Вибрані поезії

Було в Бальванері[36] це, —

пригадую ніч ту давню,

коли у розмові хтось

згадав Хасінто Чіклану.

Іще хтось оповідав

про бійку і ніж убивці;

крізь роки нам світить блиск

тієї лихої криці.

Ім'я це хтозна-чому

мені не дає спокою;

цікаво, як виглядав,

людиною був якою.

Високий і щирий був,

із усмішкою ясною,

він голос не піднімав,

вмів важити головою.

Так впевнено по землі

ніхто не ступав повіки,

народжений водночас

для любощів і для бійки.

Над патіо і садком

звелися вежі химерні,

і раптом ця нагла смерть

на вулиці в Бальванері.

При тьмяному ліхтарі

одне тільки в око впало —

це тіні кількох людей

і леза зміїне жало.

Можливо, в ту саму мить,

як біль пройняв його тіло,

збагнув, що в останню путь

збиратися личить сміло.

Лиш Богові зазирнуть

вдалося в цю щиру душу,

а все, про що вам співав,

вгадав я, ім'я почувши.

Чесноти є, від яких

ніхто на землі не плаче,

і першою серед них

назву я хоробру вдачу.

Хай славиться мужність скрізь,

надія повік не марна;

мілонгу я присвятив

тобі, Хасінто Чіклана.

Мануель Флорес помре,

бо так вже ведеться всюди:

спочатку живуть на світі,

а потім вмирають люди.

Та гірко з життям прощатись,

останньої ждати миті,

бо жити мені так любо

і звично на цьому світі.

Дивлюся в досвітній тиші

на руки свої, на жили

й дивуюся: власні руки

здаються мені чужими.

Я стріну чотири кулі

і вмить в забуття полину.

Сказав же мудрець немарно:

народжує смерть людину.

О, скільки очам відкрилось

за довгу мою дорогу!

Хто знає, що вздріють очі,

як душу я ввірю Богу.

Мануель Флорес помре,

бо так вже ведеться всюди:

спочатку живуть на світі,

а потім вмирають люди.