Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

В останні десятиріччя XIX століття, коли в США на політичній арені постала Народна партія, Європа переживала появу соціал-демократичних партій, натхненних теорією соціалізму Карла Маркса. Протягом наступних 70 років Європа спостерігала розподіл партій на ліві, центристські та праві, але до 1970-х тут не з’являлося нічого подібного до американського популізму. Такі партії, які почали бурхливо рости тільки в 1990-х, європейці назвали, як і американці. Французи — «populiste», німці — «populist».

Як і оригінальна американська Народна партія, європейські популістські партії працювали в межах електорального поля й виступали на захист «народу» проти «істеблішменту» або «еліти». Французький «Національний фронт» протиставив «маленьких людей» і «забутих представників» проти «касти». Партія «Істинні фіни»[223] у Фінляндії прагне «демократії, що спирається на згоду народу, а не надається елітою чи бюрократами». Іспанська партія «Подемос» захищає gente, виступаючи проти casta (народ проти істеблішменту). Італійська партія під проводом Беппе Ґрілло нарікає на журналістів, промисловців і політиків, яких вона називає «трьома руйнівниками»[224]. Партія свободи Герта Вілдерса (Нідерланди) представляє «Генка та Інґрід»[225] на противагу політичній еліті.

Перші європейські партії були популістами правого штибу. Вони звинувачували еліту в потуранні комуністам, одержувачам соціальної допомоги чи іммігрантам. У результаті термін «популіст» у Європі ліві й центристські політики та вчені почали вживати як лайку. Політолог Кас Мудде пише: «У публічних дискусіях термін „популізм“ уживають переважно на позначення форм політики, у яких використовується поєднання демагогії, харизматичного лідерства[226] чи дискурсу Stammtisch (пабів)». Один поважний аналітичний центр нещодавно опублікував дослідження європейських популістських партій під назвою «Викриття демагогів» (Exposing the Demagogues)[227]. Однак протягом останніх десяти років в Іспанії, Греції та Італії з’явилися також ліві популістські партії, що спрямовують свій гнів проти істеблішменту своєї країни чи проти керівних органів Євросоюзу в Брюсселі.

Основна відмінність міжамериканськими і європейськими популістами полягає в тому, що американські партії та кампанії з’являються й зникають швидко, тоді як деякі європейські популістські партії існують десятиліттями. Причина переважно криється в тому, що в Європі функціонує багатопартійна система, і в багатьох країнах виборча система є пропорційною, що дає змогу невеликим партіям зберігати стабільність, навіть якщо вони набирають на виборах менше ніж 7 %. (У Франції, де президентські вибори відбуваються за мажоритарною системою, «Національний фронт» (НФ) усе одно має можливість не лише перемагати на місцевих виборах, але й отримувати місця в Європейському парламенті, вибори до якого проходять за пропорційною системою).

У 1970—1980-х роках європейські партії діяли навмання, але в 1990-х почали пробуджувати зацікавлення та ентузіазм. Поштовхом стали приблизно ті ж причини, що викликали такі кампанії в США. У Європі після економічного спаду 1970-х світогляд, що формувався під значним впливом соціал-демократії та кейнсіанської економіки, змінився на неоліберальний. Цей світогляд прийняли як соціалістичні, соціал-демократичні і лейбористські партії, так і християнсько-демократичні, консервативні та ліберальні, а коли за його допомогою не вдалося домогтися постійного процвітання, це відчинило двері для популістів. Так само подіяла й політика провідних партій щодо імміграції до ЄС і надання притулку мешканцям країн Північної Африки та Близького Сходу.

Кінець буму

Протягом тридцяти років після Другої світової війни популістських політиків у Західній Європі майже не було. У ті роки влада фактично рівномірно розподілялася між соціалістичними, соціал-демократичними, лейбористськими партіями та християнськими демократами, торі, голлістами й іншими центристськими та правоцентристськими силами. У Франції та Італії навіть комуністичні партії відігравали другорядну роль. Партії та їхні прихильники в бізнесі, серед робітничого та середнього класу, прагнучи уникнути зіткнень 1920-х років, співпрацювали щодо розширення соціальних програм. Країни впроваджували загальну доступність охорони здоров’я, щедру допомогу в разі безробіття, допомогу багатодітним сім’ям, безкоштовну вищу освіту. Центристські та правоцентристські партії частіше були при владі, ніж в опозиції, але при цьому домінувала політика, сформована на основі орієнтованої на реформи соціал-демократії та кейнсіанської економіки. Так само в США навіть під час правління республіканських адміністрацій тон задавав лібералізм «Нового курсу».

Причиною стабільності цього соціал-демократичного підходу був економічний бум. Західна Європа користувалася вигодами, як назвав це економіст Бред Делонґ, «сприятливого кола» (virtuous circle)[228].

Упродовж цього періоду рівень безробіття був надзвичайно низьким. У 1970 році цей показник становив 0,6 % у ФРН, 2,2 % — у Великій Британії та 2,5 % — у Франції. У Франції цю епоху називали «les trente glorieuses» — «Славне тридцятиріччя».

Однак на початку 1970-х років Європа почала переживати економічний спад. Основною причиною, як і в США, було поєднання декількох чинників: скорочення прибутковості під впливом активного профспілкового руху й розвитку світового надлишку виробничих потужностей у базових повоєнних галузях промисловості на кшталт текстильної та сталеливарної. Але в Західній Європі сповільнення зростання загострювалося ще й через відмову від контролю за рухом капіталу та відмову США від переоціненої валюти з фіксованим курсом, яка давала європейцям цінову перевагу. Також особливо важкого удару по залежній від нафти Європі завдало різке підвищення цін на енергоносії, яке почалося в 1973 році. Зростання сповільнилося, рівень безробіття збільшився. Порівняно з періодом 1950— 1973 роки[229] у 1973—1995 середні темпи зростання впали у Франції з 5,1 % до 2,7 %; у Німеччині — з 6,0 % до 2,7 %; у Швеції — з 4,1 % до 1,5 %. Протягом 1960-х років середній рівень безробіття в Європі становив скромні 1,6 %[230]. На кінець 1970-х рівень безробіття становив понад 7 %. В Італії, де 1971 року рівень безробіття становив 3,2 %, до кінця десятиліття безробіття серед осіб віком від 14 до 29 років зросло до 17,2 %.

Із уповільненням темпів зростання економіки надходження до державного бюджету зменшилися, при тому що витрати на соціальне забезпечення різко виросли. 1976 року Велика Британія та Італія, потерпаючи від дедалі більшого дефіциту та прострочених заборгованостей у платіжному балансі, були змушені звертатися по кредити до Міжнародного валютного фонду. Уряди всієї Західної Європи в умовах інфляційного тиску намагалися обмежити зростання зарплат, але наштовхнулися на активне протистояння з боку впливових профспілок. В Італії хвиля страйків і студентських демонстрацій 1969—1973 років змусила піти на поступки щодо зарплат і соціальних виплат. У Великій Британії страйки шахтарів на початку 1974 року призвели до того, що уряд консерваторів оголосив триденний робочий тиждень із метою заощадження енергії. Під час економічного буму зростання зарплат можна було оплачувати завдяки вищій продуктивності; але в період сповільнення темпів зростання та інфляції підвищення зарплат лише збільшувало тиск на ціни, створюючи загрозу для торгового балансу.

Зрештою, сповільнення темпів зростання підірвало соціал-демократичну та кейнсіанську політику. Сприятливе коло перетворилося на порочне. Через зростання цін на нафту і продукти харчування дефіцит, покликаний стимулювати економіку та зменшувати безробіття, міг призвести до інфляції, яка, своєю чергою, могла підірвати інвестиції та знизити рівень зайнятості. На тлі дедалі більшої конкуренції на глобальному вільному ринку дефіцит міг спричинити збільшення попиту на імпорт і зростання дефіциту торгового балансу, що загрожувало валюті країни. Ці пастки старого підходу спершу проступили у Великій Британії та Франції. У результаті такого досвіду, пережитого цими двома країнами, й виникла європейська версія неолібералізму.

Узимку 1978—1979 років спроби прем’єр-міністра від Лейбористської партії Джеймса Каллагана обмежити підвищення зарплат призвели до хвилі страйків, які назвали «зимою невдоволення». Унаслідок неспроможності Каллагана зупинити одночасну інфляцію та безробіття у Великій Британії 1979 року він програв представниці Консервативної партії Маргарет Тетчер. Тетчер відмовилася від прихильності до кейнсіанства, яку сповідувала її власна партія. Вона вдалася до стратегії, яка ввійде в історію як неоліберальна. Вона зосередилася на підсиленні «сторони пропозиції» (норм прибутку корпорацій), а не сторони попиту. Скоротивши грошову масу в обігу, Тетчер підвищила відсоткові ставки, що призвело до глибокої рецесії, яка, своєю чергою, зменшила тиск на зарплати й ціни і попит на імпорт, змусила старорежимні фірми вийти з бізнесу й допомогла компаніям, які вижили, збільшити норми прибутку.

Тетчер також прибрала регулювання промисловості та фінансової сфери й знизила податки на бізнес і багатіїв. Вона дозволила приватизувати деякі державні виробництва, а розмір інших спробувала зменшити. Коли 1984 року робітники вугільних шахт протестували проти масових звільнень, Тетчер успішно встояла проти їхнього натиску, так само як свого часу Рональд Рейган — проти авіадиспетчерів. Національна промисловість утратила понад 250 тис. робочих місць, але в результаті галузі, що лишилися, стали більш продуктивними, і після 1984 року економіка почала повільно відновлюватися. Як пише історик Тоні Джудт, «немає сумніву, що ефективність британської економіки після початкового падіння в 1979—1981 роках в роки Тетчер зросла»[231].

Однак, як це трапилося і в США, розрив між тими, хто заробляв найбільше, і тими, хто отримував середній і низький дохід, збільшився. Робітник із «синіх комірців» із середнім доходом опинився під загрозою зникнення. За роки правління Тетчер (коли найвища ставка податку на доходи фізичних осіб впала із 60 % до 40 %) найвищі 20 % працівників за рівнем доходу збільшили свою частку в національному доході з 36 % до 42 %. Обробна промисловість, що була джерелом багатьох робочих місць із середнім доходом, становила 18 % ВВП, коли Тетчер посіла свій пост, і впала до 15 % ВВП, коли вона йшла з посади 1992 року. Під час правління наступних лейбористського та консервативного урядів тенденція до нерівності у Великобританії тривала. На 2010 рік обробна промисловість становила 10 % ВВП, а нерівність продовжувала зростати.

У Франції на час президентських виборів 1981 року інфляція зросла до 14 %, безробітних було 1,5 млн. Унаслідок цього Франсуа Міттеран став першим президентом-соціалістом П’ятої республіки. Міттеран намагався виробити альтернативу тетчерівському неолібералізмові. Обраний 1981 року після того, як правоцентристський уряд не зміг зупинити сповзання французької економіки вниз, Міттеран разом зі своїми радниками виходив із припущення, що падіння вичерпало себе, і незабаром глобальний попит почне зростати. Маючи більшість у парламенті, Міттеран і Соціалістична партія постановили масштабно підвищити соціальні витрати з метою перерозподілу багатства та підживлення споживчого попиту. Також вони вдалися до широкої націоналізації, щоб гарантувати реінвестування отриманих бізнесом прибутків. Якщо це був не соціалізм, то це була ліва версія адміністративно-командної економіки Шарля де Голля.

Політика Міттерана посприяла економічному зростанню. За перші два роки його президентства економіка Франції виросла на 2 %, тоді як у більшості країн Європи тривала рецесія. Однак із тих самих причин, в умовах рецесії в решті Європи та США, попит на французький експорт сильно відставав від французького споживчого попиту на імпорт. Протягом першого року Міттерана при владі дефіцит торгового балансу Франції майже подвоївся. Це спричинило кризу платіжного балансу.

Зазвичай країна, що має дуже великий дефіцит торгового балансу, може здійснити девальвацію своєї валюти, що зробить її імпорт дорожчим, а експорт — дешевшим. Однак Франція боялася девальвації. Ціну на нафту встановлювали в доларах, і якби Франція провела девальвацію своєї валюти, її рахунки за нафту стрімко виросли б, нівелюючи будь-який вплив девальвації на її торговий баланс. Крім того, 1979 року Франція, побоюючись, що плаваючий курс долара дестабілізує її валюту, погодилася об’єднатися з ФРН і чотирма іншими членами Європейської економічної спільноти (European Economic Community) й створити Європейську валютну систему (ЄВС), що вимагала збереження фіксованого діапазону вартості валюти.

Жан-П’єр Шевенман, міністр наукових досліджень і промисловості часів Міттерана, рекомендував вийти з ЄВС та дозволити франку впасти. Але Міттеран, який також уважав «Franc fort» (сильний франк) символом величі Франції, натомість вирішив іти тим самим шляхом, що й Тетчер. Починаючи з 1982 року, він знизив попит на імпорт, скоротивши споживчий попит за допомогою зменшення витрат, підвищення податків і заморожування зарплат. Рівень безробіття підвищився із 7,3 % 1981 року до 10,5 % 1985 року, але інфляція вповільнилася, торговий баланс поліпшився, і темпи зростання, після падіння, почали потроху збільшуватися. На той момент це ще не було цілком очевидно, але провал Каллаганата кардинальний розворот Міттерана засвідчили кінець післявоєнного консенсусу на засадах соціал-демократії та кейнсіанської економіки.

Соціаліст Ліонель Жоспен, який обіймав пост прем’єр-міністра за часів наступника Міттерана Жака Ширака, зрештою, приватизував більше компаній, ніж Міттеран націоналізував, та скоротив податки на багатіїв. Під час виборів він різко критикував Пакт ЄС про стабільність і зростання, який обмежував розмір бюджетного дефіциту, але після того твердо його дотримувався. 1999 року, обійнявши посаду канцлера Німеччини, соціал-демократ Ґерхард Шредер переглянув угоду між німецькими профспілками та керівництвом бізнесу з метою утримання зарплат на попередньому рівні. 2003 року Шредер виступив на захист суперечливих законів Гартца[232], які полегшували фірмам наймання та звільнення працівників. Прем’єр-міністр від Лейбористської партії Тоні Блер, який обійняв пост 1995 року, продовжив політику Тетчер, спрямовану на дерегуляцію фінансової сфери та бізнесу. Коли 2002 року Тетчер запитали, яким є її найбільше досягнення, вона відповіла: «Тоні Блер і Новий лейборизм[233]. Ми змусили наших опонентів змінити погляди»[234].

Деяким соціалістичним, соціал-демократичним і лейбористським партіям удалося, як і Блерові, отримувати посади та навіть вигравати передвибори, але, відмовившись підтримувати розширення державного сектора та життєздатних галузей обробної промисловості на користь вільної торгівлі, дерегуляції фінансової системи та глобалізованого капіталізму, вони почали втрачати лояльних виборців з-поміж робітничого класу. Це разом із розпадом комуністичних партій Франції та Італії після краху Радянського Союзу розчистило простір для появи нових сил, привабливих для робітничого класу. І цей простір (особливо для правого популізму) розширювався під впливом іще одного чинника — швидкого зростання кількості неєвропейського іммігрантського населення на тлі зменшення кількості робочих місць.

Іммігранти та ісламісти

У роки економічного буму країни на півночі Європи, зіштовхнувшись із серйозним браком робочої сили, почали активно залучати іноземних заробітчан[235]. У ФРН 1956 року було 95 тис. залучених працівників, у 1966 році — 1,3 млн. До Франції впродовж 1946—1970 років прибуло 2 млн працівників-мігрантів разом із 690 тис. утриманців. Аналогічні програми діяли в Бельгії, Нідерландах, Великій Британії, Данії та Швейцарії. Роботодавці в цих країнах почали наймати працівників самостійно без санкціонування. Деякі країни, на кшталт Швеції, відкрили кордони для будь-яких іммігрантів, які хотіли отримати роботу. А колишні колоніальні держави, наприклад Франція, заохочували своїх колишніх підданих емігрувати. На початку 1970-х років у Німеччині було 4,1 млн працівників, народжених за кордоном; у Швейцарії — 1 млн; у Франції — 3,4 млн[236].

Протягом цього часу в Західній Європі майже не було антиіммігрантських настроїв. Мігранти не конкурували з корінними жителями за робочі місця, їх сприймали як тимчасових мешканців, які, зрештою, повернуться додому. Але в 1970-х роках, коли брак робочої сили перетворився на її надлишок, ситуація змінилася. Західна Європа припинила офіційно наймати іноземних працівників і навіть пропонувала працівникам фінансове заохочення для повернення на батьківщину, але це мало неочікувані наслідки. Працівники з інших європейських країн зазвичай поверталися додому, тоді як працівники з Африки та Близького Сходу, де економічні умови були гіршими, ніж у постраждалій від рецесії Європі, залишалися й користалися легальною можливістю перевезти до Європи свої родини й народжувати вищими темпами, ніж корінні європейці. У результаті кількість іммігрантів, як і частка тих, хто приїхав із неєвропейських країн, продовжувала зростати. У Франції частка іммігрантів із регіону Магриб (західна частина Північної Африки) з 1968 року до 1982 зросла на 16 процентних пунктів.

У 1980-х та 1990-х роках через різке збільшення кількості біженців — шукачів притулку з Африки та Азії — частка неєвропейських іммігрантів і далі зростала — з 75 тис. у 1983 році до майже 320 тис. у 1989. З того часу ці цифри продовжували збільшуватися[237]. У Данії кількість неєвропейських іммігрантів із 1980 до 2005 року зросла на 268 902 особи, або 520 %[238], і становила 90 % усього збільшення кількості іммігрантів у Данії. Якщо попереднє покоління іммігрантів часто працювало в промисловості, то зараз багато хто з них не має роботи зовсім або наймається на чорну роботу в готелях, ресторанах чи на будівництві. Вони скупчилися в малозабезпечених громадах у самих містах або на околицях Парижа, Марселя, Антверпена, Брюсселя, Роттердама чи Копенгагена. У багатьох із цих громад високий рівень злочинності, а деякі з них, переважно мусульманські, культурно відрізані від громад корінних мешканців.

Страх і гнів щодо напливу іммігрантів із неєвропейських країн почали звучати в європейських опитуваннях на початку 1990-х років. Згідно з анкетуваннями Eurobarometer, які провела Європейська комісія 1991 року, 23 % респондентів із 12 держав Європейської економічної спільноти вважали, що їхні країни не повинні приймати іммігрантів із країн, розташованих південніше від Середземного моря. У Франції цей показник становив 33 %; у Данії — 25 %. У Франції 56 % респондентів уважали, що в їхній країні забагато іммігрантів, а 24 % були переконані, що Франція не повинна приймати людей, які шукають притулку. Це був безперечний стрибок порівняно навіть із 1988 роком. Згідно з опитуванням, проведеним восени 1988 року, 18 % респондентів у країнах ЄЕС хотіли обмеження прав мігрантів; на 1991 рік таких було 33 %[239].

Згідно з першим Європейським соціальним дослідженням (European Social Survey), здійсненим у 2002 році, головними скаргами на іммігрантів були такі (у нижченаведеному порядку): вони погіршили криміногенну обстановку; отримали більше соціальних виплат, ніж сплатили податків; забрали робочі місця в корінних жителів[240]. Багато європейських лідерів проігнорували чи очорнили ці настрої. Європейська комісія, яка вивчала ставлення до іммігрантів, називалася «Комісія з дослідження расизму та ксенофобії в Європі». Спершу політичні партії, особливо соціалісти та соціал-демократи, спонукали до прийняття іммігрантів, зокрема й тих, хто в’їхав до країн ЄС нелегально. Натомість це створило політичний вакуум, який заповнили популістські партії правого штибу.

Праві популісти

Чимало нинішніх популістських організацій у Західній Європі сягає своїм корінням об’єднань проти податків 1970-х років (подібних до американського руху проти податків того самого періоду) та націоналістичних організацій, що мали сумнівні зв’язки з колишніми фашистами та нацистами. Засновник «Національного фронту» Жан-Марі Ле Пен починав свою політичну діяльність як учасник руху проти податків 1950-х, очолюваного власником французької книгарні П’єром Пужадом. 1972 року Ле Пен заснував «Національний фронт», об’єднавши членів Пужадового руху власників магазинів, який на той час занепав, та критиків французької деколонізації, деякі з яких, як і Ле Пен, схвально відгукувалися про Режим Віші та применшували гріхи гітлерівської Німеччини. Протягом 1970-х років «Національний фронт», який агресивно виступав проти комуністів і податків, залишався майже непомітним в опитуваннях. На президентських виборах 1974 року «Національний фронт» набрав 0,76 % голосів.

Данська народна партія виникла як відгалуження Прогресивної партії, яку 1973 року заснував юрист із питань податків — Могенс Ґліструп[241]. Цей політик, який, зрештою, потрапив до в’язниці за ухиляння від податків, вимагав скасування податку на доходи фізичних осіб. У 1970-х роках партія мала навдивовижу високий рейтинг, але в 1980-х, коли ліберали та консерватори підхопили її антиподаткову риторику, її позиції похитнулися. Відродження відбулося 1995 року, коли Піа К’єрсгор відкололася й сформувала Данську народну партію.

Австрійська партія свободи виросла з післявоєнної «Ліги незалежних», до якої входили колишні нацисти і яка виступала за відродження німецької нації. 1956 року її замінила Партія свободи, яка продовжила (але помірковано) пропагувати німецький націоналізм і функціонувала як слухняний молодший партнер правлячих соціал-демократичної[242] та християнсько-демократичної[243] партій. Як і решта партій, спершу вона поєднувала націоналізм і лібертаріанські антиподаткові економічні погляди.

Пізніше, з кінця 1980-х років і до початку 2000-х, ці та інші старі партії, а також деякі нові сформовані популістські партії почали швидко розвиватися й стали повноцінними гравцями західноєвропейської політики. На національних виборах у 1990-х «Національний фронт» отримував від 10 до 15 % підтримки. У першому турі президентських виборів 2002 року кандидат від цієї партії Ле Пен отримав 16,8 %, вивівши з боротьби прем’єр-міністра — соціаліста Ліонеля Жоспена.

На своїх перших національних виборах у 1998 році Данська народна партія отримала 7 %. Потім, у листопаді 2001 року, вона здобула 13 %, посівши третє місце. Австрійська партія свободи дійшла від 16,1 % у 1990 році до 26,9 % у 1999 році Швейцарська народна партія дійшла від 11,9 % у 1991 році до 22,5 % у 1999. А норвезька Партія прогресу починала з 3,5 % 1985 року, потім отримала 13 % 1989 та 15,3 % 1997 року, ставши другою найбільшою партією Норвегії.

Таким злетом ці партії безпосередньо завдячують своїй прив’язці до дедалі більшого незадоволення суспільства іммігрантами та шукачами притулку неєвропейського походження. Протягом двох останніх десятиліть XX століття ці партії змістили увагу з комунізму та податків на імміграцію. Восени 1992 року Австрійська партія свободи проголосила ініціативу «Австрія передусім», що передбачала внесення поправки до конституції, яка оголошувала б Австрію країною без іммігрантів. Нова Данська народна партія, сформована 1995 року після розколу Прогресивної партії, представила план із десяти пунктів, який вимагав репатріації шукачів притулку та скасування соціал-демократичного законодавства, що давало змогу іммігрантам після трьох років проживання голосувати на місцевих виборах. У Норвегії Партія прогресу, у якій раніше були розбіжності щодо ставлення до імміграції, на виборах 1997 року зайняла жорстку позицію, завдяки чому отримала на національних виборах 15,3 % (порівняно із 6,3 % в 1993 році).

У своєму дослідженні європейської політики щодо імміграції Крістофер Колдвелл назвав Данську народну партію «найбільш одержимою іммігрантами партією Європи»[244]. На відміну від інших західноєвропейських країн, Данія загалом уникла економічного спаду, що стався в 1970-х роках. Серед європейських країн це одна з найщедріших держав загального добробуту з найнижчим рівнем економічної нерівності. Різку негативну реакцію на іммігрантів і шукачів притулку викликали соціокультурні, а не суто економічні побоювання. Данці не переймалися тим, що іммігранти заберуть їхні робочі місця, але хвилювалися, що вони не працюватимуть узагалі й безкоштовно користатимуться щедрою системою соціального забезпечення Данії. (Наприклад, данським працівникам, що втратили роботу, протягом чотирьох років надають до 90 % попередньої зарплати.) Це побоювання частково мало економічний характер, але загалом воно випливало з розуміння, що Данська держава загального добробуту, фінансована завдяки високим податкам, базується на взаємній довірі між її громадянами, які поділяють однакові цінності роботи й сім’ї й не стануть зловживати щедрістю Данії. З прибуттям до Данії великої кількості іммігрантів із Близького Сходу та Північної Африки критики імміграції також порушили питання злочинів і релігійних практик.

Головним натхненником позиції Народної партії щодо питань імміграції був лютеранський пастор Сьорен Краруп. «Між Ґліструпом і заснуванням Народної партії є лакуна, — пояснював Мікаель Ялвінг, колумніст Jyllands-Posten, автор книги про Крарупа. — Цю прогалину заповнив Краруп»[245]. Починаючи з 1980-х років, Краруп стверджував, що данці мають особливу культуру, що надихалася лютеранством, і тому іслам, який він розглядав як політичний рух, а не просто релігію, із цією культурою несумісний. До хрестового походу проти політики Данії щодо імміграції Крарупа спонукав ухвалений парламентом 1983 року Закон про іноземців, що давав притулок біженцям, які у великій кількості прибували до Європи, тікаючи від ірано-іракської війни. Після цього закону вони почали щорічно в’їжджати до Данії навіть не сотнями, а тисячами. Краруп називав цей закон «юридичним самогубством», бо він дозволяв «безконтрольну й безперешкодну масову міграцію мусульманських та азійських біженців, [які] проникають через наші кордони». 1997 року Крарупа запросили виступити з промовою на з’їзді новоствореної Народної партії, а 2001 року його було обрано від партії до парламенту, і він очолив у ньому комітет із імміграції та натуралізації.

Кампанії Народної партії сіяли ворожнечу. На одному з плакатів виборчої кампанії 1999 року було зображено жінку в паранджі. Підпис містив такий текст: «Твоя Данія: багатонаціональне суспільство зі зґвалтуваннями, насильством, незахищеністю, примусовими шлюбами, пригнобленими жінками, злочинними бандами»[246]. Правлячі соціал-демократична[247]та ліберальна[248] партії ігнорували Народну партію та її лідера Піа К’єрсгор, яка раніше надавала людям медико-соціальну допомогу в них удома. Того року під час дебатів у парламенті прем’єр-міністр — соціал-демократ Поуль Нюруп Расмуссен сказав їй: «Ви не привчені не гидити в хаті»[249], використавши слово stuerene, яке зазвичай застосовують щодо тварин, які не навчилися справляти потреби в спеціальний лоток.

Але останньою посміялася К’єрсгор, а не Расмуссен. Після атаки Аль-Каїди на США 11 вересня 2001 року в Європі посилилися побоювання щодо ісламської імміграції. На виборах у листопаді того ж року, які пройшли під знаком питання імміграції, Народна партія набрала 13 % голосів, унаслідок чого «Соціал-демократи» вперше з часу створення партії в 1924 році не отримали найбільшої кількості місць у парламенті. Більшість «синіх комірців» підтримала Народну партію та Ліберальну партію.

У Франції питання імміграції ще на початку 1980-х років переплелося з питанням інтеграції мусульман — тоді виникли суперечки щодо мусульманських дівчат, які носили до школи хіджаби. 1995 року ісламське угруповання підірвало бомби в паризькому метро. У квітні 2002 року побоювання французів щодо імміграції мусульман, підсилені атаками 11 вересня, допомогли Жану-Марі Ле Пену посісти друге місце, обійшовши Жоспена, який легалізував 80 тис. іммігрантів, що в’їхали до Франції незаконно.

Такі самі побоювання вплинули й на гідні подиву вибори в Нідерландах. У цій країні керівництво основної партії рішуче підтримувало імміграцію та ідеал мультикультурних Нідерландів. Коли 1997 року Ганс Янмаат, лідер опозиційної партії «Центристські демократи», заявив, що «Нідерланди не є країною іммігрантів» і що «ми покладемо край мультикультурному суспільству, щойно матимемо можливість і владу», його звинуватили в правопорушенні й засудили за розпалювання ненависті на расовому ґрунті[250]. 2002 року, після атак 11 вересня, Пім Фортейн, яскравий оратор і журнальний колумніст, якого вигнали з іншої партії за антиісламські погляди, заснував власну партію «Список Піма Фортейна» і розпочав кампанію проти ісламського впливу в Нідерландах. За дев’ять днів до виборів Фортейна вбив лівий активіст, який виступав проти його нападок на іслам, але на виборах партія Фортейна все одно набрала 17 % голосів, завдяки чому отримала другу за величиною фракцію в парламенті. Без Фортейна партія, зрештою, розпалася, але 2006 року її місце посіла надзвичайно успішна Партія свободи Герта Вілдерса.

Популісти та держава загального добробуту

Здобувши підтримку своєї антиіммігрантської позиції, популістські партії розширили власну політичну базу. Перші популістські партії, такі як «Національний фронт» чи Австрійська партія свободи, були партіями дрібної буржуазії, їхні члени переважно походили з невеликих містечок у сільських регіонах і були власниками малого бізнесу чи дрібними фермерами, тобто переважно представляли ті самі групи, що й ті, хто започаткував популізм у США і був передовим загоном правих у Європі в період між світовими війнами. Але в 1990-х роках європейські популістські партії виросли, переважно розширивши свій базовий електорат за рахунок робітничого класу, що раніше підтримував соціал-демократів, соціалістів, лейбористів і комуністів. У Франції «Національний фронт» Ле Пен почав здобувати підтримку в населених «синіми комірцями» містечках півночі. Виборці, які в, президентських перегонах 1998 року підтримували соціаліста Франсуа Міттерана, становили третину електорату Ле Пена на президентських виборах 1995 року. «Ми — партія робітничого класу», — хвалився Ле Пен.

Так трапилося не лише тому, що ці партії виступали проти іммігрантів. Причина крилася ще й утому, що ці партії, які колись відображали антиподаткові, антиурядові погляди малого бізнесу, почали приймати частину соціал-демократичної програми, що стосувалася соціального забезпечення та урядування. У Франції «Національний фронт» Ле Пена став захисником держави загального добробуту. Він припинив вимагати скасування податку на доходи фізичних осіб. Данська народна партія відмовилася від антиподаткового фокуса, якого дотримувалася її «материнська структура». Вона стала захисником щедрого державного сектора Данії, із застереженням, що його вигодами мають користуватися тільки данці. Норвезька Партія прогресу обрала такий самий курс на виборах 1997 року.

В Австрії на початку 1990-х років. Австрійська партія свободи, яка непохитно дотримувалася лібертаріанських позицій в економічних питаннях, скористалася відданістю панівних партій ідеям неолібералізму. Готуючись вступити до ЄС, Соціал-демократична партія Австрії та Австрійська народна партія, об’єдналися у «велику коаліцію», щоб відстоювати масштабну приватизацію австрійських виробництв, що призвело до втрати близько 100 тис. робочих місць. Реагуючи на суспільне обурення цими кроками, Партія свободи виступила на захист держави загального добробуту та почала критикувати економічну політику ЄС і глобалізацію. Ця стратегія спрацювала. На виборах 1986 року 10 % виборців партії становили «сині комірці»; 1999 року цей показник сягнув уже 47 %[251]. Праві популістські партії отримали подібні результати в усій Західній Європі. Завдяки своїй реакції на імміграцію та неолібералізм партії дрібної буржуазії стали партіями робітників.

Створення Європейського Союзу

Остання причина зростання правих популістських рухів — функціонування Європейського союзу та єврозони. Після Другої світової війни лідери Франції та Німеччини, рішучо налаштовані уникнути наступної війни на континенті, вжили перших кроків щодо інтеграції економік їхніх країн. 1951 року Франція та ФРН разом із Нідерландами, Люксембургом, Бельгією та Італією заснували Європейську спільноту з вугілля та сталі на землях, за які точилися дві світові війни. 1957 року ці шість країн утворили зону вільної торгівлі — Європейську економічну спільноту. Потім 1992 року в Маастрихті ці шість країн, а також Греція, Іспанія, Португалія, Велика Британія, Ірландія та Данія ухвалили доленосне рішення, заснувавши Європейський Союз, у межах якого забезпечувалося вільне пересування людей і товарів. Усі ці країни, крім Данії та Великої Британії, вирішили запровадити спільну валюту — євро, яка ввійшла в обіг 1999 року.

Головними рушіями ЄС завжди були Франція та Німеччина; їхнім основним мотивом була інтеграція Німеччини до європейської спільноти. Але економіка також відігравала важливу роль у задумі щодо ЄС. Свого часу, після того як США відмовилися від Бретон-Вудської системи[252], курс європейських валют почав коливатися. Невеликі країни на кшталт Нідерландів, які залежали від експорту, хотіли забезпечити певну стабільність власних валют. Колишній міністр фінансів Франції Домінік Стросс-Кан назвав євро «інструментом, що допоможе нам... протистояти ірраціональним змінам на ринку»[253]. Франція також уважала (помилково), що завдяки підпорядкуванню дойчмарки Європейському центральному банкові (ЄЦБ), який відповідатиме за євро, вона більше не залежатиме від німецької економіки. Країни з меншою економікою, такі як Іспанія, Греція чи Італія, хотіли отримати менші відсоткові ставки та більші іноземні інвестиції, що їх, як вони сподівалися, принесе впровадження спільної валюти з Німеччиною та Францією. Але, навмисно чи ні, ЄС і єврозона інституціоналізували панування неолібералізму.

В обмін на підпорядкування своєї валюти євро Німеччина вимагала та отримала від інших країн згоду на підписання Пакту про стабільність і зростання, згідно з яким ЄЦБ брав на себе повноваження контролювати показники бюджетного дефіциту країн-членів, аби вони не перевищували 3 % від ВВП, та державний борг, аби він не становив понад 60 % від ВВП. Члени єврозони були переконані, що за допомогою лімітування дефіциту вони обмежать інфляцію в країнах, а отже, збережуть баланс у відносинах між державами. Як виявилося, вони помилялися. Утім, Пакт про стабільність і зростання, разом із власне впровадженням євро, таки призвів до виключення кейнсіанських стратегій економічного відновлення. Кейнсіанська стратегія базувалася на наявності дефіциту. Якщо дефіцит загрожував порушенням торгового балансу, країна могла використати для захисту платіжного балансу мита чи девальвацію. Але тепер девальвація була неможлива, а мита — заборонені. У результаті правлячі лівоцентристські та правоцентристські партії виявилися безсилими в умовах економічного спаду й відкритими до викликів із боку правих і лівих популістів.

Під час заснування ЄС також було ухвалено принцип свободи пересування людей і бізнесу («свободи заснування»[254]) між державами-членами. У цьому відбилося прагнення створити спільну ідентичність для держав, які колись воювали між собою. Але ці кроки також відображали бізнес-пріоритети. Із розширенням ЄС на Схід європейському бізнесу на Заході сподобалася ідея мати можливість імпортувати дешевшу робочу силу зі Сходу для ресторанів, готелів і будівництв без реєстрації документів. Також бізнес на Заході, де зарплати були вищі, тепер міг вільно переносити свої заводи на Схід, де зарплати були менші, до чого багато хто й удався.

Профспілки нарікали на свободу заснування, тоді як праві популісти обрали мішенню політику відкритих кордонів, яка, зрештою, підірвала зусилля країн-членів щодо контролю за іммігрантами та шукачами притулку. Наприклад, унаслідок відкритості кордонів легальні та нелегальні іммігранти чи шукачі притулку з Північної Африки могли мігрувати з Франції чи Італії до Нідерландів чи Данії. 1998 року в Данії під час дебатів щодо ратифікації Амстердамського договору, яким затверджувалося впровадження в ЄС відкритих кордонів, кампанія проти нього проходила під гаслом «Ласкаво просимо, 40 мільйонів поляків».

Але керівництво ЄС відмежувалося від цих протестів. Економічну та імміграційну стратегію ЄС формували й переглядали країни-члени, але так, що пересічний громадянин мало на це впливав. Тільки одну з головних інституцій ЄС — Європейський парламент — обирали напряму, вона мала повноваження лише схвалювати чи не схвалювати пропозиції та бюджет, надані Європейською комісією, членів якої призначало керівництво країн-членів. Європейська комісія наглядала за щоденним функціонуванням ЄС. Європейський центральний банк контролювала рада представників центробанків країн-членів. Останні призначали також і Європейський суд. Він мав ухвалювати рішення, але його обговорення не підлягало розголосу. Перрі Андерсон у своїй пророчій книжці про Європейський Союз писав: «Що ефективно роблять основні структури ЄС — так це перетворюють відкритий порядок денний парламентів і закритий світ канцелярій»[255].

Деякі лідери правих популістів спочатку підтримували створення ЄС. Жан-Марі Ле Пен розглядав його як спосіб забезпечити домінування Франції на континенті й бастіон проти радянського комунізму. У програмі «Національного фронту» 1985 року він писав: «Європейський Союз залишиться утопією доти, доки Спільнота не має достатніх ресурсів, спільної валюти та політичної волі, що невіддільна від здатності захищати себе»[256]. Однак після того як Радянський Союз розвалився, і потому стало зрозуміло, що ЄС має власну волю, Ле Пен розчарувався в ньому й порівнював Маастрихтський договір із Угодою в Труа XV століття, за якою французький трон було передано англійцям.

Інші популістські партії об’єдналися у виступах проти «дефіциту демократії» в ЄС. Данська народна партія закликала Данію вийти з ЄС. «Шведські демократи» заявляли, що «європейська співпраця — це хороша справа, але нова європейська супердержава — ні»[257]. Невдоволення популістських партій Європейським Союзом поділяли багато європейських виборців. Готуючись підписати Маастрихтський договір, Франція й Данія провели референдуми. Французи ледве схвалили угоду 51,1 % голосів, а данці відхилили її з аналогічною перевагою голосів, ледь схваливши її дещо пізніше, коли Данії було дозволено відмовитися від виконання деяких положень угоди. Пізніше ЄС запропонував приєднатися до Союзу Норвегії, однак 52,2% її виборців відмовилися від членства. Шведські виборці ледве схвалили членство 52,8 % голосів. У вересні 2000 року 53,2 % данців проголосували проти приєднання до єврозони; три роки потому єврозону відхилили 56,1 % шведів.

У відповідь на поширене невдоволення структурою ЄС керівництво Союзу ухвалило нову конституцію, до якої було внесено незначні корективи. Але 2005 року 54,9 % виборців у Франції та 61,5 % нідерландців проголосували проти конституції. Тоді ЄС відмовився від конституції і змінив назву документа на угоду, щоб її не потрібно було всенародно ратифікувати. Це викликало обурені заяви про бюрократичну маніпуляцію. Опозицію новій конституції всередині ЄС очолили праві популістські партії, і це разом із їхніми протестами проти імміграції, ісламу та неоліберальної суворої економії посприяло зростанню їхньої підтримки в суспільстві. Це також дало змогу цим партіям, заплямованим зв’язками з європейським авторитаризмом, претендувати на ореол демократичності.