Відьмак. Кров Ельфів

Розділ 3

— Ваші побоювання були необґрунтованими, майже безпідставними, — скривилася Трісс, спираючи лікті на стіл. — Минули часи, коли чародії полювали на Джерела й магічно обдарованих дітей, коли насильно чи підступом забирали їх у батьків чи опікунів. Ви і справді вважали, що я могла б захотіти відібрати у вас Цірі?

Ламберт пирхнув та відвернувся. Ескель і Весемір подивилися на Ґеральта, але Ґеральт мовчав. Дивився убік, безперервно граючись срібним відьмацьким медальйоном у вигляді голови вовка з вищіреними іклами. Трісс знала, що медальйон реагує на магію. У таку ніч, як Мідінваерне, коли від магії аж вібрувало повітря, медальйони відьмаків мали тремтіти невпинно, дратувати й непокоїти.

— Ні, дитинко, — сказав нарешті Весемір. — Ми знаємо, що ти такого не зробила б. Але ж ми знаємо й те, що ти повинна доповісти про неї Капітулу. Давно знаємо, на кожного чародія покладено такий обов’язок. Ви вже не забираєте обдарованих дітей у батьків і опікунів. Ви спостерігаєте за такими дітьми, щоб пізніше, у слушний момент, захопити їх магією, схилити…

— Не бійтеся, — сказала вона холодно. — Я не скажу про Цірі нікому. Навіть Капітулу. Чому ви так на мене дивитеся?

— Дивує нас легкість, із якою обіцяєш нам зберігати секрет, — спокійно сказав Ескель. — Вибач, Трісс, я не хотів тебе образити, але що сталося з вашою легендарною лояльністю до Ради й Капітулу?

— Багато що сталося. Війна багато змінила. А битва за Содден — іще більше. Не хочу втомлювати вас політикою, до того ж певні проблеми і справи огорнуті, вибачте, таємницею, яку мені не можна розкривати. Але щодо лояльності… Я лояльна. Але можете повірити, у цій справі я можу бути лояльною як до Капітулу, так і до вас.

— Така подвійна лояльність, — Ґеральт уперше цього вечора глянув їй в очі, — це диявольськи важка справа. Рідко кому вона вдається, Трісс.

Чародійка глянула на Цірі. Дівчинка сиділа поряд із Коеном на ведмежій шкірі у віддаленому кінці зали, обоє зайняті були грою у «цапки». Гра ставала монотонною, бо обидва були неймовірно швидкі — жоден аж ніяк не міг хлопнути іншого. Схоже, то їм не перешкоджало й не псувало розваги.

— Ґеральте, — сказала Трісс. — Коли ти знайшов Цірі там, над Яругою, ти забрав її із собою. Привіз до Каер Морену, сховав від світу, не хочеш, щоб навіть близькі для цієї дитини люди знали, що вона жива. Ти зробив це, бо щось, про що я не знаю, переконало тебе, що призначення існує, що воно нами керує, що веде нас у всьому, що ми робимо. Я теж так вважаю, завжди так вважала. Якщо призначення захоче, щоб Цірі стала чародійкою, то вона нею стане. Капітул чи Рада не мають про неї знати, не мають спостерігати за нею чи її умовляти. Зберігаючи ваш секрет, я аж ніяк не зраджую Капітул. Але, як ви й самі знаєте, є тут певна проблема.

— Якби лише одна, — зітхнув Весемір. — Кажи, дитинко.

— Дівчина має магічні здібності, й цього не можна лишити поза увагою. Це занадто небезпечно.

— З якого такого погляду?

— Неконтрольовані здібності — страшні. Для Джерела й для оточення. Оточенню Джерело може загрожувати багатьма способами. Собі — лише одним. Ним є психічна хвороба. Найчастіше — кататонія.

— Та під три дияволи, — сказав після довгої паузи Ламберт. — Оце прислухаюся до вас і думаю, що хтось тут уже з глузду з’їхав і тільки-но й дивиться, як стати загрозою для оточення. Призначення, джерела, чари, чудеса, дивовижі… Чи ти не перебільшуєш, Мерігольд? Чи це перша дитина, яку привезли до фортеці? Ґеральт не знайшов жодного призначення, знайшов лише ще одну бездомну осиротілу дитину. Ми навчимо ту дитину мечу й випустимо у світ, як і інших. Звичайно, згоден, іще ніколи раніше не тренували ми в Каер Морені дівчину. Мали ми з Цірі проблеми, припускалися помилок, добре, що ти на них вказала. Але не перебільшуй. Вона не настільки небачена, щоб падати на коліна й здіймати очі до неба. Чи мало кружляє по світі баб-войовничок? Гарантую тобі, Мерігольд, Цірі звідси вийде цілою і здоровою, сильною і такою, що дасть собі раду в житті. І, я впевнений, без кататонії чи іншої падучої. Хіба що ти нашлеш на неї таку хворобу.

— Весеміре, — Трісс повернулася на стільці. — Накажи йому замовкнути, бо заважає.

— Крутиш, — сказав спокійно Ламберт, — а не про все ще знаєш. Глянь.

Він простягнув руку в напрямку каміна, дивним чином складаючи пальці. У каміні загуділо й завило, полум’я різко здійнялося, жар засвітився, сипонув іскрами. Ґеральт, Весемір і Ескель подивилися неспокійно на Цірі, але дівчинка не звернула уваги на яскравий феєрверк.

Трісс схрестила на грудях руки, глянула на Ламберта з викликом.

— Знак Аард, — заявила спокійно. — Ти хотів мене здивувати? За допомогою такого самого жесту, посиленого концентрацією, зусиллям волі й закляттям, я можу за мить повикидати поліна в комин так високо, що ти вважатимеш, що то зірки.

— Ти можеш, — погодився він. — Але не Цірі. Вона не в змозі скласти Знак Аард. І будь-який інший. Намагалася сотні разів — і нічого. А ти сама знаєш: для наших Знаків досить і мінімальних здібностей. Значить, Цірі не має й мінімуму. Вона абсолютно нормальна дитина. Не має ані найменших магічних здібностей, вона майже антиталант. А ти нам тут розповідаєш про Джерело, намагаєшся залякати…

— Джерело, — пояснила чародійка холодно, — не контролює своїх можливостей, не панує над ними. Воно — медіум, щось схоже на передавач. Несвідомо контактує з енергією, несвідомо її перетворює. А коли намагається це контролювати, коли напружується, як на спробах складання Знаків, нічого не виходить. І нічого не вийде не тільки після сотні, а й після тисячі спроб. Це типово для Джерела. Але одного дня настає мить, коли Джерело не напружується, не силиться, думає про небесні мигдалі чи про ковбасу з капустою, грає у кості, забавляється з кимось у ліжку, длубається у носі… й раптом щось стається. Наприклад, полум’я огортає дім. А інколи полум’я огортає півміста.

— Перебільшуєш, Мерігольд.

— Ламберте. — Ґеральт відпустив медальйон, поклав долоні на стіл. — По-перше, не звертайся до Трісс «Мерігольд», вона багато разів просила, щоб ти такого не робив. По-друге, Трісс не перебільшує. Я на власні очі бачив у ділі матусю Цірі, принцесу Паветту. Скажу вам, було там на що подивитися. Не знаю, чи була вона Джерелом, але ніхто не підозрював про її здібності, поки вона на волосину розминулася з тим, щоб дощенту зруйнувати королівський бург у Цінтрі.

— Тож треба взяти до уваги, — сказав Ескель, запалюючи свічку в іще одному ліхтареві, — що Цірі все ж може мати генетичний спадок.

— Не просто може, — сказав Весемір. — Вона його успадкувала. З одного боку, Ламберт має рацію. Цірі не в змозі складати Знаки. З іншого… Ми всі бачили…

Він замовк, глянув на Цірі, яка радісним писком позначила власну перемогу в грі в «цапки». Трісс бачила посмішку на обличчі Коена й не сумнівалася, що той дозволив дівчинці перемогти.

— А власне, — промовила вона насмішкувато. — Усі ви бачили. Що бачили? За яких обставин ви те бачили? Чи не здається вам, хлопці, що прийшов час для щирішого признання? До диявола, я ж сказала, що збережу секрети. Ви маєте моє слово.

Ламберт глянув на Ґеральта, Ґеральт кивнув, дозволяючи. Молодший відьмак устав, зняв з високої полиці велику чотирикутну кришталеву карафу й менший флакончик. Перелив уміст флакончика до карафи, струснув нею кілька разів, налив прозору рідину до кубків, що стояли на столі.

— Випий із нами, Трісс.

— Це що, правда настільки страшна, — зіронізувала вона, — що на тверезо про неї не вдасться поговорити? Що треба нарізатися, щоб змогти її вислухати?

— Не мудруй. Спробуй. Краще зрозумієш.

— А що воно?

— Біла Чайка.

— Що?

— Легкий засіб, — посміхнувся Ескель, — для добрих снів.

— Хай йому грець! Відьмачий галюциноген? Так ось від чого у вас так очі вечорами світяться!

— Біла Чайка дуже лагідна. Галюциноген — то Чорна.

— Якщо в цій рідині є магія, я не можу її пригубити!

— Виключно природні складові, — заспокоїв Ґеральт, але вираз обличчя, як вона помітила, мав напружений. Скоріше за все, боявся запитань про склад еліксиру. — До того ж розведено її у великій кількості води. Ми не пропонували б тобі щось, що могло б зашкодити.

Піниста рідина з дивним смаком ударила холодом у горло, теплом розлилася по тілу. Чародійка провела язиком по яснам і піднебінню. Не могла розпізнати жодної складової.

— Ви дали Цірі напитися цієї… Чайки, — здогадалася вона. — І тоді…

— То була випадковість, — швидко перебив Ґеральт. — Першого ж вечора, одразу після приїзду… Вона була спрагла, Чайка стояла на столі. Не встигли ми відреагувати, вона випила одним ковтком. І впала в транс.

— Натерпілися ми страху, — признався Весемір і зітхнув. — Ох, наїлися ми, дитинко. По саме горло.

— Вона заговорила не своїм голосом, — спокійно промовила чародійка, дивлячись в очі відьмакам — блискучі у світлі свічок. — Заговорила про речі і справи, про які не могла знати. Почала… пророкувати. Вірно? Що говорила?

— Дурню, — сухо промовив Ламберт. — Позбавлені сенсу дурощі.

— Не сумніваюся, — вона глянула на нього, — що тоді вона з тобою чудово порозумілася. Дурощі — то твоя спеціалізація, переконуюся у цьому, скільки б разів ти не відкривав рота. Тож будь ласкавий, не відкривай його деякий час. Добре?

— Цього разу, — сказав поважно Ескель, потираючи шрам на щоці, — Ламберт має слушність, Трісс. Тоді, коли вона випила Чайку, Цірі і справді заговорила так, що нічого неможливо було зрозуміти. Тоді, за першим разом, це було белькотіння. От тільки…

Він урвав себе. Тріс похитала головою.

— Тільки за другим разом вона заговорила осмислено, — здогадалася. — Тож був і другий раз. Також після наркотика, випитого через вашу неуважність?

— Трісс. — Ґеральт підвів голову. — Не час на дотепну іронію. Нас воно не тішить. Нас воно лякає й непокоїть. Так, був і другий, був і третій раз. Цірі досить невдало впала на тренуванні. Знепритомніла. Коли прийшла до тями, знову була в трансі. І знову маячила. Знову це був не її голос. І знову це було незрозуміло. Але я вже чув подібні голоси, подібний спосіб мовлення. Так говорять ті бідні, хворі, безумні жінки, яких звуть оракулами. Ти розумієш, про що я?

— Цілком. Це був другий раз. Переходь до третього.

Ґеральт обтер передпліччям чоло, яке раптом спітніло.

— Цірі часто прокидається вночі, — почав. — Із криком. Вона багато через що пройшла. Не бажає про те говорити, але вона, безсумнівно, бачила в Цінтрі й в Анґрені речі, які дитина бачити не має. Я навіть побоююся, що… хтось її скривдив. Це повертається у снах… Звичайно її легко заспокоїти, засинає вона без мороки… Але одного разу після пробудження… вона знову опинилася у трансі. Знову говорила чужим, неприємним… злим голосом. Говорила виразно й зі значенням. Провіщувала. І провістила нам…

— Що? Що, Ґеральте?

— Смерть, — сказав лагідно Весемір. — Смерть, дитинко.

Трісс глянула на Цірі, яка пронизливо звинувачувала Коена в обмані у грі. Коен, обійнявши її, вибухнув сміхом. Чародійка раптом зрозуміла, що ніколи, ніколи раніше не чула, щоб котрийсь із відьмаків сміявся.

— Кому? — запитала коротко, усе ще дивлячись на Коена.

— Йому, — сказав Весемір.

— І мені, — додав Ґеральт. І усміхнувся.

— А коли вона прокинулася…

— Нічого не пам’ятала. А ми не ставили запитань.

— Слушно. Щодо того пророцтва… Було конкретне? Детальне?

— Ні. — Ґеральт глянув їй просто в очі. — Туманне. Не розпитуй про це, Трісс. Переймаємося ми не змістом провіщень та маячення Цірі, а тим, що з нею діється. Не за себе ми боїмося, але…

— Обережно, — застеріг Весемір. — Не кажи про це при ній.

Коен наблизився до столу, несучи дівчинку на плечах.

— Побажай усім доброї ночі, Цірі, — сказав. — Побажай доброї ночі цим нічним совам. Ми йдемо спати. Північ близько. Скоро закінчиться Мідінваерне. Від завтра з кожним днем весна наближатиметься!

— Мені хочеться пити. — Цірі зсунулася з його плечей, потяглася за бокалом Ескеля. Відьмак спритно відсунув його за межі досяжності її рук, схопив глечик із водою.

Трісс швидко встала.

— Прошу, — подала дівчині свій напівповний келих, одночасно стискаючи плече Ґеральта й дивлячись в очі Весемірові. — Пий.

— Трісс, — прошепотів Ескель, дивлячись, як жадібно Цірі п’є. — Що ти таке робиш? Адже це…

— Ані слова, прошу.

На ефект довго чекати не довелося. Цірі раптом напружилася, крикнула стиха, посміхнулася широкою щасливою посмішкою. Заплющила очі, розкинула руки. Засміялася, закрутилася у піруеті, затанцювала навшпиньках. Ламберт блискавичним рухом відсунув табурет, що стояв у неї на дорозі, Коен устав поміж танцівницею і каміном.

Трісс зірвалася, вишарпнула з-за декольте амулет — оправлений у срібло сапфір на тонкому ланцюжку. Міцно стиснула його в долоні.

— Дитинко… — простогнав Весемір. — Що ти виробляєш?

— Я знаю, що роблю, — сказала вона різко. — Дівчина впала в транс, а я встановлю з нею психічний контакт. Увійду в неї. Я вам говорила, що вона — щось на кшталт магічного передавача, тож я мушу знати, що передає, як і звідки черпає ауру, як її перетворює. Сьогодні Мідінваерне, корисна ніч для такого діла…

— Не подобається мені це, — насупився Ґеральт. — Абсолютно мені це не подобається.

— Якщо в когось із нас буде епілептичний напад, — чародійка не звернула уваги на його слова, — ви знаєте, що робити. Паличку в зуби, притримувати, чекати. Носи вгору, хлопці. Я таке неодноразово робила.

Цірі припинила танцювати, впала навколішки, простягнула руки, сперла голову на коліна. Трісс притисла до скроні вже теплий амулет, прошепотіла формулу закляття. Прикрила очі, зосередила волю і послала імпульс.

Море зашуміло, хвилі з гуркотом ударили об скелястий берег, високими гейзерами вибухнули серед каміння. Вона махнула крилами, ловлячи солоний вітер. Невимовно щаслива, спікірувала вниз, наздогнала зграю товаришок, зачепила кігтями хребти хвиль, знову здійнялася у небо, роняючи краплі, летіла, підхоплена вихором, що шумів у пір’ї. «Сила навіювання, — подумала вона тверезо. — Це тільки сила навіювання. Чайка!»

Тріііісс! Тріііісс!

Цірі? Де ти?

Тріііісс!

Крик чайок затих. Чародійка все ще відчувала на обличчі мокрі бризки бурунів, але під нею вже не було моря. Власне, було — але було це море трав, безкрайня, до горизонту рівнина. Трісс зі страхом констатувала, що те, що вона бачить, то панорама, яку видно з Гори під Содденом. Але це була не Гора. Не могла бути Гора.

Небо раптом потемнішало, навколо заклубочилося від тіней. Вона бачила довгу шеренгу невиразних постатей, що повільно сходили схилом. Чула шепіт, що накладався один на одний, змішуючись у неспокійний, незрозумілий хор.

Цірі стояла поряд, відвернувшись. Вітер куйовдив її попелясте волосся.

Імлисті, невиразні постаті все проходили повз, безкінечною, довгою шеренгою. Минаючи її, повертали до неї голови. Трісс стримала крик, дивлячись на байдужі, спокійні обличчя, на сліпі, мертві очі. Більшість облич вона не знала й не впізнавала. Але деякі — так.

Корал. Ванелле. Йоель. Рябий Аксель…

— Навіщо ти мене сюди привела? — прошепотіла вона. — Навіщо?

Цірі розвернулася. Підняла руку, й чародійка побачила струмочок крові, що стікав лінією життя у долоню, а тоді на зап’ясток.

— Це троянда, — сказала спокійно дівчинка. — Троянда із Шерраведа. Я вкололася. То нічого. Це тільки кров. Кров ельфів…

Небо потемнішало ще сильніше, а за хвильку блиснуло різким, сліпучим світлом блискавки. Усе завмерло в тиші й нерухомості. Трісс зробила крок, бажаючи переконатися, чи зможе вона це зробити. Зупинилася поряд із Цірі й побачила, що вони обидві стоять на краю бездонної прірви, у якій клубочиться червонуватий, наче підсвічений дим. Блиск наступної безшумної блискавки раптом відкрив довгі мармурові сходи, що вели в глиб безодні.

— Так треба, — сказала тремтливим голосом Цірі. — Іншого шляху немає. Тільки цей. Сходами вниз. Так треба, бо… Va’esse deirea´dh aep eigean…

— Кажи, — прошепотіла чародійка. — Кажи, дитино.

— Дитя Старшої Крові… Feainnewedd… Luned aep Hen Ichaer… Deithwen… Біле Полум’я… Ні, ні… Ні!

— Цірі!

— Чорний рицар… із пір’ям на шоломі… Що він мені зробив? Що тоді сталося? Я боялася… Я усе ще боюся. Те не скінчилося, те ніколи не скінчиться. Левеня мусить умерти… Державні інтереси… Ні… Ні…

— Цірі!

— Ні! — Дівчинка напружилася, прижмурилася. — Ні, ні, не хочу! Не торкайся мене!

Обличчя Цірі раптом змінилося, завмерло, голос став металевим, холодним і зловорожим, звучала в ньому зла, жорстока насмішка.

— Ти прийшла за нею аж сюди, Трісс Мерігольд? Аж сюди? Ти зайшла задалеко, Чотирнадцята. Я тебе застерігав.

— Хто ти? — Трісс здригнулася. Але опанувала голос.

— Ти довідаєшся, коли прийде час.

— Я довідаюся зараз!

Чародійка підняла руки, різко розкинула їх, вкладаючи усі сили в Чари Ідентифікації. Магічна завіса порвалася, але за нею була друга… Третя… Четверта…

Трісс зі стогоном упала на коліна. А реальність рвалася далі, відчинялися чергові двері, довга, нескінченна шеренга, що вела в ніщо. У пустку.

— Ти помилилися, Чотирнадцята, — насміхався металевий, нелюдський голос. — Ти переплутала небо із зірками, що віддзеркалюються вночі на поверхні ставка.

— Не торкайся… Не торкайся цієї дитини!

— Це не дитина.

Губи Цірі рухалися, але Трісс бачила, що очі дівчинки мертві, скляні, непритомні.

— Це не дитина, — повторив голос. — Це Полум’я, Біле Полум’я, від якого займеться і згорить світ. Це Старша Кров, Ген Іхер. Кров Ельфів. Зерно, що не зійде, але полум’ям вибухне. Кров, яка буде споганена… Коли настане Тедд Дейреад, Час Кінця. Va’esse deireádh aep eigean!

— Ти провіщуєш смерть? — крикнула Трісс. — Чи тільки це ти й умієш — провіщувати смерть? Усім? Їм, їй… мені?

— Тобі? Ти вже вмерла, Чотирнадцята. Усе в тобі вже вмерло.

— Силою сфер заклинаю, — простогнала чародійка, мобілізуючи рештки сил і водячи долонею в повітрі. — Водою, вогнем, землею і повітрям заклинаю тебе. Заклинаю тебе думкою, сном і смертю, тим, що було, тим, що є, і тим, що буде. Заклинаю тебе. Хто ти? Кажи!

Цірі повернула голову. Образ сходів, що вели в глиб безодні, зник, розплився, і на його місці з’явилося сіре свинцеве море, спінене, неспокійне під ламаними гребенями хвиль. У тишу знову увірвалися крики чайок.

— Лети, — сказав голос устами дівчинки. — Уже час. Повертайся, звідки ти прийшла, Чотирнадцята з Гори. Лети на крилах чайки і слухай крики інших чайок. Слухай уважно!

— Заклинаю тебе…

— Не можеш. Лети, чайко!

І раптом знову було повітря, що свистіло вихором, мокрим солоним запахом, і був політ, політ без кінця і початку. Чайки дико кричали. Кричали й розказували.

Трісс?

Цірі?

Забудь про нього! Не катуй його! Забудь! Забудь, Трісс!

Забудь!

Трісс! Трісс! Тріііісс!!!

— Трісс!

Вона розплющила очі, мотнула головою по подушці, ворухнула здерев’янілими руками.

— Ґеральте?

— Я поряд. Як ти почуваєшся?

Вона розгледілася. Була у своїй кімнаті, лежала на ліжку. На найкращому ліжку в усьому Каер Морені.

— Що з Цірі?

— Спить.

— Як довго…

— Задовго, — перебив він. Накрив її ковдрою, обійняв. Коли нахилився, медальйон з головою вовка заколихався біля її обличчя. — Те, що ти зробила, було не найкращою з ідей, Трісс.

— Усе нормально.

Вона затремтіла в його обіймах. «Неправда, — подумала вона. — Нічого не в порядку». Вона відвернулася так, аби медальйон її не торкався. Теорій про властивості відьмацьких амулетів було чимало, але жодна не рекомендувала чародіям торкатися їх під час дня і ночі Сонцестояння.

— Чи… Чи ми щось говорили в трансі?

— Ти — нічого. Весь час була непритомною. Цірі… перед самим пробудженням… Вона сказала… «Va’esse deireádh aep eigean».

— Вона знає Старшу Мову?

— Не настільки, щоб проказати повну фразу.

— Фраза значить: «Щось закінчується». — Чародійка витерла обличчя долонею. — Ґеральте, це важлива справа. Дівчинка — неймовірно сильний медіум. Не знаю, з чим і з ким вона контактує, але вважаю, що меж контакту для неї немає. Щось хоче нею оволодіти. Щось… щось, занадто потужне для мене. Я за неї боюся. Ще один транс… може закінчитися психічною хворобою. Я з цим не впораюся, не зумію впоратися, не зумію… Якби це було необхідно, я б не зуміла заблокувати, стримати її здібності, не зуміла б, якби не було іншого виходу, назавжди їх пригасити. Ти мусиш скористатися допомогою… іншої чародійки. Здібнішої. Досвідченішої. Ти знаєш, про кого я.

— Знаю. — Він відвернувся, стиснув уста.

— Не опирайся. Не захищайся. Я здогадуюся, чому ти звернувся не до неї, а до мене. Перебори амбіції, подолай жаль і затятість. Це не має сенсу, змучишся. І ризикуєш життям і здоров’ям Цірі. Те, що, скоріше за все, станеться з нею при черговому трансі, може бути гіршим за Випробування Трав. Звернися за допомогою до Йеннефер, Ґеральте.

— А ти, Трісс?

— Що — я? — Вона важко сковтнула. — Я неважлива. Я тебе підвела… у всьому. Я була… була твоєю помилкою. Нічим більше.

— Помилки, — сказав він із зусиллям, — для мене так само важливі. Я не викреслюю їх ані з життя, ані з пам’яті. І ніколи не звинувачую в них інших. Ти важлива для мене, Трісс, і завжди будеш важливою. Ти ніколи не заподіяла мені шкоди. Ніколи. Повір мені.

Вона довго мовчала.

— Я залишуся до весни, — вирішила нарешті, змагаючись із тремтінням у голосі. — Буду біля Цірі… Буду пантрувати. День і ніч. Буду біля неї вдень і вночі. А навесні… Навесні ми заберемо її до храму Мелітеле в Елландері. Те, що хоче над нею запанувати, у храмі, може, не матиме до неї доступу. А ти тоді звернешся за допомогою до Йеннефер.

— Добре, Трісс. Дякую тобі.

— Ґеральте?

— Слухаю.

— Цірі сказала ще щось, вірно? Щось, що чув тільки ти. Скажи мені, що воно було.

— Ні, — запротестував він, голос його затремтів. — Ні, Трісс.

— Я прошу тебе.

— Вона говорила не до мене.

— Знаю. Говорила до мене. Скажи, прошу.

— Уже після того, як прийшла до тями… Коли я її підняв… Прошепотіла: «Забудь про нього. Не катуй його».

— Не буду, — сказала вона тихо. — Але забути не можу. Пробач мені.

— Це я в тебе маю просити пробачення. І не тільки в тебе.

— Ти аж настільки її кохаєш, — сказала (не запитала) вона.

— Аж настільки, — признався він упівголоса після довгого мовчання.

— Ґеральте.

— Слухаю, Трісс.

— Будь зі мною сьогодні вночі.

— Трісс…

— Просто будь.

— Добре.

Невдовзі після Мідінваерне сніг припинив іти. Настали морози.

Трісс була біля Цірі вдень і вночі. Пантрувала. Огортала опікою. Зримою і незримою.

Дівчинка майже щоночі просиналася з криком. Марила, тримаючись за щоку, плакала від болю. Чародійка заспокоювала її закляттями й еліксирами, присипляла, тулячи до себе й заколисуючи в обіймах. А потім сама довго не могла заснути, думаючи про те, що Цірі говорила крізь сон і після того, як прийшла до тями. І відчувала страх. Va’esse deirea´dh aep eigean… Щось закінчується…

Так було десять днів і ночей. І нарешті минуло. Закінчилося, зникло без сліду. Цірі заспокоїлася, спала спокійно, без марення, без снів.

Але Трісс пантрувала безустанно. Не відходила від дівчини ні на крок. Огортала опікою. Зримою і незримою.

— Швидше, Цірі! Крок, удар, відскік! Напівоберт, удар, відскік! Рівновага, рівновага лівою рукою, бо впадеш з гребеня! І поб’єш собі… жіночі атрибути!

— Що?

— Нічого. Ти не заморилася? Якщо хочеш, то відпочинемо.

— Ні, Ламберте! Можу ще. Я не така слабка, не думай. Може, спробую скакати через кожен другий стовпчик?

— І не думай! Впадеш, і тоді Мерігольд відірве мені… голову.

— Не впаду!

— Сказав раз, не повторюватиму. Без хвастощів! Упевненіше на ногах! І дихання, Цірі, дихання! Сопеш, наче мамонт, що здихає!

— Неправда!

— Не пищи. Тренуйся! Атака, відскік! Блок! Напівоберт! Блок, повний оберт! Упевненіше на стовпчиках, холера! Не розгойдуйся! Крок, удар! Швидше! Напівоберт! Стрибай і тни! Добре! Дуже добре!

— Правда? Правда було добре, Ламберте?

— Хто таке сказав?

— Ти! Тільки що!

— Певне, я обмовився. Атака! Напівоберт! Відскік! Ще раз! Цірі, а де був блок? Скільки разів маємо повторювати? Після відскоку завжди має бути блок, рух клинка, що захищає голову й карк! Завжди!

— Навіть тоді, коли я б’юся тільки з одним супротивником?

— Ти ніколи не знаєш, із чим б’єшся. Ніколи не знаєш, що позаду тебе. Мусиш завжди закриватися. Праця ніг і меча! Це має бути рефлекс. Рефлекс, розумієш? Не можна про це забувати. Забудеш у справжньому бою — і кінець тобі. Ще раз! Ну! Саме так! Бачиш, як добре ти ставиш такий блок? З нього можеш провести будь-який удар. Можеш з нього рубати назад, якщо знадобиться. Ну, покажи оберт і удар назад.

— Ха-а-а!

— Дуже добре. Бачиш уже, в чому річ? Дійшло до тебе?

— Я не дурна!

— Ти дівчина. Дівчата розуму не мають.

— Ех, Ламберте, якби Трісс тебе почула!

— Якби бабця мала вуса, то стала б воєводою. Ну, досить. Злазь. Відпочинемо.

— Я не заморилася!

— Але я — так. Сказав: відпочинок. Злазь із гребеня.

— Сальтом?

— А ти б як хотіла? Як курка з сідала? Авжеж, стрибай. Не бійся, я підтримаю.

— Ха-а-а-а!

— Добре. Як на дівчину, так дуже добре. Можеш уже зняти пов’язку з очей.

— Трісс, може, вже на сьогодні досить? Га? Може, візьмемо санчата й поз’їжджаємо з гірки? Сонце світить, сніг іскриться, аж очі болять! Чудова погода!

— Не вихиляйся, бо з вікна випадеш.

— Ходімо кататися на санчатах, Трісс!

— Запропонуй мені це Старшою Мовою. І на тому закінчимо урок. Відійди від вікна, повернися до столу… Цірі, скільки разів я маю просити? Відклади меч, припини ним вимахувати.

— Це мій новий меч! Справжній, відьмацький! Зроблений зі сталі, що впала з неба! Насправді! Ґеральт так сказав, а він не бреше ніколи, ти ж знаєш!

— О, так. Знаю.

— Я мушу з цим мечем вправлятися. Дядько Весемір припасував його точнісінько до моєї ваги, зросту й довжини руки. Я маю привчати до нього долоню і зап’ясток!

— Привчай на здоров’я, але на подвір’ї. Не тут. Ну, слухаю. Здається, ти хотіла запропонувати мені піти покататися на санчатах. Старшою Мовою. Тож — запропонуй.

— Гм-м-м-м… Як буде «санчата»?

— Sledd як предмет. Aesledde як дія.

— Ага… То я вже знаю. Va’en aesledde, ell’ea?

— Не закінчуй запитання таким чином, це неґречна форма. Запитання витворюється інтонаційно.

— Але діти з Островів…

— Ти вивчаєш не жаргон зі Скелліґе, а класичну Старшу Мову.

— А навіщо я вивчаю саме цю Мову, га?

— Для того, щоб її вивчити. Те, чого ти не знаєш, треба вивчати. Той, хто не знає мов, — каліка.

— Усі й так розмовляють лише спільною!

— Факт. Але деякі — не тільки. Запевняю, Цірі, що краще належати до деяких, а не до всіх. Ну, слухаю. Повним реченням. «Погода сьогодні пречудова, тож підемо кататися на санчатах».

— Elaine… Гм-м-м… Elaine tedd a’taeghane, a va’en aesledde?

— Дуже добре.

— Ха! Ну то ходімо кататися на санчатах.

— Підемо. Але дозволь мені закінчити макіяж.

— А для кого ти так малюєшся, га?

— Для себе. Жінка підкреслює свою вроду для власного самопочуття.

— Гм-м-м… Знаєш що? Я також щось погано почуваюся. Не смійся, Трісс!

— Йди-но сюди. Сідай мені на коліна. Відклади меч, я ж просила! Дякую. Тепер візьми отой довгий пензлик, попудри обличчя. Не стільки, дівчино, не стільки! Глянь у дзеркало. Бачиш, яка ти гарна?

— Не бачу жодної різниці. Підмалюю собі очі, добре? Чого ти смієшся? Ти завжди підмальовуєш очі. Я також хочу!

— Добре. Тримай, підтіни тим повіки. Цірі, не закривай обидва ока, нічого не бачиш, мастиш собі по всьому личкові. Візьми трохи й тільки мазни повіки. Мазни, кажу! Дозволь, я трохи розітру. Заплющ очі. А тепер — розплющуй.

— О-о-о-о!

— Є різниця? Трошки тіней не завадить навіть таким чарівним оченятам, як твої. Ельфійки знали, що роблять, коли придумували тіні для повік.

— Ельфійки?

— Ти не знала? Макіяж винайшли ельфійки. Багато корисних речей ми перейняли від Старшого Люду. Диявольськи мало давши взамін. Тепер візьми олівчик, тоненько обведи верхню повіку, біля самих вій. Цірі, що ти робиш?

— Не смійся! У мене повіка тремтить! Це тому!

— Трошки розтули уста, припинить тремтіти. Бачиш? Готово.

— О-о-о-о!

— Ходімо, тепер змусимо відьмаків остовпіти. Ми — найкрасивіші. А потім візьмемо санчата й розмастимо свій макіяж у величезних заметах.

— І підмалюємося знову!

— Ні. Накажемо Ламберту натопити лазню і викупаємося.

— Знову? Ламберт говорив, що ми використовуємо занадто багато палива на ту купіль.

— Lambert cáen me a’báeth aep arse.

— Що? Цього я не зрозуміла…

— З часом ти опануєш і ідіоми. До весни ми маємо чимало часу для науки. А тепер… Va’en aesledde, me elaine luned!

— Оце, на тій гравюрі… Ні, прокляття, не на тій… На цій. Оце, як ти вже знаєш, гуль… Послухаємо, Цірі, що ти вивчила про гуля… Гей, глянь на мене! Що, дідько, в тебе на повіках?

— Краще самопочуття!

— Що? А, хай йому. Ну, слухаю.

— Гм-м… Гуль, дядьку Весеміре, — це потвора, яка пожирає трупи. Зустріти його можна на цвинтарях, біля курганів, усюди, де закопують мертвих. У нек… некрополях. На полях боїв, після битв…

— Тож він небезпечний тільки для небіжчиків, так?

— Ні, не тільки. На живих гуль також нападає. Коли він голодний чи коли впадає у лють. Якщо, наприклад, битва… Багато загиблих людей…

— Що з тобою, Цірі?

— Нічого…

— Цірі, послухай. Забудь про те. Те вже не повернеться.

— Я бачила… У Соддені й на Заріччі… Цілі поля… Лежали там, гризли їх вовки й здичавілі пси. Дзьобали їх птахи… Напевне, були там і гулі…

— Саме тому ти тепер учиш про гулів, Цірі. Те, про що ми знаємо, перестає бути кошмаром. Те, з чим уміємо битися, вже не настільки грізне. Як б’ються з гулем, Цірі?

— Срібним мечем. Гуль вразливий для срібла.

— Для чого ще?

— Для різкого світла. І для вогню.

— А значить, можна з ним битися за допомогою світла та вогню?

— Можна, але це небезпечно. Відьмак не використовує світло чи вогонь, бо це заважає бачити. Будь-яке світло викликає тіні, а тіні утруднюють орієнтацію. Треба завжди битися у темряві, при світлі місяця чи зірок.

— Дуже слушно. Ти добре запам’ятала, ти розумна дівчинка. А тепер глянь сюди, на цю гравюру.

— Бе-е-е-е-е…

— Ага, це й насправді не дуже красива кур… створіння. Це гравейр. Гравейр — це різновид гуля. Він дуже подібний до гуля, але значно більший. Вирізняють його також, як бачиш, три кістяні гребені на черепі. Все інше в нього — як і в кожного трупоїда. Зверни увагу. Кігті короткі й тупі, пристосовані для розкопування могил, для риття землі. Міцні зуби, якими він трощить кістки, і довгий тонкий язик, що слугує для вилизування з них кісткового мозку, напіврозкладеного. Такий добре засмерділий кістковий мозок для гравейра — це делікатес… Що з тобою?

— Н-н-нічого.

— Ти вся бліда. Й зелена. Малувато їси. Сніданок ти їла?

— Та-а-а-ак. Їла.

— Про що то я… Ага. Мало не забув. Запам’ятай, бо це важливо. Гравейри, як і гулі й інші потвори з цієї групи, не мають власної екологічної ніші. Вони є реліктами періоду поєднання сфер. Убиваючи їх, ми не порушуємо рівновагу й зв’язки, які панують у природі, у нашій теперішній сфері. У нашій теперішній сфері ці потвори чужі й для них немає місця. Ти це розумієш, Цірі?

— Розумію, дядько Весеміре. Ґеральт це мені пояснював. Я все знаю. Екологічна ніша — це…

— Добре, добре. Я знаю, що воно таке, і коли Ґеральт тобі пояснив, то не маєш мені того повторювати. Повернімося до гравейра. Гравейри трапляються досить рідко, на щастя, бо то страшенно небезпечні сучі сини. Найменша рана в битві з гравейром означає зараження трупною отрутою. Яким еліксиром лікується зараження трупною отрутою, Цірі?

— «Іволга».

— Вірно. Але краще уникати зараження. Тому, коли ти б’єшся з гравейром, не можна наближатися до того лайна. Битися — завжди на дистанції, а удар завдавати на відскоку.

— Гм-м… А в яке місце найкраще його рубонути?

— Зараз ми перейдемо власне до цього. Поглянь…

— Ще раз, Цірі. Давай вивчимо це повільненько, так, аби ти могла опанувати кожен рух. Подивися, я атакую тебе терцією, згинаюся для уколу… Чому ти відступаєш?

— Бо я знаю, що це — фінт! Ти можеш піти в широкий сіністер або вдарити верхньою квартою. А я відступаю і парирую контрвипадом!

— Вважаєш? А якщо я зроблю так?

— Ау-у-у!!! Мало ж бути повільно! Що я зробила невірно? Скажи, Коене!

— Нічого. Я просто вищий і сильніший.

— Це нечесно!

— Немає такого, як чесний бій. У бою використовуються будь-яка перевага і будь-яка можливість, яка випадає. Відступаючи, ти дала мені можливість вкласти в удар більше сили. Замість відступати треба було застосувати напівоберт уліво і спробувати тяти мене знизу, квартою в декстер, під підборіддя, у щоку або в горло.

— Аякже, так би ти мені й дозволив! Зробиш зворотній оберт і дістанеш мене в лівий бік шиї, перш ніж устигну поставити блок! Звідки я маю знати, що ти зробиш?

— Мусиш знати. І знаєш.

— Аякже!

— Цірі. Те, що ми робимо, — це битва. Я — твій супротивник. Я хочу й мушу тебе перемогти, бо тут ідеться про моє життя. Я за тебе вищий і сильніший, тож шукатиму можливості для ударів, якими зіб’ю або зламаю твій блок, так, як ти щойно бачила. Навіщо мені оберт? Я вже в сіністрі, дивися. Що простішого, ніж ударити секундою, під пахву, зсередини руки? Якщо я розітну тобі артерію, ти помреш за кілька хвилин. Обороняйся!

— Ха-а-а-а!!!

— Дуже добре. Чудовий швидкий блок. Бачиш, як стає у пригоді тренування зап’ястка? А тепер — увага: багато рубак роблять помилку в статичному блоці, замираючи на мить, тоді можна їх заскочити, ударити — отак!

— Ха-а!!!

— Добре! Але відскакуй, одразу ж відскакуй, входь в оберт! Я можу мати кинджал у лівій руці! Добре! Дуже добре! А тепер, Цірі? Що я зроблю тепер?

— Звідки мені знати?

— Стеж за моїми ногами! Як розподілено вагу мого тіла? Що я можу зробити з такої стійки?

— Усе!

— Тож крутися, крутися, примусь мене розвернутися! Обороняйся! Добре! Не дивися на мій меч, мечем я можу тебе обдурити! Обороняйся! Добре! І ще раз! Добре! Іще!

— Ау-у-у-у!!!

— Недобре.

— Уф-ф… Що я зробила не так?

— Нічого. Я просто швидший. Зніми захисні щитки. Сядьмо на хвилинку, відпочинемо. Ти, певно, заморилася, бігала Шляхом увесь ранок.

— Я не заморилася. Я голодна.

— Зараза, я також. А сьогодні чергування Ламберта, він не вміє готувати нічого, крім галушок… І якби хоча б те вмів добре готувати…

— Коене?

— Га?

— Я усе ще не настільки швидка…

— Ти дуже швидка.

— Чи буду я колись такою швидкою, як ти?

— Сумніваюся.

— Гм-м-м… Ну так. А чи ти… Хто найкращий фехтувальник у світі?

— Поняття не маю.

— Ти такого ніколи не знав?

— Я знав багатьох, які себе такими вважали.

— Ха! Ким вони були? Як звалися? Що вміли?

— Повільніше, повільніше, дівчино. Я не знаю відповідей на ці запитання. Це так важливо?

— Напевно, важливо! Хотіла б я бачити… хто ці фехтувальники. І де вони.

— Де вони — це я знаю.

— Ха! І де?

— На цвинтарях!

— Будь уважною, Цірі. Зараз підвісимо третій маятник, із двома ти вже даєш ради. Кроки виконуватимеш такі самі, як і при двох, зробиш тільки на одне ухиляння більше. Готова?

— Так.

— Сконцентруйся. Розслабся. Вдих, видих. Нападай!

— Ух! Ау-у-у-у… Суча лапа!

— Прошу, не лайся. Сильно отримала?

— Ні, мене тільки зачепило… Що я зробила не так?

— Ти бігла в занадто рівному ритмі, занадто прискорила другий напівоберт, а фінт зробила занадто широко. У результаті тебе винесло просто під маятник.

— Ох, Ґеральте, там зовсім немає місця на фінт і оберт! Вони надто близько висять!

— Там повно місця, я гарантую. Але дистанцію так розраховано, щоб змусити до неритмічних рухів. Це битва, Цірі, не балет. У битві не можна рухатися у ритмі. Рухом ти мусиш вивести супротивника з рівноваги, обдурити його, збити з пантелику. Готова до наступної спроби?

— Готова. Розкачуй ту холерну колоду.

— Не лайся. Розслабся. Атакуй!

— Ха! Ха! Ну і як? Як, Ґеральте? Воно навіть мене не торкнулося!

— Ти також навіть не торкнулася мечем другого мішка. Повторюю, це бій, не балет, не акробатика… Що ти там бурмочеш?

— Нічого.

— Розслабся. Поправ пов’язку на зап’ястку. Не затискай так на руків’ї долоні, це виводить із концентрації, заважає рівновазі. Дихай спокійно. Готова?

— Так.

— Уперед!

— У-у-у-ух!!! А щоб тебе… Ґеральте, це неможливо зробити! Замало місця на виверт і зміну ноги. А коли я б’ю з двох ніг, без виверта…

— Я бачив, що діється, коли ти б’єш без виверта. Болить?

— Ні. Не дуже…

— Сядь тут, біля мене. Відпочинь.

— Я не заморилася. Ґеральте, я того третього маятника не проскочу, хоч би відпочивала й десять років. Швидше не можу…

— І не мусиш. Ти достатньо швидка.

— Тоді скажи мені, як це зробити? Одночасно напівоберт, ухиляння й удар?

— Усе дуже просто. Ти не звернула уваги. Я казав, перш ніж ти почала, — потрібно на одне ухиляння більше. Ухиляння. Додатковий напівоберт — не потрібен. За другим разом ти все робила добре і пройшла усі маятники.

— Але не вдарила по мішку, бо… Ґеральте, без напівоберту я не можу вдарити, бо сповільнююся і не маю того, ну, як він зветься…

— Інерції. Це правда. Тож набери інерції й енергії. Але не через ухиляння і зміну ноги, бо на це не вистачить часу. Удар маятник мечем.

— Маятник? Я маю вдарити мішки!

— Це бій, Цірі. Мішками позначено вразливі місця твого супротивника, в них ти мусиш влучити. Маятників, які імітують зброю супротивника, ти мусиш уникати, мусиш від них ухилятися. Коли маятник тебе торкнеться, тебе поранено. У справжньому бою ти могла б уже й не підвестися. Маятник тебе торкнутися не може. Але ти можеш ударити маятник… Чому ти похнюпилася?

— Я… Я не зможу парирувати маятник мечем. Я надто слабка… Я завжди буду слабка! Бо я дівчина!

— Йди-но до мене, дівчино. Витри носика. Й послухай уважно. Жоден силач цього світу, жоден валигора чи моцак не зуміє парирувати удару, завданого хвостом ослизга, кліщами гігаскорпіона чи пазурами грифона. А саме таку зброю імітують маятники. Навіть не намагайся парирувати. Ти не відіб’єш маятника, лише сама від нього відіб’єшся. Переймеш його енергію, потрібну тобі для завдавання удару. Вистачить легенького, але швидкого відбиття і моментального, так само швидкого удару зі зворотного напівоберту. Переймеш інерцію через відбиття. Ясно?

— Гм.

— Швидкість, Цірі, не сила. Сила необхідна лісорубові, який валить сокирою дерева в пущі. Саме тому дівчата й дійсно рідко бувають лісорубами. Ти зрозуміла, у чому річ?

— Гм. Розкачуй маятники.

— Спочатку відпочинь.

— Я не заморилася.

— Уже знаєш як? Ті самі кроки, ухиляння…

— Знаю.

— Атакуй!

— Ха-а! Ха!!! Ха-а-а-а!!! Зробила тебе! Достала тебе, грифоне! Ґеральте! Ти бачив?

— Не кричи. Контролюй дихання.

— Я це зробила! Насправді зробила! Мені вдалося! Похвали мене, Ґеральте!

— Браво, Цірі. Браво, дівчино.

У середині лютого сніг зник, злизаний теплим вітром, який повіяв із півдня, від перевалу.

Про те, що відбувається у світі, відьмаки знати не хотіли.

Трісс послідовно й уперто спрямовувала в бік політики довгі розмови, які вони вели вечорами в темній залі, освітленій сполохами вогню з великого каміна. Реакції відьмаків завжди були однаковими. Ґеральт мовчав, приклавши долоню до лоба. Весемір кивав, інколи вставляючи коментарі, з яких не випливало нічого, крім того, що «за його часів» усе було краще, логічніше, чесніше й здоровіше. Ескель виказував увічливість, не скупився на посмішки й контакти очима, інколи навіть траплялося, що він зацікавлювався якоюсь маловажливою деталлю чи справою. Коен відверто позіхав і дивився у стелю, а Ламберт не приховував зневаги.

Не хотіли вони знати ні про що, не обходили їх дилеми, що зганяли сон із королів, чародіїв, володарів і вождів, проблеми, від яких тряслися і гуділи ради, кола й тінги[12]. Не існувало для них нічого, що відбувалося за перевалами, потонулими в снігу, за Ґвенллех, що несла шматки льоду в крижаному потоці. Існував для них лише Каер Морен, самотній, загублений серед диких гір.

Того вечора Трісс була знервованою і неспокійною — може, через вітер, що вив серед мурів замка. Того вечора всі були на диво піднесеними — відьмаки, за винятком Ґеральта, стали незвично балакучими. Ясна річ, говорили вони виключно про одне — про весну. Про наближення виїзду на шляхи. Про те, що шляхи їм принесуть, — про вампірів, вивертів, лєших, лікантропів і василісків.

Цього разу саме Трісс почала позіхати й дивитися у стелю. Цього разу саме вона мовчала, допоки Ескель не звернувся до неї із запитанням. Із запитанням, на яке вона очікувала.

— А як воно насправді на Півдні, над Яругою? Варто йти в той бік? Не хотілося б мені впакуватися у самісіньку сварку.

— Що ти звеш сваркою?

— Ну, знаєш… — Він зам’явся. — Ти постійно розповідаєш про ймовірність нової війни… Про постійні битви на кордонах, про повстання на зайнятих Нільфгардом землях. Ти згадувала, що балакають і про те, що нільфгардці можуть знову перейти Яругу…

— А, про що ми тут, — сказав Ламберт. — Товчуть одне одного, ріжуть, січуть безперервно, сотні років. Нема чого перейматися. Я уже вирішив, рушаю саме на далекий Південь, до Соддена, Магакама й Анґрена. Зрозуміло, що там, хоч де б пройшло військо, завжди множаться страшидли. У таких місцях завжди найкраще заробляється.

— Точно, — підтвердив Коен. — Місцевість безлюдніє, по селах самі баби, які ради собі не дадуть… Купа дітей без дому й опіки, що швендяють навколо… Легка здобич притягує потвор.

— А панове барони, — додав Ескель, — панове комеси та старости мають голови зайнятими війною, не вистачає їм часу, щоб стерегти підданих. Мусять наймати нас. Це все правда. Але з того, що Трісс нам розповідала всі ці вечори, випливає, що конфлікт із Нільфгардом — це серйозніша справа, не якась там локальна війнонька. Чи не так, Трісс?

— Навіть якщо й так, — промовила ядуче чародійка, — то чи не було б воно вам на руку? Серйозна кривава війна призведе до того, що буде більше збезлюднілих сіл, більше овдовілих баб і сила-силенна осиротілих дітей…

— Не розумію твого сарказму. — Ґеральт відвів долоню від чола. — Насправді не розумію, Трісс.

— Як і я, дитинко, — підвів голову Весемір. — Про що тобі йдеться? Про тих удів та дітей? Ламберт і Коен говорять безтурботно, як бува з молодиками, але ж важливі не слова. Адже вони…

— …вони тих дітей захищають, — урвала Трісс гнівно. — Так, я про те знаю. Від вовкулаки, який протягом року вбиває двох-трьох, тоді як нільфгардський загін може протягом години вирізати й спалити ціле містечко. Так, ви бороните сиріт. Я ж, натомість, б’юся за те, щоб сиріт було якнайменше. Б’юся з причинами, не з наслідками. Тому я — у раді Фольтеста з Темерії, сиджу там разом із Феркартом і Кайрою Мец. Радимо, як не допустити війни, а якби до неї дійшло — як захиститися. Бо війна висить над нами постійно, наче стерв’ятник. Для вас то сварка. Для мене то гра, ставка в якій — виживання. Я в тій грі задіяна, тому ваші байдужість і безтурботність болять мені й мене ображають.

Ґеральт випростався, глянув на неї.

— Ми — відьмаки, Трісс. Чи ти цього не розумієш?

— А що тут розуміти? — Чародійка труснула каштановою гривою. — Усе ясне й прозоре. Ви обрали чітке ставлення до світу, що вас оточує. Те, що за мить той світ може розсипатися на друзки, є частиною того вибору. Мого — не є. Це нас відрізняє.

— Я не впевнений, що тільки це.

— Світ розсипається на друзки, — повторила вона. — Можна за тим байдуже споглядати. Можна тому протидіяти.

— Як? — усміхнувся Ґеральт насмішкувато. — Емоціями?

Вона не відповіла, відвернулася до вогню, що гудів у каміні.

— Світ розсипається на друзки, — повторив Коен, киваючи в удаваній задумливості. — Скільки ж разів я те чув.

— Я також, — скривився Ламберт. — І не дивно, бо останнім часом це популярні слова. Так говорять королі, коли виявляється, що для королювання необхідна хоча б крихта розуму. Так говорять купці, коли жадоба й дурість доводять їх до банкрутства. Так говорять чарівники, коли починають втрачати вплив на політику чи джерела прибутків. А адресат фрази має одразу після неї очікувати на якусь пропозицію. Тож скороти вступ, Трісс, і зроби нам пропозицію.

— Мене ніколи не радувало фехтування словами, — чародійка зміряла його холодним поглядом, — як і красномовні виступи, що служать тому, щоб висміювати співбесідника. Я не маю наміру брати участь у чомусь такому. Про що мені йдеться, ви також добре знаєте. Хочете ховати голови в пісок — ваша справа. Але тобі, Ґеральте, я сильно дивуюся.

— Трісс. — Біловолосий відьмак знову глянув їй просто в очі. — Чого ти від мене чекаєш? Активної участі в битві за спасіння світу, що розсипається на друзки? Я маю піти до війська і стримати Нільфгард? Я маю, якщо дійде до чергової битви за Содден, устати з тобою на Горі, пліч-о-пліч, і битися за свободу?

— Я була б гордою, — сказала вона тихо, опускаючи голову. — Я була б гордою і щасливою, якби могла битися поряд із тобою.

— Вірю. Але я для цього недостатньо шляхетний. І недостатньо мужній. Я не придатний для солдата чи героя. Пронизливий страх перед болем, перед каліцтвом чи смертю — не єдина причина. Не можна примусити солдата, щоб він припинив боятися, але можна забезпечити його мотивацією, яка допоможе переломити страх. А я такої мотивації не маю. Не можу мати. Я — відьмак. Штучно створений мутант. Я убиваю потвор. За гроші. Захищаю дітей, якщо батьки мені заплатять. Якщо заплатять мені нільфгардські батьки, захищатиму нільфгардських дітей. А якщо навіть світ поляже в уламках, що не видається мені правдоподібним, я вбиватиму потвор на уламках світу, доки якась потвора не вб’є мене. Це моя доля, моя мотивація, моє життя і моє ставлення до світу. І не я це вибирав. Зроблено це за мене.

— Ти озлоблений, — констатувала вона, нервово шарпаючи пасмо волосся. — Або вдаєш із себе озлобленого. Ти забуваєш, що я тебе знаю, тож не розігруй переді мною черствого мутанта, позбавленого серця, совісті та власної волі. А причини озлоблення я вгадую і розумію їх. Віщування Цірі, правда?

— Ні, неправда, — відповів він холодно. — Бачу, що ти мало мене знаєш. Боюся смерті, як будь-хто, але до думки про неї я призвичаївся вже дуже давно, не маю ілюзій. Це не скарги на долю, Трісс, це звичайний холодний розрахунок. Статистика. Ще жоден відьмак не помер від старості, у ліжку, диктуючи заповіт. Жоден. Цірі не здивувала мене й не налякала. Я знаю, що помру в якійсь ямі, що смердить стервом, розшарпаний грифоном, ламією чи мантикорою. Але на війні я помирати не хочу, бо це не моя війна.

— Я тобі дивуюся, — сказала вона різко. — Я дивуюся, що ти так говориш, дивуюся відсутності в тебе мотивації, як ти захотів по-вченому окреслити свої дистанціювання та байдужість. Ти був у Соддені, в Анґрені й на Заріччі. Знаєш, що сталося з Цінтрою, знаєш, що спіткало королеву Каланте й кільканадцять тисяч тамтешнього люду. Знаєш, крізь яке пекло пройшла Цірі, знаєш, чому вона кричить ночами. Я також це знаю, бо я також там була. Я також боюся болю і смерті, сьогодні я боюся навіть більше, ніж тоді, й маю для того підстави. Щодо мотивації, тоді мені здавалося, що я маю її настільки ж мало, як і ти. Що мені, чародійці, було до долі Соддену, Брюґґе, Цінтри чи інших королівств? Проблеми більш чи менш умілих володарів? Інтереси купців чи баронів? Я була чародійкою, теж могла сказати, що це не моя війна, що я можу на уламках світу змішувати еліксири для Нільфгарду. Але я стала тоді на Горі, поряд із Вільгефорцем, поряд із Артаудом Террановою, поряд із Феркартом, поряд із Енідою Фіндабайр і Філіппою Ейльгарт, поряд із твоєю Йеннефер. Поряд із тими, кого вже немає, — Корал, Йоелєм, Ванелле… Був такий момент, коли я забула зі страху всі закляття, крім одного, за допомогою якого я могла телепортуватися з того страшного місця додому, до моєї маленької башточки в Маріборі. Була така мить, коли я блювала з переляку, а Йеннефер і Корал підтримували мене за шию і волосся…

— Припини. Припини, прошу.

— Ні, Ґеральте. Я не припиню. Адже ти бажаєш знати, що сталося там, на Горі. Тож слухай: були гуркіт і полум’я, були сяючі стріли й кулі вогню, що вибухали, були вереск і гримотіння, а я раптом опинилася на землі, на якійсь купі обвугленого шмаття, з якого підіймався дим, і раптом зрозуміла, що та купа шмаття — це Йоель, а те поряд, те, щось страшезне, той тулуб без рук і ніг, який так макабрично кричить, — це Корал. І я думала, що кров, у якій я лежу, — це кров Корал. Але це була моя власна. І тоді я побачила, що зі мною стало, завила, завила, наче побитий пес, наче скривджена дитина… Облиш мене! Не бійся, я не розплачуся. Я вже не дівчинка з баштоньки в Маріборі. Зараза, я Трісс Мерігольд, Чотирнадцята Полегла під Содденом. Під обеліском на Горі є чотирнадцять могил, але тільки тринадцять тіл. Ти дивуєшся, як могла статися така помилка? Не здогадуєшся? Більшість трупів було важко розпізнати, вони були в шматки, ніхто того не сортував. Живих також було непросто порахувати. Із тих, хто мене добре знав, живою лишилася тільки Йеннефер, а Йеннефер була сліпою. Інші знали мене тільки трохи, завжди впізнавали мене завдяки моєму чарівному волоссю. А я його, зараза, вже не мала!

Ґеральт обійняв її сильніше. Вона вже не намагалася його відштовхнути.

— Не пожаліли для нас найсильніших чарів, — продовжила вона глухо, — заклять, еліксирів, амулетів і артефактів. Для скалічених героїв з Гори не могло чогось забракнути. Нас вилікували, підлатали, нам надали колишнього вигляду, повернули волосся та зір. Майже не видно… слідів. Але я вже ніколи не надягну декольтовану сукню, Ґеральте. Ніколи.

Відьмаки мовчали. Мовчала й Цірі, яка безшелесно прослизнула до зали й затрималася на порозі, зіщулившись і сплівши руки на грудях.

— Тому, — сказала за хвильку чародійка, — не говори мені про мотивацію. Перш ніж ми стали на Горі, ті з Капітулу сказали нам просто: «Так треба». Чия то була війна? Що ми там захищали? Землю? Кордони? Людей та їхні хати? Справи королів? Впливи й прибутки чародіїв? Порядок від Хаосу? Не знаю. Але ми захищали, бо так було потрібно. А якщо знову виникне необхідність, я стану на Горі ще раз. Бо якби я того не зробила, це означало б, що все те було непотрібним і даремним.

— Я стану поряд із тобою! — тоненько крикнула Цірі. — Побачиш, стану! Заплатять мені ті нільфгардці за мою бабцю, за все… Я не забула!

— Тихо! — гарикнув Ламберт. — Не втручайся у розмови дорослих…

— Аякже! — тупнула дівчинка, в очах її розгорався зелений вогонь. — Думаєте, навіщо я вчуся битися мечем? Хочу його вбити, його, того чорного рицаря з Цінтри, того із крилами на шоломі, за те, що він мені зробив, за те, що я боялася! І вб’ю його! Для того я вчуся!

— Значить, учитися припиниш, — сказав Ґеральт голосом, холоднішим за стіни Каер Морену. — Поки не зрозумієш, чим є меч і чому він має служити в руці відьмака, не візьмеш його до рук. Ти не для того вчишся, щоб убивати й бути вбитою. Ти не вчишся убивати зі страху чи ненависті — але для того, щоб зуміти рятувати життя. Власне й інших.

Дівчинка закусила губу, тремтячи від збудження і злості.

— Ти зрозуміла?

Цірі раптом підвела голову.

— Ні.

— Тоді не зрозумієш цього ніколи. Вийди.

— Ґеральте, я…

— Вийди.

Цірі розвернулася, мить стояла нерішуче, немовби чекаючи. Чекаючи чогось, що не могло статися. Потім швидко побігла сходами. Вони почули, як грюкнули двері.

— Різко, Вовче, — сказав Весемір. — Занадто різко. І не треба було робити цього в присутності Трісс. Емоційний зв’язок…

— Не говори мені про емоції. Досить із мене сьогодні розмов про емоції!

— А чому? — Чародійка усміхнулася насмішкувато й холодно. — Чому, Ґеральте? Цірі — нормальна. В неї нормальні почуття, вона природно сприймає емоції, такими, якими вони є насправді. Ти, зрозуміло, цього не розумієш і дивуєшся. Це приголомшує тебе і дратує. Те, що хтось може відчувати нормальну любов, нормальну ненависть, нормальні страх, біль і жаль, нормальну радість і нормальний смуток. Що саме холод, відсторонення і байдужість вважає ненормальними. О, так, Ґеральте, тебе це дратує, дратує аж так, що ти починаєш думати про підземелля Каер Морену, про лабораторію, про закурені бутлі, повні мутагенних отрут…

— Трісс! — крикнув Весемір, дивлячись на різко зблідле обличчя Ґеральта.

Але чародійка не дала себе урвати, говорила все швидше, усе голосніше.

— Кого ти хочеш ошукати, Ґеральте? Мене? Її? А може, себе самого? Може, не хочеш ти допустити до себе правду, правду, яку знає кожен, крім тебе? Може, ти не хочеш прийняти факту, що не еліксири й Трави вбили в тобі емоції і людські почуття?! Це ти їх у собі вбив! Ти сам! Але не думай убивати їх у цій дитині!

— Мовчи! — крикнув він, зриваючись з крісла. — Мовчи, Мерігольд!

Відвернувся, безпорадно опустив руки.

— Вибач, — сказав тихо. — Пробач мені, Трісс.

Швидко рушив до сходів, але чародійка блискавично стрибнула, припала до нього, обійняла.

— Не підеш один, — прошепотіла. — Не дозволю, щоб ти був один. Не зараз.

Одразу зрозуміли, куди побігла, — увечері випав дрібний мокрий сніг, застелив подвір’я тонкою незаймано-білою ковдрою. На ньому вони побачили сліди ніг.

Цірі стояла на самій верхівці зруйнованого муру, нерухома, наче статуя. Меч тримала вище правого плеча, із гардою на рівні ока. Пальці лівої руки легенько торкалися навершя.

Побачивши їх, дівчинка стрибнула, крутнулася в оберті, м’яко опустившись в ідентичній, але перевернутій, дзеркальній позі.

— Цірі, — сказав відьмак. — Зійди, прошу.

Здавалося, вона не чує. Не ворухнулася, анітрохи. Утім, Трісс бачила, як відблиск місяця, що його відкидав клинок на обличчя дівчинки, сріблясто заблищав на смугах сліз.

— Ніхто не відбере в мене меча! — крикнула вона. — Ніхто! Навіть ти!

— Зійди! — повторив Ґеральт.

Вона виклично труснула головою, наступної миті стрибнула знову. Розхитана цегла зі скреготом посунулася в неї з-під ноги. Цірі похитнулася, намагаючись відновити рівновагу. Не зуміла.

Відьмак стрибнув.

Трісс підняла долоню, відкриваючи рота для формули левітації. Знала, що не встигне. Знала, що Ґеральт також не встигне. Це було неможливо.

Ґеральт устиг.

Пригнуло його до землі, кинуло на коліна й на бік. Він упав. Але не випустив Цірі.

Чародійка повільно наблизилася. Чула, як дівчинка шепоче і шморгає носом. Ґеральт також шепотів. Слів Трісс не розрізняла. Але розуміла їхнє значення.

Теплий вітер завив у щілинах муру. Відьмак підвів голову.

— Весна, — сказав тихо.

— Так, — підтвердила вона, ковтнувши слину. — На перевалах іще лежить сніг, але в долинах… У долинах уже весна. Виїжджаємо, Ґеральте? Ти, я і Цірі?

— Так. Саме час.