Відьмак. Кров Ельфів

Розділ 4

Нещастя повелося відповідно до одвічного звичаю нещасть і яструбів — висіло над ними якийсь час, але вичікувало з атакою до зручного моменту. До часу, коли вони віддалилися від нечисленних осель, що стояли над Ґвенллех та Верхньою Буіною, оминули Ард Каррайг і заглибилися у безлюдний, потятий ярами передпокій лісу. Наче атакуючий яструб, нещастя не схибило. Точно впало на жертву, а жертвою стала Трісс.

Спочатку виглядало це паскудно, але не загрозливо, нагадувало звичайний розлад шлунку. Ґеральт і Цірі деякий час намагалися не звертати уваги на вимушені проблемами чародійки зупинки. Трісс, бліда, наче смерть, усіяна потом і болісно викривлена, кілька годин намагалася продовжувати поїздку, але біля полудня, провівши в придорожніх кущах ненормально багато часу, вже не зуміла всістися на коня. Цірі хотіла їй допомогти, але дало це кепський ефект — чародійка не зуміла втриматися за гриву, сповзла по боці скакуна й звалилася на землю.

Вони підняли її, поклали на плащі. Ґеральт мовчки зняв в’юки, відшукав шкатулку із магічними еліксирами, відкрив її і вилаявся. Усі флакончики були ідентичними, а таємничі знаки на печатках нічого йому не говорили.

— Який, Трісс?

— Жоден, — простогнала вона, обома руками тримаючись за живіт. — Я не можу… Не можу того приймати.

— Що? Чому?

— Я надчутлива…

— Ти? Чародійка?

— Маю алергію! — Вона вилаялася від безсилої злості й розпачливого гніву. — Завжди мала! Не приймаю еліксирів! Лікую ними інших, а себе можу лікувати виключно амулетами!

— А де в тебе амулет?

— Не знаю, — заскреготіла вона зубами. — Мабуть, залишила в Каер Морені. Або загубила…

— Зараза. І що з цим робити? Може, наклади на себе закляття?

— Я намагалася. Це — власне, результат. Через ті корчі я не могла зосередитися…

— Не плач.

— Легко тобі говорити!

Відьмак підвівся, стягнув власні в’юки з хребта Плітки й почав у них порпатися. Трісс скрутилася у клубок, пароксизм болю перекосив її обличчя, скривив рот.

— Цірі…

— Що, Трісс?

— Ти почуваєшся добре? Жодних… проблем?

Дівчинка заперечливо покрутила головою.

— Може, це отруєння? Що я їла? Ми ж усі їли те саме… Ґеральте! Мийте руки. Допильнуй, щоби Цірі мила руки…

— Лежи спокійно. Випий це.

— Що воно?

— Звичайні гамувальні трави. Магії у тому кіт наплакав, зашкодити тобі не повинно. А корчі зменшить.

— Ґеральте, корчі… це нічого. Але якщо почнеться гарячка… Це може бути дизентерія. Чи паратиф.

— У тебе немає імунітету?

Трісс не відповіла, відвернулася, закусила губу, зіщулилася ще більше. Відьмак не продовжував допит.

Дозволивши їй трошки відпочити, вони затягнули чародійку в сідло Плітки. Ґеральт усівся за нею, підтримуючи обіруч, а Цірі, їдучи поряд, тримала вузду, одночасно тягнучи на віжках мерина Трісс. Не проїхали навіть милі. Чародійка вислизала з рук, не трималася на луці. Раптом затремтіла в конвульсивних дрижаках і моментально запалала гарячкою. Слабкість посилилася. Ґеральт зберігав надію, що це результат алергічної реакції на остаточну магію в його відьмачому еліксирі. Сподівався. Але не вірив.

— Ой, пане, — сказав сотник. — Приїхали ви в недобрий час. Здається мені, що гірше втрапити ви не могли.

Сотник мав рацію, Ґеральт не міг ні заперечити, ні сперечатися.

Застава, що стерегла міст і де звичайно перебувало троє солдатів, стаєнний, митник і щонайбільше кілька подорожніх, цього разу була повнісінька людей. Відьмак нарахував більше тридцяти легкоозброєних у кольорах Кедвена й десь із півсотні щитоносців, що стояли табором навколо низького палісаду. Більшість вилежувалися біля вогнищ, відповідно до старого солдатського правила, що наказує спати, коли можна, а вставати, коли будять. За настіж відчиненими воротами було видно метушню — усередині застави також було повно людей і коней. На верху нахиленої спостережної вежі стояло на варті двоє жовнірів із арбалетами, готовими до пострілу. На розбитому, зритому копитами передмості стояло шість хлопських возів і два купецькі фургони, в огорожі ж, смутно похиливши голови над угноєною багнюкою, стирчало кільканадцятеро розпряжених волів.

— Напад був. На заставу. Вчора вночі. — Сотник випередив запитання. — Ледве встигли ми з допомогою, інакше знайшли б тут лише спалену землю.

— Хто був нападником? Розбійники? Мародери?

Жовнір покачав головою, сплюнув, подивився на Цірі й скорчену в сідлі Трісс.

— Зайдіть за частокіл, — сказав, — бо за мить чародійка з сідла злетить. Маємо вже тут кілька поранених, тож однією більше — що за різниця.

На подвір’ї, у відкритій, під навісом, кліті лежало кілька людей у закривавлених пов’язках. Трохи далі, між стіною частоколу й дерев’яною криницею із «журавлем», Ґеральт помітив шість нерухомих тіл, накритих мішковиною, з-під якої стирчали тільки ноги в брудних стоптаних чоботах.

— Кладіть чародійку там, серед поранених. — Жовнір вказав на кліть. — Ха, пане відьмаче, це справді невдача, що вона хвора. Кілька наших отримало в битві, ми б не відмовилися від магічної допомоги. Одному, котрому ми стрілу витягли, вістря у тельбухах залишилося, ґиґне хлопчина до ранку, точно ґиґне… А чародійка, яка могла б його врятувати, сама в гарячці лежить, від нас допомоги виглядає. У недобрий час, як я сказав, у недобрий…

Урвав, бачачи, що відьмак не відводить погляду від накритих рядном тіл.

— Двоє із тутешньої сторожі, двоє наших і двоє… тамтешніх, — сказав, підіймаючи окраєць зашкарублої тканини. — Гляньте, якщо бажається.

— Цірі, відійди.

— Я також хочу побачити! — Дівчинка вихилилася з-за нього, з роззявленим ротом дивлячись на трупи.

— Відійди, прошу. Займися Трісс.

Цірі пирхнула неохоче, але послухалася. Ґеральт підійшов ближче.

— Ельфи, — сказав, не приховуючи здивування.

— Ельфи, — підтвердив солдат. — Скойа’таелі.

— Хто?

— Скойа’таелі, — повторив жовнір. — Лісові банди.

— Дивна назва. Якщо не помиляюся, значить воно «білки»?

— Так, пане. Саме білки. Так вони самі звуться ельфійською мовою. Одні кажуть, що тому, що часом хвости білок на ковпаках та капелюхах носять. Інші — що воно через те, що в хащах мешкають, горішками годуються. Проблем із ними все більше, кажу вам.

Ґеральт покрутив головою. Солдат накрив трупи рядном, витер руки об каптан.

— Ідіть, — сказав. — Нема чого тут стояти, до коменданта вас поведу. Хворою наш десятник займеться, якщо впорається. Уміє припалювати і зшивати рани, кості складати, так, може, й ліки зуміє змішати, хто його зна, він хлоп файний, горець. Ходімо, пане відьмаче.

У хаті митника, задимленій і холодній, власне тривала жвава, галаслива дискусія. Коротко стрижений рицар у кольчузі й жовтій туніці покрикував на двох купців і економа, за чим із досить байдужою й понурою міною спостерігав митник із перев’язаною головою.

— Сказав я — ні! — Рицар гепнув кулаком об розхитаний стіл і випростався, поправляючи ринграф[13] на грудях. — Поки не повернуться роз’їзди, ви мені звідси не рушите! Не будете гостинцями вештатися!

— Маю за два дні в Девоні бути! — дерся економ, підсовуючи під очі рицаря короткий різьблений кий із випаленим знаком. — Я колону веду! Якщо спізнюся, комірник мені голову відірве! Воєводі поскаржуся!

— А поскаржся, поскаржся, — насмішкувато сказав рицар. — І раджу, набий собі спочатку штани соломою, бо воєвода тебе в сраку копне. Але поки що я тут наказую, бо воєвода далеко, а комірник твій — гівно для мене. О, Уніст! Кого це ти привів, сотнику? Ще один купець?

— Ні, — відповів сотник неквапливо. — Це відьмак, пане. Імення його — Ґеральт із Рівії.

На здивування Ґеральта, рицар посміхнувся широко, підійшов і простягнув руку для привітання.

— Ґеральт із Рівії, — повторив, усе ще посміхаючись. — Я чув про вас, та ще й не з абияких вуст. Що вас сюди привело?

Ґеральт пояснив, що його привело. Рицар перестав посміхатися.

— Потрапили ви в поганий час. І в таку ж місцевість. У нас тут війна, пане відьмаче. По лісах вештається банда скойа’таелів, не далі як учора ми з ними схльоснулися. Я тут на підкріплення чекаю, та починаємо облаву.

— Із ельфами воюєте?

— Не тільки із ельфами. Що ж це, ви, відьмаче, про білок не чули?

— Ні. Не чув.

— Де ж ви останні два роки були? За морями? Бо в нас, у Кедвені, скойа’таелі подбали про те, щоб дізналися про них, так, непогано про те постаралися. Перші банди з’явилися, ледь війна із Нільфгардом запалала. Скористалися, прокляті нелюди, нашими проблемами. Ми ж на півдні билися, а вони в тилу партизанську війну розпочали. На те розраховували, що Нільфгард нас розчавить, почали про кінець людського панування кричати, про повернення старих порядків. Людей у море! Таке їхнє гасло, з таким убивають, палять і грабують!

— Це ваша вина й ваша тепер проблема, — відізвався похмуро економ, ударяючи об стегно різьбленим києм, ознакою своєї функції. — Ваша, вельмож та пасованих. Ви ж це нелюдів гнобили, жити їм не давали, то й маєте тепер. А ми туди завжди каравани водили, й ніхто нам не заважав. Військо нам не було потрібне.

— Що правда, то правда, — сказав один із купців, які сиділи на лаві й до тої пори мовчали. — Білки не страшніші від розбійників, що тут дорогами нишпорили. А за кого ельфи найперше взялися? Саме за розбійників.

— А що мені за різниця, хто мене стрілою з-за куща прострелить, лотр чи ельф? — сказав раптом митник із перев’язаною головою. — Стріха, як її мені посеред ночі над головою запалять, горить однаково, що їй за різниця, чия рука головню триматиме. Кажете, пане купцю, що скойа’таелі від розбійників не гірші? Лжу сказали. Розбійникам про здобич ішлося, ельфам — про кров людську. Дукати не кожен має, а кров у жилах — кожен. Кажете, що то вельможних проблема, пане економе? Ще більша це лжа. А лісоруби, на вирубці вистріляні, смолярі, на Буках посічені, хлопи з підпалених сіл — вони чим завинили перед нелюдами? Жили, працювали разом, по-сусідськи, а тепер стріла в спині… А я? У житті жодного нелюда не скривдив, а гляньте, лоба вищербили мені ґномським кордом. А якби не вояки, на яких ви гавкаєте, лежав би я вже під ліктем дернини…

— Власне! — Рицар у жовтій туніці знову гримнув кулаком об стіл. — Бережемо ми вашу паршиву шкіру, мосьпане економе, перед тими, як ви там кажете, пригнобленими ельфами, яким, як твердите, ми жити не давали. А я вам дещо інше скажу: занадто ми їх розпустили. Терпіли ми їх, як людей сприймали, як рівних, а вони тепер нам у спину б’ють. Нільфгард їм платить за те, головою закладуся, а дикі ельфи з гір — зброю дають. Але справжню опору мають вони серед тих, що й досі з нами живуть: серед ельфів, напівельфів, ґномів і половинчиків. Це вони їх ховають, годують, добровольців постачають…

— Не всі, — відгукнувся другий з купців, щуплий, із тендітним обличчям, зі шляхетними, воістину не купецькими рисами. — Більшість нелюдів білок засуджує, пане рицарю, і не хоче з ними нічого спільного мати. Більшість — лояльна і платить інколи за ту лояльність високу ціну. Пригадайте собі бургграфа з Бан Ард. Був напівельфом, а закликав до миру й співпраці. Загинув від стріли вбивці.

— Посланої, напевне, сусідом, половинчиком чи ґномом, який теж удавав лояльного, — сказав насмішкувато рицар. — Як на мене, то жоден із них не лояльний! Кожен із них… Гей! А ти хто?

Ґеральт озирнувся. Одразу за його спиною стояла Цірі, обдаровуючи усіх смарагдовим поглядом своїх величезних очей. Якщо йшлося про вміння безшелесного переміщення, то тут вона мала чималий прогрес.

— Вона зі мною, — пояснив він.

— Гм-м-м… — Рицар зміряв Цірі оком, після чого знову відвернувся до купця зі шляхетним обличчям, побачивши в ньому, очевидно, серйозного партнера для дискусії. — Так, пане, не говоріть мені про лояльних нелюдів. Усі вони є нашими ворогами, причому одні краще, а інші гірше вдають, що ними не є. Половинчики й ґноми жили серед нас століттями у, здавалося б, сякій-такій згоді. А вистачило, щоб ельфи підвели голову, як і ці інші також схопилися за зброю й пішли в ліси. Кажу вам, помилкою було терпіти вільних ельфів і дріад, їх пущі та гірські анклави. Їм того мало було, верещать тепер: «Це наш світ, геть звідси, приблуди». Боги, покажемо їм, хто піде геть, після кого ані слуху, ані духу не залишиться. Залили ми за шкіру нільфгардцям, а тепер візьмемося й за банди.

— Непросто дістати ельфа в лісі, — відізвався відьмак. — Також я не пішов би за ґномом у гори. Наскільки великі ті загони?

— Банди, — виправив рицар. — Банди, пане відьмаче. Нараховують до двадцяти голів, інколи — більше. Вони таку зграю звуть «командо». Це слово з мови гномів. А щодо того, що непросто їх дістати, — це ви праві як фахівець. Ганятися за ними по лісах і очеретах сенсу немає. Єдиний спосіб — це відрізати їх від тилів, ізолювати, голодом заморити. Узяти міцно за карк тих нелюдів, які їм допомагають. Тих, з міст і поселень, із селищ, з ферм…

— Проблема в тому, — сказав купець зі шляхетними рисами, — що все ще невідомо, хто з нелюдів їм допомагає, а хто ні.

— Тож треба всіх за карк брати!

— Ага, — усміхнувся купець. — Розумію. Це я вже колись чув. За карк усіх і до копалень, до огороджених таборів, до каменоломень. Усіх. Невинних також. Жінок, дітей. Так?

Рицар підвів різко голову, ляснув долонею по руків’ю меча.

— Саме так і ніяк інакше! — сказав різко. — Дітей вам шкода, а самі ви — наче дитина на цьому світі, мій пане. Замирення з Нільфгардом — то справа крихка, наче яєчна шкаралупка, не сьогодні, так завтра війна може знову початися, а на війні воно по-всякому буває. Якщо нас поб’ють, то як думаєте, що станеться? Скажу вам: вийдуть тоді ельфійські командо з лісів, вийдуть у силі й численності, а ці лояльні зараз же до них приєднаються. Ті ваші лояльні ґноми, ваші приязні половинчики, говоритимуть тоді, думаєте, про мир, про об’єднання? Ні, пане. Вони тельбухи з нас випускатимуть, це їхніми руками Нільфгард із нами розправиться. І потоплять нас у морі, як і обіцяють. Ні, пане, не можна нам із ними цацькатися. Або вони, або ми. Третьої дороги немає в нас!

Двері хати скрипнули, став у них жовнір у закривавленому фартусі.

— Вибачте, що заважаю, — сказав. — Хтой-то з мосьпанства привіз оточку хвору жіночку?

— Я, — сказав відьмак. — А що сталося?

— Дозвольте зі мною.

Вийшли вони на подвір’я.

— Зле з нею, пане, — сказав жовнір, вказуючи на Трісс. — Дав я їй-тко горілки із перцем та селітрою, але не допомогло. Не дуже…

Ґеральт не прокоментував, бо й не було чого коментувати. Чародійка, зігнута й скорчена, власне, являла собою беззаперечне підтвердження, що горілка з перцем і селітрою — це не те, що її шлунок міг би прийняти.

— То може якась зараза бути, — насупився жовнір. — Альбо та, як її там… Зинтерія. Якби-тко воно так по людям розлилося…

— Це чародійка, — запротестував відьмак. — Чародійки не хворіють…

— А й справді, — цинічно втрутився рицар, який вийшов за ними. — Ваша, як бачу, чи не пульсує здоров’ям. Пане Ґеральте, послухайте мене. Жінці потрібна допомога, а ми такої надати їй не можемо. Також я не можу — зрозумійте — ризикувати епідемією серед війська.

— Розумію. Поїду негайно. Не маю вибору, мушу повернути в бік Девона чи Ард Каррайга.

— Далеко не від’їдете. Роз’їзди мають наказ затримувати усіх. Крім того, це небезпечно. Скойа’таелі пішли саме в той бік.

— Справлюся.

— З того, що я про вас чув, — скривив губи рицар, — не сумніваюся, що ви справилися б. Але зважте, що ви не самі. Маєте на шиї важкохвору й того шмаркача…

Цірі, що саме намагалася почистити об щабель драбини замаюшений лайном чобіт, підвела голову. Рицар кашлянув й відвів погляд. Ґеральт усміхнувся легенько. За останні два роки Цірі майже забула про своє походження і майже цілковито позбулася княжих манер і поз, але погляд її, коли вона того хотіла, сильно нагадував погляд бабці. Так сильно, що королева Каланте напевне пишалася б онукою.

— Та-а-ак, про що це я… — зупинився рицар, заклопотано смикаючи пояс. — Пане Ґеральте, я знаю, що вам треба зробити. Їдьте за річку, на південь. Наздоженете караван, що йде шляхом. Ніч незабаром, караван точно на постій стане, наздоженете його до світанку.

— Що воно за караван?

— Не знаю. — Рицар стенув плечима. — Але то не купці й не звичайний обоз. Завеликий у них порядок, вози однакові, закриті… Ніби комірники королівські. Я їх через міст пропустив, бо їдуть шляхом на південь, напевне до бродів на Лікселі.

— Гм-м-м… — задумався відьмак, дивлячись на Трісс. — То було б мені по дорозі. Але чи знайду я там допомогу?

— Може, так, — холодно сказав рицар. — А може, ні. Але тут ви її не знайдете напевне.

Не почули його і не помітили, коли під’їжджав, поглинуті розмовою, сиділи навколо вогнища, що мертвотно-жовтим блиском просвічувало полотнища поставлених у коло фургонів.

Ґеральт трохи натягнув вуздечку кобили, змусивши її голосно заіржати. Хотів попередити караван, що став на бівак, хотів пом’якшити несподіванку й запобігти нервовим рухам. Із досвіду знав, що спускові механізми арбалетів не люблять нервових рухів.

Обозники підхопилися й попри застереження зробили численні нервові рухи. Більшість, він побачив це відразу, були ґномами. Це його дещо заспокоїло — ґноми, хоча й надзвичайно запальні, звикли в таких ситуаціях спершу питати, а лише потім стріляти з арбалетів.

— Хто? — хрипло крикнув один із ґномів, швидким, енергійним рухом висмикнувши забиту в колоду біля вогнища сокиру. — Хто йде?

— Друг. — Відьмак зліз з коня.

— Цікаво — чий! — гарикнув ґном. — Наблизься. Руки тримай так, щоб ми їх бачили.

Ґеральт наблизився, тримаючи руки так, аби їх міг добре бачити навіть хворий на кон’юнктивіт чи курячу сліпоту.

— Ближче.

Він послухався. Ґном опустив сокиру, легенько нахилив набік голову.

— Чи мене очі обманюють, — сказав, — чи це відьмак, званий Ґеральтом із Рівії. Або хтось, диявольськи на Ґеральта схожий.

Вогонь раптом стрелив полум’ям, ударив золотим блиском, вирвав із пітьми обличчя та постаті.

— Ярпен Зігрін, — сказав Ґеральт здивовано. — Ніхто інший, як Ярпен Зігрін власною бородатою персоною!

— Ха! — Ґном крутнув сокирою, наче була то лозина. Вістря сикнуло в повітрі й встряло в колоді, глухо стукнувши. — Тривогу скасовано! Це й справді друг!

Інші помітно розслабилися, Ґеральту здалося, що він почув глибокі, повні полегшення видихи. Ґном підійшов, простягнув руку. Потиск його міг сміливо конкурувати із залізними лещатами.

— Вітаю, характернику, — сказав. — Звідки б ти не прийшов і куди б не йшов — вітаю. Хлопці! Давай сюди! Пам’ятаєш моїх хлопців, відьмаче? Ото Яннік Брасс, отой — то Ксав’є Моран, а оно Полі Дальберг і його брат Реган.

Ґеральт не пам’ятав жодного, зрештою, усі вони виглядали однаково, бородаті, кремезні, майже квадратні у своїх товстих стьобаних кубраках.

— Було вас шестеро. — Він по черзі потис тверді, кострубаті правиці. — Якщо я вірно пам’ятаю.

— Добру маєш пам’ять, — засміявся Ярпен Зігрін. — Була нас шістка, авжеж. Але Лукас Корто оженився, осів у Магакамі й відпав від компанії, пацан дурнуватий. Якось не трапився нам ніхто, гідний на його місце, аж до цієї пори. А шкода, шістка — воно число в самий раз, не багато, не мало. Чи то телятка з’їсти, чи то діжечку вихлебтати, нема краще, як шестеро…

— Як бачу, — Ґеральт рухом голови вказав на решту групи, що стояла нерішуче навколо фургонів, — є вас тут достатньо, аби дати раду трьом теляткам, уже про птаство не згадуючи. Що за камрадством ти командуєш, Ярпене?

— Не я тут командую. Дозволь, представлю тебе. Вибачте, пане Венче, що я того відразу не зробив, але я і мої хлопці знаємо Ґеральта із Рівії не від сьогодні, є в нас трохи спільних спогадів. Ґеральте, це пан комісар Вільфрід Венк, на службі короля Генсельта з Ард Каррайга, милостиво пануючого володаря Кедвену.

Вілфрід Венк був високим, вищим за Ґеральта, а ґнома перевищував удвічі. Убраний був у звичайний простий одяг, який носили економи, комірники чи кінні гінці, але в рухах його були обережність, напруга й упевненість, навіть уночі, навіть при скупому світлі вогнища. Так рухалися люди, призвичаєні до кольчуги і зброї, що відтягувала б пояс. Венк був професійним солдатом, Ґеральт готовий був поставити на те будь-яку суму. Потис подану йому долоню, схилився легенько.

— Сідаймо. — Ярпен Зігрін вказав на колоду, в якій усе ще стирчала його величезна сокира. — Кажи, що ти робиш у цих місцях, Ґеральте?

— Шукаю допомоги. Подорожую сам-третій, із жінкою і підлітком. Жінка хвора. Серйозно. Я наздогнав вас, щоб попросити про допомогу.

— От зараза, медика ми тут не маємо. — Ґном сплюнув на палаючі поліна. — Де ти їх залишив?

— Півстайє звідси, біля гостинця.

— Вкажеш дорогу. Гей, ви там! Трьох до коней, сідлати запасних! Ґеральте, чи та твоя хвора жінка втримається у кульбаці?

— Навряд чи. Саме тому я і вимушений був її залишити.

— Узяти бурку, полотнище й дві жердини з воза! Швидко!

Вілфрід Венк, схрестивши на грудях руки, голосно відкашлявся.

— Ми на шляху, — різко сказав Ярпен Зігрін, не дивлячись на нього. — На шляху в допомозі не відмовляють.

— Зараза. — Ярпен відвів долоню від чола Трісс. — Розжарена, наче пічка. Не подобається мені це. А якщо то тиф чи дизентерія?

— Це не може бути тиф чи дизентерія, — збрехав упевнено Ґеральт, закутуючи хвору в попони. — Чародії імунні до тих хвороб. Це харчове отруєння, ніякої зарази.

— Гм-м-м… Ну, добре. Піду пориюся у торбах. Мав я колись добрі ліки проти срачки, може, ще трохи залишилося.

— Цірі, — буркнув відьмак, подаючи дівчині відтороченого від коня кожуха. — Іди спати, ти з ніг валишся. Ні, не в фургон. У фургон ми покладемо Трісс. Ти лягай біля вогнища.

— Ні, — запротестувала вона тихо, дивлячись услід ґному, що саме відійшов. — Я ляжу біля неї. Коли вони побачать, що ти мене від неї відганяєш, не повірять тобі. Будуть думати, що вона заразна, й виженуть нас, як тебе оті стражники.

— Ґеральте? — раптом простогнала чародійка. — Де… ми?

— Серед друзів.

— Я тут, — сказала Цірі, погладжуючи її по каштановому волоссю. — Я поряд. Нічого не болить. Відчуваєш, як тут тепло? Вогнище горить, а ґном зараз принесе ліки проти… Проти шлунку.

— Ґеральте, — хлипнула Трісс, намагаючись виплутатися з-під ковдр. — Жодних… жодних магічних еліксирів, пам’ятай…

— Я пам’ятаю. Лежи спокійно.

— Я мушу… О-о-ох…

Відьмак нахилився без слів, підняв чародійку разом із коконом ковдр, у які та була загорнута, й пішов у ліс, у темряву. Цірі зітхнула.

Відвернулася, почувши важкі кроки. З-за фургону вийшов ґном, тримаючи під пахвою чималий вузлик. Полум’я вогнища блискало на вістрі сокири, застромленої за пояс, поблискували також і шишечки важкого шкіряного кубрака.

— Де хвора? — буркнув він. — На мітлі полетіла?

Цірі вказала в темряву.

— Ясно, — кивнув він. — Знаю той біль і паскудну неміч. Коли був я молодшим, жер усе, що вдавалося знайти чи впіймати, тож дристав не раз і не два. Хто вона, та чародійка?

— Трісс Мерігольд.

— Не знаю, не чув. Зрештою, я рідко маю справу із Братством. Ну, але треба ж представитися. Мене звуть Ярпен Зігрін. А тебе як звуть, курча?

— Інакше! — гримнула Цірі, а очі її блиснули.

Ґном зареготав, вишкірився.

— Ах, — вклонився із претензією. — Прошу пробачення. Я не розпізнав у темряві. Це аж ніяке не курчатко, а шляхетна панна. Припадаю до ніжок. Яке панна має ім’я, якщо це не таємниця?

— Це не таємниця. Я — Цірі.

— Цірі. Ага. А ким панна є?

— А це, — Цірі гордовито задерла носик, — це вже таємниця.

Ярпен знову пирхнув.

— Язичок у панни гострий, наче жало в оси. Тож нехай мені панна вибачить. Я приніс медикаментів та трохи їдла. Чи панна прийме, чи ж відправить геть старого грубіяна, Ярпена Зігріна?

— Вибачаюся… — Цірі схаменулася, нахилила голову. — Трісс і справді потрібна допомога, пане… Зігріне. Вона дуже хвора. Дякую за ліки.

— Нема за що. — Ґном знову вишкірив зуби, приязно хлопнув її по плечу. — Ходімо, Цірі, допоможеш мені. Медикамент треба приготувати. Накрутимо пігулки за рецептурою моєї бабці. Перед тими пігулками жодна зараза, що в тельбухах засіла, не встоїть.

Він розгорнув вузлика, дістав звідти щось схоже на брилу торфу й маленьке глиняне горнятко. Цірі наблизилася, зацікавлена.

— Треба тобі знати, мила Цірі, — сказав Ярпен, — що моя бабка зналася на лікуванні, як ніхто. На жаль, вважала вона, що джерелом більшості хвороб є неробство, а неробство краще за все лікується києм. Щодо мене й моєї рідні застосовувала вона ті ліки головним чином профілактично. Лупцювала нас за будь-якої нагоди або й без нагоди. Виняткова вона була яга. А раз, коли ні з того, ні з сього дала мені окраєць хліба зі смальцем і цукром, так мене здивувала, що я вражений випустив той окраєць, смальцем донизу. Ну, а бабця мене відлупцювала, стара мерзотна дірка. А тоді дала мені другий окраєць, от тільки вже без цукру.

— Моя бабця, — Цірі з розумінням кивнула, — також одного разу мене відлупцювала. Різкою.

— Різкою? — засміявся ґном. — Моя одного разу відходила мене держаком від кайла. Ну, але досить спогадів, треба пігулки крутити. Тримай, рви й уминай у кульки.

— Що воно таке? Липне та мажеться… Бу-у-е-е-е… А вже смердить як!

— То спліснявілий хліб з дерті. Досконалі ліки. Зминай кульки. Менші, менші, то ж для чародійки, не для корови. Дай одну. Добре. Тепер обваляємо кульку в медикаменті.

— Бу-у-е-е-е-е!

— Засмерділося? — Ґном наблизив кирпатий ніс до глиняного горнятка. — Неможливо. Давлений часник із гіркою сіллю засмердітися не має права, нехай би й сто років стояв.

— Гидота, бу-у-у-е-е-е. Трісс того не з’їсть!

— Застосуємо метод моєї бабки. Ти затиснеш їй ніс, а я буду пхати пігулки.

— Ярпене, — прошипів Ґеральт, вигулькуючи раптом із темряви з чародійкою на руках. — Бережися, щоб я тобі чогось не увіпхнув.

— Та це ліки! — обурився ґном. — Це допомагає! Пліснява, часник…

— Так, — слабко простогнала Трісс із глибини свого кокону. — Це правда… Ґеральте, це мені справді повинно допомогти…

— Бачиш? — Ярпен штурхнув Цірі ліктем, гордо задираючи бороду й вказуючи на Трісс, що з міною мучениці ковтала пігулки. — Мудра чарівниця. Знає, що добре.

— Що ти кажеш, Трісс? — Відьмак нахилився. — А, розумію. Ярпене, може, ти маєш дягиль? Або шафран?

— Пошукаю, попитаю. Я приніс вам води та трохи їдла…

— Дякую. Але вона передусім потребує відпочинку. Цірі, лягай.

— Зроблю ще компрес для Трісс…

— Я сам зроблю. Ярпене, я хотів би поговорити.

— Ходімо до вогнища. Відшпунтуємо барильце…

— Я хочу з тобою поговорити. Більшої аудиторії мені не потрібно. Скоріше навпаки.

— Ясно. Слухаю.

— Що воно за конвой?

Ґном підвів на нього малі проникливі очі.

— Королівська служба, — сказав повільно й зі значенням.

— Про це я здогадався. — Відьмак витримав погляд. — Ярпене, я питаю не через цікавість.

— Знаю. І про що тобі йдеться, я також знаю. Але це транспорт… гм… спеціального призначення.

— І що ви таке транспортуєте?

— Солону рибу, — повільно сказав Ярпен, після чого продовжив брехати, навіть повікою не кліпнувши. — Фураж, реманент, упряж, усяка таку дупологія для війська. Венк — інтендант королівського війська.

— З нього такий інтендант, як з мене друїд, — усміхнувся Ґеральт. — Але це ваша справа, я не звик встромляти носа в чужі таємниці. Утім, ти бачив, у якому стані Трісс. Дозволь нам доєднатися, Ярпене, дозволь покласти її в одному з фургонів. На кілька днів. Не питаю, куди ви прямуєте, бо цей шлях іде на південь як по нитці, розділяється тільки під Лікселею, а до Лікселі ще десять днів дороги. За цей час гарячка спаде, і Трісс зуміє їхати верхи, а якщо навіть і ні, то я зупинюся в місті над річкою. Зрозумій, десять днів у фургоні, порядно вкритою і з теплими стравами… Прошу тебе.

— Не я тут командую, а Венк.

— Не вірю, щоб ти не мав на нього впливу. Не в конвої, що головно складається із ґномів. Вочевидь, він має рахуватися з тобою.

— Хто та Трісс для тебе?

— А яке воно має значення? У цій ситуації?

— У цій ситуації — жодного. Я запитував через пусту цікавість, аби мати пізніше змогу пустити плітку по корчмах. Але скажу так, що ти маєш сильний потяг до чародійок, Ґеральте.

Відьмак смутно усміхнувся.

— А дівчина? — Ярпен вказав рухом голови на Цірі, яка крутилася під кожухом. — Твоя?

— Моя, — відповів він, не роздумуючи. — Моя, Зігріне.

Світанок був сірим, пахнув нічним дощем і вранішньою імлою. Цірі здалося, що спала вона лише кілька хвильок, що її розбудили, ледь вона встигла опустити голову на мішки, що лежали на возі.

Ґеральт саме вкладав поряд із нею Трісс, принесену з чергової експедиції до лісу. Пледи, у які чародійку було загорнено, іскрилися від роси. У Ґеральта навколо очей було чорно. Цірі знала, що він їх і не змружив — Трісс усю ніч кидалася у гарячці, сильно страждала.

— Я тебе розбудив? Вибачаюся. Спи, Цірі. Ще рано.

— Що із Трісс? Як почувається?

— Краще, — простогнала чародійка. — Краще, але… Ґеральте, послухай… Я хотіла тобі…

— Так? — Відьмак нахилився, але Трісс уже спала.

Він випростався, потягнувся.

— Ґеральте, — прошепотіла Цірі. — Вони дозволять нам… поїхати у фургоні?

— Побачимо. — Він закусив губу. — Поки можеш, спи. Відпочивай.

Зіскочив з воза. Цірі чула звуки, що свідчили: табір збирається — тупання коней, брязкіт упряжі, скрипіння дишел, стукіт щаблин, розмови та прокльони. А потім, близько, хрипкий голос Ярпена Зігріна й спокійного високого чоловіка, називаного Венком. І холодний голос Ґеральта. Вона підвелася, обережно визирнула з-за полотнища.

— Я у цій справі не маю категоричних заборон, — заявив Венк.

— Чудово, — повеселішав ґном. — Тоді справу вирішено?

Комісар злегка підняв долоню, даючи знак, що він іще не скінчив. Якийсь час мовчав. Ґеральт і Ярпен терпляче чекали.

— Разом з тим, — нарешті сказав Венк, — я головою відповідаю за те, аби цей транспорт дістався до місця призначення.

Він знову замовк. Цього разу ніхто не заговорив. Не було сумнівів, що, розмовляючи з комісаром, слід було звикати до довгих пауз між фразами.

— Щоб він дістався безпечно, — закінчив він за хвилину. — Й у визначені терміни. А опіка над хворою може сповільнити просування.

— Ми йдемо з випередженням, — запевнив Ярпен, трохи перечекавши. — І час випереджаємо, пане Венку, строків не порушимо. А якщо йдеться про допомогу… Здається мені, що відьмак у компанії не зашкодить. Шлях лісами йде, майже до самої Лікселі праворуч і ліворуч дика пуща. А пущею, як теревенять, різні недобрі створіння нишпорять.

— І справді, — погодився комісар. Дивлячись просто в очі відьмакові, він зважував, здається, кожне слово. — Напевне, останнім часом чимало недобрих створінь, підбурюваних іншими недобрими створіннями, трапляються в кедвенських лісах. Вони можуть загрожувати нашій безпеці. Король Генсельт, знаючи про те, надав мені право наймати добровольців для збройного ескорту. Пане Ґеральте? Це б розв’язало вашу проблему.

Відьмак мовчав довго, довше, ніж тривала уся промова Венка, густо пронизана міжфразовими паузами.

— Ні, — сказав нарешті. — Ні, пане Венку. Прояснімо справу. Я готовий віддячити за допомогу, надану пані Мерігольд, але не в такій формі. Можу біля коней поратися, воду носити й дрова, навіть готувати. Але я не піду на королівську службу як найманий жовнір. Прошу на мій меч не розраховувати. Я не маю наміру забивати отих, як ви зволили виразитися, недобрих створінь за наказом інших створінь, яких я аж ніяк не вважаю кращими.

Цірі почула, як Ярпен Зігрін голосно зашипів і закашлявся у кулак. Венк дивився на відьмака спокійно.

— Розумію, — сказав сухо. — Люблю ясні ситуації. Добре. Пане Зігріне, прошу подбати, щоб не сповільнювати швидкість маршу. Що до вас, пане Ґеральте… Знаю, що ви станете придатним і корисним у той спосіб, який уважатимете за необхідне. Образливо було б і для вас, і для мене, якби вашу придатність ви трактували як відплату за допомогу, яку ми надаємо стражденній. Чи краще вона зараз почувається?

Відьмак підтвердив кивком, як здалося Цірі, трохи глибшим і ввічливішим, ніж звичайний кивок. Венк виразу обличчя не змінив.

— Я радий з того, — сказав після звичної паузи. — Надаючи пані Мерігольд фургон мого конвою, я беру на себе відповідальність за її здоров’я, зручність і безпеку. Пане Зігріне, прошу віддати наказ про виїзд.

— Пане Венку.

— Слухаю, пане Ґеральте.

— Дякую.

Комісар кивнув. Як здалося Цірі, трохи глибше і ввічливіше, ніж вимагала того банальна ввічливість.

Ярпен Зігрін пробігся уздовж колони, віддаючи гучні накази та доручення, після чого заліз на козли, крикнув і шмагнув коня віжками. Фургон смикнувся й заторохкотів лісовою дорогою. Шарпання розбудило Трісс, але Цірі її заспокоїла, змінила компрес на лобі. Торохкотіння присипляло. Чародійка швидко заснула, Цірі також поринула в дрімоту.

Коли прокинулася, сонце було вже високо. Вона визирнула з-за діжок і пакунків. Віз, на якому вона їхала, очолював конвой. Наступним правив ґном із червоною хусточкою, обмотаною навколо шиї. З розмов, які ґноми вели між собою, Цірі дізналася, що звуть його Полі Дальберг. Поряд із ним сидів його брат Реган. Бачила вона також Венка, який їхав верхи в супроводі двох комірників.

Плітка, кобила Ґеральта, приторочена до воза, привітала дівчинку тихим іржанням. Не бачила Цірі ніде свого каштанчика та буланого Трісс. Напевне, були позаду, із незапряженими кіньми конвою.

Ґеральт сидів на козлах поряд із Ярпеном. Розмовляли вони тихо, попиваючи пиво з поставленого між ними барильця. Цірі нашорошила вуха, але швидко знудилася — бесіда стосувалася політики, а головним чином — планів і намірів короля Генсельта і якихось спеціальних служб і спеціальних завдань, що полягали в секретній допомозі сусіду, якому загрожувала війна, королю Демавенду з Едірна. Ґеральт зацікавився, яким же це чином п’ять возів солоної риби зуміють збільшити обороноздатність Едірна. Ярпен, не звертаючи уваги на насмішку, що бриніла в тоні відьмака, пояснив, що деякі види риб настільки цінні, що кількох возів вистачить для річної платні панцирній хоругві, а будь-яка нова панцирна хоругва — це вже значна допомога. Ґеральт здивувався, чому та допомога мусить бути секретною, на це ґном відповів, що саме в тому секрет і полягає.

Трісс кидалася крізь сон, скинула компрес і невиразно забелькотіла. Вимагала від якогось Кевина, аби той тримав руки при собі, й одразу ж повідомила, що призначення не уникнути. Нарешті, ствердивши, що всі, абсолютно всі — певним чином мутантанти, заснула, заспокоєна.

Цірі також відчула сонливість, але привів її до тями голосний регіт Ярпена, який саме нагадував Ґеральту давні пригоди. Йшлося про полювання на золотого дракона, який замість того, щоб дати себе зловити, перерахував мисливцям кістки, а шевця, званого Козоїдом, просто з’їв. Цірі стала слухати з більшим зацікавленням.

Ґеральт запитав про Рубайл, але Ярпен про їхню долю не знав. Своєю чергою, Ярпен поцікавився жінкою на ймення Йеннефер, а Ґеральт зробився на диво мовчазним. Ґном випив пива й почав скаржитися, що ота Йеннефер усе ще тримає на нього образу, хоча від тамтих часів минуло вже кілька років.

— Якось зустрівся з нею на ярмарку в Ґорс Велені, — розповідав він. — Вона, ледь мене помітивши, так пирхнула, наче кицька, і страшенно образила мою небіжчицю маму. Я якнайшвидше взяв руки в ноги, а вона крикнула вслід, що коли мене ще якось зустріне, то в мене трава з дупи виросте.

Цірі захихотіла, уявляючи собі Ярпена із травою. Ґеральт буркнув щось про жінок і їхні імпульсивні характери, ґном же визнав те занадто лагідним описом злостивості, озлобленості і мстивості. Відьмак теми не підтримав, а Цірі знову занурилася у дрімоту.

Наступного разу її розбудили підвищені голоси. А саме голос Ярпена, який майже кричав.

— А так! А щоб ти знав! Отак я і вирішив!

— Тихіше, — сказав відьмак. — На возі лежить хвора жінка. Зрозумій, я не критикую твоїх рішень або поглядів…

— Ні, вочевидь, — перебив саркастично ґном. — Ти лише насміхаєшся зі значень.

— Ярпене, я тебе по-дружньому застерігаю. Тих, хто сидить верхи на палісаді, обидві сторони ненавидять, а в кращому разі вважають негідними довіри.

— Я не сиджу верхи. Декларую себе однозначно — я на боці однієї зі сторін.

— Але для тієї сторони ти назавжди залишишся ґномом. Кимось іншим. Чужим. А для супротивної сторони…

Урвав себе.

— Ну! — гарикнув Ярпен, розвертаючись. — Ну, давай, чого чекаєш? Скажи, що я зрадник і пес на людській шворці, готовий за жменю срібла й миску дешевого їдла дати нацькувати себе на побратимів, які повстали і б’ються за волю. Ну, далі, виплюнь те із себе. Не люблю недомовок.

— Ні, Ярпене, — тихо сказав Ґеральт. — Ні. Не буду я нічого із себе випльовувати.

— Ах, не будеш? — Ґном шмаганув коней. — Не хочеться тобі? Вважаєш за краще дивитися й усміхатися? До мене ані слова, га? Але Венкові міг то сказати! «Прошу не розраховувати на мій меч». Ах, як гордовито, шляхетно й зарозуміло! До сраки собачої твою зарозумілість! Разом із твоєю йоханою гордістю!

— Я хотів бути лише поштивим. Не хочу вплутуватися у той конфлікт. Хочу зберегти нейтральність.

— Не вдасться! — гримнув Ярпен. — Не вдасться її зберегти, розумієш? Ні, ти нічого не розумієш. Ех, злізай з мого воза, на коня сідай. Геть з очей моїх, нейтральний ти зарозумільцю. Дратуєш мене.

Ґеральт розвернувся. Цірі стримала дихання в очікуванні. Але відьмак ані слова не сказав. Встав і зіскочив з воза, швидко, м’яко, вправно. Ярпен почекав, поки відв’яже кобилу від задка, після чого знову шмагнув коней, буркочучи в бороду якісь незрозумілі, але жахливі за звучанням слова.

Вона встала, аби також зіскочити, знайти каштанку. Ґном розвернувся, зміряв її непривітним поглядом.

— Із тобою, панно, також самі проблеми, — пирхнув гнівно. — Потрібні нам тут дами й дівчатка, зараза, навіть висцятися з козлів не можу, мушу воза зупиняти й у кущі лазити!

Цірі вперла кулаки в боки, труснула попелястим чубчиком і задерла носа.

— Отак? — кукурікнула, зла. — Ви пива менше пийте, пане Зігріне, то буде вам менше хотітися!

— Та гівно тобі до мого пива, шмаркачко!

— Не верещіть, Трісс тільки-но заснула!

— Це мій віз! Буду верещати, як на те моя воля!

— Дерево!

— Що? Ах ти коза зухвала!

— Дерево!!!

— Я тобі зараз покажу — дерево… О, най йому стократ! Тпру!!!

Ґном сильно відхилився, натягаючи віжки в останню мить, коли двійко коней уже збиралися переступити через деревину, що перегородила шлях. Ярпен устав на козлах, лаючись по-людськи й по-ґномськи, свистом і ревінням стримуючи упряжку. Ґноми й люди, зіскочивши з возів, підбігли, допомогли відвести коней на вільну частину дороги, тягнучи за вузду та шори.

— Що, заснув ти, Ярпене? — гарикнув, підходячи, Полі Дальберг. — Зараза, якби ти на те наїхав, вісь геть пішла б, колеса до дияволів розтріскалися б. Що ти, у лиха…

— Уйохуй, Полі! — огризнувся Ярпен Зігрін і зі злістю хльоснув віжками по кінських задах.

— Пощастило вам, — солоденько промовила Цірі, всідаючись на козли поряд із ґномом. — Краще, як бачите, мати на возі відьмачку, ніж самому їхати. Вчасно я вас застерегла. А якби ви саме з козел сцяли, і наїхали б на той стовбур, хо-хо. Страшно подумати, що б тоді з вами статися могло…

— Сидітимеш тихо?

— Уже нічого не кажу. Ані словечка.

Витримала вона менше хвилини.

— Пане Зігріне?

— Ніякий я там не пан. — Ґном штурхнув її ліктем, вишкірив зуби. — Я Ярпен. Ясно? Ми ж упряжкою спільно правимо чи ні?

— Ясно. Можу я віжки потримати?

— Ясно. Стривай, не так. Наклади на вказівний палець, притисни великим, о, таким ото чином. Лівий так само. Не шарпай. Не тягни надто міцно.

— Так добре?

— Добре.

— Ярпене?

— Га?

— Що воно значить — «зберігати нейтралітет»?

— Бути байдужим, — буркнув він неохоче. — Не дозволяй віжкам провисати. Ліву сильніше на себе!

— Як це — байдужим? Байдужим до чого?

Ґном сильно нахилився, сплюнув під віз.

— Якщо скойа’таелі нападуть на нас, твій Ґеральт має намір стояти й спокійно дивитися, як вони перерізають нам горло. Ти, скоріше за все, стоятимеш поряд із ним, бо буде це наочним уроком. Тема занять: поведінка відьмака в конфлікті розумних рас.

— Не розумію.

— Цьому я анітрохи не дивуюся.

— Чи це тому ти з ним сварився і злився? Хто це, власне, такі, оті скойа’таелі? Ті… Білки?

— Цірі. — Ярпен різко почухав бороду. — Це справи не для розуму малих незрілих дівчат.

— Ого, тепер ти на мене злишся. Я аж ніяк не малá. Чула, що про білок говорили солдати із застави. Я бачила… Бачила двох убитих ельфів. А рицар казав, що вони… також убивають. І що серед них є не тільки ельфи. Ґноми також є.

— Знаю, — відказав сухо Ярпен.

— А ти також ґном.

— Це беззаперечно.

— То чому ти боїшся білок? Вони ж, кажуть, б’ються тільки з людьми.

— Це не так просто, — насупився він. — На жаль.

Цірі довго мовчала, гризучи нижню губу й морщачи носа.

— Я вже знаю, — сказала раптом. — Білки б’ються за свободу. А ти, хоча й ґном, на спеціальній секретній службі і короля Генсельта на людській шворці.

Ярпен пирхнув, витер носа рукавом і перехилився з козел, перевіряючи, чи Венк не під’їхав занадто близько. Але комісар був далеко, зайнятий розмовою з Ґеральтом.

— Слух у тебе, дівчино, наче в ховраха, — посміхнувся він широко. — А також ти надзвичайно мудра як для тої, кому призначено народжувати дітей, варити їдло й прясти. Здається тобі, що ти все знаєш? Це тому, що ти ще шмарката. Не роби дурної міни. Міни не додадуть тобі дорослості, лише призведуть до того, що зробишся ще бридкішою, ніж звичайно. Ловкенько, признаюся, зрозуміла ти скойа’таелів, сподобалися тобі ті їх гаселка. Знаєш, чому ти їх так добре розумієш? Бо скойа’таелі — також шмаркатерія. Це молокососи, які не розуміють, що хтось використовує їхню щенячу дурість, годуючи слоганами про свободу.

— Але ж вони насправді б’ються за свободу. — Цірі підвела голову, глянула на ґнома широко розплющеними зеленими очима. — Як дріади в лісі Брокілон. Убивають людей, бо люди… деякі люди їх кривдять. Бо це колись була ваша країна, ґномів, і ельфів, і тих… половинчиків, гномів та інших… А тепер тут є люди, тож ельфи…

— Ельфи! — пирхнув Ярпен. — Якщо говорити коротко, вони-то тут акурат такі самі приблуди, як і ви, люди, хоча прибули вони на своїх білих кораблях десь за тисячу років перед вами. Тепер-то вони наввипередки пхаються із дружбою, тепер-то ми брати, тепер-то вони зуби шкірять, говорять: «ми, побратими», «ми, Старші Люди». А раніше, кур… Гм, гм… Раніше в нас стріли біля вух свистіли, коли ми…

— То перші на світі були ґноми?

— Гноми, якщо бути точним. І якщо йдеться про цю частину світу. Бо світ — невимовно великий, Цірі.

— Знаю. Я бачила мапу…

— Не можеш знати. Ніхто ще не намалював такої мапи, і я сумніваюсь, щоб це швидко сталося. Ніхто не знає, що там, за Вогнистими горами й Великим морем. Навіть ельфи, хоча ті хваляться, що знають усе. Та хрін там вони знають, так скажу.

— Гм-м… Але зараз… Людей же куди більше, ніж… Ніж вас.

— Бо ви плодитеся, наче кролики, — заскреготів зубами ґном. — Нічого вам не треба, аби тільки трахатися, по колу, без вибору, з ким прийдеться і де прийдеться. А вашим жінкам досить присісти на чоловічі штани, аби їм пузо надуло… Чого ти так почервоніла, ти хто, думаєш, мак польовий? Хотіла розуміти чи ні? Оце й маєш щиру правду й вірну історію світу, яким володіє той, хто вправніше розгепує іншим черепи й у швидшому темпі накачує баб. А з вами, людьми, важко конкурувати як у вбивствах, так і в траханні…

— Ярпене, — холодно сказав Ґеральт, під’їжджаючи до них на Плітці. — Трохи стримуй себе, будь ласка, в доборі слів. А ти, Цірі, припини гратися у візницю, зазирни до Трісс, перевір, чи не прокинулася вона й чи чогось не потребує.

— Я прокинулася вже давно, — відізвалася слабким голосом чародійка з глибини возу. — Але я не хотіла… перебивати таку цікаву розмову. Не заважай, Ґеральте. Я хотіла б… довідатися трохи більше про вплив трахання на розвиток суспільств.

— Чи можу я зігріти трохи води? Трісс хоче умитися.

— Грій, — погодився Ярпен Зігрін. — Ксав’є, зніми рожен з вогню, нашому зайчику вже досить. Дай казанок, Цірі. От же ж ти, повний-повнісінький! Ти сама притягла від струмка такий тягар?

— Я сильна.

Старший із братів Дальбергів пирхнув сміхом.

— Не суди за зовнішнім виглядом, Полі, — розважливо сказав Зігрін, вправно розділюючи печеного сірого на порції. — Тут нічого сміятися. Кістлявочка вона, але я бачу, що міцна і що витривала дівчинка. Вона наче шкіряний пасок: ніби й тоненький, а руками не порвеш. Навіть якби ти на ньому повісився, то й те витримає.

Ніхто не засміявся. Цірі присіла поряд із ґномами, які розляглися навколо вогнища. Цього разу Ярпен Зігрін і четвірка його «хлопців» розпалила на біваку власне вогнище, бо зайцем, якого підстрелив Ксав’є Моран, вони не мали наміру ділитися. Для них самих їжі було на один-два укуси.

— Підкиньте дровець, — сказав Ярпен, облизуючи пальці. — Вода швидше закипить.

— З водою тою — дурня якась, — пробурчав Реган Дальберг, випльовуючи кістку. — Миття хворому тільки зашкодити може. Зрештою, і здоровому також. Пам’ятаєте старого Шрадера? Дружина йому раз умитися наказала, і Шрадер невдовзі помер.

— Бо його скажений пес покусав.

— Якби не вмився, то його пес і не покусав би.

— Я також думаю, — відізвалася Цірі, перевіряючи пальцем температуру води в казанку, — що це перебільшення, щоденно митися. Але Трісс просить, а раз навіть заплакала… Тож Ґеральт і я…

— Знаємо, — кивнув старший Дальберг. — Але що відьмак… Я від здивування в себе прийти не можу. Гей, Зігріне, якби ти мав бабу, то мив би її й чесав? Носив би її на руках у кущі, коли вона мусила б…

— Стули пельку, Полі, — урвав Ярпен. — Не кажи нічого на відьмака, бо то порядний мужик.

— Та чи я кажу, га? Я тільки дивуюся…

— Трісс, — втрутилася зухвало Цірі, — аж ніяк не його баба.

— То сильніше я дивуюся.

— То більший з тебе дурбецел, значить, — підсумував Ярпен. — Цірі, відлий трохи води на окріп, запаримо чародійці ще й шафрану з маківником. Сьогодні їй уже краще було, га?

— Певно, так, — буркнув Яннік Брасс. — Мусили ми затримувати для неї конвой лише шість разів. Я знаю, що не можна відмовляти в допомозі на гостинці, бевзь той, хто інакше думає. А хто б відмовив — той повний бовдур був би й мерзенний сучий син. Але задовго в цих лісах ми стирчимо, задовго, кажу вам. Долю спокушаємо, холера, занадто ми долю спокушаємо, хлопці. Тут небезпечно. Скойа’таелі…

— Ти те слово виплюнь, Янніку.

— Тьфу-тьфу. Ярпене, для мене бійка не страшна, та й кров — не вперше, але… Якби просто зі своїми довелося битися… Зараза! Чому воно нам випало? Той засраний вантаж мала конвоювати засрана сотняга кінних, не ми! Хай дияволи тих мудрагелів з Ард Каррайгу візьмуть, хай їм…

— Стули пельку, я сказав. Давай краще горнятко з кашею. Зайчиськом, най його матері, ми перекусили, а тепер треба й з’їсти щось. Цірі, поїси з нами?

— Так.

Деякий час чутно було тільки плямкання, чавкання і скрип дерев’яних ложок, що стикалися у горнятку.

— Зараза, — сказав Полі Дальберг і протяжно відригнув. — Я б іще щось з’їв.

— Я також, — заявила Цірі й також ригнула, у захваті від простецьких манер ґномів.

— Тільки не каші, — сказав Ксав’є Моран. — У мене те пшоно вже в роті росте. Та й солонина теж обридла.

— То трави нажерися, якщо такий делікатний смак маєш.

— Або березу обкоруй зубами. Бобри так роблять і живуть.

— Бобра я б з’їв.

— А я рибу, — розмріявся Полі, із тріском розгризаючи вийнятий з-за пазухи сухар. — На рибку маю охоту, кажу вам.

— То наловімо риби.

— Де? — гарикнув Яннік Брасс. — У кущах?

— У струмку.

— Теж мені — струмок. На другий берег насцяти можна. Яка там може бути риба?

— Є там риби. — Цірі облизала ложку й сунула її за халяву. — Бачила, коли по воду ходила. Але то якісь хворі риби. У них висипка. Чорні й червоні плями…

— Форель! — заревів Полі, випльовуючи крихти сухаря. — Ану, хлопці, гайда до струмка! Регане! Стягай штани! Зробимо з твоїх штанів сака.

— Чому з моїх?

— Стягай бігцем, бо я тобі по шиї надаю, молокососе! Казала мати, що ти маєш мене слухати?

— Поспішіть, якщо рибалити хочете, бо сутінки ось-ось, — сказав Ярпен. — Цірі, вода закипіла? Облиш, облиш, ошпаришся та обсмолишся об казанок. Знаю, що ти сильна, але дозволь мені віднести.

Ґеральт уже чекав на них, здалеку помітили вони його біле волосся поміж відхиленими полотнищами фургона. Ґном перелив воду до цеберка.

— Потребуєш допомоги, відьмаче?

— Ні, дякую, Ярпене. Цірі мені допоможе.

Трісс уже не мала сильної гарячки, але була потворно слабкою. Ґеральт і Цірі вже набралися вправності, щоб роздягати її й мити, навчилися також гамувати її амбітні, але поки що нездійсненні спроби самостійності. Виходило в них надзвичайно вправно — він тримав чародійку в обіймах, вона мила й витирала. Тільки одне дивувало й подражнювало Цірі — Трісс занадто сильно, як їй здавалося, притулялася до Ґеральта. Цього разу спробувала навіть його поцілувати.

Ґеральт рухом голови вказав на в’юки чародійки. Цірі зрозуміла на льоту, бо це також належало до ритуалу — Трісс завжди вимагала, аби її розчісували. Вона знайшла гребінець, присіла поряд. Трісс, схиляючи голову в її бік, обійняла відьмака. На думку Цірі, занадто сильно.

— Ох, Ґеральте, — схлипнула чародійка. — Мені так шкода… Я так жалію, що те, що було між нами…

— Трісс, прошу тебе.

— …воно повинно статися… зараз. Коли я одужаю… Було б зовсім інакше… Я могла б… Могла б навіть…

— Трісс.

— Заздрю Йеннефер… Заздрю їй за тебе…

— Цірі, вийди.

— Але…

— Вийди, прошу.

Вона зіскочила з воза, зіткнувшись просто з Ярпеном, який чекав, спершись на колесо й задумливо гризучи довге стебло трави. Ґном обійняв її за плечі. Не мусив для того нахилятися, як Ґеральт. Був не вищим за неї.

— Ніколи не роби такої помилки, мала відьмачко, — буркнув, показуючи очима на фургон. — Якщо хтось виявить до тебе співчуття, симпатію і самовідданість, якщо здивує тебе шляхетністю характеру, цінуй це, але не переплутай цього з… чимось іншим.

— Недобре підслуховувати.

— Знаю. І небезпечно. Я ледь устиг відскочити, коли ти вилила змилки з цебра. Ходімо, подивимося, скільки там форелей потрапило в штани Регана.

— Ярпене?

— Га?

— Я тебе люблю.

— Я тебе також, коза.

— Але ж ти — ґном. А я — ні.

— А що воно має… Ага. Скойа’таелі. Йдеться тобі про білок, так? Не дає воно тобі спокою?

Цірі визволилася з-під важкої руки.

— Тобі також не дає, — сказала. — Й іншим також. Я ж бачу.

Ґном мовчав.

— Ярпене?

— Слухаю.

— Хто правий? Білки чи ви? Ґеральт хоче бути… нейтральним. Ти служиш королю Генсельту, хоча ти ґном. А рицар на заставі кричав, що всі є нашими ворогами і що всіх треба… Усіх. Навіть дітей. Чому, Ярпене? Хто правий?

— Не знаю, — промовив ґном із зусиллям. — Я тобі не мудрагель. Роблю, що вважаю за добре. Білки схопилися за зброю, пішли в ліси. «Людей у море!» — кричать, не знаючи, що навіть те яскраве гаселко підказали їм нільфгардські емісари. Не розуміючи, що гаселко те звернене не до них — звернене воно саме до людей, має збудити людську ненависть, а не горіння до битви в молодих ельфів. Я це розумію, тому те, що роблять скойа’таелі, вважаю за злочинну дурість. Що ж, може, за кілька років мене назвуть за це зрадником і запроданцем, а їх називатимуть героями… Наша історія, історія нашого світу, знає такі випадки.

Він замовк, посмикав себе за бороду. Цірі також мовчала.

— Елірена… — буркнув він раптом. — Якщо Елірена була героїнею, якщо те, що вона зробила, зветься героїзмом, то най мене звуть зрадником і боягузом. Бо я, Ярпен Зігрін, боягуз, зрадник і ренегат, стверджую, що ми не повинні одне одного вбивати. Стверджую, що ми повинні жити. Жити так, аби пізніше не мусити ні перед ким вибачатися. Героїчна Елірена… Вона мусила. «Вибачте мене, — благала, — вибачте». Най його сто дияволів! Краще загинути, ніж жити з усвідомленням, що зробив щось, що вимагає прощення.

Він знову замовк. Цірі не ставила запитань, що просилися їй на язик. Інстинктивно відчувала, що не повинна.

— Ми мусимо жити поряд одне з одним, — продовжив Ярпен. — Ми й ви, люди. Бо в нас просто немає іншого виходу. Років двісті ми про те знаємо, а десь понад сто працюємо над цим. Хочеш знати, чому я пішов на службу до Генсельта, чому прийняв таке рішення? Не можу дозволити, аби та праця зійшла на марне. Сто років із гаком ми намагалися ужитися з людьми. Половинчики, гноми, ми, навіть ельфи, не кажучи вже про русалок, німф чи сильфід, вони завжди були дикунки, навіть тоді, коли вас тут і зовсім не було. Най його сто дияволів, тривало це сто років, але вдалося нам якось укласти те спільне життя, життя поряд одне з одним, разом, вдалося нам почасти переконати людей, що ми відрізняємося одне від одного дуже мало…

— Ми взагалі не відрізняємося, Ярпене.

Ґном різко обернувся.

— Взагалі не відрізняємося, — повторила Цірі. — Адже ти думаєш і відчуваєш, як Ґеральт. І як… як я. Їмо ми те саме, з одного казанка. Допомагаєш ти Трісс — і я також. Ти мав бабцю, і я мала бабцю… Мою бабцю вбили нільфгардці. У Цінтрі.

— А мою — люди, — із зусиллям сказав ґном. — У Брюґґе. Під час погрому.

— Вершники! — крикнув один із людей Венка, який їхав у сторожовому дозорі. — Вершники попереду!

Комісар під’їхав риссю до воза Ярпена, Ґеральт наблизився з іншого боку.

— Назад, Цірі, — сказав він різко. — Злазь із козел і назад. Залишайся біля Трісс.

— Звідти нічого не видно!

— Не сперечайся! — гарикнув Ярпен. — Гайда назад, швидко! І подай мені чекан. Під кожухом лежить.

— Оце? — Цірі підняла важкезний, паскудний на вигляд предмет, що нагадував молоток із гострим, легко скривленим гаком з протилежного кінця обуху.

— Оце, — підтвердив ґном. Сунув руків’я чекана за халяву, а сокиру поклав на коліна.

Венк, зовнішньо спокійний, дивився на шлях, приставивши до очей долоню.

— Легка кавалерія з Бан Ґлеану, — оцінив за мить. — Так звана Бура хоругва, впізнаю за плащами й бобровими ковпаками. Прошу зберігати спокій. І пильність. Плащі й боброві ковпаки досить легко змінюють власників.

Вершники швидко наближалися. Було їх десь із десяток. Цірі бачила, як на фургоні за ними Полі Дальберг кладе на коліна два зведені арбалети, а Реган накриває їх опанчею. Тихцем вилізла з-під полотнища, ховаючись за широкою спиною Ярпена. Трісс спробувала підвестися, вилаялася, упала на постіль.

— Стій! — крикнув перший із кінних, безумовно командир. — Хтой ви такі? Звідки й кудой їдете?

— А хто питає? — Венк спокійно випростався у сідлі. — І яким правом?

— Військо короля Генсельта, мосьпане цікавцю! Питає десятник Зивік, а не звик він запитання повторювати! Тож відповідайте — і швидше! Хто ви?

— Квартирмейстерська служба королівської армії!

— Кожен таке сказати може! Не бачу тут нікого в королівських кольорах!

— Наблизься, десятнику, і придивися до оцього перстеня.

— Чого ви тут мені перстенем блискаєте? — скривився жовнір. — Чи я всі перстені знаю, чи як? Такий перстень кожен може мати. Теж мені, важливий знак!

Ярпен Зігрін підвівся на козлах, підняв сокиру і швидким рухом підсунув її солдатові під носа.

— А такий знак, — гарикнув, — знаєш? Понюхай та запам’ятай запах!

Десятник шарпнув вуздечку, розвернув коня.

— Лякати мене будеш? — заревів. — Мене? Я на королівській службі!

— І ми також, — сказав тихо Венк. — І напевне довше твого. Не комизся, солдате, добре тобі раджу.

— Я тут охорону несу! Звідки я маю знати, що ви за хлопи?

— Ти бачив перстень, — процідив комісар. — А якщо знак на клейноді не впізнав, то це я починаю задумуватися, що ти за хлоп. На прапорці Бурої хоругви є такий само герб, тож повинен ти його знати.

Солдат виразно вгамував себе, на що, напевне, однаковою мірою вплинули як спокійні слова Венка, так і похмурі, затяті пики ескорту, що вихилялися з-за фургонів.

— Гм-м… — сказав він, пересуваючи ковпак на ліве вухо. — Добре. Але якщо ви й насправді ті, за кого себе видаєте, ви ж не будете, сподіваюся, мати нічого проти, якщо я гляну, що то ви на возах везете.

— Будемо, — насупив брови Венк. — І навіть сильно будемо. Нема тобі діла до нашого вантажу, десятнику. Зрештою, не розумію, що б ти мав там шукати.

— Не розумієте, — покивав солдат, опускаючи руку до руків’я меча. — Так я вам, пане, скажу. Торгівля людями заборонена, а не бракує лотрів, які спродають невільників Нільфгарду. Якщо я людей у колодках на фургонах знайду, то не вмовите мені, що ви в короля на службі. Нехай би тоді ви й десять перстенів показали.

— Добре, — сухо сказав Венк. — Якщо про невільників ідеться, то шукай. Це я дозволяю.

Жовнір під’їхав до середнього фургона, перехилився у сідлі, підняв полотнище.

— Що у тих діжках?

— А що має бути? Невільники? — пожартував Яннік Брасс, розсівшись на козлах.

— Питаю: що? Тож відповідайте скоренько!

— Солона риба.

— А в отих скринях? — Вояк під’їхав до наступного воза, копнув у борт.

— Підкови, — буркнув Полі Дальберг. — А там, позаду, — то буйволячі шкіри.

— Бачу, — махнув рукою десятник, цмокнув на коня, поїхав наперед, зазирнув до фургона Ярпена.

— А що за жінка там лежить?

Трісс Мерігольд слабо посміхнулася, підвелася на лікті, виконуючи долонею короткий складний жест.

— Хто, я? — запитала тихенько. — Адже ти мене зовсім не бачиш.

Солдат заморгав нервово, легенько здригнувся.

— Солоні риби, — промовив переконано, опускаючи полотнище. — Нормально. А та дитина?

— Сушені гриби, — сказала Цірі, нахабно на нього дивлячись.

Солдат замовк, завмер із відкритим ротом.

— Чого то? — запитав по хвильці, морщачи лоба. — Що?

— Ти скінчив контроль, вояче? — холодно поцікавився Венк, під’їжджаючи з іншого боку фургона.

Солдат із зусиллям відвів погляд від зелених очей Цірі.

— Так, закінчив. Їдьте, нехай вас боги ведуть. Але будьте обережні. Два дні тому скойа’таелі вирізали до ноги кінний патруль біля Борсучого яру. То було сильне, чисельне командо. Правда, Борсучий яр далеко звідси, але ельф лісом іде швидше вітру. Дано нам наказ облаву робити, але чи ельфа зловиш? Це наче вітер ловити…

— Та годі, нам не цікаво, — урвав насмішкувато комісар. — Час підганяє, дорога попереду далека.

— Тоді бувайте. Гей, за мною!

— Чув, Ґеральте? — гримнув Ярпен Зігрін, дивлячись услід патрулю. — Є ті холерні білки навколо. Я те відчував. Увесь час у мене мурашки по хребту, наче хтось із лука просто в криж цілиться. Ні, суча лапа, не можемо ми отак-то, як раніше, наосліп їхати, посвистуючи, подрімуючи та сонно попердуючи. Мусимо знати, що перед нами. Слухай, є в мене ідея.

Цірі різко погнала буланого, зразу пішла в галоп, низько нахилившись у сідлі. Ґеральт, заглиблений у розмову з Венком, рвучко вирівнявся.

— Не дурій! — закричав. — Без шаленств, дівчино! Шию хочеш скрутити? І не від’їжджай далеко…

Більше вона не почула, занадто різко вирвавшись уперед. Робила це спеціально, не мала охоти вислуховувати щоденних повчань. Не надто швидко, не надто різко, Цірі! Бла-бла. Не віддаляйся! Бла-бла-бла. Будь обережна! Бла-бла. «Наче я якась дитина, — подумала. — А я маю майже тринадцять років, швидкого буланого й гострого меча за спиною. І не боюся нічого!»

А ще — весна!

— Гей, обережно, дупу собі відіб’єш!

Ярпен Зігрін. Ще один мудрило. Бла-бла.

Далі, далі, галопом, по вибоїстій дорозі, через зелененьку траву й кущі, через срібні калюжі, через золотий вологий пил, через пір’ясту папороть. Сполошена лань тікає в ліс, блискає у підскоках чорно-білим ліхтарем заду. З дерев злітають птахи — кольорові сойки і бджолоїдки, чорні верескливі сороки зі смішними хвостами. Прискає з-під копит вода в калюжах і ямках.

Далі, ще далі! Кінь, який занадто довго дріботів неспішно за фургоном, несе радісно і швидко, щасливий, що біжить, біжить плавно, м’язи грають між стегнами, волога грива хльоскає по обличчю. Кінь витягає шию, Цірі відпускає вуздечку. Далі, конику, не відчуваючи ні вудил, ні мундштука, далі, чвалом, чвалом, швидко, швидко! Весна!

Вона сповільнилася, озирнулася. Ну, нарешті сама. Нарешті далеко. Ніхто вже не ганитиме, не робитиме зауважень, не зверне уваги, не погрожуватиме, що кінець цим поїздкам. Нарешті сама, вільна й незалежна.

Повільніше. Легка рись. Кінець кінцем, це не поїздка просто заради розваги, вона має і певні обов’язки. Кінець кінцем, вона тепер кінна сторожа, патруль, розвідка. «Ха, — думає Цірі, роздивляючись, — безпека цілого конвою залежить зараз від мене. Усі нетерпляче чекають, аж поки я повернуся і доповім: дорога вільна і проїзна, нікого я не бачила, немає слідів ні коліс, ні копит. Доповім, і тоді худий пан Венк із холодними блакитними очима кивне поважно, Ярпен Зігрін вишкірить жовті кінські зуби, Полі Дальберг крикне: «Молодець, мала!», а Ґеральт легенько посміхнеться. Посміхнеться, хоча останнім часом посміхається він рідко».

Цірі роздивляється, нотує у пам’яті. Дві повалені берізки — ніяких проблем. Купа гілок — нічого, вози пройдуть. Вимита дощем яма — мала перешкода, колеса першого фургона її розіб’ють, наступні підуть по колії. Велика галявина — добре місце для зупинки…

Сліди? Які тут можуть бути сліди? Нікого тут немає. Є ліс. Є птахи, що кричать між свіжим зеленим листям. Брудно-рудий лис неспішно перебігає шлях… І все пахне весною.

Шлях переломлюється на середині пагорба, зникає у піщаному ярі, заходить під криві сосонки, підчіплює узбіччя. Цірі залишає дорогу, підіймається наверх, бажаючи з висоти роззирнутися довкола. І, може, торкнутися мокрого пахучого листя…

Вона злізла, накинула вуздечку на сучок, повільно пройшла серед ялинок, якими поросла гірка. З іншого боку пагорба виднівся відкритий простір, що зяяв у гущавині лісу, наче вигризена дірка, — напевне, слід від пожежі, яка шаліла тут дуже давно, бо ніде не чорніло згарище, всюди було зелено від низеньких берізок та ялинок. Шлях, скільки було видно, здавався вільним і придатним для проїзду.

І безпечним.

«Чого вони бояться? — подумала вона. — Скойа’таелів? А чого тут боятися? Я не боюся ельфів. Нічого я їм не зробила».

Ельфи. Білки. Скойа’таелі.

Перш ніж Ґеральт звелів їй піти, Цірі встигла придивитися до трупів на заставі. Запам’ятала один із них — із обличчям, закритим зліпленим побурілою кров’ю волоссям, із шиєю, ненатурально скрученою і вигнутою. Стягнена в жахливу гримасу верхня губа відкривала зуби, дуже білі й дуже дрібні, нелюдські. Вона запам’ятала чоботи ельфа, стоптані й витерті, до колін, знизу шнуровані, згори застебнуті на численні ковані пряжечки.

Ельфи, які вбивають людей і самі гинуть у битвах. Ґеральт каже, що треба зберігати нейтралітет… А Ярпен — що треба діяти так, аби не вибачатися потім…

Вона копнула кротовину, замислено розгрібала підборами пісок.

Хто й кому, кому й що має вибачати?

Білки вбивають людей. А Нільфгард їм за те платить. Використовує їх. Підбурює. Нільфгард.

Цірі не забула, хоча сильно хотіла забути. Про те, що сталося у Цінтрі. Про поневіряння, розпач, страх, голод і біль. Про маразм і отупіння, які прийшли згодом, дуже згодом, коли знайшли її і прихистили друїди із Заріччя. Пам’ятала то наче крізь туман, а хотіла перестати пам’ятати.

Але це поверталося. Поверталося у думках і снах. Цінтра. Тупіт коней і дикі крики, трупи, пожежа… І чорний рицар у крилатому шоломі… А згодом… Хати на Заріччі… Обсмалений комин серед згарища… Поряд із цілою-цілісінькою криницею — чорний кіт, що вилизує страшезний опік на боці. Криниця… Журавель… Цебро…

Цебро, повне крові.

Цірі протерла обличчя рукавом, глянула здивовано в долоню. Долоня була мокрою. Дівчинка хлюпнула носом, витерла сльози рукавом.

«Нейтралітет? Байдужість? — хотілося їй кричати. — Відьмак, який дивиться байдуже? Ні! Відьмак має захищати людей. Від лєшого, вампіра, вовкулаки. І не тільки. Має їх захищати від будь-якого зла. А я на Заріччі бачила, що таке зло».

Відьмак має захищати й рятувати. Захищати чоловіків, аби їх не вішали за руки на дерева, не настромлювали на палі. Захищати світловолосих дівчат, аби не розтягували їх поміж вбитими у землю кілками. Захищати дітей, аби тих не різали й не вкидали в криниці. Захисту потребує навіть кіт, обпечений у підпаленій стодолі. Тому я стану відьмачкою, тому я маю меч, аби захищати таких, як ті із Соддену й Заріччя, бо вони меча не мають, не знають кроків, півобертів, ухилянь і піруетів, ніхто їх не навчив, як битися, вони беззбройні й безсилі проти вовкулаки й нільфгардського мародера. Мене вчать битися. Аби я могла захищати беззбройних. І я те робитиму. Завжди. Ніколи я не буду нейтральною. Ніколи не буду байдужою.

Ніколи!

Не знала, що її попередило: чи раптова тиша, що впала на ліс, наче холодна тінь, чи — рух, упійманий кутиком ока. Але відреагувала вона блискавично, рефлекторно — рефлексом, набутим і вивченим у пущах Заріччя, тоді, коли, тікаючи з Цінтри, змагалася навипередки зі смертю. Вона упала на землю, заповзла під кущ ялівцю і завмерла нерухомо. «Аби тільки кінь не заіржав», — подумала.

На протилежному схилі яру щось знову ворухнулося, вона помітила фігуру, яка маячила, розпливалася серед листя. Ельф обережно визирнув із заростей. Відкинувши з голови каптур, мить-другу роздивлявся, прислухався, потім безшелесно й швидко рушив краєм. Слідом за ним із гущавини вигулькнуло ще двоє. А потім рушили інші. Багато. Довгою шеренгою, один за одним. Десь половина була верхи — ті їхали повільно, випростані в сідлах, напружені, уважні. Хвилину вона бачила всіх виразно й детально, коли в абсолютній тиші пересувалися вони у світлій вирві серед стіни дерев, перш ніж зникли, розчинилися у миготливих тінях хащів. Зникли без шуму й шелесту, наче духи. Не тупнув і не форкнув жоден кінь, не тріснула галузка під ногою чи підковою. Не брязнула зброя, якою були вони обвішані.

Вони зникли, а Цірі не ворухнулася, лежала, притиснувшись до землі під ялівцем, намагаючись і дихати якомога тихіше. Знала, що може зрадити її сполошений птах чи звір, а птаха чи звіра міг сполошити найменший шум і будь-який рух — найневеличкий, найобережніший. Вона встала, тільки коли ліс зовсім заспокоївся, а серед дерев, між якими зникли ельфи, заязготали сороки.

Встала вона лише для того, щоб опинитися у сильних обіймах. Чорна шкіряна рукавичка запечатала їй рота, стлумила переляканий крик.

— Тихенько.

— Ґеральте?

— Тихо, кажу.

— Ти бачив?

— Бачив.

— То вони… — прошепотіла вона. — Скойа’таелі. Так?

— Так. Швидко, до коней. Дивися під ноги.

Обережно й тихо вони з’їхали з узгір’я, але не повернулися на тракт, залишилися у гущавині. Ґеральт уважно розглядався, не дозволивши їй поїхати самій, не віддав вуздечку буланого, вів його сам.

— Цірі, — сказав раптом. — Ані слова про те, що ми бачили. Ані Ярпену, ані Венкові. Нікому. Розумієш?

— Ні, — буркнула вона, опускаючи голову. — Не розумію. Чому я маю мовчати? Адже треба їх попередити. З ким ми, Ґеральте? Проти кого? Хто наш друг, а хто — ворог?

— Завтра ми від’єднаємося від конвою, — сказав він по хвильці мовчання. — Трісс уже майже здорова. Попрощаємося і поїдемо нашим власним шляхом. Матимемо наші власні проблеми, власні переживання і власні труднощі. Тоді, маю сподівання, ти врешті припиниш намагатися розділити мешканців нашого світу на приятелів і ворогів.

— Ми маємо бути… нейтральними? Байдужими, так? А якщо нападуть…

— Не нападуть.

— А якщо…

— Послухай мене, — повернувся він до неї. — Як вважаєш, чому такий цінний транспорт, вантаж золота й срібла, секретна допомога короля Генсельта для Едірна, ескортується ґномами, а не людьми? Я вже вчора бачив ельфа, який стежив за нами з дерева. Чув, як вони пройшли вночі поряд із табором. Скойа’таелі не атакують ґномів, Цірі.

— Але вони є тут, — пробурмотіла вона. — Є. Крутяться, оточують нас…

— Я знаю, навіщо вони тут. Покажу тобі.

Він раптом розвернув коня, кинув їй вуздечку. Вона торкнула буланого п’ятками, рушила швидше, але він жестом наказав їй залишатися позаду. Вони перетнули шлях, знову в’їхали в зарості. Відьмак вів, Цірі їхала слідом. Обоє мовчали. Довго.

— Глянь. — Ґеральт стримав коня. — Глянь, Цірі.

— Що воно? — зітхнула вона.

— Шерраведд.

Перед ними, наскільки дозволяв побачити ліс, громадилися гладенько обтесані блоки граніта й мармуру з округленими, стесаними вітрами гранями, оздоблені візерунками, виточеними дощами, розтріскані, биті морозом, розтрощені корінням дерев. Серед стовбурів блискали біллю зламані колони, аркади, рештки фризів, заплетених плющем, сховані в товсту верству зеленого моху.

— Тут був… замок?

— Палац. Ельфи не будували замків. Спускайся. Коні не дадуть собі ради в руїнах.

— Хто знищив це все? Люди?

— Ні. Вони. Перш ніж піти.

— Навіщо вони це зробили?

— Знали, що вже не повернуться. Це було після другої сутички між ними й людьми, понад двісті років тому. Раніше, відходячи, вони залишали міста цілими. Люди будували на ельфійських фундаментах. Так виникли Новіград, Оксенфурт, Визіма, Третоґор, Марібор, Цідаріс. І Цінтра.

— Цінтра також?

Він підтвердив кивком, не відводячи погляду від руїн.

— Вони пішли звідси, — прошепотіла Цірі, — але тепер повертаються. Чому?

— Щоб подивитися.

— На що?

Він без слова поклав їй на плече руку, легенько підштовхнув уперед. Вони зіскочили з мармурових східців, спустилися нижче, тримаючись за пружні ліщини, що купами пробивалися з кожної діри, з кожної щілини в розтрісканих, покритих мохом плитах.

— Тут був центр палацу. Його серце. Фонтан.

— Тут? — здивувалася вона, дивлячись на переплетену гущавину вільх і білі стовбури берез серед безформних брил і блоків. — Отут? Тут нічого немає.

— Ходімо.

Струмінь, що насичував фонтан, мусив часто змінювати річище, терпляче й невпинно підмиваючи мармурові й алебастрові плити, ті ж зсувалися, утворюючи греблі, знову спрямовуючи течію в інший бік. У результаті цілу місцевість порізали мілкі яри. Де-не-де вода стікала каскадами по рештках будівлі, змиваючи з них листя, пісок і підлісок, — у тих місцях мармур і теракота все ще виблискували кольорами й свіжістю, наче лежали тут не більше трьох днів, а не два століття.

Ґеральт перескочив струмінь, пройшов між решток колон. Цірі йшла слідом. Вони зіскочили зі зруйнованих сходів, нахиливши голови увійшли під уціліле зведення аркади, наполовину зануреної у земляний вал. Відьмак зупинився, вказав рукою. Цірі голосно зітхнула.

Із барвистих від потовченої теракоти руїн виростав великий кущ троянд, обсипаний десятками чарівних біло-лілейних квітів. На пелюстках поблискували краплі роси, блищали, наче срібло. Кущ обплітав велику плиту білого каменя. А з плити дивилося на них сумне вродливе обличчя, чиї делікатні й шляхетні риси не зуміли змити і стерти зливи та сніги. Обличчя, яке не зуміли зіпсувати долота грабіжників, які видлубали з рельєфа золоті орнаменти, мозаїку й коштовне каміння.

— Еліренн, — сказав Ґеральт після довгого мовчання.

— Вона красива, — прошепотіла Цірі, хапаючи його за руку.

Відьмак наче того не зауважив. Дивився на рельєф і був далеко, в інших світі й часі.

— Еліренн, — повторив він по хвилі. — Яку ґноми й люди звуть Еліреною. Вона повела їх на битву двісті років тому. Старійшини ельфів були проти цього. Знали, що не мають і шанса. Що можуть уже не відновитися після поразки. Хотіли врятувати свій народ, хотіли вижити. Постановили знищити міста, відійти в недоступні, дикі гори… й чекати. Ельфи довговічні, Цірі. Відносно нашої міри часу — майже безсмертні. Люди здавалися їм чимось таким, що мине, наче посуха, наче сувора зима, наче нашестя сарани, після яких приходять дощ, весна, новий врожай. Хотіли перечекати. Вижити. Постановили знищити міста і палаци. У тому числі й їхню гордість — чарівний Шерраведд. Хотіли вижити, але Елірена… Елірена підняла молодь. Вони схопилися за зброю і пішли з нею на останній відчайдушний бій. І їх вибили. Безжально вибили.

Цірі мовчала, вдивляючись у красиве мертве обличчя.

— Гинули вони з її ім’ям на устах, — тихо продовжив відьмак. — Повторюючи її виклик, її крик, гинули за Шерраведд. Бо Шерраведд був символом. Гинули вони за камінь і мармур… і за Еліренн. Так, як вона їм і обіцяла, гинули гідно, героїчно і з честю. Зберегли честь, але згубили, прирекли на смерть власну расу. Власний народ. Пам’ятаєш, що говорив тобі Ярпен? Хто панує над світом, а хто вимирає? Пояснив це він тобі грубо, але правдиво. Ельфи довговічні, але тільки їхня молодь плідна, тільки молодь може мати потомство. А майже вся ельфійська молодь пішла тоді за Еліреною. За Еліренн, за Білою Трояндою з Шерраведду. Ми стоїмо серед руїн її палацу, біля фонтану, чий плюскіт вона слухала вечорами. А це… це були її квіти.

Цірі мовчала. Ґеральт притулив її до себе, обійняв.

— Тепер ти знаєш, чому скойа’таелі були тут, знаєш, на що вони хотіли подивитися? І чи розумієш, що не можна допустити, аби ельфійська й ґномська молодь знову дали себе вирізати? Чи розумієш, що ні мені, ні тобі не можна докладати руки до різанини? Ці троянди квітнуть цілий рік. Вони повинні були здичавіти, а вони красивіші за троянди із доглянутих садів. До Шерраведду, Цірі, усе ще приходять ельфи. Різні ельфи. Ті запальні й дурні, для яких символом є розламаний камінь. І розумні, для яких символом є ті безсмертні квіти, що вічно воскресають. Ельфи, які розуміють, що коли той кущ вирвати й випалити землю, троянди з Шерраведду не розквітнуть уже ніколи. Чи ти це розумієш?

Вона кивнула.

— Чи ти розумієш зараз, чим є нейтралітет, який тебе так ятрить? Бути нейтральним — не значить бути байдужим і бездушним. Не треба вбивати в собі почуття. Досить убити в собі ненависть. Чи ти зрозуміла?

— Так, — прошепотіла вона. — Тепер я зрозуміла. Ґеральте, я… хотіла б узяти одну… Одну з тих троянд. На пам’ять. Можна?

— Візьми, — сказав він, повагавшись. — Візьми, щоб пам’ятати. Ходімо вже. Повертаймося до конвою.

Цірі встромила троянду у шнурівку кубрачка. Раптом крикнула тихо, підняла руку. Цівка крові стікла з її пальця в долоню.

— Ти вкололася?

— Ярпен… — прошепотіла дівчинка, дивлячись на кров, що наповнювала лінію життя. — Венк… Полі…

— Що?

— Трісс! — крикнула вона пронизливим, не своїм голосом, здригнулася сильно, витерла обличчя передпліччям. — Швидко, Ґеральте! Ми мусимо… допомогти! На коней, Ґеральте!

— Цірі! Що з тобою?

— Вони помирають!

Летіла галопом, майже притиснувши вухо до шиї коня, підганяла жеребчика вигуками й ударами п’яток. Пісок лісової дороги прискав з-під копит. Звіддаля вона почула крики, відчула дим.

Попереду, загромаджуючи шлях, гнало на неї двійко коней, що волокли за собою упряж, віжки й зламані дишла. Цірі не стримувала буланого, промчала поряд на повному ходу, клапті піни мазнули їй обличчя. Ззаду почула іржання Плітки і прокляття Ґеральта, якому довелося стишитися.

Вона вискочила за поворот дороги, на велику галявину.

Караван горів. Із гущавини, наче палаючі птахи, летіли до фургонів запалені стріли, дірявлячи полотнища, встромляючись у дошки. Скойа’таелі з улюлюканням і вереском кинулися в атаку.

Цірі, не зважаючи на крики Ґеральта, що лунали ззаду, спрямувала коня прямо до двох перших, висунутих наперед фургонів. Один був перекинутий набік, біля нього стояв Ярпен Зігрін із сокирою в одній руці і з арбалетом — в другій. Біля його ніг, нерухомо й безвладно, у синій, задертій до половини стегон сукні, лежала…

— Трі-і-і-іс!!! — Цірі вирівнялася у сідлі, ударила коня п’ятками.

Скойа’таель повернувся в її бік, коло вух дівчинки завили стріли. Вона мотнула головою, не сповільнюючи галопу. Чула крик Ґеральта, що наказував їй утікати до лісу. Не мала наміру слухати. Схилилася, погнала просто на лучників, які цілилися в неї. Раптом відчула пронизливий запах білої троянди, прип’ятої до кубрачка.

— Трі-і-і-іс!!!

Ельфи відскочили перед розігнаним конем. Одного вона трохи зачепила стременом. Почула різкий свист, жеребчик сіпнувся, заскавчав, кинувся вбік. Цірі побачила стрілу, глибоко вбиту нижче крупа, одразу біля її стегна. Вона вирвала стопи зі стремен, підтягнула ноги, присіла на сідлі, сильно відштовхнулася і скочила.

Приземлилася м’яко на коробку перекинутого фургона, забалансувала руками й скочила знову, опинившись на зігнутих ногах поряд із Ярпеном, який ревів і вимахував сокирою. Поряд, на другому возі, бився Полі Дальберг, а Реган, відхилившись назад, спершись ногами об дошку, ледь стримував запряжку. Коні дико іржали, тупали, шарпали дишлом, лякаючись вогню, що пожирав полотнище.

Вона кинулася до Трісс, яка лежала серед розсипаних діжок і скринь, схопила її за вбрання і потягла в бік перекинутого фургона. Чародійка стогнала, тримаючись за голову над вухом. Зовсім поряд із Цірі раптом загупали копита, захропіли коні — двоє ельфів, розмахуючи мечами, віджимали в їх бік Ярпена, який люто кидався з боку на бік. Ґном крутився, наче дзиґа, вправно відбиваючи сокирою удари, що падали на нього. Цірі чула прокльони, стогони і дзвін металу.

Від палаючого конвою відділилася ще одна запряжка, летіла в їхній бік, волокла за собою дим і полум’я, сіяла запалене шмаття. Візниця звисав безвладно з козел, поряд стояв Яннік Брасс, ледве втримуючи рівновагу. Однією рукою він тримав віжки, другою відбивався від двох ельфів, які мчали по обидві сторони фургона. Третій скойа’таель, порівнявшись із кіньми запряжки, пакував їм у боки стрілу за стрілою.

— Стрибай! — гарикнув Ярпен, перекрикуючи шум. — Стрибай, Янніку!

Цірі побачила, як розігнаний фургон наздоганяє галопом Ґеральт, як коротким, ощадливим ударом меча змітає з сідла одного з ельфів, а Венк, підскакуючи з іншого боку, рубає іншого, того, що стріляв у коней. Яннік кинув віжки і стрибнув — просто під копита коневі третього скойа’таеля. Ельф зіп’явся у стременах і рубанув мечем. Ґном упав. Тієї ж миті палаючий фургон увірвався між тими, що билися, розкидав їх і розпорошив. Цірі в останню мить зуміла відтягнути Трісс із-під копит ошалілих коней. Вага із тріском виламалася, фургон підскочив, загубив колесо й перекинувся, розсіюючи навколо вантаж і тліючі дошки.

Цірі затягнула чародійку під перекинутий фургон. У тому їй допоміг Полі Дальберг, який раптом опинився поряд, а їх обох заслонив Ґеральт, увіпхнувши Плітку між ними та атакуючими скойа’таелями. Навколо воза закипіло, Цірі чула брязкіт клинків, крики, хропіння коней, стук копит. Ярпен, Венк і Ґеральт, оточені ельфами з усіх боків, билися, наче оскаженілі дияволи.

Бійців раптом розкидала запряжка Регана, який борюкався на козлах із товстим половинчиком у кабаті з рисячого хутра. Половинчик сидів на Регані й намагався заколоти його довгим ножем.

Ярпен спритно скочив на воза, схопив половинчика за шию і копнув його через борт. Реган страшно закричав, підхопив віжки, шмагнув коней. Запряжка шарпнулася, фургон покотився, блискавично набираючи швидкість.

— По колу, Регане! — заревів Ярпен. — По колу! Довкола!

Фургон повернув і знову рушив на ельфів, розкидаючи їх. Один скочив, схопив правого запряжного за вуздечку, але не зумів утримати, інерція кинула його під копита та колеса. Цірі почула страшний крик.

Другий ельф, галопуючи поряд, тяв мечем навідліг. Ярпен відхилився, клинок задзвонив по обручу, що підтримував полотнище, розгін виніс ельфа наперед. Ґном раптом згорбився, різко махнув рукою. Скойа’таель зойкнув і вигнувся у сідлі, звалився на землю. Між його лопатками стирчав чекан.

— Ну, давайте, сучі діти!!! — горлав Ярпен, крутячи сокирою. — Хто ще? Гони по колу, Регане! По колу!

Реган, трясучи закривавленою чуприною, зігнувшись на козлах серед свисту стріл, вив, наче безумець, і безжально шмагав коней. Запряжка летіла по тісному колу, створюючи рухомий, дихаючий полум’ям і димом бар’єр навколо перекинутого фургона, під який Цірі затягла напівпритомну, потовчену чародійку.

Неподалік від них танцював кінь Венка, мишастий жеребчик. Венк горбився, Цірі бачила білі пера стріли, що стирчали з його боку. Не зважаючи на рану, він управно відбивався від двох піших ельфів, які атакували його з двох сторін. На очах у Цірі друга стріла вдарила його в спину. Комісар впав грудьми на зашийок коня, але втримався у сідлі. Полі Дальберг стрибнув йому на допомогу.

Цірі залишилася сама.

Сягнула по меч. Клинок, який під час тренувань вислизав з-за спини наче блискавка, зараз нізащо не хотів витягатися, пручався, грузнув у піхвах, наче в смолі. Серед виру, що кипів навколо, серед рухів настільки швидких, що аж розмазувалося в очах, меч її здавався неприродно повільним і чужим, здавалося, що минуть століття, перш ніж він повністю вистромиться. Земля тряслася і тремтіла. Цірі раптом зорієнтувалася, що то не земля. Що то її власні коліна.

Полі Дальберг, шурхаючи сокирою ельфа, що пер на нього, волік по землі пораненого Венка. Поряд із фургоном промайнула Плітка, на ельфа звалився Ґеральт. Він десь загубив пов’язку, біле волосся розвівалося. Брязнули мечі.

Другий скойа’таель, піший, вискочив з-за воза. Полі лишив Венка, випростався, крутнув сокирою. І завмер.

Перед ним стояв ґном у шапці, оздобленій хвостом білки, із чорною бородою, заплетеною у дві косиці. Полі завагався.

Чорнобородий не вагався ні секунди. Ударив обіруч. Вістря сокири свиснуло й упало, втялося у ключицю з огидним хрупанням. Полі впав без звуку, миттю, наче сила удару перебила йому обидва коліна.

Цірі крикнула.

Ярпен Зігрін зіскочив з воза. Чорнобородий ґном крутнувся, тнув. Ярпен ухилився від удару вправним напівобертом, хекнув і страшно вдарив знизу, розрубуючи чорну бороду, гортань, щелепу й обличчя — аж до носа. Скойа’таель вигнувся і впав навзнак, бризкаючи кров’ю, б’ючи руками й шурхаючи підборами по землі.

— Ґеральте-е-е-е! — крикнула Цірі, відчувши за собою рух. Відчувши за собою смерть.

Було то тільки невиразна, упіймана в оберті форма, рух і зблиск, але дівчинка відреагувала блискавично, косим блоком і ухилянням, яким навчили її в Каер Морені. Вивчила удар, але стояла надто невпевнено, занадто відхилилася вбік, аби набрати розгону. Сила удару відкинула її на коробку возу. Меч вислизнув з руки.

Красива довгонога ельфійка, яка стояла перед нею у високих чоботах, жорстоко скривилася, підняла меч, труснувши волоссям, розсипаним з-під відкинутого каптура. Меч блиснув сліпуче, блиснули браслети на зап’ястках Білки.

Цірі не могла поворухнутися.

Але меч не впав, не вдарив. Бо ельфійка дивилася не на неї, а лише на білу троянду, прип’яту до кубрака.

— Aelirenn! — крикнула Білка голосно, наче бажаючи тим криком переломити вагання. Але не зуміла.

Ґеральт, відпихаючи Цірі, широко хльоснув її мечем через груди. Кров бризнула на обличчя і вбрання дівчинки, червоні цяточки заплямували білі пелюстки троянди.

— Aelirenn… — несамовито простогнала ельфійка, сповзаючи навколішки.

Перш ніж вона впала обличчям уперед, зуміла крикнути ще раз. Голосно, протягло, розпачливо.

— Шерравеееед!!!

Реальність повернулася так само раптово, як була раптово зникла. Крізь одноманітний глухий шум, що заповнював вуха, Цірі почала чути голоси. Крізь мокру й розпливчасту завісу сліз почала бачити живих і мертвих.

— Цірі, — прошепотів Ґеральт, сидячи біля неї навколішках. — Прокинься.

— Битва… — застогнала вона, сідаючи. — Ґеральте, що…

— Уже все. Дякуючи війську з Бан Ґлеана, яке прийшло нам на допомогу.

— Ти не був… — прошепотіла вона, заплющуючи очі. — Ти не був нейтральним…

— Не був. Але ти жива. Трісс живе.

— Що з нею?

— Вдарилася головою, випавши з фургона, який Ярпен намагався зберегти. Але вже прийшла до тями. Лікує поранених.

Цірі роззирнулася. Серед диму фургонів, що догоряли, миготіли фігури озброєних. А навколо лежали скрині й діжки. Частину з них було розбито, а вантаж — розсипано. Було це звичайне сіре польове каміння. Дівчинка дивилася на нього здивовано.

— Допомога для Демавенда з Едірна, — заскреготів зубами Ярпен Зігрін, який стояв поряд. — Допомога секретна й надзвичайно важлива. Конвой спеціального призначення!

— Це була пастка?

Ґном розвернувся і глянув на неї, на Ґеральта. Потім знову подивився на розсипане з бочок каміння, сплюнув.

— Так, — підтвердив. — Пастка.

— На Білок?

— Ні.

Убитих поклали рівними рядами. Лежали вони поруч, нерозділені — ельфи, люди й ґноми. Був серед них Яннік Брасс. Була темноволоса ельфійка у високих чоботах. І ґном із чорною, блискучою від загуслої крові бородою, заплетеною в кіски. А поряд…

— Полі! — хлипав Реган Дальберг, тримаючи голову брата на колінах. — Полі! Чому?

Мовчали. Усі. Навіть ті, хто знав — чому. Реган повернув до них скривлене, мокре від сліз обличчя.

— Що я матері скажу? — стогнав. — Що я їй скажу?

Мовчали.

Неподалік, оточений солдатами в чорно-золотих кольорах Кедвена, лежав Венк. Дихав він важко, і кожен видих випихував йому на губи криваві бульки. Поряд стояла навколішки Трісс, над ними — рицар у лискучій броні.

— Ну й що? — запитав рицар. — Пані чародійко? Виживе?

— Я зробила, що могла. — Трісс підвелася, стиснула уста. — Але…

— Що?

— Вони застосовують оце. — Показала стрілу з дивним наконечником, вдарила ним об діжку, що стояла поруч. Кінчик стріли розділився, тріснув на чотири кільчасті гачкуваті голки.

Рицар вилаявся.

— Фредегарде… — із зусиллям відізвався Венк. — Фредегарде, слухай…

— Не можна тобі говорити! — різко сказала Трісс. — І рухатися! Закляття ледь тримається!

— Фредегарде, — повторив комісар. Кривава булька на його губах лопнула, на її місці відразу ж утворилася наступна. — Ми помилялися… Усі помилялися. Це не Ярпен… Ми невірно вважали… Я ручаюся за нього. Ярпен не зрадив… Не зра…

— Мовчи! — крикнув рицар. — Мовчи, Вілфріде! Гей, хутко, давайте сюди ноші! Ноші!

— Уже не треба, — глухо сказала чародійка, дивлячись на губи Венка, на яких уже бульки не з’являлися.

Цірі відвернулася, притислася обличчям до боку Ґеральта.

Фредегард вирівнявся. Ярпен Зігрін не дивився на нього. Дивився на вбитих. На Регана Дальберга, який усе ще стояв навколішки біля брата.

— Це було необхідно, пане Зігріне, — сказав рицар. — Це війна. Був наказ. Ми мусили бути впевненими…

Ярпен мовчав. Рицар опустив погляд.

— Вибачте, — прошепотів.

Ґном повільно повернув голову, глянув на нього. На Ґеральта. На Цірі. На всіх. Людей.

— Що ви з нами зробили? — запитав він гірко. — Що ви зробили з нами? Що зробили… з нас?

Ніхто не відповів.

Очі довгоногої ельфійки були скляні й матові. На викривлених губах її застиг крик.

Ґеральт обійняв Цірі. Повільним рухом відіп’яв від її кубрачка білу, поплямовану темними крапельками троянду, мовчки кинув квітку на тіло Білки.

— Прощавай, — прошепотіла Цірі. — Прощавай, Трояндо з Шерреведду. Прощавай і…

— І прости нас, — закінчив відьмак.