Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

Кампанію Дональда Трампа в США, праві популістські партії в Європі та навіть лівоцентристський «Рух п’яти зірок» часто прирівнюють до фашистів 1920-х років. Колишній міністр праці Роберт Райх називає колонку «Дональд Трамп: американський фашист»[359]. «Так, Дональд Трамп — фашист», — заявляє Джаміль Сміт у The New Republic[360]. Міністр фінансів Німеччини Вольфґанґ Шойбле назвав «Національний фронт» «не правою партією, а... фашистською, екстремістською партією»[361]. Нідерландський філософ Роб Ріман звинуватив Партію свободи Герта Вілдерса в тому, що вона є «фашистським рухом»[362]. Британський Spectator назвав Беппе Ґрілло «новим італійським Муссоліні»[363]. Прикладів доволі.

Термін «фашизм» подібний до терміна «популізм». Важко вирізнити набір ознак, які характеризують виключно фашистський рух чи партію. Нацистська партія зробила офірним цапом зовнішню групу — євреїв. Фашистська партія Муссоліні спочатку не вирізняла етнічну чи національну належність. Однак, безумовно, є певна подібність між деякими сьогоднішніми популістськими кампаніями та деякими міжвоєнними фашистськими утвореннями: значення харизматичного лідера (Трамп, Ле Пен, Вілдерс, Ґрілло); нехтування демократичними нормами (Трамп); перетворення на ворога певної зовнішньої групи (Трамп, Ле Пен, Фарадж із Партії незалежності Сполученого Королівства, Вілдерс, Данська народна партія). Однак є дві основні історичні відмінності між сьогоднішнім популізмом у США та Західній Європі і міжвоєнними фашистськими рухами.

По-перше, дві оригінальні фашистські партії в Італії та Німеччині постали після російської революції. У цей період широко побутувала думка, що соціалістичні та комуністичні партії поширюватимуть революцію на захід. Первинними мішенями фашистів і нацистів були соціалісти та комуністи їхніх країн. Метою була не просто перемога над ними на виборах, а знищення їх у збройній боротьбі. Фашисти та нацисти звинувачували демократію в заохоченні зростання цих рухів, і хоча спершу деякі фашисти приховували свою мету, зрештою, вони прагнули замінити демократію на диктатуру.

Сьогоднішні популістські рухи в Західній Європі відкрито функціонують у межах демократичної виборчої системи. Вони здобувають владу і втрачають її, як звичайні партії. Ті, хто опирався на фашизм у минулому, як-от «Національний фронт», зреклися цього коріння. (У Східній Європі та Греції є праві партії, які досі не дистанціювалися від темного минулого Європи). Хоча деякі партії мають харизматичних лідерів, вони не прагнуть зробити їх уособленням волі держави, а просто хочуть, щоб їх обрали. Ґрілло навіть сам не брав участі у виборах, а Данська народна партія, яка раніше не мала зв’язків із фашизмом, змінила своє найвище керівництво в спосіб, яким скористалася б звичайна партія. У США Трамп — це вистава одного актора, де первинною мішенню були інші республіканці. Він не сформував навколо себе руху. Він демонструє антидемократичні схильності, але вони виглядають як ексцентричність. Якщо Трамп і співвідноситься з кимось у європейській історії, то радше з італійським Сільвіо Берлусконі, а не з Муссоліні і не з Гітлером.

По-друге, оригінальні фашистські рухи постали не лише у відповідь на революційні зміни, але також і як частина тривалої боротьби за імперське панування, що почалася в 1870-х роках, коли європейські держави форсували процес розподілу світу на колонії, протекторати та сфери впливу. Як незалежно один від одного підсумували Вудро Вілсон і Володимир Ленін, Перша світова війна була, принаймні частково, спробою Німеччини (що не поступалася Великій Британії в промисловості, але поступалася в колоніях) перерозподілити імперські трофеї. Європейський фашизм виник як елемент спроби переможеної Німеччини повернути собі відібране у Версалі й відновити імперію та намагання іншої імперської держави — Італії — здобути те, чого, на її думку, її позбавили обманом. Гітлер хотів Тисячолітнього Рейху, а Муссоліні прагнув відновити Римську імперію. У цьому сенсі фашизм був експансіоністським за своєю суттю.

У всякому разі праві популістські рухи в Європі відкидають наднаціональні утворення. Вони хочуть відновити твердий державний контроль над своєю валютою, фіскальною політикою та кордонами. Вони не люблять використовувати для опису своїх цілей термін «націоналістичний», бо він передбачає певний стосунок до неприємного минулого Європи, де експансіонізм був невід’ємним від націоналізму. «Національний фронт» використовує термін souverainiste, а не nationaliste. Кеннет Крістенсен Берт із Данської народної партії пояснює: «Націоналізм має дуже погану тональність, тож ми не називаємо себе націоналістичною силою, ми називаємо себе національною»[364]. «Подемос» в Іспанії використовують термін patriotica (патріотичний), а не nacionalista (націоналістичний). Але по суті, як зазначає аналітик із питань зовнішньої політики Джордж Фрідман, ці рухи є націоналістичними[365] на противагу імперіалістичним чи глобалістським. На відміну від міжвоєнного фашизму, вони приводять у дію відцентрові, а не доцентрові сили в європейській та світовій політиці.

Трамп також є націоналістом. Його обіцянка «знову зробити Америку великою» не передбачає повернення Філіппін чи започаткування нових загарбницьких війн. Навпаки, Трамп хоче вивести США з конфліктів за кордоном, які безпосередньо Америці не загрожують, а натомість використати ресурси країни для відбудови її інфраструктури та промисловості. Він відкрито критикує неоконсерваторів, які хочуть створити новий «Американський світ» (Рах Americana) на Близькому Сході. У самій країні Трамп хоче побудувати стіну для припинення нелегальної імміграції. Він прагне зміцнити кордони США, а не розширити їх.

Називання цих партій і кампаній «фашистськими» може сприяти ефективній політиці. Воно виявляє найшкідливіше в цих рухах — пошук ворогів і винних серед інших національностей та релігій, а в ситуації з Трампом також заохочення до бандитизму. Але це не допоможе зрозуміти їхню справжню роль у сучасній історії. Називання їх фашистами перебільшує їхню небезпеку — вони не погрожують розпочати війну чи розпустити парламенти. У разі зміни умов у США чи Європі це може статися в майбутньому, але наразі це хибне уявлення про них. Якщо вони викликають відразу, то це через сповідуваний ними виключний націоналізм, а не через їхні глобальні амбіції.

Популізм як раннє оповіщення

Палкий осуд цих кампаній і партій, в основі якого — неточні історичні аналогії, заважає зрозуміти, чому проголошуване популістами знаходить відгук у широкої громадськості і як вони вказують, хоч і недосконало, на реальні проблеми, що применшують чи ігнорують основні партії. Відповідно до природи популізму ці кампанії та партії звертають увагу на проблеми, висуваючи вимоги, які навряд чи можна реалізувати в поточних політичних обставинах. Деякі праві популісти ці вимоги прикрашають нетерпимістю чи оспорюванням демократичних норм. В інших випадах ці вимоги затьмарюються дезінформацією, але все одно вказують на лакуни в структурі загальноприйнятих політичних суджень.

Можливо, Народна партія помилялася, вбачаючи панацею у вільному карбуванні срібних монет чи просуваючи складну схему створення системи складів для допомоги фермерам, але в засудженні нерегульованості фінансової сфери та вантажних перевезень, зростання економічної нерівності та корумпованої й недемократичної політичної системи немає нічого хибного. Пропоновані Лонгом податкові схеми не були сприйняті, але він змусив адміністрацію Рузвельта звернути увагу на диспропорцію в розподілі багатства. Ідеї Сандерса щодо Medicare для всіх чи безкоштовних коледжів, можливо, не пройшли б у скупому Конгресі, та й самі ці плани, можливо, потребували значного доопрацювання, але це, імовірно, достойні цілі в той час, коли багато американців стривожені поточною ситуацією.

Трамп хвалиться, погрожуючи запровадити величезні мита для Китаю чи виробників, які переносять свої заводи до Мексики, або розірвати Угоду про Північноамериканську зону вільної торгівлі (NAFTA), але проблеми торгівлі США з Китаєм та необмеженої мобільності капіталу існують. За даними Девіда Отора, Девіда Дорната Ґордона Г. Генсона, у 1999—2011 роках імпорт із Китаю[366] коштував США 2,4 млн робочих місць і особливо завдав удару по працівниках, що належали до нижніх 40 % розподілу доходів. Згідно зі звітами Міністерства торгівлі США, протягом 2000-х років американські транснаціональні корпорації скоротили кількість своїх американських працівників на 2,9 млн, при цьому створивши 2,4 млн робочих місць за кордоном[367].

Можливо, СІРІЗА та «Подемос» і очікує перспектива «зразкових в’язнів» Німеччини та єврозони, але вони, «Національний фронт» і «Рух п’яти зірок» мали рацію, вказуючи на дисфункціональність ЄС та євро. У цьому разі один із членів «Трійки» поміняв свої переконання, але вже надто пізно. У червні 2016 року, коли Греція вже лежала у фіскальних руїнах, журнал МВФ Finance & Development опублікував есей трьох економістів фонду під назвою «Неолібералізм: переваги перебільшені?» (Neoliberalism: Oversold?). Економісти застерегли, що «замість забезпечення зростання деякі неоліберальні стратегії збільшили нерівність, що, своєю чергою, ставить під загрозу сталий розвиток». Економіст Ендрю Вотт коментує на сайті Social Europe: «Хуцпа[368] — це коли хтось убив своїх батьків, а потім претендує на соціальні виплати як сирота. Це мало хто визнає, але МВФ показує аналогічне нахабство в поточних дискусіях щодо грецького боргового тягаря».

Нарешті, праві популістські кампанії та групи дотримуються чи то расистських, чи нативістських, чи ксенофобських поглядів, але їхні нарікання вказують на справжні проблеми. Вимоги Джорджа Воллеса щодо сегрегації завжди були однозначно расистськими, але він мав рацію щодо підводних каменів басингу (перевезення дітей різних рас із одного кварталу міста до іншого). Ця ініціатива вилилася у втечу білого населення до передмість і в цьому сенсі породила більше проблем, ніж вирішила. Нападаючи на легальну та нелегальну імміграцію, Трамп, Б’юкенен, «Національний фронт» і Данська народна партія плекають нативістські настрої, але вони мають рацію щодо того, що імміграція некваліфікованої робочої сили діє як чинник зниження зарплат та обтяження державного сектору. Економіст із Кембриджського університету Ха-Чжун Чан пише: «У багатих країнах зарплати визначаються переважно за допомогою контролю над імміграцією, а не якихось інших заходів, включно із законодавством про мінімальну зарплатню. Як визначається максимальний рівень імміграції?[369] Не за допомогою „вільного“ ринку праці, який, якщо залишити його на самоплив, призведе до заміни 80—90 % корінних працівників дешевшими і часто більш продуктивними іммігрантами».

Якщо поглянути глибше, існування нижнього прошарку іммігрантів може підірвати громадську довіру, на якій має базуватися держава загального добробуту чи соціал-демократія. Соціал-демократія не вимагає обов’язкової етнічної однорідності. Але коли етнічна неоднорідність набуває форми нижньої верстви іммігрантів, тоді це може зменшити готовність громадян платити податки для підтримки системи соціального забезпечення[370]. Аналогічно, як застерігав французький соціолог Олів’є Руа[371], існування країн на кшталт Франції з ізольованим нижнім прошарком суспільства також може бути сприятливим ґрунтом для політичного екстремізму та тероризму. Праві популісти помилково розглядають іслам як причину екстремізму й виступають за придушення цієї релігії суспільством, але вони принаймні визнають, що з цими громадами є проблема і її потрібно розв’язувати.

Популізм і неолібералізм

Під час президентських виборів 2016 року різкі виступи Трампа та Сандерса проти неоліберального консенсусу значною мірою змінили економічну дискусію в США. На з’їздах Республіканської та Демократичної партій мало згадувалися улюблені заходи на стороні пропозиції, що є головним елементом економічної стратегії обох партій. Трамп не відступав від позиції, яку зайняв під час праймериз, а Клінтон багато що запозичила з меседжів Сандерса. Жоден із кандидатів не згадав у своїх промовах про дефіцит і не обіцяв скоротити гарантовані державою виплати («entitlements», як це називають неоліберали); обидва пообіцяли пильнувати торгові угоди та перенесення виробництв; обидва взяли на себе зобов’язання регулювати діяльність Уолл-стрит. Під час праймериз Сандерс єдиний із кандидатів, що закликав відновити Акт Ґласса — Стіголла, але у платформах обох партій ішлося про повернення якогось варіанта цього закону.

Наскільки ця зміна відобразиться на ситуації після листопадових виборів — наразі не зрозуміло. Якщо Трамп зазнає повної поразки, що на момент написання цієї книжки видається ймовірним, лідери республіканців у Конгресі та серед представників бізнесу стверджуватимуть, що поразка спричинена не лише його нестриманою та аматорською кампанією, але і його популізмом. Аналогічні аргументи лідери республіканців висували після поразки Ґолдвотера 1964 року. Але в ситуації з Ґолдвотером швидко з’явилися більш елегантні наслідувачі, які, зрештою, змінили Республіканську партію. Якщо кампанія Трампа таки породить імітаторів, республіканців очікує затяжний конфлікт між своїми прихильниками від робітничого класу та від бізнесу.

Кампанія Сандерса, імовірно, справить більш однозначний вплив на демократичну партію, навіть якщо він зійде зі сцени. Погляди Сандерса представляють у Конгресі сенатори Елізабет Воррен та Шеррод Браун і Прогресивний кокус Конгресу[372], який Сандерс допоміг заснувати. Якщо президентські вибори виграє Гілларі Клінтон, вони, імовірно, забезпечать противагу неоліберальним впливам Уолл-стритта Кремнієвої долини серед демократів. Це мусить призвести до продовження протистояння всередині партії.

Однак найближчим часом США навряд чи переживатимуть політичне потрясіння, яке повалить неолібералізм і перегрупує партії. В основу американського неолібералізму покладено негласну глобальну домовленість, згідно з якою США мають великий дефіцит торгового балансу, зокрема відносно країн Азії, а ці країни зі свого профіциту торгового балансу повертають ці долари назад, щоб фінансувати наш дефіцит та підживлювати споживчий попит. Ця домовленість може вичерпати себе і спричинити кризу, але на сьогодні вона лишається фактично недоторканною. Американська робоча сила і далі зсуватиметься із середнього рівня, але поки представники цієї середини матимуть змогу знайти роботу, криза малоймовірна. Також США перебувають у кращому становищі, ніж Європа, з погляду контролю потоків іммігрантів, зокрема нелегалів. Відбувається радше розмивання, а не руйнація неоліберального порядку денного.

Але, як сказав Герберт Стайн, те, що не може тривати вічно, не триває. Кругова система дефіцитів торгового балансу, повернених в обіг доларів і приватного й державного боргу, на якій тримається неолібералізм, не триватиме вічно. І коли вона припинить функціонувати або зноситься настільки, що зруйнується, — прийде розплата, для якої торували шлях кампанії Перо, Б’юкенена, Сандерса та Трампа.

Європа — у зовсім іншому становищі. Європейський Союз і єврозону будували з найкращими намірами, але чимало європейців не побачили своєї вигоди, особливо ті, хто живе в менш заможних країнах єврозони. Аргументація проти євро не нова. Її чітко сформулював 1992 року економіст Він Ґодлі в London Review of Books:

І, звісно, жодних заходів бюджетування на рівні союзу не здійснювалося. Фіскальна політика та доходи, на яких вона базується, залишалися в руках держав, а на додачу до всіх труднощів Пакт про стабільність і зростання (і його наступник — Пакт про стабільність 2012 року[374]) різко обмежили використання дефіцитного фінансування[375] для зниження безробіття. Якби ЄС захотів перейти до централізованої фіскальної та монетарної політики, як пропонував Варуфакіс та інші ліві економісти, тоді єврокризу можна було б пом’якшити, однак ці ідеї викликають величезний спротив, особливо в заможніших північних європейських країнах, включно з Німеччиною, Нідерландами та Фінляндією. У результаті прогнози для єврозони негативні.

Із єврокризою нерозривно пов’язане ще одне джерело розбрату в Євросоюзі — приплив шукачів притулку з Близького Сходу та Північної Африки і з бідніших частин самого ЄС до більш заможних. Частково логіка відкритих кордонів полягала в тому, що, якщо люди не можуть знайти роботу в одній країні, вони можуть переїхати до іншої. Масштабна імміграція — це ціна, яку північні європейські країни мусили заплатити за свій успіх, і це головна причина, чому британці проголосували за вихід із ЄС. Це підживило правий популізм і несхитний опір будь-яким перерозподільчим заходам бюджетування на рівні ЄС серед таких об’єднань, як «Істинні фіни», Данська народна партія, нідерландська Партія свободи, «Альтернатива для Німеччини».

Деякі експерти з європейської політики, зокрема оксфордський політолог Ян Зельонка, вважають, що ЄС приречений на розпад[376]. Не в моїй владі розмірковувати про це. Але я думаю, справедливо буде зазначити, що скрутні обставини, які породили праві та ліві популістські партії в Європі, загострюватимуться й можуть досягти ситуації, коли ще кілька країн, крім Великої Британії, вирішать тікати. Якщо це трапиться, ЄС, який Барак Обама назвав «одним із найбільших досягнень сучасності», спіткає така сама доля, яка спіткала й попередні, значно менш удалі спроби створити європейську конфедерацію.