Відьмак. Час Погорди

Розділ 4

Спочатку був тільки пульсуючий, мерехтливий хаос і каскад образів, кружляння, сповнена звуками й голосами безодня. Цірі бачила вежу, що сягала до неба, а на даху її танцювали блискавки. Вона чула крик хижого птаха — і була тим птахом. Летіла із величезною швидкістю, а внизу було збурене море. Вона бачила маленьку ганчіркову лялечку, і раптом була тією лялечкою, а навколо клубочилася темрява, пульсуюча голосами цикад. Вона бачила великого чорно-білого кота, і раптом була тим котом, а навколо був похмурий дім, потемнілі панелі, запах свічок і старих книжок. Вона чула, як хтось кількаразово промовляє її ім’я, кличе її. Бачила срібних лососів, що перескакують водоспади, чула шум дощу, що б’є у листя. А потім почула дивний, протяжний крик Йеннефер. І це той крик розбудив її, вирвав із безодні безчасся і безладу.

Тепер, безрезультатно намагаючись пригадати сон, чула вона вже тільки тихі звуки лютні й флейти, дзенькіт тамбурина, спів і сміх. Любисток і група вагантів, що випадково тут зустрілися, продовжували відчайдушно розважатися у кімнатці наприкінці коридору.

Через вікно вривалася смуга місячного світла, що трохи розганяло морок і надавало кімнатці в Локсії вигляду місця зі сну. Цірі відкинула простирадла. Була вона спітнілою, волосся прилипло їй до чола. Увечері вона довго не могла заснути, бракувало дихання, хоча вікно було відкрите навстіж. Знала, що було причиною. Йеннефер, перш ніж вийти із Ґеральтом, обклала кімнату охоронними чарами. Начебто для того, щоб унеможливити кому б то не було вхід, але Цірі підозрювала, що йшлося, скоріше, про неможливість виходу. Була вона просто ув’язненою. Йеннефер, хоча й задоволена — явно — зустріччю із Ґеральтом, не забула й не вибачила ще їй самовільної і божевільної втечі до Гірундуму, яка й призвела до цієї зустрічі.

Саму її зустріч із Ґеральтом наповнила смутком і розчаруванням. Відьмак був маломовним, напруженим, неспокійним і явно нещирим. Розмови їхні уривалися і затиналися, в’язли в незакінчених, обірваних на півслові фразах і питаннях. Очі й думки відьмака втікали від неї й бігли вдалечінь. Цірі знала, куди вони бігли.

З кімнатки в кінці коридору долинав самотній і тихий спів Любистка, музика струн лютні, що шемріла, наче струмок по камінню. Вона впізнала мелодію, яку бард складав кілька вже днів. Балада — Любисток похвалився тим кілька разів — мала назву «Невловима» й повинна була принести поетові тріумф на щорічному турнірі бардів, що відбувався пізньої осені в замку Фартбург. Цірі вслухалася у слова.

Били копита, вершники йшли галопом у ніч, на горизонті небо розквітало загравою пожарів. Хижий птах заскреготів і розкинув крила, зриваючись у політ. Цірі знову занурилася у сон, чуючи, як хтось кілька разів промовляє її ім’я. Раз був то Ґеральт, раз — Йеннефер, раз — Трісс Мерігольд, нарешті — й до того ж кілька разів — невідома їй, худа, світловолоса й смутна дівчина, яка дивилася з оправленої у ріг і мідь мініатюри.

Потім вона побачила чорно-білого кота, а за мить була тим котом, дивилася його очима. Навколо був чужий похмурий дім. Вона бачила великі полиці, повні книжок, освітлений кількома свічками пюпітр, біля нього двох чоловіків, які схилилися над сувоями. Один із тих чоловіків кашляв і витирав губи хусточкою. Другий, карлик із величезною головою, сидів у кріслі на коліщатах. Не мав обох ніг.

— Небувале… — зітхнув Фенн, пробігаючи поглядом пожовклі пергаменти. — Не хочеться вірити… Звідки ти маєш ці документи?

— Ти б не повірив, якби я тобі сказав, — прокашляв Кодрінгер. — Ти зрозумів тепер, хто така насправді Цірілла, княжна Цінтри? Діти Старшої Крові… Останній паросток того проклятущого дерева ненависті! Остання галузка, а на ній — останнє отруйне яблучко…

— Старша Кров… Так далеко назад… Паветта, Каланте, Адалія, Елен, Фіона…

— І Фалька.

— Боги, це неможливо! По-перше, Фалька не мала дітей! По-друге, Фіона була законною дочкою…

— По-перше, про молодість Фальки ми не знаємо нічого. По-друге, не сміши мене, Фенне. Ти ж знаєш, що на звук слова «законний» мене охоплюють спазматичні веселощі. Я вірю у цей документ, бо, як на мене, він автентичний і говорить правду. Фіона, прапрабабця Паветти, була дочкою Фальки, тієї потвори в людській подобі. Хай йому диявол, я не вірю у всі ті божевільні провіщення, пророцтва й іншу дурню, але як згадаю собі зараз пророцтво Ітліни…

— Опоганена кров?

— Опоганена, осоружна, проклята — це можна зрозуміти по-різному. А згідно з легендою, якщо пам’ятаєш, саме Фалька й була проклятою, бо Лара Доррен еп Шіадаль наклала прокляття на її матір…

— Це ж казки, Кодрінгере.

— Ти правий, це казки. Але чи ти знаєш, коли казки перестають бути казками? У ту мить, коли хтось починає в них вірити. А в казку про Старшу Кров хтось вірить. Особливо в той фрагмент, де йдеться про те, що з крові Фальки народиться месник, який знищить старий світ, а на руїнах його збудує новий.

— І месником тим мала б бути Цірілла?

— Ні. Не Цірілла. Її син.

— А Ціріллу шукає…

— Емгир вар Емрейс, імператор Нільфгарду, — холодно закінчив Кодрінгер. — Тепер ти розумієш? Цірілла, незалежно від її бажання, має стати матір’ю наступника трону. Ерцгерцогом, який має стати Ерцгерцогом Темряви, нащадком і месником тієї дияволиці Фальки. Загибель, а пізніше відбудова світу має, як мені здається, відбуватися у спосіб керований і контрольований.

Каліка мовчав довго.

— Не вважаєш, — запитав нарешті, — що треба було б про це повідомити Ґеральту?

— Ґеральту? — Кодрінгер скривився. — А хто це такий? Часом не той наївняк, який недавно запевняв мене, що він діє не для зиску? О, я вірю, він діє не для власного зиску. Діє для чужого. Він іде по сліду Ріенса, який перебуває на шворці, наче не відчуваючи ошийника на власній шиї. Я мав би його інформувати? Допомагати тим, які самі бажають заволодіти цією куркою, що несе золоті яйця, щоб шантажувати Емгира або вкрастися до його милості? Ні, Фенне. Я не настільки дурнуватий.

— Відьмак діє на шворці? Чиїй?

— Подумай.

— Зараза!

— Чудово дібране слово. Єдина особа, яка має на нього вплив. Якій він довіряє. Але я їй не довіряю. І ніколи не довіряв. Я сам включуся у цю гру.

— Це небезпечна гра, Кодрінгере.

— Безпечних ігор немає. Є тільки ігри варті й неварті свічки. Фенне, брате, чи ти не розумієш, що потрапило нам у руки? Золота курка, яка нам, а не комусь іншому, знесе величезне яйце, усе з жовтісінького золота…

Кодрінгер зайшовся у кашлі. Коли відняв хустку від уст, були на ній сліди крові.

— Золото цього не вилікує, — сказав Фенн, дивлячись на хустку в руках спільника. — А мені не поверне ніг…

— Хтозна?

У двері хтось постукав. Фенн неспокійно завертівся у кріслі на коліщатах.

— Чекаєш на когось, Кодрінгере?

— Авжеж. На людей, яких я посилав на Танедд. По золоту курку.

— Не відчиняй, — крикнула Цірі. — Не відчиняй цих дверей! За ними — смерть! Не відчиняй цих дверей!

— Уже відчиняю, уже відчиняю, — крикнув Кодрінгер, відсуваючи засуви, після чого повернувся до кота, що все нявчав. — А тихіше, проклятуща тварюко…

Обірвав себе. У дверях стояли не ті, на кого він очікував. У дверях стояли троє осіб, яких він не знав.

— Мосьпане Кодрінгере?

— Мосьпан виїхав у справах, — адвокат набрав дурнуватого виразу обличчя і змінив голос на трохи писклявий. — Я — камердинер мосьпана, звуся Ґломб, Мікаель Ґломб. Чим можу служити вельможному панству?

— Нічим, — сказав одна з осіб, високий напівельф. — Раз мосьпана немає, ми залишимо тільки лист та повідомлення. Оце лист.

— Передам обов’язково, — Кодрінгер, чудово вжившись у роль недорікуватого лакея, принижено схилився, простягнув руку за перев’язаним червоним шнуром сувоєм пергаменту. — А повідомлення?

Шнур, що оповивав сувій, розкрутився, наче атакуюча змія, шмагнув і тісно обплів зап’ясток. Високий сильно смикнув. Кодрінгер утратив рівновагу, полетів уперед, щоб не стикнутися із напівельфом, рефлекторно вперся долонею у його груди. У цій позиції він не спромігся уникнути кинджалу, яким його пхнули в черево. Він скрикнув глухо й шарпнувся назад, але магічний шнур, обкручений навколо зап’ястка, не відпустив. Напівельф знову притягнув його до себе й дзиґнув ще раз. Цього разу Кодрінгер обвис на клинку.

— Оце повідомлення і вітання від Ріенса, — прошипів високий напівельф, сильно рвонувши кинджал уверх, потрошачи адвоката, наче рибу. — Йди до пекла, Кодрінгере. Прямісінько до пекла.

Кодрінгере загарчав. Відчував, як вістря кинджала скрегоче й хрупає по ребрах і грудині. Посунувся на землю, згорнувшись у клубок. Хотів крикнути, аби застерегти Фенна, але зумів тільки заклекотіти, та й той клекіт здавила хвиля крові.

Високий напівельф переступив через тіло, слідом зайшло ще двоє. Ці були людьми.

Фенн не дав застати себе зненацька.

Клацнула тятива, один із розбійників упав навзнак, ударений сталевою кулькою у середину лоба. Фенн із кріслом від’їхав від пюпітру, даремно намагаючись перезарядити арбалет тремтячими руками.

Високий підскочив до нього, сильним копняком перекинув крісло. Карлик покотився між розкиданими по підлозі паперами. Безсило перебираючи малими ручками й куксами ніг, нагадував він скаліченого павука.

Напівельф копнув арбалет, посуваючи його подалі від Фенна. Не звертаючи уваги на каліку, який усе намагався повзти, швидко переглянув документи, що лежали на пюпітрі. Увагу його привернула невеличка, оправлена в ріг і мідь мініатюра, на якій було зображено світловолосу дівчину. Підняв разом із листком, до неї прикріпленим.

Другий убивця залишив того, якому дісталося кулею з арбалету, наблизився. Напівельф підняв брови у запитані. Вбивця покачав головою.

Напівельф сховав за пазуху мініатюру й кілька документів, що їх він забрав з пюпітру. Потім вийняв з каламаря жмуток пер і запалив їх від свічника. Обертаючи, дав квачеві добряче зайнятися, після чого кинув його на пюпітр, між сувоїв, які миттю спалахнули.

Фенн закричав.

Високий напівельф зняв із уже палаючого столу пляшку з рідиною для виведення чорнил, став над карликом, який продовжував борсатися, і вилив на нього весь вміст. Фенн протягло завив. Другий убивця стягнув з полиць оберемок сувоїв і присипав ними карлика.

Вогонь з пюпітру встав аж до стелі. Друга, менша пляшка із розчином вибухнула з гуркотом, полум’я лизнуло полиці. Сувої, рулони й течки почали чорніти, згортатися й оживати вогнем. Фенн вив. Високий відступив від палаючого пюпітру, скрутив з паперу довгий квач і запалив його. Другий убивця накидав на каліку ще один оберемок релінових сувоїв.

Фенн вив.

Напівельф устав над ним, тримаючи в руці палаючий квач.

Чорно-білий кіт Кодрінгера усівся на найближчому мурі. У жовтих його очах грав відблиск пожежі, що перетворював ніч на страхітливу пародію дня. Навколо лунав крик. Горить! Горить! Води! Люди бігли в напрямку будинку. Кіт завмер, дивлячись на них із презирством і подивом. Ці дурні, схоже, прямували туди, у бік полум’яної пащі, звідки йому ледь-ледь удалося вибратися.

Байдуже розвернувшись, кіт Кодрінгера відновив вилизування лапки, убабляної у кров.

Цірі прокинулася, залита потом, із долонями, до болю стиснутими на простирадлі. Навколо була тиша й м’який морок, наче стилетом пробитий смугою місячного світла.

Пожежа. Вогонь. Кров. Кошмар… Не пам’ятаю, я нічого не пам’ятаю…

Вона глибоко вдихнула холодне нічне повітря. Враження духоти зникло. Вона знала чому.

Охоронні закляття не діяли.

Щось сталося, — подумала Цірі. Вона вискочила з ліжка і швидко вдяглася. Перепоясалася кортиком. Меча вона не мала, Йеннефер забрала й віддала під нагляд Любистку. Поет уже, напевне, спав, у Локсії панувала тиша. Цірі подумувала, чи не піти б і розбудити його, коли раптом відчула у вухах пульсацію і шум крові.

Смуга місячного світла, що вривалася у вікно, стала дорогою. Наприкінці дороги, дуже далеко, були двері. Двері відчинилися, у них стала Йеннефер.

Ходи.

За спиною чародійки відчинялися наступні двері. Одна за іншою. Безкінечно багато. У мороці неясно вимальовувалися чорні форми колон. А може, статуй… Я сню, подумала Цірі, сама в те не вірячи. Я сню. Це ніяка не дорога, це світло, смуга світла. По цьому не можна йти…

Ходи.

Вона послухалася.

Якби не дурнуваті докори сумління відьмака, якби не його нежиттєздатні принципи, багато пізніших подій мали б цілком інший перебіг. А багато подій узагалі б не сталося. І тоді історія світу склалася б інакше.

Але історія світу склалася так, як склалася, — і єдиною причиною того був факт, що відьмак мав докори сумління. Коли він прокинувся перед світанком і відчув потребу, то не зробив того, що зробив би кожен — не вийшов на балкончик і не висцявся у горщик для настурції. Він мав докори сумління. Тихенько вдягнувся, не будячи Йеннефер, яка спала як мертва, без руху, майже без дихання. Вийшов з кімнатки й пішов у сад.

Банкет іще тривав, але, як було зрозуміло з відгомонів, затухаючи. У вікнах бальної зали все ще горіло світло, що заливало атріум і клумби півоній. Тож відьмак подався трохи далі, у густіші кущі, там задивився на небо, що ставало дедалі світлішим, туди, де на горизонті наливалася уже пурпуром стрічка світанку.

Коли він поволі повертався, роздумуючи над важливими справами, медальйон сильно смикнувся. Він притримав його долонею, відчуваючи вібрацію, що проникала крізь усе тіло. Сумніву не було: в Аретузі хтось застосував закляття. Ґеральт нашорошив вуха й почув віддалені крики, шум і гуркіт, що долинали з галереї з лівого крила палацу.

Будь-хто інший, не зволікаючи, відвернувся б і швидким кроком пішов би у свій бік, удаючи, що він нічого не почув. І тоді історія світу склалася б інакше. Але відьмак мав докори сумління і звик діяти відповідно до немудрих, непрактичних принципів.

Коли він забіг на галерею і в коридор, там тривав бій. Кілька бандитів у сірих кубраках обезвладнювали поваленого на землю невисокого чародія. Обезвладненням керував Дійкстра, шеф розвідки Візіміра, короля Реданії. Раніше, ніж Ґеральт зумів щось зробити, його теж обезвладнили — двоє інших сірих убивців приперли його до стіни, а третій приставив йому до грудей тризубе вістря корсеки[7].

Усі бандити мали на грудях ринграфи з реданським орлом.

— Це зветься «влізти в гівно», — тихо пояснив Дійкстра, наблизившись. — А ти, відьмаче, маєш, схоже, справжній талант до такого влізання. Стій спокійно й намагайся не привернути до себе нічиєї уваги.

Реданці нарешті обезвладнили невисокого чародія і підняли його, тримаючи за руки. Був то Артауд Терранова, член Капітулу.

Світло, яке дозволяло бачити подробиці, било з кулі, що висіла над головою Кейри Мец, чародійки, із якою Ґеральт балакав увечері на банкеті. Він ледь упізнав її — вона змінила вільні хвилі тюлю на суворий чоловічий наряд, а при боці мала кинджал.

— Закуйте його, — скомандувала вона коротко. У долоні її дзенькнули кайдани, виконані з блакитного металу.

— Не смій надягати на мене оте! — крикнув Терранова. — Не смій, Мец! Я — член Капітулу!

— Був. А тепер ти звичайний зрадник. І ставитимуться до тебе, як до зрадника.

— А ти — паршива дівка, яка…

Кейра відступила на крок, трохи гойднулася у стегнах і з усієї сили вдарила його кулаком в обличчя. Голова чародія відскочила назад так, що на мить Ґеральту здалося, що вона відірветься від тулуба. Терранова обвис на руках людей, які його тримали, з носа й губів його потекла кров. Чародійка другого удару не завдала, хоча руку занесла. Відьмак помітив латунний блиск кастету на її пальцях. Не здивувався. Кейра була мініатюрної статури, удар такий не міг бути нанесеним голою рукою.

Він не ворухнувся. Бандити тримали його міцно, а шип корсеки колов у груди. Ґеральт не був упевненим, чи ворухнувся б, якби був вільним. І чи знав би, що робити.

Реданці замкнули окови на викручених за спину руках чародія. Терранова закричав, забився, зігнувся, захарчав у нудотному рефлексі. Ґеральт уже знав, з чого зроблені кайдани. Був це сплав заліза й двімериту, рідкісного мінералу, чиї властивості полягали в придушенні магічних здібностей. Таке придушення супроводжували досить прикрі для магів побічні ефекти.

Кейра Мец підвела голову, відгортаючи волосся з чола. І тоді його побачила.

— Що, до ясної холери, тут робить він? Звідки він тут узявся?

— Вліз, — спокійно відповів Дійкстра. — Він має талант влазити. Що я маю з ним зробити?

Кейра спохмурніла, кілька разів тупнула підбором високого чобота.

— Пильнуй його. Зараз я не маю часу.

Швидко відійшла, за нею пішли реданці, поволікши Терранову. Куля світла попливла за чародійкою, але вже настав світанок, швидко світлішало. На знак Дійкстри бандити відпустили Ґеральта. Шпигун наблизився і подивився відьмакові в очі.

— Зберігай цілковитий спокій.

— Що тут діється? Що воно…

— І цілковите мовчання.

Кейра Мец скоро повернулася, не сама. Супроводжував її попелястоволосий чародій, якого вчора Ґеральту представили як Детмольда з Бан Арду. Той, побачивши відьмака, вилаявся і вдарив кулаком у долоню.

— Прокляття! Це що, той, якого вподобала собі Йеннефер?

— Той, — підтвердила Кейра. — Ґеральт із Рівії. Проблема полягає у тому, що я не знаю, як воно із Йеннефер…

— Я цього також не знаю, — стенув плечима Детмольд. — У кожному разі, він уже втрутився. Забагато бачив. Заберіть його до Філіппи, вона вирішить. Закуйте його.

— Немає такої потреби, — сказав удавано сонно Дійкстра. — Я за нього відповідаю. Доправимо його, куди належить.

— Чудово складається, — кивнув Детмольд. — Бо ми не маємо часу. Ходімо, Кайро, там нагорі справи ускладнюються…

— Ото вони нервують, — сказав реданський шпигун, дивлячись їм у спину. — Відсутність вправності, у цьому проблема. А перевороти й путчі — як окрошка з буряка. Треба її споживати холодною. Ходімо, Ґеральте. І пам’ятай: спокійно, гідно, без скандалів. Не примушуй мене шкодувати, що я не наказав тебе закувати або зв’язати.

— Що тут діється, Дійкстро?

— А ти ще не здогадався? — шпигун ішов поруч із ним, троє реданців трималися позаду. — Скажи-но щиро, відьмаче, як воно сталося, що ти тут з’явився?

— Я боявся, що настурція засохне.

— Ґеральте, — Дійкстра скоса глянув на нього. — Ти провалився у гівно з головою. Випірнув і тримаєш носа над поверхнею, але ногами ти все ще не дістав дна вигрібної ями. Дехто подає тобі руку допомоги, ризикуючи, що й сам впаде й засмердиться. Тож облиш ці дурнуваті жарти. Це Йеннефер наказала тобі прийти, так?

— Ні. Йеннефер спить у теплому ліжечку. Це тебе заспокоїло?

Гігантський шпигун різко розвернувся, схопив відьмака за руки й припер до стіни коридору.

— Ні, не заспокоїло мене це, холерний ти дурню, — просичав він. — Чи ти ще не зрозумів, дурбецелу, що чесні, вірні королям чародії не сплять сьогодні вночі? Що вони взагалі не лягали в ліжка? У тепленьких постелях сплять підкуплені Нільфгардом зрадники. Запроданці, які самі готували путч, але трохи пізніше. Не знали, що їхні плани виявили й упередили ці наміри. Й ото зараз їх саме витягають з теплих ліжок, луплять кастетами в зуби й надягають на лапи обручки з двімериту. Зі зрадниками покінчено, ти розумієш? Якщо ти не хочеш піти на дно разом із ними, то припини вдавати ідіота! Чи вчора ввечері Вільгефорц завербував тебе? Чи, може, ще раніше завербувала тебе Йеннефер? Говори! Швидко, бо гівно вже заливає тобі рота!

— Окрошка з буряка, Дійкстро, — нагадав Ґеральт. — Веди мене до Філіппи. Спокійно, гідно й без скандалів.

Шпигун відпустив його, відступив на крок.

— Ходімо, — сказав холодно. — Цими сходами, нагору. Але розмову не скінчено. Я тобі це обіцяю.

Там, де сполучалися чотири коридори, під колоною, що підтримувала стелю, було світло від ліхтаря й магічних куль. Товклися тут реданці й чародії. Серед останніх були члени Ради — Радкліфф і Сабріна Ґлевіссіг. Сабріна, як і Кейра Мец, була в темному чоловічому одягу. Ґеральт зрозумів, що в путчі, який відбувався на його очах, сторони можна розпізнавати за уніформами.

На підлозі стояла на колінах Трісс Мерігольд, схилена над тілом, що лежало в калюжі крові. Ґеральт упізнав Лідію ван Вредеворт. Упізнав її по волоссю і шовковій сукні. По обличчю — не впізнав би, бо то вже не було обличчям. Була то огидна, жахлива маска, череп, що блискав оголеними аж до половини щоки зубами й деформованою кісткою щелепи, що, до того ж, погано зрослася.

— Закрийте її, — глухо сказала Сабріна Ґлевіссіг. — Коли вона померла, ілюзія розвіялася… Зараза, та прикрийте її чимось!

— Як це сталося, Радкліффе? — запитала Трісс, відсмикуючи руку від руків’я кинджалу, що стирчав трохи нижче сонячного сплетення Лідії. — Як це могло статися? Мало все відбутися без трупів!

— Вона на нас напала, — пробурмотів чародій, опускаючи голову. — Коли виводили Вільгефорца, вона кинулася на нас. Настало замішання… Я сам не розумію, яким чином… Це її власний кинджал…

— Закрийте їй обличчя! — Сабріна різко відвернулася. Побачила Ґеральта, хижі очі її блиснули, наче антрацит.

— Звідки він тут узявся?

Трісс блискавично підвелася, ступила до відьмака. Ґеральт побачив її руку біля свого обличчя. Потім помітив блиск і поступово занурився у темряву. Відчув руку на комірі й різкий ривок.

— Тримайте його, бо впаде, — голос Трісс був неприродним, звучав у ньому удаваний гнів. Вона шарпнула його знову, так, щоб на мить він опинився біля неї.

— Вибач, — почув її швидкий шепіт. — Я мусила.

Люди Дійкстри підтримали його.

Він ворухнув головою. Поклався на інші відчуття. У коридорах панував рух, повітря йшло хвилями, несло запахи. І голоси. Сабріна Ґлевіссіг лаялася, Трісс її заспокоювала. Реданці, смердячи казармами, волокли по підлозі безвладне тіло, що шепотіло шовком сукні. Кров. Запах крові. І запах озону. Запах магії. Підвищені голоси. Кроки, нервовий перестук підборів.

— Поспішіть! Усе це занадто довго тягнеться! Ми вже повинні бути в Ґарштангу!

Філіппа Ейльгарт. Знервована.

— Сабріна, швидко знайди Марті Содерґрен. Якщо буде треба, витягни її з ліжка. Ґедимдейту погано. Мабуть, інсульт. Хай Марті ним займеться. Але не кажи нічого, ані їй, ані тому, з ким вона спить. Трісс, відшукай і супроводь до Ґарштангу Доррегарая, Дрітельма й Кардуїна.

— Навіщо?

— Вони представляють королів. Нехай Етайн й Естерад будуть проінформовані про нашу акцію та її результати. Проводиш їх… Трісс, у тебе кров на руці! Хто?

— Лідія.

— Ясна холера! Коли? Як?

— Чи воно важливо — як? — Холодний, спокійний голос. Тіссая де Фрьес. Шелест сукні. Тіссая була в бальній сукні. Не в повстанській уніформі.

Ґеральт нашорошив вуха, але не почув дзенькання кайданів з двімериту.

— Удаєш заклопотану? — продовжила Тіссая. — Стурбовану? Коли організовують революції, коли командують вночі озброєними бандитами, то треба рахуватися із жертвами. Лідія мертва, Ген Ґедимдейт помирає. Я мить тому бачила Артауда із розбитим у кров обличчям. Скільки ще буде жертв, Філіппо Ейльгарт?

— Не знаю, — твердо відповіла Філіппа. — Але я не відступлю.

— Авжеж. Ти ні перед чим не відступаєш.

Повітря здригнулося, підбори стукнули об підлогу в знайомому ритмі. Філіппа йшла до нього. Він запам’ятав нервовий ритм її кроків, коли вчора разом ішли вони через залу Аретузи, щоб посмакувати ікрою. Запам’ятав запах цинамону й нарду. Зараз запах той змішувався із запахом соди. Ґеральт виключав свою участь у будь-якому перевороті чи путчі, але оце роздумував, чи, якби брав таку участь, подумав би спершу про те, щоб почистити зуби?

— Він тебе не бачить, Філь, — сказав удавано сонливо Дійкстра. — Нічого не бачить і нічого не бачив. Та із красивим волоссям його засліпила.

Він чув дихання Філіппи й відчував кожен її рух, але незграбно рухав головою, удаючи безпомічність. Чародійка не дала себе обдурити.

— Не удавай, Ґеральте. Трісс затьмарила тобі очі, але ж розуму не відібрала. Яким дивом ти тут опинився?

— Вліз. Де Йеннефер?

— Благословенні ті, хто не відають, — у голосі Філіппи не було насмішки. — Бо більше вони проживуть. Будь удячним Трісс. Це було м’яке закляття, затьмарення скоро мине. А ти не побачив того, чого не повинен був побачити. Пильнуй його, Дійкстро. Я зараз повернуся.

Знову рух. Голоси. Звучне сопрано Кейри Мец, носовий бас Радкліффа. Стук реданських чобіт. І підвищений голос Тіссаї де Фрьес.

— Пустіть її! Як ви могли? Як ви могли це їй зробити?

— Це зрадниця! — у ніс, Радкліфф.

— Я ніколи в те не повірю!

— Кров не вода, — холодно, Філіппа Ейльгарт. — А імператор Емгир обіцяв ельфам свободу. А ще незалежну державу. Тут, на цих землях. Вочевидь, як виріжуть людей. І цього було досить, щоб вона відразу нас зрадила.

— Відповідай! — Тіссая де Фрьес, емоційно. — Відповідай їй, Енідо!

— Відповідай, Франческо.

Брязкіт кайданів з двімериту. Й співучий ельфійський акцент Франчески Фіндабайр, Маргаритки з Долин, найкрасивішої жінки світу.

— Va vort a me, Dh’oine. N’aen te a dice’n.

— Чи тобі цього вистачить, Тіссає? — голос Філіппи, наче гавкання. — Чи тепер ти мені віриш? Ти, я, усі ми є і завжди були для неї «д’ойне», людьми, яким вона, Ен Сейдхе, нічого не має сказати. А ти, Феркарте? Що тобі пообіцяли Вільгефорц й Емгир, що ти вирішив зрадити?

— Йди до диявола, збочена шльондро.

Ґеральт стримав дихання, але не почув звуку кастету, що зустрічається зі щелепою. Філіппа тримала себе в руках краще за Кейру. Або не мала кастету.

— Радкліффе, забери цих зрадників до Ґарштангу! Детмольде, подай лікоть майстрині де Фрьес. Ідіть. Я зараз приєднаюся.

Кроки. Запах цинамону й нарду.

— Дійкстро.

— Я тут, Філь.

— Твої підлеглі тут не потрібні. Хай повертаються до Локсії.

— А чи точно…

— До Локсії, Дійкстро!

— Як накажете, милостива пані, — у голосі шпигуна прозвучали кпини. — Пахолки своє діло зробили, пахолки можуть іти. Тепер це вже виключно справа чародіїв. А тому і я йду, не зволікаючи, з чарівних очей вашої високості. Дякую за допомогу й співучасть у путчі, не очікував я, але упевнений, що ваша високість збереже мене у вдячній пам’яті.

— Вибач, Сигізмунде. Дякую тобі за допомогу.

— Нема за що, завжди радий допомогти. Гей, Войміре, збери людей. П’теро лишаються зі мною. Решту відведи униз, і хай чекають на борту «Шпаги». Тільки тихцем, навшпиньках, без шуму й скандалів. Боковими коридорами. У Локсії і порту — ані пари з уст! Виконувати!

— Ти нічого не бачив, Ґеральте, — пошепки сказала Філіппа Ейльгарт, дихаючи на відьмака цинамоном, нардом і содою. — Ти нічого не чув. Із Вільгефорцом ніколи не розмовляв. Дійкстра зараз забере тебе до Локсії. Я тебе намагатимуся знайти там, коли… Коли все скінчиться. Я тобі дещо обіцяла вчора, і я дотримаю слова.

— Що із Йеннефер?

— Та в нього манія, — Дійкстра повернувся, шурхаючи ногами. — Йеннефер, Йеннефер… Аж нудно. Не переймайся ним, Філь. Є справи важливіші. Чи при Вільгефорці знайшли, що сподівалися знайти?

— Авжеж. Прошу, це для тебе.

— Ого! — шелест розгорнутого паперу. — Ого! Ого, ого! Чудово! Герцог Нітерт. Виключно! Барон…

— Краще без прізвищ. І дуже прошу тебе, коли повернешся до Третогору, не починай відразу страти. Не викликай скандал передчасно.

— Не бійся. Хлопці з цього списку, такі ласі до нільфгардського золота, у безпеці. Поки що. Вони будуть моїми улюбленими маріонеточками, я стану тягнути за шнурочки. А пізніше накладу їм ті шнурочки на шийки… Цікаво, а були й інші листи? Зрадники з Кедвену, з Темерії, з Едірну? Я б радий був кинути на них оком. Хоч би кутиком ока…

— Я знаю, що ти був би радий. Але то не твоя справа. Ті листи отримали Радкліфф і Сабріна Ґлевіссіг, і вже вони знатимуть, як і що із ними робити. А тепер прощавай. Я поспішаю.

— Філь.

— Слухаю.

— Поверни відьмаку зір. Нехай не спотикається на сходах.

У бальній залі Аретузи тривав банкет, але форму змінив на більш традиційну й звичну. Столи попересували, чародії і чародійки позносили до зали знайдені десь крісла, стільці й табурети, порозсідалися на них і віддалися різноманітним розвагам. Більшість із цих розваг була нетактовною. Велика група, обсівши довкола чимале барильце сивухи, пила, балакаючи й час від часу вибухаючи гучним реготом. Ті, хто ще недавно покльовував вишукані закуски срібними виделочками, тепер безцеремонно обгризали баранячі ребра, тримаючи ті обіруч. Кілька різалися у карти, не зважаючи на оточення. Кілька спало. У кутку якась пара гаряче цілувалася, а запал, із яким вони те робили, вказував, що поцілунками воно не скінчиться.

— Глянь лише на них, відьмаче, — Дійкстра перехилився через балюстраду галереї, з висоти дивлячись на чародіїв. — Як вони, діточки, радісно бавляться. А тим часом їхня Рада власне взяла за жопу мало не весь їхній Капітул і судить тих за зраду, за таємні домовленості із Нільфгардом. Глянь на ту парочку. Зараз вони відшукають собі затишне містечко, а поки скінчать трахатися, Вільгефорц буде висіти. Ах, дивний цей світ…

— Стули пельку, Дійкстро.

Дорога, що вела до Локсії, вгризалася зигзагом сходів в узбіччя гори. Сходи поєднували тераси, декоровані занедбаним живоплотом, клумбами й засохлими агавами в горщиках. На одній із терас, які вони минали, Дійкстра затримався, підійшов до муру, до ряду кам’яних голів химер, із пащ яких дзюркотіла вода. Шпигун нахилився і довго пив.

Відьмак наблизився до балюстради. Море полискувало золотом, небо мало колір ще більше кітчевий, аніж на картинах у Галереї Слави. Внизу він бачив загін відісланих з Аретузи реданців, які чітким строєм прямували до порту. Вони власне переходили через місток, що пов’язував береги скельного розпадку.

Тим, що привернуло раптом його увагу, була самотня кольорова постать. Постать кидалася у вічі, бо рухалася швидко. Й у протилежному, ніж реданці, напрямку. Уверх, до Аретузи.

— Ну, — Дійкстра підігнав його кахиканням, — кому в дорогу — тому час.

— Якщо тобі так треба — то йди.

— Ну певне, — скривився шпигун. — А ти повернешся нагору рятувати твою Йеннефер. І нагалабурдиш, наче п’яний гном. Ходімо до Локсії, відьмаче. Ти що, сумніваєшся чи щось таке? Вважаєш, що я витягнув тебе з Аретузи через довго приховуване кохання? Та ні. Витягнув я тебе звідти, бо ти мені потрібен.

— Для чого?

— Прикидаєшся? В Аретузі вчаться дванадцять панянок з перших родів Реданії. Я не можу ризикувати конфліктом із шановною ректоркою, Маргаритою Ло-Антіль. Ректорка не видасть мені Ціріллу, княжну Цінтри, яку Йеннефер привезла на Танедд. Але тобі — видасть. Коли ти її про те попросиш.

— А звідки це смішне припущення, що я попрошу?

— Зі смішної упевненості, що ти захочеш забезпечити Ціріллі безпеку. Під моєю опікою і під опікою короля Візіміра вона буде в безпеці. У Третогорі. На Танедді вона не в безпеці. Стримайся від злостивих коментарів. Так, я знаю, що спочатку королі не мали щодо дівчини добрих планів. Але це вже змінилося. Тепер стало очевидним, що жива, здорова й у безпеці, Цірі може бути у війні, що наближається, варта більшого, аніж десять хуфців[8] важкої кавалерії. А мертва вона не варта й фунта ганчір’я.

— Філіппа Ейльгарт знає про твої наміри?

— Не знає. Не знає навіть того, що я знаю, що дівчина — у Локсії. Моя колись укохана Філь високо задирає голову, але королем Реданії є, усе ж, Візімір. Я виконую накази Візіміра, інтриги чародіїв мені по цимбалах. Ціріллу я посаджу на «Шпагу» й попливу в Новіград, а звідти поїду до Третогору. Й вона буде в безпеці. Віриш мені?

Відьмак нахилився до однієї з голів химер, попив води, що дзюркотіла з монстрової пащі.

— Віриш мені? — повторив Дійкстра, стоячи над ним.

Ґеральт випростався, витер губи й з усієї сили дав йому в щелепу. Шпигун заточився, але не впав. Найближчий з реданців підскочив і хотів схопити відьмака, але схопив лише повітря, а відразу по тому сів, випльовуючи кров і зуб. Тоді кинулися на нього всі. Почалися шамотіння, замішання і метушня, а відьмаку тільки того й треба було.

Один з реданців із тріском гепнувся лобом об кам’яну довбешку химери, вода, що дзюркотіла з її пащі, відразу забарвилася у червоне. Другий отримав ребром долоні в трахею, зігнувся, наче вирвали йому геніталії. Третій, якому відьмак дав ліктем в око, зі стогоном відскочив. Дійкстра облапив відьмака ведмежою хваткою, а Ґеральт із силою ударив його підбором у стопу. Шпигун завив і комічно затанцював на одній нозі.

Ще один бандит хотів рубанути відьмака кордом, але рубанув повітря. Ґеральт схопив його однією рукою за лікоть, другою за зап’ясток, крутнув, зваливши на землю двох інших, що намагалися устати. Бандит, якого він тримав, був сильним і не думав випускати корд. Ґеральт посилив хват і з тріском зламав йому руку.

Дійкстра, надалі стрибаючи на одній нозі, підняв із землі корсеку й намірився прибити відьмака до стіни тризубим вістрям. Ґеральт ухилився, обіруч схопився за держак і застосував відомий ученим принцип важеля. Шпигун, побачивши цеглу й каміння муру, що росли на очах, відпустив корсеку, але було запізно, аби уникнути зіткнення попереком із довбешкою химери, з якою дзюркотіла вода.

Ґеральт використав корсеку, щоб звалити з ніг чергового бандита, потім зіпер держак на камінь й ударом чобота зламав його, скорочуючи до довжини меча. Випробував палицю, спочатку вальнувши в потилицю Дійкстри, який сидів верхи на химері, а відразу після того стишив виття бурмили зі зламаною рукою. Шви дублету вже давно розійшлися під обома пахвами, й відьмак почувався значно краще.

Останній бурмило, який тримався ще на ногах, також атакував корсекою, вважаючи, що довжина її надасть йому перевагу. Ґеральт ударив його в перенісся, бурмило з розмаху всівся на горщик із агавою. Інший реданець, надзвичайно впертий, учепився у стегно відьмака й боляче вкусив. Відьмак став злим і сильним копняком позбавив гризуна можливості гризти.

На сходи забіг засапаний Любисток, побачив, що діється, і поблід, наче папір.

— Ґеральте! — крикнув за мить. — Цірі зникла! Немає її!

— Я цього сподівався, — відьмак зацідив палицею чергового реданця, що не хотів лежати спокійно. — Але ж тебе не дочекаєшся, Любистку. Я ж казав тобі вчора: як щось станеться, маєш стрімголов летіти до Аретузи! Мій меч приніс?

— Обидва!

— Другий — це меч Цірі, ідіоте, — Ґеральт гепнув бурмила, який намагався встати з агави.

— Я на мечах не розуміюся, — просапав поет. — Боги, та припини їх бити! Ти реданських орлів не бачиш? То ж люди короля Візіміра! Це означає зраду й бунт, за те можна до ями потрапити…

— На ешафот, — пробелькотів Дійкстра, витягаючи кинджал і наближаючись невпевненим кроком. — Обидва на ешафот підете…

Більше сказати він не зумів, бо впав навкарачки, буцнутий у бік голови уламком держака корсеки.

— Ламання колесом, — похмуро оцінив Любисток. — А спершу — рвання розжареними кліщами…

Відьмак копнув шпигуна під ребра. Дійкстра перекинувся набік, наче вбитий лось.

— Четвертування, — оцінив поет.

— Облиш, Любистку. Давай обидва мечі. І їдь звідси, якнайшвидше. Втікай з острова. Втікай якнайдалі!

— А ти?

— Я повертаюся на гору. Мушу рятувати Цірі… І Йеннефер. Дійкстро, лежи чемно й облиш у спокої кинджал!

— Це тобі з рук не зійде, — видихнув шпигун. — Я пошлю моїх… Піду за тобою…

— Не підеш.

— Піду. У мене на борту «Шпаги» п’ятдесят людей…

— А є серед них цирульник?

— Га?

Ґеральт зайшов шпигуну за спину, схопив його за стопу, шарпнув, викрутив ту раптово й дуже сильно. Хрупнуло. Дійкстра завив і зомлів. Любисток крикнув, наче то був його власний суглоб.

— Те, що зроблять зі мною після четвертування, — пробурмотів відьмак, — уже мало мене обходить.

В Аретузі панувала тиша. У бальній залі залишилися уже виключно недобитки, що не мали сил галасувати. Ґеральт оминув залу, не бажаючи, щоб його помітили.

Кімнатку, в якій вони ночували із Йеннефер, знайшов не швидко. Коридори палацу були справжнім лабіринтом, і все тут виглядало однаково.

Ганчіркова лялечка дивилася на нього очима-ґудзиками.

Він сів на ліжку, обійнявши голову долонями. На підлозі кімнатки не було крові. Але на спинці стільця висіла чорна сукня. Йеннефер перевдяглася. У чоловічий одяг, уніформу змовників?

Або виволокли її у білизні. У кайданах з двімериту.

У віконній ніші сиділа Марті Содерґрен, цілителька. Вона підняла голову, почувши його кроки. Щоки її були мокрими від сліз.

— Ген Ґедимдейт мертвий, — сказала ламким голосом. — Серце. Я нічого не зуміла зробити… Чому мене викликали так пізно? Сабріна мене вдарила. Вдарила мене по обличчю. Чому? Що тут сталося?

— Ти бачила Йеннефер?

— Ні, не бачила. Облиш мене. Я хочу залишитися сама.

— Покажи мені шлях до Ґарштанга. Прошу.

Вище Аретузи було три закручені тераси, далі узбіччя гори ставало урвистим і недоступним. Над прірвою ставав Ґарштанг. Біля фундаменту палац був темним, монолітно гладким, приліпленим до скелі блоком каміння. Тільки вищі поверхи полискували мармуром і вітражами вікон, золотилася на сонці бляха куполів.

Брукована дорога, що вела до Ґарштангу й далі, на вершину, вилася навколо гори, наче змія. Утім, була ще одна дорога, коротша, — сходи, що поєднували тераси, а зразу під Ґарштангом зникали в чорній пащі тунелю. Власне, на ті сходи відьмаку вказала Марті Содерґрен.

Зразу за тунелем був міст, що поєднував краї прірви. За мостом сходи піднімалися різко вгору й повертали, гинули за поворотом. Відьмак пришвидшив кроки.

Балюстрада сходів декорована була скульптурами фавнів і німф. Скульптури здавалися живими. Рухалися. Медальйон відьмака сильно затремтів.

Він протер очі. Удаваний рух скульптур полягав у тому, що вони змінювали форму. Гладкий камінь перетворювався на шорстку, безформну масу, зжерту вихорами й сіллю. А відразу після того — відновлювався знову.

Він знав, що воно значить. Маскуюча Танедд ілюзія тремтіла й зникала. Міст також був частково ілюзорним. Крізь дірявий, наче решето, камуфляж визирали прірва й водоспад, що шумів на її дні.

Не було темних плит, що вказували б безпечний шлях. Він перейшов місток поволі, слідкуючи за кожним кроком, лаючись подумки на втрату часу. Коли ж опинився на другому боці прірви, почув кроки людини, що бігла.

Відразу її впізнав. Зверху зі сходів збігав Доррегарай, чародій, який був на службі в короля Етайна з Цідарісу. Він пам’ятав слова Філіппи Ейльгарт. Чародіїв, які представляли нейтральних королів, запрошено було в Ґарштанг як спостерігачів. Але Доррегарай гнав східцями зі швидкістю, яка давала зрозуміти, що пропозиція та була раптом відкликана.

— Доррегараю!

— Ґеральте? — просопів чародій. — Що ти тут робиш? Не стій, утікай! Швидко вниз, до Аретузи!

— Що сталося?

— Зрада!

— Що?

Доррегарай раптом здригнувся і дивно кашлянув, а відразу після того похилився і впав просто на відьмака. Раніше, ніж Ґеральт устиг його підхопити, помітив сіроперу стрілу, що стирчала в нього зі спини. Він похитнувся із чародієм в обіймах — і це врятувало йому життя, бо друга, ідентична стріла, замість того щоб пробити йому горло, лупнула в хтиву посмішку кам’яного фавна, відбивши ніс і шматок щоки. Відьмак відпустив Доррегарая і пірнув за балюстраду сходів. Чародій звалився на нього.

Стрілків було двоє, й обидва мали на капелюхах хвости білок. Один залишився наверху сходів, натягуючи лук, другий витягнув меча з піхов і погнав униз, перескакуючи через кілька східців. Ґеральт скинув з себе Доррегарая, піднявся, витягаючи меча. Стріла заспівала, відьмак перервав той спів, відбивши стрілу швидким ударом меча. Другий ельф був уже близько, але при вигляді стріли, яку відьмак відбив, на мить завагався. Але тільки на мить. Він кинувся на відьмака, крутнувши мечем для удару. Ґеральт коротко парирував, навскіс, так, аби клинок ельфа зісковзнув по його вістрю. Ельф втратив рівновагу, відьмак плавно розвернувся і тяв його в шию, за вухом. Тільки раз. Того вистачило.

Стрілок наверху сходів знову нап’яв лук, але тятиву відпустити не встиг. Ґеральт побачив блиск, ельф крикнув, розкинув руки й полетів униз, перекидаючись по східцях. Кубрак на його спині горів.

Сходами збігав наступний чародій. Побачивши відьмака, він затримався і підняв руку. Ґеральт не став втрачати час на з’ясування, упав долілиць на землю, а вогняна блискавка із шипінням пролетіла над ним, на дрібний пил розбивши статую фавна.

— Припини! — крикнув він. — То я, відьмак!

— Зараза, — видихнув чародій, підбігаючи. Ґеральт не пам’ятав його по банкету. — Я прийняв тебе за одного з тих ельфійських бандитів… Що з Доррегараєм? Він живий?

— Хіба так…

— Швидко, на інший бік мосту!

Вони перетягли Доррегарая, щасливо, бо в поспіху не звертали увагу на ілюзію, що тремтіла й зникала. Їх ніхто не переслідував, хоча чародій простягнув руку, проскандував закляття і чергова блискавка розвалила міст. Каміння загуркотіло по стінах прірви.

— Це повинно їх стримати, — сказав.

Відьмак обтер кров, що текла з рота Доррегарая.

— У нього пробито легеню. Можеш йому допомогти?

— Я можу, — сказала Марті Содерґрен, із зусиллям піднімаючись по східцях з боку Аретузи, від тунелю. — Що тут діється, Кардуїне? Хто його підстрелив?

— Скойа’таель, — чародій витер лоба рукавом. — У Ґарштангу триває битва. Проклята банда, одні інших ліпші! Філіппа вночі заковує Вільгефорца в кайдани, а Вільгефорц і Франческа Фіндабайр приводять на острів білок! А Тіссая де Фрьес… Прокляття, ота наробила шкоди!

— Кажи по суті, Кардуїне!

— Я на балаканину часу гаяти не стану! Втікаю до Локсії, а звідти відразу телепортуюся до Ковіру. А ті там, у Ґарштанзі, хай виріжуть один одного! Це вже не має жодного значення! Війна почалася! Уся та бійка затіяна Філіппою, щоб уможливити королям почати війну із Нільфгардом! Мева з Лирії і Демавенд з Едірну спровокували Нільфгард! Розумієте?

— Ні, — сказав Ґеральт. — І розуміти не бажаю. Де Йеннефер?

— Припиніть! — крикнула Марті Содерґрен, схилившись над Доррегараєм. — Допоможіть мені! Притримайте його! Я не можу витягнути стрілу!

Вони їй допомогли. Доррегарай стогнав і трясся, сходи тряслися також. Ґеральт спочатку думав, що то магія лікувальних заклять Марті. Але це був Ґарштанг. Раптом вибухнули вітражі, у вікнах палацу замигтів вогонь, заклубочився дим.

— Ще б’ються, — скреготнув зубами Кардуїн. — Там спекотно, закляття на заклятті…

— Закляття? У Ґарштанзі? Там же антимагічна аура!

— Це діло Тіссаї. Вона раптом вирішила, на чий бік стане. Зняла блокаду, ліквідувала ауру й нейтралізувала двімерит. Тоді всі кинулися в горлянки одне одному! Вільгефорц і Терранова з одного боку, Філіппа й Сабріна — з іншого… Колони тріснули, й стеля завалилася… А Франческа відкрила прохід до підземелля, а звідти раптом вискочили ті ельфійські дияволи… Ми кричали, що ми — нейтральні, але Вільгефорц тільки засміявся. Раніше, ніж ми встигли вибудувати захист, Дрітгельм отримав стрілу в око, Рейеана нашпигували, наче їжака… Я не став чекати, що буде. Марті, довго ще? Ми мусимо звідси здиміти!

— Доррегарай не зможе йти, — цілителька витерла скривавлені руки об білу бальну сукню. — Телепортуй нас, Кардуїне.

— Звідси? Ти хіба здуріла. Занадто близько від Тор Лара. Портал Лари еманує і викривлює кожен телепорт. Звідси телепортуватися не можна!

— Він не може ходити! Я мушу біля нього залишитися…

— Так лишайся! — Кардуїн встав. — І грайся! А мені життя миле! Я повертаюся до Ковіру! Ковір — нейтральний!

— Чудово, — відьмак сплюнув, дивлячись на чародія, який зникав у тунелі. — Солідарність і братерство! Але і я не можу з тобою лишитися, Марті. Я мушу йти до Ґарштангу. Твій нейтральний побратим розсадив міст. Є інший шлях?

Марті Содерґрен хлюпнула носом. Потім підвела голову й твердо кивнула.

Він уже був під муром Ґарштангу, коли на голову йому впала Кейра Мец.

Вказаний цілителькою шлях вів крізь висячі сади, поєднані серпантином східців. Східці густо поросли плющем і капріфолем, зелень заважала сходити, але давала укриття. Йому вдалося непомітно дістатися попід самий мур палацу. Коли шукав вхід, упала на нього Кейра, обидва вони звалилися у кущі терену.

— Я собі зуб вибила, — похмуро заявила чародійка, трохи шепелявлячи. Була вона розчухрана, брудна, вкрита тиньком і сажею, на щоці її був чималий синець.

— І, схоже, зламала ногу, — додала, спльовуючи кров’ю. — Це ти, відьмаче? Я упала на тебе? Яким дивом?

— Я оце теж про те думаю.

— Терранова викинув мене у вікно.

— Ти можеш підвестися?

— Ні, не можу.

— Я хочу дістатися всередину. Непомітно. Куди?

— Чи всі відьмаки, — Кейра знову сплюнула, застогнала, намагаючись підвестися на лікті, — є вар’ятами? У Ґарштанзі триває битва! Там кипить так, що аж штукатурка зі стін стікає! Шукаєш проблем?

— Ні. Шукаю Йеннефер.

— Ха! — Кейра облишила спроби, лягла навзнак. — Хотіла б я, щоб і мене хтось так кохав. Візьми мене на руки.

— Може, іншим разом. Я трохи поспішаю.

— Кажу, візьми мене на руки! Я покажу тобі шлях до Ґарштанга. Мушу дістати того сучого сина Терранову. Ну, чого ти чекаєш? Сам ти входу не знайдеш, а якщо навіть і зумієш, то прикінчать тебе ті сучі ельфи… Я не можу ходити, але я ще в силах кинути пару заклять. Якщо хтось стане в нас на шляху, то пожаліє.

Скрикнула, коли він її підіймав.

— Вибач.

— Нічого, — вона закинула руки йому за шию. — Це все нога. Ти все ще пахнеш її парфумами, знаєш? Ні, не туди. Поверни й іди наверх. Є інший вхід, з боку Тар Лара. Може, там немає ельфів… Ай! Обережніше, зараза!

— Вибач. Звідки тут взялися ці скойа’таелі?

— Вони були в підземеллях. Танедд порожній, наче горіхова шкарлупа, там є чимала каверна, можна запливти кораблем, якщо знаєш, куди саме. Хтось їм видав, хтось… Ай! Уважніше! Не тряси мною!

— Вибач. Тож білки припливли по морю? Коли?

— Холера їх знає коли. Може, вчора, може, тиждень тому? Ми готувалися проти Вільгефорца, а Вільгефорц — проти нас. Вільгефорц, Франческа, Терранова й Феркарт… Непогано вони нас дурнями виставили. Філіппа вважала, що вони хотіли повільно перебрати владу в Капітулі, про впливання на королів… А вони мали намір прикінчити нас у нальоті… Ґеральте, я цього не витримаю… Нога… Поклади мене на хвильку. Ай!

— Кейро, це відкритий перелом. Кров сочиться крізь штанину.

— Стули пельку й слухай. Бо тут ідеться про твою Йеннефер. Ми увійшли до Ґарштангу, до обрядової зали. Там є антимагічна блокада, але це не діє на двімерит, ми відчували себе в безпеці. Почалися сварки. Тіссая і ті нейтральні кричали на нас, ми кричали на них. А Вільгефорц мовчав й усміхався…

— Повторюю, Вільгефорц — зрадник! Він знюхався із Емгиром з Нільфгарду, втягнув у заколот інших! Порушив Закон, зрадив нас і королів…

— Спокійніше, Філіппо. Я знаю, що ласки, якими оточив тебе Візімір, значать для тебе більше, аніж солідарність Братства. Те саме стосується і тебе, Сабіно, бо ти ідентичну роль граєш у Кедвені. Кейра Мец і Трісс Мерігольд представляють інтереси Фольтеста з Темерії, Радкліфф — знаряддя Демавенда з Едірну…

— Який стосунок це має до справи, Тіссає?

— Інтереси королів не мусять збігатися із нашими. Я чудово знаю, про що йдеться. Королі розпочали винищення ельфів й інших нелюдей. Може, ти, Філіппо, вважаєш, що це слушно. Може, ти, Радкліффе, вважаєш за слушне допомагати військам Демавенда в облавах на скойа’таелів. Але я — проти. Й не дивуюся, що Еніда Фіндабайр також проти того. Але це ще не означає зраду. Не переривай мене! Я чудово знаю, які наміри мають ваші королі, знаю, що вони хочуть розпочати війну. Все, що могло б цій війні запобігти, може бути зрадою в очах твого Візіміра, але — не в моїх. Якщо хочеш судити Вільгефорца й Франческу, то суди також і мене!

— Про яку війну ми тут говоримо? Мій король, Естерад з Ковіру, не підтримає жодних агресивних дій проти Імперії Нільфгарду! Ковір є і залишиться нейтральним!

— Ти член Ради, Кардуїне! А не посол свого короля!

— І хто то говорить, Сабріно?

— Досить! — Філіппа гримнула кулаком об стіл. — Я задовольню твою цікавість, Кардуїне. Питаєш, хто готує війну? Готує її Нільфгард, який має намір нас атакувати й знищити. Але Емгир вар Емрейс пам’ятає гору Содден і цього разу він вирішив підстрахуватися, виключити чародіїв з гри. Для цього встановив контакт із Вільгефорцем з Роґґевену. Купив його, обіцяючи владу й почесті. Так, Тіссає. Вільгефорц, герой Содден, має стати намісником і володарем усіх здобутих країн Півночі. Це Вільгефорц, якому допомагатимуть Терранова й Феркарт, має правити провінціями, що виникнуть на місці підкорених королівств, то він має розмахувати нільфгардським батогом над невільниками, що мешкатимуть у цьому краї і працюватимуть на Імперію. А Франческа Фіндабайр, Еніда ан Ґленна, має стати королевою держави Вільних Ельфів. Вочевидь, буде то нільфгардський протекторат, але ельфам цього вистачить, якщо тільки імператор Емгир дасть їм право мордувати людей. А ельфи нічого не хочуть більше, ніж мордувати д’ойне.

— Це серйозне звинувачення. Тому й докази мусять бути серйозними. Але до того, як ти кинеш ті докази на ваги, Філіппо Ейльгарт, зрозумій мій стан. Докази можна підробляти, вчинки та їхні мотиви — можна інтерпретувати. Але фактів, що вже існують, не змінить ніщо. Ти зламала єдність і солідарність Братства, Філіппо Ейльгарт. Ти закувала членів Капітулу в кайдани, наче бандитів. Тож не смій пропонувати мені зайняти місце в новому Капітулі, який має намір утворити твоя шайка путчистів, що продалися королям. Між нами — смерть і кров. Смерть Гена Ґедимдейта. Й кров Лідії ван Бредеворт. Ти пролила ту кров із погордою. Була ти моєю найкращою ученицею, Філіппо Ейльгарт. Я завжди гордилася тобою. Але зараз я відчуваю до тебе виключно погорду.

Кейра Мец була блідою, наче пергамент.

— Уже якийсь час, — прошепотіла, — у Ґарштангу наче тихіше. Закінчується… Ганяють по палаці. Там щонайменше п’ять поверхів, сімдесят шість кімнат і залів. Є де ганяти…

— Ти мала говорити про Йеннефер. Я кваплюся. Боюся, що ти зомлієш.

— Про Йеннефер? Ах, так… Усе йшло за планом, коли раптом з’явилася Йеннефер. І привела в залу ту медіума…

— Кого?

— Дівчину, років, може, чотирнадцяти. Сіре волосся, великі зелені очі… Раніше, ніж ми встигли добре придивитися, дівчина почала пророчити. Сказала про події у Дол Анґра. Ніхто не мав сумнівів, що вона говорить правду. Була в трансі, а в трансі не брешуть…

— Вчора вночі, — сказала медіум, — війська зі знаками Лирії і під штандартами Едірну вчинили агресію щодо Імперії Нільфгард. Атакували Ґлевіцінген, прикордонний форт у Дол Анґра. Герольди іменем короля Демавенда протрубили в навколишніх селах, що від сьогодні Едірн приймає владу над усією країною. Закликали людей до збройного повстання проти Нільфгарду…

— Це неможливо! Це огидна провокація!

— Гладко йде тобі те слово з вуст, Філіппо Ейльгарт, — спокійно сказала Тіссая де Фрьес. — Але не переймайся, твої верески не перервуть трансу. Кажи далі, дитино.

— Імператор Емгир вар Емрейс видав наказ відповісти ударом на удар. Війська нільфгардців сьогодні на світанку увійшли до Лирії й Едірну.

— Отак, — усміхнулася Тіссая, — наші королі показали, які вони розумні, світлі й люблячі мир володарі. А дехто з чародіїв довів, чиїй справі вони служать насправді. Тих, хто міг зашкодити загарбницькій війні, завбачливо закуто в кайдани з двімериту, й виставлено їм дурнуваті звинувачення…

— Це все мерзенна брехня!

— До дупи вас усіх! — раптом крикнула Сабріна Ґлевіссіг. — Філіппо! Що це все значить? Що має значити ота бійка в Дол Анґра? Чи ми не вирішили, щоб не починати надто рано? Чому той йоханий Демавенд не затримався? Чому та шльондра Мева…

— Замовчи, Сабріно!

— Та ні, нехай говорить, — Тіссая де Фрьес підвела голову. — Нехай скаже про сконцентровану біля кордонів армію Генсельта з Кедвену. Нехай розповість про війська Фольтеста з Темерії, які вже, напевне, спускають на воду човни, які раніше вони ховали в хащах над Яругою. Нехай розповість про експедиційний корпус під командуванням Візіміра з Реданії, що стоїть над Понтаром. Чи ти вважала, Філіппо, що ми сліпі й глухі?

— Це все одна величезна холерна провокація! Король Візімір…

— Короля Візіміра, — перебила безпристрасним голосом сіроволоса медіум, — було вчора вночі вбито. Зарізано кинджалом змовника. У Реданії вже немає короля.

— Реданія уже давно не має короля, — Тіссая де Фрьес встала. — У Реданії панувала ясновельможна пані Філіппа Ейльгарт, гідна спадкоємиця Раффарда Білого. Вона для абсолютної влади готова пожертвувати десятками тисяч життів.

— Не слухайте її! — крикнула Філіппа. — Не слухайте цю медіума! Це інструмент, нерозумний інструмент… Кому ти служиш, Йеннефер? Хто наказав тобі привести сюди цю потвору?

— Я, — сказала Тіссая де Фрьес.

— Що було далі? Що сталося із дівчиною? Із Йеннефер?

— Не знаю, — Кейра прикрила очі. — Тіссая раптом знесла усю блокаду. Одним закляттям. Я у житті не бачила чогось подібного… Вона нас приголомшила й заблокувала, потім звільнила Вільгефорца й інших… А Франческа відкрила прохід до підземелля, і в Ґарштангу раптом зароїлися скойа’таелі. Ними командував субчик в обладунку й шоломі із крилами, у нільфгардському шоломі.. Допомагав йому типчик зі шрамами на пиці. Той умів кидати закляття. І закриватися магією…

— Ріенс.

— Може, не знаю. Було гаряче… Впала стеля. Закляття, стріли… Різанина…Серед них убито Феркарта, серед нас убито Дрітгельма, убито Радкліффа, убито Маркварда, Рейена й Бьянку д’Есте… Контужено Трісс Мерігольд, поранено Сабріну… Коли Тіссая побачила трупи, зрозуміла свою помилку, намагалася нас захистити, намагалася докричатися до Вільгефорца й Терранови… Вільгефорц її висміяв. Тоді вона втратила голову й утекла. Ох, Тіссая… Стільки трупів…

— Що із дівчиною і Йеннефер?

— Не знаю, — чародійка закашлялася, сплюнула кров’ю. Дихала дуже неглибоко й з явним трудом. — Після якогось із вибухів я на мить знепритомніла. Той зі шрамом і його ельфи мене обезвладнили. Терранова спершу мене копав, а тоді викинув у вікно.

— Це не тільки нога, Кейра. У тебе поламані ребра.

— Не залишай мене.

— Мушу. Я по тебе повернуся.

— Та невже?

Спочатку був лише миготливий хаос, пульсування тіней, кипіння мороку й світла, хор незрозумілих голосів, що долинали з безодні. Голоси раптом набрали силу, навколо вибухнули вереск і ревіння. Світло серед мороку зробилося вогнем, що жер гобелени та килими, снопами іскор, що, здавалося, сипалися зі стін, з балюстрад і з колон, що підтримували склепіння.

Цірі подавилася димом і зрозуміла, що це вже не сон.

Намагалася устати, спираючись на руки. Потрапила долонею в мокре, глянула вниз. Стояла навколішки в калюжі крові. Поряд лежало нерухоме тіло. Тіло ельфа. Зрозуміла те відразу.

— Устань.

Йеннефер стояла поряд. У долоні мала стилет.

— Пані Йеннефер… Де ми? Я нічого не пам’ятаю…

Чародійка швидко вхопила її за руку.

— Я поряд, Цірі.

— Де ми? Чому все горить? Хто той… Отой?

— Я сказала тобі колись, століття назад, що Хаос простягає по тебе руку. Пам’ятаєш? Ні, певне не пам’ятаєш. Той ельф простягнув по тебе руку. Я мусила вбити його ножем, бо його наймачі тільки й чекають, аби хтось із нас виявив себе за допомогою магії. І дочекаються, але трохи пізніше… Ти вже цілком притомна?

— Ті чародії… — прошепотіла Цірі. — Ті, у великій залі… Що я їм казала? І чому я те їм казала? Я зовсім не хотіла… Я мусила те говорити! Чому? Чому, пані Йеннефер?

— Тихо, бридулько. Я зробила помилку. Ніхто не досконалий.

Знизу пролунало гримотіння і жахливий крик.

— Ходімо. Швидко. Не маємо часу.

Вони побігли по коридору. Дим ставав усе густішим, душив, давив, осліплював. Стіни тремтіли від вибухів.

— Цірі! — Йеннефер затрималася на перехресті коридору, міцно стиснула руку дівчинки. — Тепер послухай мене, послухай уважно. Я мушу тут залишитися. Бачиш ті сходи? Зійдеш ними…

— Ні! Не залишай мене саму!

— Мушу. Повторюю, зійдеш тими сходами. До самого низу. Там будуть двері, за ними — довгий коридор. Наприкінці коридору — стайня, у ній стоїть один осідланий кінь. Тільки один. Виведеш його й сядеш. То навчений кінь, служить гінцям, які їдуть до Локсії. Знає дорогу, досить буде його погнати уперед. Як будеш у Локсії, відшукай Маргариту й перейди під її опіку. Не відступай від неї ні на крок…

— Пані Йеннефер! Ні! Я не хочу бути сама!

— Цірі, — тихо сказала чародійка. — Колись я уже сказала тобі, що все, що я роблю, я роблю для твого добра. Повір мені. Прошу тебе, повір. Біжи.

Цірі була вже на сходах, коли ще раз почула голос Йеннефер. Чародійка стояла біля колони, впираючись у неї чолом.

— Я люблю тебе, донечко, — сказала невиразно. — Біжи.

Впіймали її на середині сходів. Знизу двоє ельфів із хвостами білок на капелюхах, зверху — чоловік у чорному одязі. Цірі без роздумів перескочила через балюстраду й утекла бічним коридором. Вони побігли за нею. Вона була швидшою і легко втекла б від них, якби не те, що коридор закінчувався віконним отвором.

Вона виглянула. Вздовж муру йшов кам’яний виступ, завширшки, може, зо дві п’яді. Цірі перекинула ноги через підвіконня і вийшла. Відсунулася від вікна, припала спиною до стіни. Вдалині блищало море.

З вікна вихилився ельф. Мав світлесеньке волосся, на шиї — шовкову хустку. Цірі швидко відсунулася, ідучи до іншого вікна. Але в те інше визирнув чоловік у чорній одежі. Цей очі мав темні й паскудні, а на щоці — червону пляму.

— Упіймали ми тебе, дівко!

Вона глянула униз. Під собою, дуже далеко, вона бачила подвір’я. А над подвір’ям, якихось десять футів нижче виступу, на якому вона стояла, був місток, що поєднував дві галереї. От тільки містком він не був. Був рештками містка. Вузька кам’яна кладка із рештками розбитої балюстради.

— На що чекаєте? — крикнув той, зі шрамом. — Вилазьте й хапайте її!

Світловолосий ельф обережно вийшов на виступ, притиснувся спиною до стіни. Простягнув руку. Був близько.

Цірі ковтнула слину. Кам’яна кладка, залишки мосту, не була вужчою, аніж гойдалка в Каер Морені, а вона десятки разів стрибала на гойдалку, вміла амортизувати стрибок і втримувати рівновагу. Але відьмачу гойдалку від землі відділяло чотири фути, а під кам’яною кладкою зяяла прірва настільки глибока, що плити подвір’я здавалися меншими за долоню.

Вона стрибнула, похитнулася, утримала рівновагу, схопившись за розбиту балюстраду.

Впевненими кроками пройшла на галерею. Не зуміла втриматися — розвернулася і показала переслідувачам руку, зігнуту в лікті, жест, якому її навчив ґном Ярпен Зігрін. Чоловік зі шрамом голосно вилаявся.

— Стрибай! — крикнув світловолосому ельфу, який стояв на виступі. — Стрибай за нею!

— Ти хіба здурів, Ріенсе, — холодно сказав ельф. — Сам стрибай, якщо хочеш.

Щастя, як воно зазвичай буває, зрадило, не супроводжувало її довго. Коли збігла з галереї і вислизнула за мур, у кущі терену, схопили її. Схопив її і знерухомив неймовірно сильною хваткою низький, трохи огрядний чоловік із розпухлим носом і розтятою губою.

— Хоп тебе, — просичав. — Хоп тебе, лялечко!

Цірі шарпнулася і завила, бо стиснуті на її плечах долоні раптом вразили пароксизмом паралізуючого болю. Чоловік зареготав.

— Не стріпуйся, сіра пташко, бо припалю тобі пір’ячко. Дай, подивлюся на тебе. Придивлюся на пташеня, яке аж стільки варте для Емгира вар Емрейса, імператора Нільфгарду. Й для Вільгефорца.

Цірі перестала вириватися. Низький чолов’яга облизнув скалічену губу.

— Цікаво, — просичав знову, нахилившись до неї. — Така ніби цінна, а я, знаєш, за тебе б навіть ламаного шеляга не дав. Наскільки ж оманлива зовнішність. Ха! Скарбе! А якби Емгиру віддав тебе в подарунок не Вільгефорц, не Ріенс, не той франт у крилатому шоломі, а старий Терранова? Чи Емгир був би ласкавим до старого Терранови? Що на це скажеш, оракуле? Ти ж віщувати вмієш?

Дихання його смерділо так, що витримати було неможливо. Цірі відвернула голову, кривлячись. Він зрозумів невірно.

— Дзьобиком не клацай на мене, пташко. Я пташок не боюся. А може, повинен? Що, фальшива ворожбитко? Підставна віщунко? Чи повинен я боятися пташок?

— Повинен, — прошепотіла Цірі, відчуваючи запаморочення і холод, що раптом огорнув її.

Терранова засміявся, закидаючи назад голову. Сміх його змінився риком болю. Велика сіра сова безшелесно злетіла зверху й увіп’ялася йому кігтями в очі.Чародій відпустив Цірі, різким рухом збив із себе сову, а потім упав на коліна й схопився за обличчя. Між його пальцями запульсувала кров. Цірі крикнула, відстрибнула. Терранова відняв від обличчя скривавлені й укриті слизом долоні, диким, рваним голосом почав скандувати закляття. Не зумів. За плечима його з’явилася невиразна фігура, відьмачий клинок свиснув у повітрі й перетяв йому шию відразу під потилицею.

— Ґеральте!

— Цірі.

— Не час для ніжностей, — сказала з верху муру сова, перетворюючись на темноволосу жінку. — Тікайте! Сюди біжать білки!

Цірі визволилася з рук Ґеральта, глянула зі здивуванням. Жінка-сова, яка сиділа на вершині муру, виглядала жахливо. Була обсмоленою, обшарпаною, замурзаною попелом і кров’ю.

— Ти мала потворо, — сказала жінка-сова, дивлячись на неї згори. — За те твоє невчасне віщування я мала б тебе… Але я дещо обіцяла твоєму відьмакові, а я завжди дотримую слова. Не можу віддати тобі Ріенса, Ґеральте. Взамін даю тобі її. Живу. Тікайте!

Кагір Мавр Диффрин еп Келлах був розлючений. Дівчину, яку йому наказали схопити, він бачив тільки мить, але раніше, ніж він устиг зробити хоч щось, кляті чарівники розв’язали в Ґарштанзі пекло, через що стало неможливо зробити хоч щось. Кагір утратив орієнтацію в диму та пожежі, наосліп кружляв коридорами, бігав сходами та галереями, проклинаючи Вільгефорца, Ріенса, себе й увесь світ.

Від зустрічного ельфа він довідався, що дівчину помітили за палацом, коли тікала дорогою до Аретузи. Й тоді щастя Кагіру посміхнулося. Скойа’таелі знайшли в стайні осідланого коня.

— Біжи вперед, Цірі. Вони близько. Я їх затримаю, а ти біжи. Біжи з усіх сил! Як на Катівні!

— Ти теж хочеш залишити мене саму?

— Я буду позаду тебе. Але не оглядайся!

— Дай мені мого меча, Ґеральте.

Він глянув на неї. Цірі рефлекторно відступила. Таких очей вона не бачила в нього ніколи.

— Тримай меча — й тобі, може, доведеться убивати. Зумієш?

— Не знаю. Дай мені меча.

— Біжи. Й не оглядайся.

По дорозі застукотіли копита. Цірі озирнулася. І завмерла, паралізована страхом.

Гнався за нею чорний рицар у шоломі, оздобленому крилами хижого птаха. Крила шуміли, вився чорний плащ. Підкови кресали іскри на бруківці дороги.

Не могла поворухнутися.

Чорний кінь продерся крізь придорожні кущі, рицар голосно крикнув. У крику тому була Цінтра. Були в ньому ніч, убивства, кров і пожежа. Цірі перемогла паралізуючий страх і кинулася навтьоки. З розгону перескочила живопліт, увірвавшись на маленький плацик із басейном і фонтаном. З плацику не було виходу, навколо ставали стіни, високі й гладенькі. Кінь захрипів за її спиною. Вона відстрибнула, спотикнулася і затремтіла, торкнувшись спиною твердої, неприступливої стіни. Була в пастці.

Хижий птах залопотів крилами, зриваючись у політ. Чорний рицар поставив коня дибки, перескочив через живопліт, що відгороджував його від плацику. Копита загримотіли по плитах, кінь послизнувся, поїхав, присідаючи на заду. Рицар похитнувся у сідлі, нахилився. Кінь випрямився, і рицар упав, брязкаючи обладунком об камінь. Утім одразу встав, швидко заганяючи Цірі в куток.

— Не доторкнешся до мене! — крикнула вона, витягаючи меча. — Ніколи вже до мене не доторкнешся!

Рицар наближався поволі, виростаючи над нею, наче величезна чорна вежа. Крила на його шоломі рухалися і шелестіли.

— Уже не втечеш від мене, Левеня із Цінтри, — у шпарині шолому горіли безжальні очі. — Не цього разу. Цього разу тобі вже нема куди тікати, шалена панно.

— Не торкнешся мене, — повторила вона голосом, здавленим страхом, приперта спиною до кам’яної стіни.

— Мушу. Я виконую накази.

Коли він простягнув до неї руку, страх раптом відступив, місце його зайняла дика лють. Напружені, застиглі в жасі м’язи спрацювали, наче пружини, усі вивчені в Каер Морені рухи виконалися самі, гладко й плавно. Цірі скочила з місця, рицар кинувся на неї, але не був готовим до оберту, яким вона без зусилля вивільнилася з його рук. Меч свиснув та вкусив, безпомилково потрапивши між пластинами панцира. Рицар похитнувся, упав на одне коліно, з-під наплічника полився світлий струмочок крові. Люто кричучи, Цірі знову обійшла його в піруеті, знову вдарила, цього разу просто в купол шолому, поваливши рицаря на друге коліно. Лють і шаль засліпили її цілковито, вона не бачила нічого, окрім ненависних крил. Посипалося чорне пір’я, одне крило відпало, друге повисло на скривавленому наплічнику. Рицар, усе ще даремно намагаючись піднятися з колін, спробував затримати клинок меча панцирною рукавичкою, застогнав болісно, коли відьмаче вістря розхльостало кольчужну сітку й долоню. Під черговим ударом звалився з голови шолом, Цірі відскочила, щоб набрати розгону для останнього, вбивчого удару.

Не ударила.

Не було чорного шолому, не було крил хижого птаха, чий шум переслідував її у нічних кошмарах. Не було вже чорного рицаря з Цінтри. Був блідий темноволосий юнак, що стояв на колінах у калюжі крові, із приголомшливо синіми очима й устами, скривленими в гримасі страху. Чорний рицар з Цінтри поліг під ударами її меча, перестав існувати, від крил, що пробуджували жах, залишилося тільки порубане пір’я. Переляканий, скулений, скривавлений юнак був ніким. Вона його не знала, ніколи його не бачила. Не було їй до нього ніякого діла. Вона не боялася його й не ненавиділа. Й не хотіла вбивати.

Вона кинула меч на землю.

Відвернулася, чуючи крики скойа’таелів, що бігли з боку Ґарштангу. Зрозуміла, що за мить вони зловлять її на плацику. Зрозуміла, що наздоженуть її на дорозі. Мала бути швидшою за них. Вона підбігла до чорного коня, що бив підковами по плитах плацика, криком погнала його в галоп, застрибуючи на бігу в сідло.

— Облиште мене, — простогнав Кагір Мавр Диффрин еп Келлах, відштовхуючи здоровою рукою ельфів, які підіймали його. — Зі мною все гаразд! Це легка рана… Наздоганяйте її. За дівчиною…

Один із ельфів скрикнув, на обличчя Кагіра бризнула кров. Другий скойа’таель заточився і звалився на коліна, обіруч хапаючись за розхльостаний живіт. Інші відскочили, розбіглися по плацику, блискаючи мечами.

Атакувало їх біловолосе чудовисько. Стрибнуло на них з муру. З висоти, з якої неможливо було стрибнути, не переламавши ніг. Неможливо було приземлитися м’яко, крутнутися в оберті, майже зникаючи з очей, і за уламок секунди почати вбивати. Але біловолосе чудовисько те зробило. Й почало вбивати.

Скойа’таелі билися завзято. Мали перевагу. Але не мали жодного шансу. На розкритих від жаху очах Кагіра відбувалася різанина. Сіроволоса дівчина, яка за мить його поранила, була неймовірно спритною — наче кішка, що захищає кошенят. Але біловолосе чудовисько, яке увірвалося між скойа’таелями, було наче зерріканський тигр. Сіроволоса панна із Цінтри, яка з невідомих причин не вбила його, справляла враження шаленої. Біловолосе чудовисько шаленим не було. Убивало спокійно й холодно.

Скойа’таелі не мали жодних шансів. Їхні трупи один за одним валилися на плити плацику.

Але ельфи не здавалися. Навіть коли залишилося їх тільки двоє, вони не втекли, ще раз атакували біловолосе чудовисько. На очах у Кагіра чудовисько відрубало одному руку вище ліктя, другого вдарило, здавалося б, легко, недбало, але ельфа відкинуло назад, той перевалився через обмурування фонтану й упав у воду. Вода перелилася на плацик карміновою хвилею.

Ельф із відрубаною рукою стояв біля фонтана, безумним поглядом дивлячись на куксу, що пульсувала кров’ю. Біловолосе чудовисько схопило його за волосся і швидким рухом меча перерізало горлянку.

Коли Кагір розплющив очі, чудовисько вже було над ним.

— Не вбивай… — прошепотів він, облишивши спроби піднятися зі слизьких від крові плит. Розсічена сіроволосою дівчиною долоня уже перестала боліти, омертвіла.

— Я знаю, хто ти, нільфгардцю, — біловолосе чудовисько копнуло шолом із порубаними крилами. — Ти гнався за нею уперто й довго. Але вже ніколи не зумієш її скривдити.

— Не вбивай…

— Дай мені хоча б одну причину. Хоча б одну. Й поспіши.

— Це я… — прошепотів Кагір. — Це я вивіз її тоді із Цінтри. З пожежі… Врятував її. Зберіг їй життя…

Коли він розплющив очі, чудовиська вже не було, залишився він на плацику один, із трупами ельфів. Вода в фонтані шуміла, переливалася через край, розмивала кров на плитах. Кагір зомлів.

Біля підніжжя вежі стояв будинок, що був однією великою залою, чимось схожим на перистиль. Дах над перистилем, напевне ілюзорний, був наскрізь дірявим. Спирався він на колони й пілястри, вирізані в формі скупо вдягнених каріатид з імпозантними бюстами. Такі само каріатиди підтримували арку проходу, в якому зникла Цірі. За аркою Ґеральт помітив сходи, що вели уверх. До вежі.

Вилаявся стиха. Не розумів, навіщо вона туди побігла. Біжучи за нею поверху мурів, він бачив, як упав її кінь. Бачив, як вона спритно вистрибнула, але замість бігти й далі по дорозі, що вилася серпантином по схилу, раптом погнала угору, у бік самотньої вежі. Тільки пізніше він помітив на дорозі ельфів. Ельфи не бачили ані його, ані Цірі, зайняті обстрілюванням з луків людей, які бігли дорогою. З Аретузи йшла допомога.

Він мав намір піти сходами слідом за Цірі, коли почув шум. Зверху. Швидко обернувся. Був то не птах.

Вільгефорц, шумлячи широкими рукавами, влетів крізь діру в даху, повільно опустився на підлогу.

Ґеральт став перед входом у вежу, дістав меч і зачаївся. Мав щиру надію, що драматична, фінальна битва розіграється між Вільгефорцем і Філіппою Ейльгарт. Сам він для такого драматизму не мав і найменшого бажання.

Вільгефорц обтрусив вамс, поправив манжети, глянув на відьмака й прочитав його думки.

— Холерний драматизм, — зітхнув.

Ґеральт не прокоментував.

— Вона увійшла до башти?

Не відповів. Чародій кивнув.

— Отож, маємо епілог, — сказав холодно. — Кінець — діло вінчає. А може, це призначення? Знаєш, куди ведуть ті сходи? До Тор Лара. До Вежі Чайки. Звідти немає виходу. Все скінчилося.

Ґеральт відступив так, аби з флангів його охороняли каріатиди, що підпирали арку.

— Авжеж, — процідив, слідкуючи за руками чародія. — Усе скінчилося. Половина твоїх спільників мертва. Трупи ельфів, приведених на Танедд, покотом лежать аж до самого Ґарштангу. Решта — втекли. З Аретузи йдуть чародії і люди Дійкстри. Нільфгардець, який мав забрати Цірі, напевне вже стік кров’ю. А Цірі — там, у вежі. Звідти немає виходу? Я радий те чути. А це значить, що веде туди тільки один вхід. Той, який я загороджую.

Вільгефорц прицмокнув.

— Ти невиправний. І далі не в силах вірно оцінювати ситуацію. Капітул і Рада перестали існувати. Війська імператора Емгира йдуть на північ; позбавлені чародійської ради й допомоги королі — безпорадні, наче діти. Під напором Нільфгарду королівства їхні впадуть, наче замки з піску. Я пропонував тобі вчора, а сьогодні повторюю: приєднуйся до переможців. На тих, хто програв, плюнь.

— Це ти програв. Для Емгира ти був тільки знаряддям. Йому потрібна була Цірі, тому він прислав сюди того типа, у крилатому шоломі. Цікаво, що Емгир зробить із тобою, коли ти доповіси йому про фіаско місії.

— Стріляєш наосліп, відьмаче. Й не потрапляєш у ціль, зрозуміло. А якби я тобі сказав, що то Емгир — моє знаряддя?

— Я б не повірив.

— Ґеральте, був розсудливим. Чи ти насправді хочеш гратися тут у виставу, у банальну фінальну битву Добра й Зла? Я поновлюю вчорашню пропозицію. Усе ще не пізно. Ти все ще можеш зробити вибір, можеш стати на слушний бік…

— На бік, який я нині трохи прорідив?

— Не всміхайся, твоя демонічна усмішка не справляє на мене враження. Кілька тих посічених ельфів? Артауд Терранова? Дріб’язок, факти, які не мають значення. Можна переступити через них, ідучи до важливих справ.

— Ах, вочевидь. Я знаю твій світогляд. Смерть не береться у розрахунок, вірно? Особливо чужа?

— Не будь банальним. Мені шкода Артауда, але що ж поробиш. Назвемо те… вирівнянням рахунку. Останнім часом я двічі намагався тебе вбити. Емгиру уривався терпець, тож я наслав на тебе вбивць. Щоразу я робив то зі справжнім небажанням. Я, бач, і надалі маю надію на те, що колись нас намалюють на одній картині.

— Облиш ту надію, Вільгефорце.

— Сховай меча. Ходімо разом до Тор Лара. Заспокоємо Дитя Старшої Крові, яке десь там, нагорі, вмирає, напевне, з переляку. Й підемо звідси. Разом. Ти будеш із нею. Будеш дивитися, як виконується її призначення. А імператор Емгир? Імператор Емгир отримає, що хотів. Бо я забув тобі сказати, що хоча Кодрінгер і Фенн померли, їхні справа й концепція надалі почуваються добре.

— Брешеш. Іди звідси. До того, як на тебе плюну.

— Я й насправді не маю бажання тебе вбивати. Я неохоче вбиваю.

— Правда? А Лідія ван Бредеворт?

Чародій скривив губи.

— Не промовляй того імені, відьмаче.

Ґеральт сильніше стиснув руків’я у кулаці, усміхнувся насмішкувато.

— Чому Лідія мусила померти, Вільгефорце? Чому ти наказав їй померти? Вона мала відвернути від тебе увагу, вірно? Мала тобі дати час на те, щоб ти став імунним до двімериту, щоб послати телепатичний сигнал Ріенсу? Бідна Лідія, живописець зі знівеченим обличчям. Усі знали, що то особа, яка нічого не значить. Усі. Крім неї.

— Мовчи.

— Ти вбив Лідію, чаклуне. Використав її. А тепер хочеш використати Цірі? З моєю допомогою? Ні. Ти не увійдеш до Тор Лара.

Чародій відступив на крок. Ґеральт напружився, готовий до стрибка й удара. Але Вільгефорц не підняв руку, просто відвів її трохи убік. У долоні його матеріалізувався раптом товстий, шестифутовій кий.

— Знаю, — сказав він, — що заважає тобі розсудливо оцінювати ситуацію. Знаю, що ускладнює тобі можливість подивитися у майбутнє. Це твоя зухвалість, Ґеральте. Я тебе відучу від зухвалості. Відучу тебе від неї за допомогою цієї чарівної палички.

Відьмак примружився, трохи піднімаючи клинок.

— Тремчу від нетерплячки.

Кількома тижнями пізніше, зцілений стараннями дріад і водами Брокілону, Ґеральт роздумував, яку помилку він зробив під час битви. Й дійшов висновку, що під час битви він не зробив жодної. Єдина помилка була до битви. Треба було тікати ще до того, як бій почався.

Чародій був швидким, кий мигтів у його руках, наче блискавка. Тим більшим було здивування Ґеральта, коли при парируванні та дубина й меч задзвеніли металево. Але часу на здивування не було. Вільгефорц атакував, відьмаку доводилося крутитися в ухиляннях й обертах. Боявся парирувати мечем. Холерний дрючок був залізним, а до того ж іще й магічним.

Чотири рази він був у позиції для контратаки й удару. Чотири рази бив. У скроню, у шию, під піхву, у стегно. Кожен з тих ударів був смертельним. Але кожен був парируваний.

Жодна людина не зуміла б парирувати таких ударів. Ґеральт потроху починав розуміти. Але було вже запізно.

Удару, яким чародій його дістав, він не бачив. Удар відкинув його на стіну. Він відштовхнувся спиною, не зумів відскочити, виконати блок, удар позбавив його дихання. Отримав вдруге, у плече, знову полетів назад, ударившись потилицею об пілястр, об чималі груди каріатиди. Вільгефорц підскочив уміло, крутнув дрючком і вдарив його в живіт, під ребра. Сильно. Ґеральт зігнувся навпіл і тоді отримав у голову. Коліна його раптом пом’якшили, він упав на них. І то був кінець битви. Цілковито.

Слабо намагався заслонитися мечем. Клинок, заклинений поміж стіною і пілястром, зламався від удару зі скляним, вібруючим стогоном. Він заслонив голову лівою рукою, дубина впала — сильно — й зламала кістку передпліччя. Біль цілковито осліпив його.

— Я міг би вибити тобі мозок через вуха, — дуже здалеку сказав Вільгефорц. — Але ж це мав бути урок. Ти помилився, відьмаче. Переплутав небо із зірками, віддзеркаленими вночі на поверхні ставку. Ага, ти блюєш? Добре. Струс мозку. Кров із носа? Чудово. Ну, до побачення. Колись. Може.

Він не бачив уже нічого й нічого не чув. Тонув, занурювався у щось тепле. Вважав, що Вільгефорц пішов. Тож здивувався, коли на його ногу із силою упав удар залізної палиці, ламаючи кістку стегна.

Дальших подій, навіть якщо ті й були, він не пам’ятав.

— Тримайся, Ґеральте, не піддавайся, — безустанно повторювала Трісс Мерігольд. — Витримай. Не помирай… Прошу тебе, не помирай…

— Цірі…

— Не говори. Зараз я тебе звідси витягну. Витримай… Боги, не маю сил…

— Йеннефер… Я мушу…

— Ти нічого не мусиш! Нічого не можеш! Витримай і не піддавайся… Не зомлівай… Не помирай, прошу…

Вона тягнула його по майданчику, встеленому трупами. Він бачив свої груди й живіт, усі у крові, яка текла в нього з носа. Бачив ногу. Та була скривлена під дивним кутом і видавалася значно коротшою за здорову. Болю він не відчував. Відчував холод, усе тіло було холодним, одерев’янілим і чужим. Хотілося йому ригати.

— Тримайся, Ґеральте. З Аретузи йде допомога. Вже недовго…

— Дійкстра… Якщо Дійкстра до мене добереться… я труп…

Трісс вилаялася. Розпачливо.

Тягнула його сходами. Зламані нога й рука підскакували на східцях. Біль ожив, угризся у нутрощі, у скроню, вдарив у вуха, очі, прострелив до макушки. Він не кричав. Знав, що крик полегшить біль, але не кричав. Тільки відкривав рота, це також приносило полегшення.

Він почув гуркіт.

На вершині сходів стояла Тіссая де Фрьес. Волосся мала розкуйовджене, обличчя — вкрите пилом. Вона підняла обидві руки, долоні її запалали. Викричала закляття, а вогонь, що танцював на її пальцях, ударив униз, набувши форми сліпучої і жаркої кулі. Відьмак почув унизу лоскіт падаючих стін і жахливі крики попечених.

— Тіссає, ні! — розпачливо крикнула Трісс. — Не роби цього!

— Не увійдуть сюди, — сказала архімайстриня, не повертаючи голови. — Тут — Ґарштанг на острові Танедд. Ніхто сюди не запрошував королівських пахолків, які виконують накази їхніх короткозорих володарів!

— Ти їх убиваєш!

— Мовчи, Трісс Мерігольд! Замах на єдність Братства не вдався, островом усе ще володіє Капітул! Геть королів від справ Капітулу! Це наш конфлікт, і ми самі розберемося! Вирішимо наші справи, а потім покладемо край цій ідіотській війні! Бо то ми, чародії, несемо відповідальність за долі світу!

З долоні її вистрелила наступна куляста блискавка, відлуння вибуху прокотилося серед колон та кам’яних стін.

— Геть! — крикнула вона знову. — Ви сюди не увійдете! Геть!

Крики внизу стихли. Ґеральт зрозумів, що реданці відступили від сходів, ретирувалися. Фігура Тіссаї розпливалася у нього в очах. Це не була магія. Це він непритомнів.

— Тікай звідси, Трісс Мерігольд, — почув він слова чародійки, що долинали здалеку, наче з-за стіни. — Філіппа Ейльгарт уже втекла, полетіла на совиних крилах. Ти була її спільницею у цій мерзотній змові, я повинна тебе покарати. Але досить уже крові, смерті, нещастя! Геть звідси! Йди до Аретузи, до своїх союзників! Телепортуйся. Портал Вежі Чайки вже не існує. Завалився разом із вежею. Можеш телепортуватися без страху. Куди захочеш. Хоча б і до твого короля Фольтеста, заради якого ти зрадила Братство!

— Я не залишу Ґеральта… — простогнала Трісс. — Він не може потрапити до рук реданців… Його важко поранено… Внутрішній крововилив… А я вже не маю сил! Не маю сил відкрити телепорт! Тіссає! Допоможи мені, прошу!

Темрява. Пронизливий холод. Здалеку, з-за кам’яної стіни, голос Тіссаї де Фрьес:

— Я допоможу тобі.