу ж стиснула губи.

— По-перше, я не мала, — просичала зухвало. — А по-друге, я, хіба, їм заважаю?

Любисток трохи посерйознішав.

— Хіба ні, — відповів. — Навіть здається мені, що ти їм допомагаєш.

— Як? У чому?

— Не вдавай. Учора — було досить спритно. Але тобі мене не обманути. Ти удала, що зомліла, вірно?

— Вірно, — пробурмотіла вона, відвертаючись. — Пані Йеннефер це зрозуміла, але Ґеральт — ні…

— Вони обоє занесли тебе в дім. Руки їхні торкалися одна одну. Сиділи біля твого ліжка до ранку, але не сказали між собою ані слова. Тільки тепер зважилися порозмовляти. Там, на греблі, над ставком. А ти вирішила підслухати, про що вони говорять… І підглянути за ними крізь дірку в мурі. Так тобі треба знати, що вони там роблять?

— Вони там нічого не роблять! — Цірі трохи почервоніла. — Розмовляють — та й усе.

— А ти… — Любисток усівся на траві під яблунею і сперся спиною на стовбур, перевіривши спочатку, чи немає там мурашок чи гусениць. — Ти б хотіла знати, про що вони розмовляють, так?

— Так… Ні! А зрештою… Зрештою я все одно нічого не чую. Вони задалеко.

— Якщо бажаєш, — засміявся бард, — я тобі скажу.

— А ти звідки можеш знати?

— Ха-ха. Я, мила Цірі, поет. Поети про такі справи знають усе. Скажу тобі ще дещо: поети про такі справи знають більше, ніж найзаангажованіші в те особи.

— Авжеж!

— Слово даю. Слово поета.

— Так? Ну то… Ну то скажи, про що вони розмовляють? Поясни мені, що воно все значить!

— Визирни ще раз крізь дірку й побач, що вони роблять.

— Гмм… — Цірі закусила нижню губу, потім схилилася, наблизила око до шпарини. — Пані Йеннефер стоїть біля верби… Обриває листки й грається своєю зіркою… Нічого не говорить і зовсім не дивиться на Ґеральта… А Ґеральт стоїть поряд. Опустив голову. Й щось говорить. Ні, мовчить. Ой, а обличчя в нього… Дивне обличчя…

— Дитяче легко, — Любисток знайшов у траві яблуко, витер його об штани й оглянув критично. — Він саме просить її, аби вона вибачила йому різноманітні дурнуваті слова та вчинки. Вибачається за нетерплячість, за брак віри й надії, за завзятість, за примхи й пози, для чоловіка негідні. Вибачається за те, що колись не розумів, що колись розуміти не хотів…

— Це неможлива неправда! — Цірі випросталася і різким рухом відкинула чубчик із чола. — Ти все придумуєш!

— Він вибачається за те, що тільки зараз зрозумів… — Любисток задивився у небо, а голос його набував ритму, властивого баладам. — За те, що хтів би зрозуміти, але боїться, що не зможе… За те, що не зрозуміє аніколи. Пробачається і просить про вибачення… Гмм, гмм… Значення… Сумління… Призначення? Усе банально, зараза…

— Неправда, — тупнула Цірі. — Ґеральт аж ніяк так не говорить! Він… узагалі не говорить. Адже я бачила. Стоїть там за нею і мовчить…

— У тому й полягає роль поезії, Цірі. Говорити про те, про що інші мовчать.

— Дурнувата та твоя роль. А ти все вигадуєш!

— У цьому також полягає роль поезії. Гей, я чую від ставка якісь піднесені голоси. Визирни швиденько, подивися, що там діється.

— Ґеральт, — Цірі знову приклала око до діри в мурі, — стоїть із опущеною головою, а Йеннефер страшенно на нього верещить. Верещить і вимахує руками. Ой-йой… Що воно може значити?

— Дитяче легко, — Любисток знову дивився на хмарки, що пливли по небу. — Тепер вона вибачається перед ним.