Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику

Під час єврокризи ліві популістські об’єднання з’являлися передусім на півдні, тоді як праві найкраще почувалися в північній та центральній Європі. Значною мірою це було зумовлено зростанням там імміграції. У 2014 році до Європи з Близького Сходу та Північної Африки в’їхали 280 тис. мігрантів; 2015 року їхня кількість перевищила мільйон. 2000 року 7,1 % данців були іммігрантами в першому чи другому поколінні; 2016 року цей показник становив 12,3 %. Іммігранти у Швеції становлять 22,2 % населення. До Великої Британії 2015 року прибуло 630 тис. іммігрантів, що в перерахунку на населення США становило б 3,2 млн іммігрантів, які теоретично мусили б заїхати до США впродовж того року.

Зростання імміграції збіглося зі збільшенням кількості терористичних атак, особливо на півночі. З грудня 2010 року до березня 2016 року в Європі відбулося дев’ять великих атак. Чотири найжахливіші сталися в останні два роки: у січні 2015 року бійня в редакції Charlie Hebdo в Парижі забрала життя 20 людей; під час терактів ІДІЛ у листопаді 2015 року в Парижі було вбито 137 осіб; у Брюсселі в березні 2016 року під час атаки ще трьох терористів-смертників ІДІЛ загинуло 35 осіб; у липні в Ніцці вантажівка в’їхала в натовп людей на День здобуття Бастилії, убивши 85 осіб. Крім того, відбулися також сексуальні злочини за участі біженців та іммігрантів із Близького Сходу й Північної Африки — найбільшого розголосу набули події в Кельні в новорічну ніч 2015 року. Усе разом — потік іммігрантів, терористичні акти та сексуальні злочини — стали підтвердженням двадцятирічної агітації правих популістів проти іммігрантів та мусульман.

Данія та австрія: популізм на тлі процвітання

Ліві популістські групи розрослися в найменш заможних європейських країнах. Правий популізм знайшов прихисток у деяких успішних державах. Це країни, де іммігранти та шукачі притулку прагнули жити. Данія — держава з однією з найефективніших у світі економік. Вона має другий найвищий ВВП на душу населення в Європейському Союзі, поступаючись тільки Люксембургу. У 2016 році рівень безробіття тут становив лише 4,6 %. Велика рецесія її майже не зачепила. Очікувалося, що її соціал-демократичний уряд легко буде переобраний під час виборів у червні 2015 року. І «Соціал-демократи» справді отримали 26,3 %, найвищий результат з-поміж усіх партій у цих виборах, тимчасом як показник їхньої традиційної опозиції — Ліберальної партії Данії — впав на 7 процентних пунктів, до 19,5 %. Але Данська народна партія, що виступає за контроль кордонів, подальше обмеження імміграції та критичний підхід до ЄС, піднялася з 12,3 % у 2011 році до 21,1 % у цьому ж голосуванні. У неї в руках був ключ до правлячої більшості, тож, заручившись неофіційною підтримкою лібералів, вона змогли усунути соціал-демократів і сформувати уряд.

Фактично Народна партія не приєдналася до уряду лібералів, оскільки не погодилася з їхньою пропозицією зменшити податки на багатих. Як пояснив Кеннет Крістенсен Берт, який приєднався до партії на самому початку і зараз є членом парламенту та спікером партії, «проблема полягала втому, що „Ліберальний альянс“[307] наголосив прем’єр-міністрові, що той мусить забезпечити зниження податків на найбагатших людей цієї країни. Ми не ввійдемо до уряду на основі зниження податків для найбагатших»[308]. Як і інші праві популісти, Народна партія послідовно підтримала державу загального добробуту та ідею, що витрати мають спрямовуватися лише на громадян Данії. По суті, Берт визнав, що в цьому питанні вони ближчі до соціал-демократів. Однак вони розійшлися із соціал-демократами й погодилися з лібералами щодо неприпустимості надання шукачам притулку права постійного проживання в Данії. «Якщо ми не регулюємо імміграцію, немає сенсу регулювати все інше», — каже Берт.

В обмін на неформальну підтримку Народної партії ліберали прийняли порядок денний Народної партії щодо іммігрантів, біженців та ісламу. Вони скоротили допомогу біженцям та іммігрантам на 45 %; розпорядилися ввести свинину до меню шкіл і дошкільних закладів (усупереч забороні на споживання свинини в ісламі); вони видали припис про конфіскацію в біженців готівки та цінностей, вартість яких перевищує $1450 (цей крок сильно нагадує конфіскацію нацистами цінностей у євреїв). У цих жорстких положеннях відбилися суттєві народні погляди.

Згідно з опитуванням однієї газети, проведеним у січні 2016 року, 70 % данців уважали, що біженці — найважливіша з проблем, із якими стикається країна, а 37 % висловилися проти того, щоб і надалі надавати біженцям дозвіл на проживання[309]. Данські політичні експерти, політики та журналісти, зокрема й опоненти Народної партії, говорили мені, що очікують політичного успіху Народної партії. «Гадаю, скоро вони здобудуть владу», — сказав Рене Офферсен, знаний юрист, член Консервативної партії[310].

Австрія, як і Данія, — доволі заможна країна. У 2012— 2016 роках рівень безробіття тут коливався від 4,7 % до 5,8 %. Але її громадяни також войовничо налаштовані проти біженців. У 2015 році Австрія отримала 90 тис. звернень щодо отримання притулку, це другий найвищий показник на душу населення в ЄС. Хоча на цих теренах і не було терористичних атак, але були вбивства та зґвалтування, вчинені новоприбулими мігрантами[311].

З 2013 року в Австрії при владі була «велика коаліція» Соціал-демократичної партії Австрії та правоцентристської Австрійської народної партії, у якій соціал-демократ Вернер Файманн обіймав посаду канцлера. 2015 року Файманн приєднався до Ангели Меркель у питанні підтримки відкритих кордонів для біженців, але коли Файманн та його партія побачили опитування, які показували, що на майбутніх президентських виборах у квітні їх випереджає популістська Австрійська партія свободи, Файманн змінив курс. У березні він обмежив кількість біженців. Але було запізно.

На виборах у квітні 2015 року кандидат від Партії свободи Норберт Гофер отримав 34 % голосів, тоді як кандидати від Соціал-демократичної та Народної партій — по 11 %. У другому турі в травні кандидат від Партії зелених Александер ван дер Беллен, який посів друге місце в першому турі, ледве обійшов Гофера (50,3 % проти 49,7 %). Але через неналежний підрахунок результатів заочного голосування австрійський суд постановив, що в жовтні 2016 року мають бути проведені перевибори. Ці вибори підтвердили профіль багатьох правих популістських груп. Гофер отримав майже 90 % голосів серед «синіх комірців» і виборців із сільської місцевості й маленьких містечок, віддалених від головних міст, тоді як кандидат від Партії зелених отримав голоси «білих комірців» і голоси мешканців 90 % міст[312].

Партія незалежності Сполученого Королівства: повстання «залишених»

Як і Данія та Австрія, Велика Британія, де рівень безробіття з вересня 2011 року знижувався і зараз становить 5,4 %, виявилася сприятливим середовищем для правого популізму. Партія незалежності Сполученого Королівства (United Kingdom Independence Party, UKIP) успішно виборола вихід Великої Британії з ЄС і таким чином справила найбільший, порівняно з іншими популістськими партіями, вплив на власну країну та на ЄС. Це голосування перебудувало всю політику й економіку Великої Британії та поставило під сумнів майбутнє ЄС у довгостроковій перспективі.

Партію незалежності Сполученого Королівства було засновано 1993 року. Але протягом майже двадцяти років вона залишалася маргінальною партією одного питання та групою тиску. Якби вона мала всеохопну політичну програму, то була б антиподатковою, лібертаріанською щодо економічних питань і консервативною щодо соціальних. Її основну базу становили графства середнього та вищого рівня, які загалом голосували за консерваторів. На парламентських виборах 1995 року партія отримала 1 %, у 2005 році — 2,2 %, у 2010 — 3,1 %. Успіх прийшов до неї з виборами до Європейського парламенту, де вона здобула 16,1 % 2004 року та 16,5 % 2009 року, поступившись лише Торі. Це засвідчило зростання опозиції до ЄС.

Народне неприйняття ЄС сягало корінням попередніх десятиліть і базувалося на відчутті, що з приєднанням до ЄС Велика Британія втратила власний суверенітет. Воно виростало з англійського, чи британського, націоналізму. Але до 2009 року неприйняття ЄС почало поширюватися з консервативних міст на терени робітничого класу в Північній і Східній Англії, які постійно голосували за лейбористів. Партія незалежності Сполученого Королівства почала здобувати голоси і там. Згідно з масштабним дослідженням Партії незалежності Сполученого Королівства та її виборців, яке провели Роберт Форд і Метью Гудвін, основна маса її прихильників змінилася і тепер складалася з літніх людей із низьким рівнем освіти та білих представників робітничого класу переважно чоловічої статі[313]. Цей старший робітничий клас повстав проти ЄС і підтримував Партію незалежності Сполученого Королівства на деяких виборах.

Чимало таких нових виборців Партії незалежності Сполученого Королівства скупчилося в невеликих містечках, які колись були центрами обробної чи гірничої промисловості, але після політики Тетчер і 1980-х роках вони стали індустріальними містами-привидами. Їхні мешканці були «залишені» в процесі економічного розвитку Великої Британії. Поки Лондон, як центр фінансів і фінансових та юридичних послуг, університетів, інкубатор розвитку високотехнологічної галузі, процвітав, старі промислові зони Великобританії переживали дедалі гірші часи.

Зростання євроскептичних настроїв серед цих виборців підживлювалося збільшенням імміграції до Великої Британії зі Східної Європи. Найвищий пік імміграції припав на період після 2004 року. Того року до ЄС приєдналися вісім країн зі Східної Європи, зокрема Польща, Угорщина та країни Балтії. 2007 року приєдналися Румунія та Болгарія. Згідно з правилами ЄС, Велика Британія могла запровадити семирічну перехідну заборону на еміграцію з цих країн, але тодішній прем’єр-міністр Тоні Блер цього не зробив. На 2015 імміграція зросла до понад 600 тис. осіб на рік[314].

Лондонці та жителі високотехнологічних районів Великої Британії вітали нових іммігрантів, але чимало виборців із робітничого класу розглядали їх як подальшу загрозу для свого рівня життя. Під час кампанії на підтримку Брекситу велися напружені дебати щодо того, чи іммігранти справді вплинули (і якщо вплинули, то як) на корінних робітників. Утім, була певна згода щодо того, що недавній приплив іммігрантів створив «тиск на суспільні послуги, на житло, на інфраструктуру... він може стримувати зарплати й позбавити британських працівників їхніх робочих місць»[315]. (Цю тезу озвучила Тереза Мей, яка тоді була міністром внутрішніх справ в уряді Кемерона і прихильницею того, щоб залишитися в ЄС.) Наприклад, урядовий Консультативний комітет із міграції у своєму дослідженні дійшов висновку, що імміграція «знижує зарплати, що перебувають на найнижчому рівні розподілу зарплат» і що під час низьких темпів економічного зростання чи економічного спаду «мігранти працездатного віку асоціюються зі зниженням рівня зайнятості корінного населення»[316].

Зростання спротиву імміграції було явищем одночасно і культурним, і економічним, особливо серед літніх громадян, які виросли у Великій Британії тоді, коли (ще 1964 року) 98 % виборців були білими. Згідно з опитуванням British Social Attitudes («Соціальні установки британців») 2013 року, серед людей, старших від 65 років, 69 % уважали, що імміграцію слід «значно» скоротити, 66 % сказали, що заперечуватимуть, «якщо близький(-а) родич (родичка) укладатиме шлюб із мусульманином (мусульманкою)», 61% уважав, що для того, аби бути британцем, «дуже важливо» народитися у Великій Британії, а 58 % стверджували, що для того, аби бути британцем, «дуже важливо» мати предків-британців. Натомість тільки 13 % опитаних віком до 35 років уважали, що важливо мати британських предків для того, аби бути британцем.

Однак іще 2010 року неприйняття імміграції не перетворювалося на великомасштабну підтримку виходу з ЄС. Це сталося переважно внаслідок зусиль лідера Партії незалежності Сполученого Королівства Найджела Фараджа, який після отримання партією низьких результатів на загальних виборах 2010 року почав відточувати партійні меседжі, спрямовані проти ЄС. Фарадж поєднав вибухонебезпечне питання імміграції з питанням членства в ЄС. Партія незалежності Сполученого Королівства зайняла таку позицію: щоб обмежити імміграцію, потрібно вийти з ЄС. Також Фарадж адаптував загальну систему політичних поглядів партії до нових виборців із робітничого класу, багато хто з-поміж яких колись голосував за лейбористів. Він відмовився від прихильності партії до економіки, заснованої на принципі невтручання. Фарадж запропонував узяти кошти, які Велика Британія вкладала як внески в ЄС, і використати їх для покращення Національної служби охорони здоров’я Великої Британії (National Health Service).

Фарадж оформив антиіммігрантську та євроскептичну позицію партії в популістських термінах. Партія незалежності Сполученого Королівства заявляла, що захищає народ, — залишених, — виступаючи проти еліти в Лондоні та Брюсселі. Успіх прийшов до Фараджа на виборах до Європарламент у 2014 року, коли Партія незалежності Сполученого Королівства посіла перше місце, набравши 27,49 % голосів. Ці вибори чітко засвідчили, що Партія незалежності Сполученого Королівства внесла питання членства Великої Британії в ЄС до політичного порядку денного країни.

Прем’єр-міністр Девід Кемерон усередині Консервативної партії мусив змагатися з групою рядових членів парламенту, які також виступали проти членства Великої Британії в ЄС. Переважно це були британські націоналісти, що представляли регіони з високим доходом, де, як і раніше, користувалася підтримкою Партія незалежності Сполученого Королівства. Щоб заспокоїти їх, 2013 року Кемерон пообіцяв, що в разі його переобрання на загальних виборах 2015 року він проведе референдум щодо членства в ЄС. На загальних виборах 2015 року Кемерон легко здобув перемогу над невиразним опонентом від Лейбористської партії. Партія незалежності Сполученого Королівства отримала чималі 13 %, причому певну частину голосів — за рахунок лейбористів. Після виборів Кемерон призначив референдум на червень 2016 року.

Кемерон був переконаний, що зможе втримати Велику Британію в ЄС. Він і його канцлер скарбниці[317] Джордж Осборн разом із провідними лідерами бізнесу Великої Британії та головними-газетами постійно застерігали, що рішення про вихід із ЄС може мати жахливі економічні наслідки. Лідер Лейбористської партії Джеремі Корбін провів мляву кампанію на підтримку членства в ЄС, яка, імовірно, не змогла вплинути на потенційних прихильників серед «залишених», при цьому ще більше відштовхнувши колишній електорат лейбористів. Партія незалежності Сполученого Королівства провела кампанію проти членства в ЄС, як і двоє відомих торі — колишній мер Лондона Борис Джонсон і колишній член уряду та парламенту Майкп Ґоув.

Фарадж провів кампанію до референдуму в класичній популістській манері, налаштовуючи народ проти істеблішменту. 20 травня він сказав репортерам: «Істеблішмент, багатії, транснаціональні компанії, великі банки, усі ті, хто протягом останніх кількох років жив доволі добре, — це вони підтримують ідею залишитися в ЄС, а народ проти цього». Десять днів потому він сказав: «Це наш шанс як народу покарати політичний клас, який зрадив усе, за що ця нація колись стояла, все, за що наші предки колись боролися, все, що ми хочемо передати нашим дітям та онукам». У пропагуванні своїх міркувань Фарадж не цурався використовувати образи, які розпалювали ворожнечу. На одному з плакатів Партії незалежності Сполученого Королівства під назвою «Breaking Point» («Критична межа») було зображено потоки темношкірих вихідців із Близького Сходу, що прибувають до Словенії, очевидно, дорогою до Великої Британії.

На референдумі Партія незалежності Сполученого Королівства та незгодні торі змогли сформувати більшість, яка проголосувала за вихід із ЄС, із «залишених» представників робітничого класу та британських націоналістів із середнього класу. В Англії прибічники членства в ЄС значною мірою перемогли в Лондоні та великих містах, окрім Бірмінгема та Шеффілда, та в університетських містах. Прибічники виходу перемогли в робітничих містечках і в місцях проживання середнього класу, де були сильні настрої євроскептицизму. Робітничий клас відіграв основну роль. Виборці, що проголосували за вихід із ЄС, сконцентрувалися серед старшого та менш освіченого електорату і в містечках, де медіанний дохід становив менше ніж $45 тис.[318].

Рішення залишити ЄС стало великою перемогою Партії незалежності Сполученого Королівства та великою поразкою двох правлячих партій і пропагованої ними політичної картини світу, у якій класи висококваліфікованих спеціалістів та управлінців процвітали, а старіший робітничий клас став жертвою глобальних чинників — мобільних робочої сили та капіталу. Після того Тоні Блер сказав Sky News: «Лівоцентристи та правоцентристи втратили політичну підтримку. Просто зараз контроль здобувають ліві та праві бунтівні популістські рухи».

Як і припустив Блер, піднесення Партії незалежності Сполученого Королівства та рішення вийти з ЄС пов’язані із запереченням неоліберального світогляду загалом. У травні 2015 року журналіст Девід Ґудгарт, який пише для лейбористського журналу Prospect («Перспектива»), пояснюючи популярність Партії незалежності Сполученого Королівства, звернув увагу саме на це:

На референдумі ці виборці відкинули не лише ЄС, алей покладену в його основу економічну та соціальну філософію.

Після перемоги прихильників виходу з ЄС лідери Партії незалежності Сполученого Королівства заговорили про усунення Лейбористської партії як другої основної партії Великої Британії. Референдум і справді показав, що в британській політиці утворився вакуум, особливо серед тих, хто колись був природним електоратом лейбористів. Але це зовсім не означає, що результати референдуму дали Партії незалежності Сполученого Королівства змогу заповнити його. Популістські партії можуть постраждати від того, що їхні вимоги безапеляційно відкидають, як це сталося із СІРІЗА в ситуації з «Трійкою»; або зазнати краху через те, що їхні головні вимоги будуть задоволені, як це сталося з Народною партією в США.

Під проводом Фараджа Партія незалежності Сполученого Королівства перестала бути партією одного питання, однак заклик вийти з ЄС усе ж таки був єдиною вимогою, що характеризувала те, яким чином партія захищає народ від істеблішменту. У цьому полягала суть її популістського заколоту. Домігшись цього, партія мала або знайти для себе нову дефініцію, або скотитися на маргінес. І без Фараджа в ролі лідера їй доведеться це зробити, принаймні на певний час. Після референдуму Фарадж заявив, що він виконав свою місію, і покинув пост очільника партії.

Марін Ле Пен і «Національний фронт»

З усіх країн ЄС Франція зазнала найбезпосереднішого впливу від зростання імміграції та посилення ісламістських терористичних атак. У цій країні також діє найважливіша права популістська партія в Європі. 2017 року у Франції пройдуть президентські та парламентські вибори. Станом на травень 2016 року лідер «Національного фронту» Марін Ле Пен лідирувала в опитуваннях, випереджаючи кандидатів від партії «Республіканці» та Соціалістичної партії. Якби вона виграла президентські вибори, це порушило б політичний баланс у Європі. Однак, аби домогтися цього, їй потрібно подолати створену її батьком Жаном-Марі Ле Пеном репутацію «Національного фронту» як правої екстремістської сили.

Жан-Марі Ле Пен, засновник «Національного фронту», був словесним терористом, який любив epater le bourgeois — шокувати буржуазію. Він зміцнив імідж «Національного фронту» як захисника вішистської Франції і як рупора «чорноногих»[319], які люто втікали з Алжиру під час його війни за незалежність[320]. Ле Пен також зухвало оголосив Голокост «деталлю» Другої світової війни. Його головні заступники були такої ж закваски. Бруно Ґолніш, якого 1986 року було обрано до Національної асамблеї Франції[321], 2007 року був засуджений за заперечення Голокосту.

Переорієнтувавши «Національний фронт» із боротьби з комуністами на боротьбу з іммігрантами та ісламом, а також доповнивши економічні побоювання власників крамниць турботами безробітних робітників сталеливарної промисловості, Ле Пен додав до електоральної бази «Національного фронту», що складалася з католиків південних провінцій, виборців із робітничого класу півночі. Це привело до приголомшливих результатів — другого місця Ле Пена в першому турі виборів 2002 року, де він змагався проти прем’єр-міністра — соціаліста Ліонеля Жоспена. Але успіх Ле Пена тривав недовго. Злякавшись перемоги Ле Пена, Жоспен та соціалісти порадили своїм виборцям у наступному турі підтримати непопулярного чинного президента Жака Ширака, кандидата від правоцентристського «Об’єднання на підтримку республіки»[322]. Зрештою, Ширак переконливо переміг Ле Пена у фінальному протистоянні (82 % проти 18 %).

Провал Ле Пена в другому турі засвідчив, що в популярності «Національного фронту» є чіткі межі. Занадто багато виборців ототожнювало цю партію з ненависним режимом Віші, вважаючи його лідерів екстремістами-антисемітами. Як сформулювала це Марін Ле Пен, була певна «скляна стеля»[323], крізь яку «Національний фронт» не міг пробитися. Як виявилося, вибори 2007 року це підтвердили. Ніколя Саркозі, який за президентства Ширака був міністром внутрішніх справ і брав участь у перегонах як кандидат від правоцентристського «Союзу за народний рух», зайняв жорстку позицію щодо молодих іммігрантів, які вчиняли заворушення 2005 року, та іммігрантів загалом. Він заявив, що якщо вони не «люблять Францію», то мають «залишити її», і запропонував обмежити імміграцію. Запозичивши позицію «Національного фронту», Саркозі наперед визначив долю Ле Пена — у першому турі виборів той посів четверте місце з лише 10,44 % голосів.

У першому турі тогорічних виборів до законодавчого органу «Національний фронт» показав іще гірші результати, отримавши лише 4,29 % голосів і не здобувши жодного місця в парламенті. Це поставило під загрозу державне фінансування кампанії партії, яке залежить від здобутих місць. У січні 2011 року 82-річний Жан-Марі Ле Пен вирішив піти у відставку з поста голови партії. Це спричинило боротьбу за владу між Ґолнішем і Марін Ле Пен.

Народжена 1968 року, Марін Ле Пен — наймолодша з трьох дочок Ле Пена. Її найяскравіший спогад, наведений в автобіографії «Проти течії» (Against the Current), пов’язаний із тим, як хтось підірвав їхній будинок у Парижі, намагаючись убити її батька, коли їй було лише вісім років. Ніхто не постраждав, але це, як вона пише, була її перша зустріч із «безжальним світом»[324]. Однак наступного року багатий бездітний покровитель лишив Жану-Марі Ле Пену чималі статки, зокрема будинок у передмісті Парижа, де потім і росли Марін та її сестри.

Марін Ле Пен здобула правничу освіту й почала приватно практикувати, але 1998 року очолила юридичний департамент «Національного фронту». Була обрана регіональним радником[325] Hop—Па-де-Кале, виснаженого колишнього гірничодобувного регіону, де панували соціалісти та комуністи. Марін Ле Пен — висока, гарна блондинка з командним тоном і швидким розумом. Вона успадкувала від батька жорсткість і готовність вступати в протистояння і потім давати відсіч нещадній критиці. Вона також поділяє батьків ревний французький націоналізм (назвала свою найстаршу доньку на честь Жанни д’Арк) і його неприйняття іммігрантів, які, на її переконання, кидають виклик французьким цінностям і культурі. Однак Марін Ле Пен — із зовсім іншого покоління політиків, відмінного від покоління її батька та багатьох старших прибічників «Національного фронту».

Марін Ле Пен двічі розлучена, підтримує право на аборти та спокійно ставиться до геїв. Вона не успадкувала від свого батька антисемітизму чи симпатії до режиму Віші й колоніальної Франції. 2000 року вона стала президентом Generations Le Pen («Покоління Ле Пен»), молодіжного об’єднання, місією якого, зокрема, було змінити репутацію родини та партії. Одна з груп у його складі — «Національне коло французів єврейського походження» (National Circle of Jewish Frenchman).

У своїй автобіографії Марін Ле Пен звинуватила ліві організації із захисту прав людини, такі як SOS Racisme, у демонізації «Національного фронту», але визнала, що партія також сприяла формуванню своєї репутації, продовжуючи «провокувати дискусії», що «підсилювали карикатурність»[326] організації. Вона не вказала на свого батька, але саме його погляди мала на увазі. 2008 року Марін Ле Пен публічно розірвала з ним стосунки[327], коли він в інтерв’ю одному з французьких журналів знову назвав нацистські газові камери «деталлю». «Я не поділяю таке бачення цих подій», — сказала Марін Ле Пен журналу. Також вона критикувала коментарі Ґолніша щодо газових камер[328].

На виборах голови «Національного фронту» 2011 року Марін Ле Пен перемогла Ґолніша (з перевагою два до одного серед членів) — і завдяки імені, і завдяки поглядам. Але щойно офіційно обійнявши пост голови партії та ставши планованим кандидатом у президенти на виборах 2012 року, вона почала дедемонізовувати (dediabolisation) «Національний фронт» та перетворювати його з правої секти на «таку саму партію, як решта»[329]. Марін Ле Пен змінила позицію партії в трьох основних аспектах.

Антисемітизм і підтримка режиму Віші. Невдовзі після отримання поста президента «Національного фронту» вона засудила «те, що відбувалося в [концентраційних] таборах як апогей варварства» і дала зрозуміти, що антисемітів і расистів у партії не вітають[330]. Вона заборонила участь скінгедів і будь-яких людей у польовій військовій формі в першому марші «Національного фронту». У циркулярі «Національного фронту» йшлося: «Марін Ле Пен попередила, що будь-що подібне до „скінгедів“ у будь-якому вигляді чи формі буде виключатися всіма можливими засобами»[331]. Вона також почала схвально згадувати Шарля де Голля, якого зневажали її батько та його покоління прихильників режиму Віші. Марін Ле Пен знову засудила свого батька за антисемітські випади і, зрештою, виключила його з партії[332] в серпні 2015 року.

Іммігранти та іслам. Марін Ле Пен не менш пристрасно, ніж її батько, таврувала атаки ісламістів і пов’язувала їх зі слабкою, за її твердженням, імміграційною політикою Франції. Після того як французький мусульманин алжирського походження, який радикалізувався в Афганістані в березні 2012 року, убив сімох людей у Тулузі, Марін Ле Пен прокоментувала: «Скільки Мохаммедів Мера[333] щодня прибувають до Франції на човнах чи літаках, наповнених іммігрантами? Скільки Мохаммедів Мера серед неасимільованих дітей?»[334] Але вона намагалася розмежувати свої слова та заяви «Національного фронту» в минулому. Марін Ле Пен наполягала, що не проти мусульман чи мусульманських іммігрантів, але проти тих, хто порушує французькі принципи laïcité (секуляризму), нав’язуючи свою релігію, чи як політику, чи як культурну практику в громадському просторі. «У Франції ми часто говоримо, що США — мультикультурне суспільство, але це не так. Воно мультиетнічне, але з однією єдиною культурою. Я не кажу, що ніхто не має приїздити до нашої країни. Навпаки, у старі часи іммігранти приїжджали до Франції та вливалися в неї. Вони приймали французьку мову й традиції. Тоді як зараз у Франції засновуються цілі громади, що керуються власними законами й звичаями», — пояснила вона в інтерв’ю 2011 року[335].

Економічний націоналізм. Найбільші нововведення Марін Ле Пен запровадила в економічній політиці. На неї вплинула робота в регіональній раді в регіоні, виснаженому деіндустріалізацією. Тамтешні мешканці з робітничого класу відчували, що основні партії з Парижа їх покинули. Її погляди також сформувалися під впливом радника, якого вона найняла для управління кампанією 2012 року. 2009 року вона познайомилася з 30-річним Флоріаном Філіппо, випускником супер-елітної Національної школи управління (École nationale d’administration[336]). (Її випускниками були Валері Жискар д’Естен, Жак Ширакта Франсуа Олланд). 2002 року Філіппо був палким прихильником Жана-П’єра Шевенмана, засновника французької Соціалістичної партії (1969). 1983 року Шевенман пішов із уряду Міттерана у відставку через кардинальну зміну політики, а також виступав проти Масстрихтського договору та євро. 2002 року за підтримки Філіппо він балотувався на пост президента як кандидат від нової лівої націоналістичної партії проти Ширака та Олланда.

Філіппо рухався від лівого економічного націоналізму Шевенмана до «Національного фронту» шляхом Жана-Іва Галлу, колишнього члена «Національного фронту», який першим заявив про переорієнтацію партії на економіку робітничого класу. 2011 року Марін Ле Пен найняла Філіппо для управління своєю президентською кампанією та розроблення передвиборчої платформи. Економічна платформа (за винятком спеціальних преференцій корінним французам щодо соціальної допомоги та зайнятості) могла бути написана Шевенманом. «Марін Ле Пен просуває програму Жана-П’єра Шевенмана», — сказав Філіппо Le Monde 2012 року[337]. По суті, вона була значно лівішою за чимало програм соціал-демократичних і соціалістичних партій у Європі та Демократичної партії в США.

Ця платформа, яка й досі є офіційною позицією партії, вимагала «стратегічного плану реіндустріалізації», мит і квот для захисту від «недобросовісної конкуренції», відокремлення комерційної діяльності банків від інвестиційної, податку на операції купівлі на фондових біржах, націоналізації проблемних банків, «обмеження» на списання грошей із кредитних карт, відмови від скорочення соціальних витрат і приватизації суспільних послуг, однакової якості доступу до охорони здоров’я незалежно від доходу чи місця проживання та відхилення спроб Європейського Союзу нав’язати сувору економію. Як було зазначено в платформі, ЄС призвів до «відкритих кордонів, що стимулюють перенесення виробництв, безробіття, диктатуру ринку, руйнування суспільних послуг, незахищеність, бідність і масову імміграцію». У платформі провину за грецьку боргову кризу покладено на «еліту, яка хоче вигодувати нового мінотавра, щоб зберегти євро». «Національний фронт» вимагав «перегляду» відносин Франції та ЄС і проведення референдуму щодо євро[338].

Нова програма економічного націоналізму від «Національного фронту» стала таким же невіддільним складником привабливості партії, як і її опозиція до масової імміграції. Уся програма партії тепер підпорядковувалася концепції захисту суверенітету Франції — наслідуючи Шевенмана та ранішого де Голля, новим слоганом партії визначили слово souverainiste[339]. У передвиборчому буклеті Марін Ле Пен[340] позиція щодо імміграції (вимога на 95 % скоротити кількість в’їздів на рік) була вміщена на 7 сторінці, після позиції щодо прав споживачів, євро, робочих місць, фінансів, пенсій і судочинства. Усі разом ці вимоги встановлювали межу між «маленькими людьми» «Національного фронту» та істеблішментом, який Марін Ле Пен насмішкувато називала UMPS (поєднуючи UMP[341]Ta PS[342]). Вона наполягала, що її партія не є «правою». Як проголошувалося на плакатах кампанії, партія не є «пі gauche, пі droite» — ані лівою, ані правою. Це знову ж таки вписується у профіль популістів.

Першою перевіркою для нової політики «Національного фронту» та Марін Ле Пен як кандидата стали президентські вибори 2012 року. Ле Пен посіла третє місце із 17,9 % голосів, що більше, ніж будь-коли отримував у першому турі її батько. Партія досягла значно вищих показників, ніж зазвичай, серед виборців віком від 18 до 24 років (26 %), офісних працівників (23 %), «синіх комірців» (28,6 %) і людей із середньою освітою (27 %). Вона отримала гірші результати серед літніх людей, висококваліфікованих працівників, управлінців, людей із вищою освітою та парижан[343]. Результатам Марін Ле Пен, можливо, посприяло те, що громадськість була нажахана стріляниною в Тулузі. Однак під час наступних перевірок партія виграватиме не лише від нових терактів, але й від дедалі більшої непопулярності уряду Франсуа Олланда.

Занепад соціалістичної партії

Франсуа Олланд, перший французький президент-соціаліст після Міттерана, посів цей пост у травні 2012 року, коли рівень безробіття становив 9,7 %. На першому мітингу під час кампанії він пообіцяв бути жорстким до банкірів (фінанси — «мій ворог», проголосив він) та знизити у Франції рівень безробіття. Олланд також пообіцяв покінчити з прихильністю Меркель і Саркозі (яких охрестили «Меркозі»[344]) до суворої економії, а 2010 року на основі їхніх розробок стисло виклав іще суворішу версію Пакту ЄС про стабільність. Але поза межами додаткового податку на мільйонерів (який Олланд скасував, коли той не приніс значних надходжень) він відмовився від своїх обіцянок порвати із неоліберальною традицією[345].

Рівень безробіття підвищився до понад 10 %, і Олланд під тиском ЄЦБ, що вимагав скорочення Францією дефіциту держбюджету до 3-відсоткової межі, здійснив свій кардинальний розворот. Він уже облишив будь-які спроби переконати Меркель послабити підтримку суворого дотримання Пакту про стабільність в усьому ЄС. Тепер, оголосивши, що він став «соціал-демократом», а не «соціалістом», Олланд запропонував наслідувати приклад Німеччини, яка раніше намагалася скоротити частку доходу, що йде на зарплати, а не на прибутки, за допомогою надання бізнесові щедрих податкових пільг і одночасного скорочення соціальних витрат. Олланд назвав свій новий підхід pacte de responsabilité — пактом відповідальності — між урядом і роботодавцями. Теоретично в обмін на ці податкові пільги бізнес мав би найняти більше працівників.

Заходи Олланда відштовхнули його власний електорат серед робітників, а безробіття помітно не скоротили. Під час першої великої перевірки — муніципальних виборів 2014 року — Соціалістична партія втратила владу в 113 містах і містечках, не перемігши в жодному з міст, які вона раніше не контролювала. «Національний фронт» отримав надзвичайно високі результати. Він набрав 8 % від загальної кількості голосів навіть попри те, що висунув кандидатів лише в шостій частині муніципалітетів. «Національний фронт» здобув кілька важливих символічних перемог, зокрема пост мера в Енен-Бомон, колишньому шахтарському містечку на півночі, яке завжди контролювали соціалісти і яке входить до складу Hop—Па-де-Кале — регіону Марін Ле Пен.

Після муніципальних виборів Олланд замінив прем’єр-міністра Жана-Марка Еро на Мануеля Вальса, який рішуче підтримував кардинальний розворот Олланда. Однак у травні Олланд і Соціалістична партія зазнали ще однієї поразки. На виборах до Європейського парламенту Марін Ле Пен і «Національний фронт» посіли перше місце з 24,85 %, «Союз за народний рух» — друге місце із 20,8 %, а Соціалістична партія Олланда стала третьою, залишившись далеко позаду з 13,98 % голосів. «Національний фронт» показав найкращі результати в тих округах «синіх комірців», де колись домінували соціалісти та комуністи. За Олланда соціалісти втратили рештки своєї бази серед «синіх комірців», але він продовжив виконувати вимоги ЄЦБ та наслідувати політику Німеччини у сфері зайнятості.

У березні 2015 року Олланд представив нові пропозиції щодо трудового законодавства, які нагадували реформи Гартца, запроваджені Шредером у Німеччині 2003 року. Вони давали змогу працедавцям менше платити за понаднормову роботу та збільшувати робочий час найманих працівників; полегшували звільнення працівників та обмежували відшкодування, які компанії мали сплачувати за неправомірні звільнення; давали можливість фірмам укладати угоди з профспілками щодо окремих компаній, а не галузей (як показав досвід Federal Express у США, це велика перевага для роботодавців). Ці пропозиції спровокували величезні демонстрації за участю понад мільйон людей і nuit debout (цілонічні) демонстрації, що наслідували акції Indignados та «Захопи Уолл-стрит».

Коли Париж струсонули зухвалі теракти січня та листопада 2015 року, Олланд намагався зайняти жорстку позицію щодо винуватців. Він навіть запропонував (проти цього виступило чимало членів його партії) позбавити французького громадянства тих осіб із подвійним громадянством, які вчинили теракти. Однак ці атаки однозначно сприяли зростанню популярності Національного фронту. Як написав політолог Паскаль Перріно, «„Національний фронт“ зараз досягнув дуже високого рівня підтримки серед французів, які глибоко стурбовані власною безпекою, а також висловлюють занепокоєння щодо імміграції та ісламу»[346].

У грудні у Франції відбулися регіональні вибори — приблизно те саме, що вибори до законодавчих органів штатів у США.

І виборці ще раз знехтували Олландом та Соціалістичною партією. У першому турі Марін Ле Пен і «Національний фронт» отримали перший результат (27,73 %), «Республіканці» (наступник «Союзу за народний рух») — другий (26,65 %), а Соціалістична партія — третій (23,12 %). У другому турі соціалісти та республіканці домовилися підтримувати того з кандидатів від обох партій, хто матиме найкращі шанси перемогти кандидата від «Національного фронту». Ця стратегія спрацювала. «Національний фронт» не здобув жодного поста президента регіональної ради, хоча здобув майже 7 млн голосів і отримав чимало нижчих регіональних постів. Соціалістична партія, яка домінувала в регіональній владі, втратила 15 місць президентів регіональних рад.

Спираючись на масштабні опитування, проведені відразу після атак ІДІЛ у листопаді, Піррено стверджував, що «Національний фронт» поширився за межі груп маленьких власників крамниць на півдні та робітників — «синіх комірців» на півночі. За його оцінками, «Національний фронт» підтримали 35 % самозайнятих, 41 % офісних працівників і 46 % «синіх комірців». Крім того, «Національний фронт» здійснив прорив серед працівників державного сектора, які завжди були бастіоном підтримки Соціалістичної партії[347]. За даними Піррено, партія отримала голоси 30 % цих працівників, які, за його поясненням, відреагували на «труднощі, що з ними стикаються державні службовці в роботі з іммігрантами в державних лікарнях та інших державних установах»[348].

Політолог Лоран Буве пояснив зростання підтримки «Національного фронту» серед представників французького середнього класу переконанням цього класу, що він мусить оплачувати (буквально та фігурально) той тягар, який мігранти покладають на французькі соціальні служби. Буве сказав: «Середній клас застряг посередині і мусить платити і за безробітних, і за мігрантів. Суспільні послуги, соціальний захист, лікарні, університети розвалюються. Вони платять більше, а отримують менше. І вони не бачать, щоб верхівка суспільства чимось жертвувала. Вона завжди може віддати своїх дітей до найкращих шкіл. Партії нічого не можуть запропонувати — кров і сльози, більше податків, менше соціальної допомоги, менше робочих місць»[349].

Після виборів рейтинг довіри до Олланда впав до історичного мінімуму — 15 %. Оскільки попереду вимальовувалися президентські вибори навесні 2017 року, Олланд і французькі соціалісти були збентежені. Деякі члени Соціалістичної партії вимагали загальних «праймериз серед лівих» із залученням деяких невеликих лівих партій для вибору спільного кандидата. У самій Соціалістичній партії Олланду могли кинути виклик як справа, так і зліва. Фредерік Мартель, публіцист, радник одного з кандидатів від лівих соціалістів, сказав: «У Соціалістичній партії більше немає нічого соціалістичного. Її база — переважно державні службовці з роботою на все життя, нові буржуа з лівими поглядами, люди, яких приваблюють не економічні причини, а щось інше, наприклад одностатеві шлюби»[350].

Прибічники соціалістів вважали причиною занепаду партії неспроможність Олланда, але французька Соціалістична партія покотилася вниз тією самою стежкою, що й інші соціалістичні, соціал-демократичні та лейбористські партії ЄС, включно з ПАСОК у Греції та Лейбористською партією Великої Британії. Усі ці партії зіткнулися з труднощами, намагаючись упоратися з економічним спадом у Європі та Великою рецесією. І у Франції від цього однозначно виграв «Національний фронт».

Заспокоїти Францію

Зараз питання полягає в тому, чи може Марін Ле Пен перемогти на президентських виборах 2017 року. Ерік Земмур, консервативний колумніст Figaro та автор бестселера «Французьке самогубство» (Suicide Francais), каже: «Французька еліта хоче змусити країну бути частиною Європейської імперії. Робітники хочуть зберегти національну Францію. Еліта хоче, щоб люди забули стару Францію. Це війна між елітою та народом. Сімдесят відсотків французів хочуть розв’язання проблеми ісламу та іноземців, але сімдесят відсотків не хочуть, щоб до влади прийшов „Національний фронт“». Коли люди думають про «Національний фронт», пояснює Земмур, вони «бояться громадянської війни, бояться кінця демократії і бояться некомпетентності»[351].

Називаючи такі відсотки, Земмур, можливо, і перебільшив ті перешкоди, з якими стикається «Національний фронт», перетягуючи на свій бік більшість, але, як показали грудневі вибори, наразі в підтримці партії є певні межі, навіть серед тих, хто поділяє її позицію щодо імміграції та ісламу. Марін Ле Пен та коло її радників на чолі з Філіппо прагнули змістити акценти в партійній позиції з імміграції та ісламу на економіку та євроскептицизм. Марін Ле Пен радо вітала голосування Великої Британії щодо виходу з ЄС і закликала до проведення аналогічного референдуму у Франції.

Коли я брав інтерв’ю в Себастьєна Шену[352], який, як уважають, має шанси керувати президентською кампанією Ле Пен, він сказав, що його привабили євроскептицизм партії та відмова Марін Ле Пен боротися проти одностатевих шлюбів. Майже до середини інтерв’ю він навіть не згадував про імміграцію чи біженців, а коли я поставив конкретне запитання щодо позиції «Національного фронту», він почав ремствувати щодо демонізації партії в цьому аспекті. «Ми не збираємося викидати іммігрантів», — сказав він. Він також назвав недоречними будь-які порівняння Марін Ле Пен із Дональдом Трампом. «Ми не почуваємося близькими до нього, — зазначив він. — Приберіть Т і Р — і ви отримаєте „Союз за народний рух“»[353].

Але активні прибічники партії, як і раніше, керуються неприйняттям імміграції та ісламу. У лютому я відвідав регіональний з’їзд «Національного фронту» в Енен-Бомоні й узяв інтерв’ю в кількох місцевих лідерів та рядових членів «Національного фронту». Коли я запитував, чому вони приєдналися до партії, вони незмінно згадували передусім імміграцію. Муніципальний радник Антуан Голліо сказав: «Саме боротьба з імміграцією — те головне, що привабило мене в „Національному фронті“. Саме звідти йде небезпека». Коли я спитав його, чи привабив «Національний фронт» колишніх соціалістів і комуністів, він відповів: «Ми залучили декого з правих і декого з лівих, але загалом із обох боків. Найбільше людей привертає питання імміграції»[354].

На півдні електорат партії серед представників малого бізнесу та літніх людей дотримується старих лібертаріанських антиподаткових економічних поглядів, які раніше були притаманні «Національному фронту», і скептично ставиться до лівого націоналізму Філіппо. Католики — прибічники партії на півдні (зокрема племінниця Ле Пен Маріон Марешаль-Ле Пен, яка є членом парламенту та віце-президентом «Національного фронту») — не сприймають космополітичних поглядів Марін Ле Пен на аборти та одностатеві шлюби. Дехто з її провідних радників, зокрема Філіппо та Себастьєн Шену — геї, що спонукало її батька обурюватися доччиним «гей-лобі»[355]. Маріон Марешаль-Ле Пен та близькі до неї партійці також відкидають запропонований Філіппо акцент на економічному націоналізмі. «Безробіття — на третьому місці після безпеки та ідентичності, — сказала Маріон. — Батько боїться, що дочка носитиме хіджаб. І байдуже, купить вона його за франки чи за євро»[356]. Після нападу в Ніцці Марін Ле Пен наголосила на «ісламському фундаменталізмі», тоді як її племінниця сформулювала проблему так: «християни проти мусульман». «Християни мають згуртуватися й чинити опір мусульманам», — заявила вона[357].

Але навіть під загрозою внутрішньої опозиції Марін Ле Пен та її радники рішуче налаштовані пом’якшити її імідж. У січні «Національний фронт» представив новий плакат кампанії. На ньому зображено задумливу Ле Пен на тлі сільської місцевості. Заголовок, написаний великими білими літерами, звучить так: «La France Apaisee», що означає «Спокійна Франція», або «Заспокоєна Франція». Цей плакат нагадує плакат Міттерана 1981 року, у якому йшлося про «Force Tranquille», або «заспокійливу силу». Обидва плакати мали переконати виборців, що кандидати — не екстремісти, які загрожуватимуть демократії та громадському порядку.

Із таким підходом Марін Ле Пен ризикує розмити популістський меседж партії та занадто віддалитися від її електоральної бази. Буве каже: «Такі слогани — із розряду гасел звичайних політиків. Якщо вона стане звичайним політиком, то втратить те цікаве, що в ній є, — здатність прориватися, щоб зруйнувати систему»[358]. Але з наближенням президентських виборів 2017 року Марін Ле Пен непохитна: «Національний фронт» має виглядати «такою самою партією, як і будь-яка інша».