Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

Ніхто, навіть сам Дональд Трамп, не очікував, що його висунуть кандидатом у президенти від Республіканської партії у 2016 році[16]. Так само ніхто, зокрема й Берні Сандерс, не очікував, що ще під час праймериз у червні в Каліфорнії сенатор від Вермонту продовжуватиме протистояти Гілларі Клінтон у боротьбі за місце кандидата в президенти від Демократичної партії.

Успіх Трампа спочатку приписували його вмінню привернути увагу та статусу знаменитості. Але він вигравав праймериз за праймериз, і політичні експерти зауважили, що він грає на расистських настроях на противагу політиці часів президентства Барака Обами і використовує приховані симпатії до фашизму серед нижчих верств білих американців[17]. Успіх Сандерса не викликав такої кількості спекуляцій, оглядачі ігнорували його ідеї, називаючи їх утопічними, натомість вони зосередилися на легковажному ідеалізмі виборців покоління Y[18]. Якщо такого пояснення успіху Сандерса було недостатньо, вони підкреслювали слабкості Гілларі Клінтон як лідера[19]. Однак доцільніше розглядати успіх Трампа та Сандерса як новітній розділ в історії американського популізму.

Популізм — це американське творіння, що пізніше поширилося на Латинську Америку та Європу. Хоча ниточка американського популізму тягнеться аж до Революції та Джексонівської «війни з Банком США»[20], справжнім його початком стало виникнення в 1890-х роках. Народної партії як прецедент періодичної появи таких рухів. У США, на відміну від Європи, такі кампанії розгорталися стрімко і несподівано. Зазвичай вони були нетривалими, однак мали колосальний вплив. Хоча наразі вони видаються незвичними, проте становлять значну частину американського політичного ладу.

Два види політичних подій

Хоча історія американської політики сповнена конфліктів (щодо рабства, заборон, трестів, мит, абортів, інтервенцій за кордоном), однак водночас протягом тривалого часу все ж таки домінував фундаментальний консенсус щодо ролі уряду в економіці та міжнародній політиці. Якщо цей консенсус і не завжди об’єднував партії, то він визначав кінцевий результат політичного конфлікту. Так, із 1935 року до 1970-х років час від часу виникали дискусії щодо переваг прогресивної шкали оподаткування доходів фізичних осіб, але американська політика відображала фундаментальний консенсус на його користь. Саме по собі прогресивне оподаткування було частиною ширшого світогляду, який інколи називають «лібералізмом „Нового курсу“». Він прийшов на зміну переконанням, що передбачали значно більш обмежену роль уряду в економіці.

Фундаментальні світоглядні позиції відіграють важливу роль у політиці США та Європи і всіх країн, управління якими засноване на згоді, а не на силі й терорі. Наприклад, у Великій Британії впродовж більшої частини XIX ст. панував капіталізм laissez-faire[21], який пов’язують із «невидимою рукою ринку» Адама Сміта. Але після Другої світової війни його витіснило кейнсіанство[22].

Структура американської політики спрямована на захист панівних світоглядних позицій. Саме такі її принципи, як «переможець отримує все», «перемога кандидата, який отримав просту більшість голосів», «одномандатні виборчі округи», посприяли створенню двопартійної системи. Кандидатів від третьої партії[23] часто відкидають як «третіх зайвих»[24]. Ба більше, вирішуючи, кого висувати на праймериз у партіях, виборці та партійні боси зазвичай беруть до уваги здатність кандидата бути обраним, а на загальних виборах кандидати здебільшого намагаються зайняти центристську позицію, щоб їх не затаврували як «екстремістів». Американська політична історія рясніє кандидатами, які виявилися занадто екстремістськими з погляду панівного консенсусу тієї чи іншої основної партії. Згадаймо, наприклад, Фреда Гарріса чи Джессі Джексона серед демократів і Тома Танкредо чи Пета Робертсона серед республіканців.

У результаті такого тяжіння обох партій до центру з’явилася тенденція зменшувати або навіть ігнорувати різкі політичні розбіжності щодо базових соціально-економічних питань, особливо під час президентських перегонів. Кампанії часто розгортаються навколо несуттєвих соціальних питань, таких як тверезість чи аборти, або навколо другорядних економічних проблем на кшталт мінімальної зарплати чи дефіциту. Однак часом, під впливом різких змін у суспільстві чи економіці або світової ролі США, виборці несподівано починають реагувати на заклики політиків чи рухів, які торкаються питань, що їх основні партії применшили або проігнорували. Є два види таких подій.

Перший політологи називають виборами, які змінюють співвідношення сил. У такій ситуації виклик, який партія чи кандидату президенти кидають панівному світоглядові, призводить до перевороту, що перебудовує наявні коаліції і викликає появу нової партії більшості. Саме так діяла кампанія Франкліна Рузвельта 1932 року, а ще більше — його кампанія 1936 року, такі ж результати мала кампанія Рональда Рейгана 1980 року. Однак такі вибори — рідкість. Зазвичай їх провокує економічна депресія чи війна та низка політичних сплесків, які ставлять під сумнів, але не витісняють панівний світогляд. В американській політиці такі сплески часто супроводжуються появою популістських кандидатів чи рухів.

Ці популісти-«каталізатори» окреслюють власну політику висловом «ми проти них» — у сенсі боротьби народу проти істеблішменту на основі проблем та вимог, від яких той ухиляється. Поява Народної партії була першим великим залпом проти світогляду капіталізму за принципом невтручання. Програма Г’юї Лонга «Поділімося нашим достатком» збіглася з президентськими виборами Франкліна Рузвельта 1932 року і змусила його адміністрацію впровадити нову політику задля збереження більшості. Разом ці рухи визначили ту популістську базу, якою згодом у своїй кампанії 2016 року скористався Берні Сандерс, що називав себе і демократичним соціалістом, і прогресистом.

Як зазначали в 1950-х роках ліберальні критики, у лозунгах Народної партії звучали ноти антисемітизму, расизму та нативізму, зокрема щодо китайців, але це були, м’яко кажучи, другорядні елементи. До того часу, коли цей рух почав розпадатися, оригінальна Народна партія переважно була рухом лівих. Перші значні приклади популізму правого штибу з’явилися в 1930-х роках із отцем Чарльзом Коґліном[25], а потім у 1960-х — у межах президентських кампаній Джорджа Воллеса. Воллес сприяв провалу більшості прибічників «Нового курсу» і закладанню підвалин для перебудови Рейгана 1980 року. Він створив правий різновид популізму (який соціолог Дональд Воррен назвав «середнім американським радикалізмом» — middle American radicalism) і сформував виборців, які в подальшому мігрували до Республіканської партії і стали основою для виклику Дональда Трампа ортодоксальній республіканській ідеології в 2016 році.

Народна партія

Як розповідає легенда[26], у травні 1891 року деякі члени Фермерського альянсу Канзасу[27], повертаючись верхи додому з національного з’їзду в Цинциннаті, вигадали термін «популіст» для опису політичних поглядів, які розвивали вони самі й інші альянси на Заході та Півдні. Наступного року альянси об’єдналися з «Лицарями праці»[28] й сформували Народну партію, яка протягом наступних двох років поставила під сумнів більшість базових положень, що ними керувалися Республіканська та Демократична партії у Вашингтоні. Партія проіснувала недовго, але її приклад заклав підвалини популізму в США та Європі.

У той час коли популісти зустрічалися в Цинциннаті, провідні партії США — республіканці та демократи — насолоджувалися розвитком американської промисловості та фінансів. Вони вірили в саморегульованість ринку як інструмент процвітання та індивідуальних можливостей і вважали, що роль уряду має бути мінімальною. Ґровер Клівленд, який був президентом у 1884—1888 роках та 1892—1896 роках, скаржився на урядовий «патерналізм». У своїй другій інавгураційній промові він заявив, що втручання державного сектора «придушує дух справжнього американізму», бо його «функції», на його думку, «не передбачають допомоги народу». Основна роль уряду полягала у підтримці «сильної і стабільної валюти» шляхом збереження золотого стандарту[29]. Клівленд і його противники сперечалися щодо мит, і хоча демократи були партією «рому, католицтва і заколоту»[30], але вони досягли згоди з питань базових відносин між урядом та економікою.

Однак упродовж цих років фермери Півдня та Великих рівнин потерпали від різкого зниження цін на сільськогосподарську продукцію. З 1870 до 1890 року сільгоспціни на Середньому заході та Півдні впали на дві третини. Великі рівнини, які процвітали на початку 1880-х, наприкінці 1880-х років постраждали від руйнівної посухи. А безжальні залізничники, користуючись монопольним статусом, підняли вартість транспортування сільськогосподарської продукції. Багато фермерів на Півдні та на Рівнинах заледве досягали рівня беззбитковості. Маленькі сімейні ферми поступилися великим «дохідним» фермам[31], якими часто володіли компанії зі штаб-квартирами на Сході. Рівень зарплат був поставлений під загрозу через іммігрантів із Китаю, Японії, Португалії та Італії, які працювали за низьку погодинну оплату. Фермерів, які зберегли свою землю, обтяжували борги. У Канзасі 45 % землі перейшли у власність банків.

Протести фермерів у 1870-х роках почали Фермерські альянси на Півночі та на Сході. Від початку це були братерські товариства, змодельовані за зразком масонських, із таємними рукостисканнями, які пов’язували їхніх членів. Південний альянс був започаткований у Техасі й поширився на Схід через Південь. На Півночі об’єднання виникло в Нью-Йорку, зникло, а потім відродилося в 1880-х роках у штатах Рівнин. Альянси організували кооперативи, прагнучи контролювати ціни, які дедалі частіше формувалися на віддалених ринках, і почали тиснути на законодавців, вимагаючи регулювати залізничні розцінки. Ширше залучаючись до політики, вони почали об’єднувати зусилля з «Лицарями праці» (Knights of Labor) — організацією робітників, заснованою 1869 року, яка на початок 1880-х року була головним профспілковим об’єднанням у США. 1885 року техаський Альянс проголосив у резолюції, що прагне «повної єдності дій із „Лицарями праці“».

На противагу Об’єднанню із захисту фермерів «Grange», яке виникло відразу після громадянської війни і стало провісником таких пізніших об’єднань за інтересами, як Національна спілка фермерів, альянси вбачали в собі представників «народу», зокрема фермерів та робітників — «синіх комірців», виступаючи проти «грошових мішків» чи «плутократії». Це позначилося на їхніх перших програмах, що містили вимогу щодо реєстрації та визнання профспілок, а також вимоги стосовно регулювання діяльності залізниці, припинення спекуляцій землею, дешевих грошей (шляхом заміни чи доповнення золотого стандарту) для полегшення боргового тягаря, від якого потерпали фермери. За винятком кількох окремих лідерів, популісти не були соціалістами. Вони хотіли радше реформувати, а не повалити капіталізм, і агентом реформ, на їхній погляд, був не соціалістичний робітничий клас, а вільно трактована ідея «народу». Деніел Де Леон, який очолював на той час головну соціалістичну партію країни — Соціалістичну трудову партію, критикував їх як «буржуа»[32].

У 1880 та 1884 роках деякі члени альянсів підтримали кандидатів від Партії гринбекерів[33], однак більшість і далі прагнула впливати на панівні партії у своєму регіоні. Південний альянс хотів трансформувати Демократичну партію, а Альянс із Великих рівнин — змінити Республіканську партію. У грудні 1889 року альянси започаткували серію зустрічей, націлених на створення національної програми. Крім вимог щодо валюти та землі, програма тепер також передбачала націоналізацію залізниць, прогресивний податок на доходи фізичних осіб, політичну реформу (разом із таємним голосуванням та прямими виборами сенаторів) і план створення системи складів[34], що дали б змогу фермерам позичати гроші у федерального уряду й зберігати свої зернові доти, доки ціни достатньо не виростуть, щоб забезпечити їм прибуток.

Коли Альянс натиснув на кандидатів від демократів та республіканців, щоб змусити їх підтримати таку позицію, виявилося, що такі вимоги для основних партій є занадто радикальними та далекосяжними. У штатах Рівнин республіканці глузливо назвали пропозиції Альянсу утопічним моралізмом. «Десяти заповідям і золотому правилу[35] не місце в політичній кампанії», — писав сенатор-республіканець від Канзасу Джон Джеймс Інґолз[36]. На Півдні деякі кандидати до законодавчого зібрання штату від Демократичної партії підтримали пропозиції Альянсу, однак, отримавши посади, категорично відмовилися від них. Лідери Альянсу дійшли висновку, що демократи та республіканці перебувають у полоні плутократії, і популістам доведеться організувати власну партію. 1890 року члени Альянсу Канзасу заснували в штаті Народну партію, яка отримала хороший результат на тогорічних виборах. Потім, 1892 року, альянси разом із «Лицарями праці» та іншими об’єднаннями сформували загальнонаціональну Народну партію і висунули кандидатом у президенти Джеймса К. Вівера, колишнього кандидата в президенти від Партії гринбекерів.

У лютому в Сент-Луїсі на з’їзді партії популіст із Міннесоти Ігнатіус Доннеллі виклав преамбулу до політичної платформи, що здобула широке схвалення і стала маніфестом об’єднання. Популісти назвали її «другою Декларацією незалежності» нації[37]. Доннеллі був колишнім конгресменом від республіканців, лобістом залізниці, який у середині 1870-х років почав дрейфувати вліво і здобув визнання як письменник і оратор. У цій преамбулі Доннеллі висунув звинувачення, що «плоди тяжкої праці мільйонів нахабно вкрадені, щоб збудувати колосальні статки невеликого кола людей». Уряд та основні партії стали співучасниками цієї крадіжки. «Ми висуваємо обвинувачення до керівних впливових кіл обох цих партій, які допустили формування наявних жахливих умов, не доклавши жодних серйозних зусиль, щоб запобігти їм чи обмежити їх», — писав Доннеллі.

У Преамбулі Доннелі відлунювали основні постулати Джексонівської демократії. «Ми прагнемо повернути керівництво Республікою в руки „простих людей“, класу, із якого вона й виникла», — писав він. Але Демократична партія під проводом Джексона хотіла відновити народну демократію шляхом зменшення ролі уряду в економіці, тоді як Доннеллі та популісти, спростовуючи панівний погляд, заснований на принципі невтручання, хотіли, щоб уряд активно боровся з економічною несправедливістю. «Ми переконані, що владу уряду — іншими словами, владу народу — слід поширити... так швидко і так далеко, наскільки це буде відповідати здоровому глузду розумних людей та урокам досвіду, аж до тієї межі, коли гноблення, несправедливість і бідність остаточно зникнуть із цієї землі»[38].

На з’їзді в Сент-Луїсі платформу Доннеллі захоплено підтримав Том Вотсон із Джорджії, який 1890 року був обраний до Конгресу як демократ, що підтримував платформу Альянсу. «Ще ніколи в історії світу біля виборчої урни не зустрічалися в протиборстві сили демократії та плутократії, — заявив Вотсон. — Чи будете ви солідарні з народом... з іншими виробниками багатства в державі... чи ви вийдете супроти них і з рядів плутократів віддасте голос на підтримку старих партій та їхньої політики безладу, деспотизму та смерті?»[39]

У межах популістського руху завжди був і більш консервативний складник. На Півдні деякі члени Альянсу взаємодіяли з паралельним Альянсом кольорових фермерів[40], тим часом як інші відмовлялися від такої співпраці, тож расові питання часто розділяли популістів із Рівнин та Півдня. Популісти також виступали за звільнення іммігрантів-китайців, яких масово завозили компанії, щоб забезпечити західні ферми та залізниці дешевою робочою силою. Їхня позиція була зрозумілою, однак така підтримка вигнання часто мала забарвлення расистської риторики. Лідер популістів Канзасу Мері Е. Ліз застерігала щодо «напливу монголів». А у Вотсонівській «Газеті Народної партії» («People’s Party Paper») китайців звинувачували втому, що вони «морально й соціально прокажені»[41]. Однак у 1880-х та на початку 1890-х років популістські політики передусім спрямовувалися вгору, на плутократів. Як розповідає історик Роберт Макмат, їх неодноразово звинувачували в тому, що вони — представники «Моллі Магвайєрз[42], анархісти та комуністи»[43].

На виборах 1892 року Народна партія показала надзвичайно високий результат. Її украй недостатньо фінансований кандидат у президенти отримав 8 % голосів і здобув перемогу в п’яти штатах. Далі, 1893 року, коли Клівленд обійняв пост, країну охопила економічна депресія: чверть американців залишилася без роботи, тисячі фермерів збанкрутували. Клівленд знову затвердив злотий стандарт. У відповідь на звернення фермерів до уряду про допомогу тогочасний міністр сільського господарства Джуліус Стерлінг Мортон заявив: «Розумні, практичні та успішні фермери не потребують жодної допомоги від уряду. Безграмотні, непрактичні та ледачі фермери не заслуговують жодної допомоги»[44].

На виборах 1894 року кандидати від Народної партії до Палати представників набрали 10 % голосів. Від партії були обрані 4 конгресмени, 4 сенатори, 21 представник виконавчої влади штатів і 465 членів законодавчих органів штатів. Партія мала базу на Півдні та Заході, Клівленд був украй непопулярним, тож здавалося, що популісти впевнено йдуть до того, щоб опротестувати статус Демократичної партії як другої партії. Але вибори 1894 року виявилися їхньою лебединою піснею.

Популістів зламала динаміка двопартійної системи. У штатах Рівнин лють, спрямована на Клівленда, змусила виборців повернутися до прохідних республіканців. На Півдні демократи здолали Народну партію за допомогою залучення її членів до своїх лав та агресивного цькування на расистському ґрунті (у відповідь на бажання деяких популістів переманити голоси негрів). Вотсон так казав про опозицію до Народної партії: «Аргументи проти незалежного політичного руху на Півдні можна звести до одного слова — негри»[45].

Після 1894 року демократи Півдня, наприклад сенатор від Каліфорнії Бен «Вила» Тіллман, зазвичай поєднували відголоски популістських ідей щодо економічних та політичних реформ з ідеями панування білих. (Своє прізвисько Тіллман отримав за те, що 1894 року пообіцяв: якщо його виберуть, він вирушить до Вашингтона, щоб «всадити вила у старе товсте пузо Ґровера Клівленда».) Сам Вотсон і Джеймс «Циклон» Дейвіс із Техасу, хоч і продовжували підтримувати економічні ідеї популістів, стали союзниками Ку-клукс-клану.

Однак найбільших утрат партія зазнала на національному рівні. 1896 року Демократична партія висунула кандидатом у президенти Вільяма Дженнінгса Браяна з Небраски і перейняла основні пункти популістської платформи, зокрема запровадження в обіг срібних грошей («вільне срібло!» — free silver!), регулювання діяльності залізниці й інших корпорацій та обмеження «іноземної злиденної робочої сили»[46]. Народна партія на своєму з’їзді вирішила підтримати Браяна, а не висувати власного кандидата. На виборах 1896 року голоси прихильників популістів перейшли до основних партій. Ще більше погіршило ситуацію те, що популісти також утратили свого союзника серед «синіх комірців» — «Лицарі праці» розпалися, а замість них виникла орієнтована на групи інтересів Американська федерація праці. Народна партія ще деякий час животіла, зазнавши остаточного краху після виборів 1908 року, коли Вотсон, висунутий кандидатом у президенти, набрав 0,19 % голосів.

Однак у період розквіту (1885—1894 роки) популісти з альянсів та Народної партії мали потужний вплив на американську і, як виявилося, латиноамериканську та європейську політику. Вони виробили логіку популізму — концепцію «народу», що протистоїть еліті, яка відмовляється задовольняти вимоги щодо необхідних реформ. В американській політиці вони стали потужним сигналом попередження щодо неадекватності поглядів двохосновних партій на управління та економіку.

Популісти першими висунули вимогу до уряду регулювати та навіть націоналізувати базові для економіки галузі промисловості на зразок залізниць; вони вимагали скоротити економічну нерівність, яку створював капіталізм, полишений власній стихії; вони хотіли зменшити вплив бізнесу на результати виборів. Популізм безпосередньо вплинув на політику деяких прогресивних демократів, таких як Браян, і навіть республіканців на кшталт Теодора Рузвельта та Роберта Лафолетта. Зрештою, переважна більшість програмних положень популістів — від прогресивного податку на доходи фізичних осіб до інтерпретацій плану створення системи складів — були включені до «Нового курсу» та світоглядних позицій лібералізму «Нового курсу» («New Deal liberalism»).

«Поділімося нашим достатком» Г’юї Лонґа

У 1920-х роках американська економіка переживала бум, на відміну від переважної частини Європи, яка потерпала від економічної та політичної нестабільності частково внаслідок репарацій після Першої світової війни, частково від того, що фінансові системи прив’язувалися до золота. В американській політиці панували притаманний республіканцям бустеризм[47] щодо бізнесу та ревний індивідуалізм. Однак крах фондового ринку 1929 року і подальша Велика депресія підірвали віру громадськості у вільний ринок і в республіканське управління й посприяли виникненню нової демократичної більшості.

На виборах 1932 року Франклін Рузвельті Демократична партія здобули повну перемогу, але це відбулося не через відмову від притаманного республіканцям загального бачення управління та економіки. Під час кампанії Рузвельт критикував тодішнього президента-республіканця Герберта Гувера за надмірні витрати й обіцяв скоротити урядовий бюрократичний апарат на 25 % і збалансувати бюджет. Щойно обійнявши посаду, Рузвельт справді намагався втілити цю обіцянку за допомогою Акта про регулювання економіки[48], який скоротив бюджетні видатки більше ніж на $500 млн, переважно за кошт ветеранських пенсій і зарплат держчиновників.

Протягом перших двох років на посаді Рузвельт удавався до агресивних кроків, спрямованих на реформування банківської сфери та забезпечення робочих місць за допомогою нових державних програм. Він створив Національну адміністрацію відбудови (National Recovery Administration), яка мала розробити корпоратистські[49] угоди між бізнесом і працівниками та стримати нещадну цінову конкуренцію. Однак Рузвельт безпосередньо не розв’язував проблему економічної нерівності, яка виросла протягом років правління республіканської більшості і, на переконання прогресивних економістів, призвела до краху та Великої депресії. Щоб змусити Рузвельта робити це, знадобився зовнішній тиск. Переважно його джерелом був політик із Луїзіани — Г’юї Лонґ. Він створив популістський рух, і демократи розхвилювалися, що він може завадити переобранню Рузвельта, а можливо, навіть існуванню самої Демократичної партії.

Лонг виріс у Війні (Луїзіана), маленькому бідному містечку в сільськогосподарському регіоні, що було оплотом популістів і соціалістів. Він підтримав популістську традицію, балотуючись на пост губернатора з гаслом «Кожна людина — король, але ніхто не носить корони» і виступаючи проти нафтових компаній та «грошових мішків». Після обрання губернатором 1928 року він фінансував будівництво доріг Луїзіани, систему охорони здоров’я та школи, водночас звільняючи від податків людей із низькими доходами і пропонуючи (врешті-решт він домігся цього) стягнення податку з нафтових компаній. Він не відкидав расизм, але й активно його не заохочував. «Не кажіть, що я працюю для негрів, це не так. Я за бідних людей — усіх бідних людей», — виголошував він. Харизматичний і владний, він був прикладом популіста, який став об’єднавчою силою, що тримала «народ» разом[50]. Один репортер написав про виборців Лонґа: «Вони обожнюють землю, по якій він ходить»[51].

1930 року Лонґ був обраний до Сенату, а 1932 року підтримав Рузвельта як кандидата в президенти. Однак невдовзі після того як Рузвельт обійняв пост, Лонґ розірвав співпрацю з ним. Він відверто виступав і голосував проти Акта про регулювання економіки, заявляючи, що це робота «містера Моргана» і «містера Рокфеллера»[52]. У лютому 1934 роках Лонґ оголосив на радіо про заснування Товариства «Поділімося нашим достатком». Наріжним каменем його програми була пропозиція обмежити сімейні статки на рівні $5 млн, а дохід — на рівні $1 млн за допомогою оподаткування та використовувати утримування доходів для забезпечення кожній родині «статку домогосподарства», якого вистачило б на «житло, автомобіль, радіо, звичайні зручності», та гарантованого річного доходу «для підтримання комфорту родини», а також пенсій за віком.

Пропоновані Лонґом ставки оподаткування багатих були драконівськими, однак вони все одно не забезпечили б доходу, необхідного для виконання обіцянок[53]. Союзники Рузвельта висміяли пропозицію Лонґа в ЗМІ. Журнал The New Republic надіслав Лонгу глузливу анкету щодо деталей його плану, серед інших було й таке запитання: «На якій статистиці економічних досліджень базуються ваші висновки?»[54] Однак цілковита безглуздість плану Лонга створила політичний вододіл між ним і можновладцями, який не просто було здолати. Вона охарактеризувала радикалізм руху так само, як вимога вільного обігу срібла, план створення системи складів і націоналізація залізниць визначили Народну партію.

Клуби Лонґа «Поділімося нашим достатком» (уже за рік після виступу їх було понад 27 тисяч) функціонували не лише як місцеві політичні організації, але й як основа для нової політичної партії. Вони часто діяли на базі шкіл і церков. Крім того, перелік поштової розсилки Лонґа сягнув понад 7,5 млн осіб[55]. Як і в Народної партії та пізніших популістських рухів, найактивнішу базу прихильників Лонґа становили не найбідніші прошарки. Це були люди із середнього класу, які боялися, що через Велику депресію вони опиняться за межею бідності. Історик Алан Брінклі так писав про прибічників Лонґа:

Рузвельт і Демократична партія боялися кандидатури Лонґа. 1935 року Національний комітет Демократичної партії провів таємне опитування, за допомогою якого визначив, що, якщо Лонгу 1936 році братиме участь у перегонах проти Рузвельта як кандидат від третьої партії, він може здобути від трьох до чотирьох мільйонів голосів і віддати перемогу на виборах республіканцям[57]. Цей страх був важливим чинником, завдяки якому Рузвельт і Демократична партія об’єднали зусилля, щоб того року ухвалити так званий «Другий Новий курс». На відміну від першого, він був спрямований безпосередньо на вирішення питання економічної нерівності, яке постійно порушував Лонг[58].

19 червня Сенат ухвалив Акт про соціальний захист (Social Security Act), яким запроваджувалися пенсії за віком і допомога в разі безробіття. Того ж дня Рузвельт здивував Конгрес, запропонувавши заходи щодо податкового реформування, які сприяли б «поширенню багатства». Він обклав податком великий бізнес та підвищив податки на багатіїв і на великі спадки. Лонг розкритикував ці пропозиції як недостатні, однак їх повсюдно репрезентували як «викачування грошей із багатих»[59]. Того ж року Рузвельт також залучив популістську риторику до своєї кампанії, захищаючи «пересічну людину» від «економічних роялістів»[60].

Як виявилося, Рузвельтові не варто було боятися кандидатури Лонга. У вересні 1935 року «Морський цар»[61] був убитий у місті Батон-Руж. А 1936 року Рузвельт здобув іще одну блискучу перемогу на виборах. Однак Лонг справив значний вплив на «Новий курс» та американську політику. Він та його рух підштовхнули Конгрес до ухвалення програми, яка стала стовпом американської політики на наступні сорок років. Лонг узгодив світогляд «Нового курсу» з основними турботами суспільства, пов’язаними з нерівністю в багатстві та владі.

Джордж Воллес

1960-ті роки вважають епохою заворушень лівого спрямування. У Європі це були протести травня — червня 1968 року та «гаряча осінь» 1969 року в Італії[62]. У США це був час відстоювання громадянських прав, антивоєнних виступів, поширення ідеї «Владу — чорним!»[63], фемінізму та руху за захист довкілля. Однак це також був час, коли правий популіст Джордж Воллес, який виступав проти законодавчого закріплення громадянських прав, пробив величезну діру в дахові, спорудженому над американською політикою лібералізмом «Нового курсу».

«Новий курс» спирався на мовчазний союз ліберальних демократів і консервативних південних демократів[64], які протидіяли будь-якому законодавству, що могло б поставити під сумнів панування білих. У результаті основні законодавчі акти в межах «Нового курсу», зокрема Акт про соціальний захист і Акт про мінімальну заробітну плату, були сформульовані таким чином, щоб їхні переваги не поширювалися на чорних мешканців Півдня. Однак після Другої світової війни північні демократи були змушені взяти до розгляду питання афроамериканців через ідеологічну боротьбу в умовах холодної війни, судовий процес «Олівер Браун та ін. проти Ради освіти Топіки»[65] та потужний рух за громадянські права.

Як партія Авраама Лінкольна республіканці традиційно були сприйнятливими до громадянських прав чорних. Керівництво республіканців у Конгресі підтримало Акт про громадянські права (1964) та Акт про виборчі права (1965) Ліндона Джонсона. Баррі Ґолдвотер[66] на ранніх етапах виступав проти, однак під час президентських виборів 1964 року Джонсон легко здолав свого опонента. Утім, перемога Джонсона зовсім не була ознакою того, що його ініціативи у сфері громадянських прав мають широкомасштабну підтримку. Після підписання ним Акту про виборчі права та запуску «війни з бідністю»[67] виник масовий спротив, який Воллес перетворив на хрестовий похід популістів.

Воллес виріс у маленькому містечку в сільській місцевості в Алабамі. Його батько та дід були дилетантами в політиці. Зачаровані Рузвельтом, вони були демократами — прихильниками «Нового курсу». Воллес, зрештою, міг би створити собі ім’я як головний прихильник сегрегації[68], однак він був передусім демократом-популістом, як і Лонг, тож раса мала для нього другорядне значення. Будучи делегатом з’їзду Демократичної партії 1948 року, він не приєднався до демаршу Диксикратів[69], що протестували проти позиції партії щодо громадянських прав. Спочатку він балотувався на пост губернатора 1958 року як демократ — прихильник «Нового курсу» і програв кандидатові, якого підтримав Ку-клукс-клан. Після того він пообіцяв: «Більше я не дам себе обіграти»[70].

1962 року Воллес знову балотувався і цього разу переміг як поборник «сегрегації сьогодні, сегрегації завтра, сегрегації назавжди». 1963 року він зажив поганої слави, намагаючись перешкодити двом темношкірим студентам вступити до Університету Алабами. 1964 року він брав участь у праймериз Демократичної партії проти наступників Джонсона у Вісконсині, Індіані та Мериленді й отримав близько третини голосів (у Мериленді, де він здобув перемогу в 15 із 23 округів, — аж 43%). 1968 року Воллес брав участь у президентських перегонах проти Ніксона та Гамфрі як незалежний кандидат. На початку жовтня він випереджав Гамфрі за опитуваннями, але наприкінці місяця отримав 13,5 % голосів, здобувши перемогу в п’яти штатах на Півдні. 1972 року Воллес брав участь у перегонах як демократ і мав непогані шанси бути висунутим кандидатом від партії. Але в травні, коли він проводив кампанію в межах преймериз у Мериленді, найманий убивця вистрелив у нього й зробив інвалідом.

Воллес наголошував на тому, що він проти расової інтеграції, але репрезентував це як захист пересічного (білого) американця від тиранії вашингтонських бюрократів. А «Великий уряд»[71] диктує свої умови пересічній особі. 1967 року, виступаючи в передачі Meet the Press, Воллес так у цілому охарактеризував свою кандидатуру:

Воллес виступав проти басингу[73], що перетворився на серйозну проблему після того, як Верховний суд вирішив 1971 року схвалити цей підхід для здійснення десегрегації. Воллес уважав, що це матиме нищівний вплив на квартали робітничого класу. Він нападав на білих лібералів, які просували басинг, називав їх лицемірами, які відмовляються піддавати своїх дітей тому, що, на їхню думку, мають терпіти діти з робітничого та середнього класу. «Вони будують міст через Потомак для всіх білих лібералів, що втечуть до Вірджинії», — заявляв він[74].

Однак Воллес не був консервативним політиком. У внутрішніх питаннях, які безпосередньо не стосувалися раси, він діяв як демократ — прихильник «Нового курсу». У буклеті, виданому для кампанії 1968 року, Воллес хвалився, що збільшив в Алабамі витрати на освіту, соціальне забезпечення, будівництво доріг та сільське господарство[75]. Коли 1967 року його запитали, кого він призначив би до свого уряду в разі обрання, Воллес сказав, що серед кандидатур розглянув би або голову Американської федерації праці — Конгресу виробничих профспілок Джорджа Міні, або голову Спілки працівників автомобільної промисловості (United Auto Workers) Леонарда Вудкока. Він також проводив межу між простим народом і багатими та впливовими людьми. Під час кампанії у Флориді Воллес казав: «Ми втомилися, і нас нудить від того, що пересічний громадянин платить податки до самої смерті, тоді як ці мультимільярдери на кшталт Рокфелерів, і Фордів, і Меллонів, і Карнегі обходяться без сплати податків»[76]. Воллеса, як і Лонга, часто називали фашистом, але він був правим популістом у стилі Тома Вотсона після 1896 року. Коли опоненти звинуватили його у фашизмі, Воллес, який служив у війську під час Другої світової війни, відповів: «Я вбивав фашистів, коли ви, шмаркачі, ще лежали в пелюшках»[77].

Як і Воллес, його прибічники демонстрували поєднання лівих і правих переконань. 1976 року соціолог Дональд Воррен опублікував дослідження про, як він це називав, «середніх американських радикалів» (middle American radicals, MARs). На підставі масштабних опитувань, проведених у 1971—1972 та 1975 роках, Воррен визначив окрему політичну групу, яка не була ані лівою, ані правою, ані ліберальною, ані консервативною. Середні американські радикали «відчувають, що про середній клас забуто», — писав Воррен. Вони вважають, що «уряд одночасно прихильний і до багатих, і до бідних»[78].

У питаннях бідності та раси ворренівські середні американські радикали дотримувалися консервативної позиції. Вони відкидали басинг із метою расової інтеграції та органи соціального забезпечення як приклади того, що «багаті [поступаються] вимогам бідних, а сплачувати ці рахунки мусять люди із середнім доходом»[79]. Їм не подобався національний уряд, але вони також уважали, що корпорації «мають забагато влади» і є «занадто великими»[80]. Вони підтримували багато ліберальних програм; хотіли, щоб уряд гарантував усім роботу; схвалили політику контрольованих цін (але не зарплат), програму Medicare — певний вид національного медичного страхування, федеральну допомогу системі освіти та програму Social Security[81].

Воррен виявив, що середні американські радикали становили приблизно чверть електорату. Серед них переважали жінки, а не чоловіки; більшість із них закінчила середню школу, але не коледж; їхній дохід коливався між середнім і трохи нижчим від середнього рівнями; вони були «синіми комірцями», зайняті кваліфікованою чи напівкваліфікованою працею, або ж клерками чи «білими комірцями» в галузі продажу. Інші опитані ним сегменти Воррен згрупував за доходами та освітою в такі групи: «низький дохід», «звичайний середній клас», «середній клас із середньою освітою» та «заможні». Він виявив, що з-поміж усіх цих груп саме середні американські радикали з найбільшою імовірністю схильні проголосувати за Джорджа Воллеса в 1972 році[82]. Дослідження Інституту Ґеллапа[83] щодо демографічних характеристик виборців Воллеса в 1968 році вказувало на тип виборця, ідентичний ворренівському середньому американському радикалові[84].

Іншими словами, базу Воллеса становили виборці, які вважали себе середнім класом (американський еквівалент «народу») і вважали, що їхні інтереси відмінні від інтересів нижчої та вищої верстви населення. Як і Воллес, вони у своїх поглядах багато в чому нагадували лібералів «Нового курсу», крім питань, що стосувалися раси чи закону і порядку. У цих випадках вони категорично відкидали соціальне забезпечення та басинг і політику позитивної дискримінації (affirmative action policies), яку 1972 року підтримували кандидат у президенти від Демократичної партії Джордж Макговерн і багато ліберальних демократів. Їхня політична мандрівка почалася з демократами, далі продовжилася з «незалежними», а потім із республіканцями, щоб, зрештою, завершитися виборами до Конгресу 1994 року.

Воллес, як і Лонг, очолював рух імені самого себе. Коли на нього вчинили замах і змусили вийти з президентської кампанії, він припинив спроби змінити американську політику. 1976 року Воллес спробував балотуватися знову, але його затьмарив інший політик із Півдня — Джиммі Картер. Спроби консерваторів зберегти Американську незалежну партію зазнали невдачі. Він знову обійняв пост губернатора, відмовився від протидії расовій інтеграції й вибачився за колишні погляди. Його кар’єра закінчилася майже так само, як почалася, — він став демократом — прихильником «Нового курсу». Однак і Воллес, і його прибічники все ж таки вплинули на подальшу долю двопартійної системи.

Кампанії Воллеса стали першим кроком у перегрупуванні партій на Півдні. Згодом республіканці пристосували погляди Воллеса щодо великого уряду, соціального забезпечення, басингу та позитивної дискримінації. Незабаром Ніксон почав утілювати це в життя. Як з’ясував Кевін Філліпс у своїй пророчій книзі 1969 року «Становлення республіканської більшості» («The Emerging Republican Majority»), виборці Воллеса перейшли до Республіканської партії. 1972 року процентне співвідношення голосів, відданих за Ніксона та Макговерна, у 45 із 50 штатів дуже нагадувало підсумки голосування за Ніксона та Воллеса в 1968 році. У 14 штатах процентне співвідношення було майже ідентичним.

Демократична та республіканська коаліції, що постали після перегонів Воллеса 1968 року та кампанії Макговерна 1972 року, значно відрізнялися від коаліцій епохи «Нового курсу». З 1932 до 1960 року підтримку двох партій можна схематично зобразити у вигляді піраміди, у якій що ближче до вершини, то вищі дохід і рівень освіти. Демократична партія, як партія «звичайної людини», забирала собі більшу частину нижніх двох третин. Це давало їй змогу вигравати вибори.

1972 року багато білих виборців у нижньому та середньому сегментах піраміди почали підтримувати Республіканську партію, тимчасом як багато кваліфікованих спеціалістів (від медсестер і вчителів до інженерів та архітекторів), які були відданими республіканцям, підпали, однак, під вплив нових лівих рухів 1960-х років, і які очікували, але не отримали незалежності й задоволення від своєї роботи, почали голосувати за Демократичну партію. Вони стали критиками нерегульованого капіталізму, а їхні нащадки забезпечили підтримку Берні Сандерсу. Демократи почали будувати дивну коаліцію бідних меншин і білих із верхівки середнього класу..Між партіями більше не було чіткого розмежування за критеріями доходу й освіти.

Трансформація коаліцій призупинилася через Вотергейтський скандал і повністю здійснилася лише 1980 чи навіть 1994 року, коли Республіканська партія здобула обидві палати Конгресу. Поява популіста Воллеса стимулювала цей процес значно більше, ніж кандидатура Ґолдвотера. Саме кампанія Воллеса призвела до того, що республіканці прийняли його пропозиції щодо прав держави та штату, а також опортуністично імітували його власну популістську політику, спрямовану проти еліт (проти «Вашингтона»). Але Пет Б’юкенен[85] у своїх кампаніях 1992 та 1996 років і Трамп у кампанії 2016 року звернулися до нестримного популізму середніх американських радикалів Воллеса і мобілізували його проти більш традиційних прихильників республіканців.