Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

Лібералізм «Нового курсу» панував від 1932 до 1968 року. «Новий курс» насправді не був відмовою від капіталізму, як утому його звинувачували деякі критики. Це була спроба зберегти та реформувати економічний устрій після того, як заснована на принципі невтручання пробізнесова політика республіканських адміністрацій стала однією з причин фінансового краху та Великої депресії. Підхід, запропонований у межах «Нового курсу» (використання уряду для протистояння таким тенденціям капіталізму, як безробіття, нерівність, монополізм і забруднення довкілля), допоміг забезпечити кілька десятиліть повоєнного (після Другої світової війни) процвітання.

Хрестовий похід популістів під проводом Джорджа Воллеса підірвав політичну більшість Демократичної партії, яка спиралася на підтримку південних штатів, але не дискредитував запропонованих «Новим курсом» ліберальних поглядів щодо уряду та економіки. Зрештою, сам Воллес був прихильником лібералізму «Нового курсу». Цей курс розкритикували лише в 1970-х роках, коли США зіткнулися з економічними обставинами, що привели до обґрунтування нової концепції відносин між урядом та економікою. Її відстоювала бізнес-спільнота, і республіканці, багато хто з яких неохоче підтримував «Новий курс» (відомо, що Ґолдвотер називав бюджет адміністрації Ейзенгауера «десятицентовим „Новим курсом“»), позитивно сприйняли цей новий підхід.

Демократи спершу заперечували нову концепцію, однак до 1990-х років час від часу погоджуватимуться з її найважливішими постулатами або, в інших випадках, їх до того змушувала потужна республіканська опозиція. Цей підхід спочатку називали «економіка пропозиції» (supply-side economics), і термін частково відповідає самій концепції. Політологи лівих поглядів також називали її «неолібералізмом», вбачаючи в ній зв’язок із аналогічною політикою в Європі. Проте сам термін неоднозначний, адже при тому, що «лібералізм» у США часто стосується лібералізму «Нового курсу», у Європі він відсилає до класичної економіки вільного ринку. Я ж усе таки його використовуватиму, бо, зрештою, в обох випадках результат залишається однаковим.

У США неолібералізм означав не повну відмову від лібералізму «Нового курсу», а його модифікацію — підтримку запропонованої «Новим курсом» системи соціальної допомоги[86], однак поза тим — пріоритет ринкових імперативів. Натомість у Європі він означав часткове повернення до більш давнього лібералізму вільного ринку[87]. У США і досі триває епоха домінування цього неоліберального світогляду, однак він зазнає критики з боку популістських політиків і рухів — від Росса Перо та Пета Б’юкенена на початку 1990-х років до Руху чаювання та руху «Захопи Уолл-стрит» у 2010-х.

Тріумф неолібералізму

Неолібералізм сягає глобальних викликів, які постали перед американським бізнесом на початку 1970-х років, коли Західна Європа та Японія відбудували свої заводи й відновили здатність ефективно конкурувати з американськими виробниками. Це стало очевидним 1971 року, коли США вперше за XX століття зафіксували в себе дефіцит торгового балансу. А оскільки країни, що розвиваються, почали будувати сталеливарні заводи й текстильні фабрики, американські виробники також зіткнулися зі світовим надлишком виробничих потужностей у таких провідних галузях, як виробництво сталі, взуття, текстилю, телевізорів, автомобілів і холодильників; суднобудування та хімічне виробництво[88]. (З плином часу цей перелік тільки збільшувався.) Поєднання дедалі більшої конкуренції та світового надлишку виробничих потужностей стало важливим чинником зниження норми прибутку американських виробників. За даними історика економіки Роберта Бреннера, з 1965 року до 1973 норми прибутку впали на 40,9% у виробничому секторі й на 23,1 % — у невиробничій сфері[89].

Протягом десятиліть післявоєнного процвітання бізнес мовчки погоджувався з постійним підвищенням зарплат, особливо в галузях із профспілковим рухом, адже це можна було компенсувати завдяки підвищенню цін, продуктивності та продажів. Але на початку 1970-х років тиск знизу щодо підвищення зарплат почав викликати в підприємців дедалі більші побоювання, адже під загрозою опинилися їхні норми прибутку[90]. Основне піднесення робітничого руху припало на 1965—1973 роки — кількість страйків порівняно з попереднім десятиріччям зросла майже вдвічі. Крім того, бізнес щораз більше побоювався об’єднання профспілок із активістами «Нових лівих»[91]. У спеціальному випуску, присвяченому сімдесятим рокам, Business Week висловив острах, що «чорні, профспілки та молодь» можуть кинути виклик «корпораціям і людям із середніми й високими доходами»[92].

Американські компанії відповіли на ці загрози, зайнявши жорстку позицію проти об’єднання в профспілки, часом навіть із порушенням трудового законодавства. Вони перемістили заводи до штатів, де право на отримання роботи мають і люди, що не є членами профспілок, чи за кордон; створили широку лобістську мережу у Вашингтоні — орієнтовані на інтереси бізнесу аналітичні центри та групи вироблення політики, а також групу Business Roundtable[93] для керівників корпорацій, — щоб добиватися зниження податків та скасування або послаблення регуляторних норм; лобіювали торгові угоди, які не лише скасовували митні бар’єри для американського експорту, але й полегшували інвестування за кордон, захищаючи американські фірми від експропріації[94].

Головною силою, що стояла за ухваленням 1965 року Акта про імміграцію та громадянство, був не бізнес, але він, безперечно, скористався перевагами цього закону. Завдяки впровадженню норми про возз’єднання родин Акт спричинив приплив нових іммігрантів, зокрема некваліфікованої робочої сили з Латинської Америки та Азії. Агробізнес, харчова промисловість, виробники м’яса, будівництво, готельний і ресторанний бізнес, інші підприємства сфери послуг використовували цих працівників (чимало хто з них не мав документів чи прав на отримання громадянства), щоб знизити зарплати і чинити опір профспілкам або навіть знищити їх. Пізніше компанії боротимуться з будь-якими спробами штрафувати їх за приймання на роботу працівників без документів.

Наведімо приклад. Що сталося на заводах із виробництва фасованого м’яса на Середньому Заході? Згідно з повідомленням The New York Times 2001 року, «ще 15—20 років тому на заводах із виробництва фасованого м’яса в США працювали високооплачувані, об’єднані в профспілки працівники, які заробляли близько $18 на годину, із поправкою на інфляцію. Сьогодні заводи з оброблення та фасування переважно вкомплектовані низькооплачуваними, необ’єднаними в профспілку працівниками з Мексики та Гватемали. Оплата багатьох із них — від $6 за годину». Згідно зі звітом Pew Research Center, на 2005 рік від 20 % до 25 % працівників на цих заводах не мали документів[95].

Це не набуло широкої суспільної підтримки. Закон 1965 року про імміграцію не був популярним, і наприкінці 1990-х років штати почали проводити референдуми проти нелегальної імміграції, які побічно були спрямовані й проти легальних мігрантів. Також громадськість скептично ставилася до зовнішньоекономічних торгових угод і висловлювалася проти перенесення американськими фірмами своїх заводів за кордон. Я це запам’ятав відтоді, як одного разу відвідав з’їзд Християнської коаліції, головної організації консервативних євангелістів, очолюваної двома республіканцями, націленими на захист бізнесу, — Петом Робертсоном і Ральфом Рідом. Робертсон і Рід підштовхували свою організацію схвалити Угоду про Північноамериканську зону вільної торгівлі (North American Free Trade Agreement, NAFTA), однак, спілкуючись із рядовими членами об’єднання, я побачив, що вони майже всі були проти. Опитування Інституту Ґеллапа в листопаді 1993 року показало, що проти NAFTA виступають 46 %, а за — лише 38 %[96]. Під час опитування Pew Research Center у січні 1999 року 54% громадян висловилися проти надання Китаю статусу країни, що користується найбільшим сприянням у торгівлі, а 32 % — за[97].

Попри скепсис суспільства, бізнес переміг і в Республіканський партії, і, зрештою, в Демократичній теж. Політтехнологи вибудували коаліцію більшості, що складалася з традиційного республіканського ділового класу, представників малого бізнесу та фермерів, а також із білих виборців із робітничого класу, які почали тікати від Демократичної партії через підтримку нею громадянських прав, фемінізму та секулярної контркультури. Була негласна домовленість, що великі бізнес-лобі мовчки погодяться на опозицію республіканців до абортів, контролю за зброєю чи позитивної дискримінації в обмін на підтримку робітничим класом скорочення регуляторних норм і податків.

Єдина сфера, у якій республіканці-бізнесмени та нові білі республіканці з робітничого класу могли щиросердо дійти згоди, — це скорочення соціальних витрат. Бізнесмени загалом підтримували будь-яке зниження витрат, яке могло хоча б частково нівелювати тиск щодо підвищення податків на них та їхніх акціонерів. Робітничий і середній класи вважали (більш-менш небезпідставно), що їм доведеться сплачувати велику кількість податків, щоб підтримувати програми, якими, на їхнє переконання, передусім скористаються меншини та бідні, а не вони самі. Цей протест проти витрат (і проти будь-якого підвищення податків, які сприймалися як підтримка витрат), зрештою, формувався як загальна опозиція до «Вашингтона» та «великого уряду»[98].

Багато хто з демократів спершу опирався неоліберальному порядку денному, але спроби адміністрації Картера протягом перших двох років у владі посилити трудове законодавство, реформувати прогресивне оподаткування, норми щодо захисту споживачів і провести реформу фінансування виборчих кампаній провалилися через дії республіканців та бізнесового лобі. Ще одну підніжку законодавцям-демократам підставили водночас зростання безробіття та інфляція (другий чинник — результат збільшення цін на енергоносії та продукти харчування). Ця «стагфляція» (стагнація + інфляція) зводила нанівець звичні кейнсіанські заходи стимулювання попиту (demand-side). При цьому мало хто схилявся до думки вийти за межі цих заходів із метою перейти до всебічного контролю за цінами. Наприкінці 1970-х років адміністрація Картера погодилася на скорочення оподаткування бізнесу (захід у межах стимулювання пропозиції) та монетаристську стратегію використання високих процентних ставок і зростання безробіття для стримування інфляції.

Протягом наступних 12 років Демократична партія під проводом «нових демократів»[99] прийняла й інші фундаментальні пункти неоліберальної програми, зокрема й торговельні угоди на кшталт NAFTA, що полегшили інвестиції за кордон, дерегуляцію фінансової сфери та заходи в галузі імміграції, спрямовані на надання пристановища некваліфікованим, а пізніше й висококваліфікованим іноземним працівникам. Демократи й надалі боролися з республіканцями щодо певних заходів у сфері соціальних витрат і змін в оподаткуванні доходів і спадщини, але коли 1994 року Республіканська партія отримала контроль над Конгресом, Демократична партія змушена була погодитися на незручні компроміси. Спроби оживити трудове законодавство просто провалилися. Виборчі баталії майже ніколи не торкалися основних пунктів неоліберального підходу, а натомість точилися навколо таких питань соціальної політики, як аборти чи контроль за зброєю, чи навколо доволі незначущих розбіжностей щодо питань соціальних витрат або податків.

Неоліберальний порядок денний підкріплювався однією стрижневою суперечністю: більш давній лібералізм «Нового курсу», фокусуючись на збільшенні споживчого попиту та зменшенні нерівності, придушував би зростання добробуту й знижував рівень життя американців. Натомість неоліберальна програма стимулювання пропозиції хоча безпосередньо й не передбачала боротьби з економічною нерівністю, але обіцяла активізацію економічного зростання, від якої виграли б усі американці. Рональд Рейган так сформулював цю ідею (запозичивши афоризм у Джона Кеннеді) під час кампанії 1980 року: «Приплив піднімає всі човни». У Європі аналогічні аргументи висловлювали центристи — прибічники Третього шляху[100], які частково надихалися прикладом прем’єр-міністра від Консервативної партії Маргарет Тетчер.

Однак уже наприкінці 1980-х років виявилося, що реальність суперечить обіцянкам загального процвітання. У 1980-х роках показники зростання та зайнятості відставали від аналогічних показників попередніх десятиліть. Також за Рейгана почала змінюватися модель економіки. Адміністрації Рейгана та Буша ігнорували вимоги щодо впровадження промислової політики, яка захищала б і допомагала б розширювати американський промисловий сектор. Натомість Рейган покладався на високі процентні ставки та переоцінений долар, і це прискорило занепад обробної промисловості США й простимулювало зростання сфери фінансів і фінансових послуг.

До кінця 1980-х років великі сегменти базованих у країні галузей, зокрема побутової електроніки, верстатобудування, текстилю, зникли. Замість робочих місць у цих галузях виникли нижчеоплачувані робочі місця в секторі послуг і вищеоплачувані висококваліфіковані робочі місця (багато з них — у галузі інформаційних технологій), що призвело до появи лакуни в середньому сегменті робочої сили та зростання нерівності[101]. Історик економіки Пітер Темін стверджує, що ця неоліберальна політика стала підставою для створення «подвійної економіки», де поєдналися два сектори — високооплачуваний ФТЕ (фінанси, технології, електроніка) та низькооплачуваний сектор із низькооплачуваними напівкваліфікованими чи некваліфікованими працівниками, між якими опинився дедалі менший прошарок промислових працівників і «білих комірців» із середніми доходами[102].

Економіст Стівен Роуз аналогічно показав, що зростання різниці в доходах і багатстві помітне не лише між 1 % і 99 %, але й між верхніми 30 % (зокрема, дедалі більшою верхівкою середнього класу) та нижніми 70 %[103]. Ці тенденції, посилювані подальшою фінансовою дерегуляцією, переоціненим доларом і політикою регресивного оподаткування, тривали аж до початку Великої рецесії та підживлювали невдоволення середнього класу і його нижньої ланки, багато представників яких почувалися викинутими на узбіччя поступу до постіндустріальної економіки, сильно залежної від фінансів і фінансових послуг. (Як я розповім детальніше далі, дещо дуже подібне відбувалося й у Західній Європі.)

Перша очевидна криза сталася 1991 року, коли США постраждали від специфічної рецесії, яка, безперечно, стала тим фактором, що розтягнув безробіття й стагнацію ще на чотири роки. Крім того, чимало американців переймалися тим, що США продовжують програвати Японії та Західній Європі в кількості робочих місць у промисловості, й тим, що на Південному Заході швидко зростає нелегальна імміграція. Експерт із громадської думки Даніель Янкелович писав: «Попри те що люди не можуть помацати це пальцями, вони бояться, що з американською економікою щось кардинально не так»[104].

Коли виявилося, що обіцянки лідерів партій (проте, що угоди про вільну торгівлю створять більше робочих місць, аніж знищать; що імміграційні заходи зупинять приплив нелегальних іммігрантів; що фінансова дерегуляція не матиме поганих наслідків) не справдилися, це стало приводом для популістів кинути виклик панівному консенсусу. На виборах 1992 та 1996 років із цим завданням виступив техаський бізнесмен Росс Перо та колишній помічник Ніксона й Рейгана Пет Б’юкенен. Перо репрезентував лівий і лівоцентристський популізм, а Б’юкенен — праві погляди, але, подібно до інших американських популістів, вони «не вписувалися» в звичний конфлікт між демократами й республіканцями чи між лібералами та консерваторами. Вони здобули підтримку саме через те, що правлячі демократи та республіканці ігнорували поширені побоювання щодо американської промисловості, імміграції та лобізму у Вашингтоні.

Росс Перо

Перо виріс у Тексаркані, маленькому містечку в сільськогосподарській частині Східного Техасу, яке було проміжною зупинкою для агітаторів Народної партії. Його батько був товарним брокером, торгував бавовною і щосили намагався заробити на життя під час Великої депресії. Після навчання у дворічному коледжі[105] Перо умовив сенатора сусіднього Арканзасу, який ішов у відставку, влаштувати його до Військово-морської академії. Після випуску Перо провів два роки в морі, а потім достроково звільнився в запас[106] і пішов у бізнес.

Свою кар’єру Перо почав із продажу та обслуговування універсальних електронних обчислювальних машин в IBM, а 1962 року створив власну компанію з опрацювання даних «Electronic Data Systems», яку перетворив на підприємство вартістю в мільярди доларів. 1985 року він продав його «General Motors» з ідеєю, що EDS відіграватиме провідну роль у цій слабкій на той час компанії. Коли керівництво «General Motors» залишило його слова поза увагою[107], він пішов собі геть і започаткував компанію «Perot Systems». Завдяки такому досвідові Перо перетворився на відвертого критика корпоративної Америки та республіканців і демократів, що їй потурали.

Перо був активним республіканцем. 1968 року члени EDS працювали в кампанії Ніксона. Однак він займав помірковану позицію. У Техасі він самовіддано намагався покращити шкільну систему штату, особливо тих шкіл, що від початку опікувалися навчанням меншин. Перо виступав проти заборони абортів та на підтримку прав геїв і контролю за зброєю. На відміну від деяких непоступливих консерваторів, інтуїтивно він не був проти державного втручання в економіку. А після досвіду з «General Motors» Перо переконався, що уряд має жорсткіше й ефективніше втручатися в управління економікою. Через це він вступив у прямий конфлікт із адміністрацією Буша, яка засуджувала «промислову політику». Навесні 1992 року Перо дав згоду своїм прибічникам вписати його в бюлетень як незалежного кандидата в президенти.

Перо називав себе безплатним слугою народу, що виступає проти корумпованого уряду та некомпетентної корпоративної ієрархії. Він стверджував, що очільники американських корпорацій, такі як Роджер Сміт із «General Motors», занадто переймаються квартальними звітами, а політичні лідери — результатами опитувань. Перо звинувачував Білий дім і Конгрес у тому, що вони опинилися в лещатах армії лобістів, включно з лобістами іноземних компаній і урядів, які заполонили Вашингтон протягом попередніх двадцяти років. Він обіцяв докорінно змінити відносини між народом та владою. «Ця країна належить нам», — заявив Перо в березні 1992 року в Національному прес-клубі США.

Як традиційний республіканець дорейганівської доби, Перо хотів збалансувати бюджет. Однак він також хотів перешкодити корпораціям переносити робочі місця за кордон і виступав проти NAFTA. «Білий дім у повному захваті від нової торгової угоди з Мексикою. Ця угода перенесе найбільш високооплачувані робочі місця для „синіх комірців“ із США до Мексики. У цей критично важливий період це завдасть значної шкоди нашій податковій базі. Щоб зберегти нашу базу оподаткування неушкодженою, ми маємо виробляти тут, а не там», — сказав Перо на засіданні прес-клубу. Він пообіцяв, що відновить робочі місця в американській промисловості, і споживачі знову побачать у магазинах американські товари. «Якщо ми хочемо залишатися наддержавою, то нам потрібні робочі місця тут, ми маємо виробляти товари тут. Ми мусимо зупинити перенесення промислових робочих місць за кордон і знову зробити слова „Вироблено в США“ стандартом досконалості», — заявив він.

Перо скептично поставився до рішення адміністрації Буша вдатися до військової інтервенції, щоб змусити Ірак покинути Кувейт. Він уважав, що США мали наполягати на розділенні цього тягаря із союзниками в Європі та Азії й зосередитися на відбудові своєї економіки. «Наш найвищий пріоритету зовнішній політиці — тримати свій дім у порядку й домогтися, щоб Америка знову запрацювала», — проголошував він[109]. З цією метою Перо виступав на підтримку державних інвестицій, що мали скеровуватися в «галузі майбутнього»[110] — за прикладом японського міністерства міжнародної торгівлі та промисловості. Він відкидав заперечення захисників вільного ринку. «Хіба вони не розуміють, що галузь біогенетики[111] є результатом роботи наших дослідницьких університетів і Національного інституту охорони здоров’я, що фінансуються федеральними коштами?» — запитував він.

Щоб повернути Вашингтон народу, Перо висловлювався за посилення обмежень для колишніх чиновників працювати лобістами, реформування витрат на кампанії з метою обмеження внесків, скорочення періоду кампаній, забезпечення більшої доступності голосування («Чому в нас вибори по вівторках? Люди, які працюють, на них не ходять») та використання комп’ютерів для створення «електронних залів засідань», де народ може навчатися та дискутувати з приводу різних питань. Перо обіцяв вийти з «глухого кута» (gridlock, термін, який саме він популяризував), у який зайшли республіканці та демократи. Він обіцяв, що буде «слугою», а народ буде «босом». Однак, виявляючи зневагу до Конгресу та політичних партій і пропонуючи електронні плебісцити, Перо, зрештою, опинився в позиції суперпрезидента, який матиме безпосередні відносини з американським народом. Як і Лонга, його вважали «диктатором»[112] навіть власні виборці.

Перо швидко піднявся на найвищі щаблі рейтингів. У травні в опитуванні CNN/Time він отримав 33 % проти 28 % Буша та 24 % Клінтона. Проте Перо не був готовий до інтенсивних розпитувань із боку преси. Його занапастила власна змовницька жилка. Він не зміг підтвердити заяву, що одного разу до його будинку намагалися вдертися «Чорні пантери»[113] за домовленістю з В’єтконгом. У липні його позиції в опитуваннях похитнулися, керівник його кампанії звільнився, і після цього Перо раптом відмовився від перегонів. Однак 1 жовтня він повернувся. Така ексцентричність уже зводила нанівець його шанси на перемогу, але винятковий виступ на дебатах (під час виступу 15 жовтня Перо озвучив незабутнє попередження, що NAFTA «оглушливо прицмокуватиме» над американськими робочими місцями) дав йому змогу втриматися в перегонах до кінця. Він здобув 19 % голосів загалом і понад 25 % — у дев’яти штатах. За результатами екзит-полу, 40 % виборців сказали, що голосували б за нього, якби вважали, що він має шанс перемогти[114].

Перо забрав майже однакову кількість виборців і в демократів, і в республіканців. Френк Лунц, проводячи фокус-групи для Перо, виявив, що «прихильники Перо жодного разу не ідентифікували ні Перо, ні самих себе як лібералів чи консерваторів»[115]. У листопадовому екзит-полі Перо здобув найбільшу підтримку тих виборців, які визначали себе як «поміркованих» чи «незалежних». Стенлі Ґрінберг, спеціаліст із проведення опитувань громадської думки, охарактеризував його виборців як представників «радикальної середини[116] — розподілених порівну між консерваторами та лібералами/поміркованими». Найбільше голосів він отримував серед виборців, які вважали, що їхня фінансова ситуація «зараз гірша, ніж у 1988 році»[117]. Перо радше дотримувався традиції перших популістів і Лонга, але його виборці певною мірою демонстрували погляди, подібні до правого популізму Воллеса. Провівши післявиборче опитування, Ґрінберг виявив таке: більшість виборців Перо вважає, що «бізнес-корпорації» не «борються за справедливу рівновагу між отриманням прибутку та служінням громаді», однак вони також сильно підтримують ідею, що «саме середній клас, а не бідні, сьогодні потерпає від несправедливого ставлення»[118]. (Не дивно, що згодом дві третини виборців Перо підтримали Республіканську партію на виборах до Конгресу 1994 року, де ця партія здобула цілковиту перемогу).

У своїх перших промовах у межах виборчої кампанії Перо починав із нападів на дефіцит, однак на пізніших етапах він заходився критикувати торгові угоди, перенесення виробництва за кордон та лобістів із Кей-стрит[119]. Це знайшло відгук серед виборців. Згідно із листопадовими екзит-полами, на питання «Як, на вашу думку, загалом торгівля США з іншими країнами впливає на робочі місця в США: створює більшу кількість, знищує чи ніяк не впливає?» 49 % проти 35 % виборців Перо відповіли, що США втрачає робочі місця[120]. Як зазначили Руї Тейшейра та Гай Моліно у своєму дослідженні виборів, опублікованому 1993 року, «під час теледебатів найбільше схвалення (і серед глядачів у студії, і серед тих, хто дивився дебати вдома) викликали ті пасажі Перо, у яких він різко заявляв про потребу обмежити вплив іноземних лобістів і зайняти жорсткішу позицію щодо торгівлі США»[121]. Він і віддані йому голоси стали першим чітким запереченням неоліберальної програми.

Пет Б’юкенен

Того самого року, коли Перо взяв участь у президентських перегонах, колишній спічрайтер Ніксона та Рейгана Пет Б’юкенен кинув виклик Джорджеві Бушу-старшому під час висунення кандидата в президенти від Республіканської партії. Він виступав проти Буша перш за все з правих позицій, критикуючи президента за зраду урочистої обіцянки не підвищувати податки. Але Б’юкенен також розпікав Буша за надмірне розширення зобов’язань США за кордоном і нехтування проблемою, що її становлять для американської економіки Японія та Західна Європа. «Ми не можемо просто дозволити, щоб сюди прибував іноземний імпорт і позбавляв нас американських робочих місць», — заявив Б’юкенен у передвиборчій промові[122]. Він несподівано набрав 38 % у Нью-Гемпширі. Це був чіткий знак, що республіканці незадоволені Бушем. Однак у жодних наступних праймериз Б’юкенен не зміг перевершити цей показник, оскільки його сприймали як протестного кандидата.

1996 року Б’юкенен знову вирішив балотуватися. Цього разу він більш очевидно націлився на неоліберальний порядок денний, який поділяли і республіканці, і демократи. Напередодні кампанії Б’юкенен писав: «Поки транснаціональні корпорації дедалі жорстокіше конкурують між собою, працівники першого світу втрачають цінність... Що зробила глобальна конкуренція для якості життя Середньої Америки[123]? Для чого, зрештою, існує економіка, якщо не для цих людей?»[124]. В іншій колонці він застерігав: «Битва за майбутнє буде як баталією всередині партій, так і боєм між партіями та герцем між найманими працівниками „грошових мішків“, які давно відкинули вигадливі, але нежиттєздатні старі ідеї національності, — і популістами, патріотами та націоналістами, які не хочуть світу Роберта Рубіна[125] [міністра фінансів при Біллі Клінтоні]»[126]. Під час кампанії він атакував корпоративну Америку та Уолл-стрит. «Більше не буде ніяких Генеральних угод із тарифів та торгівлі (General Agreement on Tariffs and Trade, GATT), ухвалених на користь банкірів з Уолл-стрит», — пообіцяв Б’юкенен під час зустрічей у межах кампанії в Янгстауні. Висловився і щодо NAFTA: «Ви не змусите американців, які отримують десять доларів за годину, конкурувати з мексиканськими працівниками, які мусять працювати за долар за годину». Водночас на тлі перетворення імміграції на велику проблему в Європі Б’юкенен був також першим основним кандидатом у президенти, який виокремив питання нелегальної імміграції. Фактично він пообіцяв припинити імміграцію взагалі: «Країна, що втрачає контроль над своїми кордонами, більше не є справжньою країною», — заявив він[127].

Б’юкенен, який чудово описав свою кампанію як похід «селян із вилами»[128] проти «істеблішменту», вразив і вашингтонських експертів, і лідерів партій, отримавши перше місце на кокусах[129] на Алясці та в Луїзіані, відставши на два пункти від фаворита — сенатора Боба Доула в Айові і, зрештою, вигравши праймериз у Нью-Гемпширі. Однак після Нью-Гемпшира партійні лідери та експерти згуртувалися навколо Доула, і Б’юкенен не зміг перемогти на інших праймериз. Його провал частково пов’язаний із тим, що виборці, як і 1992 року, розглядали його як протестного кандидата. Зрештою, він ніколи не обіймав виборної посади. Він був забіякуватий, красномовний, кумедний, часом неприємний, а в інший момент — щедрий, але він не був схожий на президента.

Провал кандидатури Б’юкенена був спричинений також тим, що відбувалося в американській економіці. Як і Перо 1992 року, Б’юкенен спочатку використав у своїх інтересах ослаблення економіки. Навіть на початок 1996 року США ще повністю не оговталися від так званого «безробітного відновлення»[130] та відставання в зростанні заробітної плати. Однак навесні 1996 року безробіття впало нижче від позначки в 5 %, а реальний дохід почав зростати[131]. Того року Клінтон, щоб перемогти Доула, посилатиметься на відродження економіки на листопадових виборах. Однак уже пізньої весни ці процеси підсікли кандидатуру Б’юкенена.

На тлі економічного буму кінця 1990-х років скидалося на те, що неолібералізм працює. Розрив між дуже багатими та рештою людей зростав, легальна й нелегальна імміграція набирала обертів, дефіцит торгового балансу США збільшувався, але ані Перо, який 1996 року знову брав участь у президентських перегонах як кандидат від Партії реформ (Reform Party), ані Б’юкенен, який висувався в президенти 2000 року як кандидат від Партії реформ, не змогли здобути жодної підтримки. Сумніви щодо неолібералізму, які могла б посіяти рання рецесія доткомів, затьмарила терористична атака 11 вересня та війна в Іраку. Однак Перо та Б’юкенен усе ж таки продемонстрували потенціал бунту проти неолібералізму, наявний у «середніх американських радикалів». Нарікання, виголошувані Перо та Б’юкененом, знову наберуть обертів після фінансового краху 2008 року.

Рух чаювання

Як і крах 1929 року, що призвів до Великої депресії, світова фінансова криза 2008 року вкорінена в довгострокових системних проблемах. Азійські країни повертали назад долари, отримані внаслідок профіциту торгового балансу. Бум у галузі високих технологій вичерпувався, промисловість продовжувала повсюдно потерпати від надлишку виробничих потужностей у світі, і на цьому тлі ці долари прямо чи опосередковано сприяли зростанню заборгованості за споживчими кредитами, особливо в житлобудівництві. Бум житлобудівництва підтримував попит в економіці, який у протилежному випадку пішов би на спад. Коли 2007 року бульбашка на ринку нерухомості луснула, мільйони людей утратили свої домівки, а фінансові інституції опинилися під загрозою. Після цього почалася різка рецесія[132]. Однак цьому крахові також посприяла політика неолібералізму — фінансова дерегуляція за часів Картера, Рейгана та Клінтона і слабке регулювання за часів Джорджа Буша-молодшого; торговельна та інвестиційна політика, що призвели до зосередження величезних надлишків доларів у руках Китаю та інших азійських держав; податкова політика та спрямовані проти профспілок бізнесові практики, які поглибили економічну нерівність і зумовили потребу підтримувати споживчий попит за допомогою накопичення боргів.

Фінансова криза стала абсолютно очевидною у вересні 2008 року, коли нью-йоркський інвестиційний банк «Lehman Brothers» змушений був закритися. Ця катастрофа посприяла обранню Барака Обами та демократичного Конгресу. Більшість Обами відображала зростання тієї своєрідної коаліції, яка підтримала Макговерна 1972 року, та збільшення її прихильності до демократів[133]. Це об’єднання охоплювало меншини, що становили дедалі більший відсоток виборців, незаміжніх жінок і висококваліфікованих спеціалістів. На той час видавалося, що Обама, забезпечивши потужну реакцію на крах, зможе, подібно до Рузвельта 1933 року, створити нову міцну демократичну більшість[134]. Однак не судилося. Разючі відмінності стали помітними вже на самому початку. Лонг та профспілковий рух підштовхували Рузвельта зліва, тоді як Обама майже відразу відчув тиск від нового популістського руху справа.

Обама, можливо, посприяв дрейфу суспільства вправо. На противагу Рузвельтові, який у перші місяці перебування на посту президента переслідував «міняйл», риторика та ініціативи Обами були сповнені пошани до Уолл-стрит і вільного ринку. У своїй інавгураційній промові він поклав провину за кризу рівною мірою і на Уолл-стрит, і на Мейн-стрит[135]. «Наша економіка вкрай ослаблена, і це наслідок жадібності та безвідповідальності декого, але також і нашої колективної нездатності зробити важкий вибір і підготувати націю до нової ери», — заявив він[136]. Міністерство юстиції за Обами не переслідувало в судовому порядку[137] і навіть не визначило жодної з провідних дійових осіб фінансової кризи. А за порадою свого міністра фінансів Тімоті Ґайтнера Обама в перші місяці на посту президента відклав упровадження специфічних заходів реформування фінансової системи, побоюючись, що вони похитнуть довіру бізнесу[138]. Він також надав пріоритет порятунку банків від банкрутства, а не допомозі неплатоспроможним домовласникам. Пізніше такий підхід викличе реакцію лівих, але в перший рік президентства Обами він спровокував появу політичного вакууму, що, зрештою, був заповнений розгніваними правими.

Праві відреагували, зокрема, на ініціативи Обами, реалізовані в перший рік його президентства. По-перше, він відстоював низку заходів, спрямованих на боротьбу з рецесією. З-поміж інших — закон про виділення $787 млрд на стимулювання економіки[139] та закон про виділення $75 млрд на допомогу домовласникам, яким загрожувала втрата права викупу заставного майна. По-друге, він представив свій план для національної системи медичного страхування. Щоб здобути підтримку страхових і фармацевтичних компаній, Обама нашвидкуруч скомпонував комплексний план, що зобов’язував осіб, яким не оплачують страховку роботодавці, купувати страхування на біржах; згідно з планом, незастрахованим особам із низьким доходом, які не можуть придбати страховки на біржах, мала виділятися субсидія. Це була типова соціальна політика демократів в епоху після «Нового курсу». Вона чітко спрямовувалася на потреби груп із низьким доходом, але, вочевидь, не пропонувала того самого середньому класові або, в цьому випадку, старшим людям, яких поінформували, що цей план фінансуватиметься завдяки сповільненню підвищення витрат на програму Medicare[140].

Реакція на ці кроки породила Рух чаювання (Tea Party movement)[141], який атакував неолібералізм із ультраправих позицій. Поштовхом до виникнення Руху став виступ коментатора CNBC Ріка Сантеллі, у я кому той відкрито засуджував план Обами щодо іпотечної проблеми. «Це Америка, — вигукував Сантеллі з майданчика Чиказької товарної біржі. — Хто з вас, люди, хоче платити за іпотеку свого сусіда, який має додаткову ванну і не може оплачувати рахунки?» Сантеллі закликав «Чиказький рух чаювання»[142] протестувати проти плану адміністрації Обами. На заклик Сантеллі відгукнулася група блогерів, політичних експертів і вашингтонських політиків, які організували протести Руху чаювання в 30 містах у лютому, а потім ще у квітні та вересні.

Рух чаювання ніколи не був єдиною уніфікованою організацією. Натомість він складався з безлічі місцевих груп, незалежних одна від одної, але об’єднаних у соцмережах. Існувало кілька національних об’єднань Руху чаювання, які використовували свої переліки розсилання, щоб збирати гроші й рекламувати кандидатів, і дві фінансовані корпоративним сектором групи у Вашингтоні — Freedom Works та Americans for Prosperity, які використовували Рух для просування власних лобістських програм. За оцінками соціологів Теди Скочпол та Ванесси Вільямсон, у 2011 році, коли Рух чаювання, імовірно, був у розквіті, його групи могли похвалитися 160 тис. членів[143]. До цієї цифри не ввійшло кілька мільйонів людей, що протягом першого президентського терміну Обами взяли собі за приклад ті принципи, які, на їхню думку, захищав Рух чаювання. Це допомогло їм 2010 року висунути кілька десятків «кандидатів від Руху чаювання» в Палату представників і Сенат.

У Руху чаювання ніколи не було спільної платформи, але були певні аргументи, на яких базувалася позиція багатьох груп. Сантеллі висловлював їх у своїх ти радах. Це ідея проте, що Америка поділена на «тих, хто виробляє» і «тих, хто бере» (makers and takers) — людей, які заробляють на життя і платять податки, і людей, які живуть за кошт того, що заробили інші. Крізь цю призму активісти Руху чаювання й розглядали запропоновані Обамою пакет заходів щодо стимулювання економіки та програму допомоги виплати іпотеки. Вони вважали, що мусять платити вищі податки, щоб виправити помилки інших людей щодо взятої іпотеки, якуті насправді не могли собі дозволити. Позицію Руху чаювання було узагальнено в девізі, нанесеному на наклейки, які чіпляли на бампер: «У тебе немає прав на те, що я заробив»[144].

Рух чаювання також уважав, що Акт про захист пацієнтів і доступну медичну допомогу (Affordable Care Act), який Конгрес ухвалив у 2010 році, змусить людей, які вже мають страховку, платити вищі страхові платежі та внески, щоб ті, хто не має страховки, могли її придбати. Допомога за програмою Medicare для літніх людей, які заплатили за своє страхування, також мала б скоротитися, щоб покрити витрати на Affordable Care Act. Емілі Екінс, яка брала численні інтерв’ю в членів Руху чаювання, пише, що «чаювальники» «схильні розглядати Affordable Care Act як програму перерозподілу трансфертних платежів[145], де на них покладатиметься непропорційна відповідальність за її фінансування». Так само «чаювальники» розглядали нелегальну імміграцію. Як зазначають Скочпол і Вільямсон, в інтерв’ю вони переважно висловлювали «занепокоєння щодо незаконного та затратного використання державних коштів і послуг нелегальними іммігрантами»[146].

Багато місцевих груп Руху чаювання були частиною традиції американського популізму і відображали праву опозицію до неоліберального консенсусу. Вони виступали проти залишкових елементів лібералізму «Нового курсу», які збереглися в неолібералізмі (навіть популярних серед республіканців). Як на те, вони демонстрували повернення до джексонівського протопопулізму. Аргументи Руху чаювання щодо «тих, хто виробляє» і «тих, хто бере» нагадують «продюсеризм» прихильників Джексона та Народної партії, корені якого сягають поділу на продуктивні та непродуктивні елементи суспільства. До непродуктивних зазвичай зараховували банкірів, спекулянтів землею та гравців на біржах. Такими самими були для популістів і недавні іммігранти, що відбирали роботу в корінних американців[147].

Спершу учасники Руху чаювання дорікали Обамі за потурання «тим, хто бере». Але після того як Республіканська партія перемогла на виборах до Конгресу 2010 року, проте не спромоглася задовольнити безкомпромісну вимогу Руху чаювання скасувати медичну реформу Обами, Рух зосередив свій гнів на керівництві республіканців. Кандидати від Руху чаювання боролися і проти лідера більшості в Сенаті Мітча Макконнелла, і проти лідера більшості в Палаті представників Еріка Кантора, якого, зрештою, перемогли. Гріх Макконнелла та Кантора полягав утому, що вони відмовилися йти до кінця і зректися бодай мінімальних рудиментів неоліберального консенсусу між партіями, і в тому, що вони не змогли бодай заблокувати дискусію щодо імміграційної реформи.

Кантор завинив іще й тим, що був надто близький до Уолл-стрит і групи Business Roundtable. Під час праймериз кандидат від Руху чаювання Девід Брет сказав: «Щодо всіх інвестиційних банків у Нью-Йорку та Вашингтоні — то всі ці хлопці мали б сісти до в’язниці. Натомість вони опинилися у візитниці Еріка й посилають йому чеки з багатьма нулями»[148]. Цей аспект діяльності Руху чаювання, у якому відлунювали первісні позиції Народної партії, політологи та інші коментатори переважно ігнорували, навіть коли це вийшло на поверхню під час президентської кампанії Трампа.

Успіх правого крила під час першого терміну Обами помітно контрастував із його відносною невідомістю під час першого терміну Рузвельта. У 1930-х роках існувала права опозиція до «Нового курсу», очолювана Liberty Lobby[149], однак вона була в меншості, порівняно з лівими Лонгом і профспілковим рухом. Частково причина цього криється у відмінностях між політичною економією Великої депресії та Великої рецесії. Під час Великої депресії безробіття сягнуло аж 25 % і загрожувало як середньому, так і нижчому класові. Виборці із середнього класу, що орієнтувалися на Лонга, боялися, що «знову зануряться у прірву безсилля й залежності». Вони не глузували з тих, хто нижче, а прирівнювали себе до них.

Під час Великої рецесії більшість американців користалася захистом, який їм забезпечили «Новий курс» і «Велике суспільство»[150]. Їм не треба було боятися справжнього голоду, безпритульності, втрати всіх заощаджень унаслідок краху банків. Порівняно з нижчими класами, рецесія значно менше зачепила білих людей старшого віку із середнього класу, які сформували базу Руху чаювання. Під час Великої рецесії середній клас (що в статистиці становить третю квінтиль[151] за обсягами доходів) у 2007—2011 роках зазнав утрату доходах до оподаткування; але якщо оцінювати дохід після оподаткування з урахуванням трансфертних платежів, то цей рівень доходу не знизився[152]. Рівень безробіття також був значно вищий серед тих, хто мав лише середню чи неповну середню освіту, ніж серед тих, хто закінчив коледж чи здобув ступінь бакалавра[153]. У результаті виникла ситуація, коли частина середнього класу найбільше боялася, що через вищі податки чи страхові премії муситиме субсидувати нижчі класи чи нелегальних або нещодавно прибулих легальних іммігрантів. Це й викликало радше праву, а не ліву реакцію на Велику рецесію та неолібералізм. Зрештою, з’явилася популістська реакція і лівого штибу, але на початку вона не була настільки масштабною та постала серед зовсім іншої частини електорату.

«Захопи Уолл-стрит»

У лютому 2011 року Обаму піддали критиці ліві — за відсутність рішучих кроків проти Уолл-стрит. Того місяця вебсайт AmpedStatus.com опублікував звіт про стан американської економіки під заголовком «Економічна еліта проти народу Сполучених Штатів Америки» (The Economic Elite vs. the People of the United States)[154]. Автор звіту Девід Дегро написав: «Час 99 % американців мобілізуватися й наполегливо просувати політичні реформи на принципах здорового глузду. Зараз критичній масі людей стало очевидно, що Республіканська та Демократична партії... куплені добре організованою економічною елітою, що тактично руйнує наш спосіб життя». Коли сайт AmpedStatus таємничим чином став недоступним, група хакерів Anonymous допомогла створити новий сайт і він разом із AmpedStatus запустив нову ініціативу під назвою А99.

А99 закликала 14 червня захопити Зукотті-парк поблизу Уолл-стрит. Демонстрація не вдалася, але організатори об’єдналися з іще однією групою — New York City General Assembly, яка протестувала проти зменшення бюджету міста й хотіла організувати захоплення Зукотті-парку восени. Місяць потому канадське антикапіталістичне видання Adbusters, посилаючись на успіх єгипетських демонстрацій на майдані Тахрир, запустило у своєму блозі заклик здійснити захоплення 17 вересня — «встановити намети, кухні, мирні барикади й захопити Уолл-стрит на кілька місяців». Хоча Adbusters виставляли себе антикапіталістами, вони відмовлялися ставити за мету захоплення «повалення капіталізму», побоюючись, що це «швидко закінчиться невдачею, перетворившись на чергову несуттєву ультраліву виставу, про яку всі швидко забудуть». Вони пропонували висунути «оманливо просту вимогу, що відіграє роль троянського коня... яку президент Обама не зможе проігнорувати».

Організатори не спромоглися висунути єдину вимогу. Вочевидь, їх було забагато, і більшість із них вимагала покласти край пануванню неолібералізму. Але на новому сайті Occupy Wall Street вони розмістили простий слоган, запозичений із оригінального посту AmpedStatus: «Ми — 99 відсотків, які більше не терпітимуть жадібність та корупцію 1 відсотка». Цей слоган, який поставив протест на популістські рейки, визначив рух як наступ на дедалі більшу політичну та економічну нерівність. 17 вересня вийшла приблизно тисяча демонстрантів, близько 300 із-поміж них, урешті, розбили табір у Зукотті-парку. А протягом наступного місяця саме захоплення та породжені ним демонстрації привабили тисячі людей у Нью-Йорку, чому посприяла й надмірна реакція поліції. Нові аналогічні рухи розгорнулися в десятках американських міст. Звісно, рух виник у Бостоні, Чикаго, Окленді, Лос-Анджелесі, Вашингтоні, але також і в Тупело, Вічиті, Тампі, Нешвіллі, Міссулі, Бірмінгемі, Ель-Пасо та в багатьох інших містах і містечках. Він привабив передусім молодь, яка здобула освіту в коледжах (однією з помітних вимог було зменшення чи списання студентських боргів), але також і ветеранів антиглобалізаційної боротьби минулого на кшталт демонстрацій у Сіетлі 1999 року проти Світової організації торгівлі.

Частково перший успіх руху «Захопи Уолл-стрит» зумовлений тим, що він натиснув на популярну больову точку, характерну далеко не тільки для демонстрантів. Він викрив хибність неоліберального намагання «підняти всі човни». Соціолог Тодд Ґітлін написав у своїй книжці «Захопи націю» (Occupy Nation): «На відміну від решти інших лівих рухів в Америці, що виникали щонайменше протягом 75 років, цей рух почав із того, що його підтримала більшість... Те, за що він виступив, — економічна справедливість та приборкання багатіїв, — було популярним». Однак відмова руху від формального лідера і повернення з плином часу до зухвалої руйнівної тактики, яка завдавала більше шкоди, ніж відкриті цілі й ініціативи, зрештою, знищила його[155]. Коли 15 листопада мер Нью-Йорка Майкл Блумберг очистив Зукотті-парк, рух розсіявся і, якщо не зважати на кілька вебсторінок, зник як організована сила.

Однак акція «Захопи Уолл-стрит» мала величезний символічний вплив. Вона винесла на передній план питання політичної та економічної нерівності, проблему, яка лягла в основу виклику, кинутого неолібералізмові. Це питання актуалізувалося не лише в США, але й у Європі, де прикладом цього руху надихнулися популістські партії Греції та Іспанії. Міка Байт, американський старший редактор Adbusters, який посприяв виникненню руху, назвав це «конструктивним провалом». На виборах 2012 року Обама, засуджуючи республіканця Мітта Ромні, запозичив риторику в «Захопи Уолл-стрит». Радикалізм «Захопи Уолл-стрит» знову повернеться в більш організованій формі, коли сенатор від Вермонту вирішить балотуватися на пост президента у 2016 році.