Вибрані поезії

Це знали учні Піфагора ревні:

вертаються циклічно люди й зорі;

колись повторять атоми суворі

і Афродіту, і майдани древні.

В прийдешності під копитом кентавра

опиниться лапіт[18] необережний,

і Рим впаде, і в ночі необмежній

знов чутиметься стогін Мінотавра.

Безсонна ніч повториться в усьому.

Із черева того ж рука, що пише

оці рядки, родиться, як раніше.

(Ще Девід Г'юм[19] наполягав на цьому.)

Не знаю, чи ми вернемось повторно,

мов цифри у періодичнім дробі,

та Піфагорів кругообіг пробі

щоніч мене веде непереборно

в якесь із передмість, бо ця місцина

на Південь, Північ й Захід чимось схожа,

та завжди там блакитна огорожа,

тіниста смоківниця і стежина.

Там мій Буенос-Айрес. Він кохання

для когось має, гроші, а для мене

троянду згаслу, плетиво химерне

цих вулиць; в їхніх назвах без вагання

я чую предків імена магічні:

Лапріда, і Кабрера, і Суарес…

Республіки й походи в них змішались,

звитяги та кончини героїчні.

Майдани в мандрах цих нічних химерних —

немов палацу мертвого подвір'я,

завулки, що складають це безмір'я, —

то галереї сну й страхів непевних.

Ніч, що Анаксагор[20] в своєму вченні

зміг розгадати, й вічність нескінченна

вертаються, й поема безперервна:

«Це знали учні Піфагора ревні…»

Бог, що його хтось з родичів Атрея[21]

на березі схопив, зробився левом,

драконом і пантерою, і древом,

й водою. Бо вода — це суть Протея.[22]

Звичайна хмара й слава гордовита

багряного заходу в передмісті,

Мальстрему[23] вир і стрімчаки льодисті,

а ще сльоза, на честь твою пролита.

Ти в давніх вченнях — джерело таємне

родючої землі, вогню та сили

богів, що правлять світом. (Так учили

Сократ й Талес з Мілета[24] недаремне.)

І море, й айсберг в морі — без пощади

він нищить кораблі — це наче рондо,

й безповоротний час, що йде назавжди, —

метафори твої, нестримна водо.

Була ти лабіринтом, що поволі

вів Одіссея манівцями довго,

де чатували жадібно на нього

і неминуча смерть, і примхи долі.

Виблискуєш безжалісним булатом,

в тобі, мов уві сні, страхів чимало.

У людських мовах ти — всіх див начало,

і плин твій зветься Гангом та Євфратом.

(Нова вода — священна, кажуть всюди,

та до води текти воді властиво,

і пориста планета, тож, можливо,

усі, що є, купались в Гангу люди.)

Облич, народів океан твій раптом

Де Квінсі[25] в сні відкрився швидкоплиннім;

ти тамувала спрагу поколінням,

ти зналася з Ісусом, з моїм татом…

Моєму, водо, не відмов благанню:

якщо в цих віршах є моя заслуга,

про Борхеса згадай, плавця та друга.

До губ моїх прилинь у мить останню.

Всі речі — це слова, що навздогін

одне за одним пише без спочину

Хтось або Щось, — історію невпинну

усього світу, нескінченний плин,

де Карфаген і Рим, я, ти і він,

життя — йому пояснення не стріну —

і страх перетворитись в плутанину,

в сум'яття вавилонське, в жереб, кін.

У кожній назві є щось незбагненне;

в блискучій голці голубій непевне

тяжіння тіні вчулося мені,

що тягнеться по той бік моря, схоже,

подібна до годинника, а може,

до птаха, що ворушиться вві сні.

Він дивиться на аркуш, на трудні

слова свого найпершого сонета,

в якому два катрени й два терцети

перемішались — грішні й визивні.

Перо щось виправляє в тишині

і завмирає. Жах бере поета:

немов із майбуття, лунає вперто

спів солов'я, що чувся в давні дні.

Чи він збагнув, що від цієї миті

він більше не самотній в цілім світі,

дав Аполлон йому той прототип,

кристал магічний той, щоб зріли очі

все, що дарують дні й ховають ночі:

там хаос, лабіринт і цар Едіп.

Солдат гадав: той подвиг, що здійснив

на морі, повторити він не зможе,

тепер жде ремесло його негоже.

Іспанією, стримуючи гнів,

блукав похмурий і від тоскних днів

у мріях він шукав розраду, й схоже

в минулому знайшов, віднині, отже,

він лицарем Роландо тільки й снив.

Стояв посеред поля сам-один

і милувався сонцем призахідним,

здавався сам собі самотнім, бідним,

не знаючи, чим володіє він;

до нього із химерних мрій тимчасом

вже Дон Кіхот і Санчо мчали разом.

Із вулиць тих, де вечорами дуже

яскраве сонце, певно, є одна,

якою я востаннє йшов байдуже

і навіть не гадав, що це вона,

покірливий Тому, хто міру всьому

встановлює й свої всевладні норми

для тіні, сну та будь-якої форми,

що тчуть життя, щоб розпустить потому.

Якщо все має строки невідомі

й останній раз, і все, й ніколи більше,

хто скаже нам, із ким у цьому домі

востаннє попрощались ми раніше?

Ніч врешті відступає ефемерна,

і в стосі книг — над ними у господі

тінь ламана нависла та химерна —

є та, що прочитати її годі.

На Півдні різні двері незабутні

є й смоківниці, й кам'яні скульптури;

вони для моїх кроків недоступні,

неначебто не справжні, а з гравюри.

Якісь ти двері зачинив навіки,

є люстро, що тебе чекає марно;

і розстань ти не проминеш безкарно:

чатує Янус там чотириликий.

Якийсь твій спомин пам'яті глибини

від тебе вже сховали безнадійно;

до джерела не спустишся спокійно

ні в ніч ясну, ні сонячної днини.

Ти не повториш ті слова славутні,

що мовив перс про птаство і троянди,

коли на схилі дня у мить розради

сказати схочеш речі незабутні.

А озеро, а Рони[26] плин в безмежжі,

все давнє, що живе в моєму серці?

Мов Карфаген забудеться — пожежі

й пишнота Риму візьмуть гору в герці.

Мені перед світанком гомін чути

юрм, що у далеч вирушають, певне;

це все колись улюблене й забуте:

час, простір, Борхес йдуть навік од мене.

У першому із безлічі рядків

гекзаметрів залізних грек натхненний

величну музу зве й вогонь таємний,

щоб оспівати Ахіллесів гнів.

Він знав, що інший — Бог — в кромішній тьмі

труди людини враз проймає світлом.

Що всюдисущий Дух ширяє світом,

напишуть згодом у Святім Письмі.

Значить своїх обранців за життя

безжальний безіменний Бог всевладно.

Він Мільтону дав пітьму непроглядну,

Сервантесу — вигнання й забуття.

Йому належить все, що час донині

у пам'яті зберіг. Нам — рештки тлінні.

З усіх троянд, що на землі цвіли,

з усіх, які поглинув час назавжди,

нехай для однієї лиш троянди

ні забуття не буде, ані мли.

Згадать її судилося мені,

безмовну скромну квітку цю — останню,

що Мільтон до лиця у днину давню

підніс, не в змозі бачити її.

О ти, якою б не була колись

в саду, що зник давно вже, загадкова

трояндо біла, жовта, пурпурова,

як у його руках, на світ з'явись,

невидима, у цьому вірші знов —

слонова кістка, золото чи кров.

Хоча сумний кощавий дворянин

весь час долати рвався перешкоди,

подейкують, що в пошуках пригоди

з бібліотеки не виходив він.

І хроніка його перипетій,

його звитяг трагікомічна слава —

це зовсім не Сервантеса уява,

а хроніка його нестримних мрій.

Це жереб також мій. Я мусив щось

безсмертне і важливе поховати

в бібліотеці, де колись читати

історію ідальго довелось.

Хлопчак гортає сторінки повільно,

його щось невиразне вабить сильно.

Легенда мовить, владар був один

на Сході, й слави він зажив людської,

бо від пишноти і нудьги двірської

тікав і розчинявся в юрбах він,

щоб десь у передмісті, без мети

блукаючи, позбутись дум настирних;

як той Гарун, емір всіх правовірних,

Господь серед людей бажає йти

й народжується від простої жінки,

як всі роди, що зникли вже навіки,

весь світ йому відкритий, всі путі,

вода, повітря, хліб, камінна брила,

а потім кров, тортури, знавісніла

юрба і цвяхи, й страта на хресті.

Світає, і від сновидінь до сну

загального роблю я спробу втечі,

сподівані місця займають речі,

і день новий приходить впервину,

і йде вчорашній день марудний геть,

а з ним — політ птахів і рух народів,

і Рим, і Карфаген, і дух походів,

полки, яким несло залізо смерть.

А ще приходить все, що знаю я:

мій голос, страх, лице і доля врешті.

Якби в новім пробудженні — у смерті

знайшовся час, який моє б ім'я

забув і все, чим був я за життя!

Якби в той ранок взнав я забуття!

Роботу звичну вже мечі зробили,

час помсти у минуле відійшов.

Вже щедро пролили ворожу кров

списи нещадні й невблаганні стріли.

До царства і до любої цариці

з походу повернувся вже Улісс.

Він переміг, бо стійко переніс

і гнів богів, і грізні громовиці.

Не поспішає більше він нікуди,

йому цариця голову на груди

поклала, пригорнувшись до царя.

Та де той чоловік, що на чужині

блукав, мов пес, позбавлений гордині,

і твердив, що Ніхто його ім'я?

Запитую себе все знову й знову,

чому так безнадійно й ревно я

учу, коли надходить ніч моя,

суворих саксів стародавню мову.

І пам'ять, вже послаблена роками,

повторює — хоч марно — ці слова

так, начебто життя мого канва

і тчеться, й розпускається часами.

А що коли душі моїй відкриті

секрети її віри й твердоти:

вона безсмертна й здатна осягти

і справдити спроможна все на світі.

За віршем цим і ревністю, одначе,

безмежний Всесвіт жде мене терпляче.

В мечі своїм живе герой один,

що вмер давно; здіймав його доволі

на морі часто і на суходолі

(хоч врешті марно) проти смерті він.

Смерть також марна. Ось цей чоловік:

з Норвегії білявий і нещадний

прибув сюди на поклик долі владний,

меч — його символ та ім'я повік.

Він вмер на чужині давним-давно,

та меч рука стискає все одно,

і перед ним я — тінь і порохно,

я — тільки мить, і — повторю стократ —

ця мить — лиш попіл, а не діамант,

бо лиш минуле справжнє, лиш воно.

Він за роки прострації вже звик

випереджати смерть. Він чує втому,

йому так страшно вийти раптом з дому

в людську юрбу. З усіх відомих рік

він, Гайне, думає лише про час,

який виводить з присмерку поволі

його, а ще про те, що з примхи долі

юдей він і мужчина водночас.

Він мелодійні згадує пісні,

чиїм був інструментом, їх створили

не дерево, не птах, а вищі сили,

плин часу та його химерні дні.

Ні солов'ї вже не зарадять згубі,

ні ночі золоті, ні квіти любі.

Безсмертний в муках, звідав цей народ

презирства й переслідувань доволі.

І він священний жах такої долі

відкрив для себе, повної знегод.

Безсонними ночами, наче хміль,

вбирав псалми й пісні Письма Святого,

і радістю душа бриніла в нього,

й відчув своїми долю цю та біль.

Його Ізраїль кликав. Серцем він

почув цей голос; так одної днини

почув пророк із-за кущів ожини

зненацька голос Бога з верховин.

Так будь зі мною, пам'ять величава

Кансіноса; все інше скаже слава.

У строфах бронзових Гомер подяку склав давно

тому, що серце звеселя, — тобі, п'янке вино.

Роки минали і віки, не стишуючи біг,

і з грецьких амфор перейшло ти у германський ріг.

З'явилось на зорі буття і на земній путі

давало людям ти снагу й вогонь у їх житті.

І завжди, де тече ріка людських ночей і днів,

струмить і твій потік, а з ним веселощі і спів.

Немов Євфрат, що споконвік пливе удалину,

так ти течеш через усю історію земну.

У кожнім келиху вина вражає нас проста

весь час метафора одна — червона кров Христа.

В рядках суфіста[29] запальних твій невгамовний шал:

ти в них троянда і рубін, і визивний кинджал.

Для інших — Лета, джерело сумного забуття,

ну, а для мене — радість ти братерського чуття.

Відкриєш, як Сезам, ночей давніших таїну,

ти — справжній дар; мов смолоскип,

ведеш крізь млу страшну.

Ти і запеклої борні, й вершин кохання знак.

Тебе покличу я колись, вино. Хай буде так.

Іспанським віршем хочеться мені

сказати те, що у добу далеку

латиною бентежило Сенеку:

в цім світі все належить хробачні.

Діяння смерті побілілий прах

і перемоги хоче оспівати.

Владарка-смерть торує всюди шлях

й зневажно топче марноти штандарти.

Та ні. Свого єства, свого буття

нізащо не зречуся полохливо.

Я знаю: не існує забуття.

Ця кузня, місяць, вечір — їх щемливо

любив і втратив я без вороття —

у вічності триватимуть сяйливо.

Юдея руки спритні і тонкі

скло обробляють у вечірній тиші.

Конає днина ця — така ж, як інші

(всі дні страшні, холодні та важкі).

І власні руки, й бляклий гіацинт

там, на краєчку гетто, в ці хвилини,

здається, не існують для людини,

котра із мрій творить свій лабіринт.

Відбита в мріях іншого свічада

йому байдужа слава і дівчата,

від міфів і метафор вдалині

скло обробляють руки ці прозорі:

безмежну мапу, світ Того, хто зорі

розсіяв у небесній вишині.

Простує Карл серед свого народу.

Вдивляється в обличчя знов і знов.

Відкинув руки стражників, немов

звільнившись від брехні, обрав свободу.

Він знає: він король і йде на страту.

Його чекає смерть, не забуття.

І клятий ранок цей — кінець життя,

однак він без страху віддасться кату.

Все незворушно звик сприймати він

й життя пускати чвалом, без угаву,

тепер — супроти війська сам-один.

Ця страта — не ганьба. Вершив бо справу

не Божий суд — людський. Легкий уклін

і усміх. Він уміє це на славу.

Твої сліди в Нортумбрії[31] давно

сніги вже вкрили білою габою.

Заходів сонця стільки між тобою

і мною — їх злічити не дано.

Повільно у повільній тьмі творив

ти про мечі метафори й про море,

про хащі, де чатують страх і горе,

і про самотність нескінченних днів.

Твоє ім'я і риси забуття

ховає у минулому від мене.

Ніколи вже не взнаю я напевне,

який ти був насправді за життя.

Шляхи вигнання змушений пройти,

в суворій пісні залишився ти.

В тобі самому — на межі рівнини

і присмерку — я звик тебе шукати,

за ґратами, де давні аромати

вчуваються вербени та жасмину.

У пам'яті Палермо жив ти, в нетрях,

що так дбайливо завжди зберігали

історії про карти та кинджали,

і в позолоті молотків на дверях.

Колись давно я міг тебе на Півдні

відчути враз, на будь-якім подвір'ї,

і в тінях, що спадають в надвечір'ї

й повсюди розпливаються повільні.

В мені тепер ти — доля мандрівна,

тебе згасити здатна смерть одна.

Мої поразки й днини безталанні

відбило місто це, мов на картині:

тут бачив я заходи сонця дивні,

а тут стояв у марному чеканні.

Мені всього тут надали доволі

непевне вчора й недвозначне нині.

Тут мої кроки тчуть щодня — невпинні

безмірний лабіринт людської долі.

Чекає чорна днина в нетерпінні

той плід, який зірве назавтра ранок.

Тут тінь моя легка, немов серпанок,

загубиться, розтане в безгомінні.

Ні, не любов — страх нас з'єднав давно

І тим-то любе так мені воно.

Химерні тіні, звичаєм своїм

як завжди на Липневому бульварі

вони стоять — такі ж старі примари

і лютий голод дошкуляють їм.

Коли західне сонце на межі

цих передмість шле промені останні,

вони приходять, мертві та фатальні:

їх ждуть дівки, і присмерк, і ножі.

В переказах, у відзвуку струни,

в речах непоказних, в чиємусь свисті,

в обличчі, у ході — у цьому місті

живуть сумною славою вони,

коли рука на затишнім подвір'ї

настроює гітару в надвечір'ї.