Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

У США та Європі зараз активізувалися популістські партії та кандидати. Дональд Трамп був обраний кандидатом у президенти від Республіканської партії; Берні Сандерс[2]досить упевнено посів друге місце після Гілларі Клінтон під час визначення кандидата від Демократичної партії. Усі ці особи наступають на п’яти Рухові Чаювання[3] та протестувальникам із «Захопи Уолл-стрит»[4]. У Європі популістські партії Франції, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Данії, Австрії, Греції, Італії, Іспанії та Швейцарії змагаються за владу або вже ввійшли до складу урядів.

У Франції на регіональних виборах у грудні 2015 року «Національний фронт» (Front National, FN) посів перше місце, отримавши 27,73 % голосів, однак не зміг очолити регіональні органи влади, оскільки в другому турі партія «Республіканці» (фр. Les Républicains) та Соціалістична партія об’єднали свої зусилля проти нього. У Данії на парламентських виборах у червні 2015 року Данська народна партія (Dansk Folkeparti, DF) посіла друге місце. В Австрії в першому турі президентських виборів у квітні 2016 року переміг кандидат від Австрійської партії свободи (Freiheitliche Partei Österreichs, FPÖ) Норберт Гофер.

У Швейцарії на парламентських виборах перемогла Швейцарська народна партія (Schweizerische Volkspartei, SVP), набравши 29,4 % голосів, що майже вдвічі перевищило загальний результат соціал-демократів і лібералів. У Норвегії Партія прогресу (Fremskrittspartiet, FrP) з 2013 року ввійшла до складу правлячої урядової коаліції. У Нідерландах Партія свободи (Partij voor de Vrijheid, PW) Герта Вілдерса — третя за кількістю членів на сьогодні партія країни — значно випереджає інші сили в опитуваннях щодо парламентських виборів 2017 року[5]. Британська Партія незалежності Сполученого Королівства (United Kingdom Independence Party, UKIP) після невтішних результатів парламентських виборів 2015 року відновила позиції на місцевих виборах, потіснивши в Уельсі Лейбористську партію. Саме вона відіграла провідну роль у британській кампанії за вихід із Європейського Союзу.

У Європі з’явилися також ліві та лівоцентристські популістські партії. В Італії «Рух п’яти зірок» (Movimento 5 Stelle, M5S) коміка Беппе Ґрілло отримав найбільшу кількість місць у Палаті депутатів на виборах 2013 року. На муніципальних виборах у червні 2016 року кандидат від «Руху п’яти зірок» Вірджинія Раджі отримала 67 % голосів і була обрана мером Рима. В Іспанії партія «Подемос» (Podemos), заснована 2014 року, посіла третє місце на парламентських виборах у грудні 2015 та червні 2016 року. У Греції створена за десять років до того СІРІЗА (ΣΥΡΙΖΑ) перемогла на двох парламентських виборах 2015 року й очолила уряд. Ця книга допоможе зрозуміти, як сформувалися ці популістські кандидати та рухи і чому внаслідок Великої рецесії[6] вони знайшли прихильників.

Визначення популізму

Коли політологи пишуть про популізм, вони часто-густо намагаються підійти до його визначення як до дефініції наукового терміна на кшталт ентропії чи фотосинтезу. Але цей шлях хибний, оскільки немає чітко визначених ознак, притаманних лише популістським рухам, партіям чи політикам — від російських народників до Г’юї Лонга[7], від Марін Ле Пен у Франції до покійного конгресмена Джека Кемпа[8]. Кажучи звичайною мовою, ба більше — звичною політичною мовою, різні люди та партії, яких називають «популістами», подібні один до одного, наче рідні брати, але ми не можемо знайти в них певні риси, властиві тільки їм[9].

Утім, певна популістська політика все ж таки існує. Вона зародилася в США в XIX столітті, мала рецидив у XX та XXI століттях, а в 1970-х роках почала з’являтися в Західній Європі. На противагу популістським партіям і рухам Латинської Америки, які час від часу намагалися підірвати демократичне змагання за владу, популістські кампанії та партії в США та Західній Європі скористалися ним. Протягом останніх десятиріч ці кампанії та партії узгодили свої інтереси і після Великої рецесії переживають піднесення. Саме це стало об’єктом уваги цієї книжки. У ній я вирішив дещо розповісти про суть цього типу популістської політики і з’ясувати, чому до нього втягнуті Трамп і Сандерс, французький «Національний фронт» та іспанський «Подемос»[10].

Насамперед цей тип популізму, що зародився й розвинувся в США, а потім поширився на Європу, не можна обмежити належністю до правих, лівих чи центристів. Існують як праві, так і ліві й центристські популістські партії. Це не ідеологія, а політична логіка — спосіб мислення про політику. Історик Майкл Казін у своїй книжці «Переконання популістів» («The Populist Persuasion») частково викриває цю логіку. Популізм, пише він, — це «мова, і ті, хто вдається до неї, уявляють звичайних людей як величну групу, не обмежену вузькими рамками класу; вважають своїх опонентів з-поміж еліти корисливими та недемократичними; прагнуть збурити перших проти других»[11].

Це гарний початок. Він не описує когось на кшталт Рональда Рейгана чи Володимира Путіна, яких часом називають «популістами», але відтворює логіку партій, рухів і кандидатів — від американської Народної партії 1892 року до «Національного фронту» Марін Ле Пен 2016 року. Утім, щодо характеристики Казіна я б просунувся на крок уперед, розмежувавши лівих популістів на зразок Сандерса чи Пабло Іглесіаса з «Подемос» та правих популістів на кшталт Трампа і Ле Пен із «Національного фронту». Ліві популісти борються за народ проти еліти чи істеблішменту. Це вертикальна політика низів і середнього прошарку, які об’єдналися проти верхівки. Праві популісти борються за народ проти еліти, яку вони звинувачують у потуранні третій стороні, наприклад іммігрантам, ісламістам чи агресивним афроамериканцям. Лівий популізм двоелементний. Правий популізм триелементний. Він спрямований на «інших» і вгорі, і внизу.

Лівий популізм історично відрізняється від соціалістичних чи соціал-демократичних рухів. Це не політика класової боротьби, він не обов’язково прагне повалення капіталізму. Він також відрізняється від прогресистської чи ліберальної політики, спрямованої на примирення інтересів антагоністичних класів і груп. Він приймає базовий антагонізм між народом та елітою як суть своєї політики. З іншого боку, правий популізм відрізняється від консерватизму, який передусім ототожнює себе з діловими колами на противагу їхнім критикам та антагоністам із нижчих прошарків. У своїй американській і західноєвропейській версіях він також відрізняється від авторитарного консерватизму, спрямованого на повалення демократії. Він діє в межах демократичного контексту.

Отже, немає спільної ідеології, яка визначає популізм. Так само немає і цілісної групи людей, яку можна назвати «виборцями» популістів. Це можуть бути робітники — «сині комірці», крамарі чи студенти, обтяжені боргами; це можуть бути бідняки чи середній клас. Так само немає єдиного визначення «істеблішменту». Воно варіюється від «грошових мішків», яких засуджували старі популісти, до «яйцеголових інтелектуалів» Джорджа Воллеса та «касти», на яку нападає «Подемос». Популізм не обмежується точними визначеннями «народу» та «еліти». Але для нього характерні конфліктні відносини між цими двома групами (або, у разі правого популізму, трьома).

Власне, конфлікті породжує той перелік ультиматумів, які популісти висувають до еліти. Це не звичайні вимоги, які, на переконання популістів, стануть предметом негайних перемовин. Популісти переконані, що їхні претензії гідні й обґрунтовані, але вони не вірять, що істеблішмент погодиться їх задовольнити. Сандерс домагається «Medicare для всіх»[12], а також мінімальної заробітної платні на рівні 15 доларів[13]. Якби він вимагав, щоб Акт про захист пацієнтів і доступну медичну допомогу[14] передбачав покриття витрат на слухові апарати, або щоб мінімальна зарплата піднялася до рівня 7,75 доларів, то ці претензії не характеризували б конфлікт між народом та істеблішментом. Якби Трамп добивався збільшення кількості вартових уздовж кордону із Мексикою, або якби Данська народна партія проводила кампанію за зменшення кількості шукачів притулку, це б не розкрило прірву між народом та елітою. Натомість, обіцяючи стіну, збудовану за кошт мексиканського уряду, задля повної зупинки імміграції, — він справді проводить межу.

Заяви такого ґатунку характеризують конфлікт між масами та істеблішментом. Якщо вони задовольняються повністю або хоча б частково (наприклад, у 1896 році Демократична партія прийняла вимогу Народної партії щодо вільного карбування срібних монет[15]) або якщо відкидаються як надміру амбітні (наприклад, СІРІЗА відмовилася від власних вимог щодо перегляду боргу Греції), тоді популістські рухи можуть зникнути або трансформуватися в нормальні політичні партії. У цьому сенсі американські та західноєвропейські популістські рухи успішно розвиваються, перебуваючи в опозиції, але часом переживають кризу ідентичності, входячи до складу уряду.

Значущість популізму

Друга важлива ознака описуваних популістських кампаній і партій полягає в тому, що вони часто слугують сигналом попередження щодо політичної кризи. Американські популістські рухи виникали тільки у вкрай специфічних обставинах. У Європі популістські партії час від часу перебували на маргінесі, оскільки європейська багатопартійна система допускає наявність менших гравців. Але так само, як і американські популісти, вони досягали успіху лише за певних умов. До факторів, що сприяють успіхові популістських партій, належить усвідомлення людьми того факту, що панівні політичні норми (які висувають і захищають провідні прошарки країни) починають суперечити їхнім власним надіям, страхам і турботам. Популісти виголошують у гаслах ці зневажувані побоювання і будують на них власну політику, нацьковуючи народ на еліту, яка не погоджується на компроміси. Діючи так, вони стають каталізатором політичних змін.

По обидва боки Атлантичного океану головні партії заохочували зростання імміграції. Але врешті-решт побачили, що в США виборці виступають проти нелегальної імміграції, а в Європі — проти іммігрантських громад, що стали осередками злочинності, а пізніше — і терору. Популістські партії та кандидати-популісти озвучили ці занепокоєння. У Європі основні партії прийняли ідею єдиної валюти — але зрештою під час Великої рецесії ця ідея потрапила в немилість. У США лідери обох партій підтримали угоди щодо «вільної торгівлі» — і врешті з’ясували, що переважна більшість населення ці угоди не підтримує.

Самі по собі популістські рухи не часто досягають поставлених цілей. Вони не обов’язково досягають успіху щодо впровадження Medicare для всіх без винятку чи захисту робітників від глобального капіталізму або Європейського союзу. Їхні вимоги основні партії можуть або поділяти, або повністю відкидати. Однак популісти збурюють хвилі. Вони подають сигнал, що панівна політична ідеологія не працює і потребує налагодження, що стандартний світогляд зруйновано. Саме тому в США вкрай важливі Трамп і Сандерс, а в Європі неоціненне значення мають ліві й праві популісти. Нижче я опишу, як працює логіка популізму і чому в цей конкретний момент розгортаються аналогічні популістські протести по обидва боки Північної Атлантики.