Відьмак. Кров Ельфів

У верхів’ях ріки побачили ми їхні міста, такі тендітні, наче зіткані з вранішнього туману, з якого вони виринули. Здавалося нам, що за мить вони зникнуть, що полетять за вітром, який морщив поверхню води. Були там садиби, білі, наче квіти латаття. Були вежечки, здавалося, сплетені із плюща, були мости, гнуті, наче плакучі верби. Й були інші речі, для яких не знаходили ми ні імен, ні назв. А ми ж мали вже імена й назви для усього, що у тому новому, відродженому світі бачили наші очі. Раптово, десь у закутках пам’яті, знаходили ми назви для драконів і грифонів, для сирен і німф, для сильфід і дріад. Для білих єдинорогів, які у сутінках пили з ріки, схиляючи до води свої довгі морди. Усьому ми дали назву. І все ставало близьким, відомим, нашим.

Окрім них. Вони, хоча й подібні до нас, були чужими, настільки чужими, що ми довго не могли для тієї чужості знайти імена.

Ген Ґедимдейт. Ельфи й люди

Добрий ельф — мертвий ельф.

Фельдмаршал Мілан Ройпеннек