Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

Упродовж 2003—2007 років Європа, вочевидь, перебувала в задовільному стані. Зростання в Європі становило в середньому 2,75 % на рік — низький, але не катастрофічний показник. Рівень безробіття знизився з 9,2 % до 7,2 %. Хвиля популізму спала. Але фінансовий колапс, що поширився на Європу наприкінці 2008 року, та зростання кількості біженців і посилення ісламського тероризму, що, на перший погляд, було пов’язано з інтервенціями Заходу й громадянськими війнами на Близькому Сході, у Південній Азії та Північній Африці, спричинили популістський бунт.

Ця популістська реакція відрізнялася від реакції 90-х одним важливим аспектом. У північному поясі, по якому Велика рецесія так сильно не вдарила і де скупчилося багато шукачів притулку, переважав правий популізм. Але в Південній Європі — Іспанії, Греції та Італії, — де безробіття досягло рівнів Великої депресії, виник новий лівий популізм. Коли головні ліво- та правоцентристські партії, пов’язані членством їхніх країн у єврозоні, не змогли реанімувати свої економіки, виборці цих країн почали шукати відповідей у нових популістських партій.

Єврокриза

Фінансовий колапс, який став очевидним у США у вересні 2008 року із банкрутством Lehman Brothers, до кінця року поширився й на європейські банки, які інтенсивно інвестували в американські деривативи. Кредитування припинилося, позичальники не сплачували борги, інвестування сповільнилося, рівень безробіття зріс. На 2009 рік середній рівень безробіття в ЄС становив 9,6 %; у 2012 році він сягнув 11,4 %. А в Південній Європі все було ще гірше — в Іспанії 18 % у 2009, 25,1 % у 2012.[258] На 2012 рік США почали виходити з Великої рецесії, але в Південній Європі вона тривала, ставлячи під сумнів життєздатність Євросоюзу та євро.

У США безпосередньою причиною кризи були фінансова дерегуляція та шахрайство. У Західній Європі поглиблення рецесії[259] спричинило неправильне фінансове регулювання. Єврозона, яка почала діяти 1999 року, охоплювала 19 країн із різним рівнем економічного розвитку й дуже різними типами економік. Наприклад, Німеччина та Нідерланди були експортоорієнтованими високотехнологічними економіками. За Ґерхарда Шредера німецькі профспілки погодилися обмежити свої зарплатні вимоги. У результаті у 2000-х роках німецькі зарплати фактично відставали від продуктивності, що робило німецьку продукцію надзвичайно конкурентоспроможною в ЄС та на міжнародних ринках. Це спричинило підвищення профіциту торгового балансу.

Натомість Іспанія та Греція мали низькотехнологічну економіку, що спиралася на будівництво, туризм, фінансові послуги та сільське господарство. До приєднання до єврозони в періоди криз цим економікам удавалося збалансовувати свій рахунок поточних операцій за допомогою девальвації своїх валют. (У 1992—1995 роках Іспанія здійснювала девальвацію своєї валюти чотири рази.) Але коли вони приєдналися до єврозони, то втратили контроль за курсом своєї валюти. Однак спершу видавалося, що втрачену гнучкість вони компенсували привабливістю для іноземних інвесторів. У минулому іноземні інвестори могли перейматися через можливу втрату грошей у разі, якщо одна з цих країн потрапить у скрутне становище і здійснить девальвацію валюти. Але з євро, регульованим у ЄЦБ, імовірність такого розвитку подій в Іспанії була б не більшою, ніж у Німеччині.

Тож на початку 2000-х, коли Іспанія та Греція (а також інші країни так званого PIIGS[260] — Португалія, Ірландія та Італія) отримали великі дефіцити торгового балансу, іноземні інвестори на чолі з Німеччиною почали реінвестувати профіцити своїх торгових балансів у ці країни з дефіцитом — у формі банківських кредитів і купівлі облігацій. У 2000-х роках економіки, рушієм яких виступав попит, переживали бум офісного, житлового та готельного будівництва; вони мали змогу продавати державні облігації; зарплати зростали швидше за продуктивність; рівень безробіття знижувався. Членство в єврозоні здавалося абсолютним благом.

Однак, коли вдарила фінансова криза, кредитування вичерпалося на міжнародному рівні, покупці житла та офісів перестали платити за борговими зобов’язаннями, інвестори почали виходити з цих країн. Іспанські та грецькі банки, які фінансували нові готелі, житлове й офісне будівництво, нараз зіткнулися з мільярдами безнадійних кредитів. (Навіть сьогодні території навколо Мадрида вкриті величезною кількістю незавершених житлових будівництв). Під загрозою розорення банків іспанський і грецький уряди намагалися надати їм фінансову допомогу, але це просто переклало безнадійні кредити та борги з приватних банків на плечі державного сектора й спричинило «кризу суверенного боргу»[261].

Ці борги виявилися смертельним ризиком для цих країн. Зі зростанням боргу рейтингові агенції знижували рейтинги країн, відсоткові ставки за їхніми платежами зростали, збільшуючи, зрештою, самі борги. Зауважу: за нормальних обставин ці країни могли б спробувати вибратися з цієї фіскальної діри за допомогою девальвації, але поки вони лишалися в єврозоні, ця можливість для них була закрита. Залишалося три варіанти. Перший: вони могли переконати країни-кредитори (насамперед Німеччину) пробачити їм борги. Це виявилося неможливим. Німецькі виборці разом із фінами та нідерландцями гучно протестували проти будь-якої фінансової допомоги. Другий: вони могли повністю вийти з єврозони і вдатися до радикальної девальвації своєї нової валюти. Однак виборці цих країн не хотіли виходити з єврозони. Вони боялися хаосу і (особливо літні люди) втрати заощаджень та фіксованого доходу[262]. Третій: ці країни могли вдатися до жорсткої версії заходів, яких довелося вжити Міттеранові 1982 року, — скорочення витрат і підвищення податків, що призводить до ще більшого безробіття, але також знижує попит на імпорт і (врешті-решт, можна сподіватися) завдяки зниженню витрат на зарплати підвищує конкурентоспроможність експорту.

Греція була однією з перших країн, які не змогли обслуговувати свій борг. Коли правоцентристський уряд, контрольований партією «Нова демократія», звернувся по допомогу до «Трійки» — Європейської комісії, ЄЦБ та МВФ, «Трійка» натомість зажадала від Греції впровадження заходів жорсткої економії, спрямованих на зменшення державного сектора, скорочення зарплат, підвищення податків і приватизацію державних активів. Зіткнувшись із протестами, уряд «Нової демократії» пішов у відставку й оголосив нові вибори, на яких переміг Загальногрецький соціалістичний рух (ΠΑ.ΣΟ.Κ., ПАСОК) під керівництвом Йорґоса Папандреу.

Коли економіст Яніс Варуфакіс, який тоді консультував ПАСОК, порекомендував оголосити дефолт за борговими зобов’язаннями, керівництво відкинуло цю ідею як «зрадницьку»[263]. Вочевидь розгублений, уряд соціалістів у травні 2010 року підписав із «Трійкою» меморандум: в обмін на кредиту 100 млрд. євро, який буде використаний для повернення боргу первинним кредиторам, Греція мала запровадити заходи жорсткої економії. Вони передбачали масштабне скорочення бюджету й різке підвищення в Греції податку на додану вартість (ПДВ). Ці заходи послабили попит і призвели до підвищення рівня безробіття. Через закриття компаній вони також підвищили дефіцит бюджету. «Суверенітет Греції буде сильно обмежено», — вихвалявся колишній президент Європейської комісії Жан-Клод Юнкер[264].

Вирішивши питання з Грецією, «Трійка» взялася за Іспанію, де також із 2010 року почали керувати соціалісти — Іспанська соціалістична робітнича партія, або ІСРП. В обмін на кредит у 50 млрд євро іспанський уряд погодився на різке скорочення бюджету, включно з припиненням надання державної допомоги багатодітним родинам і скороченням пенсійного страхування шляхом підвищення пенсійного віку. Після того як у листопаді 2011 року соціалістичний уряд не переобрали і замість нього прийшли правоцентристи з Народної партії, іспанський уряд погодився на ще більш драконівське скорочення бюджету, зокрема на велике підвищення ПДВ і запровадження трудового законодавства, що значно спрощувало роботодавцям процес звільнення працівників.

Як показав досвід Тетчер 1980-х, подібні заходи суворої економії можуть спрацювати, але тільки тоді, коли країна, що їх застосовує, уже має життєздатні експортні галузі (що, зокрема, включають фінансові послуги) й оточена країнами, економіка яких зростає і які прагнуть купувати імпортні товари та послуги й інвестувати в галузі з нижчою зарплатою. Греція не мала жодної з цих умов, а Іспанія могла скористатися ними мінімально. У Греції запропоновані «Трійкою» заходи суворої економії лише ще більше погіршили ситуацію та призвели до подальших переговорів щодо фінансової допомоги й додаткових заходів економії. Ці кроки також викликали протест популістів проти фальшивих обіцянок процвітання від ЄС та проти як соціалістичних, так і правоцентристських партій, які з ними погоджувалися.

Прихід СІРІЗА до влади

Похмурий період диктатури завершився в Греції тільки 1974 року, коли Режим полковників спровокував війну з Туреччиною за Кіпр і після цього був повалений його власними ж ініціаторами — військовими. Наступного року Константінос Караманліс і «Нові демократи» виграли вибори, але 1981 року до влади прийшли соціалісти [ПАСОК] під проводом Андреаса Папандреу (батька Йоргоса Папандреу) і залишалися біля керма (іноді поступаючись «Новим демократам») протягом переважної більшості наступних тридцяти років.

ПАСОК удалося створити в Греції низькопробну версію соціал-демократії із системою пенсійного забезпечення, державною системою охорони здоров’я й державним сектором, що за обсягом (16 % ВВП) приблизно дорівнював держсекторові деяких інших країн ЄС. При цьому ПАСОК не спромоглася ані побороти масштабні ухиляння від сплати податків серед грецьких багатіїв і представників тіньової економіки, ані переглянути партійну практику використання державного сектора як засобу для отримання хабарів та надання протекції. Ухиляння від податків поглиблювало дефіцит держбюджету, а корупція державних чиновників породжувала недовіру до обох головних партій, відкриваючи лівим можливість претендувати на владу.

Комуністична партія Греції вийшла з періоду диктатури розділеною на зовнішнє крило, що залишалося поза межами країни й повністю підпорядковувалося Радянському Союзу, та внутрішнє «єврокомуністичне» крило, яке прагнуло зробити Грецію демократичним членом європейської спільноти[265]. 1989 року, коли холодна війна вичерпала себе, обидва крила партії сформували «Сінаспізмос» — Коаліцію лівих і прогресу. Те, що лишилося від прорадянської Комуністичної партії, зрештою, зазнало розколу. Однак 2004 року залишки «Сінаспізмос» об’єдналися з феміністськими та екологічними групами й заснували СІРІЗА — «Коаліцію радикальних лівих». Спочатку СІРІЗА була вільною коаліцією, що висувала спільних кандидатів, і її перші зусилля були, без сумніву, посередніми. На виборах 2004 року вона отримала тільки 3 % голосів, і навіть у жовтні 2009 року, коли внаслідок початку фінансової кризи соціалісти знову переможно повернулися до влади з 43,9 % голосів, СІРІЗА набрала тільки 4,6 %.

Однак догідлива реакція ПАСОК і «Нової демократії» на вимоги ЄС щодо суворої економії змінила грецьку політику. Починаючи з травня 2010 року, коли уряд соціалістів погодився на вимоги ЄС щодо різкого скорочення бюджету, на вулиці в Афінах та інших містах вийшли сотні тисяч демонстрантів. Значну частину з них становили студенти та безробітна молодь, але до них приєдналися й робітники-страйкарі. На виборах у червні 2012 року СІРІЗА під проводом Алексіса Ципраса, інженера-будівельника, члена комуністичної молодіжної організації, а пізніше секретаря молодіжної організації «Сінаспізмос», вела кампанію, спрямовану проти поступок соціалістів перед ЄС. СІРІЗА обіцяла анулювати меморандум із ЄС, націоналізувати грецькі банки, підняти податки на багатих і призупинити виплату боргу доти, доки Греція не відновиться після рецесії. Цього разу СІРІЗА посіла друге місце після «Нової демократії» із приголомшливим результатом у 26,9% голосів. ПАСОК, що дискредитувала себе згодою на сувору економію, посіла лише третє місце із 12,3 %. Вона досі не оговталася після тих виборів.

На виборах 2012 року СІРІЗА отримала найкращі результати серед молодих виборців, безробітних і містян, зайнятих як у державному, так і в приватному секторі. Найгірше за неї голосували домогосподарки, літні громадяни та виборці із сільської місцевості[266]. Хоча своїм корінням СІРІЗА сягає лівих-єврокомуністів, 2012 року вона перерейшла на популістські заклики. 2009 року Ципрас майже не звертався до «народу», але 2012 року народ став постійним об’єктом у його промовах — у його завершальному зверненні до виборців у червні це слово прозвучало 51 раз. У своїй промові Ципрас заявив про прийдешні вибори: «У цю неділю відбудеться не просто зіткнення СІРІЗА та політичного істеблішменту, що підписав меморандум... Ідеться про зіткнення народу з його життям. Зіткнення народу з власною долею... Між Грецією олігархів і Грецією демократії»[267].

Після успіху на виборах 2012 року СІРІЗА припинила бути коаліцією і стала єдиною партією на чолі з Ципрасом. Готуючись до виборів січня 2015 року, вона знову зосередилася у своїй платформі на відмові від угод із «Трійкою», які тепер містили й іще більш обтяжливу угоду, укладену «Новою демократією» 2012 року. «Ми не дозволимо перетворити нашу країну на боргову колонію», — заявлялося в платформі. Варуфакіс, який залишив ПАСОК і пізніше стане міністром фінансів при СІРІЗА, звинуватив уряд «Нової демократії» в тому, що він «діє як зразковий в’язень, підкорюючись інструкціям „Трійки“, при цьому попутно намагаючись раціоналістично обґрунтувати нав’язану політику та умови»[268]. Деякі члени СІРІЗА хотіли взагалі відмовитися від євро, але офіційна позиція партії зводилася до того, що вона хоче залишитися в єврозоні, проте не на тих умовах, які нав’язала «Трійка». Це викликало популістську конфронтацію з «Новою демократією» та «Трійкою».

На виборах у січні грецькі виборці підтримали позицію СІРІЗА й відмовилися від уряду «Нової демократії». СІРІЗА отримала парламент, вигравши вибори з 36,3 % голосів проти 27,8 % голосів за «Нову демократію». (ПАСОК отримала лише 4,7 %). Згідно із грецьким виборчим законодавством, переможець отримує додаткові голоси, тож, заручившись підтримкою невеликої партії «Незалежні греки», СІРІЗА взяла у свої руки й уряд. У лютому 2015 року Ципрас і Варуфакіс почали переговори з «Трійкою» щодо кредиту, який дав би їм змогу дати відсіч ЄЦБ і МВФ, перед якими в Греції були борги.

Обидва політики заявляли про боротьбу. Ципрас оголосив, що «Трійка лишилася в минулому»[269]. Але в ході переговорів МВФ, ЄЦБ та міністри ЄС під орудою Німеччини, яка стала провідною силою в ЄС та його керівництві, зайняли жорстку позицію — і надалі вимагали ще більшого скорочення витрат і підвищення податків як умови нових кредитів і відмовлялися задовольнити прохання Греції про списання частини боргу. Зрештою, у липні, відмовившись від виплати боргу МВФ, Ципрас закликав провести референдум щодо того, чи погоджуватися на пропоновану «Трійкою» угоду. Під’юджувані СІРІЗА, 62 % греків проголосували за відмову від угоди з «Трійкою». Здавалося, що наближається остаточна розв’язка боротьби народу Греції з «Трійкою».

Але Ципрас приголомшив грецьких виборців і багатьох членів власної партії — він повернувся до переговорів і погодився на ще більш обтяжливі умови, ніж ті, яких «Трійка» вимагала раніше. Більше скорочення витрат, більше підвищення податків, вихолощення грецької системи пенсій за віком, нові податки на малий і середній бізнес, що був серцевиною грецької економіки, і продаж решти державних активів. Економіст Пол Кругман назвав цю угоду «божевіллям». Він писав: «Європейському проекту — проекту, який я завжди звеличував і підтримував — щойно завдали жахливого, можливо, фатального удару. І хоч що ви думаєте про СІРІЗА чи Грецію, це зробили не греки»[270].

Безробіття в Греції залишилося на рівні 25 %, безробіття серед молоді — удвічі вищим. Європейська економіка перебувала в стагнації. Економісти Гайнер Флассбек і Костас Лапавітсас зазначали: «У світлі цих тенденцій картина, що постає перед Грецією, просто жахлива[271]. Країна опинилася в пастці рівноваги в умовах низького зростання з надзвичайно високим рівнем безробіття та без можливості керувати інструментами економічної політики, що могли б змінити це скрутне становище. Уявлення, що низькі зарплати вкупі з дерегуляцією ринків і приватизацією державних активів приведуть до сталого зростання, не має під собою жодних теоретичних та емпіричних підстав».

Після укладення угоди Ципрас ініціював проведення у вересні нових виборів для отримання вотуму довіри. За меншої явки виборців СІРІЗА знову отримала перевагу над «Новою демократією» (35,5 % проти 28,1 %), але на другому році Ципраса та СІРІЗА при владі їхні перспективи затьмарилися. «Трійка» (яка тепер поповнилася новою інституцією — Європейським стабілізаційним механізмом[272] і стала «Квартетом») продовжувала визначати економічну політику Греції і змушувати її до подальшої суворої економії в обмін на бридж-кредити[273]. Уряд Ципраса нарікав на умови, але потім, із незначною підтримкою (153 голоси проти 147) у парламенті Греції, погодився на вимоги «Квартету». Нові заходи суворої економії були зустрінуті великими протестами в січні, а потім у травні, зокрема триденним загальним страйком. У проведених у травні 2015 року опитуваннях СІРІЗА відставала від «Нової демократії».

ПАСОК майже зникла, але дивним чином СІРІЗА замінила її як лівоцентристський компонент двопартійної монополії в Греції. СІРІЗА більше не бореться з істеблішментом, а, по суті, стала його лівоцентристським складником, яким раніше була ПАСОК. Вона більше не висуває вимог, які відокремлюють народ від безкомпромісної еліти, а натомість намагається пройти по краю поганої угоди, нав’язаної їй «Трійкою-що-перетворилася-на-Квартет». Економіст Джеймс Ґелбрейт, що був радником СІРІЗА, вважає, що вона досі має «радикальний електорат, який... об’єднався б навколо будь-якої справжньої опозиційної сили, якби вона існувала, — що, як виявилося, з різних причин об’єктивно неможливо». Він визнає, що зараз партія «діє як мимовільний агент міністерства фінансів у Берліні»[274].

Спеціаліст із політичної теорії Статіс Кувелакіс, який входив до складу центрального комітету СІРІЗА, але звільнився через липневу угоду з «Трійкою», каже, що єдиний спосіб знову об’єднати Грецію — залишити єврозону. «Неможливо боротися із суворою економією чи неолібералізмом у межах наявного валютного союзу, і, найімовірніше, ЄС як такого. Необхідний розрив», — каже він[275]. Але якщо такий розрив і був іще можливий у дні після липневого референдуму, то зараз момент для нього, схоже, минув. Як популістська партія, що обіцяла боротися проти сил, що намагаються нав’язати країні сувору економію, СІРІЗА, напевно, зазнала краху. І це вплинуло на інші ліві популістські об’єднання на континенті, зокрема на «Подемос» в Іспанії.

«Подемос»: так, ми можемо

Іспанія, як і Греція, ніколи не переживала такого розквіту соціал-демократії після Другої світової війни, який пережили багато країн у Північній Європі. До грудня 1975 року Іспанією правив диктатор Франсіско Франко. Після його смерті призначений ним спадкоємець король Хуан Карлос де Бурбон та один із провідних помічників Франко Адольфо Суарес організували перехід від диктатури до парламентаризму. Вони хотіли бути частиною Європи. Іспанський філософ Ортега-і-Ґассет раніше писав: «Іспанія — це проблема, а Європа — це рішення»[276]. Очолювана Суаресом коаліція «Союз демократичного центру» (СДЦ) виграла перші вибори 1977 року, а знову легалізована Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП, ісп. PSOE) виборола друге місце. 1982 року Іспанія приєдналася до НАТО — це був важливий крок у приборканні іспанського мілітаризму. Але оскільки іспанську економіку паралізувала рецесія, того ж року СДЦ остаточно програв вибори Феліпе Ґонсалесу та ІСРП, які керуватимуть Іспанією наступні чотирнадцять років.

ІСРП — найстарша з-поміж партій, що існують в Іспанії, заснована 1879 року. Із періоду правління Франко вона вийшла марксистською, революційною партією, але Ґонсалес переконав її членів усунути з партійної платформи будь-які натяки на марксизм і надати цій політичній силі форми багатокласової партії, а не просто партії робітничого класу. У кампанії 1982 року Гонсалес продовжував виступати за націоналізацію іспанських банків, створення майже мільйона робочих місць державним коштом і вихід із НАТО, але відмовився від усіх цих обіцянок. Зіткнувшись із безробіттям на рівні 16,5 % та інфляцією 14,4 %, маючи перед очима досвід Міттерана у Франції і прагнучи приєднатися до Європейської економічної спільноти, Гонсалес вибрав тетчерівську стратегію зниження інфляції за допомогою скорочення грошової маси та високих відсоткових ставок. Хоча безробіття невдовзі перевищило 20 %, інфляція почала знижуватися[277].

Спершу Ґонсалес у реалізації своєї економічної стратегії заручився неохочою підтримкою профспілкового руху, але на 1986 рік іспанські профспілки повстали і провели два загальних страйки, які налякали Ґонсалеса. Тоді він збільшив державні витрати, заклавши підвалини для зародження держави загального добробуту. Однак 1992 року почалася різка рецесія. Це, а також дедалі активніші звинувачення в корупції (типовій для іспанської партійної системи, заснованої на протекціонізмі та хабарництві) посприяли тому, що на виборах 1996 року ІСРП програла правоцентристській Народній партії (Partido Popular, РР), що замінила СДЦ у ролі головної опозиційної сили. Протягом наступних двадцяти років Народна партія та ІСРП змінювали одна одну в керівництві державою так само, як колись ПАСОК і «Нова демократія» в Греції.

2004 року, після восьми років правління Народної партії, іспанці.обрали Хосе Луїса Родрігеса Сапатеро від ІСРП. Цей політик розширив спектр соціальних виплат і підвищив мінімальну зарплату. Але, зіткнувшись зі світовою фінансовою кризою та тиском ЄЦБ, 2010 року Сапатеро підписав меморандум про підвищення податків і скорочення витрат і 12 травня того ж року оголосив про масштабне скорочення витрат. Сапатеро рухався тим самим шляхом, що й Папандреу в Греції. Через рік 15 травня на площі Пуерта-дель-Соль у Мадриді зібралися молоді демонстранти. Вони почали місячний сидячий страйк, який поширився по всій Іспанії.

Демонстранти, яких прозвали «Indignados» (обурені), протестували проти запровадженого Сапатеро скорочення витрат, виселення банками людей, які не можуть оплатити свою іпотеку, безробіття та постійної корупції у двох головних партіях (на одному з плакатів було написано: «Демократія — це двопартійна диктатура»). Лідери протесту не були пов’язані із жодною з політичних партій і зневажливо відхрещувалися від ототожнення з організованими лівими та профспілковим рухом. «Ми не праві і не ліві, ми прийшли знизу і йдемо нагору», — так звучав один зі слоганів[278]. Протести охопили ще 57 міст, і в певний момент у Мадриді в них узяли участь 100 тис. протестувальників. Демонстранти проводили зібрання та висували пропозиції. Згодом багато хто з них продовжував організовувати демонстрації. На загальних виборах листопада 2011 року ІСРП зазнала найбільшої за всю свою історію поразки від Народної партії. Прем’єр-міністром став Маріано Рахой.

Пабло Іглесіас, молодий лівий політолог із Мадридського університету Комплутенсе, започаткував телевізійне дискусійне шоу, подібне до Firing Line Вільяма Ф. Баклі[279]. Шоу стало надзвичайно популярним, а Іглесіас із зібраним у «хвіст» довгим волоссям перетворився на бренд. 2013 року, коли внаслідок нового скорочення витрат, нав’язаного Рахою розпорядженням ЄЦБ, безробіття зросло до 26,3 %, Іглесіас і його колеги з університету Комплутенсе почали обговорювати політичну партію, яка ввібрала б енергію «Indignados»[280].

Іглесіас був членом молодіжного крила Комуністичної партії Іспанії, яка не спромоглася здобути електоральну підтримку в постфранківській Іспанії і після того 1986 року заснувала коаліційну партію під назвою «Об’єднані ліві», до якої входили групи борців за мир та феміністські групи. Але Іглесіас відійшов від безкомпромісного марксизму комуністів. Коли він звернувся до них із пропозицією об’єднати зусилля, вони відхилили його як людину «з принципами Ґраучо Маркса»[281][282]. У січні 2014 року Іглесіас із колегами з Університету Комплутенсе оголосили про створення нової партії «Подемос» (Podemos, «Ми можемо»), у назві якої відлунював слоган президентської компанії Обами.

Керівництво партії складалося з політологів і лідерів деяких груп, що брали участь у подіях 15 травня[283]. Переважна більшість серед них досягнула тридцятирічного віку або наближалася до нього. (Деякі лідери, яких я інтерв’ював, мали такий вигляд, що в разі спроби замовити випивку в барі у США в них запросто попросили б документи). Ця нова партія не мала традиційної організації. Вона повною мірою використовувала телебачення та соціальні медіа, щоб зібрати людей разом і поширити свої повідомлення. Її світогляд також відрізнявся від традиційних лівих об’єднань.

Іглесіас і двоє його найближчих соратників, колег-політологів Хуан Карлос Монедеро та Іньїго Еррехон були палкими прихильниками «рожевого припливу»[284], який охопив Латинську Америку. Він почався обранням у Венесуелі Уго Чавеса 1999 року, а продовжився перемогою Ево Моралеса в Болівії 2006 року. Чавес і Моралес відмовилися від класичної соціалістичної стратегії захисту робітничого класу від капіталістів, а натомість прийняли популістську стратегію згуртування «bravo pueblo» (сміливого народу) проти олігархів. Іглесіас та Монедеро стали радниками Чавеса, а Еррехон присвятив свою докторську дисертацію в Університеті Комплутенсе переворотові Моралеса. (Як з’ясувалося пізніше, Чавес щедро платив Монедеро.)

Монедеро, який у свої 51 був доволі старим партійцем, порівняно з іншими членами, і який стояв на чолі «Об’єднаних лівих», мав більш ортодоксальні ліві позиції, але Іглесіас та Еррехон поєднували приклади латиноамериканського популізму з роботами «постмарксистських» політичних філософів, таких як Ернесто Лаклау[285], аргентинець, викладач Есекського університету, та його дружина бельгійка Шанталь Муфф. «Сучасні політичні ініціативи в нашій країні не були б можливі, — пізніше заявив Еррехон, — без підтвердження з боку інтелектуалів і висновків, отриманих під час переломних моментів у Латинській Америці» та без «розуміння значення виступів, суспільної думки та гегемонії, якими ми чітко завдячуємо роботам Лаклау»[286].

Лаклау та Муфф наполягали, що старі ліві категорії «робітничого класу» та «соціалізму» віджили своє і їх треба замінити популістським проектом, що протиставляє народ еліті й націлений на формування «радикальної демократії». Мета популістської партії — поєднати різні групи в «народ», об’єднаний комплексом вимог, що створюють ідеологічний «кордон» між народом та елітою. На відміну від інших європейських інтелектуалів, Лаклау та Муфф назвали популізм логікою, що може набувати як лівої, так і правої форми. Еррехон став ревним послідовником їхнього підходу. 2015 року він видав книжку, де опублікував свої розмови з Муфф. Видання стало біблією для членів «Подемос». Іглесіас у перші роки перебування в партії також поділяв погляди Лаклау та Муфф на популізм[287].

Іглесіас та Еррехон вимагали боротьби між «Іа gente» [народом, людьми] та «Іа casta» [кастою]. Друге слово — іспанське, але саме поняття запозичене з італійської, його використовує Беппе Ґрілло. Цей термін стосується головних політичних та економічних кіл Іспанії. Іглесіас описує його у своїй книжці «Політика в часи кризи» (Politics in a Time of Crisis) у більш розмовній манері: це «злодії, які встановлюють політичні рамки, щоб украсти демократію в народу»[288]. Іглесіас та Еррехон визначили боротьбу як протистояння між народом та елітою, а не між «лівими» та «правими». Можливо, під впливом позиції «Indignados» вони розглядали іспанських лівих як кволих і не релевантних, адже за майже двадцять років «Об’єднані ліві» не кинули іншим силам жодного значного виклику на виборах. Як пояснив Еррехон виданню Le Monde Diplomatique, «нова партія запустить процес або принаймні уможливить новий політичний рубіж, який символічно постулюватиме існування людей, не представлених панівними політичними кастами, і який лежатиме поза правими і лівими моделями»[289].

Вони також переймалися, що основні партії маргіналізують їх, сприймаючи як «лівих». Іглесіас застерігав: «Коли наші супротивники називають нас „радикальними лівими“ і намагаються постійно ототожнювати нас із їхньою символікою, вони виштовхують нас на поле, де їм легше перемогти»[290]. У розмовах із Муфф Еррехон пояснював, що «еліті було б дуже комфортно зламати вісь лівих-правих. Вони розташовувалися в правому центрі / лівому центрі й витісняли тих, хто кидав їм виклик, на маргінеси»[291].

Іглесіас та Еррехон самі з лівих (у книжковій крамниці партії «Подемос» у її мадридському кафе повно давніх примірників New Left Review («Новий лівий огляд») та робіт сучасних марксистів, наприклад Девіда Гарві), але вслід за Лаклау та Муфф вони не визначали соціалізм метою «Подемос». «Ми відкрито визнаємо, що ми не проти стратегії переходу до соціалізму, — сказав Іглесіас виданню New Left Review, — але ми більш помірковані й приймаємо неокейнсіанський підхід, як європейські ліві, вимагаючи більших інвестицій, захисту, соціальних прав і перерозподілу»[292]. Коли я запитав Сегундо Ґонсалеса Ґарсіа, одного з очільників «Подемос» і члена парламенту, чи брали вони за модель якусь із латиноамериканських країн, він сказав: «Ми хочемо, щоб наша країна була ближчою до Північної Європи. Наша модель більш подібна до шведської чи норвезької, ніж до латиноамериканської. Ми прагнемо збудувати державу загального добробуту, забезпечити гарантований дохід»[293]. (Іспанська держава загального добробуту навіть до скорочення витрат була значно слабшою за держави північного поясу Європи).

«Подемос», як і СІРІЗА, виступала проти суворої економії, протестуючи проти правил ЄС і капітуляції перед ними іспанського уряду. Іглесіас визначив метою «Подемос» «пост-неолібералізм». У перший рік існування партія у своїй програмі вимагала припинення виселень із житла за несплату боргу, забезпечення фінансованого урядом гарантованого річного доходу, перегляду боргу Іспанії з тим, щоб не платити «незаконних» виплат, забезпечення «гнучкості» Пакту про стабільність і зростання та включення до його цілей «повної зайнятості», демократизації Брюсселя та відмови від Лісабонської угоди[294], скасування іспанського закону про збалансований бюджет і 35-годинного робочого тижня. Усі разом ці вимоги вносили розкол між «Подемос» та урядом і головними політичними партіями, а також між іспанським народом і Брюсселем.

Лідери «Подемос», за їхнім власним зізнанням, уважали, що задля повного виведення Іспанії з єврокризи країна, врешті, мусить відмовитися від самого євро. Але вони були свідомі того, що іспанські виборці, які раніше процвітали з цією валютою, неохоче розглядатимуть розрив із ЄС. Після десятиліть ізоляції при владі Франко іспанські виборці не підтримають повернення Іспанії до власної валюти. Начо Альварес, колега Іглесіаса в Університеті Комплутенсе та головний економіст «Подемос», сказав мені: «Жодна прогресивна сила не наважується говорити про відмову від євро, позаяк південне населення не хоче навіть чути про це, а це, безумовно, єдине правильне рішення, або принаймні „остаточне“ рішення для відновлення демократії та суверенітету»[295]. Тож партія обмежилася погрозами відмовитися від сплати іспанського боргу та вимогами щодо переформулювання Пакту про стабільність і зростання.

Напередодні виборів до Європарламенту в травні 2014 року мало хто з іспанців чув про «Подемос». Щоб розрекламувати партію, її лідери розмісили фото всіма знаного Іглесіаса на своїй літературі. Це також у дусі популістської стратегії — використовувати лідера як об’єднавчий символ[296]. На їхній подив, партія отримала 8 % (значний показник на багатопартійних виборах) і п’ять місць. Успіх «Подемос» на виборах до Європарламенту забезпечив партії впізнаваність. В умовах, коли безробіття росло, а проти уряду Народної партії почали поширюватися звинувачення в корупції, «Подемос» отримувала дедалі вищі рейтинги в опитуваннях. З грудня 2014 року до квітня 2015 опитування щодо прийдешніх парламентських виборів у грудні 2015 року постійно показували, що «Подемос» випереджає і Народну партію, і ІСРП.

Спершу надії «Подемос» підживлювалися успіхом СІРІЗА в Греції. У січні 2015 року в Афінах Іґлесіас приєднався до Ципраса на сцені під час завершального заходу кампанії. Вони разом танцювали під пісню Леонарда Коєна First we take Manhattan, then we take Berlin («Спершу візьмемо Мангеттен, потім візьмемо Берлін»), але змінили слова на «Спершу візьмемо Афіни, потім візьмемо Мадрид»[297]. Але на тлі запеклої боротьби СІРІЗА із «Трійкою», що вирувала тієї зими, та поширення чуток про намір Греції вийти з єврозони Іглесіас, пам’ятаючи про прихильність іспанських виборців до Європи та євро, почав надалі відмовлятися від ототожнення «Подемос» із СІРІЗА. Іглесіас видалив фото з Ципрасом зі стрічки у Твіттері[298]. «Іспанія — це не Греція», — тепер виголошував він[299]. Іглесіас чітко дав зрозуміти, що «Подемос» виступає за реформування, але не за вихід із ЄС та єврозони. Крім того, «Подемос» припинила вимагати аудиту державного боргу, яким можна було обґрунтувати вибіркові дефолти, та загального прожиткового мінімуму. Але після спектаклю, коли греки спочатку відхилили, а СІРІЗА потім прийняла вимоги «Трійки», «Подемос» опустилася в опитуваннях до позначки 10 %, поступившись новій правоцентристській антикорупційній партії «Ciudadanos», або «Громадяни».

Народна партія розраховувала виграти перевибори. Хоча напередодні виборів безробіття залишалося на рівні 23,7 %, економіка почала зростати частково завдяки тому, що ЄЦБ, на диво, ігнорував той факт, що під керівництвом правоцентристського уряду дефіцит перевищив 3-відсоткову межу. Однак іспанська політична система рясніла хабарями й відкатами, і напередодні виборів 40 чиновників із Народної партії мали постати перед судом за звинуваченнями у відкатних схемах. У результаті Народна партія отримала 28,7 % (найнижчий відсоток навіть для правлячої партії), ІСРП — 22 %, а «Подемос» — приголомшливі 20,7 %.

Електоральна база «Подемос» дещо нагадувала базу Сандерса, але була ширшою. «Подемос» отримала голоси молоді та виборців у великих містах із передмістями. І в Мадриді, і в Барселоні обрали мерів, пов’язаних із «Подемос». Натомість базу Народної партії становили середній і найвищий класи, літні люди та мешканці сільської місцевості чи маленьких містечок, тоді як ІСРП зберегла традиційну для себе підтримку робітничого і середнього класів[300]. Але колись двопартійна система Іспанії стала багатопартійною. І, як засвідчили результати грудневих виборів, ані Народна партія, ані ІСРП не отримали достатньо місць, щоб сформувати готову більшість. Через ці неостаточні результати серед партій п’ять місяців точилися суперечки, посилювані відмовою ІСРП формувати велику коаліцію з Народною партією та «Подемос» і відмовою «Подемос» підпорядковуватися ІСРП у лівоцентристській коаліції. Зрештою, король призначив нові вибори на кінець червня.

Поки партії сварилися з приводу результатів грудневих виборів, усередині «Подемос» намітився розкол між Іглесіасом та Еррехоном. З огляду на ймовірність нових виборів Іглесіас вирішив, що «Подемос» потрібно отримати стільки голосів і місць у парламенті, щоб мати перевагу над ІСРП. Тоді «Подемос» змогла б або домінувати в правлячій коаліції лівих, утвореній разом із ІСРП, або, у разі формування ІСРП великої коаліції з Народною партією, стати провідною опозиційною силою. Він накинув оком на «Об’єднаних лівих», які отримали на грудневих виборах 3,68 %, що разом із голосами, отриманими «Подемос», могло переважити загальний результат ІСРП. З огляду на те що Еррехон виступав проти перетворення на партію «лівих», Іглесіас вирішив вести переговори про коаліцію з «Об’єднаними лівими», у яких із 2013 року змінилося керівництво. Він отримав згоду на участь у виборах із об’єднаним списком кандидатів — «Унідос Подемос» (Unidos Podemos, «Разом ми можемо»)[301].

Іглесіас і «Подемос» здобули перспективу отримати голоси «Об’єднаних лівих», але не погодилися на пропоновані ними найрадикальніші заходи, такі як скасування монархії та націоналізація банків. Прагнучи уникнути звинувачень в екстремізмі, «Подемос» розробила для «Унідос Подемос» платформу, що була тільки тінню зліва від ІСРП. Як і ІСРП, об’єднання обіцяло, що Іспанія дотримуватиметься Пакту про стабільність єврозони, але закликало до «нового шляху скорочення дефіциту бюджету», «більш плавного, ніж установлений Європейською комісією». Вони наполягали (безпідставно), що Іспанія зможе забезпечити цільовий показник дефіциту за допомогою державних інвестицій, а не скорочення соціальних витрат; також закликали до збільшення соціальних витрат, передусім на освіту та охорону здоров’я, при цьому відмовившись від вимог щодо гарантованого річного доходу чи 35-годинного робочого тижня. І замість відкрито вимагати скасування чи скорочення державного боргу, вони вимагали проведення європейської конференції для представлення пропозиції щодо «реструктуризації боргів у єврозоні»[302].

В опитуваннях, проведених напередодні червневих виборів 2016 року, «Унідос Подемос» із великим відривом випереджала ІСРП і в межах досяжності — Народну партію. ІСРП і Народна партія у відповідь привернули увагу до зв’язків «Подемос» із латиноамериканським авторитарним популізмом (та краху нафтозалежної економіки Венесуели) і присутності комуністів в «Унідос Подемос». (Газета Еl Pais, що підтримувала ІСРП, писала в новинах на першій шпальті з приводу створення «Унідос Подемос»: «„Подемос“ укладає угоду з комуністичною організацією, щоб разом узяти участь у виборах»)[303]. Щоб дати відсіч цим звинуваченням, «Унідос Подемос» намагалася ще більше пом’якшити свій імідж. В останні тижні вона опублікувала 192-сторінкову програму у форматі каталогу ІКЕА[304], де поряд із фотографіями людей, що користуються домашнім начинням, був уміщений перелік 394 здебільшого заспокійливих «вимог», серед яких — закон про добробут тварин, емоційний інтелект, захист лісів та участь громадян в управлінні.

На виборах 26 червня (за три дні після того, як британці проголосували за вихід із Європейського Союзу) «Унідос Подемос» зазнала поразки, посівши третє місце. Коаліція «Подемос» та «Об’єднаних лівих» отримала ту саму кількість місць у парламенті, яку ці дві партії здобули в грудні (71 із 350), але фактично вони отримали на 1,09 млн голосів менше. Це сталося передусім через те, що виборці знехтували голосуванням у тих регіонах, які були опорними пунктами «Подемос» у грудні. Народна партія покращила свої показники, але все одно не отримала достатню кількість місць, щоб сформувати більшість. ІСРП отримала менше голосів, ніж у грудні, але все одно добряче випередила «Унідос Подемос». Суперечки триватимуть, можуть навіть відбутися ще одні вибори, але «Подемос» більше не відіграватиме такої вагомої ролі в цих сутичках. Якщо більшість сформують, «Подемос», імовірно, не впливатиме на розстановку сил у новому парламенті. Її спроба витіснити ІСРП як головну партію лівих зазналу краху.

Монедеро, який пішов із офіційного керівного поста в партії за рік до цього, після викриття історії з його венесуельським фінансуванням, але залишався радником Іглесіаса, поклав провину за прикрі результати «Унідос Подемос» частково на проведену ІСРП і Народною партією «кампанію страху», але також пояснив провал неспроможністю «Унідос Подемос» запропонувати політичну альтернативу ІСРП. Монедеро заявив, що кампанія, яку вів Еррехон, «постійно згладжувала гострі кути» її політики. Також він стверджував, що під час кампанії партія занадто покладалася на традиційні мітинги й телебачення і ретельно уникала активних вуличних протестів зі студентами, соціальними організаціями та профспілками. Монедеро виступив на захист альянсу з «Об’єднаними лівими», заявивши, що без цього «Подемос» отримала б «іще гірші» результати[305]. Еррехон у відповідь знову висловився проти союзу з «Об’єднаними лівими». «Два плюс два не дало чотири», — сказав він. Еррехон відзначив, що «Подемос» із цим альянсом «опинилася в пастці». «На осі лівий-правий складніше вибудувати нову більшість, — наголосив він. — На цій осі учасники залишаються нерухомими»[306].

Чи могли і Монедеро, і Еррехон мати рацію — і помилятися? На попередніх виборах деякі виборці підтримали «Подемос» як популістську протестну партію на противагу ІСРП та Народній партії. Але оскільки опитування показували, що «Унідос Подемос» може справді перемогти, виборці оцінили коаліцію та «Подемос» як правлячу партію і вирішили, що цього недостатньо. Як стверджував Еррехон, альянс із «Об’єднаними лівими», імовірно, посилив «кампанію страху». Так само вплинуло голосування британців за вихід із ЄС. Напередодні виборів воно спричинило падіння іспанського фондового ринку і, можливо, призвело до того, що чимало виборців захотіло обрати більш безпечний і звичний прихисток у вигляді ІСРП та Народної партії.

Монедеро також мав рацію. Пом’якшивши свої принципи та не спромігшись відмежуватися від ІСРП ні у вимогах, ні в діях, «Подемос» зреклася своєї популістської позиції лівоцентристського реформізму та почала виглядати як просто ще одна політична партія. Її вимоги більше не розмежовували народ і касту. Партія більше не вела чіткої кампанії проти касти. Можливо, саме цим багато в чому зумовлена неявка виборців у її політичних опорних пунктах. Людей більше не надихали її послання чи спосіб їх донесення.

СІРІЗА відмовилася, від своїх популістських поглядів, коли зіткнулася з владою «Трійки». Вона стала ще однією лівоцентристською партією з амбіціями покрокового зростання. Але на момент, коли СІРІЗА відмовилася від популізму, вона вже витіснила ПАСОК. «Подемос» так не пощастило. Коли Сапатеро поступився «Трійці», ІСРП утратила підтримку, однак вона залишилася однією з двох основних партій Іспанії, і на червневих виборах «Подемос» не вдалося її потіснити. Тож поки СІРІЗА в умовах подальшого спаду в Греції має вирішувати, якій керувати країною, «Подемос» мусить показати, що вона може повернути собі те, що винесло її на вершину влади в Іспанії.