Відьмак. Час Погорди

Розділ 3

Ґеральт мав причини підозрювати — й підозрював — що банкети чародіїв відрізняються від учт і свят звичайних смертних. Утім, не сподівався, що різниця та настільки велика і настільки всеосяжна.

Пропозиція супроводжувати Йеннефер на банкет, що передував чародійському з’їзду, була несподіваною, але в остовпіння не ввела. Бо не була це перша пропозиція такого роду. Ще раніше, коли мешкали вони разом і все між ними складалося добре, Йеннефер хотіла бувати на з’їздах та конвентиках у його товаристві. Втім тоді він рішуче відмовлявся. Був переконаний, що серед чародіїв він у кращому випадку сприйматиметься як дивовижа й сенсація, у гіршому — як непрошений гість і парія. Йеннефер висміювала його побоювання, але не наполягала. Оскільки в інших ситуаціях вона вміла наполягати так, що аж дім двигтів і сипалося скло, Ґеральт ствердився у думці, що його рішення були слушними.

Цього разу він погодився. Без роздумів. Пропозиція пролунала після довгої, щирої й емоційної розмови. Після розмови, яка зблизила їх знову, відсунула в тінь і забуття їхні старі конфлікти, розтопила лід жалю, гордощів і впертості. Після розмови на греблі Гірундуму Ґеральт погодився б на будь-яку пропозицію з боку Йеннефер. Не відмовився б, навіть якби вона запропонувала йому спільний візит у пекло, щоб випити філіжанку киплячої смоли в товаристві вогняних демонів.

І була ще Цірі, без якої не було б тієї розмови, не було б зустрічі. Цірі, якою, як казав Кодрінгер, цікавився якийсь чародій. Ґеральт розраховував на те, що його присутність на з’їзді спровокує чародія і змусить його діяти. Але Йеннефер він не сказав про те ні слова.

З Гірундуму вони поїхали просто на Танедд, він, вона, Цірі й Любисток. Спочатку вони зупинилися у величезному комплексі палацу Локсія, що займав східно-полудневе підніжжя гори. Палац уже роївся від гостей з’їзду й осіб, що їх супроводжували, але для Йеннефер кімнату знайшли відразу. Вони пробули в Локсії цілий день. Ґеральт провів той день у розмовах із Цірі, Любисток — у біганині, збиранні й розповсюдженні пліток, чародійка — на примірці й вибору одежі. А коли настав вечір, відьмак і Йеннефер приєдналася до різнобарвного кортежу, що прямував до Аретузи — палацу, у якому мав відбутися банкет. І тепер, в Аретузі, Ґеральт дивувався, вражений, хоча й обіцяв собі, що нічому не стане дивуватися і не буде вражатися.

Гігантську центральну залу палацу збудовано було в формі літери «Т». Довший бік мав вікна, вузькі й неправдоподібно високі, сягали вони майже під стелю, сперту на колони. Стеля також була високою. Настільки високою, що непросто було розрізнити деталі фресок, що її оздоблювали, у тому числі й плоть голих людей, що були найповторюванішим мотивом зображень. У вікнах були вітражі, які мали коштувати цілу купу грошей, але в залі все одно відчувався протяг. Ґеральт дивувався, що свічки не гаснуть, але придивившись уважніше, дивуватися перестав. Канделябри були магічні — а може, навіть ілюзорні. Втім світла вони давали чимало, значно більше, ніж свічки.

Коли вони увійшли, всередині розважалося уже не менше сотні людей. Зала, як оцінив відьмак, могла вмістити щонайменше втричі більше, навіть коли посередині, як наказував звичай, поставили б столи підковою. Але традиційної підкови не було зовсім. Виглядало так, що бенкетуватимуть стоячи, невтомно проходжаючи уздовж стін, прикрашених гобеленами, гірляндами й прапорцями, що хвилювалися на протязі. Під гобеленами й гірляндами встановлено було ряди довгих столиків. На столиках громадилося вишукане їдло на ще вишуканішому посуді, серед вишуканих квіткових композицій і вишуканих фігур з льоду. Придивившись уважніше, Ґеральт констатував, що вишуканості значно, значно більше, ніж їдла.

— Немає столу, — понуро підтвердив він факт, розгладжуючи на собі короткий, чорний, гаптований сріблом й укорочений у поясі каптан, у який нарядила його Йеннефер. Каптани такі були останнім писком моди й називалися дублетами. Відьмак і поняття не мав, звідки взялася та назва. І не хотів довідатися.

Йеннефер не відреагувала. Ґеральт не очікував реакції, добре знав, що чародійка не звикла реагувати на подібного роду заяви. Але не відступив. Продовжив бурчати. Просто мав охоту побурчати.

— Немає музики. Дме, як зараза. Немає де всістися. Будемо їсти й пити навстоячки?

Чародійка обдарувала його поволочистим фіалковим поглядом.

— Авжеж, — сказала неочікувано спокійно. — Будемо їсти стоячи. Знай також, що надовго затримуватися біля столу з їдлом вважається нетактовним.

— Намагатимуся бути тактовним, — пробурмотів він. — Тим більше, що не дуже тут є перед чим затримуватися, як бачу.

— Нестримне пиття уважається великою нетактовністю, — продовжувала повчально Йеннефер, зовсім не звертаючи уваги на його буркотіння. — Уникання розмов уважається непробачною нетактовністю…

— А те, — перебив він, — що отой худий мосьпан у кретинських штанях саме показує на мене пальцем двом своїм товаришкам, вважається нетактовним?

— Так. Але дрібною.

— Що будемо робити, Йен?

— Кружляти залою, вітатися, роздавати компліменти, спілкуватися… Припини розгладжувати дублет і поправляти волосся.

— Ти не дозволила мені надягнути пов’язку.

— Твоя пов’язка претензійна. Ну, візьми мене під руку, й ходімо. Стояти біля входу вважається нетактовним.

Вони покрутилися залою, що поступово заповнювалася гостями. Ґеральт був люто голодним, але швидко зорієнтувався, що Йеннефер не жартувала. Стало очевидним, що правила, нав’язані чародіями, й справді наказують їсти й пити мало й удавано неохоче. До того ж будь-яка зупинка біля столу з їжею накладала товариські обов’язки. Хтось помічав, виказував радість, підходив і вітався, настільки ж радісно, наскільки й фальшиво. Після обов’язкового удавання поцілунків у щоки чи млявого потискання долоней, після нещирих посмішок і ще менш щирих, хоча й непогано замаскованих компліментів наставала коротка й нудно банальна розмова ні про що.

Відьмак уважно роздивлявся, шукаючи знайомі обличчя, головно в надії, що він тут не єдина особа, яка не належить до чародійського Братства. Йеннефер його запевнила, що єдиною такою особою він не буде, але він або не бачив нікого з-поза Братства, або не вмів нікого розпізнати.

Пажі розносили на тацях вино, лавіруючи серед гостей. Йеннефер не пила зовсім. Відьмак хотів, але не міг. Дублет тис. Під пахвами.

Уміло направляючи рукою, чародійка відтягнула його від столу й вивела на середину зали, у самісінький центр загальної зацікавленості. Опір нічого не дав. Він здогадувався, про що йдеться. Це була найзвичайнісінька демонстрація.

Ґеральт знав, на що може очікувати, тож зі стоїчним спокоєм зносив повні нездорової зацікавленості погляди чародійок. Хоча Йеннефер запевняла його, що умовності й такт забороняють застосовувати магію на таких імпрезах, він не вірив, щоб маги зуміли стриматися, особливо коли Йеннефер провокаційно виставила його на публічний огляд. І мав рацію, коли не вірив. Кілька разів він відчув тремтіння медальйону й уколи чародійських імпульсів. Дехто — особливо жіночої статі — нахабно намагалися читати його думки. Він був до того підготовленим, знав, про що йдеться, знав, як контраатакувати. Дивився на Йеннефер, яка йшла поряд із ним, на біло-чорно-діамантову Йеннефер із вороновим волоссям і фіалковими очима, а чародії, які його зондували, губилися, явно втрачали зарозумілість й упевненість у собі, на його радісне задоволення. Так, — відповідав він їм подумки, — так, ви не помиляєтеся. Є тільки вона, вона, біля мене, тут і зараз, і тільки це має значення. Тут і зараз. А те, ким вона була раніше, де була раніше й із ким була раніше, — це не має жодного, найменшого значення. Зараз вона зі мною, тут, серед вас. Зі мною — і ні з ким іншим. Саме так я думаю, думаючи про неї, безустанно думаючи про неї, відчуваючи запах її парфумів і тепло її тіла. А ви — вдавіться собі від заздрості.

Чародійка міцно стиснула йому передпліччя, легенько притулилася до його боку.

— Дякую, — промуркотіла, — спрямовуючи погляд у бік столів. — Але без надмірної нарочитості, прошу.

— Ви, чародії, завжди приймаєте щирість за нарочитість? Чи не тому ви не вірите в щирість, навіть коли відчитуєте її у чужих думках?

— Так. Тому.

— І все ж ти дякуєш мені?

— Бо тобі я вірю, — вона стиснула йому лікоть іще сильніше, потягнулася до тарілки. — Поклади мені трохи лосося, відьмаче. Й крабів.

— Це краби з Повіссу. Зловили їх, напевне, з місяць тому, а стоїть спека. Не боїшся…

— Ці краби, — перебила вона, — ще сьогодні лазили по морському дну. Телепортація — чудовий винахід.

— Авжеж, — погодився він. — Варто б його розповсюдити, не вважаєш?

— Ми над тим працюємо. Накладай, накладай, я голодна.

— Кохаю тебе, Йен.

— Я просила, без нарочитості… — Вона урвала, підвела голову, відгорнула зі щоки чорні локони, широко розкрила фіолетові очі. — Ґеральте! Ти признався мені в цьому вперше!

— Неможливо. Ти наді мною насміхаєшся.

— Ні, не насміхаюся. Раніше ти тільки думав, а сьогодні — сказав.

— Це аж така різниця?

— Величезна.

— Йен…

— Не говори із повним ротом. Я також тебе кохаю. А я не говорила? Боги, не подавися! Підніми руки, я вдарю тебе по спині. Дихай глибше.

— Йен…

— Дихай, дихай, зараз мине.

— Йен!

— Так. Щирість за щирість.

— Ти себе добре почуваєш?

— Я чекала, — вона видавила лимон на лосося. — Адже не станеш реагувати на признання, зроблене подумки. Я дочекалася слів, могла відповісти — й відповіла. Я почуваюся чудово.

— Що сталося?

— Я розповім тобі пізніше. Їж. Цей лосось — відбірний. Силою клянуся, по-справжньому відбірний.

— Я можу тебе поцілувати? Тут, зараз, при всіх?

— Ні.

— Йеннефер! — темноволоса чародійка, яка проходила повз, визволила руку з-під ліктя чоловіка, що її супроводжував, і наблизилася. — Ти все ж приїхала? Ох, це чудово! Я тебе сто років не бачила!

— Сабріно! — Йеннефер зраділа настільки щиро, що будь-хто за винятком Ґеральта міг би й повірити. — Кохана! Я така рада!

Чародійки обійнялися обережно й поцілували навзаєм повітря біля вух і діамантово-оніксових сережок. Сережки обох чародійок, що нагадували мініатюрні виноградні грона, були ідентичними — й у повітрі відразу запахло лютою ворожнечею.

— Ґеральте, дозволь, це моя шкільна подруга, Сабріна Ґлевіссіг з Ард Карайгу.

Відьмак схилився, поцілував високо подану долоню. Уже зумів зорієнтуватися, що всі чародійки очікували при привітаннях на поцілунок руки: жесту, який прирівнював їх щонайменше до князівен. Сабріна Ґлевіссіг підвела голову, сережки її затремтіли й задзвонили. Тихенько, але демонстративно й нахабно.

— Я дуже хотіла познайомитися із тобою, Ґеральте, — сказала вона з посмішкою. Як і всі чародійки, вона не визнавала «панів», «мосьпанів» та інших форм, що були звичними для шляхти. — Я рада, дуже рада. Нарешті ти перестала ховати його від нас, Йенно. Щиро кажучи, дивуюся, що так довго зволікала. Тут абсолютно нічого соромитися.

— Я теж так вважаю, — легко відповіла Йеннефер, трохи примруживши очі й демонстративно відвівши волосся від власних сережок. — Красива блузка, Сабріно. Майже захоплива. Вірно, Ґеральте?

Відьмак кивнув, ковтнувши слину. Блузка Сабріни Ґлевіссіг, пошита з чорного шифону, відкривала абсолютно все, що можна було відкрити, а того трохи мала. Кармінова спідниця, стягнена срібним паском із великою пряжкою у формі троянди, була із розрізом на боку відповідно до найновішої моди. Втім, мода наказувала носити спідницю із розрізом трохи вищим від коліна, а Сабріна носила із розрізом до середини стегна. Дуже справного стегна.

— Що нового у Кедвені? — запитала Йеннефер, удаючи, що не бачить, на що дивиться Ґеральт. — Твій король Генсельт продовжує витрачати сили й засоби в гонитві за білками по лісах і далі думає про каральну експедицію проти ельфів у Дол Блатанна?

— Дамо спокій політиці, — усміхнулася Сабріна. Трохи задовгий ніс і хижі очі робили її схожою на класичні малюнки відьом. — Завтра, на нараді, ми наполітикуємося аж по дірки в носі. Й наслухаємося різних… моралей. Про потребу мирного співіснування… Про дружбу… Про необхідність зайняти солідарну позицію стосовно планів і намірів наших королів… Чого ми ще там наслухаємося, Йеннефер? Що ще готують нам назавтра Капітул і Вільгефорц?

— Даймо спокій політиці.

Сабріна Ґлевіссіг засміялася срібно під акомпанемент тихого брязкоту сережок.

— Слушно. Зачекаємо до ранку. Завтра… Завтра все проясниться. Ах, та політика, ті безкінечні наради… Як же вони фатально відбиваються на шкірі. На щастя, я маю досконалий крем, повір мені, кохана, зморшки зникають, наче сон золотий… Дати тобі рецептуру?

— Дякую, кохана, але не потребую. Насправді.

— Ах, знаю. У школі я завжди заздрила твоїй шкірі. Боги, скільки то років?

Йеннефер удала, що розкланюється із кимось із гостей. Сабріна ж посміхнулася до відьмака й розкішно випнула те, чого не приховував чорний шифон. Ґеральт знову проковтнув слину, намагаючись не дивитися занадто нахабно на її рожеві соски, аж занадто видимі під прозорою тканиною. Глянув полохливо на Йеннефер. Чародійка посміхнулася, але він знав її занадто добре. Була розлюченою.

— Ох, вибач, — сказала вона раптом. — Бачу там Філіппу, мушу із нею негайно порозмовляти. Дозволь, Ґеральте. Па, Сабріно.

— Па, Йеннефер, — Сабріна Ґлевіссіг зазирнула відьмакові в очі. — Ще раз вітаю твій… смак.

— Дякую, — голос Йеннефер був підозріло холодним. — Дякую, моя дорога.

Філіппа Ейльгарт була в товаристві Дійкстри. Ґеральт, який мав колись швидкоплинний контакт із реданським шпигуном, повинен був би втішитися — врешті трапився хтось знайомий, хто, як і він, не належав до Братства. Але не втішився.

— Тішуся, що бачу тебе, Йенно, — Філіппа поцілувала повітря поряд із сережкою Йеннефер. — Привіт, Ґеральте. Ви обидва знаєте графа Дійкстру, вірно?

— Хто ж його не знає? — Йеннефер кивнула й подала Дійкстрі руку, яку шпигун граціозно поцілував. — Рада вас знову бачити, графе.

— То я радий, — запевнив шеф таємних служб короля Візіміра, — знову побачити тебе, Йеннефер. Особливо в такому славному товаристві. Пане Ґеральте, мої найглибші вшанування…

Ґеральт стримався від запевнення, що його вшанування ще глибші, потиснув подану долоню — а скоріше, намагався те зробити, бо розміри її перевищили норми й робили потиск майже неможливим. Гігантський шпигун був одягнений у світло-бежевий дублет, досить неформально розстебнутий. Було видно, що він почувається у тому одязі вільно.

— Я зауважила, — сказала Філіппа, — що ви говорили із Сабріною?

— Ми розмовляли, — пирхнула Йеннефер. — Бачила, що вона має на собі? Треба не мати ані смаку, ані сорому, щоб… Вона, ясна холера, старша від мене на… Та досить. Якби вона мала ще що показувати! Страшезна мавпа!

— Намагалася вас розпитати? Усі знають, що вона шпигує для Генсельта з Кедвену.

— Правда? — Йеннефер удала здивування, що слушно було сприйнято як порядний жарт.

— А ви, пане графе, добре розважаєтеся на наших урочистостях? — запитала Йеннефер, коли вже Філіппа й Дійкстра перестали сміятися.

— Надзвичайно добре, — шпигун короля Візіміра вклонився куртуазно.

— Якщо зважити, — усміхнулася Філіппа, — що граф тут через службові справи, то таке запевнення для нас є нечувано компліментарним. І, як кожен такого роду комплімент, мало щирим. Ще мить тому він признавався мені, що волів би мати милий, домашній напівморок, запашок смолоскипа й підгорілого на рожнах м’ясця. Також йому бракує традиційного, залитого соусом і пивом столу, об який він міг би валити кухлем у ритм плюгавих, пияцьких пісеньок і під який він міг би зсунутися уранці, щоб заснути серед хортів, що гризуть кістки. А до моїх аргументів, що вказують на вищість нашого способу учти, залишився він, уяви тільки собі, глухим.

— Правда? — відьмак глянув на шпигуна ласкавіше. — А які то були аргументи, якщо можна дізнатися?

Цього разу, схоже, як порядний жарт було сприйняте його питання, бо обидві чародійки одночасно засміялися.

— Ах, чоловіки, — сказала Філіппа. — Нічого ви не розумієте. Чи в напівмороці й у диму, сидячи за столом, можна похвалитися сукнею та фігурою?

Ґеральт, не знайшовши слів, тільки вклонився. Йеннефер легенько стиснула його лікоть.

— Ах, — сказала. — Бачу там Трісс Мерігольд. Мушу з нею негайно порозмовляти… Вибачте, що ми зараз вас залишимо. На деякий час, Філіппо. Певно, ми ще знайдемо сьогодні можливість порозмовляти. Так, графе?

— Я не сумніваюся, — Дійкстра усміхнувся і глибоко вклонився. — Я до ваших послуг, Йеннефер. Тільки дайте знак.

Вони підійшли до Трісс, яка переливалася кількома відтінками синього й салатового. Трісс, побачивши їх, урвала розмову із двома чародіями, засміялася радісно, обійняла Йеннефер, ритуал цілування повітря біля вух повторився. Ґеральт узяв подану йому долоню, але рішуче відступив від церемоніалу — обійняв каштановолосу чародійку й поцілував м’яку, у легенькому пушку — наче абрикосинку — щоку. Трісс трохи зарум’янилася.

Чародії представилися. Один був Дрітельмом з Понт Ванісу, другий — його брат Детмольд. Обидва вони були на службі в короля Естерада з Ковіру. Обидва виявилися маломовними, обидва відійшли за першої ж нагоди.

— Ви розмовляли з Філіппою і Дійкстрою з Третогору, — зауважила Трісс, граючись оправленим у срібло й діаманти сердечком з ляпіс-лазурі, що висіло на шиї. — Ви ж, звісно, знаєте, хто такий Дійкстра?

— Знаємо, — сказала Йеннефер. — Він розмовляв із тобою? Намагався випитувати?

— Намагався, — чародійка усміхнулася зі значенням, захихотіла. — Досить обережно. Але Філіппа заважала йому, як тільки могла. А я вважала, що вони в кращих стосунках.

— Вони в пречудових стосунках, — серйозно застерегла Йеннефер. — Дивися, Трісс. Ані слова йому не писни про… Знаєш про кого.

— Знаю. Буду дивитися. А при нагоді… — Трісс понизила голос. — Що про неї чути? Чи я зможу її побачити?

— Якщо ти нарешті зважишся вести тренування в Аретузі, — всміхнулася Йеннефер, — то зможеш бачити її аж занадто часто.

— Ах, — Трісс широко відкрила очі. — Я розумію. Чи Цірі…

— Тихіше, Трісс. Порозмовляємо про це пізніше. Завтра. На нараді.

— Завтра? — дивно посміхнулася Трісс. Йеннефер нахмурилася, але раніше, ніж спромоглася поставити запитання, у залі раптом запанувала легка метушня.

— Уже є, — відкашлялась Трісс. — Прийшли нарешті.

— Так, — підтвердила Йеннефер, відводячи погляд від очей подруги. — Уже є. Ґеральте, нарешті є нагода тобі побачити членів Капітулу і Найвищої Ради. Якщо трапиться нагода, представлю тебе, але не зашкодить, щоб раніше ти зрозумів, хто є ким.

Зібрані чародії розступилися, кланяючись шанобливо особам, які увійшли до зали. Першим ступав немолодий, але міцний чолов’яга в незвичайно скромній вовняній одежі. Біля нього йшла висока жінка із гострими рисами й темним, гладко зачесаним волоссям.

— Це Герхард з Елле, відомий як Ген Ґедимдейт, найстарший із живих чародіїв, — упівголоса промовила Йеннефер. — Жінка, яка йде поруч із ним, це Тіссая де Фрьес. Вона ненабагато молодша від Гена, але не гребує вживати еліксири.

За парою йшла приваблива жінка із дуже довгим темно-золотим волоссям, шелестячи оздобленою мереживами сукнею кольору резеди.

— Франческа Фіндабайр, яку звуть Енідою ан Ґленною, Маргариткою з Долин. Не витріщай очі, відьмаче. Нині її вважають за найкрасивішу жінку в світі.

— Вона член Капітулу? — здивувався він пошепки. — Виглядає занадто молодою. Теж магічні еліксири?

— Не в її випадку. Франческа — ельфійка чистої крові. Зверни увагу на чоловіка, який її супроводжує. То Вільгефорц з Роґґевену. Оцей насправді молодий. Але неймовірно талановитий.

Визначення «молодий», як знав Ґеральт, серед чародіїв обіймало вік до ста років включно. Вільгефорц виглядав на тридцять п’ять. Був високим і добре збудованим, носив короткий вамс по рицарській моді, але, вочевидь, без герба. Був також диявольськи вродливим. Кидалося те в очі навіть якщо брати до уваги факт, що поряд із ним пливла Франческа Фіндабайр із величезними очима сарни й із вродою, що спирала дихання.

— Той низенький чоловік, що йде поряд із Вільгефорцом, — це Артауд Терранова, — пояснила Трісс Мерігольд. — Уся п’ятірка складає Капітул…

— А та дівчина із дивним обличчям, яка йде за Вільгефорцом?

— Це його асистентка, Лідія ван Бредеворт, — холодно промовила Йеннефер. — Особа, яка не значить нічого, але вдивлятися у її обличчя є великою безтактністю. Краще зверни увагу на тих трьох, які йдуть позаду, — це члени Ради. Феркарт з Цідарісу, Радкліфф із Оксенфурту й Кардуїн з Лан Ексетеру.

— Це вся Рада? Повний склад? Я думав, що їх більше.

— Капітул нараховує п’ятьох, у Раді — ще п’ятеро. Філіппа Ейльгарт також у Раді.

— І все ще рахунок не сходиться, — покачав він головою, а Трісс захихотіла.

— Ти не сказала йому? Ти насправді нічого не знаєш, Ґеральте?

— Це про що?

— Адже Йеннефер також засідає у Раді. З часу битви під Содденом. Ти йому ще не хвалилася, моя дорога?

— Ні, моя дорога. — Чародійка глянула подрузі просто в очі. — По-перше, я не люблю хвалитися. По-друге, не було для того часу. Я не бачила Ґеральта надто давно, у нас чимало справ. Назбиралося їх на чималий список. І ми їх вирішуємо відповідно із тим списком.

— Вочевидь, — невпевнено сказала Трісс. — Гмм… Через стільки часу… Розумію. Є про що порозмовляти…

— Розмови, — двозначно усміхнулася Йеннефер, кинувши на відьмака новий поволочистий погляд, — наприкінці списку. У самому його кінці, Трісс.

Каштановолоса чародійка явно змішалася, трохи почервонівши.

— Розумію, — повторила, збентежено граючись сердечком з ляпіс-лазурі.

— Я дуже рада, що розумієш. Ґеральте, принеси нам вина. Ні, не від цього пажа. Від отого, що стоїть далі.

Він послухався, безпомилково відчувши наказ у її голосі. Беручи бокали з таці, що ніс паж, спостерігав скоса за обома чародійками. Йеннефер говорила швидко й тихо, Трісс Мерігольд слухала її, опустивши голову. Коли повернувся, Трісс уже не було. Йеннефер не виказувала жодної зацікавленості принесеним вином, тож він відставив обидва непотрібні бокали на стіл.

— Ти не занадто? — запитав він холодно.

Очі Йеннефер палали фіолетом.

— Не намагайся робити з мене ідіотки. Ти думав, що я не знаю про неї і тебе?

— Якщо йдеться про те…

— Саме про те, — відрізала вона. — Не роби дурнуватих мін і стримайся від коментарів. А перед усім — не намагайся брехати. Я знаю Трісс довше, ніж тебе, ми любимо одна одну, чудово розуміємося і завжди будемо розумітися, незалежно від дрібних… інцидентів. А зараз мені здалося, що в неї з’явилися сумніви. Тож я їх розвіяла — та й усе. Не повертаймося до того.

Він і не мав наміру. Йеннефер відвела локони від щоки.

— Я тепер залишу тебе на мить, мушу порозмовляти із Тіссаєю і Франческою. З’їж щось, бо в тебе в шлунку гурчить. І будь насторожі. Кілька осіб тебе напевне зачеплять. Не дайся їм на зуб і не зіпсуй мою репутацію.

— Будь спокійною.

— Ґеральте?

— Слухаю.

— Ти недавно виразив бажання поцілувати мене, тут, при всіх. Це досі актуально?

— Досі.

— Намагайся не розмазати мені помаду.

Зиркнув на зібрання кутиком ока. Спостерігали за поцілунком, але ненав’язливо. Філіппа Ейльгарт, стоячи неподалік із групою молодих чародіїв, підморгнула йому й удала, що аплодує.

Йеннефер відірвалася від його губ, зітхнула глибоко.

— Я мала рацію, це тішить, — промурмотіла. — Ну, я пішла. Скоро повернуся. А після, по банкеті… Гммм…

— Так?

— Не їж нічого із часником, прошу.

Коли вона відійшла, відьмак полишив добрий тон, розстібнув дублет, випив обидва бокали і всерйоз намагався зайнятися їжею. Нічого з того не вийшло.

— Ґеральте.

— Пане графе.

— Не титулуй мене, — скривився Дійкстра. — Я ніякий не граф. Візімір наказав мені так представлятися, аби не дражнити придворних і магів моїм хамським родоводом. Ну, як тобі йдеться із показом суконь і фігури? І з удаванням, що ти добряче веселишся?

— Я не мушу удавати. Я тут не по службі.

— Це цікаво, — усміхнувся шпигун. — Але це підтверджує загальну думку, згідно з якою ти неповторний і єдиний у своєму роді. Бо всі інші тут по службі.

— Саме цього я і побоювався, — Ґеральт також вирішив за можливе усміхнутися. — Чув, що я буду тут єдиним у своєму роді. Чи то — не на місці.

Шпигун придивився до полумисків, з одного взяв та схрупав велике зелене стебло невідомої Ґеральту рослини.

— Принагідно, — сказав, — я дякую тобі за братів Мішле. Багато людей у Реданії зітхнуло із полегшенням, коли ти зарубав усіх чотирьох в оксенфуртському порту. Я про це здогадався, коли викликаний на розслідування медик з університету, оглянувши рани, став твердити, що хтось застосував косу, посаджену сторчма на держак.

Ґеральт не прокоментував. Дійкстра поклав до рота довгу стеблину.

— Шкода, — продовжував, жуючи, — що після їх знешкодження ти не звернувся до бургомістра. Була нагорода, за живих чи мертвих. Чимала.

— Забагато клопоту із податками, — відьмак також зважився на зелене стебло, яке, втім, смакувало наче намилена селера. — Крім того, мені тоді довелося швидко виїхати, бо… Але я, мабуть, тебе знудив, Дійкстро, адже ти й так усе знаєш.

— Якби то, — усміхнувся шпигун. — Усього я не знаю. Та й звідки б?

— З доповіді Філіппи Ейльгарт, щоб не ходити далеко.

— Доповіді, розповіді, плітки. Я мушу їх вислуховувати, така вже в мене професія. Але професія моя водночас змушує просіювати їх через дуже густе сито. Нещодавно, уяви собі, дійшли до мене чутки, що хтось зарубав славетного Професора й двох його побратимів. Це сталося під заїздом в Анхорі. Той, хто це зробив, також не дуже поспішав, щоб забрати винагороду.

Ґеральт стенув плечима.

— Плітки. Просій їх крізь густе сито, побачиш, що зостанеться.

— Я не мушу. Знаю, що зостанеться. Найчастіше тим чимось є спроба цільової дезінформації. До речі, якщо вже ми про дезінформацію, то як там почувається мала Цірілла, бідолашна, хвороблива дівчина, така піддатлива до дифтериту? Чи здорова?

— Облиш, Дійкстро, — холодно промовив відьмак, дивлячись просто в очі шпигунові. — Я знаю, що ти тут по службі, але не будь занадто затятим.

Шпигун зареготав. Двоє чародійок, що проходили повз них, глянули зі здивуванням. І цікавістю.

— Король Візімір, — сказав Дійкстра, скінчивши реготати, — платить мені премію за кожну розгадану таємницю. Затятість забезпечує мені гідне існування. Ти сміятимешся, але в мене є дружина й діти.

— Не бачу в тому нічого смішного. Тож працюй на існування дружини й дітей, але не за мій кошт, якщо можу про це просити. Втім, у цій залі, як здається, таємниць і загадок не бракує.

— Навпаки. Уся Аретуза — це одна велика загадка. Ти, напевне, це зауважив? Щось висить тут у повітрі, Ґеральте. Додам, для зрозуміння, що йдеться не про канделябри.

— Не розумію.

— У це я повірю. Бо і я не розумію. А дуже хотів би зрозуміти. А ти б не хотів? Ах, вибачаюся. Адже ти й так, напевне, все знаєш. З доповіді чарівної Йеннефер з Венґербергу, щоб не ходити далеко. Подумати тільки, були часи, коли й мені вдавалося дізнатися те-інше від чарівної Йеннефер. Ах, де ж вони, сніги минулорічні?

— Я і справді не знаю, про що йдеться, Дійкстро. Чи не міг би ти висловлювати думки точніше? Спробуй. За умови, що це не буде службово. Вибач, але я не маю наміру працювати на твою премію.

— Вважаєш, що пробую тебе зачепити? — скривився шпигун. — Витягнути інформацію підступно? Ти мене ображаєш, Ґеральте. Мені просто цікаво, чи в цій залі ти бачиш ті самі закономірності, що кидаються в очі мені.

— А що ж такого тобі кидається?

— Не дивує тебе повна відсутність коронованих осіб, яку запросто можна помітити на цьому з’їзді?

— Не дивує анітрохи. — Ґеральтові нарешті вдалося надіти мариновану оливку на шпичак. — Королі, напевне, воліють традиційніші учти, за столом, під який вранці можна зсунутися. Тим більше…

— Тим більше — що? — Дійкстра вклав до рота чотири оливки, які без церемоній витяг з миски пальцями.

— Тим більше, — відьмак глянув на натовп, що бродив по залі, — що королям не хотілося напружуватися. Прислали замість себе армію шпигунів. Як з братерства, так і з-поза нього. Напевне для того, аби вишпигували, що тут висить у повітрі.

Дійкстра виплюнув на стіл кісточки оливок, зняв зі срібної підставки довгу виделку й став гребтися нею у глибокій кришталевій салатниці.

— А Вільгефорц, — сказав, не припиняючи гребтися, — подбав про те, щоб ані одного шпигуна тут не забракло. Він має усіх королівських шпигунів в одному горнятку. Навіщо Вільгефорцу всі королівські шпигуни в одному горнятку, відьмаче?

— Поняття не маю. І мало це мене обходить. Я ж казав: я тут приватно. Так би мовити, поза горнятком.

Шпигун короля Візіміра виловив із салатниці малу восьминіжку й придивився до неї із огидою.

— Вони це їдять, — покачав головою із удаваним співчуттям, після чого повернувся до Ґеральта.

— Послухай мене уважно, відьмаче, — сказав тихо. — Твоє переконання щодо приватності та твоя впевненість, що тебе нічого не стосується і нічого стосуватися не може… Це збуджує мене й схиляє до азарту. Ти маєш трохи азарту?

— Ясніше, прошу.

— Пропоную тобі закластися. — Дійкстра підняв виделку із наколотим на неї головоногим. — Я стверджую, що протягом найближчої години Вільгефорц покличе тебе на довгу розмову. Стверджую, що під час тієї розмови він доведе тобі, що ти не є приватною особою, і що ти — в його горнятку. Якщо я помиляюся, то з’їм це гівно на твоїх очах, з мацаками й усім іншим. Підтримуєш закла́д?

— Що я муситиму з’їсти, якщо програю?

— Нічого, — Дійкстра швидко роззирнувся. — Якщо ти програєш, розповіси мені про зміст твоєї розмови із Вільгефорцом.

Відьмак мовчав мить-другу, спокійно дивлячись на шпигуна.

— Прощавайте, графе, — сказав нарешті. — Дякую за розмову. Була вона повчальною.

Дійкстра трохи обурився.

— Аж так…

— Аж так, — обірвав його Ґеральт. — Прощавайте.

Шпигун стенув плечима, кинув восьминога в салатницю разом із виделкою, розвернувся і відійшов. Ґеральт на нього не дивився. Повільно присунувся до іншого столу, вело його бажання дістатися до величезних біло-рожевих креветок, що громадилися на срібній таці серед листків салату й четвертин лимону. Мав на них апетит, але, все ще відчуваючи на собі зацікавлені погляди, хотів з’їсти їх елегантно, із дотриманням умовностей. Наближався доволі повільно, неквапливо й з гідністю скубаючи закуски з інших полумисків.

Біля сусіднього столу стояла Сабріна Ґлевіссіг, занурена в розмову із невідомою йому вогнисто-рудою чародійкою. Руда мала на собі білу спідницю і блузочку з білої креп-жоржети. Блузочка, як і в Сабріни, також була абсолютно прозорою, але мала кілька стратегічно розміщених накладок і гаптувань. Накладки, як помітив Ґеральт, мали цікаву властивість: закривали й відкривали поперемінно.

Чародійки розмовляли, запихуючись шматочками лангуста в майонезі. Говорили вони тихо й на Старшій Мові. Хоча не дивилися у його бік, беззаперечно розмовляли про нього. Він трохи напружив свій чутливий відьмачий слух, удаючи, що цікавлять його виключно креветки.

— …з Йеннефер? — перепитала рудоволоса, бавлячись намистом з перлин, обмотаним навколо шиї так, що було схоже на нашийник. — Ти серйозно, Сабріно?

— Абсолютно, — відповіла Сабріна Ґлевіссіг. — Не повіриш, це триває вже кілька років. І те, що він витримує із тією жахливою гадиною, дуже дивно.

— А чому тут дивуватися? Вона наклала на нього закляття, тримає його під шармом. Чи мало разів я сама так робила?

— Це ж відьмак. Їх зурочити неможливо. Не на такий довгий строк.

— Виходить, це кохання, — зітхнула рудоволоса. — А кохання — сліпе.

— То він сліпий, — скривилася Сабріна. — Чи ти повіриш, Марті, вона насмілилася представити мене йому як шкільну приятельку. Bloede pest, вона старша за мене на… Добре, хай йому. Кажу тобі, вона того відьмака ревнує, як зараза. Мала Мерігольд тільки посміхнулася йому, а та відьма вилаяла її, не вибираючи слів, і вигнала геть. А тепер… Тільки глянь. Стоїть там, розмовляє із Франческою, а з відьмака очей не зводить.

— Боїться, — захихотіла руда, — що ми його вкрадемо, нехай тільки на сьогоднішню ніч. Як тобі, Сабріно? Спробуємо? Хлоп видний, не те, що наші зарозумілі інфузорії із їх комплексами й претензіями…

— Говори тихіше, Марті, — просичала Сабріна. — Не дивися на нього й не вишкірюйся. Йеннефер за нами слідкує. І тримай стиль. Хочеш його спокусити? Це дурний смак.

— Гмм, ти маєш рацію, — подумавши, визнала Марті. — А якби він отак раптом підійшов до нас і сам запропонував?

— Тоді, — Сабріна Ґлевіссіг окинула відьмака хижим чорним оком, — я б дала йому, не роздумуючи, хоча б і на камінні.

— А я, — захихотіла Марті, — навіть на їжаку.

Відьмак, вдивляючись у скатертину, прикрив дурнуватий вираз на обличчі креветкою і листям салату, нечувано радий з того факту, що мутація кровоносних судин унеможливлює рум’янець.

— Відьмак Ґеральт?

Він проковтнув креветку, повернувся. Чародій зі знайомими рисами ледь усміхався, торкаючись гаптованих відлогів фіолетового дублету.

— Доррегарай з Воле. Ми ж знайомі. Зустрічалися…

— Пам’ятаю. Вибачаюся, не впізнав відразу. Я радий…

Чародій усміхнувся трохи ширше, знімаючи два келихи з таці, яку паж проносив поруч.

— Я слідкую за тобою з якогось часу, — мовив, вручаючи один келих Ґеральту. — Всім, кому Йеннефер тебе представляла, ти сказав, що ти радий. Це обман чи відсутність критичного мислення?

— Сердечність.

— До них? — Доррегарай широким жестом вказав на бенкетувальників. — Повір мені, не варто напружуватися. Це пихата, заздрісна й брехлива банда, ґречності твоєї вона не оцінить, а скоріше сприйме за сарказм. Із ними, відьмаче, треба за їхньою власною модою: зухвало, нахабно, неввічливо, принаймні тоді ти їм запам’ятаєшся. Вип’єш зі мною вина?

— Це розбавлене, що вони тут пропонують? — усміхнувся мило Ґеральт. — Із найбільшою огидою. Ну, якщо воно тобі смакує… Змушу себе.

Сабріна й Марті, які нашорошили вуха з-за свого столу, голосно пирхнули. Доррегарай зміряв обох поглядом, сповненим презирства, розвернувся, цокнувся келихом об келих відьмака, посміхнувся, але цього разу щиро.

— Очко тобі, — визнав легко. — Швидко вчишся. На ката, де ти набрався такої умілості? По гостинцях, якими ти все ще вештаєшся по сліду вимираючих створінь? Твоє здоров’я. Звеселишся, але ти один з небагатьох у цій залі, кому я хочу запропонувати такий тост.

— Справді? — Ґеральт ковтнув вина, делікатно поплямкав, насолоджуючись смаком. — Попри те що займаюся різаниною вимираючих створінь?

— Не лови мене на слові. — Чародій приязно хлопнув його по плечу. — Банкет ледве розпочався. Напевне зачепить тебе ще декілька осіб, тож ощадливіше розпоряджайся уїдливими відповідями. Що ж до твого фаху… Ти, Ґеральте, принаймні маєш досить гідності, аби не обвішуватися трофеями. Роззирнися навколо. Ну, сміливіше, геть хороший тон, вони люблять, коли на них дивляться.

Відьмак слухняно втупив погляд у бюст Сабріни Ґлевіссіг.

— Глянь! — Доррегарай вхопив його за рукав, вказав пальцем на чародійку, яка проходила поряд, у хмарі тюлю. — Туфельки зі шкіри рогатої агами. Ти помітив?

Він кивнув, нещиро, бо бачив виключно те, чого не приховувала тюлева блузка.

— О, прошу, скельна кобра, — чародій безпомилково розпізнав нові туфельки, що дефілювали залою. Мода, яка скоротила сукні на п’ядь вище щиколотки, полегшувала йому завдання. — А там… Біла ігуана. Саламандра. Виверна. Крокодиловий кайман. Василіск… Усі до одної — з рептилій, яким загрожує вимирання. На ката, чи не можна носити черевики з телячої чи свинячої шкіри?

— Ти як завжди про шкіри, Доррегараю? — запитала Філіппа Ейльгарт, зупиняючись збоку. — Про дублення і шевство? Що за тривіальна й несмачна тема.

— Одному несмачне одне, іншому — інше, — презирливо скривився чародій. — У тебе красиві накладки на сукні, Філіппо. Якщо не помиляюся, це діамантовий горностай? Добрий смак. Ти, напевне, в курсі, що цей вид, через його чарівний волосяний покрив, повністю вибили років із двадцять тому?

— Тридцять, — поправила Філіппа, вкладаючи до рота останню креветку, ту, яку Ґеральт так і не встиг з’їсти. — Знаю, знаю, цей вид безумовно воскрес би, якби я наказала модистці обшити сукню віхтями клоччя. Думала над тим. Але клоччя не пасувало за кольором.

— Ходімо до столу по тому боці, — запропонував легко відьмак. — Бачив там чималу миску із чорною ікрою. А оскільки лопатоносі осетри також уже майже повністю загинули, то треба поспішити.

— Ікра в твоєму товаристві? Я про це мріяла. — Філіппа затріпотіла віями, сунула йому руку під лікоть, звабливо запахла цинамоном та нардом. — Ходімо, не станемо зволікати. Приєднаєшся до компанії, Доррегарає? Ні? Ну, то бувай, розважайся.

Чародій пирхнув і відвернувся. Сабріна Ґлевіссіг і її руда колега провели їх поглядами ядучішими, ніж у майже вимерлих скельних кобр.

— Доррегарай, — пробурмотіла Філіппа, сміливо притискаючись до боку Ґеральта, — шпигує для короля Етайна з Цідарісу. Будь обережним. Ті його рептилії і шкіри — це вступ, який випереджає розпитування. А Сабріна Ґлевіссіг надто пильно нашорошувала вуха…

— …бо вона шпигує для Генсельта з Кедвену, — закінчив він. — Знаю, ти згадувала. А та руда, її приятелька…

— Не руда, а фарбована. Чи ти очей не маєш? То Марті Содерґрен.

— І для кого шпигує вона?

— Марті? — Філіппа засміялася, блиснула зубами з-під яскраво-кармінових губ. — Для нікого. Марті не цікавить політика.

— Дивовижно. Я вважав, що тут усі шпигують.

— Багато хто, — чародійка примружилася. — Але не всі. Не Марті Содерґрен. Марті цілителька. І німфоманка. Ах, хай мене грім, глянь тільки! Вони вижерли всю ікру! До останнього зернятка! Вилизали миску! І що нам тепер робити?

— Тепер, — Ґеральт невинно всміхнувся, — ти заявиш мені, що щось висить у повітрі. Скажеш, що я мушу відкинути нейтральність і зробити вибір. Запропонуєш мені закластися. Про те, що в тому закла́ді може стати моєю винагородою, я навіть мріяти не смію. Але знаю, що я муситиму зробити, коли програю.

Філіппа Ейльгарт довго мовчала, не зводячи з нього очей.

— Я могла б здогадатися, — сказала тихо. — Дійкстра не стримався. Зробив тобі пропозицію. А я його попереджала, що ти зневажаєш шпигунів.

— Я не зневажаю шпигунів. Я зневажаю шпигування. І зневажаю погорду. Не пропонуй мені жодних закла́дів, Філіппо. Авжеж, я теж відчуваю, що тут щось висить у повітрі. Та й нехай собі висить. Мене воно не стосується і не обходить.

— Ти вже колись сказав мені це. В Оксенфурті.

— Тішуся, що ти запам’ятала. Обставини, як сподіваюся, ти також пам’ятаєш?

— Пречудово. Я тобі не видала тоді, кому служить отой Ріенс, чи як там його. Я дозволила йому втекти. Ех, був же ти тоді злий на мене…

— Це ще слабо сказано.

— Прийшов час, аби я реабілітувалася. Завтра я віддам тобі того Ріенса. Не переривай, не кривися. Це ніякий не закла́д у стилі Дійкстри. Це обітниця, а обітниць я дотримуюся. Ні, жодних питань, прошу. Зачекай до ранку. А тепер давай зосередимося на ікрі й банальних плітках.

— Ікри немає.

— Хвилинку.

Вона швидко озирнулася, ворухнула долонею і пробурмотіла закляття. Срібна посудина в формі вигнутої для стрибка риби вмить виповнилася ікрою лопатоносого осетра, якому загрожує вимирання. Відьмак посміхнувся.

— Можна наїстися ілюзією?

— Ні. Але, для снобів, смак можна відтворити. Скуштуй.

— Гмм… І справді… Здається мені, що вона смачніша за справжню.

— І не повнить, — гордовито сказала чародійка, крапаючи соком лимона на чергову повну ложечку ікри. — Я можу попросити тебе про келих білого вина?

— Слухаюся. Філіппо?

— Слухаю тебе.

— Кажуть, умовності зібрання забороняють накладати тут закляття. Тож чи не безпечніше було б замість ілюзії ікри вичарувати ілюзію самого смаку? Самого враження? Адже ти зуміла б…

— Звичайно, зуміла б… — Філіппа Ейльгарт глянула на нього крізь кришталь келиха. — Конструкція такого закляття простіша за конструкцію цепа. Але маючи тільки враження смаку, ми б утратили приємність, яку дає дія. Процес, ритуальні рухи, що його супроводжують, жести… Розмова, що це супроводжує, контакт очей… Можу втішити тебе дотепним порівнянням, хочеш?

— Слухаю, тішачись наперед.

— Враження оргазму я також могла б вичарувати.

Раніше, ніж відьмак зумів повернути здатність говорити, до них підійшла невисока худорлява чародійка із довгим прямим волоссям кольору соломи. Він відразу її впізнав — була це та, у туфельках з рогатої агами й у блузці з зеленого тюлю, що не приховувала навіть такої найменшої деталі, як маленька родимка над лівою груддю.

— Вибачаюся, — сказала вона, — але я мушу перервати вам цей фліртик. Філіппо, Редкліф і Детмольд просять тебе на хвилинну розмову. Терміново.

— Що ж, раз так — іду. Па, Ґеральте. Пофліртуємо пізніше!

— Ага! — блондинка оцінила його поглядом. — Ґеральт. Відьмак, від якого ошаліла Йеннефер? Я тебе бачила й прикидала, хто то може бути? Страшенно це мене мучило!

— Я знаю муки такого роду, — відповів він, ґречно посміхаючись. — Власне, такі я відчуваю у цю мить.

— Вибачаюся за нечемність. Я Кейра Мец. О, ікра!

— Будь обережною, це ілюзія.

— Диявол, ти маєш рацію! — чародійка впустила ложку, наче то був хвіст чорного скорпіона. — Хто був таким нахабним… Ти? Вмієш створювати ілюзію четвертого ступеню? Ти?

— Я, — збрехав він, не перестаючи посміхатися. — Я майстер магії, удаю відьмака, аби зберегти інкогніто. Чи ти вважала, що Йеннефер зацікавилася б звичайним відьмаком?

Кейра Мец глянула йому просто в очі, скривила губи. На шиї вона носила медальйон у формі хреста-анкха, срібного, всіяного цирконіями.

— Може, вина? — запропонував він, аби перервати незручну мовчанку. Побоювався, що жарт його не був добре сприйнятим.

— Ні, дякую… колего-майстре, — льодово промовила Кейра. — Я не п’ю. Не можу. Нині вночі маю намір завагітніти.

— Із ким? — запитала, підходячи, фарбована в рудий колір приятелька Сабріни Ґлевіссіг, одягнена в прозору блузочку із білої креп-жоржети, оздобленої вишукано розташованими накладками.

— Із ким? — повторила, невинно тріпочучи довгими віями.

Кейра розвернулася і зміряла її від туфельок із білої ігуани до діадемки із перлів.

— А тобі яка різниця?

— Ніякої. Професійна цікавість. Не представиш мене свому приятелеві, славетному Ґеральту із Рівії?

— З небажанням. Але знаю, що від тебе не відкараскатися. Ґеральте, це Марті Содерґрен, цілителька. Її спеціальність — афродизіаки.

— Ми що, маємо говорити про справи? О, ви залишили для мене ікри? Як мило з вашого боку.

— Увага, — хором промовили відьмак і Кейра. — Це ілюзія.

— І справді! — Марті Содерґрен нахилилася, зморщила носика, після чого взяла в руки келих, глянула на слід кармінової помади. — Ну ясно, Філіппа Ейльгарт. Хто ж інший зважився б на таке нахабство. Мерзотна змія. Чи ви знаєте, що вона шпигує для Візіміра з Реданії?

— І ще вона німфоманка? — ризикнув відьмак.

Марті й Кейра одночасно пирхнули.

— Ти на це розраховував, коли до неї залицявся і намагався фліртувати? — запитала цілителька. — Якщо так, то знай, що дехто тебе злісно підманув. Філіппі вже якийсь час перестали смакувати чоловіки.

— А може, ти жінка? — Кейра Мец надула лискучі губи. — Може, ти тільки вдаєш чоловіка, колего майстре магії? Аби зберегти інкогніто? Знаєш, Марті, він тільки-но признався мені, що любить удавати.

— Любить і вміє, — злостиво посміхнулася Марті. — Правда, Ґеральте? Не так давно я бачила, як ти вдаєш, що маєш поганий слух і не розумієш Старшої Мови.

— Він має багато вад, — холодно промовила Йеннефер, підходячи й владно беручи відьмака під руку. — Практично, тільки вади він і має. Ви втрачаєте час, дівчата.

— Так воно й виглядає, — погодилася Марті Содерґрен, усе ще злостиво усміхаючись. — Тоді ми бажаємо вам доброї забави. Ходімо, Кейро, нап’ємося чогось… безалкогольного. Може, і я наважуся на щось нині вночі?

— Хух, — фухнув він, коли ті відійшли. — Саме вчасно, Йен. Дякую тобі.

— Дякуєш? Хіба нещиро. У цій залі є рівно одинадцять жінок, які вихваляються цицьками під прозорими блузками. Я залишаю тебе на півгодини, після чого ловлю тебе за бесідою із двома з них…

Йеннефер перервала себе й глянула на посудину в формі риби.

— …і за поїданням ілюзії, — додала. — Ох, Ґеральте, Ґеральте. Ходімо. Є можливість представити тебе кільком особам, із якими варто познайомитися.

— Одна з них не Вільгефорц?

— Цікаво, — чародійка примружилася, — що саме про нього ти питаєш. Так, це Вільгефорц прагне познайомитися і порозмовляти із тобою. Попереджаю, розмова може виглядати банальною і безтурботною, але нехай це тебе не обманює. Вільгефорц — досвідчений, нечувано розумний гравець. Не знаю, чого він від тебе хоче, але будь уважним.

— Буду уважним, — зітхнув він. — Але не думаю, що твій умілий гравець зумів би мене здивувати. Не після того, що я тут пережив. Кинулися на мене шпигуни, оточили вимираючі рептилії і горностаї. Нагодували мене неіснуючою ікрою. Німфоманки, які не смакують чоловіками, піддавали сумнівам мою чоловічість, погрожували зґвалтувати на їжаку, лякали вагітністю, ба, навіть оргазмом, причому таким, який би не супроводжували ритуальні рухи. Брр…

— Ти пив?

— Трохи білого вина з Цідарісу. Але, можливо, у ньому був афродизіак… Йен? Після розмови із тим Вільгефорцом ми повернемося до Локсії?

— Ми не повернемося до Локсії.

— Прошу?

— Я хочу провести цю ніч в Аретузі. Із тобою. Афродизіак, кажеш? У вині? Цікаво…

— Ой-йой, — зітхнула Йеннефер, потягаючись і закидаючи стегно на стегно відьмака. — Йой-йой. Так давно я не кохалася… Страшенно давно…

Ґеральт виплутав пальці з її локонів, не прокоментував. По-перше, твердження те могло виявитися провокацією, боявся він схованого в ньому гачка. По-друге, не хотів словами стирати присмак її насолоди, який він усе ще мав на губах.

— Я дуже давно не кохалася із чоловіком, який признався б мені у коханні, і якому призналася у коханні я, — замурчала вона по хвильці, коли було вже ясно, що відьмак не візьме приманку. — Я вже й забула, як воно тоді буває. Ой-йей.

Вона потягнулася ще сильніше, напружуючи руки, обіруч хапаючи роги подушки, а груди її, залиті місячним блиском, набрали тоді форми, яка відізвалася у відьмака дрижаками внизу спини. Він обійняв її, обидва вони лягли нерухомо: вигаслі, остиглі.

За вікном кімнатки язготіли цикади, було також чути далекі тихі голоси й сміх, що свідчили про те, що банкет тривав, не дивлячись на пізню пору.

— Ґеральте?

— Так, Йен?

— Розкажи.

— Про розмову із Вільгефорцом? Зараз? Розкажу тобі завтра.

— Зараз, прошу.

Він дивився на секретер у кутку кімнати. Лежали на ньому книжки, альбоми й інші предмети, які адептка, тимчасово переведена до Локсії, не забрала із собою. Дбайливо сперта об книжки, сиділа там також кругленька ганчіркова лялька в оборчастій суконці, зім’ятої від частого притуляння. Вона не забрала ляльку, — подумав, — щоб у Локсії, у спільному дорміторії не наражатися на кпини колежанок. Не забрала свою лялечку. І тепер, напевне, не може без неї заснути.

Лялька вдивлялася у нього очима з ґудзиків. Він відвернувся.

Коли Йеннефер представила його Капітулу, він уважно роздивлявся еліту чародіїв. Ген Ґедимдейт удостоїв його лише коротким, змореним поглядом — видно було, що банкет устиг вже набриднути й змучити старця. Артауд Терранова вклонився із двозначною гримасою, бігаючи очами від нього до Йеннефер, але відразу посерйознішав під поглядами інших. Блакитні ельфійські очі Франчески Фіндабайр були непроникними й твердими, наче скло. Коли його їй представляли, Маргаритка з Долин усміхнулася. Усмішка, хоча й несамовито чарівна, пройняла відьмака тривогою. Тіссая де Фрьес, хоча з виду поглинута безустанним поправлянням манжетів і біжутерії, при знайомстві посміхнулася до нього менш чарівно, але значно щиріше. І це Тіссая відразу зав’язала із ним розмову, нагадавши про один із його шляхетних відьмачих учинків, якого, чесно кажучи, він не пам’ятав і підозрював, що той висмоктаний з пальця.

І тоді до розмови приєднався Вільгефорц. Вільгефорц з Роґґевену, чародій із імпонуючою виправкою, зі шляхетними й вродливими рисами, зі щирим і поштивим голосом. Ґеральт знав, що від людей, які так виглядають, можна сподіватися на будь-що.

Говорили недовго, відчуваючи на собі сповнений неспокоєм погляд. На відьмака дивилася Йеннефер. На Вільгефорца дивилася молода чародійка із милими очима, яка безперервно намагалася приховати низ обличчя за віялом. Вони обмінялися кількома загальними фразами, після чого Вільгефорц запропонував продовжити розмову у вужчому колі. Ґеральтові здалося, що Тіссая де Фрьес була єдиною особою, яку та пропозиція здивувала.

— Ти заснув, Ґеральте? — муркотіння Йеннефер вирвало його із думок. — Ти мав розповісти мені про вашу розмову.

Лялечка на секретері дивилася просто на нього ґудзиковим поглядом. Він відвів очі.

— Щойно ми вийшли на галерею, — почав він по хвильці, — та дівчина із дивним обличчям…

— Лідія ван Бредеворт. Асистентка Вільгефорца.

— Так, вірно, ти казала. Особа без значення. Тож, коли ми вийшли на галерею, та особа без значення затрималася, глянула на нього й про щось запитала. Телепатично.

— Це не була безтактність. Лідія не може користуватися голосом.

— Я здогадався. Бо Вільгефорц не відповів їй телепатично. Відповів…

— Так, Лідіє, це добра ідея, — відповів Вільгефорц. — Прогуляймося Галереєю Слави. Матимеш нагоду кинути оком на історію магії, Ґеральте із Рівії. Не сумніваюся, що ти знаєш історію магії, але матимеш нагоду побачити її візуальну історію. Якщо ти розумієшся у мистецтві, то не лякайся. Більшість картин — це твори студенток-аматорок з Аретузи. Лідія, будь ласкава, розжени трохи пануючу тут темряву.

Лідія ван Бредеворт повела долонею у повітрі, й у коридорі відразу стало світліше.

Перша картина представляла старожитній корабель, гнаний вирами серед рифів, що стирчали з піни. На носі корабля стояв чоловік у білих шатах, із головою, оточеною сяючим ореолом.

— Перша висадка, — здогадався відьмак.

— Вочевидь, — підтвердив Вільгефорц. — Корабель Вигнанців. Ян Беккер підкоряє Силу своїй волі. Заспокоює хвилі, доводячи, що магія аж ніяк не має бути злою і деструктивною, а може рятувати життя.

— Ця подія насправді мала місце?

— Сумніваюся, — усміхнувся чародій. — Правдоподібнішим є те, що під час першої подорожі й висадки Беккер разом із іншими ригав жовчю, перевісившись за борт. Силу йому вдалося опанувати вже після висадки, яка дивним чином виявилася щасливою. Перейдемо далі. Отут ти знову бачиш Яна Беккера, як він змушує воду политися зі скелі на місці закладення першого поселення. А тут, прошу, оточений схиленими жителями, Беккер розганяє хмари й стримує ураган, щоб захистити жнива.

— А це? Яку подію представляє ця картина?

— Розпізнання Обранців. Беккер і Джамбаттіста піддають магічному тесту дітей наступних прибулих переселенців, аби віднайти Джерела. Відібрані діти будуть забрані в родичів і віддані до Мірте, першої оселі магів. Ти, власне, дивишся на історичний момент. Як бачиш, усі діти перелякані, тільки ота рішуча брюнеточка зі сповненою довірою усмішкою простягає руки до Джамбаттісти. Це прославлена пізніше Агнес із Ґланвілля, перша жінка, яка стала чародійкою. Ота пані — це її мати. Смутна якась.

— А та збірна сцена?

— Новіградська Унія. Беккер, Джамбаттіста й Монк укладають угоду із володарями, жерцями й друїдами. Щось на кшталт пакту про ненапад і про відділення магії від держави. Страшезний кіч. Ходімо далі. Отут ти бачиш Жофрея Монка, який вирушає уверх Понтаром, що тоді ще звався Евон-и-Понт ар Ґвеннелен, Ріка Алебастрових Мостів. Монк плив до Лох Муйну, аби схилити тамтешніх ельфів до прийняття групи дітей, Джерел, які мали бути вишколені ельфійськими магами. Може, тебе зацікавить, але серед дітей був хлопчик, якого пізніше назвали Герхартом з Елле. Ти із ним недавно познайомився. Тепер той хлопчик зветься Ген Ґедимдейт.

— Отут, — відьмак глянув на чародія, — аж напрошується баталістика. Адже через кілька років після увінчаної успіхом експедиції Монка війська фельдмаршала Ройпеннека з Третогору здійснили різанину у Лох Муйні й Ест Гемлету, вбивши усіх ельфів, не зважаючи на вік і стать. І розпочалася війна, що закінчилася різаниною під Шерраведдом.

— Твоє імпонуюче знання історії, — знову усміхнувся Вільгефорц, — дозволяє тобі знати, що у війнах не брав участі жоден із тих, хто зве себе чародієм. Тому та тема не надихнула жодної адептки, щоб намалювати відповідну картину. Ходімо далі.

— Ходімо. Тут, на цьому полотні, що це за подія? Ах, я знаю. Це Раффар Білий замирює розсварених королів і кладе кінець Шестирічній Війні. А отут ми маємо Раффара, який відмовляється прийняти корону. Красивий, шляхетний жест.

— Ти так вважаєш? — нахилив набік голову Вільгефорц. — Що ж, у будь-якому разі це був жест, який мав силу прецеденту. Раффар, утім, прийняв посаду першого радника й фактично правив, бо король був дебілом.

— Галерея Слави… — пробурмотів відьмак, підходячи до наступної картини. — А що ми маємо тут?

— Історичний момент скликання першого Капітулу й ухвалення Закону. Зліва направо сидять: Герберт Стаммельфорд, Аврора Генсон, Ів Ріше, Агнес із Ґланвілля, Жоффрей Монк і Радмір з Тор Карнедда. Тут, якщо бути щирим, також аж напрошується додаткова батальна картина. Бо скоро в брутальній війні прикінчили тих, хто не хотів визнавати Капітул і підпорядковуватися Закону. Між іншими — Раффара Білого. Але про те історичні трактати мовчать, аби не заважати його красивій легенді.

— А тут… Гммм… Так, це, вважаю, малювала адептка. Причому — дуже молода.

— Безсумнівно. Зрештою, це алегорія. Я б назвав її алегорією тріумфуючої жіночності. Повітря, Вода, Земля і Вогонь. І чотири славетні чародійки, майстрині у володінні силами цих елементів. Агнес із Ґланвілля, Аврора Генсон, Ніна Фіорованті й Клара Ларісса де Вінтер. Глянь на наступне, більш удале полотно. Тут ти бачиш Клару Ларіссу, яка відкриває академію для дівчат. У будинку, де ми, власне, перебуваємо. А ці портрети — це уславлені випускниці Аретузи. Ото — довга історія тріумфуючої жіночності й поступової фемінізації професії: Янна з Мурівеля, Нора Вагнер, її сестра Августа, Жаде Ґлевіссіг, Летіція Шарбоне, Ілона Ло-Антіль, Карла Деметія Крест, Віолента Суарез, Ейпріль Венгавер… І єдина з живих: Тіссая де Фрьес…

Вони пішли далі. Шовк сукні Лідії ван Бредеворт шовковисто нашіптував, і в шепотінні тому була жахлива таємниця.

— А це? — Ґеральт затримався. — Що це за страшезна сцена?

— Мучеництво мага Радміра, з якого живцем здерли шкіру під час повстання Фальки. На тлі палаючого міста Мірта, який Фалька наказала пустити із димом.

— За що скоро із димом була пущена сама Фалька. На вогнищі.

— Це факт, знаний повсюдно, темерійські й реданські діти донині бавляться у спалення Фальки в канун Савіну. Повернімося, аби ти міг оглянути другий бік галереї… Бачу, ти хочеш про щось запитати. Слухаю.

— Роздумую я над хронологією. Зрозуміло, я знаю, як діють еліксири молодості, але спільна присутність на полотнах осіб живих і давно померлих…

— Іншими словами, тебе дивує, що на банкеті ти зустрів Гена Ґедимдейта й Тіссаю де Фрьес, але не було серед нас Беккера, Ангеси з Ґланвілля, Стаммельфорда чи Ніни Фьораванті?

— Ні. Я знаю, що ви не безсмертні…

— Що таке смерть? — перебив його Вільгефорц. — Як на тебе?

— Кінець.

— Кінець чого?

— Існування. Як мені здається, ми почали філософствувати.

— Природа не знає поняття філософії, Ґеральте з Рівії. Філософією звикли називати жалісні й смішні спроби розуміння Природи, які роблять люди. Філософією називають також і результат таких спроб. Це наче якби буряк роздумував над причинами й результатами свого існування, називаючи результат тих роздумів одвічним і таємничим Конфліктом Бульби й Бадилля, а дощ вважав за Нерозгадану Життєдайну Силу. Ми, чародії, не витрачаємо часу на розгадування, чим є Природа. Ми знаємо, чим вона є, бо ми й самі є Природою. Ти мене розумієш?

— Стараюся, але говори повільніше, прошу. Не забувай, ти розмовляєш із буряком.

— Чи ти задумувався колись, що сталося, коли Беккер змусив воду потекти зі скелі? Говориться дуже просто: Беккер опанував Силу. Змусив елемент підкоритися. Підпорядкував собі Природу, запанував над нею… Як ти ставишся до жінок, Ґеральте?

— Що?

Лідія ван Бредеворт розвернулася у шепотінні шовку, завмерла в очікуванні. Ґеральт побачив, що вона тримає під пахвою запаковану картину. Не мав поняття, звідки та картина взялася, ще мить тому Лідія не несла нічого. Амулет на його шиї легенько затремтів.

Вільгефорц посміхнувся.

— Я питав, — нагадав, — про твої погляди на взаємини між чоловіком і жінкою.

— Який погляд на ті взаємини?

— Чи можна, по-твоєму, змусити жінку підкоритися? Вочевидь, я говорю про справжніх жінок, не про самичок. Чи над справжньою жінкою можна запанувати? Оволодіти нею? Зробити, щоб вона поступилася твоїй волі? А якщо так, то яким саме чином? Скажи мені.

Ганчіркова лялечка не спускала з них ґудзикових очей. Йеннефер відвела погляд.

— Ти відповів?

— Я відповів.

Чародійка стиснула ліву долоню на його лікті, а праву — на пальцях, що торкалися її правої персі.

— Яким чином?

— Адже ти знаєш.

— Ти зрозумів, — за мить відповів Вільгефорц. — І, мабуть, завжди розумів. А тому зрозумієш і те, що якщо згине й щезне поняття волі й поступливості, наказу й слухняності, володаря і підданого, тоді досягають єдності. Повноти, з’єднання в одне ціле. Взаємопроникнення. А коли щось таке настає, смерть перестає бути важливою. Там, у банкетній залі, присутній Ян Беккер, який був водою, що тече зі скелі. Говорити, що Беккер помер — це наче стверджувати, що вода померла. Глянь на це полотно.

Він глянув.

— Надзвичайно красиве, — сказав він за мить. І відразу відчув легеньке тремтіння відьмацького медальйону.

— Лідія, — посміхнувся Вільгефорц, — дякує тобі за визнання. А я — хвалю твій смак. Пейзаж представляє зустріч Креґеннана з Лоду й Лари Доррен еп Шіадаль, легендарних коханців, розділених і знищених за Часів Погорди. Він був чародієм, вона — ельфійкою, одна з еліти Ен Севгерне, чи інакше Знаючих. Те, що могло бути початком поєднання, перетворилося на трагедію.

— Мені відома та оповістка. Я завжди вважав її за казку. Як усе було насправді?

— Того, — споважнів чародій, — не знає ніхто. Вірніше, майже ніхто. Лідія, повісь цю твою картину, тут, поряд. Ґеральте, глянь на черговий твір Лідії. Це портрет Лари Доррен еп Шіадаль, виконаний на підставі старожитньої мініатюри.

— Дякую, — відьмак поклонився Лідії ван Вредеворт, а голос його навіть не затремтів. — Це справжній шедевр.

Голос його не затремтів, хоча Лара Доррен еп Шіадаль дивилася на нього з портрету очима Цірі.

— Що було потім?

— Лідія залишилася у галереї. А ми удвох вийшли на терасу. А він з мене посміявся.

— Туди, Ґеральте, прошу. Ступай тільки по темних плиткам, прошу.

Унизу шуміло море, острів Танедд стояв посеред білої піни прибою. Хвилі розбивалися об стіни Локсії, що були точно під ними. Локсія іскрилася від вогнів, як й Аретуза. А ось кам’яний блок Ґарштангу, що вставав над ними, був чорний і вимерлий.

— Завтра, — чародій прослідкував за поглядом відьмака, — члени Капітулу й Ради одягнуться у традиційні шати, у знайомі тобі зі стародавніх гравюр чорні широкі плащі й шпичасті капелюхи. Озброїмося ми також довгими патиками й посохами, тим чином уподібнившись до колдунів і відьм, якими лякають дітей. То така традиція. У товаристві кількох інших делегатів ми зійдемо туди, нагору, до Ґарштангу. Там, у спеціально приготовленому залі, ми станемо радитися. Решта зачекає в Аретузі нашого повернення і на наше рішення.

— Засідання у Ґарштангу, у вузькому колі — це також традиція?

— Ще й яка. Довга й продиктована практичними міркуваннями. Бувало так, що обряди чародіїв були бурхливі й доходило до досить активного обміну поглядами. Під час одного з таких обмінів куляста блискавка пошкодила зачіску й сукню Ніни Фьораванті. Ніна, присвятивши тому рік роботи, обнесла мури Ґарштангу неймовірно сильною аурою й антимагічною блокадою. З того часу в Ґарштангу не діє жодне закляття, а дискусії проходять спокійніше. Особливо коли не забувають забирати в диспутантів ножі.

— Розумію. А та самотня вежа, вище Ґарштангу, на самій верхівці, що воно таке? Якась важлива будівля?

— Це — Тор Лара, Вежа Чайки. Руїна. Чи важлива? Імовірно, що так.

— Імовірно?

Чародій сперся на балюстраду.

— Згідно з ельфійськими переказами, Тор Лара поєднана — начебто телепортом — із таємничою й до сьогодні не знайденою Тор Зіреель, Вежою Ластівки.

— Начебто? Вам не вдалося виявити того телепорту? Не вірю.

— І слушно робиш. Ми виявили портал, але його довелося заблокувати. Були протести, усі рвалися експериментувати, кожен хотів прославитися як дослідник Тор Зіреель, міфічної оселі ельфійських магів і мудреців. Утім, портал був незворотньо викривлений і перекидає хаотично. Були жертви, тож його заблокували. Ходімо, Ґеральте, стає холодно. Обережно. Ступай тільки по темним плитах.

— Чому тільки по темних?

— Ці будівлі — руїни. Вологість, абразія, сильні вітри, сіль у повітрі — все те фатально впливає на мури. Ремонт коштував би надто дорого, тож ми користуємося ілюзією. Престиж, розумієш.

— Не зовсім.

Чародій ворухнув долонею, і тераса зникла. Вони стояли над прірвою, над безоднею, яка їжачилася внизу зубами скель, що стирчали з піни. Вони ж стояли на вузькому пасі темних плит, розіп’ятому, наче трапеція, між ґанком Аретузи й колоною, що пітримувала терасу.

Ґеральт із зусиллям утримав рівновагу. Якби був він людиною, а не відьмаком, утримати б її не зумів. Але навіть він був заскоченим. Його різкий рух не минув уваги чародія, та й на обличчі мали відбитися зміни. Вітер шарпав його на тонкій кладці, прірва кликала зловісним шумом хвиль.

— Ти боїшся смерті, — констатував з усмішкою Вільгефорц. — Ти її боїшся.

Лялечка з ганчірок дивилася на них очима з ґудзиків.

— Він обманув тебе, — буркнула Йеннефер, притуляючись до відьмака. — Не було небезпеки, він напевне страхував себе й тебе левітаційним полем. Він би не ризикував… Що було далі?

— Ми перейшли в інше крило Аретузи. Він провів мене у велику кімнату, схоже, що був це кабінет когось із викладачок, може навіть ректорки. Ми всілися за стіл, на якому стояв пісочний годинник. Пісок сочився. Я відчув запах парфумів Лідії, я знав, що вона була в кімнаті до нас…

— А Вільгефорц?

— Поставив питання.

— Чому ти не став чародієм, Ґеральте? Тебе ніколи не вабило Мистецтво? Тільки будь щирим.

— Буду. Вабило.

— То чому ж ти не пішов за покликом зваблення?

— Вирішив, що розумніше керуватися голосом розуму.

— І що це значить?

— Роки роботи у відьмачому фахові привчили мене зважувати сили й наміри. Знаєш, Вільгефорце, я знав колись ґнома, який іще дитиною марив про те, щоб стати ельфом. Як вважаєш, став би він ним, якби пішов за покликом зваблення?

— Це мало бути порівнянням? Паралеллю? Якщо так, то аж ніяк неточна. Ґном не міг стати ельфом. Бо він не мав матері-ельфійки.

Ґеральт мовчав довго.

— Ото так, — сказав нарешті. — Я міг здогадатися. Ти трохи покопирсався у моїй біографії. Чи не скажеш мені, навіщо?

— Може, — легенько посміхнувся чародій, — мені мріється про картину з Галереї Слави? Ми двоє, за столом, а на мідній табличці напис: «Вільгефорц із Роґґевену укладає пакт із Ґеральтом із Рівії».

— Це було б алегорією, — сказав відьмак. — Із назвою: «Знання тріумфує над неуцтвом». Я волів би картину реалістичнішу, таку, що мала б назву: «Вільгефорц пояснює Ґеральту, про що йдеться».

Вільгефорц склав пальці обох рук на висоті губ.

— Це не очевидно?

— Ні.

— Ти забув? Картина, про яку мені мріється, висить у Галереї Слави, дивляться на неї майбутні покоління, які достеменно знають, про що йдеться, яку подію ілюструє малюнок. На полотні зображено Вільгефорца й Ґеральта, які домовляються і доходять порозуміння, внаслідок чого Ґеральт, слідуючи за покликом не якогось там потягу чи зваблення, але істинного покликання, вступає, нарешті, в ряди магів, поклавши край своєму попередньому, незначущому й позбавленому майбутнього існуванню.

— Подумати тільки, — сказав відьмак після довгої мовчанки. — Зовсім недавно я подумував, що вже нічого не може мене здивувати. Повір мені, Вільгефорце, я довго згадуватиму цей банкет і цю феєрію подій. І справді це варте картини. Назва: «Ґеральт полишає острів Танедд, тріскаючись від сміху».

— Я не зрозумів, — чародій легенько нахилився. — Я загубився у твоїй мальовничій відповіді, густо пронизаній вишуканими словами.

— Причини нерозуміння для мене зрозумілі. Ми занадто відрізняємося, аби порозумітися. Ти — можний маг Капітулу, який досяг єдності із Природою. Я — волоцюга, відьмак, мутант, який їздить по світу й за гроші прикінчує потвор…

— Мальовничість, — перебив чародій, — виявилася витісненою банальністю.

— Ми занадто відрізняємося, — Ґеральт не дав себе урвати. — А дрібний факт, що моя мати була — випадково — чародійкою, прибрати цю різницю не в силах. Але так, із цікавості: ким була твоя мати?

— Не маю поняття, — спокійно сказав Вільгефорц.

Відьмак відразу замовк.

— Друїди з Ковірського Кола, — продовжив за хвилину чародій, — знайшли мене в канаві в Лан Ексетері. Прийняли й виховали. Як друїда, зрозуміло. Знаєш, ким є друїд? Це такий мутант, волоцюга, який ходить по світу й вклоняється святим дубам.

Відьмак мовчав.

— А потім, — продовжив Вільгефорц, — під час певних друїдських ритуалів вилізли на поверхню мої здібності. Здібності, які точно й беззаперечно дозволяли виявити моє походження. Виплодили мене, випадково, зрозуміло, двоє людей, з яких, принаймні, один був чародієм.

Ґеральт мовчав.

— Тим, хто мої скромні здібності виявив, був, зрозуміло, випадково зустрічний чародій, — спокійно подовжував Вільгефорц. — І він же сподобився для мене на величезну милість: запропонував освіту й удосконалення, а в перспективі вступ у Братство Магів.

— А ти, — сказав глухо відьмак, — прийняв пропозицію.

— Ні, — голос Вільгефорца ставав дедалі холоднішим і неприємнішим. — Я відкинув її у неґречній, майже хамській формі. Вигорнув на дідугана всю злість. Хотів, аби той відчув себе винуватим, він і вся його магічна братія. Винуватим, зрозуміло, у канавах Лан Ексетеру, винуватим, що один чи двоє мерзенних магів, позбавлених сердець і людських відчуттів мерзотників вкинули мене до тієї канави після мого народження, а не перед ним. Чародій, ясна річ, не зрозумів і не перейнявся тим, що я йому тоді сказав. Стенув плечима й пішов собі геть, позначивши тим самим і себе, і свою братію клеймом бездушних, зухвалих, гідних для найсильнішої погорди сучих синів.

Ґеральт мовчав.

— Друїдів з мене було досить, — продовжив Вільгефорц. — Тож я покинув святі діброви й рушив у світ. Робив я різні речі. Деяких я соромлюся донині. Нарешті я став найманцем-солдатом. Подальша моя доля покотилася, як можеш здогадатися, стереотипно. Солдат-переможець, солдат битий, мародер, грабіжник, ґвалтівник, убивця, нарешті — втікач, що біжить на край світу від шибениці. І там, на краю світу, я познайомився з жінкою. Чародійкою.

— Дивися, — прошепотів відьмак, а очі його звузилися. — Дивися, Вільгефорце, аби пошук подібностей, притягнутих силоміць, не завів тебе занадто далеко.

— Подібності скінчилися, — чародій не відвів погляду. — Бо я не впорався із почуттям, яке я відчував до тієї жінки. У свою чергу, її почуття я також не зрозумів, а вона не намагалася мені в тому допомогти. Я її покинув. Бо вона була проміскуїтична, зухвала, злостива, бездушна й холодна. Бо над нею не можна було домінувати, а домінування її було принизливе. Я кинув її, бо знав, що вона цікавилася мною тільки тому, що мій розум, особа й приваблива таємничість перекреслювали той факт, що я не був чародієм, а виключно чародіїв вона звикла удостоювати увагою більше, ніж на одну ніч. Я полишив її, бо… Бо вона була, наче моя мати. Раптом я зрозумів: те, що я до неї відчуваю, це аж ніяк не кохання, а почуття куди складніше, сильне, але таке, що його куди важче кваліфікувати: мішанина страху, жалю, люті, докорів сумління і потреби експансії, почуття вини, втрати й кривди, перверсійної потреби страждання і спокути. Те, що я відчував до тієї жінки, — це була ненависть.

Ґеральт мовчав. Вільгефорц дивився убік.

— Я кинув її, — продовжив за мить. — І не зумів жити із пусткою, яка мене огорнула. І раптом зрозумів, що ту пустку викликає не відсутність жінки, а відсутність того, що я тоді відчував. Парадокс, вірно? Закінчувати я, хіба, не повинен, про те, що було далі, — ти здогадуєшся. Я став чародієм. З ненависті. І тільки тоді я зрозумів, яким був дурнем. Я плутав небо із зірками, що віддзеркалюються вночі на поверхні ставка.

— Як ти слушно зауважив, паралелі між нами не до кінця паралельні, — пробурмотів Ґеральт. — Що б там не здавалося, ми маємо мало спільного, Вільгефорце. Що ти хотів довести, розповідаючи мені свою історію? Що шлях до чародійської майстерності, хоча крутий і заважкий, доступний для всіх? Навіть для, вибачаюсь за паралелі, виродків і підкидьків, волоцюг чи відьмаків…

— Ні, — перебив чародій. — Я не мав наміру доводити, що той шлях доступний для всіх, бо це очевидно й давно доведено. Також не вимагав доведення факт, що для окремих людей іншого шляху просто немає.

— Тож, — усміхнувся відьмак, — я не маю виходу? Мушу укласти з тобою отой пакт, що має стати темою для картини, й стати чародієм? Тільки зважаючи на генетику? Гей. Я трохи розуміюся на теорії наслідування. Мій батько, до чого я дійшов непросто, був волоцюгою, простолюдином, авантюристом і рубайлом. Я можу мати перевагу генів по мечу, а не по куделі. Той факт, що я також непогано рубаюся, це, здається, підтверджує.

— І справді, — чародій глузливо усміхнувся. — Пісок у годиннику майже пересипався, а я, Вільгефорц з Роґґевену, майстер магії, член Капітулу, все ще розмовляю не без задоволення із простолюдином і рубайлом, сином простолюдина, рубайла й волоцюги. Говоримо ми про речі й справи, які, як воно всюди відомо, — звичні теми для дебатів біля вогнищ простецьких рубайл. Про такі, як, наприклад, генетика. Звідки ти взагалі знаєш це слово, мій ти рубайло? З храмової школи в Елландері, де вчать читати по складах і писати двадцять чотири руни? Що схилило тебе до читання книжок, у яких ці й подібні до них слова можна знайти? Де ти доводив до досконалості риторику й красномовство? І навіщо ти це робив? Щоб говорити з вампіром? Мій ти генетичний волоцюго, якому посміхнулася Тіссая де Фрьес. Мій ти відьмаче, рубайло, який приваблює Філіппу Ейльгарт так, що в неї аж руки трусяться. При згадці про якого Трісс Мерігольд шаріється. Про Йеннефер з Венґребергу я і не згадую.

— Може, й добре, що не згадуєш. У годиннику й справді залишилося вже так мало піску, що майже можна перерахувати зернятка. Не малюй більше картин, Вільгефорце. Кажи, про що йдеться. Скажи це мені простими словами. Уяви собі, що сидимо ми біля вогнища, двоє волоцюг, печемо свинку, яку тільки-но вкрали, і безрезультатно намагаємося упитися березовим соком. Є просте питання. Відповідай. Як волоцюга волоцюзі.

— Як звучить це просте питання?

— Який же договір ти мені пропонуєш? Яку ж то угоду ми маємо укласти? Чому ти хочеш мати мене в своєму горнятку, Вільгефорце? У котлі, де, як мені здається, починає кипіти? Що тут, окрім канделябрів, висить у повітрі?

— Гмм… — Чародій задумався — або удав, що це робить. — Питання не таке просте, але я спробую відповісти. Але не як волоцюга волоцюзі. Відповім… як один найманий рубайло іншому, подібному до себе.

— Нехай так.

— Тоді слухай, приятелю-рубайло. Готується незла різанина. Різка бійня не на життя, а на смерть, пардону давати не стануть. Одні переможуть, інших склюють ворони. Скажу тобі, приятелю, приставай до тих, у кого є більші шанси. До нас. Тих інших кинь і плюнь на них густою слиною, бо жодних шансів вони не мають, і на холеру б тобі гинути разом із ними? Ні-ні, побратиме, не показуй мені тут кривого писка, знаю, що ти хочеш сказати. Хочеш сказати, що ти нейтральний. Що в сраці ти маєш і тих, й інших, що ти просто перечекаєш різанину в горах, у Каер Морені. То погана ідея, побратиме. З нами буде все, що ти кохаєш. Якщо не пристанеш до нас, усе те ти втратиш. А тоді поглине тебе пустка, ніщо й ненависть. Знищить тебе Час Погорди, що надходить. Тож будь розсудливим і стань на слушний бік, коли доведеться вибирати. А вибирати доведеться. Можеш мені повірити.

— Неймовірно, — усміхнувся паскудно відьмак, — до якої міри розбурхує усіх моя нейтральність. До якої міри робить вона мене об’єктом пропозицій про договори й умови, запросин до співпраці, повчань про необхідність робити вибір і ставати на слушний бік. Закінчімо цю розмову, Вільгефорце. Витрачаєш час. У цій грі я для тебе не рівний партнер. Не бачу я можливості, аби ми обидва опинилися на одній картині в Галереї Слави. Особливо на батальній.

Чародій мовчав.

— Розставляй, — продовжив Ґеральт, — на своїй шахівниці королів, дам, слонів і тури, не переймайся мною, бо я на цій шахівниці значу не більше, ніж пил, що її вкриває. Це не моя гра. Ти стверджуєш, що мені доведеться обирати? Заявляю тобі, що ти помиляєшся. Я не стану обирати. Пристосуюся до подій. Пристосуюся до того, що виберуть інші. Я завжди так робив.

— Ти фаталіст.

— Я — фаталіст. Хоча це ще одне слово, якого я знати не повинен. Повторюю: це не моя гра.

— Чи насправді так? — Вільгефорц перехилився через стіл. — У грі цій, відьмаче, на шахівниці вже стоїть чорний кінь, на добро чи зло, але пов’язаний із тобою призначенням. Ти ж знаєш, про кого я кажу, вірно? Ти ж, хіба, хочеш її втратити? То знай: є тільки один спосіб, аби її не втратити.

Очі відьмака звузилися.

— Що ви хочете від тієї дитини?

— Є тільки один спосіб, щоб ти зумів про те довідатися.

— Застерігаю. Я не дозволю її скривдити…

— Є тільки один спосіб, аби ти зміг це зробити. Я тобі той спосіб запропонував, Ґеральте із Рівії. Подумай над моєю пропозицією. Ти на це маєш цілу ніч. Думай, дивлячись на небо. На зірки. От тільки не переплутай їх із тими, що віддзеркалюються на поверхні ставка. Пісок пересипався.

— Я боюся за Цірі, Йен.

— Немає чого.

— Але…

— Довірся мені, — вона обійняла його. — Довірся мені, прошу. Не переймайся Вільгефорцем. То гравець. Хотів тебе обдурити, спровокувати. І йому частково це вдалося. Але це не має значення. Цірі під моєю опікою, а в Аретузі їй буде безпечно, вона зуміє тут розвинути свої здібності, і ніхто їй у тому не завадить. Ніхто. Утім, про те, щоб вона стала відьмачою, — забудь. Вона має інші таланти. І для інших справ призначена. Можеш мені повірити.

— Я тобі вірю.

— Це значний прогрес. А Вільгефорцем не переймайся. Завтрашній день прояснить багато справ і розв’яже багато проблем.

Завтрашній день, — подумав він. — Вона щось від мене приховує. А я боюся розпитувати. Кодрінгер мав рацію. Я уплутався у паскудні проблеми. Але виходу зараз я не маю. Мушу зачекати на те, що принесе той завтрашній день, який, начебто, має усе прояснити. Я мушу їй довіритися. Знаю: щось станеться. Зачекаю. І пристосуюся до ситуації.

Він глянув на секретер.

— Йен?

— Я тут.

— Коли ти вчилася в Аретузі… Коли ти спала в кімнатці, як оця… Чи мала ти лялечку, без якої не могла заснути? Яку вдень ти садовила на секретер?

— Ні, — Йеннефер різко повернулася. — Я не мала навіть лялечки. Не питай мене про те, Ґеральте. Прошу тебе — не питай.

— Аретуза, — прошепотів він, озираючись. — Аретуза на острові Танедд. Її дім. На багато років… Коли вона звідси вийде, буде зрілою жінкою…

— Припини. Не думай про це й не говори про це. Замість цього…

— Що, Йен?

— Кохай мене.

Він обійняв її. Торкнувся. Знайшов. Йеннефер, неймовірним способом м’яка й тверда водночас, зітхнула голосно. Слова, які вони промовляли, рвалися, гинули серед зіткнень і прискореного дихання, переставали мати значення, розпорошувалися. Тож вони замовкли, зосередилися на пошуках себе, на пошуках істини. Шукали вони довго, ретельно й дуже докладно, лякаючись святотатського поспіху, легковажності й розв’язності. Шукали вони сильно, інтенсивно, до забуття, лякаючись святотатського сумніву й нерішучості. Шукали обережно, лякаючись святотатської неделікатності.

Вони знайшли себе, перемогли страх, а за мить відшукали істину, яка вибухнула в них під повіками жахливою, сліпучою реальністю, роздерла стогоном рішуче стиснуті вуста. І тоді час спазматично здригнувся і завмер, усе зникло, а єдиним функціонуючим відчуттям залишився дотик.

Минула вічність, а час здригнувся вдруге й знову рушив з місця, поволі, важко, наче великий, навантажений віз. Ґеральт глянув у вікно. Місяць усе ще висів у небі, хоча те, що сталося мить тому, безсумнівно повинно було б скинути його на землю.

— Ой-йой, — сказала після довгої паузи Йеннефер, повільним рухом стираючи зі щоки сльозу.

Вони лежали нерухомо серед збитої постелі, серед тремтіння, серед паруючого тепла й вигасаючого щастя, серед мовчанки, а навколо клубочилася невиразна темрява, насичена запахами ночі й голосами цикад.

Ґеральт знав, що в такі моменти телепатичні здібності чародійки були витонченими й дуже сильними, тому він інтенсивно думав про справи й речі красиві. Про речі, які мали подарувати їй радість. Про вибух світла на сході сонця. Про імлу, що висить на світанку над гірським озером. Про кришталеві водоспади, крізь які стрибають лососі, такі лискучі, наче зроблені з литого срібла. Про теплі краплі дощу, що б’ють у важкезне від роси листя лопуха.

Він думав для неї. Йеннефер усміхалася, слухаючи його думки. Усмішка тремтіла на її щоці місячною тінню вій.

— Дім? — запитала раптом Йеннефер. — Який дім? Ти маєш дім? Хочеш збудувати дім? Ах… Вибачаюся. Я не повинна…

Він мовчав. Був злий на себе. Думаючи для неї, мимоволі дозволив їй прочитати думку про неї.

— Красива мрія, — Йеннефер легенько погладила його по руці. — Дім. Власноруч збудований дім, а в тому домі ти і я. Ти вирощував би коней і вівці, я управлялася б із садочком, варила б їжу й чесала б вовну, яку ми возили б на базар. За гріш, отриманий від продажу вовни й усіляких плодів землі, ми купували б те, що нам необхідно, наприклад мідяні казани й залізні граблі. Час від часу нас провідувала б Цірі з чоловіком і трійцею дітей, інколи заглядала б Трісс Мерігольд, аби погостювати кілька днів. Ми красиво й гідно старіли б. А якби мені ставало нудно, ти грав би мені вечорами на власноруч змайстрованій волинці. Гра на волинці, як усюдно відомо, є найкращим ремедіумом від хандри.

Відьмак мовчав. Чародійка тихо кашлянула.

— Вибач, — сказала за мить.

Він піднявся на лікті, нахилився, поцілував її. Вона різко ворухнулася, обійняла його. Мовчки.

— Скажи щось.

— Я не хотів би втратити тебе, Йен.

— Але ж ти мене маєш.

— Та ніч скінчиться.

— Усе закінчується.

Ні, — подумав він. — Не хочу, щоб так було. Я зморений. Занадто зморений, щоб сприймати перспективу кінців, що є початками, від яких усе треба розпочинати по-новому. Я хотів би…

— Не говори, — швидким рухом вона приклала йому палець до вуст. — Не говори мені, чого б ти хотів і чого б прагнув. Бо може виявитися, що я не зумію виконати твоїх прагнень, а це завдасть мені болю.

— А чого прагнеш ти, Йен? Про що ти мрієш?

— Тільки про речі досяжні.

— А я?

— Тебе я вже маю.

Він мовчав довго. І дочекався миті, коли вона перервала мовчання.

— Ґеральте?

— Гм?

— Кохай мене, прошу.

Спочатку, насичені собою, вони були виповнені фантазії і винахідливості, ідей, відкриттів і прагнень нового. Як завжди, швидко виявилося, що це заразом забагато й замало. Зрозуміли вони це одночасно й знову кохалися.

Коли Ґеральт опритомнів, місяць і далі був на своєму місці. Цикади завзято співали, наче й їх огорнуло шаленство й безпам’ятство, щоб перемогти неспокій і страх. Із близького вікна в лівому крилі Аретузи хтось спраглий до сну верещав і репетував голосно, вимагаючи тиші. З вікна з протилежного боку хтось інший, видно, із артистичнішою душею, аплодував з ентузіазмом і вітав.

— Ох, Йен… — прошепотів відьмак із докором.

— Я мала підстави… — вона поцілувала його, а потім втулила щоку в подушку. — Я мала підстави, щоб кричати. І тому — кричала. Цього нетреба стримувати, це нездорово й неприродно. Обніми мене, якщо можеш.