Вибрані поезії

Зоря була не золота — залізна.

Тут із морського порту та пустині,

кількох чоловіків і широчіні

пейзажів гартувалася Вітчизна.

Були війна з іспанцями в тім гарті

і мужність, і ворожа сила бита.

Бразилія й тиран. Несамовита

історія. Стояло все на карті.

Червоні цифри справжнього величчя,

цей мармур, ці фігури героїчні,

парламенти і фрази патетичні,

усі оці сторіччя й двохсотріччя —

лиш вбогий попіл, тьмяний відблиск, дим

вогню, що вирував тут перед тим.

Я катом став, хоч вийти в жертву міг.

Вогнем я душі очищав, а власну

аби спасти, молитву повсякчасну

творив, до сліз вдавався та вериг.

В автодафе я здрів, що сам прорік:

багаття милосердно тріпотіло

й судомилося голе грішне тіло,

і сморід був, і чувся смертний крик.

Я вмер. Забув всі зойки і слова,

та знаю я, що каяття огидне —

це злочин, разом з першим їх вже два,

їх вітер часу пожене, і згине

назавжди каяття моє і гріх.

На жаль, я змарнував безглуздо їх.

Багато раз вмирав і жив я тут.

На Карвахаля озивавсь, Кабреру…

Вино до дна хилити мав манеру.

Я — архетип. Вони — звичайний люд.

За Хрест і за Іспанію на бій

я йшов. І цілий континент великий

я підпалив, бо він невірний, дикий.

В Бразилії ніс прапор полковий.

Ані Христу, ні королю, ні злоту

ніколи б не зробити цю роботу —

впокорити язичників, зате

моя тут добре прислужилась шпага,

а ще завзяття в битвах і відвага.

Я мужньо бився. Інше все пусте.

Ти так хотів, щоб вмерли водночас,

твоя душа велика й тіло. В іншу

тінь увійти хотів, щоб страхом тишу

чи болем не розбуркати невчас.

Спокійно ти чекав останню мить,

як кулі батько твій на полі бою.

Війна не розпустила над тобою

звитяжність: парка[46] перетяла нить.

Ти помирав усміхнений, сліпий.

Не сподівався в потойбіччі, схоже,

нічого ти побачити, та, може,

тінь твоя вздріла архетип, який

грек вимріяв. Ключ від якої днини

ховає мармур — тайна для людини.

Я скоїв найстрашніший гріх з усіх,

що тільки може скоїти людина:

не був щасливим. Забуття крижина

хай десь мене за цей загубить гріх.

Вогню, землі, повітрю та воді

призначили мене батьки — для втіхи,

та я не був щасливим, як на лихо,

і зрадив їхні мрії золоті.

Мій мозок прилюбивсь до інших справ,

до вигадок мистецької уяви,

і я сплітав химери для забави.

І втратив мужність, що успадкував.

Постійно, невідступно, щохвилини

зі мною тінь нещасної людини.