Відьмак. Кров Ельфів

Розділ 6

— Не робімо помилки, — сказав король Реданії, Візімір, засовуючи пальці в перстенях у волосся на скроні. — Немає у нас права ні на помилку, ні на похибку.

Ті, хто тут зібралися, мовчали. Демавенд, володар Едірну, сидів, розвалившись у кріслі, вдивляючись у кухоль пива, який поставив собі на живіт. Фольтест, пан Темерії, Понтару, Магакаму й Соддену, а віднедавна сеньйор-протектор Брюґґе, демонстрував усім свій шляхетний профіль, відвернувши голову до вікна. З протилежного боку столу сидів Генсельт, король Кедвену, бігаючи по учасниках наради маленькими проникливими оченятами, що блищали на бородатій, наче розбійницькій, фізіономії. Мева, королева Лирії, задумливо розважалася величезними рубінами намиста, час від часу кривлячи красиві повні вуста в багатозначній гримасі.

— Не робімо помилки, — повторив Візімір. — Бо помилка може нам занадто дорого коштувати. Скористаємося з чужого досвіду. Коли п’ятсот років тому наші предки висадилися на пляжах, ельфи також сховали голови в пісок. Ми видирали в них край по шматочку, а вони відступали, усе ще вважаючи, що це — остання межа, що далі ми не підемо. Будьмо мудрішими! Бо тепер наша черга. Тепер це ми — ельфи. Нільфгард стоїть над Яругою, а я тут чую: «Нехай собі стоїть». Чую: «Далі вони не підуть». Але вони підуть, переконаєтеся самі. Повторюю, не робімо помилки, яку зробили ельфи!

У шибки на вікнах знову застукотіли крапельки дощу, примарно завив вітер. Королева Мева підвела голову. Здалося їй, що чує вона каркання круків і ворон. Але то був тільки вітер. Вітер і дощ.

— Не порівнюй нас із ельфами! — сказав Генсельт із Кедвану. — Ти нас ганьбиш такими порівняннями. Ельфи не вміли битися, тікали від наших предків, ховалися по лісах та горах. Ельфи не влаштували нашим предкам Соддену. А ми показали нільфгардцям, що воно значить: задиратися до нас. Не лякай нас Нільфгардом, Візіміре, не сій пропаганди. Нільфгард, кажеш, стоїть над Яруґою? А я кажу, що Нільфгард сидить за річкою, наче миша під віником. Бо під Содденом ми перебили їм хребет! Зламали їх військово, але передусім — морально. Не знаю, чи правда це, але Емгир вар Емрейс начебто був тоді проти агресії таких масштабів, а напад на Цінтру був справою якоїсь ворожої йому групи. Я готовий закластися, що якби вдалося нас перемогти, він першим аплодував би, роздавав би привілеї і нагороди. Але після Соддену раптом виявилося, що він був проти, а вина за все — на самовільних маршалах. І полетіли голови. Ешафоти потонули в крові. Це достеменна інформація, аж ніякі не плітки. Вісім урочистих екзекуцій і набагато більше скромніших страт. Кілька природних, на перший погляд, але загадкових смертей, чимало раптових відходів від справ. Кажу вам, Емгир ошалів і практично перебив свої командні кадри. Тож хто тепер поведе їхню армію? Сотники?

— Ні, не сотники, — холодно відсказав Демавенд з Едірну. — Зроблять це молоді й здібні офіцери, які довго чекали такої нагоди і яких Емгир учить вже віддавна. Ті, кого старі маршали не допускали до командування, кого не просували по кар’єрних східцях. Молоді здібні командири, про яких уже чути. Ті, які придушили повстання у Метінні й Назаїрі, які за короткий час розбили повстанців у Еббінзі. Командири, які оцінили роль флангових маневрів, далеких кавалерійських рейдів, блискавичних маршів піхоти, десантів із моря. Тих, хто застосовує тактику нищівних ударів у вибраних напрямках, хто використовує при облогах фортець новочасну техніку замість непевної магії. Не можна їх недооцінювати. Вони рвуться, аби перейти Яруґу й довести, що навчилися чомусь на помилках старих маршалів.

— Якщо вони чомусь і навчилися, — стенув плечима Генсельт, — то не перейдуть Яругу. Гирло річки на кордоні Цінтри і Вердену й далі контролює Ервилл і три його фортеці: Настрог, Розрог і Бодрог. Фортець тих не захопити з ходу, жодна новочасна техніка тут не допоможе. Наші фланги охороняє також флот Етайна із Цідаріса, завдяки йому ми пануємо над узбережжям. А також завдяки піратам зі Скелліґе. Ярл Крах ан Крайт, як пам’ятаєте, не підписав із Нільфгардом перемир’я, регулярно їх підкусює, нападає і спалює приморські поселення й форти в Провінціях. Нільфгардці дали йому прізвисько Тірт іс Муйре, Морський Кабан. Лякають ним дітей!

— Переляк нільфгардських дітей, — криво усміхнувся Візімір, — не додасть нам безпеки.

— Ні, — погодився Генсельт. — Він додасть нам дещо інше. Те, що, не пануючи над гирлом річки й узбережжям, маючи відкритий фланг, Емгир вар Емрейс не зуміє забезпечити постачання підрозділам, які мали б перейти на правий берег Яруги. Які там блискавичні марші, які рейди кавалерії? Сміху воно варте. Протягом трьох днів після форсування річки армія загрузне. Половина її обложить фортеці, решта розповзеться, щоб грабувати, шукати фураж і їжу. А коли їхня славетна кавалерія зжере більшість власних коней, ми влаштуємо їм другий Содден. Диявол, та я хотів би, аби вони перейшли річку! Але не бійтеся, не перейдуть.

— Припустімо, — сказала раптом Мева з Лірії, — що вони не перейдуть Яругу. Припустімо, що Нільфгард просто чекатиме. Утім, подумаємо, кому це на руку, нам чи їм? Хто може собі дозволити бездіяльне очікування, а хто ні?

— Саме так! — підхопив Візімір. — Мева, як завжди, говорить мало, але б’є точно. Емгир має час, панове, а у нас його немає. Чи ви не бачите, що діється? Нільфгард три роки тому зіштовхнув камінчик з узбіччя гори й спокійно чекає на лавину. Просто чекає, а по схилу котяться усе нові камінці. Бо той перший камінчик здавався декому брилою, зрушити яку неможливо. А коли виявилося, що досить його торкнутися, аби він полетів, знайшлися й інші, кому та лавина до вподоби. Від Синіх гір до Бремерворда крутяться лісами командо ельфів, і це вже не партизанські дії, це війна. От-от вирушать у бій вільні ельфи з Дол Блатанна. У Магакамі заворушення серед ґномів, дріади в Брокілоні стають усе зухваліші. Це війна, справжнісінька війна. Внутрішня війна. Громадянська. Наша. А Нільфгард — чекає… На кого працює час, як думаєте? У командо скойа’таелів б’ються тридцяти-сорокарічні ельфи. Але вони живуть по триста років! Вони мають час, а ми його не маємо!

— Скойа’таелі, — визнав Генсельт, — стали справжнім терням у дупі. Паралізують мені транспорт і торгівлю, тероризують фермерів… Із цим треба покінчити!

— Якщо нелюди бажають війни, то вони її матимуть, — втрутився Фольтест з Темерії. — Я завжди був прихильником об’єднання і співіснування, але якщо вони бажають випробувати наші сили — покажемо, хто сильніший. Я до того готовий. У Темерії і Соддені беруся вибити Білок протягом шести місяців. Ті землі вже зараз червоні від крові ельфів, що пролита нашими прадідами. Вважаю я це за трагедію, але виходу не бачу, трагедія повториться. Ельфів треба замирити.

— Твоє військо рушить на ельфів, якщо ти даси йому наказ, — кивнув Демавенд. — Але чи рушить на людей? На хлопів, з яких ти рекрутуєш піхоту? На цехи? На вільні міста? Візіміре, говорячи про скойа’таелів, ти описав лише один камінчик з лавини. Так-так, панство, не витріщайтеся на мене! По селах і містечках уже гуляють балачки, що на підкорених Нільфгардом землях хлопству, фермерам і ремісникам живеться вільніше й багатше, що купецькі гільдії мають більші привілеї… Заливають нас товари з нільфгардських мануфактур. У Брюґґе й Вердені монета їхня витісняє місцеву. Якщо ми сидітимемо без діла, то загинемо, розсварені, заплутані в конфлікти, втягнені у вир повстань і рокошів, поволі узалежнювані від нільфгардської економічної сили. Загинемо, задушені у власному тісному закутку, бо й те зрозумійте, що Нільфгард закриває нам шлях на Південь, а ми мусимо розвиватися, мусимо проводити експансію, бо в іншому разі для наших онуків забракне тут місця!

Зібрання мовчало. Візімір Реданський глибоко зітхнув, схопив один із бокалів, що стояли на столі, довго пив. Мовчанка затягувалася, дощ бив у вікна, вітер вив та стукотів віконницями.

— Усі проблеми, про які говоримо, — нарешті сказав Генсельт, — це робота Нільфгарду. Це емісари Емгира під’юджують нелюдей, ширять пропаганду й підмовляють до бунтів. То вони сиплять золотом і обіцяють привілеї цехам і гільдіям, пророкують баронам і герцогам високі посади в провінціях, які вони утворять на місці наших королівств. Не знаю, як у вас, але у Кедвені ні з того ні з сього намножилося жерців, віщунів, ворожбитів та інших засраних містиків, що пророкують кінець світу…

— У мене те саме, — підтвердив Фольтест. — Зараза, стільки років був спокій. Від часу, коли мій дід показав жерцям, де їхнє місце, сильно прорідивши їхні ряди, ті, що залишилися, узялися за корисніші справи. Вивчали книжки і прищеплювали знання дітям, лікували хворих, піклувалися про вбогих, калічних та бездомних. Не лізли в політику. А тепер раптом прокинулися й верещать у храмах дурню` мотлоху, а мотлох слухає й нарешті дізнається, чому йому так погано ведеться. Я це терплю, бо я менш запальний, ніж мій дідусь, і менш схиблений на своєму королівському авторитеті й гідності. Бо що б це були за авторитет і гідність, якби міг їх похитнути виск якогось божевільного фанатика? Але терпіння моє не безмежне. Останнім часом головною темою проповідей є Визвольник, який прийде з Півдня. З Півдня, уявляєте собі? З-за Яруги!

— Білий Пломінь, — пробурмотів Демавенд. — Настане Білий Холод, а після нього Біле Світло. А потім світ відродиться, справою Білого Пломіня та Білої Королеви… Я також те чув. Це травестія провіщення Ітлінни еп Евеніен, ельфійського оракула. Я наказав схопити одного проповідника, який викрикував про те на базарі у Венґерберзі, а кат чимало часу ґречно розпитував його, скільки золота пророк узяв за це від Емгира… Але той лише плів про Білий Пломінь і Білу Королеву… до самого кінця.

— Обережніше, Демавенде, — скривився Візімір. — Не роби з них мучеників, бо саме про це йдеться Емгиру. Хапай нільфгардських агентів, але жерців чіпати не можна, наслідки можуть виявитися непередбачуваними. Усе-таки вони мають вплив і повагу серед народу. Досить нам проблем із Білками, аби ризикувати бунтами в містах чи холопською війною.

— До диявола! — пирхнув Фольтест. — Того не робімо, сього не ризикуємо, отого — також не можна… чи для того ми зібралися, аби говорити, що ми не можемо робити? Чи для цього ти, Демавенде, притяг нас сюди, до Хаґґе, аби ми плакалися і скаржилися на нашу слабкість і неміч? Почнімо нарешті діяти! Треба ж щось робити! Треба припинити оте, що відбувається!

— Пропонував я те від самого початку. — Візімір випростався. — Я саме діяти й пропоную.

— Як саме?

— Що ми можемо зробити?

Знову запанувала мовчанка. Вітер шумів, віконниці стукали об стіну замку.

— Чому, — озвалася раптом Мева, — ви всі дивитеся на мене?

— Бо ми в захваті від твоєї вроди, — буркнув Генсельт із глибини кухля.

— Це також, — погодився Візімір. — Мево, усі ми знаємо, що ти вмієш знаходити вихід із будь-якої ситуації. У тебе є жіноча інтуїція, ти — мудра жінка…

— Припини мені кадити. — Королева Лирії сплела руки на подолі, задивилася на потемнілі гобелени зі сценами полювання. Гончаки, витягнуті у стрибках, задирали писки до боків білого єдинорога. «Я ніколи в житті не бачила живого єдинорога, — подумала Мева. — Ніколи. І, напевно, не побачу».

— Ситуація, яку ми маємо, — сказала вона за мить, відводячи погляд від гобелена, — нагадує мені довгі зимові вечори в моєму рівійському замку. Тоді щось завжди висіло в повітрі. Чоловік мій думав над тим, як би підступитися до наступної придворної дами. Маршал крутив, як би розв’язати війну, щоб прославитися. Чародій уявляв собі, що то він є королем. Слугам не хотілося служити, блазень був сумний, похмурий і страшенно нудний, пси меланхолійно вили, а коти спали, чхати хочучи на мишей, що бігали по столі. Усі чогось чекали. Усі дивилися на мене спідлоба. А я… Я їм тоді… Показувала. Показувала усім, що можу, та так, що аж мури тряслися, а ведмеді пробуджувалися у барлігах. І дурнуваті думки миттю вилітали з голів. Раптом усі вже знали, хто тут править.

Ніхто не відізвався. Вітер завив сильніше. Сторожа на мурах перегукувалася неохоче. Удари крапель об свинцеві рамки вікон перейшли на божевільне стаккато.

— Нільфгард дивиться і чекає, — повільно продовжила Мева, граючись намистом. — Нільфгард спостерігає. Щось висить у повітрі, у багатьох головах народжуються дурнуваті думки. Тож покажімо всім, що ми можемо. Покажімо, хто тут справжній король. Струснімо мурами замка, що занурився у зимовий маразм!

— Видушити Білок, — швидко сказав Генсельт. — Розпочати велику спільну військову операцію. Влаштувати нелюдям криваву лазню. Нехай Понтар, Ґвенллех і Буіна потечуть кров’ю ельфів від витоків аж до гирла!

— Придушити карною експедицією вільних ельфів із Дол Блатанна, — додав, морщачи чоло, Демавенд. — Увести інтервенційні корпуси до Магакаму. Дозволити нарешті Ервиллу з Вердену дістатися до дріад у Брокілоні. Так, кривава лазня! А тих, хто виживе, — до резервацій!

— Пустити Краха ан Крайта на нільфгардське узбережжя, — підхопив Візімір. — Підтримати його флотом Етайна з Цідарісу, нехай погонять пожежу від Яруги до Еббінґа! Демонстрація сили…

— Мало, — покрутив головою Фольтест. — Цього всього замало. Треба… Я знаю, що треба.

— Тож говори!

— Цінтра.

— Що?

— Забрати в нільфгардців Цінтру. Форсуємо Яругу, вдаримо першими. Зараз, коли вони не сподіваються. Викинемо їх назад за Марнадаль.

— Яким же чином? Ми тільки-но говорили, що для війська Яруга — непрохідна…

— Для Нільфгарду. Але ми річку контролюємо. Маємо в кулаці гирло, дороги для припасів, маємо фланг, що стережуть Скелліґе, Цідаріс і фортеці у Вердені. Для Нільфгарду перекинути через річку сорок-п’ятдесят тисяч людей — це чимале зусилля. Ми можемо переправити на лівий берег куди більше. Не роззявляй рота, Візіміре. Ти ж хотів чогось, що перерве очікування? Чогось яскравого? Чогось, що знову перетворить нас на справжніх королів? Тим чимось буде Цінтра. Цінтра нас консолідує, бо Цінтра — то символ. Пригадайте собі Содден! Якби не різанина в місті й не мученицька смерть Каланте, не було б тоді такої перемоги. Сили були рівними, ніхто не розраховував, що ми їх розчавимо. Але наші війська вчепилися їм у горлянку, наче вовки, наче скажені собаки, аби помститися за Левицю з Цінтри. А є й такі, чию завзятість не заспокоїла кров, що пролилася на содденських полях. Пригадайте собі Краха ан Крайта, Кабана Моря!

— Це правда, — кивнув Демавенд. — Крах заприсягся Нільфгарду кривавою помстою. За Ейста Турсеха, убитого в Марнадалі. І за Каланте. Якщо ми вдаримо на лівий берег, Крах підтримає нас усією силою Скелліґе. Боги, це має шанс на успіх! Я підтримую Фольтеста! Не чекаймо, ударимо перші, визволимо Цінтру, виженемо сучих синів за перевали Амеллу!

— Сповільніться трохи! — гарикнув Генсельт. — Не поспішайте так смикати лева за вуса, бо це ще не дохлий лев. Це по-перше. По-друге, якщо ми вдаримо перші, ми опинимося у позиції агресорів. Порушимо перемир’я, яке ми самі затвердили печатками. Не підтримає нас Нєдамір і його Ліга, не підтримає нас Естерад Тиссен. Не знаю, як поведеться Етайн із Цідарісу. Агресивній війні перешкоджатимуть наші цехи, купецтво, шляхта… Але передусім — чародії. Не забувайте про чародіїв!

— Чародії не підтримають атаки на лівий берег, — погодився Візімір. — Перемир’я було справою Вільгефорца з Роґґевена. Відомо, що в його планах перемир’я мало поступово перетворитися на тривалий мир. Вільгефорц не підтримає війни. А Капітул, можете мені повірити, зробить те, що захоче Вільгефорц. Після Соддену він перший у Капітулі, хай інші маги говорять, що захочуть, але першу скрипку там грає Вільгефорц.

— Вільгефорц, Вільгефорц, — обурився Фольтест. — Занадто він піднісся, той магік. Починає мене дратувати необхідність рахуватися із планами Вільгефорца і Капітула, планами, яких я, зрештою, не знаю й не розумію. Але і на це є вихід, панове. А якби Нільфгард здійснив агресію? Наприклад, на Дол Анґра? На Едірн та Лирію? Ми це якось могли б влаштувати… Інсценувати… Якусь маленьку провокацію… Прикордонний інцидент, ними вчинений? Наприклад, якась там атака на прикордонний форт? Зрозуміло, ми виявимося готовими, відреагуємо рішуче й сильно, за повної згоди усіх, навіть Вільгефорца і решти Чародійського Капітулу. І тоді, коли Емгир вар Емрейс відведе погляд від Соддену й Заріччя, про країну свою пригадають цінтрійці. Емігранти й біженці, які організовуються у Брюґґе під керівництвом Віссегерда. Їх десь близько восьми тисяч людей зі зброєю. Чи може бути краще вістря списа? Вони живуть надією повернути країну, із якої мусили втікати. Горять жагою битви. Готові вдарити на лівий берег. Чекають тільки наказу.

— Наказу, — підтвердила Мева, — й обіцянки, що їх підтримають. Бо з вісьмома тисячами людей Емгир упорається прикордонними гарнізонами, не перекидатиме й підкріплення. Віссегерд добре про те знає, з місця не зрушить, поки не буде впевненим, що услід за ним на лівий берег висадяться твої війська, Фольтесте, підтримувані реданським корпусом. Але передусім Віссегерд чекає на Левеня з Цінтри. Кажуть, онука королеви вціліла в різанині. Хтось її начебто бачив серед утікачів, але пізніше дитина таємниче зникла. Емігранти її завзято шукають… Бо вони потребують на трон Цінтри когось із королівської крові. З крові Каланте.

— Дурня, — холодно сказав Фольтест. — Минуло понад два роки. Якщо дитина досі не знайшлася, значить, вона мертва. Про ту легенду ми можемо забути. Немає вже Каланте, немає жодного Левеняти, немає королівської крові, якій належить трон. Цінтра… вже ніколи не буде тим, чим вона була за життя Левиці. Зрозуміло, емігрантам Віссегерда того говорити не треба.

— То ти пошлеш цінтрійських партизан на смерть? — примружила очі Мева. — На першу лінію? Не говорячи їм, що Цінтра може відродитися виключно як країна васальна, під твоїм протекторатом? Пропонуєш усім нам атакувати Цінтру… для тебе? Ти підкорив Содден і Брюґґе, гостриш зуби на Верден… тепер тобі й Цінтру захотілося, так?

— Признайся, Фольтесте! — гарикнув Генсельт. — Мева права? Для цього ти підбиваєш нас на авантюру?

— Та заспокойтеся. — Володар Темерії зморщив своє шляхетне обличчя у гримасі гніву. — Не робіть із мене загарбника, якому мариться імперія. У чому справа? У Соддені й Брюґґе? Еккегард із Соддену був уродженим братом моєї матері. Вас дивує, що після його смерті Вільні Штати принесли корону мені, його родичу? Кров — не вода! А Венцлав з Брюґґе склав мені васальну клятву, але без примусу! Зробив те, аби врятувати країну! Бо погожого дня він бачить блиск нільфгардських списів на лівому березі Яруги!

— Ми саме й говоримо про лівий берег, — процідила королева Лирії. — Про берег, на який ми маємо вдарити. А лівий берег — це Цінтра. Знищена, випалена, зруйнована, вирізана, окупована… але все ще Цінтра. Цінтрійці не принесуть тобі корону, Фольтесте, й не даватимуть клятву. Цінтра не погодиться бути васальною країною. Кров — не вода!

— Цінтра, якщо її… Коли її звільнять, повинна бути під нашим спільним протекторатом, — сказав Демавенд з Едірну. — Цінтра — це гирло Яруги, занадто важливий пункт, аби ми могли собі дозволити втратити над ним контроль.

— Це має бути вільна країна, — запротестував Візімір. — Вільна, незалежна й сильна. Країна, що стане залізною брамою, муром Півночі, а не смугою випаленої землі, на якому нільфгардська кіннота зможе набирати розгону!

— Чи таку Цінтру вдасться відбудувати? Без Каланте?

— Не збуджуйся, Фольтесте, — підібгала губи Мева. — Я вже тобі казала, цінтрійці ніколи не визнають протекторату або чужої крові на троні. Якщо спробуєш нав’язати їм себе як сеньйора, ситуація зміниться на протилежну. Віссегерд знову організовуватиме загони для боротьби, але цього разу — під крилом Емгира. І певного дня ті загони рушать на нас як авангард нільфгардської навали. Як вістря спису, як ти недавно образно висловився.

— Фольтест про те знає, — пирхнув Візімір. — Саме тому він так інтенсивно розшукує Левеня, онучку Каланте. Не розумієте? Кров не вода, корона через одруження. Досить буде знайти дівчину й змусити її вийти заміж…

— Ти здурів? — просичав король Темерії. — Левеня мертве! Я аж ніяк не розшукую дівчину, але навіть якби… Мені на думку б не спало до чогось її змушувати…

— А тобі й не довелося б змушувати, — урвала Мева, лукаво усміхаючись. — Ти ж, як не крути, пристойний чоловік, родичу. А в Левеняткові тече кров Каланте. Дуже гаряча кров. Я знала Калі, коли та була молодою. Як бачила хлопа, так перебирала ногами, що якби хмизу підкласти — живим вогнем зайнявся б. Дочка її, Паветта, мати Левеняти, була точнісінько така сама. Тож, напевне, й Левеня від яблуні недалеко впала. Трохи залицянь, Фольтесте, і дівчина довго б не пручалася. Ти ж на те розраховуєш, признайся?

— Напевне на те розраховує, — зареготав Демавенд. — Але ж спритний планчик собі наш король придумав! Ми вдаримо на лівий берег, але озирнутися не встигнемо, як наш Фольтест знайде й здобуде дівоче серденько, матиме молоденьку дружину, яку посадить на троні Цінтри, а тамтешній люд від розчулення плакатиме і сцятиметься у штани від щастя. Адже отримає свою королеву, плоть від плоті й кров від крові Каланте. Матимуть королеву… разом із королем. Королем Фольтестом.

— Ото ви дурню варнякаєте! — крикнув Фольтест, який то червонів, то блід. — Що вам у голови стрелило? У тому, про що ви патякаєте, ані крихти сенсу немає!

— У тому є чимало сенсу, — сухо сказав Візімір. — Бо я боюся, що ту дитину дехто посилено розшукує. Хто, Фольтесте?

— Це ж очевидно! Віссегерд і цінтрійці!

— Ні, це не вони. Принаймні не тільки. Хтось іще. Хтось, чию дорогу позначають трупи. Хтось, хто не зупиняється перед шантажем, підкупом і тортурами… Якщо ми вже про те, то чи хтось на прізвище Ріенс перебуває на службі когось із вас? Ха, по обличчях бачу, що або не перебуває, або ви не признаєтеся, що так на так виходить. Повторюю: онуку Каланте розшукують у спосіб, який примушує задуматися. Хто її, питаю, шукає?

— До дідька! — Фольтест ударив кулаком по столу. — Це не я! Мені й на думку не спало б одружуватися з якимось дівчиськом для якогось там трону! Адже я…

— Адже ти вже чотири роки таємно живеш із баронесою Ла Валетт, — знову усміхнулася Мева. — Кохаєтеся, наче два голубки, чекаєте, коли старий барон нарешті відкине копита. Чого ти так дивишся? Ми всі про це знаємо. За що, як вважаєш, ми платимо шпигунам? Але заради трону Цінтри, родичу, не один король готовий був би пожертвувати особистим щастям…

— Стривайте. — Генсельт подряпав заросле підборіддя. — Не один король, кажеш? Так дайте спокій Фольтесту. Є інші. Свого часу Каланте хотіла видати онуку за сина Ервилла з Вердену. Ервилл також може зазіхати на Цінтру. Та й не тільки він…

— Гм-м-м… — пробурмотів Візімір. — Це правда. В Ервилла троє синів… А що говорити про тут присутніх, у яких є спадкоємці чоловічої статі? Га? Мево? Чи ти, бува, не замилюєш нам очі?

— Мене можете виключити. — Королева Лирії усміхнулася ще лукавіше. — Це правда, кружляють світом двоє моїх недоростків… Плоди розкішного забуття… Якщо їх досі не повісили. Сумніваюся, аби комусь із них раптом захотілося покоролювати. Не мали вони до того ані схильності, ані настрою. Обидва вони дурніші навіть за свого батька, хай земля йому пухом. Хто знав мого небіжчика-чоловіка, той розуміє, про що я.

— Факт, — погодився король Реданії. — Я його знав. Сини і справді дурніші? Зараза, я думав, що дурнішим бути не можна… Вибач, Мево…

— Дрібниці, Візіміре.

— Хто ще має синів?

— Ти, Генсельте.

— Мій син жонатий!

— А отрута навіщо? Заради трону Цінтри, як хтось тут мудро сказав, не один пожертвував би власним щастям. Бо воно вигідно!

— Я просив би без інсинуацій! І відчепіться від мене! Інші також мають синів!

— Нєдамір із Генґфорсу має двох. А сам — удівець. Нестарий. І не забувайте про Естерада Тиссена із Ковіру.

— Я б їх виключив, — покрутив головою Візімір. — Ліга з Генґфорсу й Ковір планують династичні зв’язки між собою. Цінтра й Південь їх не цікавлять. Гм-м… Але Ервілл з Вердену… Той — близько.

— Є дехто набагато ближчий, — зауважив раптом Демавенд.

— Хто?

— Емгир вар Емрейс. Він нежонатий. І він молодший за тебе, Фольтесте.

— Трясця його матері, — нахмурив чоло король Реданії. — Якби це була правда… Емгир трахнув би нас, не намастивши! Зрозуміло, народ і шляхта Цінтри підуть за кров’ю Каланте. Уявіть собі, що б сталося, якби Емгир отримав Левеня! Холера, нам тільки того бракує! Королева Цінтри й імператриця Нільфгарду!

— Імператриця! — пирхнув Генсельт. — Це ти занадто, Візіміре. Навіщо Емгиру дівчинка, на диявола йому женитися? Задля трону Цінтри? Емгир уже в Цінтрі! Він підкорив країну і зробив з неї нільфгардську провінцію! Сидить сракою на троні — й там у нього досить місця, щоб вертітися!

— По-перше, — зауважив Фольтест, — Емгир тримає Цінтру правом — а вірніше, безправ’ям — агресора. Якби він мав дівчину й оженився на ній, міг би панувати легально. Розумієш? Нільфгард, пов’язаний із кров’ю Каланте, це вже не Нільфгард-загарбник, на якого скалить зуби уся Північ. Це Нільфгард-сусіда, з яким треба рахуватися. Як би ти зумів випхати такий Нільфгард за Марнадаль, за перевали Амелл? Атакуючи королівство, на троні якого легально сидить Левеня, онука Левиці з Цінтри? Зараза! Не знаю, хто шукає ту дитину. Я її не шукав. Але заявляю вам: зараз почну. Я усе ще вважаю, що дівчина мертва, — але ми не можемо ризикувати. Виявляється, вона занадто важлива персона. Якщо вона вижила — ми мусимо її знайти!

— Чи, може, відразу вирішимо, за кого її віддамо, коли знайдемо? — скривився Генсельт. — У таких справах не можна покладатися на випадок. Ми могли б, звичайно, вручити її бойовим партизанам Віссегерда як штандарт, прив’язану до довгої тички, нехай носять її перед фронтом, атакуючи той берег. Але якщо відбита Цінтра має послужити усім нам… Ви ж розумієте, про що я? Якщо ми атакуємо Нільфгард і відіб’ємо Цінтру, можна буде посадити Левеня на троні. Але Левеня може мати тільки одного чоловіка. Такого, хто пильнуватиме наші інтереси в усті Яруги. Хто із присутніх піде за добровольця?

— Не я, — пошуткувала Мева. — Відмовляюся від привілею.

— А я не виключав би відсутніх, — серйозно сказав Демавенд. — Ані Ервілла, ані Нєдаміра, ані Тиссенідів. А такий собі Віссегерд, майте на увазі, може вас здивувати й знайти несподіване застосування для штандарта, прив’язаного до довгої тички. Ви ж чули про морганатичний шлюб? Віссегерд старий і бридкий, як коров’яча купа, але, напоєне відварами з абсенту й даміани, Левеня може в нього несподівано закохатися! Чи король Віссегерд, панове, є у наших планах?

— Ні, — буркнув Фольтест. — У моїх його немає.

— Гм-м-м… — завагався Візімір. — Як і в моїх. Віссегерд — знаряддя, не партнер, і саме таку, а не іншу роль він має зіграти в наших планах атаки на Нільфгард. Особливо якщо тим, хто так завзято розшукує Левеня, є Емгир вар Емрейс — ризикувати ми не можемо.

— Аж ніяк не можемо, — підтримав Фольтест. — Левеня не може потрапити ні в чиї… У невірні руки… Живим.

— Убивство дитини? — скривилася Мева. — Погане рішення, панове королі. Негідне. І, вважаю, невиправдано різке. Спершу знайдемо дівчину, бо ми ще її не маємо. А коли знайдемо, віддайте її мені. Потримаю її років зо два в якомусь монастирі в горах, видам за когось із рицарів. Коли побачите її знову, буде вона мати двійко дітей і отаке черево.

— Чи, якщо я добре рахую, ще трійко можливих претендентів і самозванців у майбутньому? — кивнув Візімір. — Ні, Мево. Це і справді некрасиво, але Левеня, якщо воно вижило, зараз мусить померти. Державні інтереси. Панове?

Дощ бив у вікно. Серед веж замку Хаґґе вив вітер.

Королі мовчали.

— Візімір, Фольтест, Демавенд, Генсельт і Мева, — повторив фельдмаршал. — Зустрілися на таємній нараді в замку Хаґґе над Понтаром. Радилися таємно.

— Що за символіка, — сказав, не повертаючись, худорлявий чорноволосий чоловік у лосиному каптані з відбитками обладунку й плямами іржі. — Адже це саме під Хаґґе, десь років сорок тому, Вірфуріл розбив війська Меделла, посилюючи свою владу в долині Понтар і встановлюючи теперішні кордони між Едірном і Темерією. А нині, прошу, Демавенд, син Вірфуріла, запрошує до Хаґґе Фольтеста, сина Меделла, а до того ж зазиває туди ще й Візіміра із Третгора, Генсельта із Ард Каррайгу й веселу удову Меву з Лирії. Зустрічаються і таємно радяться. Здогадуєшся, про що вони радяться, Коегорне?

— Здогадуюся, — коротко сказав фельдмаршал. Не сказав ані слова більше. Знав, що чоловік, який стояв спиною до нього, не терпить, аби в його присутності хвалилися красномовством і коментували очевидні факти.

— Не запросили Етайна із Цідарісу. — Чоловік у лосиному каптані розвернувся, заклав руки за спину, пройшовся повільно від вікна до столу й назад. — Як і Ервилла з Вердену. Не запросили Естерада Тиссена та Нєдаміра. Це значить, що або вони занадто впевнені, або занадто невпевнені. Не запросили нікого з Чародійського Капітулу. Це цікаво. І знаменно. Коегорне, постарайся, аби чародії дізналися про ту нараду. Нехай знають, що їхні монархи не вважають їх рівнею. Мені здається, що чародії з Капітулу мали певні сумніви. Розвій їх.

— Слухаюся.

— Чи є якісь новини від Ріенса?

— Жодних.

Чоловік зупинився біля вікна, стояв там довго, вдивляючись в узгір’я, що мокли під дощем. Коегорн чекав, неспокійно стискаючи та розтискаючи кулак, стиснутий на оголів’ї меча. Боявся, що буде змушений вислухати довгий монолог. Фельдмаршал знав, що чоловік, який стоїть біля вікна, вважає такий монолог розмовою, а розмова — це честь і доказ довіри. Знав про те, але все одно не любив вислуховувати монологи.

— Яким ти знаходиш цей край, наміснику? Вдалося тобі полюбити твою нову провінцію?

Він здригнувся, упійманий зненацька. Не сподівався на це запитання. Але над відповіддю не задумувався довго. Нещирість і нерішучість могли йому дорого коштувати.

— Ні, ваше величносте. Не полюбив. Ця країна така… похмура.

— Колись вона була іншою, — відповів чоловік, не розвертаючись. — І колись стане іншою. Ти побачиш. Побачиш іще красиву, радісну Цінтру, Коегорне. Я тобі обіцяю. Але не засмучуйся, я не триматиму тебе тут довго. Хтось інший прийме намісництво над провінцією. Ти будеш потрібен мені в Дол Анґра. Вирушиш відразу, як придушиш повстання. Потрібен мені буде в Дол Анґра хтось відповідальний. Хтось, хто не дасть себе спровокувати. Весела вдова з Лирії чи Демавенд… Вони захочуть нас спровокувати. Візьмеш у шори молодих офіцерів. Остудиш гарячі голови. Дасте себе спровокувати тоді, коли я дам наказ. Не раніше.

— Слухаюся!

З передпокою пролунав брязкіт обладунків та острог, підвищені голоси. У двері постукали. Чоловік у лосиному каптані відвернувся від вікна, кивнув, дозволяючи. Фельдмаршал легенько уклонився, вийшов.

Чоловік повернувся до столу, усівся, схилив голову над мапами. Дивився на них довго, врешті сперся чолом на сплетені долоні. Величезний діамант у його перстені спалахнув у світлі свічок тисячами вогнів.

— Ваша величносте? — Двері легенько скрипнули.

Чоловік не змінив позиції. Але фельдмаршал зауважив, що долоні в нього здригнулися. Він зрозумів по блиску діаманта. Обережно й тихо причинив за собою двері.

— Новини, Коегорне? Може, від Ріенса?

— Ні, ваша величносте. Але добрі вісті. Повстання у провінціях придушено. Ми розбили бунтівників. Лише небагатьом вдалося втекти до Вердену. Ми впіймали їхнього керівника, герцога Віндгальма з Аттре.

— Добре, — сказав за хвилинку чоловік, і далі не підіймаючи сперту на руки голову. — Віндгальм із Аттре… Накажи відрубати йому голову. Ні… Не рубати. Стратити іншим чином. Показово, довго й жорстоко. І публічно, зрозуміло. Необхідний приклад для страху. Щось таке, що залякає інших. Тільки прошу, Коегорне, не треба подробиць. У рапортах ти не мусиш спромагатися на мальовничі описи. Я у тому не знаходжу задоволення.

Фельдмаршал кивнув, ковтнувши слину. Він також не знаходив у тому задоволення. Аніякого задоволення. Мав намір підготовку й проведення страти доручити спеціалістам. Не мав він ані найменшого наміру розпитувати спеціалістів про подробиці. А тим більше — бути при тому присутнім.

— Ти будеш присутнім на страті. — Чоловік підвів голову, підняв зі столу лист, зламав печатку. — Офіційно. Як намісник провінції Цінтра. Заміниш мене. Я не маю наміру на це дивитися. Це наказ, Коегорне.

— Слухаюся! — Фельдмаршал навіть не намагався приховати стурбованості й незадоволення. Від чоловіка, який віддав наказ, не можна було нічого приховувати. І рідко кому це вдавалося.

Чоловік кинув оком на відкритий лист, майже відразу кинув його в полум’я, у камін.

— Каегорне.

— Так, ваше величносте?

— Я не чекатиму рапорту Ріенса. Постав на ноги магів, нехай приготують телекомунікацію з контактом у Реданії. Нехай передадуть йому мій усний наказ, який має відразу бути направлений до Ріенса. Зміст наказу такий: Ріенс має припинити панькатися, має припинити гратися з відьмаком. Бо це може погано скінчитися. Із відьмаком не можна гратися. Я його знаю, Коегорне. Він занадто спритний для того, щоб навести Ріенса на слід. Повторюю, Ріенс має відразу організувати замах, має відразу вивести відьмака з гри. Убити. А потім зникнути, зачаїтися і чекати наказу. А якщо він устиг вийти на слід чародійки, має залишити її у спокої. З голови Йеннефер волосина впасти не може. Ти запам’ятав, Коегорне?

— Слухаюся.

— Телекомунікація має бути зашифрованою і солідно захищеною від магічного прочитання. Попередь про те чародіїв. Якщо підведуть, якщо ті, кому не треба, довідаються про зміст цього наказу, я з них спитаю.

— Слухаюся! — Фельдмаршал кашлянув і випрямився.

— Що ще, Коегорне?

— Граф… Він уже тут, ваша величносте. Прибув відповідно до наказу.

— Уже? — усміхнувся чоловік. — Дивовижний поспіх. Сподіваюся, він не загнав того вороного, через якого всі так йому заздрили. Хай увійде.

— Я маю бути присутнім при розмові, ваше величносте?

— Вочевидь, наміснику Цінтри.

Викликаний з передпокою рицар увійшов у кімнату енергійним, міцним, гучним кроком, у скреготі чорного обладунку. Зупинився, гордо випрямився, відкинув на спину мокрий брудний плащ, поклав долоню на руків’я потужного меча. Спер на стегно чорного шолома, оздобленого крилами хижого птаха. Коегорн глянув в обличчя рицаря. Знайшов на ньому твердість, військову пиху й зухвалість. Не знайшов нічого, що мав би знайти на обличчі чоловіка, який останні два роки провів у вежі, у місці, з якого, як усе вказувало, вийти можна лише на ешафот. Фельдмаршал усміхнувся у вуса. Знав, що презирство до смерті й шалена відвага молодиків бралася виключно з відсутності уяви. Знав про те достеменно. Сам колись був таким молодиком.

Чоловік, який сидів за столом, спер підборіддя на сплетені пальці, глянув на рицаря уважно. Молодик напружився, наче струна.

— Щоб усе було ясно, — сказав чоловік з-за столу, — знай, що помилку, яку ти зробив у цьому місті два роки тому, тобі не пробачено. Але ти отримаєш іще один шанс. Отримаєш іще один наказ. Від того, як його виконаєш, залежатиме моє рішення щодо твоєї подальшої долі.

Обличчя молодого рицаря навіть не здригнулося, не здригнулося й жодне перо на крилах, що оздоблювали спертий на стегно шолом.

— Я ніколи нікого не ошукую, ніколи не даю нікому марних надій, — продовжував чоловік. — Тож знай, що ти матимеш шанс на збереження шиї від катівської сокири, якщо, зрозуміло, цього разу не зробиш помилки. На повне помилування шанси ти маєш невеликі. На те, що я тебе вибачу й усе забуду… жодних.

Молодий рицар у чорному обладунку й цього разу не здригнувся, але Коегорн помітив блиск його очей. «Він не вірить, — подумав. — Не вірить і сумнівається. Робить велику помилку».

— Наказую слухати з повною увагою, — сказав чоловік з-за столу. — Ти також слухай, Коегорне. Бо тебе також стосуватимуться накази, які я зараз віддам. За хвилю. Бо я мушу подумати над їхнім змістом і звучанням.

Фельдмаршал Менно Коегорн, намісник провінції Цінтра й майбутній головнокомандувач армією з Дол Анґра, підвів голову, напружився, поклавши руку на оголов’я меча. У таку саму стійку встав і рицар у чорному обладунку, із шоломом, оздобленим крилами хижого птаха. Чекали обидва. У тиші. Терпляче. Так, як і належало чекати наказу, над змістом і звучанням якого задумався імператор Нільфгарду, Емгир вар Емрейс, Дейтвен Аддан ин Карн еп Морвудд, Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворога.

Цірі прокинулася.

Лежала, а скоріше напівсиділа, сперши голову на кілька подушок. Компрес, який вона мала на чолі, був уже теплим і тільки ледь вологим. Скинула його, не в силах витримати тягар і того, як пекло шкіру. Вона насилу дихала. Горло її було сухим, ніс — майже повністю забитим засохлою кров’ю. Але еліксири й закляття подіяли — біль, який кілька годин затьмарював її погляд і розколював череп, зник, відступив, після нього залишилися тільки тупа пульсація і враження тиску у скронях.

Вона обережно торкнулася носа ребром долоні. Кров уже не йшла.

«Ото дивний був сон, — подумала вона. — Перший сон за стільки днів. Перший, у якому я не боялася. Перший, який стосувався не мене. Я була… спостерігачем. Бачила все, наче згори, звисока… Наче я була птахом… Нічним птахом…»

«Сон, у якому я бачила Ґеральта».

У тому сні була ніч. І дощ, який морщив поверхню каналу, шумів на ґонтах будинків, на стріхах сараїв, лиснів на дошках мостових і помостів, на палубах човнів і барок… І там був Ґеральт. Не один. Був із ним чоловік у смішному капелюшку з пером, обвислим від вологи. І худа дівчина в зеленому плащі з каптуром… Усі троє повільно й обережно йшли мокрою мостовою… А я бачила їх згори. Наче була птахом. Нічним птахом…

Ґеральт затримався. Далеко ще? — спитав. Ні, сказала худа дівчина, обтрушуючи воду із зеленого плаща. Ми вже майже на місці… Гей, Любистку, не відставай, бо загубишся у тих завулках… А де, на лихо, Філіппа? Я ж тільки-но її бачив, летіла вона вздовж каналу… Але ж паршива погода… Ходімо. Веди, Шані. А так, між нами, звідки ти знаєш того знахаря? Що тебе з ним поєднує?

Інколи я продаю йому ліки, якщо вкраду з майстерні в університеті. Що ти так дивишся? Вітчим ледь сплачує моє навчання… Буває, що я потребую грошей… А знахар, коли має справжні ліки, лікує людей… Принаймні не труїть їх… Ну, ходімо вже.

«Дивний сон, — подумала Цірі. — Шкода, що я прокинулася. Хотіла б побачити, що буде далі… Хотіла б я знати, що вони там роблять. Куди йдуть…»

З кімнати поряд лунали голоси, голоси, які її розбудили. Мати Неннеке говорила швидко, схоже, була збудженою, знервованою і злою. «Ти не виправдала мою довіру, — говорила. — Не треба мені було на те погоджуватися. Я могла б здогадатися, що твоя нелюбов до неї призведе до нещастя. Я не мала тобі дозволити… Бо я ж тебе знаю. Ти сувора, ти жорстока, а до всього того ще й безвідповідальна й необережна. Безжально катуєш ту дитинку, змушуючи її до зусиль, із якими вона не в змозі впоратися. Ти не маєш серця».

«Ти насправді не маєш серця, Йеннефер».

Цірі нашорошила вуха, бажаючи почути відповідь чародійки, її холодний, твердий і звучний голос. Бажаючи почути, як вона відреагує, як насміється з архіжриці, як висміє її надмірну опіку. Як скаже те, що говорить завжди: що бути чародійкою — це не жарти, що це не заняття для панянок з порцеляни, для іграшок із крихкого скла. Але Йеннефер відповіла тихо. Так тихо, що дівчинка не зуміла не тільки зрозуміти, а й навіть розрізнити окремі слова.

«Я засну, — подумала, обережно й легенько обмацуючи носа, усе ще чутливого й наболілого, забитого засохлою кров’ю. — Повернуся до мого сну. Побачу, що робить Ґеральт, там, уночі, під дощем, над каналом…»

Йеннефер тримала її за руку. Вони обидві йшли довгим темним коридором, між кам’яними колонами, а може, статуями. Цірі не могла розрізнити форм у густій пітьмі. Але в темряві хтось був, хтось ховався там і стежив за нею, поки вони йшли. Вона чула шепіт, тихий, наче шум вітру.

Йеннефер тримала її за руку, йшла швидко й упевнено, сповнена рішучості, так, що Цірі ледь-ледь за нею встигала. Попереду відчинялися двері. По черзі. Одні за одними. Безкінечні ряди дверей із гігантськими важкезними стулками беззвучно відчинялися перед ними.

Пітьма густішала. Попереду Цірі побачила чергові ворота. Йеннефер не сповільнила кроку, але Цірі раптом уже знала, що ті двері самі не відчиняться. І раптом зрозуміла із жахливою впевненістю, що тих дверей відчиняти не можна. Що не можна ними проходити. Що за тими дверима на неї щось чекає…

Вона зупинилася, намагалася вирватися, але рука Йеннефер була міцною і безжальною, вона невблаганно тягнула її вперед. А Цірі нарешті зрозуміла, що її зрадили, ошукали, продали. Що завжди, від першої їх зустрічі, від початку, від першого дня вона була тільки маріонеткою, лялечкою на паличці. Вона шарпнулася сильніше й вирвалася із хватки. Темрява захвилювалася, наче дим, шепоти у темряві раптом стихли. Чародійка ступила крок уперед, затрималася, розвернулася, глянула на неї.

Якщо ти боїшся, то повертайся.

Не можна відчиняти ті двері. Ти про це знаєш.

Знаю.

І все ж ведеш мене туди.

Якщо ти боїшся, то повертайся. Ще є час, щоб повернутися. Ще не пізно.

А ти?

Для мене вже пізно.

Цірі озирнулася. Хоча навкруги стояла темрява, вона бачила двері, які вони вже пройшли, — довгу, далеку перспективу. І звідти, здалеку, із темряви вона почула…

Стукіт підків. Скрип чорного обладунку. І шум крил хижого птаха. І голос. Тихий голос, що вґвинчувався у череп…

Ти переплутала. Переплутала небо із зірками, віддзеркалене вночі на поверхні ставка.

Вона прокинулася. Раптово підвела голову, збиваючи компрес, свіжий, бо мокрий і холодний. Була вона залита потом, у скронях знову дзвонив і пульсував тупий біль. Йеннефер сиділа поряд із нею на ліжку. Голову відвернулатак, що Цірі не бачила її обличчя. Бачила лише бурю чорного волосся.

— У мене був сон… — прошепотіла Цірі. — У тому сні…

— Знаю, — сказала чародійка дивним, не своїм голосом. — Тому я і тут. Я поряд.

За вікном, у темряві, дощ шумів у листі дерев.

— Сука! — гарикнув Любисток, струшуючи воду з намоклого під дощем капелюха. — Це ж справжня фортеця, а не дім. Чого той знахар боїться, що він ото так захищається?

Човни й барки, прип’яті до молу, колисалися ліниво на зморщеній від дощу воді, тихенько постукували, скрипіли, брязкали ланцюгами.

— Це портовий район, — пояснила Шані. — Тут вистачає бандитів і всілякої піни, місцевих і приїжджих. До Мирмана ходить чимало народу, приносять йому грошву… Всі про те знають. Як і про те, що живе він сам. Тож він підстрахувався. Вас це дивує?

— Анітрохи. — Ґеральт глянув на садибу, поставлену на палі, вбиті в дно канала сажнів за п’ять до молу. — Прикидаю, як дістатися на той острів, до тієї надводної хатинки. Хіба доведеться тихцем позичити якийсь із тих човнів…

— Немає потреби, — сказала медичка. — Там є підйомний місток.

— А як ти переконаєш знахаря, щоб він його опустив? Крім того, там є ще двері, а тарану ми із собою не взяли…

— Залиште це мені.

Велика сіра сова безшелесно усілася на поручні помосту, стріпнула крилами, нашорошилася і перетворилася на Філіппу Ейльгарт, також нашорошену й мокру.

— Що я тут роблю? — забурмотіла гнівно чародійка. — Що я, зараза, роблю тут із вами? Балансую на мокрій жердині… І на межі державної зради. Якщо Дійкстра довідається, що я вам допомагала… І до того ж ця мжичка! Ненавиджу літати, коли дощить. Що то воно? Це дім Мирмана?

— Так, — підтвердив Ґеральт. — Слухай, Шані. Спробуємо…

Вони зійшлися тісно, перешіптуючись, приховані темрявою під навісом солом’яного даху сараю. З таверни на протилежному боці каналу падала на воду смуга світла. Було чути співи, сміх та вереск. На набережну викотилися троє плотогонів. Двоє лаялися і штовхали одне одного, промовляючи по колу ті самі прокльони, до нудоти. Третій, спертий на палю, сцяв у канал, фальшиво при тому насвистуючи.

«Донг, — відізвалася металево залізна бляха, прив’язана ременем до стовпчика біля помосту. — Донг».

Знахар Мирман відчинив віконце, виглянув. Ліхтар, який він тримав у руці, тільки осліплював, тож він його відставив.

— Що за дідько дзвонить там уночі? — гарикнув сердито. — Стукни себе в порожню довбешку, засранець рукожопий, якщо вже прийшла тобі охота стукати! Геть, пішли звідси, питюхи, давайте! У мене тут арбалет зведений! Ну, хто хоче шість дюймів стріли мати в дупі?

— Пане Мирмане, то я, Шані!

— Га? — Знахар вихилився сильніше. — Панянка Шані? Зараз, серед ночі? Як же це так?

— Опустіть міст, пане Мирмане! Я принесла вам, що ви просили!

— От зараз, у темряві? Не могли ви удень, панянко?

— Удень забагато очей. — Худа фігура в зеленому плащі замаячила на молу. — Якщо вийде назовні, що я до вас ношу, викинуть мене з Академії. Опустіть міст, я під дощем не стоятиму, чижми в мене намокли!

— Ви не самі, панянко, — підозріло зауважив знахар. — Звичайно ви самі приходите. Хто там із вами?

— Друг, жак, як і я. А що, я сама мала йти серед ночі до тієї вашої дурнуватої дільниці? Що мені, цнота моя не мила, чи що? Та впустіть мене нарешті, дідько вас забери!

Бурмочучи під носа, Мирман звільнив блокаду коловороту, місток зі скрипом опустився, стукнув об дошки помосту. Знахар подріботів до дверей, відсунув засуви та запори. Не відкладаючи нап’ятого арбалета, обережно визирнув.

Не помітив кулака, що летів до його скроні, — кулака в чорній, наїжаченій срібними клепками рукавичці. Але хоча ніч була темною, місяць молодим, а небо — у хмарах, побачив він раптом десять тисяч сліпучо-яскравих зірок.

Тубланк Мішле ще раз провів бруском по вістрю меча, справляючи враження, що ці дії поглинули його цілковито.

— Тож ми маємо вбити для вас одну людину. — Він відклав брусок, витер руків’я шматочком намащеної жиром кролячої шкіри, критично оглянув вістря. — Звичайну, яка лазить собі на самоті вулицями Оксенфурта, не має ні гвардії, ні ескорту, ні охоронців. Не має навіть пахолків. Щоб дістати її, нам не доведеться вриватися в жоден замок, ратушу, міцний дім чи гарнізон… Так, мосьпане Ріенсе? Я вірно вас зрозумів?

Чоловік із обличчям, знівеченим опіком, кивнув, легенько мружачи темні вологі очі, що мали неприємний вираз.

— А потім, — продовжив Тубланк, — після вбивства того типа, ми аж ніяк не будемо змушені ховатися десь щонайменше півроку, бо ніхто нас не переслідуватиме й не вистежуватиме. Ніхто не напустить на нас міліцію чи шукачів нагород. Не підпадемо ми під родову помсту або ворожнечу. Інакше кажучи, пане Ріенсе, ми маємо пришити для вас звичайного, посполитого, нічого не вартого фраєра?

Чоловік зі шрамом не відповів. Тубланк глянув на братів, які нерухомо й рівно сиділи на лаві. Ріцці, Флавій і Лодовіко, як завжди, мовчали. У їхній команді вони вбивали, а для розмов був Тубланк. Бо тільки Тубланк ходив до храмової школи. Убивав він настільки ж управно, як і брати, але крім того вмів читати й писати. І розмовляти.

— І щоб убити такого посполитого фраєра, пане Ріенсе, ви найняли не простого горлоріза з порту, але нас, братів Мішле? За сто новіградських крон?

— Це ж ваша звичайна ставка, — вицідив чоловік зі шрамом. — Правда?

— Неправда, — холодно заперечив Тубланк. — Бо ми — не для убивства посполитих фраєрів. А якщо вже й… Пане Ріенсе, фраєр, якого ви хочете бачити мертвим, буде вам коштувати двісті. Двісті необрізаних блискучих крон із вибитим знаком новіградського монетного двору. Знаєте чому? Бо у справі цій є гачок, мосьпане. Ви не мусите нам говорити, який гачок, обійдемося. Але ви за нього заплатите. Двісті, кажу. Погодьтеся на таку ціну, й уже можете вважати свого недруга мертвим. Не погодитеся — то шукайте для цієї роботи когось іншого.

У підвалі, що смердів дохлятиною і кислим вином, запанувала тиша. По підлозі біг, швидко перебираючи ніжками, тарган. Флавій Мішле розтоптав його з тріском, блискавичним рухом ноги, майже не змінивши пози й зовсім не змінивши виразу обличчя.

— Згода, — сказав Ріенс. — Отримаєте двісті. Ходімо.

Тубланк Мішле, професійний убивця від чотирнадцятого року життя, навіть рухом повіки не видав свого здивування. Не думав, що вдасться їм вторгувати більше, ніж сто двадцять — найбільше сто п’ятдесят. Раптом йому здалося, що занадто низько оцінив він гачок, що ховався у цій роботі.

Знахар Мирман прийшов до тями на підлозі власного дому. Лежав навзнак, сплутаний, наче баран. Потилиця йому страшенно боліла, пам’ятав, що, падаючи, гепнувся головою об коробку дверей. Не міг поворухнутися, бо на груди його важко й немилосердно тиснув високий чобіт, застебнутий на пряжки. Знахар, примруживши очі й морщачи обличчя, глянув угору. Чобіт належав високому чоловіку з волоссям білим, наче молоко. Мирман не бачив обличчя — було воно приховане темрявою, яку не розганяв ліхтар, що стояв на столі.

— Не вбивайте… — прохрипів він. — Помилуйте, богами заклинаю… Віддам гроші… Усе віддам… Покажу, де вони сховані…

— Де Ріенс, Мирмане?

Знахар аж затрясся від звука того голосу. Не був він із лякливих, небагатьох речей він боявся. Але в голосі біловолосого всі ті речі — були. Та ще, на додаток, було кілька інших.

Надлюдським зусиллям волі він опанував переляк, який повзав по його кишках, наче огидний хробак.

— Га? — удав він здивування. — Що? Хто? Як ви сказали?

Чоловік нахилився, і Мирман побачив його обличчя. Побачив очі. І від їхнього виразу шлунок його опустився аж до прямої кишки.

— Мирмане, не крути, не мети хвостом, — відізвався з тіні знайомий голос Шані, медички з університету. — Коли я була в тебе три дні тому, тут, на цьому табуреті, за цим столом, сидів мосьпан у плащі, підбитому ондатрою. Пив він вино, а ти ніколи нікого не пригощаєш, тільки найкращих приятелів. Той залицявся до мене, нахабно підмовляв на танці під «Трьома дзвіночками». Мені навіть по лапах йому довелося дати, бо намагався мацати, пам’ятаєш? А ти сказав: «Облиште її, пане Ріенсе, не лякайте мені її, я мушу з академіками у згоді жити і справи крутити». І ви обидва розреготалися, ти й твій пан Ріенс із підсмаженою мордою. Тож не корч тепер дурника, бо не на дурніших від себе ти натрапив. Говори, поки тебе ґречно просять.

«Ах ти жачка клята, — подумав знахар. — Ах ти гадина зрадницька, шльондра ти руда, уже я тебе знайду, уже відплачу я тобі… Аби тільки вилізти з цього…»

— Який Ріенс? — заскавчав він, крутячись і даремно намагаючись звільнитися з-під підбора, що тиснув йому на сонячне сплетення. — А звідки мені знати, хто він і де він? Сюди багацько хто ходить, такі й сякі, тож я…

Біловолосий нахилився ще сильніше, повільно витягнув кинджал з-за халяви другого чобота, натиснув сильніше на груди знахарю.

— Мирмане, — сказав тихо. — Хочеш — вір, а хочеш — не вір. Але якщо ти зараз же не скажеш мені, де Ріенс… Якщо зараз же не видаси мені, яким чином ти з ним контактуєш… То я тебе шматками вуграм у каналі згодую. Почну з вух.

У голосі біловолосого було щось, від чого знахар повірив йому зараз же, у кожне слово. Він дивився на клинок кинджала й знав, що той гостріший за ножі, які сам він використовував для вирізання бородавок і чиряків. Затрусився так, що почав нервово підстрибувати спертий на його груди чобіт. Але — мовчав. Мусив мовчати. Поки що. Бо якщо Ріенс повернеться і запитає, чому він його видав, Мирман повинен продемонструвати — чому. «Одне вухо, — подумав він, — одне вухо я мушу витримати. Потім скажу…»

— Навіщо втрачати час і баблятися у крові, — пролунав раптом у напівтемряві м’який жіночий альт. — Навіщо ризикувати, що він почне крутити й брехати? Дозвольте мені взятися за нього моїми методами. Заговорить так швидко, що язик собі покусає. Притримайте його.

Знахар завив, сіпнувся у мотузках, але біловолосий притиснув його коліном до підлоги, схопив за волосся і вивернув голову. Поряд хтось присів. Він відчув запах парфумів і мокрого пташиного пір’я, відчув дотик пальців до скроні. Хотів закричати, але горло здавлював йому страх — зумів тільки каркнути.

— Уже хочеш кричати? — по-котячому замуркотів м’який альт поряд із його вухом. — Завчасно, Мирмане, завчасно. Я ще не починала. Але зараз почну. Якщо еволюція створила в твоєму мозку хоч якісь звивини, я проорю їх трошки глибше. І тоді ти побачиш, чим може стати крик.

— Тож, — сказав Вільгефорц, вислухавши доповіді, — наші королі почали думати самостійно? Почали самостійно планувати, еволюціонуючи на диво швидко — від мислення на рівні тактичному до мислення стратегічного? Цікаво. Ще недавно, під Содденом, єдине, що вони вміли, був галоп із диким вереском і здійнятим мечем попереду хоругви, навіть не оглядаючись, чи не залишалася хоругва позаду й чи не галопує вона, бува, в якомусь іншому напрямку. А нині — прошу, у замку в Хаґґе вирішують долю світу. Цікаво. Але якщо щиро, я на те сподівався.

— Знаємо, — кивнув Артауд Терранова. — І пам’ятаємо, ти нас застерігав. Тому ми тебе про це інформуємо.

— Дякую за пам’ять, — усміхнувся чародій, а Тіссая де Фрьес раптом зрозуміла, що він про ті факти, про які йому оце доповіли, знав давно.

Не озвалася ані словом. Сидячи рівно в кріслі, вирівняла мереживні манжети, бо лівий ліг трохи інакше, ніж правий. Відчула на собі роздратований погляд Терранови й веселий — Вільгефорца. Знала, що її легендарний педантизм нервує або ж веселить усіх навколо. Але абсолютно тим не переймалася.

— І що на все те Капітул?

— Спершу, — сказав Терранова, — ми хотіли б почути твою думку, Вільгефорце.

— Спершу, — усміхнувся чародій, — зійдемо й чогось вип’ємо. Часу в нас вдосталь, дозвольте виказати вам гостинність. Бачу, що ви заморені й змучені подорожжю. Скільки пересадок на телепортах, якщо можу запитати?

— Три, — стенула плечима Тіссая де Фрьес.

— Я був ближче, — потягнувся Артауд. — Мені вистачило двох. Але складних, признаюся.

— Усюди така само паскудна погода?

— Усюди.

— Тож підкріпімося їжею і старим червоним вином із Цідарісу. Лідіє, чи можу я тебе попросити?

Лідія ван Бредеворт, асистентка й особистий секретар Вільгефорца, випливла з-за штори, неначе летюча з’ява, усміхнулася очима до Тіссаї де Фрьес. Тіссая, тримаючи обличчя, відповіла милою усмішкою і нахилом голови. Артауд Терранова встав, шанобливо вклонився. Він також пречудово контролював обличчя. Знав Лідію.

Дві служниці, крутячись і шелестячи спідницями, швидко занесли на стіл посуд, виделки, ножі. Лідія ван Бредеворт запалила в ліхтарях свічки, обережно вичаровуючи маленьке полум’я між великим і вказівним пальцями. Тіссая помітила на її долоні слід олійної фарби. Занотувала в пам’яті, аби пізніше, після вечері, попросити молоду чародійку показати її нове полотно. Лідія була талановитою художницею.

Вечеряли вони мовчки. Артауд Терранова, не відмовляючи собі, раз у раз сягав до мисок і хіба трохи зачасто й без заохочення з боку господаря клацав срібною кришечкою карафи з червоним вином. Тіссая де Фрьес їла поволі, більше уваги присвячуючи розкладанню правильних композицій із тарілок, виделок і серветок, які все ще, як вважала, лежали нерівно і вражали її любов до порядку й естетичний смак. Пила вона помірно. Вільгефорц їв і пив іще помірніше. Лідія, зрозуміло, не їла й не пила взагалі.

Полум’я свічок гойдалося довгими червоно-жовтими вусами вогню. У вітраж вікна дзвеніли крапельки.

— Ну, Вільгефорце, — відізвався нарешті Терранова, грабаючись виделкою в тарілці в пошуку достатньо жирного шматка дичини. — Яка твоя думка щодо починань наших монархів? Ген Ґедимдейт і Франческа прислали нас сюди, бо хочуть дізнатися твою думку. Мені й Тіссаї вона також цікава. Капітул хоче в цій справі зайняти узгоджену позицію. А якщо дійде до дій, то й діяти ми хочемо узгоджено. Що ти порадиш?

— Ви мені лестите, — Вільгефорц жестом подякував Лідії, яка хотіла докласти йому брокколі на тарілку, — щодо того, що мої думки в цій справі мають бути вирішальними для Капітулу.

— Цього ніхто не казав. — Артауд знову долив собі вина. — Рішення ми ухвалюватимемо колегіально, коли Капітул збереться. Але перед тим нехай кожен отримає можливість висловитися, аби ми розуміли усі точки зору. Тож — слухаємо тебе.

Якщо ми закінчили вечеряти, то перейдемо в майстерню, — телепатично запропонувала Лідія, усміхаючись очима. Терранова глянув на її усмішку і швидко випив те, що було у його келиху. До дна.

— Добра ідея, — Вільгефорц витер пальці об серветку. — Там нам буде зручніше, і там також сильніший захист від магічного підслуховування. Ходімо. Можеш забрати карафу, Артауде.

— Не відмовлюся. Це мій улюблений рік.

Вони перейшли до майстерні. Тіссая не могла стриматися, щоб не кинути оком на робочий стіл, на якому громадилися реторти, тиглі, пробники, кристали й незліченне магічне приладдя. Усе було закрито камуфлювальним закляттям, але Тіссая де Фрьес була Архімайстром — не існувало заслони, крізь яку вона не зуміла б проникнути. І її трохи цікавило, чим маг займається останнім часом. Миттю зорієнтувалася у конфігурації недавно застосованої апаратури. Служила та для викриття місцезнаходження персон, які зникли, і для психобачення методом «кристал, метал, камінь». Чародій когось шукав або вирішував якусь теоретичну логістичну проблему. Вільгефорц із Роґґевену був відомий любов’ю до розв’язування таких проблем.

Вони всілися на різьблених ебенових карлах. Лідія глянула на Вільгефорца, вловила поданий поглядом знак і одразу вийшла. Тіссая непомітно зітхнула.

Усі знали, що Лідія ван Бредеворт кохає Вільгефорца з Роґґевену, що кохає його багато років, тихим, завзятим і упертим коханням. Чародій, зрозуміло, також про те знав, але вдавав, що не знає. Лідія полегшила йому справу, бо ніколи не видавала свого почуття — ніколи не зробила ані найменшого кроку чи жесту, не подала знака подумки, а якби навіть могла говорити, не сказала б ані слова. Була для цього занадто гордою. Вільгефорц також нічого не робив, бо Лідії не кохав. Міг він, зрозуміло, просто зробити її своєю коханкою і ще сильніше прив’язати до себе, і, хтозна, може, навіть ощасливити. Були такі, хто це йому радив. Але Вільгефорц цього не робив. Був для цього занадто гордим і принциповим. Тож ситуація була безнадійною, але стабільною, і це очевидним чином задовольняло їх обох.

— Отже, — урвав тишу молодий чародій, — Капітул ламає голову над тим, які заходи вжити щодо ініціатив і планів наших королів? Дарма, як на мене. Ті плани належить просто проігнорувати.

— Вибач? — Артауд Терранова завмер із келихом у лівій і карафою у правій руці. — Чи я добре зрозумів? Ми маємо залишатися бездіяльними? Маємо дозволити…

— Ми вже дозволили, — обірвав його Вільгефорц. — Бо ніхто в нас дозволу не питав. І ніхто не запитає. Повторюю, треба вдати, що ми ні про що не знаємо. Це єдино розумна поведінка.

— Те, що вони придумали, загрожує війною, причому — чималого масштабу.

— Те, що вони придумали, відомо нам завдяки енігматичній і неповній інформації, що походить із загадкового, дуже непевного джерела. Непевного настільки, що уперто напрошується слово «дезінформація». А навіть якщо це правда, то їхня робота ще у фазі планування і надовго в тій фазі лишиться. А якщо за ту фазу вийде… Що ж, ми підлаштуємося до ситуації.

— Ти хочеш сказати, — скривився Терранова, — що танцюватимемо так, як нам заграють?

— Так, Артауде. — Вільгефорц глянув на нього, а очі його блиснули. — Танцюватимеш так, як тобі заграють. Або вийдеш із зали. Бо подіум для оркестру занадто високий, щоби ти міг туди влізти й наказати музикам грати інші ноти. Нарешті зрозумій це. Коли ти вважаєш, що можливе інше рішення, — ти помиляєшся. Плутаєш небо із зірками, віддзеркаленими вночі на поверхні ставка.

«Капітул зробить те, що він накаже, приховуючи наказ за видимістю поради, — подумала Тіссая де Фрьес. — Ми всі лише пішаки на його шахівниці. Він пішов угору, виріс, затьмарив нас своїм блиском, підпорядкував собі. Ми пішаки в його грі. У грі, правила якої нам невідомі».

Лівий манжет знову ліг інакше, ніж правий. Чародійка старанно поправила його.

— Плани королів уже у фазі реалізації, — сказала вона повільно. — У Кедвені і в Едірні розпочався наступ проти скойа’таелів. Ллється кров ельфійської молоді. Доходить до переслідувань і погромів нелюдей. Говорять про атаки на вільних ельфів із Дол Блатанна й Синіх гір. Це масове вбивство. І я маю переказати Ґедемдейтові й Еніді Фіндабайр, що ти радиш бездіяльно спостерігати? Удавати, що ми нічого не бачимо?

Вільгефорц повернув до неї голову. «Тепер ти зміниш тактику, — подумала Тіссая. — Ти гравець, ти розпізнав на слух, які кості котяться по столу. Зміниш тактику. Вдариш з іншого боку».

Вільгефорц не зводив з неї погляду.

— Ти маєш рацію, — сказав покірливо. — Ти маєш рацію, Тіссає. Війна з Нільфгардом — це одне, але на різанину нелюдів не можна дивитися бездіяльно. Пропоную скликати з’їзд, загальний з’їзд, усіх, до Майстрів третього ступеня включно, а також і тих, хто після Соддену засідає по королівських радах. На з’їзді ми апелюватимемо до їхнього розуму й накажемо угамувати монархів.

— Я підтримую такий проект, — сказав Терранова. — Скликаємо з’їзд, нагадаємо їм, до кого вони найперше мають виказувати лояльність. Зважте, що королям нині радить навіть дехто із членів нашої Ради. Королям служать Кардуїн, Філіппа Ейльгарт, Феркарт, Радкліфф, Йеннефер…

При звуці останнього імені Вільгефорц здригнувся. Внутрішньо, зрозуміло. Але Тіссая де Фрьес була Архімайстром. Тіссая відчула думку, імпульс, що проскочив від столу й магічної апаратури на ньому до двох книжок, що лежали на столі. Обидві книжки були невидимими, прихованими магією. Чародійка сконцентрувалася, пробила заслін.

«Aen Ithlinnespeath», пророцтва Ітлінн Еґлі еп Евеніен, ельфійської віщунки. Пророцтво кінця цивілізації, пророцтво загибелі, знищення і повернення варварства, що мало прийти разом із масами льоду, які сунули від меж вічної мерзлоти. А друга книжка… Дуже стара… Пошарпана… «Aen Hen Ichaer»… Старша Кров… Кров Ельфів?

— Тіссає? Як тобі це?

— Підтримую. — Чародійка поправила перстень, який крутнувся на пальці у невірний бік. — Я підтримую проект Вільгефорца. Скличемо з’їзд. Настільки швидко, як тільки зможемо.

«Метал, камінь, кристал, — подумала вона. — Ти шукаєш Йеннефер? Навіщо? І що Йеннефер має спільного із пророцтвом Ітліни? Й зі Старшою Кров’ю Ельфів? Що ти тут крутиш, Вільгефорце?»

Вибачаюся, — сказала телепатично Лідія ван Бредеворт, безшелесно заходячи.

Чародій устав.

— Вибачте, — сказав, — але це важливо. Я чекав на цей лист з учора. Це забере лише хвилину.

Артауд позіхнув, стримав відрижку, потягнувся за карафою. Тіссая глянула на Лідію. Лідія усміхнулася. Очима. Не могла інакше.

Нижня половина обличчя Лідії ван Бредеворт була ілюзією.

Чотири роки тому, за дорученням Вільгефорца, її майстра, Лідія взяла участь у дослідженнях властивостей артефакту, знайденого під час розкопок старовинного некрополя. Артефакт виявився захищеним потужним закляттям. Активізувався тільки раз. Із п’яти чародіїв, учасників експерименту, троє загинуло на місці. Четвертий втратив очі, обидві руки й збожеволів. Лідія вийшла з опіками, розтрощеною щелепою і мутацією гортані й горла, що досі чинила опір спробам регенерації. Тож використали сильну ілюзію, щоб люди не зомлівали при вигляді обличчя Лідії. Це була дуже сильна, майстерно накладена ілюзія, крізь яку важко було пробитися навіть Обраним.

— Гм-м… — Вільгефорц відклав листа. — Дякую, Лідіє.

Лідія посміхнулася. Посланець чекає на відповідь, — сказала.

— Відповіді не буде.

Розумію. Я наказала приготувати кімнати для гостей.

— Дякую. Тіссає, Артауде, вибачаюся перед вами за ту хвилинну тяганину. Продовжуємо. На чому ми зупинилися?

«Ні на чому, — подумала Тіссая де Фрьес. — Але я уважно тебе слухаю. Бо ти ж нарешті наважишся перейти до справ, які тебе цікавлять по-справжньому».

— Ах, — повільно почав Вільгефорц. — Я уже знаю, про що я хотів говорити. Маю на увазі наймолодших за стажем членів Ради. Феркарта й Йеннефер. Феркарт, наскільки я знаю, пов’язаний із Фольтестом із Темерії, засідає у королівській раді разом із Трісс Мерігольд. А з ким пов’язана Йеннефер? Ти говорив, Артауде, що вона належить до тих, хто служить королям.

— Артауд трохи перебільшує, — сказала спокійно Тіссая. — Йеннефер мешкає у Венґерберзі, тож Демавенд інколи звертається до неї за допомогою, але вони не співпрацюють постійно. Напевне не можна стверджувати, що вона служить Демавенду.

— Що з її зором? Сподіваюся, усе в порядку?

— Так. Усе в порядку.

— Добре. Дуже добре. Я непокоївся… Знаєте, я хотів із нею зв’язатися, але виявилося, що вона виїхала. Ніхто не знав куди.

«Камінь, метал, кристал, — подумала Тіссая де Фрьес. — Усе, що носить Йеннефер, активне, його не викрити психобаченням. Цим методом ти її не знайдеш, мій дорогий. Якщо Йеннефер не хоче, щоб знали, де вона, ніхто про те не довідається».

— Напиши їй, — сказала вона спокійно, рівняючи манжету. — І передай лист звичайним способом. Той, безумовно, дійде. А Йеннефер, де б вона не була, відповість. Вона завжди відповідає.

— Йеннефер, — втрутився Артауд, — часто зникає, інколи на цілі місяці. Причини найчастіше бувають тривіальними…

Тіссая глянула на нього, стиснувши губи. Чародій замовк. Вільгефорц легенько усміхнувся.

— Саме так, — сказав він. — Саме про те я і подумав. Свого часу вона була сильно пов’язана з… одним відьмаком. Ґеральтом, якщо я не помиляюся. Здається, то була не звичайна дрібна інтрижка. Здавалося, що Йеннефер досить сильно захоплена…

Тіссая де Фрьес випросталася, стиснула руки на поручнях карла.

— Чому ти про це питаєш? Це особисті справи. Нам до того немає діла.

— Звичайно. — Вільгефорц глянув на лист, кинутий на кафедру. — Нам до того немає діла. Але мною керує не нездорова цікавість, а турбота про емоційний стан члена Ради. Я думаю над реакцією Йеннефер на звістку про смерть того… Ґеральта. Сумніваюся, чи зуміла б вона перейти до порядку денного, погодитися з тією смертю, не впадаючи в депресію або надмірну жалобу?

— Безсумнівно, зуміла б, — холодно сказала Тіссая. — Тим більше, що такі новини доходять до неї час від часу. І незмінно виявляються плітками.

— Так і є, — підтвердив Терранова. — Той цілий Ґеральт, чи як там його, уміє дати собі раду. І чому тут дивуватися? Це мутант, смертоносний автомат, запрограмований, аби вбивати й не дати вбити себе. А щодо Йеннефер, не будемо перебільшувати її можливі емоції. Ми її знаємо. Вона емоціям не піддається. Розважалася з відьмаком, і це все. Приваблювала її смерть, із якою той типчик постійно заграє. А коли він нарешті дограється, то й справа скінчиться.

— Поки що, — сухо сказала Тіссая де Фрьес, — відьмак живий.

Вільгефорц усміхнувся, знову скоса подивився на лист, що лежав перед ним.

— Хіба? — сказав. — Не думаю.

Ґеральт трохи здригнувся, проковтнув слину. Уже минув перший струс після того, як він випив еліксир, починалася фаза дії, що сигналізувала про себе легким, але неприємним запамороченням, яке супроводжувало адаптацію погляду до темряви.

Адаптація пройшла швидко. Темрява ночі світилася, усе навколо набирало відтінків сірих, відтінків спочатку імлистих і неясних, поступово все більш контрастних, виразних і різких. На вуличці, що виходила на набережну каналу, вуличці, ще мить тому темній, наче нутрощі діжки від смоли, Ґеральт уже міг розрізнити щурів, що мандрували канавою, обнюхували калюжі й шпарини в мурах.

Слух його під впливом відьмачого декокту також загострився. Вимерла плутанина завулків, у яких мить тому чувся виключно шум дощу в ринвах, почала оживати, пульсувати звуками. Він чув верески котів, що билися, гавкання псів з-за каналу, сміхи й крики з шинків і корчем Оксенфурта, вереск і співи в трактирі плотогонів, віддалену, тиху трель флейти, що грала танцювальну мелодію. Ожили темні, сонні будинки — Ґеральт почав розрізняти хропіння людей, тупіт волів у загорожах, форкання коней у стайнях. У якійсь із будівель у глибині вулички лунали приглушені спазматичні стогони жінки, яка кохалася.

Звуки росли, набирали сили. Він уже розрізняв обсценні слова пияцьких пісеньок, довідався ім’я коханця жінки, яка стогнала. З-за каналу, з Мирманової садиби на палях, долинав рваний, нескоординований белькіт знахаря, уведеного гостинцями Філіппи Ейльгарт у стан повного й, напевно, перманентного божевілля.

Наближався світанок. Дощ нарешті вщух, зривався вітер, який розганяв хмари. Небо на сході виразно просвітліло.

Щури в провулку раптом занепокоїлися, приснули на всі боки, заховалися серед скриньок і сміття.

Відьмак почув кроки. Четверо чи п’ятеро людей, поки що він не міг сказати точно — скільки. Він глянув уверх, але Філіппу не помітив.

Негайно змінив тактику. Якщо в групі, що наближалася, був Ріенс, мав мало шансів схопити його. Довелося б спочатку вести бій із ескортом, а він того не хотів. По-перше, був під впливом еліксиру і ці люди мусили померти. По-друге, Ріенс тоді отримав би час для втечі.

Кроки наближалися. Ґеральт вийшов із тіні.

Із завулка з’явився Ріенс. Відьмак упізнав чаклуна миттєво й інстинктивно, хоча ніколи його не бачив. Шрам від опіку, подарунок від Йеннефер, маскувала тінь, відкинута каптуром.

Був він сам-один. Ескорт не виявив себе, залишився на вуличці, прихованим. Ґеральт одразу зрозумів чому. Ріенс знав, хто чекає на нього перед будинком знахаря. Ріенс сподівався на засідку, але — прийшов. Відьмак зрозумів чому. Причому — раніше, ніж почув тихий скрегіт мечів, що виходили з піхов. «Добре, — подумав. — Якщо ви того хочете — добре».

— Приємно за тобою полювати, — тихо сказав Ріенс. — Не треба довго шукати. З’являєшся сам, саме там, де ми й хотіли б тебе мати.

— Те саме можна сказати про тебе, — спокійно відповів відьмак. — Ти з’явився тут. Я хотів тебе мати — й ось ти.

— Ти мусив добряче натиснути на Мирмана, аби той розповів тобі про амулет і показав, де він схований. І яким чином його активувати, щоб послати звістку. Але того, що амулет цей одночасно працює і як попередження, Мирман не знав і сказати не міг, навіть якби його пекли на червоному вугіллі. Я роздав чимало таких амулетів. Знав, що раніше чи пізніше ти натрапиш на якийсь із них.

З-за рогу вулички випірнуло четверо людей. Рухалися вони повільно, вправно й безшелесно. Усе ще трималися у зоні пітьми, а витягнені мечі тримали так, аби їх не видав блиск клинків. Відьмак, зрозуміло, пречудово їх бачив. Але не видавав свого знання. «Добре, убивці, — подумав. — Якщо ви того хочете, то будете те мати».

— Я чекав, — продовжував Ріенс, не рухаючись із місця, — і дочекався. Маю намір нарешті звільнити землю від тягаря твого існування, паскудний одмінцю.

— Ти маєш намір? Переоцінюєш себе. Ти — лише знаряддя. Горлоріз, найманий іншими, щоб залагоджувати брудні справи. Хто тебе найняв, пахолку?

— Забагато ти хочеш знати, мутанте. Звеш мене пахолком? А знаєш, чим є ти? Купою лайна, що лежить на дорозі, купою, яку треба усунути, бо дехто не хоче бруднити собі чоботи. Ні, я не розповім, ким є той хтось, хоча міг би. Зате скажу тобі дещо інше, аби ти мав над чим подумати дорогою в пекло. Я уже знаю, де байстрюк, якого ти так охороняв. І знаю, де ота твоя відьма, Йеннефер. До неї немає діла моїм працедавцям, але в мене на цю дівку особиста образа. Як тільки я закінчу з тобою, доберуся до неї. Зроблю так, що вона пожаліє про свої фокуси з вогнем. О, так, вона буде про те жаліти. Дуже довго.

— Не треба було цього казати, — паскудно усміхнувся відьмак, відчуваючи вже ейфорію битви, викликану еліксиром, що реагував на адреналін. — Поки ти того не сказав, мав шанс вижити. Тепер його в тебе вже немає.

Сильне тремтіння відьмацького медальйона попередило про раптову атаку.

Він відскочив, блискавично добуваючи меч, вкритим рунами клинком відбив і знівечив послану в його бік різку паралізуючу хвилю магічної енергії. Ріенс відступив, підняв руку в жесті, але в останню мить злякався. Не використавши другого закляття, поспішно ретирувався углиб завулку. Відьмак не міг його переслідувати — кинулися на нього ті четверо, які вважали, що їх прикриває тінь. Блиснули мечі.

Це були професіонали. Уся четвірка. Досвідчені, вправні, зіграні професіонали. Ударили в нього парами, двоє зліва, двоє справа. Парами — так, щоб один завжди ховався за спиною другого. Відьмак обрав тих, що були зліва. На викликану еліксиром ейфорію наклалася лють.

Перший горлоріз атакував фінтом із декстера, тільки для того, щоб відскочити й дати тому, за спиною, можливість зрадницького уколу. Ґеральт закрутився у піруеті, минув їх і тяв другого ззаду, самим кінчиком меча, через потилицю, шию і спину. Був злим, ударив сильно. Кров фонтаном бризнула на стіну.

Той перший блискавично відступив, поступаючись місцем наступній парі. Ті розділилися в атаці, рубаючи мечами з двох напрямків, так, щоб тільки один удар можна було парирувати, — другий мусив потрапити в ціль. Ґеральт не парирував, крутячись у піруеті увійшов між ними. Щоб не зіштовхнутися, обидва вони мусили збитися із зіграного ритму, тренованих кроків. Один зумів обернутися у м’якому, котячому ухилі, відскочив вправно. Другий не зумів. Втратив рівновагу, повернувся спиною. Відьмак, крутнувшись у зворотному піруеті, із розмахом тяв його через поперек. Був злий. Відчув, як гострий відьмацький меч перерубує хребет. Жахливе виття прокотилося відлунням по вуличках. Двоє, що залишилися, ударили в нього одночасно, засипали ударами, які він парирував із чималим зусиллям. Увійшов у пірует, вирвався з-під блискаючих клинків. Але замість того, щоб спертися об стіну й оборонятися, він атакував.

Вони не сподівалися на це, не зуміли відскочити й розділитися. Один контратакував, але відьмак уникнув контратаки, закрутився, рубанув назад, наосліп, цілячись у рух повітря. Був злий. Цілився низько, у черево. Попав. Почув здавлений крик, але часу оглядатися не мав. Останній із горлорізів був уже поряд, уже бив швидким паскудним сіністром, квартою. Ґеральт парирував в останню мить, статично, без оберту, квартою із декстера. Горлоріз, скориставшись інерцією від блоку, крутнувся наче пружина й рубонув з півоберта, широко й сильно. Занадто сильно. Ґеральт уже обертався. Клинок убивці, значно важчий за клинок відьмака, тяв повітря, горлорізу довелося піти за ударом. Розгін розвернув його. Ґеральт вивернувся з напівпіруету поряд із ним, дуже близько. Побачив скривлене обличчя, перелякані очі. Був злий. Ударив. Коротко, але сильно. Й точно. Просто в очі.

Чув переляканий крик Шані, яка рвалася із хватки Любистка на містку, що вів до садиби знахаря.

Ріенс, скинувши плаща, відступав углиб завулка, піднявши й витягнувши перед собою обидві руки, з яких сочилося магічне світло. Ґеральт стиснув обіруч меч і, не роздумуючи, кинувся бігом до супротивника. У чаклуна не витримали нерви. Не скінчивши закляття, він почав утікати, незрозуміло кричачи. Але Ґеральт розумів. Знав, що Ріенс кличе по допомогу. Що благає порятунку.

І порятунок прийшов. Вуличку заполонило яскраве світло, на полущеній, із патьоками стіні дому розгорівся вогненний овал телепорту. Ріенс кинувся до нього. Ґеральт стрибнув. Був дуже злим.

Тубланк Мішле застогнав, скрутився, стискаючи обома руками розхльостаний живіт. Відчував, як кров юшиться з нього, швидко стікаючи між пальців. Неподалік лежав Флавій. Ще мить тому — тремтів. Але вже знерухомів. Тубланк стулив повіки, потім розплющив очі. Але сова, що сиділа поряд із Флавієм, не була, схоже, галюцинацією, бо не зникла. Він знову застогнав і повернув голову.

Якась дівка, судячи з голосу, дуже молода, жахливо кричала.

— Пусти мене! Там є поранені! Я мушу… Я медичка, Любистку! Пусти мене, чуєш?

— Ти їм не допоможеш, — відповів глухим голосом той, кого назвали Любистком. — Не після відьмацького меча… Навіть не підходь туди. Не дивися… Благаю тебе, Шані, не дивися.

Тубланк відчув, як хтось біля нього стає навколішки. Відчув запах парфумів і мокрого пір’я. Почув тихий, лагідний голос. Насилу розпізнав слова, заважав дратівливий крик і плач молодої дівки. Тієї… медички. А якщо медичка все ще дерлася, то хто сидів біля нього? Тубланк застогнав.

— …буде добре. Все буде добре.

— Су… чий… син… — вичавив він. — Ріенс… Сказав нам… Звичайний фраєр… А то… був відьмак… Га… чок… Рятун… ку… Мої… кишки…

— Тихо, тихо, синочку. Заспокойся. Уже все добре. Уже не болить. Правда ж, уже не болить? Скажи мені, хто вас сюди привів? Хто звів вас із Ріенсом? Хто його порекомендував? Хто вас у це втягнув? Скажи мені це, прошу, синочку. І тоді все буде добре. Скажи мені, прошу.

Тубланк відчув на губах кров. Але сил виплюнути її вже не мав. Із щокою, притиснутою до мокрої землі, він відкрив рота, кров вилилася сама.

Не відчував уже нічого.

— Скажи мені, — повторював лагідний голос. — Скажи, синочку.

Тубланк Мішле, професійний убивця з чотирнадцяти років, заплющив очі, посміхнувся кривавою посмішкою. І прошепотів те, що знав.

А коли розплющив очі, побачив стилет із вузьким клинком і з маленьким золотим ефесом.

— Не бійся, — сказав лагідний голос, а вістря стилету торкнулося скроні. — Не буде боляче.

І справді не боліло.

Він дістав чаклуна в останню мить, одразу перед телепортом. Меч він відкинув раніше, руки мав вільні, витягнуті ще під час стрибка пальці вчепилися у край плаща. Ріенс втратив рівновагу, ривок вигнув його, змусив відступити назад. Він рвонувся люто, різким рухом роздер плащ від пряжки до пряжки, вивільнився. Пізно.

Ґеральт розвернув його ударом правого кулака в плече й відразу вдарив лівою, у шию під вухом. Ріенс поточився, але не впав. Відьмак дістався до нього в м’якому стрибку і з силою всадив кулак під ребра. Чаклун застогнав і обвис на кулакові, Ґеральт схопив його за полу кубрака, крутнув ним і повалив на землю. Притиснутий коліном, Ріенс витягнув руки, відкрив рота для закляття. Ґеральт стис кулак і вдарив його згори. Просто в губи. Ті лопнули, наче смородини.

— Подарунок від Йеннефер ти вже маєш, — прогарчав. — Тепер отримаєш від мене.

Ударив іще раз. Голова чаклуна підскочила, на чоло і щоки хлюпнула кров. Ґеральт трохи здивувався — він не відчував болю, але безумовно його зачепило в сутичці. Це була його кров. Не переймався, не мав часу також шукати рану й займатися нею. Стиснув кулак і влупив Ріенса ще раз. Був злий.

— Хто тебе послав? Хто тебе найняв?

Ріенс плюнув у нього кров’ю. Відьмак ударив його ще раз.

— Хто?

Вогнистий овал телепорту запалав сильніше, світло, що витікало з нього, залило весь провулок. Відьмак відчув силу, що била з нього, відчув її ще раніше, ніж його медальйон застережливо й різко затремтів.

Ріенс також відчув енергію, що текла з телепорту, відчув допомогу, що надходила. Крикнув, заборсався, наче гігантська риба. Ґеральт спер йому коліно в груди, підняв руку, складаючи пальці в Знак Аард, націлився у палаючий портал. Це була помилка.

Із порталу ніхто не вийшов. Випромінилася з нього лише сила, а силу взяв Ріенс.

Із напружених пальців чаклуна виросли шестидюймові сталеві шипи. Вони увіткнулися у плече й груди Ґеральта із чутним тріском. Із шипів ударила енергія. Відьмак кинувся назад конвульсивним стрибком. Струс був таким, що він відчув і почув, як хрустять і ламаються в нього стиснуті від болю зуби. Щонайменше два.

Ріенс спробував підхопитися, але знову впав навколішки, на колінах поповз до телепорту. Ґеральт, ледь дихаючи, витягнув з-за халяви кинджал. Чаклун озирнувся, підвівся, заточився. Відьмак також заточився, але він був швидшим. Ріенс знову обернувся, заверещав. Ґеральт стис кинджал у долоні. Він був злий. Дуже злий.

Щось схопило його ззаду, обезвладнило, знерухомило. Медальйон на шиї запульсував різко, біль у пораненому плечі спазматично запульсував.

За якихось десять кроків позаду стояла Філіппа Ейльгарт. І з її піднятих долонь било матове світло — дві смуги, два промені. Обидва торкалися його спини, стискаючи плечі сяючими кліщами. Він шарпнувся, безрезультатно. Не міг зрушити з місця. Міг тільки дивитися, як Ріенс непевним кроком добирався до телепорту, що пульсував молочним сяйвом.

Ріенс повільно, не поспішаючи, увійшов у світло телепорту, занурився в нього, наче нирець, розмазався, зник. За мить після того овал згас, на хвилину зануривши вуличку в непроглядну, густу, оксамитову темряву.

Десь серед завулків кричали, б’ючись, коти. Ґеральт глянув на клинок меча, який він підняв, ідучи до чародійки.

— Чому, Філіппо? Чому ти це зробила?

Чародійка відступила на крок. Тримала в долоні стилет, який мить тому стирчав у черепі Тубланка Мішле.

— Навіщо ти питаєш? Адже знаєш і так.

— Так, — підтвердив він. — Тепер уже знаю.

— Тебе поранено, Ґеральте. Не відчуваєш болю, бо одурманений відьмацьким еліксиром, але глянь, яка кровотеча. Ти заспокоївся, щоб я нарешті могла підійти, без страху, й зайнятися тобою? Диявол, не дивися так! І не наближайся до мене. Ще крок, і я буду змушена… Не наближайся! Прошу! Не хочу заподіяти тобі кривди, а якщо ти наблизишся…

— Філіппа! — крикнув Любисток, тримаючи Шані — та усе ще плакала. — Ти здуріла?

— Ні, — із зусиллям сказав відьмак. — Вона цілком при пам’яті. І чудово знає, що робить. Увесь час знала, що робить. Вона нас використала. Зрадила. Ошукала…

— Заспокойся, — повторила Філіппа Ейльгарт. — Ти цього не зрозумів — і не треба, щоб розумів. Я мусила зробити те, що зробила. І не називай мене зрадницею. Бо я це зробила саме тому, щоб не зрадити справу більшу, ніж ти можеш собі уявити. Справу велику й важливу, настільки важливу, що треба заради неї без роздумів жертвувати справами дрібнішими, раз опинилися перед таким вибором. Ґеральте, дияволе, ми тут балакаємо, а ти стоїш у калюжі крові. Заспокойся і дозволь, щоб ми тобою зайнялися, я й Шані.

— Вона має рацію! — крикнув Любисток. — Тебе поранено, хай тобі грець! Треба тебе перев’язати, й тікати звідси! Посваритися можете й пізніше!

— Ти і твоя велика справа… — Відьмак, не звертаючи уваги на трубадура, невпевнено ступив уперед. — Твоя велика справа, Філіппо, і твій вибір — це той поранений, заколотий холоднокровно, коли вже сказав усе, що ти хотіла знати і про що мені дізнатися не можна. Твоя велика справа — це Ріенс, якому ти дозволила втекти, щоб той випадково не зрадив імені свого наймача. Аби він і далі міг убивати. Твоя велика справа — це трупи тут, яких бути не мусило. Вибачаюся, погано висловився. Не трупи. Дрібні справи!

— Я знала, що ти не зрозумієш.

— Не зрозумію, вірно. Ніколи. Але про що йдеться, я знаю. Ваші великі справи, ваші війни, ваша битва за порятунок світу… Ваша мета, яка виправдовує засоби… Прислухайся, Філіппо. Чуєш ті голоси, отой вереск? То коти б’ються за великі справи. За неподільне панування над купою сміття. Це не жарти, там ллється кров і летять клапті. Там триває війна. Але мене ті обидві війни, котяча й твоя, обходять неймовірно мало.

— Тобі так лише здається, — прошипіла чародійка. — Усе те почне тебе стосуватися, причому — раніше, ніж ти міг би подумати. Ти стоїш перед необхідністю вибору. Ти вплутався у призначення, мій дорогенький, сильніше, ніж ти вважав. Ти думав, що береш під опіку дитину, малу дівчинку. Ти помилявся. Ти приголубив полум’я, від якого в будь-яку мить може спалахнути світ. Наш світ. Твій, мій, інших. І тобі доведеться вибирати. Так, як мені. Так, як Трісс Мерігольд. Так, як мусила вибрати Йеннефер. Бо Йеннефер уже вибрала. Твоє призначення у її руках, відьмаче. Ти сам його в ті руки віддав.

Відьмак похитнувся. Шані скрикнула, вирвалася від Любистка. Ґеральт стримав її жестом, вирівнявся, глянув просто в темні очі Філіппи Ейльгарт.

— Моє призначення, — сказав він із зусиллям. — Мій вибір… Я скажу тобі, Філіппо, що я вибрав. Я не дозволю, аби у ваші брудні махінації ви вплутали Цірі. Я застерігаю. Будь-хто, хто відважиться скривдити Цірі, закінчить так, як ці четверо, що тут лежать. Я не буду клястися чи присягатися. Немає для чого. Я просто застерігаю. Ти закинула мені, що я поганий опікун, що не вмію захистити дитину. Я буду її захищати. Так, як умію. Буду вбивати. Буду вбивати без жалю…

— Я тобі вірю, — із усмішкою сказала чародійка. — Вірю, що будеш. Але не сьогодні, Ґеральте. Не зараз. Бо за мить ти зомлієш від втрати крові. Шані, ти готова?