Відьмак. Кров Ельфів

Розділ 5

— Ти щось казав?

Хлопчик шморгнув носом і посунув з чола завеликий оксамитовий капелюх із фазанячим пером, що хвацько звисало збоку.

— Ти рицар? — повторив він запитання, дивлячись на Ґеральта оченятами синіми, наче фарба.

— Ні, — відповів відьмак, здивований, що має бажання відповідати. — Не рицар.

— Але ти маєш меча! Мій татусь — рицар короля Фольтеста. Він також має меча. Більшого за твій!

Ґеральт сперся ліктями об релінг і сплюнув у воду, що вирувала за кормою шкути[14].

— Носиш на спині, — не відступав шмаркач. Капелюшок знову насунувся йому на очі.

— Що?

— Меч. На спині. Навіщо маєш меча на спині?

— Бо весло в мене вкрали.

Шмаркач роззявив рота, показуючи дивовижно імпозантні дірки від молочних зубів.

— Відсунься від борту, — сказав відьмак. — І рота стули, бо муха залетить.

Хлопець роззявив рота ще ширше.

— Сивий, а дурний! — гарикнула мати шмаркача, достойно одягнена шляхтянка, відтягуючи недоростя за бобровий комірець плащика. — Йди-но сюди, Еверетте! Скільки разів я тобі говорила, аби ти не був запанібрата із поспільством!

Ґеральт зітхнув, дивлячись на абриси островів і островків, що випливали з вранішньої імли. Шкута, незграбна, наче черепаха, тягнулася у властивому для неї — чи то черепаховому — темпі, який диктувала лінива течія Дельти. Пасажири, переважно купці й селяни, дрімали на багажі. Відьмак знову розгорнув сувій, повернувшись до листа Цірі.

…сплю у великій кімнаті, яка зветься Дорміторій, а ліжко там я маю величезне дуже, як уже я тобі казала. Я у Середніх Дівчат, нас дванадцятеро, але найбільше я дружу з Еурнейд, Катьє й Іолою Другою. Зате сьогодні я Їла Бульйон, а найгірше, що інколи треба Поститися і вставати занадто раннім Світанком. Раніше, ніж у Каер Морені. Решту напишу завтра, бо ж зараз матимемо ми Молитви. У Каер Морені ніхто ніколи не молився, цікаво, чому тут треба. Напевне, тому, що це Храм.

Ґеральте. Мати Неннеке прочитала й наказала не писати Дурні і щоби без помилок. І чому вчуся, і що почуваюся добре, і що я здорова. Почуваюся я добре, я здорова, але ж Голодна, але Скоро Обід. І казала ще Мати Неннеке написати, що молитва ще нікому не зашкодила, ні мені, ні тобі також, і це точно.

Ґеральте, я знову маю вільний час, тож напишу, чого я вчуся. Читати й писати правильні Руни. Історії. Природи. Поезії і Прози. Добре розмовляти Спільною Мовою й Старшою Мовою. У Старшій Мові я найкраща, умію також писати Старші Руни. Як напишу тобі щось, то сам побачиш. Elaine blath, Feainnewedd. Це значить: Красива квіточка, дитя Сонця. Бачиш сам, що — вмію. І ще

Зараз знову можу писати, бо ж знайшла я нове перо, бо те старе зламалося. Мати Неннеке прочитала й похвалила мене, що без помилок. І що я слухняна, наказала написати, і щоб ти не переймався. Не переймайся, Ґеральте.

Знову маю час, тож напишу, що трапилося. Як годували ми індичок, я, Іола й Катьє, то один Великий Індик напав на нас, шию мав червону й був Жахливо Страшний. Спершу напав він на Іолу, а пізніше на мене хотів напасти, але я не боялася, бо він був усе одно меншим і повільнішим, ніж Маятник. Я зробила ухиляння й пірует і вдарила його двічі різкою, аж він Утік. Мати Неннеке не дозволяє мені носити тут Мого Меча, шкода, бо ж якби він там був, я б тому Індикові показала, чому я навчилася у Каер Морені. Я вже знаю, що правильно Старшими Рунами належить писати Caer a’Muirehen, і що то значить — Фортеця Старого Моря. Це, напевне, через те там усюди є Мушлі й Слимаки, а також Риби, відтиснуті на камінні. А Цінтра пишеться — Xin’trea. А моє ім’я походить від Zireael, а значить те — Ластівка, а це значить, що…

— Читаєш собі?

Він підвів голову.

— Читаю. А що? Щось сталося? Хтось щось помітив?

— Ні, нічого, — відповів шкіпер, витираючи руки об шкіряний кабат. — Спокій на воді. Але туман, а ми вже близько від Журавлиного острова.

— Знаю. Пливу туди вже вшосте, Плюскольцю, якщо повернень не рахувати. Я встиг вивчити шлях. Тримаю очі розплющеними, не бійся.

Шкіпер кивнув, пішов у бік носа, переступаючи через згортки й вузлики подорожніх, розкладені всюди на палубі. Скупчені на середньому колі коні форкали й били копитами об дошки палуби. Були вони на середині річки, серед густої імли. Шкута орала дзьобом килимці латаття, розгортала очерет. Ґеральт повернувся до читання.

…це значить, що я маю ельфійське ім’я. А я ж не ельфійка. Ґеральте, тут у нас теж говорять про Білок. Часом навіть військо приїздить, і випитує, і говорить, що поранених ельфів не можна лікувати. Я не пискнула нікому ні словечка про те, що було навесні, не бійся. І про те, щоби тренуватися, я також пам’ятаю, не думай собі. Ходжу до парку й тренуюся, коли маю час. Але не завжди, бо ж мушу також працювати на кухні чи в саду, як усі дівчата. Й науки я також маю страшезно багацько. Але то нічого, буду вчитися. Ти ж також вчився у Храмі, говорила мені про те Мати Неннеке. І сказала ще, що махати мечем може будь-який дурень, а відьмачка мусить бути мудрою.

Ґеральте, ти обіцяв, що приїдеш. Приїдь.

Твоя Цірі

P. S. Приїдь, приїдь.

P. S. S. Мати Неннеке сказала написати наприкінці Хвала Великій Мелітеле, хай благословення її і прихильність завжди будуть із тобою. І щоб нічого з тобою не трапилося.

Цірі

«Я б поїхав до Елландеру, — подумав він, ховаючи лист. — Але це небезпечно. Я міг би навести їх на слід… Із цими листами також треба закінчувати. Неннеке користується жрецькою поштою, але ж… Зараза, занадто воно ризиковано».

— Гм-м-м-м… Гм-м…

— Що знову, Плюскольцю? Журавлиний острів ми вже проминули.

— І, хвала богам, без пригод, — зітхнув шкіпер. — Ха, пане Ґеральте, знову буде спокійний рейс, як бачу. Туман, гляньте тільки, як піднімається, а як сонце зійде, то вже й страх позаду. Потвора при сонці не показується.

— Я аж ніяк через те не переймаюся.

— Я думаю, — криво посміхнувся Плюсколець. — Компанія ж вам за рейс платить. Чи станеться щось, чи ні, грошики й так у капшук впадуть?

— Питаєш, начебто не знаєш. Що воно, заздрість у тобі говорить? Що я заробляю, стоячи спершись на борт і дивлячись на чайок? А тобі за що платять? За те саме. За те, що ти є на борту. Коли все йде гладко, то роботи ти не маєш, швендяєш собі від носа до корми, шкіриш зуби до пасажирок чи намагаєшся розкрутити купців на горілку. Мене також найнято, аби я був на борту. Про всяк випадок. Безпечне перевезення, бо відьмак в ескорті. Вартість відьмака включено в ціну перевезення, вірно?

— Ага, напевне що правда, — зітхнув шкіпер. — Компанія не втратить. Я їх добре знаю. Плаваю для них по Дельті п’ятий рік, від Піни до Новіграда, від Новіграда до Піни. Ну, то до праці, пане відьмаче. Ви спирайтеся на борт, а я піду собі пройдуся від носа до корми.

Імла дещо порідшала. Ґеральт вийняв з торби другого листа, якого отримав нещодавно від дивного посланця. Читав того листа вже разів із тридцять. Лист пах бузком і аґрусом.

Милий приятелю…

Відьмак стиха вилаявся, дивлячись на різкі, рівні, вугласті, писані енергійними рухами пера руни, що безпомильно видавали настрій авторки. Знову відчув величезне бажання спробувати від злості вкусити себе за дупу. Коли місяць тому він писав чародійці, дві ночі поспіль думав, як краще почати. Нарешті вирішив зупинитися на «Мила приятелько». І тепер отримав це у відповідь.

Милий приятелю, дуже порадував мене Твій несподіваний лист, отриманий через три неповні роки після нашої останньої зустрічі. Радість моя була тим більшою, що про Твою раптову й несподівану загибель кружляли різні плітки. Добре, що ти вирішив плітки спростувати, написавши до мене, також добре, що робиш Ти це настільки швидко. З листа Твого випливає, що вів ти життя спокійне, щасливо нудне й позбавлене будь-яких проблем. У теперішні часи життя таке — це справжній привілей, милий приятелю, тішуся, що вдалося Тобі його досягнути.

Зворушила мене й раптова турбота про моє здоров’я, яку ти вирішив проявити, милий приятелю. Поспішаю сповістити Тебе, що і справді почуваюся вже добре, час проблем маю вже в минулому, упоралася я із клопотами, описом яких не хочу тобі набридати.

Дуже переймаюся і непокоюся через те, що несподіваний презент, який Ти отримав від Долі, додає тобі проблем. У припущенні, що вимагає то фахової допомоги, ти цілковито правий. Хоча опис проблем — що зрозуміло — є загадковим, я впевнена, що знаю Джерело проблеми. І погоджуюся з точкою зору, що абсолютно необхідною є допомога ще однієї чародійки. Відчуваю гордість через те, що я — друга, до кого ти звертаєшся. Чим же я заслужила таке високе місце в тому списку?

Будь упевненим, милий приятелю, і, якщо ти мав намір звернутися по допомогу ще до чародійок, відмовся від того, бо немає для цього потреби. Я вирушаю не зволікаючи, їду прямо до місця, яке Ти вказав завуальованим, але зрозумілим для мене чином. Зрозуміло, вирушаю я у повній таємниці й дотримуючись обережності. На місці я зорієнтуюся у суті проблеми й зроблю, що буде в моїх силах, щоб заспокоїти джерело, що пробилося. Намагатимуся при цьому не бути гіршою за інших панн, до яких Ти звернувся, звертаєшся чи матимеш намір звертатися за допомогою. Завжди Твоя мила приятелька. Занадто важливо для мене Твоє добре ставлення, аби могла я Тебе підвести, милий приятелю.

Якщо протягом кількох наступних років Тобі захочеться мені написати, то не вагайся ані хвилини. Листам Твоїм я незмінно рада.

Твоя приятелька Йеннефер

Лист пахнув бузком і аґрусом.

Ґеральт вилаявся.

Із задуми його вирвали раптовий рух на палубі й коливання шкути, що свідчило про зміну курсу. Частина пасажирів обсіла правий борт. Шкіпер Плюсколець викрикував на носі команди, шкута поволі, з опором, повертала до темерського берега, зходила з фарватеру, даючи місце двом кораблям, що вилинули з імли. Відьмак подивився із цікавістю.

Першим плив великий, довжиною щонайменше сімдесят сажнів, тримачтовий галеас[15], над яким звивася амарантовий прапор зі срібним орлом. За ним, ритмічно працюючи сорока веслами, сунула менша, струнка галера, оздоблена знаком злато-червоних крокв на чорному полі.

— Ух, але ж — чисті тобі дракони, — сказав Плюсколець, стаючи поряд із відьмаком. — Ач, орють річку, аж хвиля йде.

— Цікаво, — промурмотів Ґеральт. — Галеас пливе під реданським прапором, а галера — з Едірна.

— З Едірна, саме так, — підтвердив шкіпер. — І несе вимпел намісника з Хаґґе. Але зауважте, обидва кораблі мають гостродонні корпуси, десь зо два сажені занурення. Це значить, що до самого Хаґґе не пливуть, бо не пройшли б пороги й мілини вгорі річки. Пливуть до Піни або до Білого Мосту. А гляньте, на палубах аж роїться від війська. Це не купці. Це військові кораблі, пане Ґеральте.

— На галеасі подорожує хтось важливий. Розклали намет на палубі.

— Ага, так нині вельможі подорожують, — кивнув Плюсколець, длубаючись у зубах тріскою, віддертою від борту. — Річкою безпечніше. Лісами ельфійські командо гуляють, не знаєш, з-за якого дерева стріла свисне. А на воді не страшно. Ельф — він як той кіт, води не любить. У хащах воліє сидіти…

— Це мусить бути хтось насправді важливий. Намет багатий.

— Ага, може й так бути. Хтозна, може, сам король Візімір річку вшанував? Різний народ зараз подорожує… А якщо ми вже про те, ви просили, аби я у Піні вуха нашорошив, чи не цікавитиметься хто вами. Отож, отой оно роззява, бачте?

— Не показуй пальцем, Плюскольцю. Що він за один?

— А я знаю? Самі спитайте, адже він до нас іде. Бачте, як його водить! А вода — наче дзеркало, зараза, а якби трохи хвиля пішла — то він би навкарачки тут ходив, нездара.

«Нездарою» виявився невисокий худий чоловік непевного віку, одягнений у вовняний, широкий і не дуже чистий плащ, зашпилений мідною брошкою. Вістря брошки, загублене мабуть, замінював кривий цвяшок із розклепаною голівкою. Чоловік підійшов, кахикнув, примружив короткозоро очі.

— Гм-м-м… Чи маю я приємність бачити Ґеральта із Рівії, відьмака?

— Так, мосьпане. Маєте.

— Дозвольте відрекомендуватися. Я Лін Пітт, магістр-бакалавр, викладач натуральної історії з Оксенфурської Академії.

— Невимовно радий.

— Гм-м… мені казали, що вашмось охороняє перевіз за дорученням компанії Малатія і Грока. Начебто через небезпеку нападу якогось монстра. Оце й думаю, про якого саме монстра йдеться?

— Я й сам над тим думаю. — Відьмак сперся об борт, дивлячись на темні абриси прирічкових лугів на темерському березі, що пропливали в імлі. — Й доходжу висновку, що мене найнято скоріше на випадок нападу командо скойа’таелів, які начебто гуляють у цій місцевості. Бо ж я подорожую між Піною і Новіградом вшосте, а жагниця жодного разу не з’явилася…

— Жагниця? Це якась народна назва. Я волів би, щоб ви використовували наукове окреслення. Гм-м… Жагниця… Я й справді не знаю, який вид ви маєте на увазі…

— Маю на увазі кострубату потвору довжиною зо два сажені, що нагадує пеньок, порослий водоростями, який має десять лап і щелепи, наче пилки.

— Опис, з точки зору наукової точності, вимагає кращого. Чи ж ідеться про якийсь вид родини Hyphydridae?

— Я цього не виключаю, — зітхнув Ґеральт. — Жагниця, з того, що я про неї знаю, походить з винятково паршивої родини, і жодна назва для тієї родини не є образливою. Річ у тому, мосьпане бакалавре, що начебто якийсь із представників тієї несимпатичної родини два тижні тому напав на шкуту компанії. Тут, у Дельті, неподалік від місця, де ми, власне, перебуваємо.

— Хто стверджує таке, — скрипуче розсміявся Лін Пітт, — той є неуком або брехуном. Нічого подібного статися не могло. Я дуже добре знаю фауну Дельти. Родина Hyphydridae тут взагалі не водиться. Як і інші, такого ж ступеня небезпеки хижі види. Значне засолення і нетиповий хімічний склад води, особливо в часи припливу…

— У часи припливу, — урвав Ґеральт, — коли припливна хвиля пройде через канали Новіграда, у Дельті взагалі немає води в точному значенні слова. Є сеча, що складається з відходів, змилків, жиру та дохлих щурів.

— На жаль, на жаль, — посмутнішав магістр-бакалавр. — Деградація середовища… Не повірите, але з понад двох тисяч видів риб, які жили в цій річці ще п’ятдесят років тому, залишилося не більше дев’ятисот. Це справді прикро.

Обидва вони сперлися на релінг і мовчки дивилися у зелені каламутні глибини. Приплив уже починався, бо вода смерділа дедалі сильніше. З’явилися перші дохлі щури.

— Повністю вимерла широколобка, — урвав мовчанку Лін Пітт. — Зникли кефаль, змієголов, риба-ліра, в’юн смугастий, марена, пічкур-білопер, королівська зубатка…

На віддалі десь десяти саженів від борту вода зануртувала. На мить обидва побачили десь двадцятифунтовий екземпляр королівської зубатки, який проковтнув дохлого щура й зник у глибині, вдячно махнувши хвостовим плавником.

— Що то було? — здригнувся магістр.

— Не знаю. — Ґеральт глянув на небо. — Може, пінгвін?

Учений глянув скоса, стиснув губи.

— Утім, що найпевніше, це не була ота ваша легендарна жагниця! Говорили мені, що відьмаки мають чималі знання про деякі рідкісні види. А ви мало того, що повторюєте плітки й байки, так іще намагаєтеся сміятися з мене простацьким способом… Чи ви мене взагалі слухаєте?

— Туман не розсіється, — тихо сказав Ґеральт.

— Га?

— Вітер усе ще слабкий. Коли ми впливемо у відгалуження між островами, він стане ще слабшим. Буде імлисто до самого Новіграда.

— Я не пливу до Новіграда, висаджуся в Оксенфурті, — сухо заявив Пітт. — А імла? Вона не настільки густа, щоб унеможливити навігацію, як вважаєте?

Хлопчик у капелюшку з пером пробіг поряд із ними, сильно вихилився, намагаючись патиком зловити щура, що бився об борт. Ґеральт підійшов, вирвав у нього патик.

— Здимій звідси. Не наближайся до борту!

— Ма-а-ама-а-а!

— Еверетте! Йди сюди зараз же!

Магістр бакалавр випростався, подивився проникливо на відьмака.

— Ви, здається, справді вважаєте, що щось нам загрожує?

— Пане Пітте, — сказав Ґеральт настільки спокійно, наскільки міг. — Два тижні тому щось стягло двох людей з борту однієї зі шкут компанії. В імлі. Не знаю, що воно було. Може, була то ваша гифидра, чи як там її. Може, був то пічкур-білопер. Але я думаю, що то була жагниця.

Учений підібгав губи.

— Припущення, — заявив, — повинно спиратися на солідний науковий фундамент, а не на чутки та плітки. Я говорив вам, гифидра, яку ви вперто звете жагницею, не живе у водах Дельти. Було її вибито десь із півстоліття тому, до речі, внаслідок діяльності вам подібних, що готові відразу ж убивати все, що недобре виглядає, без роздумів, без дослідження, без спостереження, без того, щоб замислитися над екологічною нішею.

Ґеральт з хвилину мав бажання щиро розповісти, де він має жагницю і її нішу, але роздумав.

— Пане бакалавре, — сказав він спокійно. — Одна з тих, кого стягли з борту, — молода вагітна дівчина. Холодила у воді спухлі ноги. Теоретично її дитина колись могла б стати ректором вашого університету. Що скажете на такий підхід до екології?

— Це підхід ненауковий, емоційний і суб’єктивний. Природа керується власними законами й, хоча є вони законами жорстокими й нещадними, не має потреби їх виправляти. Це боротьба за існування! — Магістр перехилився через релінг і сплюнув у воду. — А нищення видів, навіть і хижих, не можна чимось виправдати. Що ви на те скажете?

— Скажу, що небезпечно так вихилятися. Неподалік може бути жагниця. Хочете перевірити на власній шкірі, як саме жагниця бореться за існування?

Лін Пітт відпустив релінг, відскочив різко. Трохи зблід, але зараз же відновив рівновагу, знову підібгав губи.

— Напевно, ви чимало знаєте про тих фантастичних жагниць, пане відьмаче?

— Без сумнівів, менше, ніж ви. Тож, може, ми скористаємося з нагоди? Просвітіть мене трохи, пане бакалавре, викладіть дещицю знання про водних хижаків. Я охоче послухаю, розповіді пришвидшують подорож.

— Ви з мене смієтеся?

— Жодним чином. Я справді хотів би заповнити прогалини у своєму знанні.

— Гм-м-м-м… Якщо насправді… Чому ні? Тож слухайте. Родина Hyphydridae, яка належить до ряду Amphipoda, чи Бокоплави, обіймає чотири відомі науці види. Два з них живуть виключно в тропічних водах. У нашому ж кліматі трапляється — тепер дуже рідко — невелика Hyphydra longicauda та Hyphydra marginata, що досягає трохи більших розмірів. Біотопом обох видів є води застійні або повільні течії. Це й справді хижі види, що за корм вважають теплокровних створінь… Маєте щось додати?

— Поки що ні. Слухаю, зачаївши подих.

— Так, гм-м… У книжках також можна знайти згадки про підвид Pseudohyphydra, що живе у багнистих водах Анґрену. Утім, останнім часом вчений Бумблер із Альдерсберга довів, що це цілковито окремий вид із родини Mordidae, чи Загризців. Живиться він виключно рибами й малими плазунами… Був названий Ichtyovorax bumbleri.

— Пощастило потворі, — усміхнувся відьмак. — Уже втретє її називають.

— Як це?

— Створіння, про яке ви кажете, — це жеритва, що Старшою Мовою зветься cinerea. А якщо вчений Бумблер стверджує, що живиться вона виключно рибами, то я роблю висновок, що ніколи він не купався в озерці, у якому жеритви живуть. Але щодо одного Бумблер правий: із жагницею цінерея має стільки ж спільного, як і я з лисом. Обидва ми любимо їсти качечок.

— Яка цінерея? — обурився бакалавр. — Цінерея — це міфічне створіння! Мене й насправді розчаровує ваше незнання. Воістину, я дивуюся…

— Знаю, — перебив Ґеральт. — Я дуже програю при близькому знайомстві. Однак дозволю собі зробити ще кілька поправок щодо вашої теорії, пане Пітте. Отож, жагниці завжди жили в Дельті — й живуть. Авжеж, були часи, коли здавалося, що вони усі загинули. Бо живилися вони отими маленькими тюленями…

— Карликовими річними морськими свинями, — виправив магістр. — Не будьте неуком. Не плутайте тюленів із…

— …живилися вони морськими свинями, а морських свиней вибили, бо вони нагадували тюленів. Добуваючи тюленячі хутро й жир. А пізніше угорі річки прокопали канали, побудували греблі й перегородки. Течія ослабла, Дельта замулилася і заросла. А жагниця мутувала. Пристосувалася.

— Га?

— Люди відбудували їй трофічний ланцюжок. Надали теплокровних створінь замість морських свиней. Почали возити Дельтою овець, бидло, мілку худобу. Жагниці вмить вивчили, що будь-яка шкута, барка, пліт чи струг — це одна велика миска з їжею.

— А мутація? Ви говорили про мутацію!

— Це рідке лайно, — Ґеральт вказав на зелену воду, — здається, подобається жагницям. Сприяє їхньому росту. Та зараза, кажуть, може ставати такою величезною, що без зусиль стягує корів з плоту. А стягти з борту людину — для неї забавка. Особливо з борту тих барж, які компанія використовує для перевезення пасажирів. Самі бачите, як вона глибоко сидить у воді.

Бакалавр швидко відійшов від борту, якомога далі, наскільки дозволяли багаж та возики.

— Я чув плюскіт! — засопів, вдивляючись у воду між острівцями очерету. — Пане відьмаче! Я чув…

— Спокійно. Окрім плюскоту я чув також і скрип весел у кочетах. То митники з реданського берега. Побачите, зараз вони тут будуть і здіймуть метушню, якої не зуміли б створити навіть три чи чотири жагниці.

Плюсколець пробіг мимо. Вилаявся мерзотно, бо хлопчик у капелюшку з пером заплутався в нього під ногами. Пасажири й купці, досить знервовані, передивлялися своє майно й намагалися заховати контрабанду.

За короткий час об борт стукнувся великий човен, а на шкуту заскочило четверо рухливих, розгніваних і дуже галасливих осіб. Оточили шкіпера, почали грізно кричати, з усіх сил намагаючись надати своїм особам і функціям хоча б видимість важливості, після чого з ентузіазмом накинулися на багаж і майно мандрівників.

— Перевіряють іще до того, як ми пристанемо! — поскаржився Плюсколець, підходячи до відьмака й магістра. — Це ж безправ’я, ні? Адже ми ще не на реданській землі. Реданія на правому березі, на півмилі звідси!

— Ні, — заперечив бакалавр. — Кордон між Реданією і Темерією проходить по середині течії Понтару.

— А як тут, курва, течію проміряти? Тут же Дельта! Острівці, очерет, хащі раз за разом змінюють розташування, фарватер кожного дня — інший! Кара небесна! Гей! Шмаркачу! Облиш той багор, бо я тобі дупу надеру! Вельможна пані! Пильнуйте дитину! Кара небесна!

— Еверетте! Облиш його, бо замурзаєшся!

— Що у цій скрині? — кричали митники. — Гей, ану розв’язати мені отой вузлик! Чий оце возик? Валюта є? Питаю, валюта? Темерські або нільфгардські гроші?

— Отакий вигляд має митна війна, — прокоментував розгардіяш Лін Пітт, із зарозумілою міною. — Візімір витребував з Новіграда впровадження права складу. Фольтест із Темерії відповів реторсійними заходами, беззаперечним правом складу у Визімі й Ґорс Велені. Дуже тим зачепив реданських купців, тож Візімір задер податок на темерійські вироби. Оберігає реданську економіку. Темерію заливають дешеві товари з нільфгардських мануфактур. Тому митники такі прискіпливі. Якби нільфгардські товари надмірно текли через кордон, економіка Реданії могла б упасти. Реданія майже не має мануфактур, а ремісники конкуренції б не витримали.

— Коротко кажучи, — усміхнувся Ґеральт, — Нільфгард товаром і золотом потроху здобуває те, чого не здобув зброєю. Темерія не борониться? Фольтест не ввів блокади південного кордону?

— А яким би чином? Товар іде через Магакам, через Брюґґе, через Верден, через порт Цідаріс. Для купців важить лише прибуток, не політика. Якби король Фольтест заблокував кордон, купецькі гільдії здійняли б страшенний лемент…

— Валюта є? — гарикнув, підходячи до них, косоокий митник із щетинястою пикою. — Щось для оподаткування?

— Я вчений!

— Та будьте собі хоч князем! Питаю, що ввозите?

— Облиш їх, Боратеку, — сказав головний групи, високий і плечистий митник із довгим чорним вусом. — Відьмака не впізнаєш? Привіт, Ґеральте. Це твій знайомий? Учений? Тож ви до Оксенфурта, пане? І без багажа?

— Саме так. До Оксенфурта. І без багажа.

Митник витягнув з рукава велику хустку, витер чоло, вуса й шию.

— І як воно сьогодні, Ґеральте? — запитав. — Потвора не з’явилася?

— Ні. А ти, Ольсене, може, щось бачив?

— Я часу роздивлятися не маю. Я працюю.

— Мій татусь, — заявив Еверетт, безшелесно підкравшись, — рицар короля Фольтеста! І вуса в нього ще довші!

— Звали, малий, — сказав Ольсен, після чого важко зітхнув. — Може, маєш трохи горілки, Ґеральте?

— Ні.

— А от я маю, — здивував усіх учений муж із Академії, витягаючи з сакви пласку пляшку.

— А я маю закусь, — похвалився Плюсколець, вигулькнувши наче з-під землі. — В’ялений минь!

— І мій татусь…

— Звали, шмаркачу.

Вони всілися на бухтах канатів у тіні одного з возів, що стояв на середині палуби, по черзі відпиваючи з пляшки й поїдаючи миня. Ольсен мусив залишити їх на хвилю, бо вибухнув скандал. Ґномський купець із Магакама хотів нижчого мита, намагаючись переконати митників, що хутра, які він ввозить, — це хутра не сріблястих лисів, а лише винятково великих котів. Натомість мати всюдисущого й усюдивлізливого Еверетта взагалі не хотіла проходити огляд, пискляво посилаючись на ранг чоловіка і шляхетські привілеї.

Корабель повільно сунув широкою протокою між зарослих чагарниками островів, тягнучи вздовж бортів косиці підчеплених лілей, жовтого латаття, водяної капусти. Серед очерету грізно гуділи бугаї й посвистували черепахи. Чаплі, стоячи на одній нозі, зі стоїчним спокоєм дивилися у воду, знаючи, що нема чого гарячкувати — риба раніше чи пізніше підпливе сама.

— І що, пане Ґеральте? — відізвався Плюсколець, вилизуючи шкірку миня. — Ще один спокійний рейс? Знаєте, що я вам скажу? Та потвора — вона не дурна. Вона знає, що ви тут у засідці. У нас у селі була, знаєте, річка, а в ній жила видра, так вона прокрадалася на подвір’я і душила курей. І така була крутійкувата, що ніколи не приходила, як батько був дома або я із братами. Приходила тільки тоді, коли залишався дідуньо, сам-один. А дідуньо наш, знаєте, трохи на розум слабував та ноги йому параліч відняв. Видра, псяча її мати, наче знала про те. Ну то певного дня наш татко…

— Десять відсотків ad valorem! — дерся у центрі палуби ґномський купець, вимахуючи хутром лиса. — Стільки ото повинно бути, а зверху того ні мідяка не заплачу!

— То я у вас конфіскую все! — гнівно гарикнув Ольсен. — І стражі новіградській донесу, а ви тоді до буцегарні підете разом із тим своїм Валором! Боратеку, інкасуй до грошика останнього! Гей, мені щось залишили? Не вихлестали до дна?

— Сідай, Ольсене. — Ґеральт посунувся на канатах. — Нервова, як бачу, у тебе робота.

— Та, нажерся я вже того по вуха, — зітхнув митник, після чого сьорбнув із пляшки й обтер вуса. — Кидаю це до дідька, повертаюся в Едірн. Я ж майже венґербержець, до Реданії за сестрою і швагром подався, але тепер повертаюся. Знаєш, Ґеральте, маю намір завербуватися до війська. Кажуть, король Демавенд оголосив набір до спеціальних військ. Півроку вишколу в таборі, а потім уже грошики сипляться, утричі більше, ніж я тут отримую, навіть якщо хабарі враховувати. Солонуватий той минь.

— Чув я про спеціальне військо, — кивнув Плюсколець. — Його проти Білок готують, бо з ельфійськими командо регулярне військо ради не дасть. Найохочіше, як я чув, приймають туди напівельфів. Але той табір, де їх воювати вчать, кажуть, справжнє пекло. Звідти навпіл людей виходить: одні за грошвою, інші на цвинтар, ногами уперед.

— Так треба, — сказав митник. — Військо спеціальне, шкіпере, це тобі серйозна справа. Це не щитоносці засрані, що їм вистачить показати, яким кінцем спис коле. Військо спеціальне мусить уміти битися так, щоб аж гей!

— Отакий ти суворий войовник, Ольсене? А Білок не боїшся? Що вони тобі сраку шипами утикають?

— Та де б там! Я теж знаю, як лук натягати. Воював я вже з Нільфгардом, то що мені якісь там ельфи?

— Кажуть, — здригнувся Плюсколець, — що коли їм хтось живцем у руки потрапить, отим скойа’таелям… Так краще б тоді не народжуватися. Жорстоко замучають.

— Гей, ти б писок стулив, шкіпере. Наче баба, плетеш. Війна — це війна. Раз ти ворога, раз — ворог тебе в дупу копне. Наші впійманих ельфів також не по голівці гладять, тож — спокійно.

— Тактика терору. — Лін Пітт викинув за борт голову й хребет миня. — Насильство породжує насильство. Ненависть у серці зросла… й отруїла побратимську кров…

— Чого? — скривився Ольсен. — Ви по-людськи кажіть!

— Важкі часи настали.

— Ото правда, — погодився Плюсколець. — Бігме, велика війна буде. Круки щодня по небу густо літають, видко, стерво їм уже пахне. Й віщунка Ітліна кінець світу провіщувала. Біле Світло настане, а вже потім — Білий Холод. Або навпаки, забувсь я, як воно там йшло. А людиська кажуть, що були вже відомі знаки на небі…

— Ти на фарватер дивися, шкіпере, замість на небо, бо корабель твій по мілині прооре. Ха, ми на рівні Оксенфурта. Гляньте тільки, вже Барило видко!

Імла явно розступилася, так що вони могли бачити острови й чагарники правого берега і фрагмент акведуку, що вставав над ними.

— Ото, мосьпанство, є експериментальне очищення стоків, — похвалився магістр бакалавр, відмовляючись від своєї черги. — Це великий успіх науки, велике досягнення Академії. Відремонтували ми старезний ельфійський акведук, канали й відстійник, нейтралізуємо вже стоки всього університету, містечка, навколишніх сіл та ферм. Те, що ви називаєте Барилом, — це, власне, відстійник. Величезний успіх науки…

— Голови вниз, голови вниз, — застеріг Ольсен, ховаючись за бортом. — Того року, як отечко вибухнуло, гівно аж до Журавлиного острова долетіло.

Шкута запливла між островами, приземкувата вежа відстійника й акведук зникли в імлі. Усі зітхнули з полегшенням.

— Ти не пливеш прямо до оксенфуртського відгалуження, Плюскольцю? — запитав Ольсен.

— Спочатку до Грабової бухти заглянемо. За торгівцями рибою та купцями з темерійського боку.

— Гм-м… — Митник почухав шию. — До бухти… Слухай-но, Ґеральте, ти, часом, якихось проблем із темерійцями не маєш?

— А що? Хтось про мене розпитував?

— Угадав. Як бачиш, я пам’ятаю про твоє прохання — придивлятися до таких, що тобою цікавляться. Отож, уяви собі, допитувалася про тебе темерійська Стража. Донесли мені про це тамтешні митники, із якими в мене дружба. Щось тут смердить, Ґеральте.

— Вода? — перелякався Лін Пітт, полохливо оглядаючись на акведук і величезний успіх науки.

— Той засранець? — Плюсколець вказав на Еверетта, який усе ще крутився поблизу.

— Я не про те, — скривився митник. — Послухай, Ґеральте, темерійські митники сказали, що ота Стража ставила дивні запитання. Вони знають, що ти плаваєш на шкутах Малатія і Грока. Питали… чи плаваєш ти сам-один. Чи не возиш із собою… До диявола, тільки не смійся! Йшлося їм про якусь панянку-підлітка, яку начебто бачили в твоєму товаристві.

Плюсколець зареготав. Лін Пітт глянув на відьмака поглядом, повним неприязні, таким, яким і треба дивитися на біловолосих чоловіків, якими закон цікавиться виключно через їхню схильність до незрілих панянок.

— Саме тому, — відкашлявся Ольсен, — темерійські митники вважали, що це, скоріше за все, приватна справа. Особисті рахунки, у які хтось втягує Стражу. Так наче… Ну, родина панянки чи наречений. Тож митники обережно порозпитували, хто за тим стоїть. І довідалися. Отож, це шляхтич, кажуть, язикатий, що твій канцлер, не бідний, не скупий, каже називати себе… Ріенс чи якось так. На лівій щоці має червону пляму, наче обсмалений. Знаєш такого?

Ґеральт устав.

— Плюскольцю, — сказав. — Я сходжу в Грабовій бухті.

— Як же це? А що з потворою?

— То ваші проблеми.

— До речі, про проблеми, — урвав Ольсен. — Глянь-но на правий борт, Ґеральте. Про вовка помовка.

З-за острова, із імли, що швидко розвіювалася, виплив баркас, на щоглі якого ліниво розвивався чорний прапорець, усіяний сріблястими лілеями. За екіпаж було кілька людей у шпичастих шапках темерійської Стражі.

Ґеральт швидко сягнув у торбу, видобув обидва листи — від Цірі й від Йеннефер. Швидко подер їх на дрібні клапті і викинув у річку. Митник дивився на те мовчки.

— Що це ти робиш, можна дізнатися?

— Не можна. Плюскольцю, попіклуйся про мого коня.

— Ти хочеш… — наморщився Ольсен. — Бажаєш…

— То моя справа, що я бажаю. Не втручайся в те, бо буде інцидент. Вони пливуть під темерійським прапором.

— Та драв я їхній прапор. — Митник пересунув корд поближче на поясі, протер рукавом емальований ринграф зі знаком орла на червоному тлі. — Якщо я на борту й забезпечую контроль, то тут Реданія. Не дозволю…

— Ольсене, — перебив відьмак, хапаючи митника за рукав. — Прошу, не втручайся. Того з обсмаленим обличчям на баркасі немає. А я мушу знати, хто він такий і чого хоче. Мушу з ним побачитися.

— Дозволиш, щоб тебе у колодки взяли? Не будь дурним! Якщо це особисті рахунки, помста чи приватне доручення, то ти відразу за островом, на Пучині, полетиш за борт із якорем на шиї. Побачишся, але з раками на дні!

— Це — темерійська Стража, не бандити.

— Отак? А тільки глянь на їхні пики! Зрештою, я зараз взнаю, ким вони є насправді. Подивишся.

Баркас наблизився швидко, стукнув об борт шкути. Один зі стражників кинув канат, інший зачепив багор за релінг.

— Я тут шкіпер! — Плюсколець загородив шлях трьом мосьпанам, що заскочили на палубу. — Це корабель компанії Малатія і Грока! Чого ви тут…

Один із мосьпанів, кремезний і лисий, безцеремонно відіпхнув його рукою, товстою, наче сук дерева.

— Такий собі Ґеральт, званий Ґеральтом із Рівії! — загримів, міряючи шкіпера поглядом. — Є такий на борту?

— Немає.

— Це я. — Відьмак переступив згортки й вузлики, наблизився. — Це я — Ґеральт, званий Ґеральтом. Про що йдеться?

— Іменем закону ви заарештовані. — Лисий повів поглядом по юрбі подорожніх. — Де дівчина?

— Я один.

— Брешеш.

— Стійте, стійте. — Ольсен вийшов з-за спини відьмака, поклав тому руку на плече. — Спокійно, без криків. Ви запізнилися, темерійці. Його вже заарештовано, і також іменем закону. Я його хапнув. За контрабанду. Згідно з наказом, забираю його до кордегардії в Оксенфурті.

— Як це? — нахмурився лисий. — А дівчина?

— Немає тут і не було ніякої дівчини.

Стражники переглянулися у нерішучому мовчанні. Ольсен широко усміхнувся, підкрутив чорного вуса.

— Знаєте, що ми зробимо? — пирхнув. — Пливіть із нами до Оксенфурта, темерійці. Ми й ви — люди прості, як нам знатися у законах? А комендант оксенфуртської кордегардії — людина розумна й бувала, він нас розсудить. Адже ви знаєте нашого коменданта, га? Бо він вашого, з Бухти, знає чудово. Викладете йому вашу справу… Покажете наказ, печатки… Бо ви ж маєте наказ із печатками, як треба?

Лисий мовчав, дивлячись на митника досить похмуро.

— Не маю я ні часу, ні охоти на Оксенфурт! — крикнув раптом. — Забираю пташку на наш берег — і все! Стране, Вітеку! Уперед, обдивитися мені шкуту! Знайти мені дівчину, мигцем!

— Зараз, стиштеся! — Ольсен не перейнявся криками, цідив слова повільно й чітко. — Ви на реданському боці Дельти, темерійці. Чи не маєте чогось на розмитнення? Чи якоїсь контрабанди? Зараз перевіримо. Пошукаємо. А якщо ми щось знайдемо, то вам все одно доведеться плисти до Оксенфурта. А ми, якщо захочемо, завжди щось знайдемо. Хлопці! До мене!

— Мій татусь, — раптом прокукурікав Еверетт, з’явившись перед лисим невідомо звідки, — рицар! Має ще більшого ножа!

Лисий блискавично схопив його за бобровий комір, підхопив з палуби, збиваючи капелюшок із пером. Перехопивши в поясі рукою, приклав хлопцю корделас до горла.

— Відступити! — крикнув. — Відступити, бо я шмаркачу горлянку переріжу!

— Евере-е-е-е-етте! — завила шляхтянка.

— Цікаві методи, — сказав холодно відьмак, — застосовує темерійська стража. Воістину, настільки цікаво, що й вірити не хочеться, що це насправді стража.

— Пельку стули! — вереснув лисий, трясучи Евереттом, який кувікав, наче поросятко. — Стране, Вітеку, взяти його! У мотузки й на баркас! А ви — відступіть! Де, питаю, дівчина? Давай її сюди, бо як ні — то заріжу шмаркача!

— А ріж, — процідив Ольсен, даючи знак своїм митникам і дістаючи корд. — Він що, мій чи як? А вже якщо ти його собі заріжеш, тоді й погомонимо.

— Не втручайся! — Ґеральт кинув меч на палубу, стримав жестом митників і моряків Плюскольца. — Я ваш, панове лже- стражі. Відпускай дитину.

— На баркас! — Лисий, не відпускаючи Еверетта, відступив до борта, ухопився за канат. — Вітеку, в’яжи його! А ви всі — назад! Якщо хтось ворухнеться, щеня подохне!

— Ти здурів, Ґеральте? — гарикнув Ольсен.

— Не втручайся!

— Евере-е-етте!!!

Темерійський баркас раптом заколивався, відскочив від шкути. Вода вибухнула з голосним плюскотом, із неї вистрілили дві довгі, зелені, кострубаті лапи, наїжачені шипами, наче лапки богомола. Лапи вхопили стражника з багром і миттєво затягли під воду. Лисий дико завив, відпустив Еверетта, вчепився у канат, що звисав із борту баркасу. Еверетт хлюпнувся у воду, яка вже встигла почервоніти. Усі — як на шкуті, так і на баркасі — заверещали, наче божевільні.

Ґеральт вирвався від двох стражників, які намагалися його зв’язати. Одного вдарив кулаком у підборіддя і викинув за борт. Другий замахнувся на нього залізним гаком, але обм’як та сповз в обіймах Ольсена, із кордом митника, увіткнутим під ребра.

Відьмак перекинувся через низький релінг. Перш ніж густа від водоростей вода зімкнулася над його головою, він іще почув крик Ліна Пітта, викладача натуральної історії в Оксенфуртській академії:

— Що воно? Що воно за вид? Таких тварин немає!

Він випірнув поряд із темерійським баркасом, дивом уникнувши уколу острогою, якою хотів дзьобнути його один із людей лисого. Стражник не зумів ударити ще раз, шубовснув у воду зі стрілою в горлі. Ґеральт, перехопивши випущену острогу, відштовхнувся ногами від борта, пірнув у вир і з розмахом уколов щось, сподіваючись, що це не Еверетт.

— Це неможливо! — чув він вереск бакалавра. — Така тварина не може існувати! Принаймні, не повинна існувати!

«Із останнім твердженням я цілком погоджуюся», — подумав відьмак, дзьобаючи острогою твердий, наїжачений відростками панцир жагниці. Труп темерійського стражника безвладно трясся у серповидних щелепах потвори, стікав кров’ю. Жагниця різко махнула пласким хвостом, пірнула на дно, здіймаючи хмари намулу.

Він почув тоненький крик. Еверетт, збиваючи воду, наче маленький песик, хапався за ноги лисого, намагаючись залізти на баркас по канатах, що звисали з бортів. Канати піддалися, обидва, і стражник із хлопцем зникли під водою. Ґеральт кинувся в їхній бік, пірнув. Те, що він відразу натрапив пальцями на багатий комір хлопчика, було абсолютно випадковим. Він вирвав Еверетта з обійм водоростей, виплив, навзнак, молотячи ногами, доплив до шкути.

— Сюди, пане Ґеральте! Сюди! — чув крики й вереск, що заглушали один одний. — Давай його! Мотузку! Хапай мотузку! Зар-р-ра-а-а-а-аза!!! Мотузку! Ґера-а-а-альте! Багром, багром! Моя дитинка-а-а-а!!!

Хтось вихопив хлопця з його рук, поволік угору. У ту ж мить хтось обплів його ззаду, вдарив у потилицю, накрив собою і запхав під воду. Ґеральт випустив острогу, розвернувся, вчепився нападнику в пояс. Другою рукою хотів схопити за волосся, але нічого з того не вийшло. Бо той був лисим.

Вони випірнули, обидва, але тільки на мить. Темерійський баркас уже трохи віддалився від шкути, Ґеральт і лисий, сплетені в обіймах, були посередині. Лисий схопив його за горло, відьмак увіткнув йому в око великий палець. Стражник вереснув, відпустив його, відплив. Ґеральт відплисти не міг — щось тримало його за ногу й тягло вниз, на глибину. Поряд, наче корок, випірнуло на поверхню розполовинене тіло. Він уже знав, що його тримає, йому не потрібна була інформація Ліна Пітта, який верещав на борту шкути:

— То членистоногий! Тип Amphipodia! Клас Великожвальчаті!

Ґеральт люто замолотив руками по воді, намагаючись вишарпнути ногу із кліщів жагниці, що тягли його до щелеп, які рівномірно клацали. Магістр-бакалавр знову виявився правим. Жвали малими не були.

— Хапай канат! — ричав Ольсен. — Хапай канат!

Над вухом відьмака свиснула кинута острога, із тріском втикаючись в оброслий водоростями панцир потвори, яка саме випірнула на поверхню. Ґеральт схопився за держак, надавив на нього, із силою відпихуючись, піджав вільну ногу й з розмаху копнув жагницю. Вирвався зі шпичастих лап, залишивши в них чобіт, шмат штанів і чимало шкіри. У повітрі засвистіли ще остроги й гарпуни, у більшості своїй мажучи.

Жагниця склала лапи, махнула хвостом і з грацією пірнула в зелену безодню.

Ґеральт схопився за канат, який упав йому просто на обличчя. Багор, болісно ранячи бік, зачепив його за пояс. Він відчув ривок, поїхав угору, підхоплений багатьма руками, перевалився через релінг і гепнувся на дошки палуби, обтікаючи водою, намулом, тванню та кров’ю. Поряд з’юрмилися пасажири, екіпаж шкути й митники. Ґном із лисячим хутром і Ольсен стріляли з луків, перехилившись за борт. Еверетт, мокрий і зелений від водоростей, стукотів зубами в обіймах матері, плакав і пояснював усім, що він не хотів.

— Пане Ґеральте! — верещав над вухом Плюсколець. — Чи ви живі?

— Зараза… — Відьмак виплюнув водорості. — Застарий я вже для цього всього… Застарий…

Поряд ґном спустив тятиву, а Ольсен ревнув радісно:

— Просто в пузо! У-ха-ха! Чудовий постріл, пане кушніре! Гей, Боратеку, віддай йому гроші! Заслужив він тим пострілом зниження мита!

— Стійте… — прогарчав відьмак, даремно намагаючись підвестися. — Не повбивайте усіх, най вас диявол! Я мушу котрогось мати живцем!

— Одного ми залишили, — запевнив митник. — Того лисуна, що зі мною пожартував. Решту ми вистріляли. А лисун — оно, плаває. Зараз я його виловлю. Давайте багри!

— Відкриття! Велике відкриття! — кричав Лін Пітт, підскакуючи біля борту. — Цілковито новий, невідомий науці вид! Абсолютно унікальний! Ах, який же я вам вдячний, пане відьмаче! Вид той фігуруватиме у книжках як… Як Geraltia maxiliosa pitti!

— Пане бакалавре, — вичавив із себе Ґеральт. — Якщо ви справді бажаєте показати свою вдячність… Нехай ота холера зветься Everetia.

— Теж красиво, — погодився вчений. — Ах, що за відкриття! Що за унікальний, чудовий екземпляр! Напевне, єдиний, що живе у Дельті…

— Ні, — похмуро сказав Плюсколець. — Не єдиний. Гляньте!

Килим латаття, що прилягав до недалечкого острівця, здригнувся, заколихався різко. Вони побачили хвилю, а потім велике, продовгувате, схоже на гнилий стовбур тіло, що швидко перебирало численними ногами й клацало клешнями. Лисий оглянувся, завив страшно і поплив, плескаючи по воді руками й ногами.

— Що за екземпляр, що за екземпляр, — швидко записував Пітт, у безмежному захваті. — Хватальні головоногі лапи, чотири пари ніг…Сильний хвостовий плавник… Гострі клешні…

Лисий іще раз озирнувся, завив іще страшніше. А Everetia maxiliosa pitti витягнула хватальні головоногі лапи й сильніше махнула хвостовим плавником. Лисий бурив воду в розпачливій і безнадійній спробі втекти.

— Хай вода йому буде пухом, — сказав Ольсен. Але шапки не зняв.

— Мій татусь, — застукотів зубами Еверетт, — уміє плавати швидше, ніж отой пан!

— Заберіть звідси дитину! — гарикнув відьмак.

Потвора розкрила клешні, клацнула щелепами. Лін Пітт зблід і відвернувся.

Лисий крикнув коротко, захлинувся і зник під поверхнею. Вода забарвилася темно-червоним.

— Зараза. — Ґеральт важко всівся на палубу. — Застарий я вже для такого… Точно застарий…

Що тут багато говорити — Любисток був просто закоханий у містечко Оксенфурт.

Терени університету кільцем оточував мур, а навколо муру було друге кільце — велике, гамірне, задушливе, рухливе й галасливе кільце містечка. Дерев’яного, кольорового містечка Оксенфурт із тісними вуличками і шпичастими дахами. Містечка Оксенфурт, яке жило з Академії, з жаків, з викладачів, учених, дослідників і їхніх гостей, яке жило з науки й знання, з того, що супроводжувало процес пізнання. Бо зі шматків та решток теорій у містечку Оксенфурт народжувалися практика, вигода й зиск.

Поет повільно їхав брудною, забитою людьми вуличкою, минаючи майстерні, крами, крамниці й крамнички, у яких, дякуючи Академії, виробляли й продавали десятки тисяч виробів і чудових речей, які були недоступні в інших закамарках світу й чиє виробництво в інших закамарках світу вважалося неможливим чи недоцільним. Минав він заїзди, корчми, ятки, будки, прилавки й переносні лотки, від яких плив смачний запах вигадливих, невідомих в інших закамарках світу наїдків, приготованих невідомими деінде способами, до того ж — із приправами, яких деінде не знали й не вживали. То був Оксенфурт, різнобарвне, веселе, гамірне й пахуче містечко чудес, на які спритні й винахідливі люди вміли перетворювати суху і безплідну теорію, що потроху виливалася з університету. Було це й містечко розваг, вічного фестивалю, постійного свята й безперестанного пияцтва. На його вуличках удень і вночі звучали музика, співи, дзенькіт келихів і стукіт кухлів, бо ж відомо, що ніщо так не посилює спрагу, як процес засвоєння знань. І хоча розпорядженням ректора студентам і бакалаврам заборонялося пити й гуляти до сутінок, в Оксенфурті пили та гуляли цілодобово, постійно, бо ж відомо, що коли щось і може посилити спрагу ще сильніше, ніж процес засвоєння знань, то тим чимось є повний або частковий сухий закон.

Любисток прицмокнув на свого каро-гнідого мерина, поїхав далі, пробиваючись крізь юрбу, що ходила вуличками. Торгівки, крамарі й мандрівні вирвигроші галасливо рекламували товар і послуги, збільшуючи розгардіяш, що панував навколо.

— Кальмари! Печені кальмари!

— Мазь проти корости! Тільки в мене! Надійна, чудова мазь!

— Коти, ловчі, чародійські коти! Послухайте тільки, добрі люди, як нявчать!

— Амулети! Еліксири! Любовні фільтри, коханчики й гарантовані афродизіаки! Від однієї пучки навіть небіжчик відчує бажання! Кому, кому?

— Зуби рву, майже без болю! Дешево, дешево!

— І скільки воно — дешево? — поцікавився Любисток, гризучи наколотого на шпичку кальмара, твердого, наче підметка.

— Два галери за годину!

Поет здригнувся, штурхнув валаха п’ятками. Озирнувся крадькома. Двоє мосьпанів, які йшли слідом за ним від ратуші, затрималися поблизу цирульні й удавали, що цікавлять їх послуги цирульника, виписані крейдою на дошці. Любисток не обманювався. Знав, що насправді їх цікавить.

Поїхав далі. Минув величезний будинок розпусти «Під бутоном троянди», де, як він знав, пропонували витончені, невідомі чи непопулярні в інших закамарках світу послуги. Розум його якийсь час боровся з бажанням поринути туди на годинку. Розум переміг. Любисток зітхнув і рушив у напрямку університету, намагаючись не дивитися у бік шинків, звідки лунали звуки веселих розваг.

Так, що тут багато говорити — трубадур кохав місто Оксенфурт.

Він знову озирнувся. Двоє мосьпанів не скористалися послугами цирульника, хоча беззаперечно потребували того. Зараз стояли біля крамнички з музичними інструментами, удаючи зацікавленість глиняними окаринами. Продавець аж зі шкіри дерся, розхвалюючи товар, розраховуючи на заробіток. Любисток знав, що розраховувати йому нема на що.

Направив коня до Брами Філософів, головних воріт Академії. Швидко вирішив формальності, які полягали в тому, щоб записатися до книги гостей і віддати мерина на стайню.

За Брамою Філософів його привітав інший світ. Терени університету були вилучені зі звичайної міської забудови, тут не відбувалося затятої боротьби за кожен сажень поверхні, як у всьому місті. Усе тут було майже таким, як його залишили ельфи. Широкі, посипані кольоровим гравієм алеї між зграбними особнячками, що тішили око, ажурні паркани, стіночки, живоплоти, канали, місточки, клумби й зелені парки тільки в небагатьох місцях було пригноблено якоюсь величною, суворою будівлею, зведеною в пізніші, післяельфійські часи. Усюди було чисто, спокійно й достойно — тут була заборонена будь-яка форма торгівлі і платних послуг, включно з розвагами чи утіхами тіла.

Алейками парку проходжувалися жаки, вчитуючись у книжки чи пергаменти. Інші, сидячи на лавках, газонах та клумбах, переповідали одне одному задані уроки, дискутували чи спроквола грали в чіт і лишку, у «козла», у «купу» чи в інші інтелектуальні ігри. Також достойно й поважно прогулювалися тут і професори, занурені в розмови й диспути. Крутилися і молодші бакалаври, із поглядами, втупленими в задки студенток. Любисток із радістю зрозумів, що від його часів у Академії нічого не змінилося.

Подув вітер з Дельти, несучи легкий запах моря і трохи сильніший сморід сірководню від чималої будівлі кафедри алхімії, що нависала над каналом. Серед кущів, що прилягали до студентських дорміторіїв, цвірінькали сіро-золоті зеленянки, а на тополі сидів орангутанг, що, напевне, втік з кафедри натуральної історії.

Не гаючи часу, поет швидко промарширував лабіринтом з алей і живоплотів. Він знав терени університету, наче власну кишеню, і не дивно — навчався він тут чотири роки, а потім цілий рік викладав на кафедрі труверства й поезії. Посаду викладача йому запропонували, коли він склав кінцеві іспити на «відмінно», увівши в остовпіння професорів, у яких під час навчання заробив собі реноме лінивця, гультяя та ідіота. Пізніше ж, коли за кілька років валандання по країні з лютнею його слава як менестреля сягнула далеко й широко, Академія посилено почала запрошувати його приїхати й прочитати гостьові лекції. Любисток зрідка давав себе упросити, оскільки любов до мандрів постійно змагалася у ньому із прагненням до комфорту, достатку й постійного прибутку. Як і, ясна річ, із симпатії до містечка Оксенфурт.

Він озирнувся. Двоє мосьпанів, які не купили окарин, сопілок чи гуслів, крокували за ним на певній відстані, уважно розглядаючи верхівки дерев і фасади будинків.

Безтурботно насвистуючи, поет змінив напрям і попрямував до садиби, де містилася кафедра медицини й лікарських рослин. Алейка, що вела до кафедри, роїлася від студенток у характерних світло-зелених шатах. Любисток уважно розглядався, шукаючи знайоме обличчя.

— Шані!

Молоденька медичка з темно-рудим, підстриженим нижче вух волоссям підвела голову від атласу анатомії, встала з лавочки.

— Любистку! — посміхнулася, мружачи веселі карі очі. — Купу зим тебе не бачила! Йди-но, представлю тебе подругам. Вони люблять твої вірші…

— Пізніше, — промуркотів бард. — Глянь обережно, Шані. Бачиш тих двох?

— Шпики. — Медичка наморщила задертого носика, пирхнула, не вперше вже дивуючи Любистка легкістю, із якою жаки розпізнавали нюхачів, шпиків та конфідентів. Відраза, яку студенти відчували до таємних служб, увійшла в прислів’я, хоча й залишалася не дуже раціональною. Терени університету були екстериторіальні і святі, а студенти й викладачі — недоторканні: служби, хоча й рознюхували, не насмілювалися докучати й набридати академікам.

— Ідуть за мною від базару, — сказав Любисток, удаючи, що обіймає медичку й залицяється до неї. — Зробиш дещо для мене, Шані?

— Залежить від того, що саме. — Дівчина, наче сполошена сарна, смикнула шиєю. — Якщо ти знову вліз у щось дурнувате…

— Ні-ні, — заспокоїв він швидко. — Хочу лише переказати повідомлення, а сам, із тим гімном, що приклеїлося до моїх підошов, не можу…

— Гукнути хлопців? Досить крикнути — і зараз можеш про тих шпиків забути.

— Та заспокойся. Хочеш, щоб спалахнули заворушення? Скандал щодо лавкового гетто для нелюдей ледь скінчився, а тобі вже потрібен новий? Крім того, я зневажаю насильство. Зі шпигунами я собі дам раду. А ти, якщо можеш…

Він наблизив уста до волосся дівчини, шепотів якусь хвильку. Очі Шані розширилися.

— Відьмак? Справжній відьмак?

— Тихіше, ради богів. Шані, зробиш те?

— Авжеж. — Медичка охоче посміхнулася. — Хоча б із цікавості побачити зблизька славетного…

— Тихіше, я ж просив. Тільки пам’ятай, нікому ні слова.

— Лікарська таємниця. — Шані посміхнулася ще чарівніше, а Любисток знову відчув бажання скласти баладу про дівчат, таких як вона, — не занадто ладних, а втім вродливих, таких, що сняться уночі, тоді коли усіляких класичних красунь ти забуваєш за п’ять хвилин.

— Дякую, Шані.

— Дрібниці, Любистку. До скорого. Бувай.

Належним чином обцілувавши щоки, бард і медичка швидко рушили в протилежних напрямках — вона в бік кафедри, він — у бік Парку Мислителів.

Минувши новочасний, похмурий будинок кафедри техніки, що носив серед жаків назву «Deus ex machina»[16], він звернув під міст Ґільденстерна. Не пішов далеко. За поворотом алейки, біля клумби із бронзовим погруддям Нікодема де Боота, першого ректора Академії, чекали обидва мосьпани. Відповідно до звичаю всіх шпиків світу, вони уникали дивитися в очі і, як усі шпики світу, мали звичайні, вицвілі пики, яким силкувалися надати мудрого виразу, через що нагадували розумово хворих мавп.

— Вітання від Дійкстри, — сказав один зі шпиків. — Ходімо.

— Навзаєм, — нахабно відповів бард. — Ходіть.

Шпики перезирнулися, після чого, не зрушивши з місця, вилупилися на бридке слово, яке хтось надряпав вугіллям на цоколі ректорського погруддя. Любисток зітхнув.

— Так я і думав, — сказав, поправляючи лютню на плечі. — Тож мені невідворотно доведеться піти кудись із шановним панством? Важкий вибір. Ну, ходімо. Ви спереду, я позаду. У цьому конкретному випадку нехай вік поступиться вроді почесним місцем у строю.

Дійкстра, шеф таємних служб короля Візіміра Реданського, не виглядав як шпигун. Занадто далеким він був від стереотипу, згідно з яким шпигун завжди має бути низьким, худим, щуроподібним і глипати маленькими проникливими оченятами з-під чорного каптура. Дійкстра, наскільки знав Любисток, ніколи не носив каптурів і рішуче надавав перевагу світлим кольорам в одязі. На зріст був близько семи футів, а важив, напевно, ненабагато менше, ніж два центнери. Коли він схрещував на грудях руки — а схрещував він їх охоче, — виглядало це так, наче два кашалоти спліталися на китові. Якщо йшлося про риси обличчя, колір волосся і масть, нагадував він свіжовимитого кабана. Любисток знав дуже мало осіб, чия зовнішність була б настільки ж оманливою, як зовнішність Дійкстри. Бо отой свиноподібний велетень, що справляв враження вічно сонного, млявого тупака, мав надзвичайно жвавий розум. І чималий авторитет. Популярне при дворі короля Візіміра прислів’я говорило, що коли Дійкстра стверджує, що вже полудень, а навколо панує непроглядна темрява, треба непокоїтися про долю сонця.

Утім, звичайно поет мав інші причини для неспокою.

— Любистку, — сонно сказав Дійкстра, схрещуючи кашалотів на киті. — Ти, дурна довбешка. Ти, дурень патентований. Чи ти завжди маєш псувати все, що б ти не почав робити? Чи хоч раз у житті міг ти зробити щось так, як треба? Мені відомо, що самостійно думати ти не в змозі. Відомо мені, що тобі близько сорока, виглядаєш ти на тридцять, вважаєш, що тобі трохи більше двадцяти, а поводишся, наче тобі немає ще десяти. Знаючи все це, я звик давати тобі точні вказівки. Кажу тобі, що ти маєш робити і яким чином. І мені постійно здається, що кажу я те до стінки.

— Мені ж, — відказав поет, намагаючись виглядати зухвалим, — постійно здається, що ти говориш, аби розминати губи й язика. Тож — переходь до конкретики, прибравши з промови риторичні фігури й недолуге красномовство. Про що йдеться цього разу?

Вони сиділи за великим дубовим столом, серед заставлених книжками й завалених рулонами пергаменту полиць, на найвищому поверсі ректорату, в орендованих приміщеннях, які Дійкстра дотепно називав кафедрою найновішої історії, а Любисток — кафедрою порівняльного шпигунства та практичної диверсії. Було їх, враховуючи поета, четверо — окрім Дійкстри в розмові брали участь іще дві особи. Однією з них був, як завжди, Орі Реувен, вічно застуджений секретар шефа реданських шпиків із очками, що завжди сльозилися. Друга особа не була особою звичайною.

— Ти добре знаєш, про що мені йдеться, — холодно відповів Дійкстра. — Утім, оскільки, схоже, прикидатися ідіотом тобі дуже подобається, я тобі ту розвагу не псуватиму й поясню доступними словами. А може б, ти хотіла скористатися тим привілеєм, Філіппо?

Любисток кинув оком на четверту учасницю зустрічі — вона досі мовчала. Філіппа Ейльгарт прибула, мабуть, до Оксенфурта недавно і, схоже, мала намір відразу виїхати, оскільки не мала на собі сукні й не носила ні улюбленої біжутерії з чорних агатів, ні різкого макіяжу. Носила вона коротку чоловічу куртку, легінси й високі чоботи — форму, яку поет називав «польовою». Темне волосся чародійки, зазвичай розпущене в мальовничому безладі, було зачесане назад і зв’язане тасьмою на потилиці.

— Шкода часу, — сказала вона, піднімаючи правильні брови. — Любисток правий. Ми можемо опустити красномовство й ефектну елоквенцію, що ведуть у нікуди, у той час коли справа, яку ми маємо вирішити, є простою і банальною.

— Ох, вірно, — усміхнувся Дійкстра. — Банальною. Небезпечний нільфгардський агент, який міг би вже банально сидіти в моїй найглибшій ямі в Третогорі, банально здимів, банально попереджений і сполоханий банальною дурістю панів Любистка й Ґеральта. Я бачив людей, які йшли на ешафот за менші банальності. Чому ти не повідомив мені про вашу засідку, Любистку? Чи я не доручив тобі інформувати мене про всі наміри відьмака?

— Я нічого не знав про плани Ґеральта, — переконливо збрехав Любисток. — Про те, що він рушить до Темерії й Соддену, щоб шукати того Ріенса, я ж тобі вже говорив. Повідомив я тобі також, що він повернувся. Я був упевнений, що він відступився. Ріенс буквально розчинився у повітрі, відьмак не знайшов ані найменшого сліду, і про те, якщо пам’ятаєш, я розповів тобі також…

— Ти брехав, — холодно заявив шпик. — Відьмак знайшов сліди Ріенса. У вигляді трупів. Тоді він вирішив змінити тактику. Замість ганятися за Ріенсом він вирішив чекати, поки Ріенс знайде його. Найнявся на шкути компанії Малатія і Грока як ескорт. Зробив із умислом. Знав, що компанія широко про це розголосить і тоді Ріенс довідається і щось зробить. І пан Ріенс зробив. Дивний, невловимий пан Ріенс. Нахабний, упевнений у собі пан Ріенс, який навіть не хоче використовувати псевдоніми й фальшиві імена. Пан Ріенс, який на милю смердить димом із нільфгардського комина. І чарівником-ренегатом. Правда, Філіппо?

Чародійка ні підтвердила, ні заперечила. Мовчала, дивлячись на Любистка допитливо й проникливо. Поет опустив очі, відкашлявся невпевнено. Не любив він таких поглядів.

Любисток поділяв привабливих жінок, у тому числі й чародійок, на пречудових, чудових, нечудових і зовсім нечудових. Пречудові на пропозицію піти в ліжко реагували радісною згодою, чудові — веселим сміхом. Нечудові реагували непередбачуваним чином. До зовсім нечудових трубадур зараховував тих, стосовно яких сама думка про те, щоб зробити таку пропозицію, холодом вкривала спину й змушувала тремтіти коліна.

Філіппа Ейльгарт, хоча й дуже приваблива, безсумнівно належала до зовсім нечудових.

Крім того, Філіппа Ейльгарт була важливою особою в Раді Чародіїв і довіреною придворною магічкою короля Візіміра. Була вона дуже здібною магічкою. Ходили чутки, що була однією з небагатьох, хто володів мистецтвом поліморфії. Виглядала вона років на тридцять. Скоріше за все, мала не менш ніж триста.

Дійкстра, переплівши пухкі долоні на череві, крутив «млинка» великими пальцями. Філіппа мовчала. Орі Реувен кашляв, шморгав носом і крутився, безустанно поправляючи свою широку тогу. Тога нагадувала професорську, але не виглядала схожою на отриману від сенату. Виглядала схожою на знайдену на сміттєзвалищі.

— Твій відьмак, — гарикнув раптом шпигун, — недооцінив пана Ріенса. Зробив засідку, але, демонструючи повну відсутність розуму, вирішив, що Ріенс потурбує його особисто. Ріенс, згідно із планом відьмака, мав почуватися у безпеці. Ріенс аж ніяк не міг відчути засідки, ніде не міг видивитися підлеглих пана Дійкстри, що чатували на нього. Бо на прохання відьмака пан Любисток не пискнув пану Дійкстрі про заплановану пастку. А відповідно до отриманих вказівок пан Любисток був зобов’язаний те зробити. Пан Любисток у тій справі мав чіткі, зрозумілі накази, які він вирішив за можливе проігнорувати.

— Я не твій підлеглий, — надувся поет. — І не мушу виконувати твої накази і доручення. Я допомагаю тобі часом, але роблю те з власної волі і з патріотичного обов’язку, аби не лишатися бездіяльним перед обличчям близьких змін…

— Ти шпигуєш для усіх, хто тобі платить, — холодно урвав Дійкстра. — Доносиш усім, у кого є на тебе гачки. А я маю на тебе пару непоганих гачків, Любистку. Тож не ставай у позу.

— Я не побоюся шантажу!

— А може, поб’ємося об заклад?

— Панове. — Філіппа Ейльгарт підняла руку. — Більше поваги, прошу. Не віддаляймося від теми.

— Слушно. — Шпик розсівся у кріслі. — Послухай, поете. Що сталося, те не відстанеться. Ріенса було попереджено, й повторно обманути себе він не дасть. Але я не можу допустити, щоб у майбутньому сталося щось подібне. Тому я хочу побачитися з відьмаком. Приведи його до мене. Припини крутитися містом і намагатися скинути зі сліду моїх агентів. Іди просто до Ґеральта й приведи його сюди, на кафедру. Я мушу з ним порозмовляти. Особисто й без свідків. Без крику і розголосу, які виникли б, якби відьмака заарештували. Приведи його до мене, Любистку. Це все, чого я зараз від тебе вимагаю.

— Ґеральт виїхав, — гладко збрехав бард.

Дійкстра глянув на чародійку. Любисток напружився в очікуванні імпульсу, що зондує мозок, але нічого не відчув. Філіппа дивилася на нього примружившись, але нічого не вказувало на те, що намагалася перевірити його правдивість чарами.

— Зачекаю на його повернення, — зітхнув Дійкстра, удаючи, що вірить. — Справа, яку я до нього маю, важлива, тож я зроблю зміни у своєму розкладі занять і зачекаю на відьмака. Коли він повернеться, приведи його. Що швидше це станеться, то краще. То краще для багатьох.

— Це може бути непросто, — скривився Любисток, — переконати Ґеральта, щоб той захотів сюди прийти. Він, уяви собі, живить незрозумілу відразу до шпиків. Хоча, здається, і розуміє, що то робота така сама, як і будь-яка інша, але відчуває відразу до тих, хто її виконує. Патріотичне почуття, звик він казати, то одне, а шпигунським фахом займаються виключно викінчені мерзотники й останні…

— Досить, досить… — Дійкстра недбало махнув рукою. — Без гучних слів, прошу, від гучних слів мене нудить. Занадто вони простацькі.

— Я теж так вважаю, — пирхнув трубадур, — але відьмак — це простодушна, прямолінійна в судженнях поштива людина, де йому там до нас, світських левів. Він просто гидує шпигунами й нізащо не захоче з тобою розмовляти, а про те, щоб захотів він допомагати таємним службам, і мови бути не може. А гачка ти на нього не маєш.

— Ти помиляєшся, — сказав шпигун. — Маю. І не один. Але наразі вистачить мені того розгардіяшу на шкуті під Грабовою бухтою. Знаєш, ким були ті, хто зійшов на борт? То не були люди Ріенса.

— Нічого дивного, — повільно сказав поет. — Я упевнений, що було то кілька лотрів, яких не бракує у темерійській стражі. Ріенс випитував про відьмака, схоже, за відомості про нього обіцяв кругленькі суми. Було ясно, що дуже йому залежить відьмака знайти. Тож кілька дурбецелів спробували цапнути Ґеральта, посадити його до якоїсь ями, а потім продати Ріенсу, диктуючи умови й виторгувавши скільки вдасться. Бо за саму інформацію вони отримали б мало або й зовсім нічого.

— Дякую за роздуми. Зрозуміло, що відьмакові, не тобі, ти б ніколи до такого не додумався. Але вся афера куди складніша, ніж тобі видається. Отож, мої побратими, люди з таємної служби короля Фольтеста, також, як виявилось, цікавляться паном Ріенсом. Вони перехопили план отих, як ти висловився, дурбецелів. Це вони зійшли на шкуту, вони хотіли схопити відьмака. Може, як приманку для Ріенса, може, з іншою метою. Відьмак під Грабовою бухтою пришив темерійських агентів, Любистку. Їхній шеф дуже, дуже злий. Кажеш, Ґеральт виїхав? Маю надію, що не до Темерії. Звідти він може не повернутися.

— І це твій гачок?

— Авжеж. Саме це. Я можу залагодити справу з темерійцями. Але не задарма. Куди виїхав відьмак, Любистку?

— До Новіграда, — збрехав трубадур, не роздумуючи. — Поїхав шукати там Ріенса.

— Помилка, помилка, — усміхнувся шпигун, удаючи, що не помітив брехні. — Бачиш, як погано, що він не переміг відрази й не сконтактував зі мною. Ми б заощадили вам зусиль. А ось темерійських агентів там — безліч. Скоріше за все, чекають на відьмака. Вони вже зрозуміли те, про що я знаю давно. А саме — що відьмак Ґеральт із Рівії, відповідним чином розпитаний, може відповісти на багато запитань. Запитань, які починають ставити перед собою служби усіх Чотирьох Королівств. Умова проста: відьмак прийде сюди, на кафедру, й відповість на ці запитання мені. Й матиме спокій. Я вгамую темерійців і гарантуватиму йому безпеку.

— Про які запитання йдеться? Може, я міг би на них відповісти?

— Не сміши мене, Любистку.

— А втім, — раптом відізвалася Філіппа Ейльгарт, — може, й міг би? Може, ти заощадив би нам час? Не забувай, Дійкстро, що наш поет сидить у цій пригоді по вуха й він уже тут, а відьмак — ще ні. Де дитина, з якою Ґеральта бачили в Кедвені? Дівчинка із сірим волоссям і зеленими очима? Та, про яку Ріенс розпитував тебе в Темерії, тоді, коли знайшов і катував? Га, Любистку? Що ти знаєш про ту дівчинку? Де відьмак її ховає? Куди поїхала Йеннефер, коли отримала листа від Ґеральта? Де переховується Трісс Мерігольд і які вона має причини переховуватися?

Дійкстра не ворухнувся, але за його зирком на чародійку Любисток зорієнтувався, що шпик здивований. Запитання, які поставила Філіппа, поставлені були, схоже, занадто рано. Й не тій особі. Скидалося, що запитання поставлені похапцем і необережно. Проблема полягала в тому, що Філіппу Ейльгарт можна було звинувачувати в усьому — окрім нерозважливості й необережності.

— Прикро мені, — сказав він повільно, — але на жодне з цих запитань я не знаю відповіді. Я б допоміг вам, якби міг. Але не можу.

Філіппа дивилася йому просто в очі.

— Любистку, — процідила. — Якщо ти знаєш, де перебуває та дівчинка, скажи нам. Присягаюся тобі, що і я, і Дійкстра турбуємося виключно про її безпеку. Про безпеку, яка під загрозою.

— Не сумніваюся, — збрехав поет, — що, власне, про те ви й турбуєтеся. Але я й насправді не знаю, про що ви говорите. Я у житті не бачив дитини, яка вас цікавить. А Ґеральт…

— Ґеральт, — урвав Дійкстра, — не допустив тебе до конфіденції, ані словечка тобі не пискнув, хоча, не сумніваюся, ти закидав його запитаннями. Цікаво, чому, як ти вважаєш, Любистку? Чи той простодушний, простачок, який відчуває відразу до шпиків, хто ти насправді? Не тисни на нього, Філіппо, шкода часу. Хріна він там знає, не дай обманути себе мудрими мінами й багатозначними усмішками. Він може допомогти нам виключно одним способом. Коли відьмак випірне з укриття, то сконтактує з ним — і ні з кім іншим. Уяви собі, він вважає його за свого друга.

Любисток повільно підвів голову.

— Авжеж, — підтвердив. — Вважає мене за такого. І уяви собі, Дійкстро, небезпідставно. Візьми це нарешті до відома й зроби висновки. Зробив? Ну то тепер вже можеш спробувати вдатися до шантажу.

— Ну-ну, — усміхнувся шпик. — Але ж ти й чутливий до цього. Та давай без закидонів, поете. Я жартував. Шантаж між нами, друзями? І мови про те не може бути. А твоєму відьмакові, повір мені, я не бажаю зла й не подумаю нашкодити. Хтозна, може, я навіть із ним домовлюся, для взаємної нашої користі? Але щоб до цього дійшло, я мушу з ним зустрітися. Коли він з’явиться, приведи його до мене, Любистку. Я дуже тебе прошу. Дуже прошу. Ти зрозумів, наскільки дуже?

Трубадур пирхнув.

— Я зрозумів, наскільки дуже.

— Хотів би я вірити, що це правда. Ну, а тепер іди вже. Орі, проведи пана трубадура до виходу.

— Бувай, — Любисток встав. — Бажаю успіхів у праці і в особистому житті. Моє шанування, Філіппо. А, так, Дійкстро! Агенти, які за мною лазять. Відклич їх.

— Обов’язково, — збрехав шпик. — Відкличу. Чи ти мені не віриш?

— Чому ж, — збрехав поет. — Я тобі вірю.

Любисток розважався на території Академії до вечора. Весь час пильно розглядався, але не помітив, щоб шпики за ним стежили. І саме це найбільше його непокоїло.

На кафедрі труверства він вислухав доповідь про класичну поезію. Потім солодко поспав на семінарі про новочасну поезію. Розбудили його знайомі бакалаври, із якими він пішов на кафедру філософії, щоб узяти участь у довготривалому бурхливому диспуті на тему «Сутність і походження життя». Ще до того, як стемніло, половина диспутантів була п’яною в дим, а решта готувалася до бійки навкулачки, взаємно перекрикуючись і вчиняючи гармидер, який важко було б описати. Усе те було поетові в руку.

Він непомітно проліз на горище, виліз у віддушину, спустився ринвою на дах бібліотеки, перескочив, мало не зламавши ноги, на дах прозекторію. Звідти він дістався саду, що прилягав до муру. Серед густих кущів аґрусу знайшов дірку, яку сам і розширив, коли був іще студентом. За діркою було містечко Оксенфурт.

Занурився у натовп, тоді швиденько пробіг бічними завулками, петляючи, наче заєць, що тікає від гончаків. Коли дістався стайні, з півгодини чекав там, сховавшись у соломі. Не помітивши нічого підозрілого, заліз по драбині на стріху, перескочив на дах дому знайомого пивовара, Вольфганга Амадея Козіброди. Чіпляючись за порослі мохом дошки, він нарешті дістався віконця потрібної мансарди. У кімнатці за віконцем горіла масляна лампа. Невпевнено стоячи на ринві, Любисток постукав у свинцеві рамки. Віконце було незачинене, тож піддалося після легкого поштовху.

— Ґеральте! Гей, Ґеральте!

— Любистку? Зачекай… Не заходь, прошу…

— Як це — не заходь? Що то значить — не заходь? — Поет штовхнув вікно. — Ти не сам, чи що? Чи, може, ти саме трахаєшся?

Не дочекавшись відповіді й не чекаючи на неї, він заліз на підвіконня, струшуючи з нього яблука й цибулю.

— Ґеральт… — просопів і відразу замовк. А потім вилаявся упівголоса, дивлячись на світло-зелений одяг медички, що лежав на підлозі. Відкрив рота від здивування і вилаявся знову. Міг усього сподіватися. Але не такого.

— Шані… — покивав він головою. — А нехай мене…

— Без коментарів, дуже прошу. — Відьмак усівся на ліжку. А Шані закрилася, натягуючи простирадло аж до самого задертого носа.

— Ну, заходь уже. — Ґеральт потягнувся за штанами. — Раз залазиш у вікно, то мусить це бути якась важлива справа. Бо якщо справа неважлива, я тебе зараз у те вікно й викину.

Любисток зліз із підвіконня, струшуючи решту цибулин. Сів, присунувши ногою ослінчик. Відьмак підняв з підлоги одяг — Шані й власний. Міну мав знічену. Одягався мовчки. Медичка, ховаючись за його спиною, вовтузилася із сорочкою. Поет нахабно дивився на неї, підшукуючи подумки порівняння і рими до золотавого у світі каганця кольору її шкіри й форм маленьких груденят.

— У чому справа, Любистку? — Відьмак застібнув пряжки чобіт. — Кажи.

— Пакуйся, — відповів той сухо. — Ти мусиш швидко виїхати.

— Наскільки швидко?

— Надзвичайно швидко.

— Шані… — Ґеральт кашлянув. — Шані розповіла мені про шпигунів, які за тобою стежили. Як я розумію, ти їх позбувся?

— Ти нічого не розумієш.

— Ріенс?

— Гірше.

— У такому разі я і справді не розумію… Зараз. Реданці? Третогор? Дійкстра?

— Вгадав.

— Але це ще не причина…

— Це вже причина, — урвав Любисток. — Їм уже не йдеться про Ріенса, Ґеральте. Йдеться їм про дівчинку і про Йеннефер. Дійкстра хоче знати, де вона. Змусить тебе йому про це сказати. Тепер ти зрозумів?

— Тепер — так. Валимо звідси. Доведеться вікном?

— Безумовно. Шані? Даси собі раду?

Медичка поправила на собі шати.

— Це не перше вікно в моєму житті.

— Я був у тому впевнений. — Поет глянув на неї уважніше, розраховуючи, що побачить гідний рим та метафор рум’янець. Прорахувався. Веселість у карих очах і нахабна усмішка — ось і все, що він побачив.

На підвіконня безшелесно сіла велика сіра сова. Шані стиха скрикнула. Ґеральт потягнувся за мечем.

— Філіппо, не дурій, — сказав Любисток.

Сова зникла, на її місці з’явилася Філіппа Ейльгарт, незграбно зігнута. Чародійка одразу застрибнула до кімнати, поправляючи волосся і вбрання.

— Доброго вечора, — сказала холодно. — Відрекомендуй мене, Любистку.

— Ґеральт із Рівії. Шані з медичного. А та сова, що так спритно летіла по моєму сліду, то зовсім не сова. То Філіппа Ейльгарт з Ради Чародіїв, зараз на службі короля Візіміра, окраса двору в Третогорі. Шкода, що ми маємо тут лише одного стільця.

— Цього цілком вистачить. — Чародійка усілася на звільнений трубадуром ослінчик, обвела присутніх поглядом з поволокою, дещо довше затримавши його на Шані. Медичка, на здивування Любистка, раптом зарум’янилася.

— Власне, те, з чим я прибула, стосується виключно Ґеральта із Рівії, — почала Філіппа після короткої паузи. — Утім, я розумію, що просити когось звідси вийти було б нетактовним, тож…

— Я можу вийти, — сказала невпевнено Шані.

— Не можеш, — буркнув Ґеральт. — Ніхто не може, поки ситуація не стане зрозумілою. Чи не так, пані Ейльгарт?

— Для тебе — Філіппа, — усміхнулася чародійка. — Відкинемо етикет. І ніхто не мусить звідси виходити, нічиє товариство мені не заважає. Щонайбільше — дивує, але що ж, життя — це безперервна низка несподіванок… як говорить одна моя знайома… Як говорить наша спільна знайома, Ґеральте. Вивчаєш медицину, Шані? Який рік?

— Третій, — буркнула дівчина.

— Ах! — Філіппа Ейльгарт дивилася не на неї, а на відьмака. — Сімнадцять років, що за чудовий вік. Йеннефер багато б дала, аби знову стільки мати. Як вважаєш, Ґеральте? Зрештою, я сама запитаю її при нагоді.

Відьмак паскудно усміхнувся.

— Не сумніваюся, що запитаєш. Не сумніваюся, що додаси до запитання коментарі. Не сумніваюся, що це тебе дуже порадує. А зараз — до справи, прошу.

— Слушно, — кивнула чародійка, споважнівши. — Саме час. А часу в тебе небагато. Любисток, напевне, вже встиг переказати тобі, що Дійкстра раптом сповнився бажання зустрітися з тобою для розмови, мета якої — встановити місце перебування певного дівчиська. Дійкстра в цій справі має накази від короля Візіміра, тож я вважаю, що дуже наполягатиме, аби ти йому те місце видав.

— Зрозуміло. Дякую за застереження. Тільки одне мене трохи дивує. Ти говориш, що Дійкстра отримав накази від короля. А ти не отримала жодних? У раді Візіміра ти все ж займаєш помітне місце.

— Авжеж. — Чародійка не звернула уваги на насмішку. — Займаю. І серйозно ставлюся до своїх обов’язків, що полягають у тому, щоб застерігати короля від помилок. Інколи, як у цьому конкретному випадку, не можу говорити королю прямо, що він робить помилку й ухвалює поспішне рішення. Тоді я просто унеможливлюю ту помилку. Розумієш?

Відьмак підтвердив кивком. Любисток засумнівався, чи він насправді розуміє. Бо знав, що Філіппа бреше, як собака.

— Тож я бачу, — сказав повільно Ґеральт, доводячи, що все він чудово розуміє, — що Рада Чародіїв також цікавиться моєю підопічною. Чародії хочуть довідатися, де моя підопічна. І хочуть до неї дістатися, перш ніж зробить це Візімір чи хтось інший. Чому, Філіппа? Що такого в моїй підопічній, чим вона збуджує такий інтерес?

Очі чародійки звузилися.

— Ти не знаєш? — прошипіла вона. — Ти так мало про свою підопічну відаєш? Я не хотіла б робити поквапливих висновків, але така необізнаність, здається, вказує на те, що твоя кваліфікація як опікуна — незадовільна. Мене навіть дивує, як ти, настільки необізнаний і недоінформований, наважився на опіку. Мало того — наважився відібрати право на опіку в інших, тих, хто має як кваліфікацію, так і право. І при тому всьому ти запитуєш чому. Пильнуй, Ґеральте, щоб зухвалість не погубила тебе. Стережися. І стережи те дитя, най тобі лихо! Стережи дівчину як зіницю ока! А якщо не зумієш — попроси про те інших!

Любисток на мить подумав, що відьмак нагадає про роль, яку взяла на себе Йеннефер. Не ризикував би нічим, але вибив би у Філіппи аргументи. Але Ґеральт мовчав. Поет здогадувався про причини. Філіппа знала про все. Філіппа застерігала. А відьмак зрозумів застереження.

Він зосередився на спостереженні за їхніми очима й обличчями, думаючи, чи нічого не зв’язувало цих двох у минулому. Любисток знав, що подібні поєдинки, що доводять взаємний потяг, поєдинки слів і натяків, які відьмак вів із чародійками, надто часто закінчувалися у ліжку. Але спостереження, як завжди, нічого не дало. Для того щоб довідатися, чи не поєднує щось відьмака з кимось, був виключно один метод — треба було у відповідний момент залізти у вікно.

— Опіка, — продовжила за мить чародійка, — це коли береш на себе відповідальність за безпеку істоти, яка не може забезпечити собі ту безпеку самостійно. Якщо ти наразиш свою підопічну… Якщо спіткає її нещастя, відповідальність упаде на тебе, Ґеральте. Тільки на тебе.

— Я знаю.

— Боюся, що ти все ж знаєш замало.

— Тоді просвіти мене. У чому причина, що раптом стільки людей хоче звільнити мене від тягаря відповідальності, прагне перебрати мої обов’язки й узяти опіку над моєю вихованкою? Чого хоче від Цірі Рада Чародіїв? Чого хочуть від неї Дійкстра й король Візімір, чого хочуть від неї темерійці? Чого хоче від неї такий собі Ріенс, який у Соддені й Темерії убив уже трьох людей, що два роки тому мали контакт зі мною і дівчинкою? Який мало не вбив Любистка, намагаючись витиснути з нього інформацію? Хто він, той Ріенс, Філіппо?

— Не знаю, — сказала чародійка. — Не знаю, хто той Ріенс. Але, як і ти, я дуже хотіла б про те довідатися.

— А чи той Ріенс, — несподівано відізвалася Шані, — бува, не має на обличчі шраму від опіку третього ступеню? Якщо так, то я знаю, хто він такий. І знаю, де він.

Серед мовчанки, яка запала, об ринву за вікном застукали перші краплі дощу.