Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

Колишній губернатор Мериленду Мартін О’Меллі, у липні 2015 року даючи інтерв’ю Washington Post, відмахнувся від Берні Сандерса як від «протестного кандидата»[156]. «Я не балотуюся задля статусу протестного кандидата, я балотуюся на пост президента США», — заявив О’Меллі. Однак, отримавши на кокусі в Айові 2 лютого 0,57 % голосів, О’Меллі вибув із перегонів. Водночас Сандерс, який в Айові зіграв із Клінтон унічию, вирушив до Нью-Гемпшира, де з легкістю виграв праймериз і показав себе життєздатним суперником у боротьбі за висунення кандидатом на пост президента.

Кандидатуру Трампа також сприймали як посміховисько. За два тижні після того, як О’Меллі відмахнувся від кандидатури Сандерса, вашингтонські редактори Huffington Post оголосили, що не будуть «звітувати про кампанію Трампа в політичних оглядах Huffington Post. Натомість ми висвітлюватимемо його кампанію в розважальному розділі. Причина проста: кампанія Трампа — це обхідний маневр»[157]. Шість місяців потому, коли Трамп лідирував серед інших республіканців в опитуваннях, редактор Huffington Post Аріана Гаффінгтон сором’язливо повідомила, що вони перенесуть репортажі про нього до розділу політики[158].

Багато хто з політичних експертів пояснював успіх цих кандидатів чим завгодно, але тільки не тим, що вони відстоювали. Як писала The New York Times, коаліція на підтримку Трампа «базується на особистості, а не на змісті»[159]. Успіх Сандерса пояснювали його «справжністю». У колонці в Politico прозвучало запитання: чому молоді прихильники Сандерса «настільки одержимі його справжністю»?[160]

Частково привабливість кандидатів залежала від їхнього персонального стилю. Сандерс, 74-річний демократичний соціаліст[161], випромінював пристрасть і щирість, яких, вочевидь, бракувало кампанії Гілларі Клінтон. Як людина бурхливих 60-х, для яких характерним було неприйняття молоддю наявного стану речей, він спромігся встановити емоційний зв’язок із молодими виборцями. А Трамп, загартований виступами на телебаченні, мав одну рідкісну навичку: говорячи кожній новій аудиторії майже те саме, що попередній, він щоразу створював враження, що веде з аудиторією бесіду. Це різко контрастувало з грубим стилем його головного суперника — колишнього губернатора Флориди Джеба Буша.

Утім, упродовж останніх десятиліть удосталь було кандидатів, які здавалися справжніми, але їм не велося так добре, як Сандерсу. Серед інших можна назвати сенатора з Айови Тома Гаркіната колишнього губернатора Вермонту Говарда Діна з Демократичної партії, колишнього сенатора від Пенсильванії Ріка Санторума і колишнього конгресмена Джека Кемпа — з Республіканської. Так само були республіканці Пет Робертсон чи Пет Б’юкенен і демократи на кшталт Джессі Джексона, які могли розважати та надихати аудиторію так само ефективно, як і Трамп, але жодного разу не досягнули таких результатів, як він.

У цих поясненнях дещо пропущено: те, яким чином політичні меседжі Трампа та Сандерса знаходили відгук у великих сегментах електорату. Трамп і Сандерс, справа та зліва відповідно, націлилися на неоліберальний консенсус, до якого (не називаючи чи не ідентифікуючи його як такий) багато виборців почали ставитися вороже, особливо внаслідок Великої рецесії. Трамп і Сандерс продовжили те, що почали Перо та Б’юкенен, але досягли успіху. І це свідчить, що політичний консенсус стає дедалі більш нестійким.

Трамп і неолібералізм

Трамп — син забудовника із Квінзу[162], який заробив невеликі статки, будуючи дешеві й середні за вартістю помешкання в цьому боро та здаючи їх в оренду. Дональд Трамп прагнув більшого — він хотів домогтися багатства й престижу, будуючи й живучи на Мангеттені[163]. Зрештою, Трамп створив мільярдний бізнес, до якого наразі входять готелі, багатоквартирні житлові будинки, казино та інша нерухомість. Він також став знаменитістю, як і прагнув. 1981 року, коли йому було лише 35, про нього написав журнал «People». Він став членом ексклюзивних клубів, де часто бували зірки спорту, гангстери та інші нувориші. У 1990-х роках він ледь не збанкрутував, невдало інвестувавши в казино в Атлантик-сіті, але компенсував свої втрати[164] і став телезіркою із Власним шоу The Apprentice («Стажер»).

Забудовникам на кшталт Трампа потрібні ліцензії та часом контракти від міст і штатів, і вони мусять постійно домагатися прихильності політиків. Він улещував і фінансував і демократів, і республіканців, тож протягом перших десятиліть ведення бізнесу переважно тримав свої політичні погляди при собі. Однак коли після смерті в 1986 році Роя Кона[165] ним заопікувався республіканець Роджер Стоун[166], який став його довіреним радником, Трамп почав виявляти інтерес до національної політики. 1987 року він опублікував у The New York Times та інших основних щоденних виданнях рекламу на цілу шпальту під заголовком: «У зовнішній оборонній політиці Америки немає жодної помилки, яку не можна було б виправити, застосувавши трохи сили волі». У жовтні того ж року у відповідь на запрошення одного республіканця з Нью-Гемпшира, який хотів висунути його на пост президента, Трамп озвучив свої погляди на оборону, торгівлю та бізнес на офіційному ланчі в Ротарі-клубі в Гемптоні (Нью-Гемпшир). Трамп зібрав навколо себе значно більшу кількість людей, ніж решта оголошених кандидатів-республіканців, але не наважився висунути свою кандидатуру.

1999 року Трамп активно докладав зусиль для того, щоб стати кандидатом від Партії реформ, яку Росс Перо заснував як інструмент для другого балотування на пост президента в 1996 році. Стоун сформував для нього дослідницький комітет, але за кілька місяців Трамп відмовився від участі у виборах і поступився місцем кандидата Петові Б’юкенену. 2011 року він знову натякав, що зацікавлений у висуненні кандидатом на пост президента від Республіканської партії. До президентської гонки 2016 року Трамп почав готуватися після програшу Мітта Ромні — наступного року він виступив в Айові та на Конференції консервативних політичних дій[167] у Вашингтоні.

Погляди, які Трамп висловлював упродовж цих двох десятиліть, не піддаються легкій категоризації. У питаннях, які зазвичай є предметом боротьби між демократами й республіканцями (наприклад, аборти, права геїв і соціальні витрати), Трамп, як і Стоун, виступав поміркованим республіканцем зі Сходу, подібно до, скажімо, колишнього сенатора-республіканця Альфонса Д’Амато чи навіть демократа Еда Коча. Він підтримував право на аборти («Я цілком підтримую право на аборти», — заявив Трамп 1999 року[168]), хотів захистити програми Social Security та Medicare від скорочення і навіть підтримував щось на кшталт загального державного медичного страхування. «У більшості питань я консерватор, але щодо охорони здоров’я я ліберал», — написав він у маніфесті кампанії 2000 року «Америка, на яку ми заслуговуємо» (The America We Deserve)[169]. Як забудовник, він захоплено підтримував витрати на інфраструктуру, до яких багато консервативних республіканців ставилися зневажливо.

У кампанії 2016 року він відмовився підтримувати право на аборти — для республіканських праймериз це політична необхідність. Однак продовжив захищати програми Social Security та Medicare і навіть припустив (не озвучивши ймовірної програми), що замінить Акт про захист пацієнтів і доступну медичну допомогу програмою загального медичного страхування. Також він підтримав масштабні витрати на автостради, мости й аеропорти.

Побудувавши кампанію на основі такого поміркованого республіканізму, Трамп, імовірно, не схилив би на свій бік жодного делегата. Його спіткала б та сама доля, що й Говарда Бейкера, Ламара Александера, Джона Гантсмена та інших кандидатів-центристів. Але він поєднав поміркований республіканізм із набором переконань, що сягали часів двадцятирічної давнини чи, можливо, й далі, і дуже нагадували погляди Перо чи Б’юкенена. Вони кидали виклик панівним демократичним і республіканським поглядам на зовнішню політику, торгівлю й інвестиції та імміграцію. Вони й сформували суть його кампанії.

Оборона та національна безпека. Із закінченням холодної війни провідні республіканці та демократи прагнули зберегти сформовану під час холодної війни систему альянсів і підтримати американські військові інтервенції за кордоном, щоб зміцнити систему, де США посідали чільну позицію. Уперше публічно висловлюючи свої погляди 1987 року, Трамп наполягав, що США потрібно змусити Японію, Саудівську Аравію та інших союзників платити за отримуваний від США захист. Трамп писав, що США «слід припинити платити за безпеку країн, які можуть собі дозволити захищатися самостійно». Трамп хотів, щоб країна могла вільно віддавати свої ресурси вдома на потребу «наших фермерів, наших хворих, наших бездомних». Під час кампанії 2016 року він повернувся до того самого постулату. «У НАТО є країни, які все отримують безкоштовно, — скаржився Трамп CNN. — Це вкрай несправедливо. Люди, США більше не можуть собі дозволити бути світовим поліцейським. Ми маємо відбудовувати нашу власну країну»[170].

Як і Перо та Б’юкенен, Трамп перейшов від наполягань щодо «розподілу тягаря» до оспорювання зобов’язань США перед НАТО та іншими альянсами, взятих під час холодної війни. У ході кампанії 2016 року він критикував НАТО[171], називаючи його «застарілим» і «дорогим». Трамп також виступав проти американських військових інтервенцій там, де немає безпосередньої загрози США. І Перо, і Б’юкенен відкидали інтервенцію Джорджа Буша-старшого в Кувейті. Трамп критикував Джорджа Буша-молодшого за вторгнення до Іраку. Трамп наполягав, що його навички успішного ведення переговорів зможуть покращити американську дипломатію. На відміну від своїх опонентів у кампанії 2016 року, він не обіцяв розірвати укладену адміністрацією Обами угоду з Іраном. Натомість говорив, що «стежитиме за виконанням цієї угоди»[172]. Обіцяючи знищити ІДІЛ, він водночас натякав, що зможе домовитися з президентом Росії Володимиром Путіним, яким захоплювався, й покласти край конфліктові в Сирії. Сукупно погляди Трампа, як і погляди Перо, були версією зовнішньополітичного реалізму — на противагу і республіканському неоконсерватизмові, і демократичному ліберальному інтервенціонізмові.

Вільна торгівля. Разом із Б’юкененом і Перо Трамп виступав проти NAFTA та проти статусу Китаю як країни з режимом найбільшого сприяння в торгівлі (наданого йому ще до вступу до СОТ). Він заявив, що ці угоди призводять до дефіциту торгового балансу й відбирають в американців робочі місця. Як він сказав 1999 року, інші країни «повірити не можуть, наскільки легко домовитися зі США. Нас уважають компанією дурників[173]. Нам потрібні найкращі люди, щоб вести переговори з Японією та багатьма іншими країнами». Трамп пообіцяв залучити до переговорів щодо таких угод бізнес-лідерів.

Під час кампанії 2016 року Трамп виступав проти угоди про Транстихоокеанське партнерство[174], яку адміністрація Обами підписала, але Конгрес не ратифікував. Трамп продовжував нарікати на торгові угоди з Китаєм, Японією та Мексикою. На угоди з Китаєм — найбільш люто. «У нашої країни серйозні проблеми. Ми більше не перемагаємо. Ми не перевершуємо в торгівлі Китай. Ми не обганяємо в торгівлі Японію, з якої в нашу країну приходять мільйони й мільйони автомобілів. Ми не можемо перемогти Мексику ні на кордоні, ні в торгівлі», — заявив Трамп на перших дебатах республіканців у серпні 2015 року. Щоб змусити Китай переоцінити свою валюту (щоб зробити китайський експорт дорожчим і здешевити американський експорт до Китаю), Трамп запропонував погрожувати йому впровадженням 45-відсоткового мита на експорт його товарів до США. І знову повторив обіцянку залучати до переговорів щодо торгових угод бізнесменів, а не «майстрів апаратних ігор»[175].

Аутсорсингта офшоринг. 1999 року основним аргументом Трампа проти торгових угод було те, що вони дають змогу зарубіжним країнам не впускати до себе американські товари, при цьому відправляючи свої товари до США. Однак, починаючи з маніфесту 2011 року «Час діяти жорстко» (Time to Get Tough), Трамп, як і Перо та Б’юкенен, почав критикувати американські корпорації за те, що вони користаються торговими угодами, щоб переносити виробництво в Мексику, Китай і Японію й відкривати в цих країнах фабрики, які експортуватимуть товари назад до США, що в обох випадках позбавляє американських працівників робочих місць. У цьому маніфесті він запропонував запровадити 15-відсоткове мито на товари, вироблені на таких відданих на аутсорсинг виробництвах.

Під час кампанії 2016 року Трамп окремо нарікав на корпорації за перенесення чи планування перенесення фабрик і робочих місць чи то на південь від кордону, чи то за океан. У липні 2015 року, оголошуючи, що балотуватиметься в президенти, Трамп у своїй промові детально зупинився на прикладі компанії «Ford», яка заявила, що планує побудувати в Мексиці завод із виробництва легкових і вантажних автомобілів вартістю $2,5 млрд. Трамп сказав, що, якби був президентом, викликав би генерального директора «Ford» і пригрозив накласти 35 % податку на кожну автівку та вантажівку, перевезену компанією через кордон. Трамп також розкритикував Nabisco[176] за плани перенести завод із Іллінойса. «Вони переносять свій завод до Мексики. Чому, як це нам допоможе?» — запитував Трамп, виступаючи з промовою в Далласі у вересні 2015 року. На дебатах під час республіканських праймериз у лютому 2016 року він накинувся на Carrier[177] за перенесення заводу та 1400 робочих місць із Індіанаполіса до Мексики. «Колись вони переїжджали з Нью-Йорка до Техаса, — сказав Трамп. — Тепер у пошуках дешевшої робочої сили та нижчих податків вони переїжджають із цієї країни до іншої. Вони аж ніяк не є по-справжньому відданими США».

Як і Перо, Трамп висловлював бажання відновити американську промисловість — це був основний пункт його обіцянки знову зробити Америку великою. Трамп дедалі більше використовував ті самі формулювання, що й Перо. Виступаючи в Нью-Йорку 19 квітня, після перемоги на праймериз, він сказав: «Наші робочі місця висмоктуються з нашого штату. Вони висмоктуються з нашої країни, і ми не збираємося дозволяти, щоб це тривало надалі». Ліберальні коментатори та економісти заявляли, що Трамп уводить громадськість в оману, обіцяючи повернути робочі місця, які неможливо відновити. Напевно, так і було. Але Трамп націлився на спотворений розподіл робочих місць і доходів, що його створили неоліберальні економісти протягом попередніх десятиліть.

Також Трамп викривав корпоративні плани (охрещені «податковою інверсією»), за якими корпорації переносили свої головні офіси за океан, щоб уникнути сплати податків у США. Критика застосовуваних корпораціями практик офшорів, аутсорсингу та податкової інверсії звучала в кожній промові Трампа, що я чув. Усі разом ці позиції влучали в самісіньке серце неоліберального порядку денного. А в червні, після того як він забезпечив собі висунення кандидатом у президенти від Республіканської партії і спрямував усю увагу на загальні вибори, Трамп почав у своїх промовах по-новому розставляти акценти в цих темах. 22 червня в промові «Ставки в цих виборах» Трамп попросив «виборців Берні Сандерса приєднатися до нашого руху: адже разом ми можемо налагодити систему для всіх американців. Важливо, що це дає змогу залагодити питання усіх наших згубних торгових угод. Бо обдурили не лише політичну систему. Ідеться про всю економіку. Її дурять великі донори, які хочуть призупинити зростання зарплат. Її дурить великий бізнес, який хоче залишити нашу країну, звільнити наших працівників і продавати свої товари назад у США без жодних наслідків для себе... Її дурять, і це спрямовано проти тебе, американський народе»[178].

Імміграція. Коли Трамп 1999 року намагався висунути свою кандидатуру від Партії реформ, він погоджувався з Б’юкененом, своїм противником у боротьбі за місце кандидата в президенти, тільки з двох питань — торгівлі та імміграції. У буклеті своєї кампанії він писав:

Протягом наступних 16 років Трамп не відмовлявся від своїх поглядів. У брошурі 2011 року він писав: «Нелегальна імміграція — це руйнівна сила, спрямована проти американських платників податків. Вашингтон має зайняти жорстку позицію і боротися за народ, не за окремі інтереси тих, хто хоче дешевої робочої сили та голосів електорату з меншин»[180]. У кампанії 2016 року він не лише виступав проти нелегальної імміграції, але й підтримав ідею депортації. Його аргументи проти нелегальної імміграції були частково економічними (вона знижує зарплати й підвищує соціальні витрати), але також і соціокультурними (вона призводить до зростання злочинності). Він запропонував, щоб Мексика зі свого профіциту торгового балансу від торгівлі зі США профінансувала побудову стіни для припинення нелегальної імміграції.

У поглядах Трампа щодо імміграції виявилася особлива ворожість до американців мексиканського походження. Трамп розповідав, що Мексика посилає до США людей, які приносять до країни «злочини», ввозять «наркотики» і є «ґвалтівниками». Він назвав суддю, що вів процес проти Університету Трампа, мексиканцем, хоча той народився в Індіані, і закликав його відмовитися від справи. Погляди Трампа нагадали XIX століття — нативістів із Партії незнайків[181] та підтримку Народною партією депортації некваліфікованих робітників-китайців. Але якщо расистські чи ксенофобські погляди Народної партії на китайців були другорядним питанням у її популістських атаках, то погляди Трампа щодо мексиканців (і так само іммігрантів-мусульман) займали в його виступах дедалі помітніше місце.

Мовчазна більшість

На перший погляд Трамп здавався малопридатним кандидатом для популістської кампанії. Зрештою, він був мільярдером, який хизується своїм багатством. Але й Том Вотсон також був багатим землевласником, а Росс Перо — мільярдером. Важливо, що Трамп, як і народжений у Тексаркані Перо, не надто добре відповідав ідеалам американців із вищого класу. Він так і лишився хлопцем із Квінзу, який прагнув жити у Верхньому Іст-сайді[182], але, зрештою, проводив час на збіговиськах людей із сумнівною репутацією на кшталт Studio 54[183], а не в Harvard Club[184].

Погляди Трампа на його суспільний прошарок формувалися також під впливом Роджера Стоуна. Стоун почав свою політичну кар’єру, виконуючи брудні завдання для кампанії Ніксона 1972 року. Як і Трамп, він був поміркованим республіканцем щодо питань на кшталт абортів і соціальних витрат. Разом із першою дружиною він заснував Republicans for Choice[185]. Але Стоун любив проводити кампанії в суто популістській манері: «ми, народ» проти «груп із особливими інтересами»[186]. Біограф Трампа Майкл Д’Антоніо так пише про Стоуна:

Трамп вибрав цей курс для своїх кампаній. В авторській колонці в The New York Times у лютому 2000 року Трамп пояснив, що відмовився від претензій на президентство, бо більше не вважає Партію реформ придатним для цього інструментом. Однак він висловив жаль, що не має змоги взяти участь «у перегонах проти Буша та Ґора, двох політиків з істеблішменту». Він написав: «Я був переконаний: мої аргументи щодо того, що наші головні торгові партнери обкрадають Америку і що час займати жорсткішу позицію в торговельних переговорах, матимуть резонанс під час боротьби проти двох суперників із Ліги плюща»[189]. (Трамп не згадав, що й сам є випускником університету з Ліги плюща).

2016 року він назвав себе захисником «мовчазної більшості» (термін запозичений у Ніксона), який виступає проти «груп із особливими інтересами» та «істеблішменту» з обох партій. «Мовчазна більшість повернулася, і вона не мовчить. Вона агресивна», — заявив Трамп у Далласі. На мітингах під час кампанії роздавали плакати з написом «Мовчазна більшість — пліч-о-пліч із Трампом». У січні, просто перед кокусом в Айові, Трамп випустив рекламу під заголовком «Істеблішмент». Сидячи за столом, він говорив: «Істеблішмент, медіа, групи з особливими інтересами, лобісти, фінансові донори — усі вони проти мене. Я фінансую свою кампанію сам. Я нічого нікому не винен. Я маю зобов’язання тільки перед американським народом — виконувати роботу відмінно. Вони справді намагаються зупинити мене»[190].

Деякі вимоги Трампа відображали його власний особливий бренд — уміння продавати. У книжці «Мистецтво укладати угоди» (The Art of the Deal) Трамп пояснював, що «невелике перебільшення» допомагає продати продукт. І в цьому сенсі пропозиції оголосити поза законом усіх мусульман, накласти 45-відсоткове мито на китайський імпорт, змусити Мексику платити за стіну, можливо, були спланованими витівками для привернення уваги, які не варто сприймати серйозно. Однак вони також типові для популістського підходу. Це був трампівський еквівалент вимоги вільного обігу срібла чи запропонованого Лонгом конфіскаційного податку на багатих — про такі речі неможливо вести переговори, навіть якщо за справу візьмуться видатні дипломати чи знавці ведення бізнес-переговорів, але саме з цієї причини вони загострюють розбіжності між тим, чого хоче «мовчазна більшість», і тим, із чим готовий змиритися «істеблішмент». Прихильники Трампа не завжди вірили[191], що він зможе змусити Мексику заплатити за стіну чи депортувати всіх іммігрантів, які в’їхали до країни нелегально. Вони вбачали в його вимогах демаркаційну лінію між тим, чого «ми» хочемо, і тим, на що «вони» (Конгрес, президент Мексики) погодяться.

Деякі вимоги Трампа щодо торгівлі та перенесення виробництва за кордон та його тиради проти лобістів, великих фінансових донорів і груп із особливими інтересами нагадували Перо, але Трамп поводився зовсім інакше. Манера Перо була професорською, у найгіршому разі поблажливою. Його широко й несправедливо критикували за звертання «Ви, народ», вжите стосовно членів Національної асоціації сприяння прогресові кольорового населення[192]. Але він не злостився на адресу тих, хто з ним не погоджувався, і не робив офірного цапа із зовнішніх груп. Трамп у нападках на противників активно переходив на особистості, вдавався до расистських характеристик щодо національностей та релігій і демонстрував принизливе ставлення до жінок. (Коли Гілларі Клінтон оголосила про висунення своєї кандидатури, Трамп написав у Твіттері: «Якщо Гілларі не може задовольнити чоловіка, що змушує її вважати, що вона задовольнить Америку?»)

Хоча в поглядах Трампа найчіткіше відлунював правий популізм Воллеса та Б’юкенена, його манера тією ж мірою відрізнялася від манери цих діячів. Воллес старанно намагався не справити враження, що він має расистське ставлення до чорних. Він майже завжди формулював свої пропозиції в поняттях прав штату чи ще якихось абстрактних принципів. І, на відміну від Трампа, Воллес був досвідченим професійним політиком. Він насолоджувався суперечками з критиками та протестувальниками на своїх мітингах. Натомість Трамп постійно демонстрував тонкошкірість бізнесмена, який високо цінує свій статус знаменитості. На мітингах він підбадьорював прихильників, які били протестувальників. Він намагався налаштувати своїх прихильників проти преси. Дії Трампа свідчили про злостивий характер, ницість, сформовані в запеклих сутичках навколо нерухомості й казино (1993 року Трамп намагався скасувати закон, що дозволяє бідним індіанським племенам управляти казино), та переконаність (породжену його фінансовим успіхом чи, можливо, затримкою в розвитку), що він може публічно висловлювати будь-які приватні думки про мексиканців чи жінок без жодних наслідків для себе.

У серпні 2015 року, коли Трамп різко розкритикував коментатора Fox News Мегін Келлі, Стоун сам офіційно звільнився з посади керівника компанії, хоча залишився прихильником та радником Трампа. З погляду Стоуна, огидна поведінка Трампа відвертала увагу від його меседжів, спрямованих проти істеблішменту. Однак Трамп, за результатами опитувань, продовжував підніматися вгору. Можливо, зрештою, він легко пожертвував би шансом стати президентом, але його неприємна поведінка (що сприймалася як виклик політкоректності) у поєднанні з його посутніми закликами щодо торгівлі, імміграції та перенесення виробництва завоювали прихильність серед республіканців і незалежних.

Трамп і республіканці

Успіх Трампа загрожував коаліції, яку консервативні республіканці викували в 1970-х роках. Ця коаліція об’єднувала бізнесові кола партії та білих виборців із робітничого й середнього класів, що відвернулися від Демократичної партії в 1960-х. Кандидатура Трампа вбила клин у цю коаліцію. Виступи Трампа проти неоліберальної економіки та неоконсервативної зовнішньої політики глибоко образили верхівку партії з бізнес-лідерів, аналітиків, письменників, редакторів, колумністів, теле- та радіоведучих. Ці лідери запустили потужну й безуспішну багатомільйонну кампанію проти його кандидатури. Їхньою справжньою метою часто була позиція Трампа щодо економіки та зовнішньої політики. Після того як у червні, виступаючи з промовою про «ставки» в цих виборах, Трамп виголосив тираду проти транснаціональних компаній і торгових угод, провідний фінансовий донор Республіканської партії Пол Сінгер застеріг: якщо Трамп переможе, це призведе до «масштабної глобальної депресії»[193]. Але через нестриманість і нетерпимість Трампа вони могли засуджувати його за будь-що інше, при цьому реально не переймаючись його зовнішньо- та внутрішньоекономічними поглядами.

Політичну базу Трампа становили білі виборці партії з робітничого та середнього класів — саме ті виборці, які спочатку стікалися до Воллеса, потім до Ніксона, яких привабили Перо та Б’юкенен і які зараз відчули, що мають захисника в особі Трампа. Він став голосом середнього американського радикалізму і, ширше, білих американців, які відчували, що внаслідок глобалізації та переходу до постіндустріальної економіки залишилися на узбіччі. Було проведено два масштабних опитування республіканського електорату: перше — American National Election Studies (ANES)[194] у січні 2016 року, друге — організоване Pew Research Center у березні[195]. Обидва опитування дали однакові висновки щодо прихильників Трампа.

Прибічники Трампа старші і непропорційно менш освічені (найпевніші ознаки класової належності), ніж виборці інших кандидатів. 1971 року, коли Дональд Воррен опитував виборців Воллеса, можна було припустити, що виборець із робітничого класу матиме лише середню шкільну освіту. На 2016 рік такі ж виборці, імовірно, відвідували дворічний коледж чи професійно-технічний навчальний заклад і здобули ступінь «associate’s degree». За цим критерієм, 70,1 % виборців Трампа (згідно з опитуванням ANES) не були випускниками коледжів. Порівняймо: серед виборців Джона Кейсіка, фаворита правлячої верхівки республіканців, цей показник становив 45,1 %. За показником доходу: половина виборців Трампа отримували менш ніж $50 тис. на рік, тоді як серед виборців Кейсіка так мало отримували лише 35,3 %. Цих виборців Трампа можна охарактеризувати як нащадків тих білих виборців із робітничого класу, що почали відходити від Демократичної партії в 1960-х роках.[196] Уже 1972 року вони відчували байдужість Вашингтона й віддаленість тих змін, які бачили навколо, від власних інтересів, а у 2016 році це відчуття посилилося — Велика рецесія, здається, стала останнім ударом по їхніх економічних перспективах в економіці, яка значно більше сприяла просуванню інтересів верхівки середнього класу та багатіїв.

Схоже на те, що з усього електорату Республіканської партії саме виборців Трампа найбільше хвилювала Велика рецесія, навіть якщо їх самих і не вигнали з роботи. Вони відзначалися найбільш песимістичним поглядом на економіку. Згідно з опитуванням Pew Research Center, 48 % виборців Трампа вважали економічне становище США поганим. Для порівняння: серед виборців Круза цей показник становив 31 %, серед виборців Кейсіка — 28 %.

Між прихильниками Трампа та інших республіканців були також очевидні відмінності в ставленні до торгівлі та імміграції. Згідно з опитуванням Pew Research Center, 69 % виборців Трампа вважали, що іммігранти більше обтяжують, ніж зміцнюють економіку. Серед виборців Кейсіка цей показник становив 40 %. Згідно з опитуванням ANES, 66,4 % виборців Трампа виступали проти надання народженим у США дітям іммігрантів громадянства за народженням. Порівняймо: серед виборців Кейсіка таких було 26 %. За даними опитування Pew Research Center, 67 % прихильників Трампа вважали, що угоди про вільну торгівлю шкідливі для США (порівняно із 46 % серед прихильників Кейсіка та 40 % серед прихильників Круза). Виборці Трампа також найменше були схильні вважати, що люди мають бути більш делікатними у своїх висловлюваннях про людей іншого походження. Згідно з опитуванням ANES, 75,7 % виборців Трампа (порівняно із 45,9 % виборців Кейсіка) вважали, що люди занадто легко ображаються.

Прихильники Трампа підходять під опис середнього американського популізму. Вони скептично оцінюють сили тих, хто стоїть вище та нижче від них. Згідно з опитуванням Pew Research Center, 61 % виборців Трампа (порівняно з 51 % виборців Кейсіка та 45 % виборців Круза) вважав, що економічна система США несправедливо сприятлива для наділених владою. В інтерв’ю, які я брав під час мітингів, прихильники Трампа незмінно хвалили його за самофінансування, вважаючи, що це робить його незалежним від груп із особливими інтересами та лобістів. Як і в Перо, це було значним чинником його привабливості.

Виборці Трампа, які прибічники Воллеса, незмінно прихильно ставилися до загальних соціальних програм, породжених «Новим курсом», але при цьому виступали проти програм на кшталт Акта про захист пацієнтів і доступну медичну допомогу, якими, на їхню думку, передусім користаються меншини та бідні. Згідно з опитуванням Pew Research Center, 73 % виборців Трампа виступали проти якихось скорочень програми Social Security. Виборці Трампа — економічні популісти; вони не лібертаріанці — прихильники вільного ринку, як і численні багаті спонсори з об’єднань на кшталт Club for Growth[197] чи Freedom Works[198].1 так само вони не радикальні соціальні консерватори, які ставлять на перше місце позицію кандидата щодо молитви чи абортів і які готові погоджуватися з республіканською програмою щодо бізнесу.

Трамп вочевидь усвідомлював, що загрожує республіканській коаліції. В інтерв’ю Bloomberg News він сказав: «За п’ять-десять років від сьогодні буде інша партія. Матимете партію робітників. Партію людей, які 18 років не бачили реального зростання зарплати, партію розгніваних людей»[199]. Чи це справді станеться? Чи відвернеться партія, яка щонайменше з 1896 року представляла корпоративну Америку й Америку малого бізнесу, від своїх багаторічних виборців? Безпосередній вплив Трампа може обмежитися тим, у який спосіб він вів свою національну виборчу кампанію. Подібно до бізнесмена, який успішно вивів новий продукт і відмовляється визнати, що його ринок змінився, Трамп після червня продовжував вдаватися до імпровізованих нападів на суперників та пресу і виявляв легковажну нестриманість, що допомогла йому здобути статус кандидата в президенти від Республіканської партії. Це може призвести до поразки, що тимчасово кине тінь на суть його популізму. У довгостроковій перспективі вплив Трампа може закінчитися тим, що він, як і Лонг, Воллеста Перо, стане одноосібним харизматичним носієм власного популізму. Але він породить іще одну тріщину у твердині неолібералізму.

Сандерс і клас мільярдерів

Сандерс, як і Трамп, виховувався в одному з віддалених боро Нью-Йорка, але на цьому схожість між ними закінчується. Сандерс виріс у Брукліні серед бідноти. Його батько, єврей — емігрант із Польщі, продавав фарби, мати була дочкою емігрантів. Він ходив до тієї самої середньої школи, що й Рут Бейдер Ґінзбург[200] та Чак Шумер[201], рік навчався в Бруклінському коледжі, перш ніж перевестися до Університету Чикаго, який успішно закінчив 1964 року. Шість місяців він жив у кібуці в Ізраїлі, повернувся до Нью-Йорка, де працював на випадкових роботах, а 1968 року разом із першою дружиною переїхав до Вермонту в межах руху «нових лівих», який пропагував переїзд із міст на проживання до села.

Бруклін, де виріс Сандерс, був осередком лівих політиків і культури, і Сандерс, приїхавши до Чикаго, приєднався до Соціалістичної ліги молоді (Young People’s Socialist League), молодіжного крила Соціалістичної партії Нормана Томаса, та до Конгресу расової рівності (Congress of Racial Equality, CORE), який на той час був надзвичайно активним об’єднанням із захисту громадянських прав. Він читав Маркса та історію американського соціалізму, його арештовували під час протестів на захист громадянських прав, однак він ніколи не звертався до фанатичного насильства, як це зробили наприкінці 1960-х років лідери організації «Студенти за демократичне суспільство» (Students for a Democratic Society, SDS)[202]. Натомість Сандерс поєднував прихильність до соціалізму Юджина Дебса[203] із різноманітними контркультурними захопленнями, зокрема з вільним коханням, райхіанською терапією[204], екологією, домашніми пологами та домашнім навчанням.

Заробляючи на життя некваліфікованою працею та виховуючи малу дитину, у 1970-х Сандерс двічі балотувався до Сенату та двічі — на пост губернатора від Союзу свободи (Liberty Union), лівої третьої партії у Вермонті. Він набирав не більше ніж 6 % голосів, тож, розчарувавшись, вийшов із Союзу свободи 1977 року. Чотири роки потому він балотувався на пост мера Берлінгтона і, на подив спільників міста, із перевагою в 10 голосів переміг чинного мера-демократа. Сандерс був успішним мером. Він тричі переобирався і допоміг перетворити 45-тисячне містечко на одне з найбільш придатних до життя міст Нової Англії. 1990 року він посів одне з місць від Вермонту в Палаті представників, а 2006 року, коли республіканець Джим Джеффордс пішов у відставку, посів місце в Сенаті.

У своїх кампаніях під егідою Союзу свободи Сандерс відстоював соціалістичні позиції. У щоденнику, який він вів під час кампанії до Сенату 1972 року, Сандерс так писав про одну із зустрічей: «Я навіть згадав жахливе слово „соціалізм“ — а ніхто з аудиторії не знепритомнів»[205]. Будь-кому із зацікавлених він порекомендував би есей Альберта Ейнштейна «Чому соціалізм»[206]. У цьому есеї Ейнштейн писав, що єдиний спосіб позбутися «пороків» соціалізму — «встановити соціалістичну економіку... У такій економіці засоби виробництва належать самому суспільству і використовуються планово». Будучи мером, Сандерс хвилювався, що не може запровадити соціалізм у Вермонті. «Якщо ви спитаєте мене, чи слід націоналізувати банки, я відповім: так, — сказав Сандерс виданню Baltimore Sun. — Але в мене немає влади, щоб націоналізувати банки в Берлінгтоні»[207].

Після обрання до Конгресу соціалістичні погляди Сандерса пом’якшилися і дедалі більше нагадували соціал-демократичні. «Соціалізм для мене не означає державної власності на все будь-якою ціною, — сказав він Associated Press у листопаді 1990 року. — Він означає створення держави та світу, у яких усі люди мають пристойний рівень життя». У виданій 1997 році автобіографії «Аутсайдеру Палаті представників» (Outsider in the House) Сандерс написав: «Білл Клінтон — поміркований демократ. Я — демократичний соціаліст»[208]. Але в цій книжці він найчастіше називає себе «прогресистом». На той час, коли його вибрали до Сенату, він недвозначно прирівнював соціалізм до скандинавської соціал-демократії. «Я демократичний соціаліст, — розповідав він Washington Post — У Норвегії батькам дають оплачуваний рік для догляду за дитиною. У Фінляндії та Швеції є державна охорона здоров’я, безкоштовна вища освіта, доступне житло та високий рівень життя»[209].

Що не змінилося з плином років, так це звинувачення, які Сандерс висувавав до капіталізму. Він ніколи не заплющував очі на приголомшливу економічну нерівність. У кампанії 1971 року він вимагав радикальної податкової реформи, спрямованої на «два відсотки людей, що контролюють третину багатства країни»[210]. У кампанії 1996 року щодо перевиборів до Сенату він різко критикував вплив «одного відсотка». У Палаті представників та Сенаті Сандерс непохитно виступав проти обрання партією шляху неолібералізму. Він боровся проти NAFTA та угод із Китаєм, скорочення податків для бізнесу, бюджету, що передбачав зменшення соціальних витрат, та фінансової дерегуляції. У часи президентства Обами Сандерс продовжував висловлювати свою незгоду з офіційним державним курсом. У грудні 2010 року він одноосібно влаштував обструкцію (це нагадувало ситуацію, коли Г’юї Лонг виступив проти Рузвельтівського Акта про регулювання економіки (Government Economy Act) 1933 року) бюджетній і податковій угоді, яку Обама, намагаючись пом’якшити поразки в Конгресі, розробив разом із республіканцями і яка подовжувала запроваджене Бушем зниження податків для багатих.

Про балотування на пост президента Сандерс уперше серйозно замислився у квітні 2013 року. Тоді він зібрав на зустріч у Берлінгтоні своїх найближчих друзів і радників, щоб обговорити, чи варто це робити. Зібрання зійшлося на тому, що обурення Сандерса з приводу нерівності в доходах може мати підтримку населення у 2016 році. Тоді було відзначено, що протести «Захопи Уолл-стрит» розсіялися, але порушені ними питання зараз широко обговорюють. Для ухвалення остаточного рішення Сандерсові знадобилося ще два роки, однак у квітні 2015 року він сказав друзям, що балотуватиметься. Того місяця, даючи інтерв’ю Рейчел Меддоу на MSNBC, Сандерс відзначив «цей дивний момент в американській історії, коли наш середній клас зникає, коли в нас так багато людей живе в бідності, коли ми маємо боротися зі змінами клімату, коли маємо вирішувати проблему жахливої нерівності в доходах та багатстві», і запитав:

Розгорнувши кампанію, Сандерс окреслив низку радикальних реформ, які, крім іншого, мали повернути урядові контроль над приватними ринками. Він запропонував запровадити Medicare для всіх, що усуне приватних страховиків як посередників і гарантуватиме медичне страхування як право; безкоштовне навчання в державних коледжах, фінансоване за кошт податку на операції, яким обкладатимуться спекуляції на Уолл-стрит; податок на викиди діоксиду вуглецю для їх зменшення; відновлення Акта Ґласса—Стіголла, який розділяє комерційну та інвестиційну банківську діяльність; державне фінансування виборчих кампаній.

Критики Сандерса серед демократів стверджували, що його пропозиції не практичні, бо ніколи не пройдуть через республіканський Конгрес. У New York Magazine вийшла колонка під заголовком «Чого не розуміє Берні Сандерс про американську політику»[213]. Сандерс відповів, що для впровадження будь-якої з цих реформ потрібна «політична революція», яка протиставить владу народу класові мільярдерів. «Якщо ми хочемо змінити Америку, — сказав Сандерс, виступаючи з промовою в Норт-Лас-Вегасі в листопаді, — нам потрібна політична революція. Мільйони людей мають встати й долучитися до політичного процесу так, як не було вже багато-багато років поспіль».

The New York Times у редакційній статті розкритикувала Сандерса за «поспішні заклики до революції»[214]. Але під «революцією» Сандерс мав на увазі більш активну участь у політиці, а не збройну боротьбу з метою захоплення влади в державі. Озвучуючи це разом із вимогою реформувати фінансування виборчих кампаній, Сандерс фактично формулював значно більш спірну позицію, ніж хотілося визнавати виданню The New York Times та іншим критикам, а саме: щоб досягти передбачених його реформою значних змін у наявних відносинах між урядом та економікою, знадобилися б великі зрушення в розподілі політичної влади та зобов’язань у країні, наприклад такі, які відбулися, скажімо, впродовж 1929-1935 років.

Даючи інтерв’ю Стівенові Кольберу[215], Сандерс сказав, що волів би називати свої пропозиції «прогресистськими», а не «соціалістичними» чи «ліберальними». Таке вживання терміна «прогресистський» мало сенс, але з історичного погляду американський прогресизм постав як альтернатива популізму та соціалізму. Там, де популісти спиралися на конфлікт між народом та істеблішментом, а соціалісти використовували конфлікт між робітничим класом і класом капіталістів, прогресизм прагнув примирити класи — усунути антагонізм. «Я за працю» чи «Я за капітал» — це підміна чимось іншим незмінних законів доброчесності, — писав Теодор Рузвельт 1904 року. — «І перше, і друге уможливлює існування класової людини, і такий дозвіл — це єдина річ, яка найшвидше роз’їсть серце республіки»[216].

Політичний підхід і вимоги Сандерса більш чітко відповідали американській популістській традиції, реалізовуваній Народною партією, Лонгом, Перо та рухом «Захопи Уолл-стрит». Він прагнув підняти народ проти «класу мільярдерів». А його вимоги проводили політичну межу між 99 % та 1 %. Вони радше окреслювали конфлікт, а не забезпечували відправну точку для переговорів. Без того, що Сандерс називав політичною революцією, страхові та фармацевтичні компанії в жодному разі не погодилися б на «Medicare для всіх», а банки та інші компанії з Уолл-стрит не скорилися б додатковій регуляції чи не стали б платити податок на операції, щоб американці могли безкоштовно навчатися в державних коледжах. Подібно до того як політичні еліти обходилися з Лонгом та Перо, так само критики Сандерса стверджували, що його цифри не узгоджуються, наче вимоги, озвучені в ході кампанії, мають перевірятися бюджетним комітетом Конгресу.

Сандерс погоджувався з Трампом у питаннях торгових угод та інвестицій за кордон. «Наскільки я зрозумів, спілкуючись із багатьма економістами, NAFTA, PNTR[217] із Китаєм, інші торгові угоди коштували цій країні мільйонів робочих місць», — сказав Сандерс New York Daily News. «Не думаю, що це прийнятна торгова політика — казати, що можна переміститися до країни, де вкрай низькі зарплати, де немає екологічного регулювання, де працівники не можуть створювати профспілки», — додав він. Але Сандерс — лівий, а не правий популіст. На відміну від Трампа та його прихильників, він не звинувачував нелегальних іммігрантів в ускладненні становища американських працівників і не намагався покласти край тероризму шляхом заборони мусульманам в’їздити до країни. Сандерс пояснив Меддоу, що повністю зосередився на боротьбі з «класом мільярдерів».

Виборці Берні

На виборах 2016 року Сандерс поступився в боротьбі за висунення кандидатом у президенти, але підтримка Гілларі Клінтон, імовірно, не відображає того, наскільки демократи та незалежні виборці, що тяжіють до демократів, схвалювали його підхід. Результати змагання за висунення кандидатом у президенти визначило переконання афроамериканців і літніх виборців у тому, що Клінтон здатна перемогти в загальних виборах і після років у найвищих владних ешелонах краще підготовлена до президентства, ніж 74-річний демократичний соціаліст, який протягом виборчої кампанії демонстрував дуже незначну обізнаність і зацікавленість у зовнішній політиці. Але, вивчивши основних прихильників Сандерса, все одно можна дещо почерпнути.

Підтримка Сандерса, як і Трампа, показала, наскільки Велика рецесія радикалізувала значну частину електорату. Його виборці найрізкіше з-поміж решти груп критикували американську економічну систему. Згідно з опитуванням Pew Research Center, 91 % виборців Сандерса вважав, що «американська система несправедливо надає перевагу впливовим колам». Порівняймо із 73 % виборців Клінтон за цим показником і 61 % виборців Трампа. За даними Pew Research Center, 82 % виборців Сандерса також уважали, що корпорації «отримують забагато прибутків». Відповідно до опитування ANES, 90,2 % виборців Сандерса вважали, що різниця між доходами багатих і бідних більша, ніж 20 років тому.

Виборці Сандерса були також найбільш песимістично налаштовані щодо економічного майбутнього як свого власного, так і всієї країни. Це теж свідчить про вплив Великої рецесії. Згідно з опитуванням Pew Research Center, 57 % (значно більше, ніж серед інших груп виборців демократів чи республіканців) вважали, що важка робота не гарантує успіху. За опитуванням ANES, 63,3 % прихильників Сандерса (порівняно із 43,2 % прихильників Клінтон) вважали, що в Америці в пересічної особи немає чи майже немає можливостей домогтися успіху.

У середньому найбільшу підтримку Сандерс отримав у молоді. За моїми спостереженнями на мітингах, більшість цих молодих виборців або навчається в коледжах, або щойно їх закінчила. По суті, вони — нащадки покоління Макґоверна. Ці люди почали тяжіти до Демократичної партії внаслідок постматеріальної стурбованості соціальними та екологічними питаннями та морального обурення через війну у В’єтнамі й пізніше вторгнення США до Іраку, а останнім часом — унаслідок Великої рецесії, у якій вони вбачали безвідповідальність Уолл-стрит і класу мільярдерів.

Однак їхні турботи мали ще й матеріальний вимір, який зачепив Сандерс. Вони переймалися тими можливостями, які на них чекають чи які вони знайшли на ринку праці. Вони стали менш незалежними у своїй роботі, заробляли менше, ніж очікували. Після Великої рецесії молоді виборці почали хвилюватися, чи знайдуть вони якусь роботу і чи матимуть узагалі можливість повернути кредити, взяті на оплату коледжу.

Звісно, їх можна було б знову перетягнути на сторону неолібералізму за умови зміни тенденцій в економіці на протилежні, але це навряд чи станеться. В останні десятиліття XX століття економісти говорили про надбавки до зарплат випускників коледжів, але після буму кінця 1990-х років вони скоротилися. За даними Economic Policy Institute, у 2015 році реальні зарплати молодих випускників коледжів із поправкою на інфляцію були на 2,5 % нижчими, ніж у 2000 року. Водночас студентські заборгованості (основне питання кампанії Сандерса) швидко зросли — з 2008 до 2014 року вони збільшилися на 84 %[218]. Крім того, випускники дворічних і чотирирічних коледжів дедалі частіше мають шукати своє місце серед робочої сили, розподіленої між спеціалізованими нішами, які постійно видозмінюються під впливом інформаційних технологій. Імовірно, це посприяло зростанню рівня тривожності, що його психологи спостерігають серед студентів коледжів[219]. Якщо ці тенденції триватимуть, в американському електораті почне формуватися значний сегмент радикалізованих виборців.

Те, що Сандерс ідентифікував себе як соціаліста, без сумніву, стало б перешкодою на загальних виборах, але є деякі ознаки того, що серед молодих виборців це йому, можливо, допомогло. Як засвідчило опитування січня 2016 року, проведене соціологічною компанією YouGov, молодь віком 18—29 років демонструвала прихильне ставлення до соціалізму (43 % проти 26 %, а решта не мала чіткої думки з нього приводу). Серед виборців демократів цей показник становив 42 % проти 34 %[220]. Такі результати (неможливі ще 50 чи навіть 25 років тому) частково є наслідком закінчення холодної війни та ототожнення соціалізму радше з європейською соціал-демократією, ніж із радянським комунізмом. Деякі прихильники Сандерса, яких я опитував, посилалися на європейські соціальні програми. Однак інші, подібно до прихильників християнського соціалізму[221]XIX століття, наголошували, що суть соціалізму полягає в спільній праці, на відміну від капіталізму. У будь-якому разі тяжіння молодих виборців до соціалізму — це зворотний бік їхнього дедалі більшого розчарування в капіталізмі, викликаного Великою рецесією.

Молодих виборців не відштовхнули ані вік Сандерса, ані його необізнаність у попкультурі. Між Сандерсом, який досягнув повноліття в буремні 1960-і, коли молоді люди були налаштовані на вихід за усталені межі, та його молодими прихильниками виникла близькість. Поки літні виборці та ліберальні експерти оцінювали програму Сандерса з погляду, чи можуть вони сподіватися, що в разі перемоги той внесе до проекту бюджету на 2018 фінансовий рік статті, у яких вони зацікавлені, молодим виборцям сподобався візіонерський розмах ідей щодо державного медичного страхування для всіх і безкоштовних державних коледжів (Medicare for All та Free Public College). Вони розуміли, що впровадження подібних програм неможливе в межах поточної «брехливої системи» і потребуватиме політичної революції. Важко собі уявити різкіший контраст із кампанією Клінтон, у якій не було жодних візіонерських елементів і яка повністю зосереджувалася на переліку покрокових, поетапних змін.

Зі зменшенням шансів Сандерса на перемогу в процесі визначення кандидата від партії деякі з його палких прихильників планували зустрічі з метою перетворення кампанії на політичний рух, який продовжуватиме діяти після виборів 2016 року[222]. Але політичну кампанію складно перетворити на політичний рух. Рухи часто виникають навколо конкретних питань (аборти, тверезість, громадянські права, гей-шлюби, війна у В’єтнамі чи в Іраку) і набувають поширення в протистоянні із владою, що займає протилежну позицію. Вторгнення Джорджа Буша-молодшого до Іраку посприяло рухові, який допоміг Обамі 2008 року стати кандидатом у президенти і президентом, однак зберегти цей рух після обрання Обами не вдалося. Ще менше є підстав очікувати, що кампанія Сандерса породить рух, який зможе пережити листопадові вибори, особливо в разі обрання Клінтон. (Якщо оберуть Трампа, складеться інша ситуація, але в такому разі можна очікувати, що якийсь лівий рух постане і без втручання Сандерса).

Вплив Сандерса (як і Лонґа), найімовірніше, відчує на собі Демократична партія, у якій він уже прискорив поворот проти загальноприйнятого неоліберального підходу до фінансів, торгівлі та мобільності капіталу. Утім, це необов’язково зачепить питання імміграції некваліфікованої робочої сили та іноземних заробітчан. Молодь, за винятком студентів, не є функціональним сегментом виборців, але кампанія Сандерса виявила, якою мірою Велика рецесія радикалізувала нащадків покоління Макґоверна серед спеціалістів зі здобутою в коледжах освітою. У прийдешні роки вони можуть стати основною силою американської політики. Тією, що, врешті, зможе остаточно вирішити долю неоліберальної традиції.