Відьмак. Кров Ельфів

Розділ 7

— Я дещо вам скажу, — відізвалася раптом Іола Друга, спираючи кошик із зерном на стегно. — Війна буде. Так княжий економ каже, що за сирами приїхав.

— Війна? — Цірі відкинула волосся з чола. — Із ким? Із Нільфгардом?

— Не дочула я, — призналася адептка. — Але економ каже, що князь наш отримав накази від самого короля Фольтеста. Розсилає звістки, а на всіх дорогах від військ — чорно. Ой-єй! Що воно буде?

— Якщо війна, — сказала Еурнейд, — то напевне з Нільфгардом. Із ким іще? Знову! Боги, як це жахливо!

— А ти не перебільшуєш із тією війною, Іоло? — Цірі сипнула зерна курам і цесаркам, що товклися навколо рухливим, галасливим клубовиськом. — Може, воно знову тільки на скойа’таелів облава?

— Мати Неннеке саме про те економа й розпитувала, — заявила Іола Друга. — А економ сказав, що ні, цього разу не про Білок ідеться. Замки й фортеці, подейкують, мають накази, аби запасати припаси на випадок облоги. А ельфи ж нападають по лісах, а замків не штурмують! Економ питав, чи може храм дати сирів та інші речі. У замкові запаси. І вимагав гусячі пера. Потрібно багато гусячих пер, сказав. Для стріл. Для стріляння з луків, розумієш? Боги! Буде в нас багацько роботи! От побачите! Будемо мати роботи по вуха!

— Не всі, — єхидно сказала Еурнейд. — Дехто з нас ручок собі не бруднитиме. Дехто тільки кілька разів на тиждень працює. Не має часу на роботу, бо, начебто, чорнокнижницьким фокусам її учать. Але насправді ганяє шершнів та гасає парком і стинає бадилля києм. Знаєш, про кого я кажу, вірно, Цірі?

— Цірі, напевне, на війну вирушить, — захихотіла Іола Друга. — Адже вона дочка рицаря! Велика войовниця зі страшним мечем! Нарешті зможеш стинати голови замість кропиви!

— Ні, вона ж зацна чарівниця! — наморщила носика Еурнейд. — Вона всіх ворогів на польових мишей перетворить. Цірі! Покажи нам якусь страшну чару. Стань невидимою або накажи моркві швидше рости. Або зроби щось таке, щоби кури самі годувалися. Ну, не примушуй тебе просити! Кинь якесь закляття!

— Магія — вона не для фокусів, — гнівно сказала Цірі. — Магія — це вам не ярмаркові штучки!

— Авжеж, авжеж, — засміялася адептка. — Не для фокусів. Що, Іоло? Наче ту ягу Йеннефер слухаємо, так?

— Цірі стає дуже на неї схожою, — оцінила Іола, демонстративно потягнувши носом. — Навіть пахне подібно. Ха, то, напевне, магічні парфуми, зроблені з альруни чи з амбри. Ти користуєшся магічними парфумами, Цірі?

— Ні! Користуюся милом! Тим, чим так рідко користуєтеся ви!

— Ого, — скривилася Еурнейд. — Яка уїдлива, яка злостива! Як надимається!

— Раніше вона такою не була, — наїжачилася Іола Друга. — Стала такою, відколи з тією відьмою волочиться. Спить разом із нею, їсть разом із нею, на крок від тієї Йеннефер не відходить. На уроки в храм майже припинила ходити, та й для нас ані хвильки часу в неї немає!

— А ми усю роботу мусимо робити за неї! І на кухні, й у саду! Глянь, Іоло, які в неї ручки! Як у принцеси!

— Так воно вже ведеться! — сказала дзвінко Цірі. — Якщо одні мають трохи розуму, то для них — книжка! Інші мають порожньо в голові, то для них — мітла!

— А ти на мітлі тільки літаєш, так? Чаклунка проти семи болячок!

— А ти дурна!

— Сама ти дурна!

— А от і ні!

— А от і так! Ходімо, Іоло, не звертай на неї уваги. Чародійки нам не компанія.

— Певно, що не компанія! — крикнула Цірі й кинула на землю кошик із зерном. — Кури — от ваша компанія!

Адептки, задерши носи, пішли собі, оточені галасливою юрбою птаства.

Цірі голосно вилаялася, повторюючи улюблене прислів’я Весеміра, значення якого не до кінця було їй зрозумілим. Потім додала ще кілька слів, почутих від Ярпена Зігріна, значення яких було для неї абсолютною загадкою. Копняком розігнала квочок, що кинулися до розсипаного зерна. Підняла кошик, крутнула його в руках, після чого провернулася у відьмацькому піруеті й кинула його, наче диск, над очеретом стріх курників. Повернулася і побігла через храмовий парк.

Бігла вона легко, вправно контролюючи дихання. Минаючи кожне друге дерево, виконувала спритний напівоберт зі стрибком, позначуючи цілі уявним мечем, а зразу після того виконуючи завчені ухиляння і блок. Уміло перестрибнула через тин, упевнено й м’яко приземляючись на зігнуті ноги.

— Ярре! — крикнула, задираючи голову в бік віконця, що було прорізане в кам’яній стіні вежі. — Ярре, ти там? Гей! Це я!

— Цірі? — вихилився хлопець. — Що ти тут робиш?

— Можу я увійти туди, до тебе?

— Зараз? Гм-м… Ну, прошу… Запрошую.

Вона забігла сходами нагору, наче буря, заставши молодого адепта у ту мить, коли він, повернувшись спиною, поспіхом поправляв одяг і накривав пергаментами пергаменти інші, що лежали на столі. Ярре причесав волосся пальцями, кашлянув і незручно вклонився. Цірі застромила великі пальці за пояс, труснула попелястим чубчиком.

— Що то за війна, про яку всі говорять? — випалила вона. — Я хочу знати!

— Прошу, всядься.

Вона роззирнулася кімнатою. Стояли там чотири великі столи, завалені книгами й сувоями. Стілець був лише один. Також завалений.

— Війна? — буркнув Ярре. — Так, я чув ті плітки… Цікавить тебе це? Тебе, дівч… Ні, не сідай за стіл, прошу, я ледве зумів впорядкувати ті документи… Сядь на стільці. Зараз, почекай, я зніму книжки… Чи пані Йеннефер знає, що ти тут?

— Ні.

— Гм-м… А мати Неннеке?

Цірі скривилася. Знала, про що йдеться. Шістнадцятилітній Ярре був вихованцем архіжриці, вона готувала його на жерця та хронікера. Мешкав він в Елландері, де працював писарем у гродському суді, але в храмі Мелітеле бував частіше, ніж у містечку, цілими днями, а інколи й ночами, вивчаючи, переписуючи й ілюмінуючи твори в храмовій бібліотеці. Цірі ніколи не чула того з уст Неннеке, але відомо було, що архіжриця аж ніяк не хоче, щоб Ярре крутився біля молодих адепток. Як і навпаки. Але адептки гостро зиркали на хлопака й багато розпатякували, розглядаючи різні можливості, які надавала присутність на території храму чогось, що носить штани. Цірі надзвичайно тому дивувалася, бо Ярре був запереченням усього того, що, як на неї, мав являти собою привабливий чоловік. У Цінтрі, як вона пам’ятала, привабливий чоловік сягав головою стелі, а плечима — бокових стулок дверей, лаявся, наче ґном, гарикав, наче буйвіл, і на тридцять кроків смердів конем, потом і пивом, незважаючи на пору дня і ночі. Чоловіків, які тому опису не відповідали, фрауцімер королеви Каланте не вважали гідними зітхань і пліток. Цірі вже надивилася й на інших чоловіків — на мудрих і лагідних друїдів із Анґрену, на статних і похмурих поселенців із Соддену, на відьмаків із Каер Морену. Ярре був іншим. Був худим, наче патик, незграбним, носив завелике, поплямоване чорнилами й пилюкою вбрання, мав вічно жирне волосся, а на підборідді, замість щетини, сім чи вісім довгих волосин, з яких більше половини виростало з великої бородавки. Цірі ніяк не могла зрозуміти, чого її так тягне до вежі Ярре. Любила вона з ним розмовляти, хлопець чимало знав, можна було від нього багато чому навчитися. Але останнім часом, коли він на неї дивився, мав він дивний, розсіяний і липкий погляд.

— Ну, — втратила вона терпіння. — скажеш нарешті чи ні?

— Немає про що говорити. Не буде ніякої війни. Це все чутки.

— Ага, — пирхнула вона. — І князь розсилає виклики на війну виключно як жартики? Військо від нудьги марширує дорогами? Не крути, Ярре. Ти буваєш у містечку й у замку, ти напевно щось знаєш!

— Чому ти не запитаєш про те в пані Йеннефер?

— Пані Йеннефер має важливіші справи, — пхикнула Цірі, але відразу схаменулася, мило посміхнулася і затріпотіла віями. — Ох, Ярре, скажи мені, прошу! Ти такий мудрий! Умієш говорити так красиво й учено, я могла б тебе годинами слухати! Прошу, Ярре!

Хлопець почервонів, а погляд його став масним і розосередженим. Цірі крадькома зітхнула.

— Гм-м… — Ярре потоптався на місці, непевно поворушив руками, мабуть, не знаючи, що з ними робити. — Що я можу тобі сказати? Авжеж, люди в місті пліткують, вони збуджені подіями в Дол Анґра… Але війни не буде. Напевне. Можеш мені вірити.

— Певне, що можу, — пирхнула вона. — Але я воліла би знати, на що спирається та твоя упевненість. У раді князя, як я знаю, ти не засідаєш. А якщо вчора зробили тебе воєводою, то похвалися. Я тебе привітаю.

— Я вивчаю історичні трактати, — почервонів Ярре, — а з них можна довідатися більше, ніж якби я сидів у раді. Читав я «Історію воєн», написану фельдмаршалом Пелліграмом, «Стратегію» герцога де Руйтера, «Переваги реданських елеарів[17]» Бронібора… А в теперішній політичній ситуації я розуміюся настільки, щоб зуміти робити висновки через аналогії. Ти знаєш, що таке аналогія?

— Авжеж, — збрехала Цірі, висмикуючи стебло трави з пряжки чобота.

— Якщо історію колишніх воєн, — хлопець задивився на стелю, — накласти на теперішню політичну географію, можна легко оцінити, що дрібні прикордонні інциденти, як отой у Дол Анґра, випадкові й незначні. Ти ж, як адептка магії, розбираєшся у політичній географії?

Цірі не відповідала, замислено перекидала пергаменти, що лежали на столі, перегорнула кілька сторінок великої, оправленої у шкіру книги.

— Облиш, не торкайся, — занепокоївся Ярре. — Це надзвичайно цінний, унікальний твір.

— Я його не з’їм.

— У тебе руки брудні.

— Чистіші за твої. Слухай, є тут у тебе якісь мапи?

— Маю, але сховані вони у скрині, — швидко промовив хлопець, але, побачивши гримасу Цірі, зітхнув, зіпхнув зі скрині сувої пергаментів і почав гребтися усередині.

Цірі, крутячись на стільці й бовтаючи ногами, гортала книжку. З-поміж сторінок раптом вислизнула окрема картка з малюнком, на якому було зображено жінку із волоссям, закрученим у спіральні локони, абсолютно голу, сплетену в обіймах із абсолютно голим бородатим чоловіком. Висунувши язика, дівчинка довго крутила гравюру, не в силах зрозуміти, де верх, а де низ. Нарешті помітила найістотнішу деталь малюнка й розреготалася. Ярре, підходячи з чималим рулоном під пахвою, сильно почервонів, мовчки вирвав у неї гравюру і сховав під паперами, що вкривали стіл.

— Незвичайно цінний і унікальний твір, — закепкувала вона. — Це такі аналогії ти вивчаєш? Є там ще такі малюночки? Цікаво, книжка має назву «Лікування й оздоровлення». Хотіла б я знати, які то хвороби лікуються таким чином.

— Ти вмієш читати Перші Руни? — здивувався хлопець, покашлюючи заклопотано. — Я не знав…

— Ти ще багато чого не знаєш, — задерла вона носа. — Що ти собі думаєш? Я не якась там адептка, щоб курей щупати. Я… чародійка. Ну, покажи нарешті ту мапу!

Вони присіли удвох на підлозі, притримуючи руками й колінами жорсткий аркуш, який уперто намагався знову згорнутися у рулон. Цірі притиснула нарешті одну зі сторін ніжкою стільця, а Ярре притиснув другу важкою книжкою, що звалася «Життя й учинки великого короля Радовіта».

— Гм-м… Але ж невиразна та мапа! Зовсім не можу з тим визначитися… Де ми? Де Елландер?

— Тут, — вказав він пальцем. — Тут Темерія, оцей шматок. Тут Визіма, столиця нашого короля Фольтеста. Тут, у долині Понтера лежить князівство Елландер. А отут… Тут наш храм.

— А це що за озеро? Тут у нас немає жодних озер.

— Це не озеро. Це пляма від чорнила…

— Ага. А тут… Тут — Цінтра. Так?

— Так. На південь від Заріччя і Соддену. Туди, оно, тече ріка Яруга, що впадає у море власне в Цінтрі. Той край, не знаю, чи знаєш, зараз під пануванням нільфгардців…

— Знаю, — відрізала вона, стискаючи кулаки. — Дуже добре знаю. А де отой весь Нільфгард? Не бачу тут такої країни. Не умістився він на цій твоїй мапі, чи що? Дай більшу!

— Гм-м… — Ярре почухав бородавку на підборідді. — Таких мап немає… Але я знаю, що Нільфгард десь далі, у південному напрямку… О, більш-менш сюди. Мабуть.

— Аж так далеко? — здивувалася Цірі, дивлячись на місце на підлозі, на яке він вказав. — Аж звідти вони прийшли? А дорогою здобули інші країни?

— Так, це правда. Вони підкорили Метінну, Маехт, Назаїр, Еббінґ, усі королівства на південь від гір Амелл. Королівства ті, як і Цінтру й Верхній Содден, нільфгардці називають зараз провінціями. Але Нижній Содден, Верден і Брюґґе їм не вдалося завоювати. Тут, над Яругою, війська Чотирьох Королівств затримали їх, перемігши в битві…

— Знаю, вчила те на історії. — Цірі ляснула по карті розкритою долонею. — Ну, Ярре, кажи про війну. Ми сидимо навколішки на політичній географії. Роби висновки, через аналогії чи через що захочеш. Я уся — слух.

Хлопець відкашлявся, почервонів, після чого взявся тлумачити, вказуючи на відповідні райони мапи кінчиком гусячого пера.

— Зараз кордоном між нами й захопленим Нільфгардом Півднем є, як бачиш, річка Яруґа. Це перешкода практично неподоланна. Вона майже ніколи не замерзає, а в дощову пору може нести стільки води, що річище її більше милі завширшки. На довгому відрізку, от тут, вона тече між урвистими, недоступними берегами, серед скель Магакаму…

— Країни ґномів і гномів?

— Так. А потім Яругу можна форсувати тільки тут, у нижній течії, у Соддені, і тут, у середній її частині, у долині Дол Анґра…

— І, власне, в Дол Анґра був той інци… інцидент?

— Зачекай. Я тобі, власне, тлумачу, що річку Яругу жодна армія зараз форсувати не в змозі. Обидві доступні долини, ті, якими з давнини марширували армії, мають сильні гарнізони й захист, як у нас, так і в Нільфгарді. Глянь на мапу. Дивися, скільки тут фортець. Зауваж, отут Верден, отут Брюґґе, тут острови Скелліґе…

— А тут, що тут? Оця велика біла пляма?

Ярре присунувся ближче, вона відчула тепло його коліна.

— Ліс Брокілон, — сказав він. — Це заборонена територія. Королівство лісових дріад. Брокілон також охороняє наш фланг. Дріади не пропустять нікого. Нільфгардців — також…

— Гм-м… — Цірі схилилася над мапою. — Отут Едірн… І місто Венґерберг… Ярре! Зараз же припини!

Хлопець різко відвів губи від її волосся, почервонівши, наче півонія.

— Я не хочу, щоб ти так мені робив.

— Цірі, я…

— Я прийшла до тебе із поважною справою, як чародійка до вченого, — сказала вона холодно й гордо, тоном, що точнісінько імітував тон Йеннефер. — Тож і поводься відповідно.

«Учений» зачервонівся ще сильніше, а обличчя мав таке дурнувате, що «чародійка» насилу стримала сміх, знову схиляючись над мапою.

— З усієї тієї твоєї географії, — сказала, — поки що нічого не випливає. Розповідаєш мені про річку Яруґу, але ж нільфгардці вже раз перейшли на другий берег. І що їм зашкодить зараз?

— Тоді, — Ярре кахикнув, стираючи піт, який раптом виступив у нього на чолі, — вони мали проти себе тільки Брюґґе, Содден і Темерію. А тепер ми — об’єднаний союз. Як у битві під Содденом. Чотири Королівства. Темерія, Реданія, Едірн і Кедвен…

— Кедвен, — гордо сказала Цірі. — Так, я знаю, у чому той союз полягає. Король Генсельт з Кедвену надає спеціальну секретну допомогу королю Демавенду в Едірні. Допомога та возиться у діжках. А коли король Генсельт підозрює, що з’явився зрадник, то вкладає у діжки каміння. Ставить пастку…

Вона урвала себе, пригадавши, що Ґеральт заборонив їй розповідати про те, що сталося у Кедвені. Ярре дивився підозріло.

— Справді? А звідки ти можеш про все те знати?

— Читала про те в книжці, написаній фельдмаршалом Пеліканом, — пирхнула вона. — І в інших аналогіях. Розповідай, що сталося у тій Дол Анґрі, чи як там вона зветься. А спершу покажи, де воно є.

— Отут. Дол Анґра — це широка долина, дорога, що веде з півдня до королівств Лирії й Рівії, до Едірну і далі до Дол Блатанна й Кедвену… А через долину Понтар до нас, до Темерії.

— І що там сталося?

— Дійшло до битви. Подейкують. Я небагато про те знаю. Але так казали в замку.

— Якщо дійшло до битви, — нахмурилася Цірі, — то це вже війна! То що ти оце мені розповідаєш?

— Не вперше дійшло до битви, — пояснив Ярре, але дівчинка бачила, що він стає усе менше впевненим у собі. — На кордоні дуже часто доходить до інцидентів. Але це не має значення.

— Чого то не має?

— Є рівновага сил. Ані ми, ані нільфгардці не можемо нічого зробити. Й жодна зі сторін не може дати супротивникові casus belli…

— Дати що?

— Привід для війни. Розумієш? Тому збройний інцидент у Дол Анґра — це напевне випадкові справи, скоріше за все, розбійний напад чи сутички з контрабандистами… Жодним чином не можуть це бути акції регулярних військ — ані наших, ані нільфгардських… Бо це б, власне, й був би casus belli…

— Ага. Слухай, Ярре, а скажи мені…

Вона зробила паузу. Підвела раптом голову, швидко торкнулася пальцями скроні, нахмурилася.

— Я мушу йти, — сказала вона. — Пані Йеннефер мене викликає.

— Ти можеш її чути? — зацікавився хлопець. — На відстані? Яким чином…

— Я мушу йти, — повторила вона, встаючи й обтрушуючи коліна від пилу. — Слухай, Ярре. Я їду з пані Йеннефер у дуже важливих справах. Не знаю, коли ми повернемося. Попереджаю, ідеться про справи секретні, що стосуються виключно чародійок, тож не став жодних запитань.

Ярре також устав. Поправив одежу, але й далі не знав, що робити з руками. Погляд його став обридливо масним.

— Цірі…

— Що?

— Я… я…

— Не знаю, про що йдеться, — сказала вона нетерпляче, витріщаючи на нього свої великі смарагдові очі. — Ти, схоже, також цього не знаєш. Я пішла. Бувай, Ярре.

— До побачення… Цірі. Щасливої дороги. Я буду… Буду про тебе думати…

Цірі зітхнула.

— Я тут, пані Йеннефер!

Вона увірвалася у кімнату, наче камінь з катапульти, вдарені двері, відчиняючись, гепнули в стіну. Табурет, що стояв на дорозі, загрожував переломами ніг, але Цірі вправно перескочила його, виконала повний грації напівоберт і уявний удар мечем, засміялася радісно від удалого жарту. Хоча бігла вона швидко, але не задихалася, дихання її було рівним і спокійним. Вона пречудово вже опанувала контроль над цим.

— Я тут! — повторила.

— Нарешті. Роздягайся — і до балії. Швиденько.

Чародійка не оглядалася, не повертаючись від столу, спостерігала за Цірі в дзеркалі. Повільними рухами розчісувала свої вологі чорні локони, що розпрямлялися під натиском гребеня, щоб за мить знову скрутитися у лискучі хвилі.

Дівчинка блискавично розіп’яла застібки чобіт, скинула їх, вивільнилася від одягу і з плюскотом залізла в балію. Схопивши мило, почала енергійно натирати передпліччя.

Йеннефер сиділа нерухомо, дивлячись у вікно, гралася гребенем. Цірі пирхала, булькотіла й плювалася, бо змилки потрапили їй до рота. Труснула головою, задумуючись, чи існує закляття, що уможливлює миття без води, мила і втрати часу.

Чародійка відклала гребінь, але й далі замислено дивилася у вікно, на хмари круків і ворон, що з жахливим карканням летіли на схід. На столі, поряд із дзеркалом і пречудовою батареєю флаконів із косметикою, лежало кілька листів. Цірі знала, що Йеннефер чекала на ті листи давно, що від їх отримання залежав термін, коли вони виїдуть з монастиря. Всупереч тому, що вона сказала Ярре, дівчинка й поняття не мала, куди й навіщо вони їдуть. А в тих листах…

Для маскування хлюпаючи лівою рукою, вона склала пальці правої у жест, сконцентрувалася на формулі, втупила погляд у листи й послала імпульс.

— І не думай, — сказала Йеннефер, не повертаючись.

— Я вважала… — відкашлялася Цірі. — Вважала, що якийсь із них від Ґеральта…

— Якби так було, я б тобі його дала. — Чародійка розвернулася на стільці, усілася до неї передом. — Довго там ще того миття?

— Я закінчила.

— Встань, прошу.

Цірі послухалася. Йеннефер легенько посміхнулася.

— Так, — сказала. — Дитинство у тебе вже позаду. Там, де треба, — ти закруглилася. Опусти руки. Твої лікті мене не цікавлять. Ну-ну, давай без рум’янцю і фальшивого сорому. Це твоє тіло, найприродніша річ під сонцем. Те, що ти дозріваєш, настільки ж натурально. Якби доля твоя пішла інакше… Якби не війна, ти вже давно була б дружиною якогось княжича чи принца. Ти ж це розумієш, вірно? Ми розмовляли про плотські справи досить часто й настільки докладно, щоб ти знала, що ти вже жінка. Фізіологічно, зрозуміло. Ти ж, думаю, не забула, про що ми говорили?

— Ні, не забула.

— Під час візитів до Ярре ти, сподіваюся, також не маєш клопотів із пам’яттю?

Цірі опустила очі, але тільки на мить. Йеннефер не посміхалася.

— Витирайся і йди до мене, — сказала вона холодно. — Не плескай водою, прошу.

Цірі, замотана в рушник, присіла на табуреті біля колін чародійки. Йеннефер розчісувала їй волосся, час від часу зістригуючи ножицями якесь неслухняне пасмо.

— Ти на мене сердита? — запитала дівчинка після паузи. — За те, що я… була у вежі?

— Ні. Але Неннеке того не любить. Ти про це знаєш.

— Але я нічого… Мені до того Ярре й діла немає. — Цірі злегка зарум’янилася. — Я тільки…

— Саме так, — пробурмотіла чародійка. — Ти тільки. Не корч із себе дитину, бо ти — не вона, нагадую тобі. Той хлопець при погляді на тебе слину пускає і заїкається. Ти цього не бачиш?

— Це не моя вина! Що я маю робити?

Йеннефер припинила розчісувати, зміряла її глибоким фіолетовим поглядом.

— Не грайся з ним. Бо це підло.

— Я зовсім із ним не граюся! Я просто розмовляю з ним!

— Хотілося б мені вірити, — чародійка клацнула ножицями, відрізаючи ще одне пасмо, що ніяк не бажало вкладатися, — що під час тих розмов ти пам’ятаєш, про що я тебе просила.

— Пам’ятаю, пам’ятаю!

— Це розумний і спритний хлопець. Одне-інше необережне слово може його наштовхнути на непотрібну стежку, на справи, про які він знати не повинен. Про які ніхто не повинен знати. Ніхто, абсолютно ніхто не може довідатися, хто ти така.

— Я пам’ятаю, — повторила Цірі. — Я нікому й словечка не пискнула, можеш бути впевненою. Скажи, це ми тому повинні так раптово виїжджати? Ти боїшся, що хтось міг довідатися, що я тут? Це тому?

— Ні. Є інші причини.

— Чи це тому… що може бути війна? Усі говорять про нову війну! Усі про те говорять, пані Йеннефер.

— Авжеж, — підтвердила чародійка голосно, клацаючи ножицями над вухом Цірі. — Це фактор із групи, так би мовити, постійних. Про війни завжди говорилося, говориться і буде говоритися. І небезпідставно: війни були й будуть. Нахили голову.

— Ярре говорить… що війни з Нільфгардом не буде. Розповідав про якісь аналогії… Показував мені мапу. Я сама вже не знаю, що про те думати. Не знаю, що то за аналогії, напевне щось страшенно мудре… Ярре читає різні вчені книжки й дере носа, але я вважаю…

— Цікаво, що ти вважаєш, Цірі.

— У Цінтрі… Тоді… Пані Йеннефер, моя бабця була куди мудрішою за Ярре. Король Ейст також був мудрим, плавав морями, бачив усе, навіть нарвала та морського змія, закладуся, що й аналогію він не одну бачив. І що з того? Раптом прийшли ті, нільфгардці…

Цірі підвела голову, голос її в’язнув у глотці. Йеннефер обійняла її, притулила міцно.

— На жаль, — сказала вона тихо. — На жаль, ти маєш рацію, бридулю. Якби все вирішували використання досвіду і можливість робити висновки, ми б уже давно забули, що таке війна. Але тих, хто прагне війни, ніколи не стримували й не стримають досвід і аналогії.

— Тоді… Тоді це правда. Буде війна. Тому ми мусимо їхати?

— Давай про це не говорити. Не переймайся наперед.

Цірі шморгнула.

— Я уже бачила війну, — прошепотіла вона. — І не хочу бачити її знову. Ніколи. Не хочу знову бути сама. Не хочу боятися. Не хочу знову втратити все, як тоді. Не хочу втратити Ґеральта… і тебе, пані Йеннефер. Не хочу тебе втратити. Хочу бути з тобою. І з ним. Завжди.

— Будеш. — Голос чародійки легенько затремтів. — І я буду з тобою, Цірі. Завжди. Обіцяю тобі.

Цірі знову шморгнула. Йеннефер кашлянула тихо, відклала ножиці і гребінь, встала, підійшла до вікна. Круки все ще каркали, летячи у бік гір.

— Коли я сюди приїхала, — відізвалася раптом чародійка своїм звичайним, звучним, трохи насмішкуватим голосом, — коли ми зустрілися уперше… Ти мене не любила.

Цірі мовчала. «Наша перша зустріч, — подумала вона. — Я пам’ятаю. Я була з іншими дівчатами в Гроті, Зарися показувала нам рослини й зілля. Тоді увійшла Іола Перша, прошепотіла щось на вухо Зарисі. Жриця скривилася з нехіттю. А Іола Перша підійшла до мене з дивним виразом на обличчі. Збирайся, Цірі, сказала, швиденько йди до рефректарію. Мати Неннеке тебе викликає. Дехто приїхав».

Дивний, значущий погляд, захват в очах. І шепіт. Йеннефер. Чародійка Йеннефер. Скоріше, Цірі, поспіши. Мати Неннеке чекає. І вона чекає.

«Я відразу тоді знала, — подумала Цірі, — що то вона. Бо я її бачила. Бачила її попередньої ночі. У моєму сні.

Вона.

Я тоді не знала її імені. У моєму сні вона мовчала. Тільки дивилася на мене, а за нею я бачила в темряві зачинені двері…»

Цірі зітхнула. Йеннфер розвернулася, обсидіанова зірка на її шиї заіскрилася тисячами відблисків.

— Правда, — серйозно визнала дівчинка, дивлячись просто у фіалкові очі чародійки. — Я тебе не любила.

— Цірі, — сказала Неннеке. — Підійди-но до нас. Оце пані Йеннефер з Венґерберга, Майстриня Магії. Не бійся. Пані Йеннефер знає, хто ти така. Їй можна довіряти.

Дівчинка вклонилася, складаючи долоні у повний поваги жест. Чародійка, шелестячи довгою чорною сукнею, наблизилася, узяла її за підборіддя, досить безцеремонно підняла її голову, повернула вправо-вліво. Цірі відчула злість і бунт, що здіймалися у ній, — не звикла, аби хтось сприймав її таким чином. А одночасно відчула укол заздрощів. Йеннефер була дуже красивою. У порівнянні з делікатною, блідою і скоріше звичайною красою жриць і адепток, яку Цірі бачила щодня, чародійка світилася вродою свідомо, майже демонстративно, наголошено, підкреслено у кожній подробиці. Її вороново-чорні локони, що каскадом спадали на спину, лиснілися, відбивали світло, наче пір’я пави, звиваючись і хвилюючись при кожному русі. Цірі раптом засоромилася, застидалася своїх подряпаних ліктів, загрубілих долонь, поламаних нігтів, волосся, зваляного в сірі патли. Раптом вона страшенно захотіла мати те, що мала Йеннефер, — красиву, глибоко оголену шию, а на ній елегантну чорну оксамитку з чарівною блискучою зірочкою. Рівні, підкреслені вугликом брови й довгі вії. Горді уста. І ті дві округлості, що здіймалися при кожному вдиху, обтягнені чорною тканиною і білим мереживом…

— Оце і є славетна Несподіванка. — Чародійка трохи скривила губи. — Глянь-но мені в очі, дівчинко.

Цірі здригнулася і втягла голову в плечі. Ні, цьому єдиному вона не заздрила в Йеннефер, цього єдиного не хотіла мати й навіть не бажала в них дивитися. Цих очей, фіалкових, глибоких, наче бездонні озера, дивно блискучих, байдужих і злих. Страшних.

Чародійка повернулася до пухкої архіжриці. Зірка на її шиї виповнилася відблиском сонця, що увірвався у віконце рефректарію.

— Так, Неннеке, — сказала. — Немає сумніву. Досить зазирнути в ці зелені оченята, щоб знати: щось у ній є. Високе чоло, правильні дуги брів, красиво розставлені очі. Тоненькі крильця носу. Довгі пальці. Рідкісний пігмент волосся. Можлива кров ельфів, хоча й небагато тієї крові. Ельфійський прадід чи прабабка. Я вгадала?

— Не знаю її родоводу, — спокійно відповіла архіжриця. — Мене те не цікавило.

— Висока, як на її вік, — продовжувала чародійка, усе ще оцінюючи Цірі поглядом.

Дівчинка кипіла від злості й нервів, змагалася з непереможним бажанням крикнути із викликом, крикнути, скільки буде сил у легенях, затупати ногами й утекти в парк, по дорозі звалити зі столу вазон і гупнути дверима так, аби тиньк посипався зі стелі.

— Непогано розвинена. — Йеннефер не зводила з неї очей. — Вона хворіла в дитинстві на якісь заразні хвороби? Ха, про те, напевне, ти також у неї не запитувала. У тебе вона не хворіла?

— Ні.

— Мігрені? Непритомність? Схильність до простуд? Болісні менструації?

— Ні. Тільки ті сни.

— Знаю. — Йеннефер відкинула волосся зі щоки. — Він про те писав. Із листа його випливало, що в Каер Морені не проводили над нею жодних… експериментів. Хотіла б я вірити, що це правда.

— Це правда. Вони давали їй виключно природні стимулятори.

— Стимулятори ніколи не бувають природними! — підвищила голос чародійка. — Ніколи! Це власне стимулятори могли підсилити її видіння… Холера, я не підозрювала, що в нього аж настільки відсутня відповідальність!

— Заспокойся. — Неннеке глянула на неї холодно й раптом якось дивно без поваги. — Я говорила, що то були натуральні, абсолютно безпечні засоби. Вибач, люба, але в цій галузі я більший авторитет, ніж ти. Знаю, що тобі неймовірно важко чийсь авторитет сприймати, але в цьому разі я змушена тобі його нав’язати. І досить уже про це.

— Як скажеш. — Йеннефер стиснула губи. — Ну, йди-но, дівчино. Маємо небагато часу, гріх його втрачати.

Цірі ледь опанувала тремтіння рук, ковтнула слину, запитально глянула на Неннеке. Архіжриця мала обличчя серйозне і наче неспокійне, а посмішка, якою вона відповіла на німе запитання, була гидотно штучною.

— Тепер ти підеш із пані Йеннефер, — сказала. — Певний час пані Йеннефер буде твоєю опікункою.

Цірі опустила голову, стиснула зуби.

— Ти напевне здивована, — продовжувала Неннеке, — що раптом бере тебе під опіку Майстриня Магії. Але ж ти розумна дівчинка, Цірі. Ти здогадуєшся, що є тому причиною. Ти унаслідувала від предків певні… властивості. Ти знаєш, про що я кажу. Ти приходила до мене, тоді, після тих снів, після нічних переполохів у дорміторії. Я не вміла тобі допомогти. Але пані Йеннефер…

— Пані Йеннефер, — перебила її чародійка, — зробить, що треба. Ходімо, дівчино.

— Іди, — кивнула Неннеке, даремно намагаючись надати посмішці хоча б подоби натуральності. — Йди, дитинко. Пам’ятай, що мати за опікуна когось такого, як пані Йеннефер, — це велика честь. Не нароби храму й нам, твоїм учителям, сорому. І будь слухняною.

«Утечу сьогодні вночі, — вирішила Цірі. — Назад у Каер Морен. Украду коня у стайні, і тільки мене й бачили. Утечу!»

— Авжеж, — тихенько сказала чародійка.

— Вибач? — Жриця підвела голову. — Що ти сказала?

— Нічого-нічого, — усміхнулася Йеннефер. — Тобі здалося. А може, це мені здалося? Глянь-но на цю твою підопічну, Неннеке. Зла, наче кицька. Іскри в очах, глянь, зараз форкне, якби вміла вуха щулити, то вже б щулила. Відьмачка! Треба буде взяти за загривок, спиляти кігті.

— Більше розуміння. — Риси архіжриці виразно скам’яніли. — Прошу, постався із сердечністю та розумінням. Вона насправді не та, ким ти її вважаєш.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Що вона не твоя суперниця, Йеннефер.

Хвилину вони мірялися поглядами, обидві, чародійка і жриця, а Цірі відчула тремтіння повітря, якусь дивну, страшну силу, що збиралася між ними. Тривало це менше секунди, після чого сила зникла, а Йеннефер розсміялася, вільно й звучно.

— Я забула, — сказала вона. — Завжди на його боці, так, Неннеке? Завжди сповнена турботи до нього. Наче мати, якої в нього ніколи не було.

— А ти завжди проти нього, — усміхнулася жриця. — Як завжди, сприймаєш його на диво емоційно. І захищаєшся з усіх сил, аби ту емоцію не назвати випадково її власним іменем.

Цірі знову відчула лють, що збиралася десь унизу живота, непокору й бунт, що пульсували у скронях. Уже пригадала собі, скільки разів і за яких обставин чула вона те ім’я. Йеннефер. Ім’я, яке пробуджувало неспокій, ім’я, яке ставало символом якоїсь страшної таємниці. Вона здогадувалася, що то була за таємниця.

«Розмовляють при мені відверто, не стримуючись, — подумала вона, відчуваючи, як руки знову тремтять від злості. — Вони аж ніяк мною не переймаються. Узагалі не звертають уваги. Наче я дитина. Розмовляють про Ґеральта при мені, у моїй присутності, а їм же не можна, бо я… Я…»

Хто?

— А ти, Неннеке, — відповіла чародійка, — як завжди, граєшся в аналіз чужих емоцій, до того ж інтерпретуєш їх на власний розсуд!

— І встромляю ніс у чужі справи?

— Я не хотіла цього говорити. — Йеннефер струснула чорними локонами, а локони лисніли і звивалися, наче змії. — Дякую, що ти зробила це за мене. А тепер, прошу, змінимо тему. Бо та, яку ятримо, винятково дурна. Аж соромно перед нашою молодою адепткою. А щодо розуміння, про яке ти мене просила… Буде розуміння. Із сердечністю можуть бути труднощі, бо я ж, згідно з розповсюдженим переконанням, такого органу не маю. Але вже якось ми собі впораємося. Вірно, Несподіванко?

Вона посміхнулася до Цірі, а Цірі, сама того не бажаючи, незважаючи на злість і роздратування, мусила відповісти посмішкою. Бо посмішка чародійки була несподівано милою, зичливою, сердечною. І дуже, дуже чарівною.

Вислухала промову Йеннефер, демонстративно відвернувшись, удаючи, що всю її увагу зосереджено на джмелеві, що гудів в одній із мальв, які росли під муром храму.

— Ніхто мене про те не питав, — пробурмотіла.

— Про що тебе ніхто не питав?

Цірі крутнулася у напівоберті, зі злістю вдарила по мальві кулаком. Джміль відлетів, гудучи гнівно й вороже.

— Ніхто не питав мене, чи хочу я, щоб ти мене вчила!

Йеннефер вперла кулаки в боки, очі її блиснули.

— Що за збіг, — прошипіла. — Уяви собі, мене також ніхто не питав, чи маю я бажання тебе вчити. Утім, бажання тут не значить нічого. Я не беру в учні аби кого, а ти, попри перше враження, ще можеш виявитися аби ким. Мене попросили, аби я перевірила, що з тобою. Аби я дослідила, що в тобі сидить і чим воно тобі загрожує. І я, хоча й не без опору, виразила згоду.

— Але я ще не виразила згоди!

Чародійка підняла руку, ворухнула долонею. Цірі відчула, як запульсувало в неї у скронях, а у вухах зашуміло так, наче ковтаєш, але набагато сильніше. Відчула вона сонливість і слабкість, що позбавляли її свободи дії, втому, що хапала за карк, розслабляла коліна.

Йеннефер опустила долоню, і ті відчуття миттю минули.

— Послухай мене уважно, Несподіванко, — сказала вона. — Я можу легко тебе зурочити, загіпнотизувати чи ввести у транс. Можу тебе паралізувати, насильно напоїти еліксиром, роздягнути догола, покласти на столі й кілька годин досліджувати, перериваючись, щоб перекусити, а ти лежатимеш, дивитимешся у стелю, не в змозі ворухнути навіть очними яблуками. Я саме так поставилася б до першої-ліпшої шмаркачки. Із тобою я так чинити не хочу, бо з першого погляду видно, що ти дівчина розумна й горда, що маєш характер. Я не хочу ні тебе, ні себе наражати на сором. Перед Ґеральтом. Бо то він мене просив, аби я перевірила твої здібності. Аби я допомогла тобі з ними впоратися.

— Він просив тебе? Навіщо? Нічого він мені про те не казав! Не питав мене…

— Ти уперто до цього повертаєшся, — перебила чародійка. — Ніхто не питав тебе про рішення, ніхто не поклопотався поцікавитися, чого ти хочеш, а чого не хочеш. Чи ж ти давала претекст, аби вважали тебе упертою шмаркачкою, якій не варто ставити таких запитань? Але я ризикну, поставлю перед тобою запитання, яке ніхто тобі не ставив. Чи пройдеш тести?

— А що воно буде? Що це за тести? І навіщо…

— Я уже тобі пояснювала. Якщо ти не зрозуміла — шкода. Я не маю наміру шліфувати твого сприйняття і працювати над твоїм інтелектом. Тестувати можу однаково добре як розумну, так і нерозумну.

— Я не нерозумна! І я все зрозуміла!

— Тим краще.

— Але я непридатна для чарівниці! Не маю жодних здібностей! Я ніколи не буду чарівницею і не хочу бути! Я призначена Ґераль… Я призначена стати відьмачкою! Сюди я приїхала тільки на певний час! Скоро повернуся у Каер Морен…

— Ти наполегливо вдивляєшся у моє декольте, — холодно сказала Йеннефер, трохи примруживши фіалкові очі. — Бачиш там щось цікаве чи це просто звичайна заздрість?

— Та зірочка… — пробурмотіла Цірі. — З чого вона? Ті камінці рухаються і так дивно світяться…

— Пульсують, — посміхнулася чародійка. — Це активні діаманти, втоплені в обсидіан. Хочеш побачити зблизька? Доторкнутися?

— Так… Ні! — Цірі відступила, труснула зі злістю головою, намагаючись відігнати від себе легкий запах бузку й аґрусу, що линув від Йеннефер. — Не хочу! Навіщо це мені? Не цікавлюся! Аж ніяк! Я відьмачка! Я не маю жодних здібностей до магії! Для чарівниці я непридатна, це ж ясно, бо я… І взагалі…

Чародійка всілася на кам’яній лавочці, що стояла під муром, і зосередилася на розглядуванні нігтів.

— …і взагалі, — закінчила Цірі, — треба мені подумати.

— Іди сюди. Присядь поруч.

Та послухалася.

— Я мушу мати час на роздуми, — сказала невпевнено.

— Слушно. — Йеннефер кивнула, надалі роздивляючись нігті. — Це серйозна справа. Вимагає обдумування.

Хвильку вони обидві мовчали. Адептки, які прогулювалися парком, споглядали на них із цікавістю, перешіптувалися, хихотіли.

— Ну?

— Що… «ну»?

— Ти подумала?

Цірі зірвалася на рівні ноги, пирхнула, тупнула.

— Я… я… — засопіла, від люті не в силах зробити вдих. — Ти жартуєш з мене? Мені потрібен час! Я мушу подумати! Довше! Цілий день… І ніч!

Йеннефер глянула їй в очі, і Цірі зіщулилася під тим поглядом.

— Прислів’я каже, — повільно сказала чародійка, — що ніч-мати дасть пораду. Але в твоєму випадку, Несподіванко, ніч може принести тільки черговий кошмар. Ти знову прокинешся серед крику й болю, залита потом, знову боятимешся, боятимешся того, що ти бачила, боятимешся того, чого не зможеш пригадати. І вже не буде сну тієї ночі. Буде жах. До світанку.

Дівчинка затремтіла, опустила голову.

— Несподіванко. — Голос Йеннефер трохи змінився. — Повір мені.

Рука чародійки була теплою. Чорний оксамит сукні аж просився: торкнися! Запах бузку й аґрусу чарівно п’янив. Обійми заспокоювали й пестили, розслабляли, стишували збудження, злість і бунт.

— Пройдеш тести, Несподіванко.

— Пройду, — відповіла вона, розуміючи, що могла й не відповідати. Бо це було зовсім не запитання.

— Я вже нічого-нічогісінько не розумію, — сказала Цірі. — Ти спершу говориш, що я маю здібності, бо маю ці сни. Але хочеш робити тести й перевірити… То як воно? Я маю здібності чи не маю їх?

— На це запитання відповідь дадуть тести.

— Тести, тести, — скривилася вона. — Не маю я жодних здібностей, кажу тобі, якби мала, то я б про це знала, ні? Ну, але… А якби я цілком випадково мала ті здібності, то що тоді?

— Є дві можливості, — байдуже відповіла чародійка, відчиняючи вікно. — Здібності треба буде або гасити, або навчати тебе ними володіти. Якщо ти їх маєш і того захочеш, я спробую дати тобі трохи елементарного знання про магію.

— Що воно значить — елементарне?

— Базове.

Були вони самі у великій кімнаті, яку Неннеке виділила для чародійки, розташованій неподалік від бібліотеки, у боковому крилі будинку, яке не використовувалося. Цірі знала, що ця кімната призначалася для гостей. Знала, що Ґеральт, скільки разів він був у храмі, мешкав саме тут.

— А ти захочеш мене вчити? — Вона всілася на ліжку, провела долонею по адамашку ковдри. — Ти захочеш мене звідси забрати, так? Я нікуди з тобою не поїду!

— Тоді я поїду сама, — холодно сказала Йеннефер, розв’язуючи ремені в’юків. — І, клянуся тобі, не сумуватиму. Я ж говорила, що напучуватиму тебе, тільки якщо ти цього захочеш. І можу робити це й тут, на місці.

— Як довго ти мене будеш напучу… Учити?

— Так довго, скільки забажаєш. — Чародійка нахилилася, відчинила комод, вигорнула з нього стару шкіряну торбу, пояс, двоє обшитих хутром чобіт і глиняну, обплетену лозою флягу. Цірі почула, як вона лається, одночасно посміхаючись, побачила, як знову ховає знахідки в комод. Здогадалася, кому вони належать. Хто їх там залишив.

— Що значить — так довго, скільки забажаю? — запитала. — Якщо мене нудитиме та наука або не сподобається…

— То ми вчитися припинимо. Досить буде мені про це сказати. Або дати знати.

— Дати знати? А як?

— Якщо ми зважимося на навчання, я буду вимагати абсолютної слухняності. Повторюю: абсолютної. Тож якщо тобі наука набридне, досить буде й того, що ти не послухаєшся. Тоді наука відразу ж закінчиться. Ясно?

Цірі кивнула, глипнула на чародійку зеленим оком.

— По-друге, — продовжувала Йеннефер, розпаковуючи в’юки, — я вимагатиму абсолютної щирості. Не можна тобі буде нічого від мене приховувати. Нічого. Тож якщо ти відчуєш, що з тебе досить, достатньо буде почати брехати, прикидатися, придурюватися або замкнутися у собі. Коли я про щось запитаю, а ти не відповіси щиро, це також буде означати миттєве закінчення науки. Ти мене зрозуміла?

— Так, — буркнула Цірі. — А чи ця… щирість… Чи вона діє в обидва боки? Чи я можу… ставити запитання тобі?

Йеннефер глянула на неї, і губи її дивно скривилися.

— Вочевидь, — відповіла вона по хвильці. — Саме так воно і є. У тому й полягатиме наука й опіка, якими маю намір тебе охопити. Щирість діє в обидва боки. Можеш ставити мені запитання. Будь-якої миті. А я на них відповім. Щиро.

— На будь-яке запитання?

— На будь-яке.

— З цього моменту?

— Так. З цього моменту.

— Що є між тобою і Ґеральтом, пані Йеннефер?

Цірі мало не зомліла, налякана власною зухвалістю, заморожена тишею, що встановилася після запитання.

Чародійка повільно наблизилася до неї, поклала їй руки на плечі, зазирнула в очі, зблизька, глибоко.

— Туга, — відповіла серйозно. — Жаль. Надія. І страх. Так, здається, я не оминула нічого. Ну, тепер ми можемо взятися до тестів, ти, мала зеленоока змійко. Перевіримо, чи ти придатна. Хоча після твого запитання я дуже здивувалася б, якби виявилося, що — ні. Ходімо, бридулько.

Цірі обурилася.

— Чому ти мене так називаєш?

Йеннефер усміхнулася кутиком губ.

— Бо я обіцяла щирість.

Цірі випросталася, нервуючись, нетерпляче закрутилася на стільці, твердому, що намулював сідниці після кількох годин сидіння.

— Нічого з того не вийде! — гарикнула, витираючи об стіл забруднені вуглиною пальці. — Адже нічого… Нічого в мене не виходить! Я не придатна для чарівниці! Я про те з самого початку знала, але ти й слухати мене не хотіла! Не звертала уваги взагалі!

Йеннефер трохи підвела брови.

— Кажеш, я не хотіла тебе слухати? Цікаво. Зазвичай я приділяю увагу будь-якій фразі, що промовляють у моїй присутності, і нотую її, щоб не забути. Але умовою є, щоб була в ній хоча б крихта сенсу.

— Ти постійно насміхаєшся, — заскреготіла зубами Цірі. — А я хотіла тобі просто сказати… Ну, про ті здібності. Бо, бач, там, у Каер Морені, у горах… Я не могла зробити жодного відьмацького Знаку. Ані єдиного!

— Я про те знаю.

— Знаєш?

— Знаю. Але це ні про що не свідчить.

— Як це? Ну… Але ж це ще не все!

— Слухаю напружившись.

— Я не підходжу. Чи ти цього не розумієш? Я… занадто молода.

— Я була молодшою, коли починала.

— Але ти напевне не була…

— Про що тобі йдеться, дівчино? Припини затинатися! Хоч одне повне речення, я тебе прошу.

— Бо… — Цірі опустила голову, зарум’янилася. — Бо Іола, Мирра, Еурнейд і Кат’є, коли ми обідали, сміялися з мене й говорили, що чари для мене неприступні, а я не зроблю жодної магії, бо… бо я… дівиця, а це значить…

— Уяви собі, я знаю, що воно значить, — урвала її чародійка. — Напевне, ти знову вважатимеш злостивою насмішкою, але із прикрістю повідомляю тобі, що ти плетеш дурню. Повертаймося до тесту.

— Я дівиця! — повторила Цірі зухвало. — Навіщо ці тести? Дівиця чарувати не може!

— Не бачу виходу. — Йеннефер відхилилася на спинку стільця. — Тож іди і втрать дівоцтво, якщо воно настільки тобі заважає. Я почекаю. Але, будь ласка, поспіши.

— Ти жартуєш із мене?

— Ти помітила? — Чародійка посміхнулася легенько. — Вітаю. Склала ти вступний тест на інтелект. А тепер — справжній тест. Напруж увагу, прошу. Поглянь: на цій картинці чотири сосни. У кожної — своя кількість гілок. Намалюй п’яту, яка пасує до цих чотирьох і яка повинна стати на оце порожнє місце.

— Сосни — дурня, — розсудила Цірі, трохи висолопивши язика й малюючи вуглиною трохи кривувате деревце. — І нудні! Не розумію, що сосни мають спільного з магією? Що? Пані Йеннефер! Ти обіцяла відповідати на мої запитання!

— На жаль, — зітхнула чародійка, беручи аркуш і критично роздивляючись малюнок. — Здається мені, що доведеться ще пожалкувати про обіцянку. Що сосни мають спільного з магією? Нічого. Але ти намалювало вірно і вчасно. А як на дівицю, то й дуже добре.

— Смієшся з мене?

— Ні. Я рідко сміюся. Мушу мати насправді істотний привід, щоб сміятися. Зосередься на новому аркуші, Несподіванко. Намальовано на ньому ряди із зірок, кіл, хрестиків і трикутників, у кожному ряду інша кількість кожного з елементів. Подумай і відповідай: скільки зірок повинно бути в останньому рядку?

— Зірки — це дурня!

— Скільки, дівчино?

— Три!

Йеннефер мовчала довго, вдивляючись у тільки їй відому деталь на різьблених дверцятах шафи. Зла усмішка на вустах Цірі почала потроху зникати, аж врешті — зникла цілковито, без сліду.

— Напевне, тебе цікавило, — дуже повільно промовила чародійка, не припиняючи розглядати шафу, — що станеться, якщо ти даси мені безглузду й дурну відповідь. Може, ти вважала, що я не помічу, бо відповіді твої аніскільки мене не цікавлять? Ти невірно думала. Може, розсудила ти, що я просто візьму до відома, що ти нерозумна? Погано розсудила. А якщо тебе знудило тестування і ти хотіла натомість протестувати мене… Ну, тобі це вдалося? Так чи інакше, але цей тест закінчено. Віддай мені аркуш.

— Я вибачаюся, пані Йеннефер. — Дівчинка опустила голову. — Звичайно, там повинна бути… одна зірка. Я дуже вибачаюся. Прошу не гніватися на мене.

— Подивися на мене, Цірі.

Вона підвела, здивована, очі. Бо чародійка вперше звернулася до неї на ім’я.

— Цірі, — сказала Йеннефер. — Знай, я, що б там не здавалося, гніваюся настільки ж рідко, як і сміюся. Ти мене не розгнівала. Але, вибачившись, довела, що я в тобі не помилилася. А тепер візьми наступний аркуш. Як бачиш, на ньому п’ять будиночків. Намалюй шостий будиночок…

— Знову? Я насправді не розумію, навіщо…

— …шостий будиночок. — Голос чародійки небезпечно змінився, а очі блиснули фіолетовим жаром. — Тут, на порожньому місці. І не змушуй мене повторювати, прошу тебе.

Після яблучок, сосен, зірочок, рибок і будиночків дійшла черга до лабіринтів, з яких належало швидко знайти вихід, до хвилястих ліній, до плямок, що нагадували розчавлених тарганів, до інших дивних картинок та мозаїк, від яких сльозилися очі й паморочилося у голові. Потім була блискуча кулька на шнурку, в яку треба було довго вдивлятися. Вдивляння те було нудним, наче кишки в олії. Цірі постійно на тому засинала. Йеннефер, на диво, аж ніяк тим не переймалася, хоча кількома днями раніше грізно накричала на неї при спробі подрімати над однією з тарганових плям.

Від сидіння над тестами розболілися в неї шия і спина, і з дня на день боліли все сильніше. Вона засумувала за рухом і свіжим повітрям і в межах домовленості про щирість сказала про це Йеннефер. Чародійка прийняла те так спокійно, ніби давно на це чекала.

Два наступні дні вони бігали парком, перескакували через рови та загорожі під веселими або сповненими жалю поглядами жриць і адепток. Займалися гімнастикою, тренували рівновагу, ходячи по верхівці муру, що оточував сад і господарчі будівлі. Утім, на противагу від тренінгів у Каер Морені, зайняття з Йеннефер завжди супроводжувала теорія. Чародійка вчила Цірі диханню, керуючи рухами грудей та діафрагми сильними натисками долоні. Тлумачила закони руху, діяльність м’язів і кісток, демонструвала, як відпочивати, розслаблятися й релаксувати.

Під час одного з таких релаксів, випростана на траві, дивлячись у небо, Цірі поставила запитання, що нуртувало в ній.

— Пані Йеннефер, а коли ми нарешті закінчимо тести?

— Аж настільки вони тебе нудять?

— Ні… Але я хотіла б знати, чи придатна на чародійку.

— Придатна.

— Ти вже це знаєш?

— Я знала це з самого початку. Небагато є осіб, що можуть побачити активність моєї зірки. Дуже небагато. А ти зауважила це зразу ж.

— А тести?

— Закінчено. Я вже знаю про тебе усе, що хотіла знати.

— Але деякі завдання… Не дуже в мене вийшли. Ти сама казала, що… Ти справді впевнена? Не помиляєшся? Ти впевнена, що я маю здібності?

— Я впевнена.

— Але…

— Цірі. — Чародійка справляла враження водночас веселої та нетерплячої. — Від того моменту, як ми вляглися на луці, я розмовляю з тобою, не вживаючи голосу. Це зветься телепатія, запам’ятай. І як ти напевне зауважила, це не заважає нашій комунікації.

— Магія, — Йеннефер, вдивляючись у небо над узгір’ями, поклала руки на луку сідла, — з точки зору декого є втіленням Хаосу. Вона ключ, що може відчинити заборонені двері. Двері, за якими причаїлися кошмар, загроза й неймовірна жорстокість, за якими чигають вороги, деструктивні сили, міць чистого Зла, що може знищити не лише того, хто ті двері відчинить, а й цілий світ. А оскільки не бракує тих, хто біля цих дверей маніпулює, колись хтось зробить помилку, і тоді погибель світу буде зумовленою і неминучою. Тому магія є помстою і знаряддям Хаосу. Те, що після Кон’юнкції Сфер люди навчилися користуватися магією, є прокляттям і погибеллю світу. Погибеллю людськості. І так воно є, Цірі. Ті, хто вважає магію хаосом, не помиляються.

Карий жеребчик чародійки заіржав протягло, коли вдарила його п’ятками, і рушив вільно через вересовище. Цірі погнала коня, поїхала слідом, зрівнялася. Верес сягав стремен.

— Магія, — продовжила по хвильці Йеннефер, — з точки зору декого є мистецтвом. Мистецтвом величним, елітарним, таким, що може творити речі чарівні й незвичні. Магія — це талант, даний небагатьом обраним. Інші, таланту позбавлені, можуть тільки дивитися зі здивуванням і заздрістю на результати праці митців, можуть дивуватися створеному, відчуваючи заразом, що без цих творів і без цього таланту світ став би набагато убогішим. Те, що після Кон’юнкції Сфер дехто відкрив у собі талант і магію, те, що знайшли ми в собі Мистецтво, є благословенням краси. Й так воно і є. Ті, хто вважає магію мистецтвом, також мають рацію.

На овальному голому узгір’ї, що поставало з вересовищ, наче хребет зачаєного хижака, лежав величезний камінь, спертий на декілька інших, менших камінчиків. Чародійка спрямувала коня у його бік, не перериваючи лекції.

— Є також і ті, хто вважає, що магія є наукою. Аби опанувати її, не досить таланту й уроджених здібностей. Необхідні роки пильного навчання і важкої праці, необхідні витривалість і внутрішня дисципліна. Так отримана магія є знанням, є пізнанням, чиї межі постійно розширюються світлими й живими розумами, через досвід, експеримент, практику. Так здобута магія — це поступ. Це плуг, ткацький станок, водяний млин, горно, важіль та багатошківний блок. Це поступ, розвиток, це зміна. Це постійний рух. Уверх. До кращого. До зірок. Те, що після Кон’юнкції Сфер ми відкрили магію, дозволить нам колись досягнути зірок. Зійди з коня, Цірі.

Йеннефер наблизилася до моноліту, поклала долоню на шорстку поверхню каменю, обережно згорнула з нього пил і засохле листя.

— Ті, хто вважає магію наукою, — продовжила вона, — також праві. Запам’ятай це, Цірі. А тепер підійди сюди, до мене.

Дівчинка ковтнула слину, наблизилася. Чародійка обійняла її за плечі.

— Пам’ятай, — повторила. — Магія є Хаосом, Мистецтвом і Наукою. Вона є прокляттям, благословенням і поступом. Усе залежить від того, хто магією користується, як і з якою метою. А магія є всюди. Всюди навколо нас. Вона легкодоступна. Досить простягнути руку. Подивися. Простягни руку.

Кромлех відчутно затремтів. Цірі відчула глухий далекий грім, гримотіння, що долинало з глибин землі. Верес захвилювався, укладений ниць вихором, який раптом ударив в узгір’я. Небо раптово потемнішало, закрите хмарами, що летіли з неймовірною швидкістю. Дівчинка відчула на обличчі краплі дощу. Примружила очі від вогню блискавок, якими раптом загорівся горизонт. Мимоволі притулилася до чародійки, до її чорного волосся, що пахло бузком та аґрусом.

— Земля, по якій ми ступаємо. Вогонь, який не гасне в її середині. Вода, з якої вийшло будь-яке життя і без якої життя неможливе. Повітря, яким ми дихаємо. Досить простягнути руку, аби над ними запанувати, змусити піддатися. Магія є всюди. Вона в повітрі, у воді, у землі й вогні. І вона є за дверима, які Кон’юнкція Сфер перед нами зачинила. Звідти, з-за зачинених дверей, магія якось простягала до нас руку. За нами. Ти ж про це знаєш, вірно? Ти вже відчула торкання магії, дотик руки з-за зачинених дверей. Дотик той виповнив тебе страхом. Бо в кожному з нас є Хаос і Порядок, Добро й Зло. Але над цим можна й треба панувати. Треба цьому навчитися. І ти навчишся цьому, Цірі. Для цього я привела тебе сюди, до цього каменя, який з незапам’ятних часів стоїть на перетині вен, що пульсують силою. Торкнися його.

Скеля тремтіла, вібрувала, а разом із нею тремтіло і вібрувало усе узгір’я.

— Магія простягає по тебе руку, Цірі. По тебе, дивна дівчино, Несподіванка, Дитя Старшої Крові, Крові Ельфів. Дивна дівчино, вплетена в Рух і Змінність, у Смерть і Відродження. Та, що призначена, і та, що є призначенням. Магія простягає по тебе руку з-за зачинених дверей, по тебе, маленьке зернятко піску в коліщатах Механізму Долі. Простягає по тебе свої кігті Хаос, який усе ще невпевнений, станеш ти його знаряддям чи — перешкодою у його планах. Те, що Хаос показує тобі в снах, — це, власне, і є ота невпевненість. Хаос боїться тебе, Дитя Призначення. А хоче зробити так, аби це ти відчувала страх.

Блиснула блискавка, протягло гримнув грім. Цірі трусилася від холоду й переляку.

— Хаос не може показати тобі, чим він насправді є. А тому показує тобі майбутнє, показує те, що станеться. Хоче зробити так, аби ти боялася днів, що надходять, аби страх перед тим, що станеться з тобою і твоїми близькими, почав керувати тобою, аби оволодіти тобою повністю. Для цього Хаос посилає сни. Покажеш мені тепер, що ти в снах бачиш. І боятимешся. А потім забудеш і опануєш свій страх. Поглянь на мою зірку, Цірі. Не відводь від неї очей!

Блиснуло. Загриміло.

— Кажи! Наказую тобі!

Кров. Губи Йеннефер, порізані й побиті, рухаються безшумно, стікають кров’ю. Білі скелі мигтять у галопі. Кінь ірже. Стрибок. Прірва, безодня. Крик. Політ, безкінечний політ. Безодня…

У глибинах безодні дим. Сходи, що ведуть донизу.

Va’esse deirea´dh aep eigean… Щось закінчується… Що?

Elaine blath, Feainnewedd… Дитя Старшої Крові? Голос Йеннефер, здається, долинає здалеку, він глухий, пробуджує відлуння серед кам’яних стін, що набрякають вологою. Elaine blath…

— Кажи!

Фіалкові очі блищать, палають на худому, скорченому, почорнілому від муки обличчі, закритому бурею збитого брудного чорного волосся. Темрява. Вологість. Сморід. Жахливий холод кам’яних стін. Холод заліза на зап’ястках, на кісточках ніг.

Безодня. Дим. Сходи, що ведуть донизу. Сходи, якими треба зійти. Треба, бо… бо щось закінчується. Бо наближається Тедд Дейреад, Час Кінця, Час Вовчої Завірюхи. Час Білого Холоду й Білого Світла…

Левеня мусить померти! Державні інтереси!

Йдемо, говорить Ґеральт. Сходами униз. Ми мусимо. Так треба. Іншого шляху немає. Тільки сходи. Униз!

Губи його не ворушаться. Вони сині. Кров, усюди кров… Усі сходи в крові… Аби тільки не послизнутися… Бо відьмак перечіплюється тільки раз… Блиск клинка. Крик. Смерть. Униз. Сходами вниз.

Дим. Вогонь. Лютий галоп, б’ють копита. Навколо пожежа. Тримайся! Тримайся, Левеня з Цінтри!

Чорний кінь ірже, встає дибки. Тримайся!

Чорний кінь танцює. Зі щілини шолому, оздобленого крилами хижого птаха, блищать і палають безжальні очі.

Широкий меч віддзеркалює блиск пожежі, падає зі свистом. Ухиляння, Цірі! Фінт! Пірует, блок! Ухиляння! Ухиляння! Надто повільно-о-о-о!!!

Удар осліплює блиском очі, струшує усім тілом, біль паралізує на мить, отуплює, знеболює, а потім раптом вибухає потворною силою, впивається у щоку жорстокими гострими іклами, рве, проникає наскрізь, прострілює у шию, зашийок, у груди, у легені…

— Цірі!

Вона відчувала на спині й під головою шорсткий, неприємно нерухомий холод каменю. Не пам’ятала, коли всілася. Йеннефер стояла навколішки поряд. Обережно, але рішуче розпрямила їй пальці, відірвала долоню від щоки. Щока пульсувала болем.

— Мамо… — простогнала Цірі. — Мамо… Як болить! Мамусю…

Чародійка торкнулася її обличчя. Руку мала зимну, наче лід. Біль відразу минув.

— Я бачила… — прошепотіла дівчинка, заплющуючи очі. — Те, що в снах… Чорного рицаря… Ґеральта… І ще… Тебе… Я бачила тебе, пані Йеннефер!

— Знаю.

— Я бачила тебе… Бачила, як…

— Уже ніколи більше. Ніколи не будеш цього бачити. Ніколи не будеш про це снити. Я дам тобі силу, яка відіпхне від тебе кошмари. Для цього я тебе сюди й привела, Цірі, — щоб ту силу тобі показати. Від завтра ж я її тобі даватиму.

Настали важкі, сповнені роботи дні, дні важкої науки, виснажливої праці. Йеннефер була рішучою, вимогливою, часто суворою, інколи владно-грізною. Але нудною не була ніколи. Раніше Цірі ледь утримувала повіки, що раз у раз опускалися у храмовій школі, а іноді траплялося їй і задрімати під час уроків, приспаній монотонним, лагідним голосом Неннеке, Іоли Першої, Зариськи чи інших жриць-учительок. Із Йеннефер таке було неможливим. І не тільки з огляду на тембр голосу чародійки, на вживані нею короткі, різко акцептовані речення. Найважливішим був зміст науки. Науки, що захоплювала, підносила, поглинала.

Більшу частину дня Цірі проводила з Йеннефер. Поверталася у дорміторій пізно вночі, падала на ліжко, наче колода, відразу засинала. Адептки нарікали, що вона страшенно хропе, намагалися її будити. Безрезультатно.

Цірі спала як мертва.

Без снів.

— О, боги! — Йеннефер роздратовано зітхнула, обіруч учепилася у чорні локони, опустила голову. — Це ж так легко! Якщо ти не зумієш опанувати цей жест, то що буде з важчими?

Цірі відвернулася, забурчала, фукнула, розтерла задерев’янілу долоню. Чародійка зітхнула знову.

— Поглянь іще раз на гравюру, подивися, як потрібно розставити пальці. Зверни увагу на стрілки-пояснення і на руни, що описують жест, який треба виконати.

— Я уже дивилася на той малюнок тисячі разів! Руни я розумію! Vort, cáelme. Ys, veloe. Від себе, повільно. Униз, швидко. Долоня… отак?

— А мізинчик?

— Неможливо його так поставити, одночасно не згинаючи безіменний!

— Дай мені руку.

— Ау-у-у!

— Тихіше, Цірі, бо Неннеке знову прибіжить сюди, думаючи, що здираю з тебе живцем шкіру або смажу в олії. Не змінюй положення пальців. А тепер виконай жест. Оберт, оберт зап’ястком! Добре. Тепер трусони долонею, розслаб пальці. І повтори. Ну, ні! Ти знаєш, що зробила? Якби таким чином кинула справжнє закляття, то місяць би носила руку в лубках! Чи в тебе руки з дерева?

— У мене рука, привчена до меча! Це через те!

— Дурня. Ґеральт усе життя махав мечем, а пальці має спритні і… гм-м-м… дуже делікатні. Далі, бридулько, спробуй іще раз. Ну, бачиш? Досить буде бажання. Досить буде постаратися. Ще раз. Добре. Трусони долонею. І ще раз. Добре. Втомилася?

— Трохи…

— Дозволь, я помасажую тобі долоню і передпліччя. Цірі, чого ти не використовуєш мазь, яку я тобі дала? Лапки маєш шорсткі, наче в баклана… А це що таке? Слід від перстеня, так? Чи мені здається, чи я тобі забороняла носити біжутерію?

— Але я той перстень виграла в Мирри в дзиґу! І носила його тільки півдня…

— На півдня задовго. Не носи його більше, прошу.

— Не розумію, чому не можна мені…

— Ти не мусиш розуміти, — відрізала чародійка, але в голосі її не було гніву. — Прошу, щоб ти не носила жодних оздоб цього типу. Якщо хочеш, вплети собі у волосся квіти. Сплети вінок. Але жодного металу, жодного кристалу, жодних каменів. Це важливо, Цірі. Як прийде час, я тобі поясню — чому. А поки що повір мені і пристосуйся до моєї вимоги.

— Ти носиш свою зірку, сережки й перстені! А мені не можна? Чи це тому, що я… дівиця?

— Бридулько. — Йеннефер посміхнулася, погладила її по голові. — Чи в тебе манія на тому пункті? Я вже тобі тлумачила, що немає жодного значення, чи є ти нею, чи не є. Жодного. Завтра вимий волосся, бо вже час, як бачу.

— Пані Йеннефер?

— Слухаю.

— Чи я можу… У межах щирості, яку ти мені обіцяла… Чи можу я про дещо запитати?

— Можеш. Але, боги, аби тільки не про дівоцтво, прошу.

Цірі закусила губу й довго мовчала.

— Проблема, — зітхнула Йеннефер. — Та нехай. Запитуй.

— Бо бач… — Цірі зарум’янилася, облизала губи. — Дівчата в дорміторії постійно пліткують і розповідають різні історії… Про свято Беллетейн і про всяке таке… А на мене говорять, що я шмаркачка, що дитина, бо вже час… Пані Йеннефер, як воно насправді є? Як впізнати, що вже прийшов час?

— …аби піти з чоловіком у ліжко?

Цірі залилася рум’янцем. Мовчала хвильку, потім підвела очі й кивнула.

— Це легко перевірити, — вільно сказала Йеннефер. — Якщо починаєш над тим роздумувати, то знак, що час цей уже настав.

— Але я аж ніяк не хочу!

— Це не обов’язково. Не хочеш — не йдеш.

— Ага. — Цірі знову закусила губу. — А той… Ну… Чоловік… Як пізнати, що це саме той, із яким…

— …можна піти в ліжко?

— Угу.

— Якщо взагалі є у тебе вибір, — чародійка скривила в усмішці губи, — а немає великої вправності, у першу чергу оцінюєш не чоловіка, а ліжко.

Смарагдові очі Цірі набули форми й розміру блюдець.

— Як це… ліжко?

— Саме так. Тих, хто ліжок взагалі не має, ти викреслюєш з ходу. Серед інших викреслюєш тих, у кого ліжка брудні й неохайні. А коли залишаться тільки такі, у кого ліжка чисті й акуратні, вибираєш того, хто найбільше тобі подобається. На жаль, спосіб цей не дає стовідсоткової упевненості. Можна холерно помилитися.

— Жартуєш?

— Ні. Не жартую. Цірі, від завтра ти спатимеш тут, зі мною. Принеси сюди свої речі. У дорміторії адепток, як я бачу, на балаканину гається забагато часу, який повинен призначатися для сну й відпочинку.

Опанувавши базові положення долоні, рухів і жестів, Цірі почала вчити заклинання і їхні формули. Формули були легшими. Записані Старшою Мовою, якою дівчинка досконало володіла, вони легко западали в пам’ять. І з необхідною при їх вимовлянні, інколи досить складною, інтонацією також не мала ані найменших проблем. Йеннефер була явно задоволеною, із дня на день ставала все милішою і симпатичнішою. Щоразу частіше, роблячи перерви в навчанні, обидві вони пліткували казна про що, жартували, обидві навіть почали знаходити приємність у делікатному підсміюванні з Неннеке, яка часто «наносила візити» на лекції і тренування, нашорошена й уважна, наче квочка, готова взяти Цірі під захист крил, боронити і рятувати від уявних суворостей чародійки й «нелюдських тортур» навчання.

Покірна наказу, Цірі перебралася до кімнати Йеннефер. Тепер вони вже були разом не тільки вдень, а й уночі. Інколи вночі також відбувалося навчання — деякі формули, жести та закляття не можна було вживати при світлі дня.

Чародійка, задоволена успіхами дівчинки, сповільнила швидкість освіти. Мали вони більше вільного часу. Вечори тепер проводили за читанням книжок, разом чи окремо. Цірі продерлася крізь «Діалоги про природу магії» Стаммельфорда, «Держави елементів» Джамбаттісти, крізь «Магію натуральну» Ріхтера й Монка. Гортала вона також — бо прочитати їх цілком не зуміла — такі речі, як «Невидимий світ» Яна Беккера чи «Таємниця таємниць» Агнес із Ґланвіллю. Заглядала до старезного пожовклого «Кодексу з Мірта», і до «Ard Aercane», і навіть до славетної, страшної «Dhu Dwimmermorc», повної гравюр, що породжували страх.

Бралася вона також і за інші книжки, ті, що магії не стосувалися. Читала «Історію світу» і «Трактат про життя». Не оминала й легших позицій із храмової бібліотеки. Із рум’янцем на щоках ковтнула «Іграшки» маркіза Ля Крем і «Королівські дами» Анни Тіллер. Читала вона «Недолю кохання» та «Час місяця», збірки поезій славетного трубадура Любистка. Поплакала над легкими, із присмаком таємниці баладами Ессі Давен, зібраними у малому, чарівно оправленому томику, що носив назву «Блакитна перлина».

Часто використовувала вона привілей і ставила запитання. Й отримувала відповіді. Утім, усе частіше доводилося їй самою ставати адресаткою запитань. Йеннефер спочатку, здавалося, аніскільки не цікавилася її долею, чи дитинством у Цінтрі, чи пізнішими, воєнними пригодами. Але потім запитання ставали все конкретнішими. Цірі мусила відповідати — робила то дуже неохоче, бо кожне з запитань чародійки відчиняло в її пам’яті дверцята, які вона обіцяла собі ніколи не відчиняти, які прагнула лишити замкненими раз і назавжди. Від часу зустрічі з Ґеральтом у Соддені вона вважала, що розпочала «інше життя», що те, у Цінтрі, остаточно й невідворотно полишене. Відьмаки з Каер Морену ніколи ні про що не розпитували, а до приїзду в храм Ґеральт майже вимагав, щоб вона й словом не видавала нікому, хто вона така. Неннеке, яка, вочевидь, про все знала, подбала, щоб для інших жриць і адепток Цірі була найзвичайнішою в світі позашлюбною донькою рицаря і селянки, дитиною, для якої не було місця ні в замку батька, ні в материній халупі. Половина адепток у храмі Мелітеле були саме такими дітьми.

А Йеннефер також знала таємницю. Була тією, кому «можна довіряти». Йеннефер розпитувала. Про те. Про Цінтру.

— Як ти вийшла з міста, Цірі? Яким чином тобі вдалося втекти від нільфгардців?

Цього Цірі не пам’ятала. Усе уривалося, губилося у темряві й диму. Згадувала вона облогу, прощання з королевою Каланте, своєю бабкою, пам’ятала баронів і рицарів, які силою відтягали її від ліжка, на якому спочивала, вмираючи, поранена Левиця з Цінтри. Пам’ятала шалену втечу палаючими вулицями, кривавий бій і падіння з коня. Пам’ятала чорного вершника в шоломі, оздобленому крилами хижого птаха.

І більше нічого.

— Не пам’ятаю. Справді, не пам’ятаю, пані Йеннефер.

Йеннефер не наполягала. Ставила інші запитання. Робила те делікатно й тактовно, а Цірі ставала все менш напруженою. Урешті почала говорити сама. Не чекаючи на запитання, розповідала про свої дитячі роки в Цінтрі та на островах Скелліґе. Про те, як вона дізналася про Право Несподіванки й про вирок долі, який перетворив її на призначення Ґеральта із Рівії, біловолосого відьмака. Розповідала про війну. Про переховування у лісах Заріччя, про побут серед друїдів Анґрену й про час, проведений у селі. Про те, як Ґеральт її там знайшов і забрав до Каер Морену, до Відьмачого Оселища, відкривши новий розділ у її короткому житті.

Якогось вечора, не через запитання, а з власної ініціативи, вільно, весело й сильно прикрашаючи, вона розповіла чародійці про свою першу зустріч із відьмаком, у лісі Брокілон, серед дріад, які її схопили й хотіли насильно затримати, перетворити на одну зі своїх.

— Ха! — сказала Йеннефер, вислухавши розповідь. — Багато б я дала, аби зуміти це побачити. Кажу про Ґеральта. Намагаюся уявити собі його обличчя тоді, у Брокілоні, коли він побачив, яку то Несподіванку приберегло йому призначення! Бо, маю сподівання, вираз він мав здивований, коли довідався, хто ти є?

Цірі зареготіла, у смарагдових очах її загорілися диявольські вогники.

— Ой, так! — пирхнула вона. — Вираз він мав! Іще й який! Хочеш побачити? Покажу тобі. Глянь на мене!

Йеннефер вибухнула сміхом.

«Той сміх, — подумала Цірі, дивлячись на хмари чорних птахів, що тяглися на схід. — Той сміх, спільний і щирий, зблизив нас по-справжньому, її й мене. Ми зрозуміли, вона і я, що можемо спільно сміятися, розмовляючи про нього. Про Ґеральта. Раптом стали ми близькі одна одній, хоча я добре знала, що Ґеральт єднає нас і розділяє одночасно і що завжди так буде.

Зблизив нас той спільний сміх.

І те, що сталося двома днями пізніше. У лісі, на узгір’ї. Показувала вона мені тоді, як знаходити…»

— Не розумію, навіщо мені шукати тих… Знову я забула, як це зветься…

— Інтерсекції, — підказала Йеннефер, вискубуючи реп’яхи, що вчепилися в її рукав під час проїзду чагарником. — Показую тобі, як їх знаходити, бо то місця, з яких можна черпати силу.

— Але ж я уже вмію черпати силу! І ти сама вчила мене, що сила є всюди. Навіщо тоді ми лазимо по кущах? Адже в храмі повно енергії!

— Авжеж, там її чимало. Саме тому його побудували там, а не десь в іншому місці. І також тому на території храму тобі здається, що черпати — то так легко.

— У мене ноги вже болять! Сядьмо на хвильку, добре?

— Добре, бридулько.

— Пані Йеннефер?

— Що?

— Чому ми завжди черпаємо силу з водних жил? Адже магічна енергія є всюди. Є вона в землі, правда? У повітрі, у вогні?

— Правда.

— А земля… О, всюди тут навколо повно землі. Під ногами. І всюди є повітря! А якщо ми захочемо вогню, то досить буде розпалити вогнище й…

— Ти ще заслаба, аби тягнути енергію з землі. Замало ще знаєш, аби вдалося тобі щось витягнути з повітря. А вогнем я геть забороняю тобі бавитися! Я вже говорила, за жодних умов не можна тобі торкатися енергії вогню!

— Не кричи. Я пам’ятаю.

Вони мовчки сиділи на сухому поваленому дереві, прислухаючись до вітру, що шумів у кронах дерев, слухаючи дятла, який завзято туктукав десь поблизу. Цірі була голодна, а від спраги посохло їй у роті, але вона знала, що скарги не дадуть нічого. Раніше, місяць тому, Йеннефер реагувала на такі скиглення сухою лекцією про мистецтво опанування примітивних інстинктів, пізніше — удостоювала лише зверхньою мовчанкою. Протести мали настільки ж мало сенсу й давали настільки ж мало результату, як образи на називання її бридулькою.

Чародійка вискубала з рукава останній реп’ях. «Зараз вона про щось запитає, — подумала Цірі, — я відчуваю, як вона думає. Знову запитає мене про щось, чого я не пам’ятаю. Ні, в цьому немає сенсу. Не відповідатиму. То — минуле, до минулого вороття немає. Вона сама колись так сказала…»

— Розкажи мені про своїх батьків, Цірі.

— Я не пам’ятаю їх, пані Йеннефер…

— Пригадай. Прошу тебе.

— Тата я справді не пам’ятаю… — сказала вона тихо, підкоряючись наказу. — Тільки… Ну, майже зовсім. Маму… Маму — пам’ятаю. Мала вона довге волосся, о, таке… І завжди була смутна… Пам’ятаю… Ні, нічого не пам’ятаю…

— Пригадай, прошу.

— Не пам’ятаю!

— Поглянь на мою зірку.

Верещали чайки, пікіруючи униз, між човнами рибалок, де хапали вони тельбухи й викинутий із сіток риб’ячий дріб’язок. Вітер легенько лопотів спущеними вітрилами драккарів, над пристанню волікся прибитий мжичкою дим. До порту впливали триреми із Цінтри, сяяли золоті леви на блакитних прапорцях. Дядько Крах, який стояв поряд і тримав на її плечі долоню — величезну, наче ведмежа лапа, — раптом став на одне коліно. Воїни, які стояли шеренгами, ритмічно били мечами об щити.

Помостом до них ішла королева Каланте. Її бабця. Та, яку на островах Скелліґе офіційно звали Ард Рена, Найвища Королева. Але дядько Крах ан Крайт, ярл Скелліґе, усе ще стоячи з похиленою головою, привітав Левицю з Цінтри титулом менш офіційним, хоча й тим, що визнавався острів’янами більш почесним.

— Будь здоровою, Модрон.

— Княжна, — сказала Каланте голосом холодним і владним, зовсім не дивлячись на ярла. — Іди до мене. Іди-но сюди, до мене, Цірі.

Долоня бабці була сильна і тверда, наче долоня чоловіка, а персні на ній — льодовито-холодні.

— Де Ейст?

— Король… — Крах замовк. — Він на морі, Модрон. Шукає рештки… І тіла. Від учора…

— Навіщо він їм це дозволив? — крикнула королева. — Як він міг це допустити? Як ти міг це допустити, Краху? Ти ж ярл Скелліґе! Жоден драккар не має права вийти в море без твого дозволу! Навіщо ти їм дозволив, Краху?

Дядько ще нижче опустив руду голову.

— Коня! — сказала Каланте. — Їдьмо до форту. А завтра на світанку відпливаємо. Я забираю княжну до Цінтри. Ніколи не дозволю їй сюди повернутися. А ти… Ти тепер маєш переді мною величезний борг, Краху. І колись я зажадаю, щоб ти його сплатив.

— Я знаю, Модрон.

— Якщо я не зумію нагадати, це зробить вона. — Каланте глянула на Цірі. — І ти сплатиш їй свій борг, ярле. Знаєш, яким чином.

Крах ан Крайт устав, випростався, риси його засмаглого обличчя затверділи. Швидким рухом він витягнув із піхов, позбавлених прикрас, прямий сталевий меч, оголив ліве передпліччя, позначене загрубілими білими шрамами.

— Без театральних жестів, — пирхнула королева. — Побережи кров. Я сказала: колись. Пам’ятай!

— Aen me Gla´eddyv, zvaere a’Bloedgeas, Ard Rhena, Lionors aep Xintra! — Крах ан Крайт, ярл островів Скелліґе, підняв руку, струснув мечем.

Воїни гарикнули хрипко, вдарили зброєю об щити.

— Присягу приймаю. Веди до форту, ярле.

Цірі пам’ятала повернення короля Ейста, його скам’яніле зблідле обличчя. І мовчанку королеви. Пам’ятала похмуру, страшну учту, на якій дикі, бородаті морські вовки зі Скелліґе потроху упивалися серед жахливої тиші. Пам’ятала шепіт. Geas Muire… Geas Muire!

Пам’ятала вона потоки темного пива, що лилося на підлогу, роги, розбиті об кам’яні стіни зали у вибухах розпачливого, безсилого, безглуздого гніву. Geas Muire! Паветта!

Паветта, принцеса Цінтри, і її чоловік, князь Дані. Батьки Цірі. Зникли. Загинули. Убило їх Geas Muire, Прокляття Моря. Поглинув їх шторм, якого ніхто не передбачив. Шторм, якого не мало бути…

Цірі повернула голову, аби Йеннефер не помітила сліз, що наповнили її очі. «Навіщо це все? — подумала вона. — Навіщо всі ці запитання, ці спогади? До минулого немає вороття. Не маю я вже нікого з них. Ані тата, ані мами, ані бабці, тієї, яка була Ард Рена, Левицею з Цінтри. Дядько Крах ан Крайт, напевне, також загинув. Я не маю вже нікого, і є я кимось іншим. Немає вороття…»

Чародійка мовчала замислено.

— Відтоді почалися твої сни? — запитала раптом.

— Ні, — задумалася Цірі. — Ні, не тоді. Пізніше.

— Коли?

Дівчинка зморщила носа.

— Літом… Після того… Бо наступного вже була війна…

— Ага. Значить, сни почалися після зустрічі з Ґеральтом у Брокілоні?

Вона кивнула. «Не відповім на наступне запитання», — вирішила. Але Йеннефер запитання не ставила. Швидко встала, глянула на сонце.

— Ну, досить того сидіння, бридулько. Стає пізно. Шукаємо далі. Руку розслаблено уперед, пальці не напружуй. Уперед.

— Куди ми маємо йти? У який бік?

— Немає різниці.

— Жили є всюди?

— Майже. Навчишся, як відкривати їх, знаходити у просторі, розпізнавати такі точки. Позначають їх засохлі дерева, багряні рослини, місця, які оминають усі звірі. Окрім котів.

— Котів?

— Коти люблять спати й відпочивати на інтерсекціях. Багато ходить розповідей про магічних тварин, але насправді кіт — окрім дракона — єдине створіння, що вміє поглинати силу. Ніхто не знає, навіщо кіт її поглинає і як використовує… Що сталося?

— О-о-о-о… Отам, у тому напрямку! Ніби там щось є! За отим деревом!

— Цірі, не фантазуй. Інтерсекції відчуваються, коли над ними стоїш… Гм-м… Цікаво. Я б сказала, незвичайно. Ти насправді відчуваєш потяг?

— Насправді!

— То ходімо. Цікаво, цікаво… Ну, локалізуй. Покажи — де.

— Тут! У цьому місці!

— Браво. Пречудово. Ти відчуваєш легеньку судому середнього пальця? Бачиш, як він вигинається униз? Запам’ятай, це і є сигнал.

— Можу зачерпнути?

— Почекай, я перевірю.

— Пані Йеннефер, як воно, із тим черпанням? Якщо я наберу в себе силу, то її ж може забракнути там, унизу. Чи так можна? Мати Неннеке нас учила, що нічого не можна забирати отак, задля примхи. Навіть вишні треба залишати на деревах, для птахів і щоб ті просто впали.

Йеннефер обійняла її, легенько поцілувала волосся на скроні.

— Я б хотіла, — пробурмотіла, — щоб те, що ти кажеш, почули інші. Вільгефорц, Франческа, Терранова… Ті, хто вважає, що вони мають на силу виключні права й можуть нею користатися без обмежень. Хотіла б, щоб вони послухали мудру бридульку із храму Мелітеле. Не бійся, Цірі. То добре, що ти про це думаєш, але, повір мені, сили достатньо. Її не забракне. Воно так, наче у великому садку ти зірвала одну-єдину вишеньку.

— Уже можу черпати?

— Зачекай. Ого, це диявольськи сильне гніздо. Потужно пульсує! Бережися, бридулько. Черпай обережно й дуже, дуже поволі.

— Я не боюся! Пах-пах! Я відьмачка! Ха! Я її відчуваю! Відчуваю… О-о-о-о-ох! Пані… Йе… н-н-не… фе-е-е-е-е-ер…

— Прокляття! Я ж застерігала! Говорила! Голову догори! Догори, кажу! Ось, приклади до носа, бо вся заляпаєшся кров’ю! Спокійно, спокійно, маленька, тільки не зомлівай. Я поряд. Я поряд… донечко. Тримай хустку. Зараз я вичарую лід…

Через ту дещицю крові з носа був чималий скандал. Йеннефер і Неннеке не розмовляли одна з одною тиждень.

Тиждень Цірі лінувалася, читала книжки й нудилася, бо чародійка зупинила заняття. Дівчинка не бачила її цілими днями — Йеннефер кудись пропадала на світанку, поверталася увечері, дивилася на неї дивно й була дивно маломовною.

За тиждень Цірі набридло. Увечері, коли чародійка повернулася, вона мовчки підійшла до неї, притулилася міцно.

Йеннефер мовчала. Дуже довго. Не мусила говорити. Пальці її, стиснуті на плечах дівчинки, говорили за неї.

Назавтра архіжриця і чародійка помирилися, провівши довгу, кількагодинну, розмову.

І тоді, до величезної радості Цірі, усе повернулося до норми.

— Дивися мені в очі, Цірі. Малий вогник. Формула, прошу!

— Aine verseos!

— Добре. Подивися на мою руку. Той самий жест — і розчини вогник у повітрі.

— Aine aen aenye!

— Чудово. А який жест треба зробити зараз? Так, саме такий. Дуже добре. Посиль жест і зачерпни. Більше, більше, не переривай!

— О-о-о-ох…

— Спину рівно! Руки вздовж тулуба! Долоні розслаблено, жодних непотрібних рухів пальцями, кожен рух може мультиплікувати ефект, ти ж не хочеш, щоб тут розгорілася пожежа? Підсилюй, чого ти чекаєш?

— О-ох, ні… Не можу…

— Розслабся і припини труситися! Зачерпуй! Що ти робиш? Ну, тепер краще… Не послаблюй волі! Надто швидко, буде гіпервентиляція! Не треба розігрівати! Повільніше, бридулько, спокійніше. Знаю, що воно неприємно. Звикнеш.

— Болить мені… У животі… О, тут…

— Ти жінка, це типова реакція. Із часом звикнеш. А щоб виробити звичку, мусиш тренуватися без знеболювальної блокади. Це дійсно необхідно, Цірі. Нічого не бійся, я на сторожі, екраную тебе. З тобою нічого не може статися. Але біль доведеться перетерпіти. Дихай спокійно. Сконцентруйся. Жест, прошу. Досконало. І бери силу, черпай, втягай… Добре, добре… Ще трохи…

— О… О… О-о-ох!

— От бачиш? Можеш, коли захочеш. Тепер стеж за моєю долонею. Уважно. Виконай той самий жест. Пальці! Пальці, Цірі! Дивися на мою долоню, не на стелю! Тепер добре, так, дуже добре. Зв’яжи. А тепер оберни, реверсуй жест і видай силу в образі сильнішого світла.

— Ї-і-і-і-і… Ї-і-і-і-ік… и-и-и…

— Припини стогнати! Опануй себе! Це судома! Це зараз мине! Ширше пальці, пригаси, віддай, віддай то із себе! Повільніше, прокляття, бо знову полетять у тебе кровоносні судини!

— Ї-і-і-і-и-и-ик!

— Занадто різко, бридулько, усе ще занадто різко. Я знаю, сила виривається назовні, але ти мусиш навчитися її контролювати. Не можна допускати тобі таких вибухів, як оце щойно. Якби я тебе не ізолювала, наробила б ти чималого безладдя. Ну, ще раз. Почнемо з самого початку. Жест і формула.

— Ні! Досить! Я уже не можу!

— Дихай потроху і припини труситися. Цього разу це просто істерія, ти мене не обдуриш. Опануй себе, сконцентруйся і починай.

— Ні, прошу, пані Йеннефер… Болить мені… Мені недобре…

— Тільки без сліз, Цірі. Немає паскуднішого видовища, ніж чародійка, що хлипає. Ніщо не приносить більшого жалю. Облиш це. Ніколи про це не забувай. Ще раз, із самого початку. Закляття і жест. Ні-ні, цього разу без наслідування. Зробиш це сама. Ну, напруж пам’ять!

— Aine verseos… Aine aen aenye… О-о-о-ох!

— Погано! Надто швидко!

Магія — наче залізна стріла з гачком — встряла в неї. Глибоко ранила. Боліла. Боліла тим дивним видом болю, який дивним чином близький до насолоди.

Щоб розслабитися, вони знову бігали парком. Йеннефер домоглася, аби Неннеке видала зі зберігання меч Цірі, що дозволило дівчині продовжити тренування кроків, ухилянь і нападів, але так, щоб інші жриці й адептки того не бачили. Але магія була усюдисущою. Цірі вчилася, як простими закляттями й концентрацією волі розслаблювати м’язи, боротися із судомою, контролювати адреналін, панувати над відчуттям рівноваги й блукаючим нервом, як сповільнювати або приспішувати пульс, як на коротку мить обходитися без кисню.

Чародійка знала несподівано багато про меч і відьмацький «танець». Знала багато про секрети Каер Морену, безсумнівно, бувала у фортеці. Знала Весеміра й Ескеля. Ламберта й Коена не знала.

Йеннефер бувала в Каер Морені. Цірі здогадувалася про причини, через які під час розмов про фортецю очі чародійки наповнювалися теплом, втрачали злий блиск і холодну, байдужу, мудру глибину. Якби ті слова пасували до особи Йеннефер, Цірі назвала б її тоді замріяною, заслуханою у спогади.

Цірі здогадувалася про причини.

Була тема, торкатися якої дівчинка інстинктивно і старанно уникала. Але якогось разу розімліла й розбовкала. Про Трісс Мерігольд. Йеннефер, удавано байдуже, удавано без бажання, удавано банальними дозованими запитаннями витягла з неї решту. Очі мала тверді й непроникні.

Цірі здогадувалася про причини. І, о диво, уже не відчувала роздратування.

Магія заспокоювала.

— Так званий Знак Аард, Цірі, — це дуже просте закляття із групи психокінетичних чарів, що полягають у поштовху енергії в заданому напрямку. Сила поштовху залежить від концентрації волі того, хто їх накладає, і від сили, яку він використовує. Вона може бути значною. Відьмаки адаптували те закляття, скориставшись із факту, що воно не вимагає знання магічної формули — достатньо концентрації й жесту. Тому й назвали те Знаком. Звідки взяли назву — не знаю, може, зі Старшої Мови, слово «ард» значить, як тобі відомо, «гора», «гірський» чи «найвищий». Якщо так, то назва дуже помилкова, бо важко знайти легше психокінетичне закляття. Ми, зрозуміло, не гаятимемо ні часу, ні енергії на щось настільки примітивне, як відьмацький Знак. Тренуватимемо справжній психокінез. Вивчимо це… О, на тому кошику, що лежить під яблунею. Сконцентруйся.

— Уже.

— Ти швидко концентруєшся. Нагадую: контролюй вихід сили. Випустити її ти можеш лише стільки, скільки ти взяла. Якщо видаси її хоча б на крапельку більше, зробиш то коштом власного організму. Таке зусилля може позбавити тебе свідомості, а в крайньому разі навіть убити. Якщо ж при цьому ти віддаси все, що взяла, — втратиш можливість повторення, тобі доведеться черпати ще раз, а ти знаєш, як воно нелегко та болісно.

— О-о-о, знаю!

— Не можна тобі послаблювати концентрацію і дозволяти, аби енергія виривалася з тебе сама. Моя Майстриня зазвичай говорила, що віддавання сили мусить відбуватися так, наче ти пердиш у бальній залі: делікатно, ощадно й контрольовано. І так, щоб сторонні не здогадалися, що це — ти. Розумієш?

— Розумію!

— Вирівняйся. Припини хихотіти. Нагадую, що закляття — це серйозна справа. Накладається воно в позі, сповненій грації, але й гордовитій. Жести виконуються плинно, але рішуче. Із гідністю. Не корч дурнувато писок, не кривися, не висовуй язика. Оперуєш силою природи, тож викажи природі повагу.

— Добре, пані Йеннефер.

— Май на увазі, цього разу я тебе не екраную. Ти самостійна чародійка. Це твій дебют, бридулько. Ти бачила отой глечик вина на комоді? Якщо дебют пройде добре, твоя майстриня вип’є його сьогодні ввечері.

— Сама?

— Учням дозволяють пити вино тільки після переходу до підмайстра. Мусиш зачекати. Ти швидка, тож якихось років десять, не більше. Ну, починаємо. Складай пальці. А ліва рука? Не махай нею! Опусти вільно чи зіпри в бік. Пальці! Добре. Ну, випускай.

— А-а-а-ах…

— Я не просила, щоб ти випускала звуки. Випускай енергію. У тиші.

— Ха-а, ха! Він підскочив! Кошик підскочив! Ти бачила?

— Ледь здригнувся. Цірі, ощадно — не значить слабко. Психокінез застосовується із певною метою. Навіть відьмаки застосовують Знак Аард, аби звалити супротивника з ніг. Енергія, яку ти випустила, не збила б із супротивника капелюха. Ще раз, трохи сильніше. Сміливо!

— Ха! Ото полетів! Зараз було добре? Правда? Пані Йеннефер?

— Гм-м-м… Після збігаєш на кухню і свиснеш трохи сиру для нашого вина… Було майже добре. Майже. Ще сильніше, бридулько, не бійся. Підніми кошик із землі й добряче вдар ним об стіну отого сарайчика, так, щоб пір’я полетіло. Не горбся! Голову уверх! Із грацією і гордовито! Сміливо, сміливо! О, ясна холера!

— Ой-йой… перепрошую, пані Йеннефер… Хіба… випустила я трохи забагато…

— Трішечки. Не нервуйся, Цірі. Йди до мене. Ну, маленька.

— А… А сарайчик?

— Таке буває. Немає чим перейматися. Дебют, взагалі-то, належить оцінити позитивно. А сарайчик? Це взагалі був некрасивий сарайчик. Не думаю, щоб комусь занадто бракувало його в пейзажі. Гей, пані! Спокійно, спокійно, навіщо отой крик і шум, нічого ж не сталося! Без нервів, Неннеке! Нічого не сталося. Треба просто прибрати дошки. Згодяться на опалення!

Під час теплих безвітряних днів повітря густішало від запаху квітів і трав, пульсувало спокоєм і тишею, яку переривало гудіння бджіл і великих жуків. У такі дні Йеннефер виносила до саду плетене крісло Неннеке, сідала в ньому, далеко витягнувши ноги. Часом вивчала книги, часом читала листи, які отримувала за посередництвом дивних посланців, переважно птахів. Інколи просто сиділа, дивлячись удалину. Однією рукою замислено куйовдила свої чорні лискучі локони, другою гладила по голові Цірі, яка сиділа на траві, притулена до теплого твердого стегна чародійки.

— Пані Йеннефер?

— Я тут, бридулько.

— Скажи мені, чи за допомогою магії можна зробити все, що завгодно?

— Ні.

— Але можна багато чого, вірно?

— Вірно. — Чародійка прикрила на мить очі, торкнулася пальцями повік. — Дуже багато чого.

— Щось насправді велике… Щось страшне! Дуже страшне?

— Інколи більше, ніж хотілося.

— Гм-м… А чи я… Коли я зумію робити щось таке?

— Не знаю. Може, ніколи. Аби тільки тобі ніколи б і не довелося.

Тиша. Мовчанка. Спека. Запах квітів і трав.

— Пані Йеннефер?

— Що знову, бридулько?

— Скільки тобі було років, коли стала чародійкою?

— Гм-м… Коли я склала вступний іспит? Тринадцять.

— Ха! То стільки, скільки мені зараз! А скільки… Скільки ти мала років, коли… Ні, про те я не запитаю…

— Шістнадцять.

— Ага… — Цірі легенько зарум’янилася, удала раптом зацікавленість хмарою дивної форми, що висіла високо над вежами храму. — А скільки ти мала років… коли взнала Ґеральта?

— Більше, бридулько. Трохи більше.

— Ти все ще називаєш мене бридулькою! Знаєш, як сильно я того не люблю. Чому ти так робиш?

— Бо я злостива. Чародійки завжди злостиві.

— Але я не хочу… не хочу бути бридулькою. Хочу бути вродливою. Насправді вродливою, як ти, пані Йеннефер. Чи завдяки магії я колись зумію стати такою чарівною, як ти?

— Ти… На щастя, ти не мусиш… Не потребуєш для цього магії. Ти сама не знаєш, яке це щастя.

— Але я хочу бути насправді вродливою!

— Ти насправді вродлива. Насправді вродлива бридулька. Моя вродлива бридулька…

— Ох, пані Йеннефер!

— Цірі, у мене на стегні будуть синці.

— Пані Йеннефер?

— Слухаю.

— На що ти так дивишся?

— На те дерево. Це липа.

— А що у ній такого цікавого?

— Нічого. Просто втішаюся її видом. Втішаюся, що… можу бачити.

— Не розумію.

— Це добре.

Тиша. Мовчання. Парко.

— Пані Йеннефер?

— Що знову?

— До твоєї ноги лізе павук! Глянь, який гидкий!

— Павук як павук.

— Убий його!

— Не хочеться мені нахилятися.

— Так убий його закляттям!

— На землях храму Мелітеле? Щоб Неннеке прогнала нас геть копняками в дупу? Ні, дякую. А зараз посидь тихо. Я хочу подумати.

— А над чим ти так думаєш? Гм-м. Добре, уже мовчу.

— Не вірю своєму щастю. Я уже боялася, що ти поставиш переді мною якесь із своїх незрівнянних запитань.

— Чому ні? Я люблю твої незрівнянні відповіді!

— Ти стаєш нахабною, бридулько.

— Я чародійка. А чародійки злостиві й нахабні.

Мовчання. Тиша. Повітря не рухається. Парко, наче перед грозою. І тиша, цього разу перервана далеким карканням круків і ворон.

— Щоразу їх більше. — Цірі задерла голову. — Летять і летять… Наче восени… Паскудне птаство… Жриці говорять, що то поганий знак… Омен, чи якось так. Що воно — омен, пані Йеннефер?

— Прочитай у «Dhu Dwimmermorc». Є там цілий розділ на цю тему.

Мовчання.

— Пані Йеннефер…

— До лиха. Що знову?

— Чому Ґеральт так довго… Чому він не приїздить?

— Напевне, забув про тебе, бридулько. Знайшов собі вродливішу дівчинку.

— Ох, ні! Я знаю, що він не забув! Не міг! Я знаю це, знаю це напевне, пані Йеннефер!

— Добре, що ти про це знаєш. Щаслива бридулька.

— Я тебе не любила, — повторила.

Йеннефер не глянула на неї, далі стояла, повернувшись спиною, біля вікна, дивлячись у бік узгір’їв, що темнішали на сході. Над узгір’ями небо чорніло від зграй круків і ворон.

«Зараз вона запитає, чому я її не любила, — подумала Цірі. — Ні, вона надто мудра для такого запитання. Сухо зверне увагу на граматичну форму й запитає, відколи я почала застосовувати в тому минулий час. А я їй скажу. Буду настільки ж сухою, як і вона, спародіюю її тон, нехай знає, що я також умію удавати холодну, бездушну й байдужу, таку, що стидається почуттів і емоцій. Усе їй скажу. Хочу, мушу їй усе сказати. Хочу, щоб вона про все знала ще до того, як ми полишимо храм Мелітеле. До того як ми виїдемо, аби нарешті зустрітися з тим, за ким я так тужу. З тим, за ким так тужить вона. З тим, за ким так тужимо ми обидві. Хочу сказати їй, що…

Скажу їй. Досить, аби вона тільки запитала.

Чародійка відвернулася від вікна, посміхнулася. Не запитала ні про що.

Виїхали вони назавтра, рано-вранці. Обидві в чоловічих подорожніх нарядах, у плащах, у капелюхах і каптурах, що приховували волосся. Обидві озброєні.

Прощалася з ними тільки Неннеке. Довго й тихо розмовляла з Йеннефер, потім обидві вони, чародійка і жриця, міцно, по-чоловічому потиснули одна одній руки. Цірі, тримаючи вуздечку своєї кобили в яблука, хотіла попрощатися так само, але Неннеке не дозволила. Обійняла її, притулила, поцілувала. На очах мала сльози. Цірі також.

— Ну, — нарешті сказала жриця, витираючи око рукавом шат. — Їдьте вже. Нехай Велика Мелітеле береже вас у дорозі, мої кохані. Але в богині — багацько справ, тож стережіться і самі. Пильнуй її, Йеннефер. Бережи її, наче зіницю ока.

— Маю сподівання, — ледь усміхнулася чародійка, — що я зумію зберегти її краще.

По небу, у напрямку долини Понтару, летіли зграї ворон, жахливо каркаючи. Неннеке на них не дивилася.

— Бережіться, — повторила вона. — Йдуть погані часи. Може виявитися, що Ітлінне ап Евеніен знала, що віщувала. Надходить Час Меча й Сокири. Час Погорди й Вовчої Завірюхи. Бережи її, Йеннефер. Не дозволяй нікому її скривдити.

— Я повернуся сюди, Мати, — сказала Цірі, скочивши в сідло. — Я напевне повернуся сюди! Скоро!

Не знала, як сильно вона помилялася.

Кінець першого тому